Політика націоналізму

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Дмитро Андрієвський

 

Політика націоналізму

 

 

1. Формула політичного чину

Метою української політики в дану історичну хвилю є визволення українських земель з-під чужинецьких влад і зорганізування їх в неза­лежну державу. Але не досить одного знання мети; треба ще мати ясне уявлення про способи її здійснення та форми, в яких вона може бути осягнена. Від часів Великого Богдана українська політика, власне, не мала ні своєї доктрини, що спиралася б на вимоги життя, а не уроєння, ні своїх методів, ба навіть не завжди змагала до якоїсь певної мети. Вона була без плану, випадкова, йшла «без керма», була, власне, рефлексом чи реак­цією на події.

Формула національного визволення і державного будівництва на Україні, яку пропонують і переводять націоналісти дасться укласти так: український народ може зорганізуватися політично і забезпечити свою оборонність лише в формі великої сильної національної держави; инакше він не стане нацією, а зостанеться етнографічною масою. Укра­їна мусить додати великих зусиль, бо лише в процесі переведення певних історичних місій народи стають націями. Завданням України в дану хвилю є розвивання східноевропейської проблеми; завдання важке, за­вдання світової ваги. Щоб його виконати, Україна мусить спромогтися на велике напруження творчої волі, яке станеться через великий зрив – національну революцію – і спрямування революційної стихії у тверді, органі­зовані форми. В остаточному висновку українська державність має бути стягнута збірними зусиллями цілої української нації, і лише національна незалежна держава об’єднає всі українські землі та здійснить со­борність української нації.

Для кожного мусить бути очевидним, що успіх старань купки ак­тивних українських патріотів залежатиме від того, чи їм вдасться ввести в гру такі сили, які би збурили сучасний політичний стан на Україні як рівно і від характеру того проводу, що стане на чолі визвольного чину і визволеної країни. Але де шукати тих сил і зав’язку того проводу? На це питання є дві відповіді. Одну з них дасться вичерпати словом «легітимізм», себто, зміна сучасного стану шляхом, коли не еволюції, то порозуміння внутрішніх і зовнішніх чинників, через організацію проводу шляхом переймання влади. Друга відповідь, навпаки, підносить постулат революційного, насильного перевороту та витворення влади, так би мовити, явочним порядком. Ось ця друга відповідь і міститься в формулі націоналістичної політики.

Нині вже, на щастя, стає щораз більше зрозумілою істина, що українська нація не матиме держави, аж доки не виборе її сама, бо ніхто їй тієї держави не дасть і не забезпечить. Отже, боротьба неминуча. Але якого характеру? Коли б у нас був свій П’ємонт, як в Італії перед 1860 р., або коли б ми були у становищі югослов’ян, що могли діяти через уряд незалежної Сербії, могла би бути мова про визвольну війну започатко­вану ззовні. Але того нема, ми є поневолені на всіх землях, ми не маємо ні національно рідних нам урядів, ні регулярної армії, ні акредитованої дипломатії, ні відданих нам союзників. Єдиною формою боротьби для нас може бути лите національна революція, повстання.

Зрештою, революція на наших землях в повному русі. Вона почалася в 1917 р. і прибирає тепер виразні національні форми. Ми перебули вже добу соціяльної гарячки, бодай на Східній Україні, і наші маси завдяки випробам большевиків видужали від соціяльного радикалізму. Нам не доводиться нехтувати соціяльними здобутками революції; а все ж можемо ствердити, що чужинецька навала, якою закінчився перший, соціяльний період революції, сприяла тому, що маси зневірилися в можливості соціяльного раю на землі й нині стали перед видивом дер­жавного буття. Зрештою, сам факт існування чужинецького і зненавидже­ного режиму є поштовхом для того; завдяки йому революційний рух му­сить бути політичним як реакція на поневолення України Московщи­ною. На західних землях нинішні благодаті польської влади також три­мають українські маси в революційному напруженні й небагато треба, щоби хвиля національного руху перекотилася через Збруч.

Що більше, за неминучість революції промовляють і зовнішні об’єктивні умови, що її полегшують. Бо ж сидимо на вулкані запаленої, далеко невирішеної східноевропейської проблеми. Тут нічого нема певного, твердого, й рано чи пізно мусять наступити зміни світової, принаймні, европейської ваги. В основі тої проблеми лежить ліквідація спадщини старої російської імперії і ліквідація московського большевизму. Нашою вигодою є навіть долучити пороху, а коли треба, то і прискорити вибух; але тільки тоді й так, щоби події пішли по лінії наших інтересів.

Вступаючи в нову стадію революції на Україні, ми не можемо допу­стити повторення старих помилок. Всім нам стоїть у пам’яті, яка наша стара політика була безвладна і безпорадна серед революційного струсу. Перейняті духом бюрократизму, прищепленого російською канцелярією та австрійським парламентом, або введені навиками політичного підпілля, тодішні провідники не спромоглися, бо й не уміли, опанувати револю­ційну стихію і змарнували широкі можливості. М’якотілі з природи, вони не наважилися вживати сили і взяти в карби анархічні елементи (отаманія), недооцінювали такі важливі чинники, як військо, й намагалися воювати аргументами. Пізніші невдачі дещо навчили і наших політиків, але не змінили їх характеру, про що свідчить парламентська репрезантанщина на західних землях і гра в міністерські портфелі у Спілці виз­волення України (відколи є правдою зізнання помучених людей). Зреш­тою, хіба політика з традицією федерування з Росією, або союзу з поля­ками, чи накладання з «білими» та «червоними» москалями, може зірвати за собою маси українські? Все це підштовхує до твердження, що в майбут­ній національній революції вчорашні провідники будуть знов розгубле­ними або усамітненими, а тому ми заперечуємо рацію легітимізму, що намагається гальванізувати старе.

Заперечуємо його не з засади, але з практичних міркувань, рівно як і беремося до революції не з замилування до неї, але з конечности.

Рація легітимізму полягає в тому, що він встановлює, так би мовити, авто­матично певну дисципліну, усуває розбіжність волі, подає рішення не-спірне, отже, сила його в традиції. Але як виглядає український легіти­мізм? Замість одного рішення, маємо щонайменше два: гетьманське і уенерівське. Далі, він не має майже ніякої традиції, йому доводиться мати до діла з нашим «самсобіпанством», яке годі уговтати одними аргументами. Зрештою, один з них – гетьманський недієвий, і то серед критичних обставин нинішнього часу, другий – уенерівський – насправді більш активний, але вперто тримається за скраховану вже раз політичну лінію й не дає найменшої надії на витверезіння. До того ж рішення проблеми нашого визволення лежить поза їхніми спроможностями, бо в – націо­нальній революції. Клич національної революції чужий гетьманському легітимізмові; що ж до уенерівського, то націоналістична політика, всупереч легітимізмові, як способу організації влади й мобілізації націо­нальних сил, разом із тим заперечує і спосіб збурення сучасної дійсности шляхом чужинецької інтервенції. Ідея визволення з-під гніту зі сторонньою допомогою випливає з тої самої психології, що й ідея переймання влади. Тут, як і там, діє навик до автоматичних чинів, брак почину, відчуже­ність національній стихії. Націоналісти, плекаючи міф, легенду про визвольну революцію, в ніякому разі не відкидають із засади допомогу ззовні, але гадають, що революція, повстання – насамперед, а регата при­кладеться. Кладемо натиск на самодіяльність, але й не заперечуємо, що наша самодіяльність повинна мати опору і назовні. Чи візьмемо Чехію, Грецію, Сербію – всі вони мали своїх союзників. Будемо їх мати й ми, але не раніше, як самі здобудемося на чин. Мусимо творити події, не лише бути їх предметом. А тому висуваємо постулат орієнтації на власні сили. Справді, що варта поміч, коли ми, задивлені на неї, залишаємося недієві, безсилі. Жоден наш симпатик не дасть помочі, поки не дамо доказу нашої волі чину, охоти до праці, здібности на зусилля. В наявних обставинах, це може виявитися в революційному зриві. Лише через повстання проти займанців наша нація може стати самостійним політичним чинником. Коли не будемо спроможні вибороти власної держави, не будемо в силі її оборонити. Вирішення нашої національної справи треба шукати в нас самих; жодна стороння сила не в стані опанувати того хаосу, що розпорошився на наших східних землях. Мусимо самі собі давати раду, щоби привернути лад на Україні. Мусимо готуватися до використання допомоги для нашого визволення, але ніяк не покладатися на чужі сили, що мали б нас визволити. Перше буде настановляти нашу волю до бо­ротьби, а друге її лише розслаблюватиме.

 

2. Внутрішньо-національні відносини

Ми виокремлюємо в національному житті два моменти різного характеру й різного обсягу, а саме: національну ідею і форми її втілення. Наяв­ність, спайність і чинність у ділянках культурній, суспільній, економічній і політичній української нації синтезується національною ідеєю. Отже, національна ідея неначе стверджує факт нашого національного існування. Всі заходи і старання до поширення, поглиблення і підтримки національної ідеї становлять зміст і обсяг національної справи. Органі­зовані ж змагання здійснити національну ідею і постулат державности в конкретних формах державно-політичної організації становлять пред­мет і зміст національної політики. Національна справа не покривається з національною політикою; вона є далеко ширша за неї. Знову ж полі­тика, яка не підпорядкована національній справі, не може бути націо­нальною (напр., большевицька політика на Україні).

Національна ідея з постулатом державности для кожного українця мусить бути безоглядним імперативом. Натомість  форми  державно-політичної і суспільної організації, в яких вона втілиться, не є невідкличними; вони ж бо залежатимуть від переходових обставин історичного моменту і від укладу сил всередині нації. А все ж практичне переведення національної ідеї й постулату державности може збагачувати чи збіднювати їх. Для того часом буває важко відмежувати національну справу від націо­нальної політики. Оскільки в обсягу національної справи однозгідність усіх українців є конечною, остільки в політиці змагання і  боротьба окремих груп є природною і їх не уникнути. Слід бо признати в засаді й застосувати на практиці, що національна ідея є понад ті або инші форми її втілення, а національна справа понад змагання територіяльних, суспільних й ідеологічних груп за способи її здійснення. Українська національна ідея в дану історичну хвилю узмістовнюється закладанням соборности української нації як одного збірного суспільного організму та гаслом її державної самостійности.

У нас поняття про шляхи, якими має йти національна політика часто надміру спрощуються. Нація – складний організм, і в ній існують різні групи з їх окремими функціональними завданнями. Але часто особи чи організації, що задивились в свої питомі    соціяльні чи політичні функції, починають ототожнювати їх із чинністю цілого організму й абстрагувати від цілости. Знов инші, покликаючись на основну єдність
нації, рішуче вимагають зведення всіх функціональних сил до одної середньої вислідної. Перша тенденція висловлена класичним афоризмом «коли Україна не буде соціялістичною, то жодної України не треба», а друга виявляється в маренні про «один національний фронт» як сталу, згори укладену установу політичного характеру. Між тим політична чинність
нації, як зрештою і творчість культурна, суспільна й економічна, переходить у борні за форми, в яких нація може, але не конче мусить, себе здійснити. Таких форм може бути кілька, але в ділянці матеріальної культури, а зокрема, в державній організації, в кожну історичну хвилю може мати місце якась одна, найбільш відповідна до зовнішніх обставин
та внутрішнього укладу сил. Усталення тої форми й застосування її до життя і є предметом змагань, а ті труднощі, серед яких вона відбувається, є мірилом політичної зрілости нації. На підставі прикладів чужих і наших правилом тої політичної гри між розбіжними силами не може бути ні діялектика боротьби, ні діялектика миру за всяку ціну. Перша нищить націю, а друга гальмує її натуральний розвій, що вимагає руху.
Лише діялектика служби національній ідеї, розвою й перемоги національної справи повинна кермувати поведінкою окремих сил у політичній боротьбі. Ця діялектика єдина, що може дати слушний критерій для оцінки подій і чинів. Лише вона може вказати, що є «на потребу нації», де ле­жить загальнонаціональне благо, й де межа, за яку не можна переходити в поборюванні внутрішнього противника. Спільна національна ідея мусить забезпечувати всім національним чинникам спільну мову, а обсяг національної справи – постачити їм спільний терен для співпраці. Щодо основного змісту національної ідеї, то він сполучає політичні угрупування, що стоять на ґрунті самостійности й соборности української нації. Національна справа вимагає певної національної солідарності, яка повинна кермувати нами в нашій політиці. Якими б шляхами не йшли різні угрупування до оформлення національної ідеї, в їх чинности має бути певна координація, певна зв’язність, що підводитиме їх змагання до одного знаменника. Це узгодження повинно бути натуральним, яким є узгодження рухів різних органів одного і того ж тіла. Що більше нація є суцільною, спайною, політично виробленою, то більше ті рухи гармо­нійні й доцільні. Як інстинкт самозбереження не може допустити, щоб групові розходження допроваджували до розвалу нації, так творчий інстинкт мусить узгоджувати розбіжні шукання при переведенні націо­нальної ідеї в політично-державній і суспільній організації.

Можна вказати на приклад з життя нації чи не найбільш політично виробленої – Англії.  В теорії англійський консерватизм і соціялізм розходяться кардинально, але обидва знають добре, що ризикований крок, необережна політика з великої Британської імперії може зробити купу подрібнених уламків. Для того у практиці політичні ходи Балдвіна, що вважає союз із Францією конечним для Англії, і шукання Макдо­нальда, що дозволяє угоду з Америкою, змагають до одного, а власне, до збереження політичної міці В[еликої] Британії. Тому спланована за часів пере­бування у влади консерваторів будова Синґапурської фортеці, зверне­ної насамперед проти Америки, є започаткована за часів Макдональда, а коли цей останній, перекресливши укладену Балдвіном морську угоду з Францією, вибрався до президента Ґувера, щоби договоритись у справі морських озброєнь, консервативна преса дала повну моральну підтримку Макдональдові, щоб він міг найбільше здобути в мирному змаганні за першість на морі. Зрештою, сталося так само, як і під час Гаазької конференції, коли вся громадська думка підтримала Сновдона, що наважився вирівняти розхитаний престиж Англії і здобути нові вигоди від союзників. Отже, свідомість загальнонаціонального блага може звести до одного знаменника розбіжні політичні орієнтації національно настроє­них груп і партій. Консерватори, хоч і не відкидають згори все, що робить Макдональд, але ж і не відмовляються від своєї концепції націо­нальної політики. А все ж вони стежать із симпатією за справжніми успіхами соціяліста, бо знають, що ті успіхи сприяють зміцненню полі­тичних позицій Англії, і їм самим вдасться їх використати, коли на те прийде час, і коли вони опиняться знов при владі.

Звичайно, наше становище дещо инакше, як становище англійців. Без держави та уряду, в стані діючої революції, серед великих труднощів ми не можемо так точно виміряти наші рухи. Для нас, націоналістів, може бути відступлення в двох напрямках. Або не відтягуючись в «опозицію його величности», як це роблять англійські консерватори, творити один спільний політичний фронт з усіма українськими партіями, бодай головнішими з них, або, не обмежуючись тільки критикою і контролем нинішньої української політики офіційних чи напівофіційних груп, доповнювати і вирівнювати її, а то, може, і перебрати у свої руки кермо національної політики. За першим рішенням неначе промовляє критичне положення нації. Але чи справді можна чекати значніших наслідків до політики «єдиного фронту»? Єдиний фронт означає взаємні уступки, половинчастість, сидіння на двох стільцях. Власне, критичне становище нашої справи та зовнішні обставини, в яких ми опинились, це нам нині не дозволяють. Бо ж лише рішуча виразна постава й точна означеність позицій, а не тупцювання, вимірювання, можуть бути спасенними в теперішній час для нашої справи. Взагалі, доводиться себе спитати, чи єдиний фронт, як згори спланована і свідомо переведена концепція полі­тичної роботи не є «золотою легендою», що була реальністю, доки ми українці жили лише громадськи, а не політично? Єдиний фронт і справді мусить бути і фактично є кожного разу, коли йдеться про національну ідею в цілому, політично-державний постулат. В ньому виявляється та солі­дарність, що є законом кожного суспільного організму. Його ми бачимо, напр., під час протесту проти замахів червоного московського імперіалізму чи оборони нашої національності перед чужинцями. Той при­родний фронт мусимо зміцнювати при всякій нагоді, прокладаючи ним шлях до здійснення національного ідеалу, щоб усе, що ми робимо, могло вийти на користь національній справі, та щоб усе, що є доброго в роботі наших внутрішніх противників, ми використали б для тої самої націо­нальної справи. Отже, розбіжність наших шукань мусить бути викори­стана для виявлення всіх можливостей і вибору найкращої з них. Така розбіжність корисніша за тупцювання на місці одним гуртом, до чого неминуче привів би штучний, силуваний, немічний і безплідний «єдиний фронт».

Постає питання: де шукати наслідків розбіжних змагань? Гадаємо, що в остаточному рахунку, у вирішальний момент висновок мусить знайтися в одній із концепцій, що борються, у проводі одної з груп, що стане тоді на чолі цілої нації. Ми певні, що такий провід скоріше і міцніше, ніж коаліція, об’єднає націю. Відколи нинішня національна політика не ви­ключає діяння окремих наших угрупувань, то і питання проводу в вирішальний момент ускладнює справу внутрішньонаціональних відносин. Справді, хто має вирішувати, кому належить провід? Гадаємо, що питання буде розв’язане ходом подій: група, що змагається за провід, передба­чення якої виявляться найбільш оправданими, яка матиме найкращу орга­нізацію і виявить найбільше моральної сили, яка об’єднає навколо себе пере­важні, вирішальні, активні сили нації, силою речей стане на чолі нації. Инші партії мусять мати громадську мужність і політичну чесність, щоб не ускладнювати кермівничої праці провідної групи. Противники гуртового проводу, проводу кількісної більшості, якими є націоналі­сти, перші відмовляться від внутрішньої боротьби в ту хвилю, коли виявиться, що ні їх концепція, ні вони самі не є панами положення.

Але доки до того дійде, якою має бути постава й політична лінія націоналізму у внутрішньонаціональному житті? Нині в дану хвилю, доки події лише підготовляються, можна шукати розв’язки нашої про­блеми в різних напрямках, як англійська нація шукає найвигіднішого укладу світових сил різними шляхами (через Америку, через Францію). Тут можуть придатись різні методи, відколи вони не перечать національній гідности і не знижують нашого морального капіталу. Але все ж таки ми, націоналісти, віримо, що наша концепція державного будівництва й наші методи політичної роботи найкраще відповідають наявним обставинам і дадуть найбільші наслідки; ми і певні, що самі події накинуть українській політиці нашу концепцію. І для того мусимо їх прищеплювати до свідомости українського народу і переводити вже нині в життя. Само собою, що в нашій праці ми старатимемося використати для української політики все, що вдасться зробити иншим угрупуванням, однак, в той самий час, муситимемо їх поборювати кожного разу, коли вони ставатимуть нам упоперек дороги. У внутрішньому політичному житті ми будемо боротися проти всього, що гасить революційність нашого народу, отже, шукання за автономією під Польщею, угодовство західноукраїнських бюрократів, задурювання мас надіями на визволення чужими силами, а рівно розкривати марність і безхосенність репрезентаційної політики в ворожих сеймах, прищеплювання в маси інтернаціоналізму і під’юджування класових противенств. Ми маємо підготовляти народний зрив і організувати національну революцію. Той зрив має відбутися водночас і на східних, і на західних землях, щоб у вогні і прямуванні до мети спаяти ще міцніше дві парості однієї неподільної нації і створити одну Українську Державу на західних і східних землях.  Маємо звертатися безпосередньо до мас і жодна коаліція, блок чи угода з иншими партіями нам непотрібні. До того ж націоналісти засадничо вважають партійну організацію нації недоброю. Для успішного переведення національної революції й завершення її державною побудовою треба пошу­кати инших організаційних підстав, ідеологічних і практичних. Для того треба опертися на природну структуру нації і вже нині переводити організацію нації на належні підвалини.

Політика націоналізму на східній Україні за часів панування большевизму зводиться до безоглядного поборювання сучасного режиму чужинецького, націленого на колоніяльне визискування України. Там нині не існує жодної партії і після усунення большевицької влади по­стане питання узгодження розбіжностей скоріше соціяльних, як полі­тичних. Зрештою й ці розбіжности сильно спрощені большевицьким соціяльним гнітом. Само собою, що жодної мови про повернення до перед­воєнних відносин бути не може. Але націоналізм не може допустити і до нових випробувань на живому тілі нації. Він мусить намацати в українській масі найбільш здорові творчі елементи, що становлять провідну верству, і зорганізувати її в кадри, що стануть кістяком державної будови. Можливо, нам доведеться зіткнутися з подібними змаганнями инших політичних угрупувань; але не віримо, щоби соціалісти, демократи чи гетьманці могли мати більше впливу й послуху, як націоналісти. Навпаки, вважаємо, що українські маси на В. Україні більше підготовані до прийняття націоналістичного розуміння нації, держави, влади, суспільного ладу. Зрештою, ціла справа буде важитись не на те­резах ідеології, але рішатиметься здібністю укласти революційну стихію  в певне лежбище і  тверді організаційні форми. Не бачимо иншої полі­тичної групи, яка була би більш покликана до того, як націоналістична. На терені міжнародного життя політика націоналізму має ставити й голосити українську національну проблему на всю її широчінь. Знову тут маємо відрізняти національну ідею й її практичне переведення. Маємо пропагувати нашу національно-державну ідею і творити для неї міцний підмурівок в національному і міжнародному житті. Наші виступи не сміють шкодити національній справі. Однак і обов’язком нашим є кожного разу відзначати перед чужинцями недоречності, недотягнення, збочення і знижування полонофілів та москвофілів, і взагалі всіх, хто не може піднестися до розуміння цілої ваги і змісту наших нинішніх змагань. Кожен наш виступ мусить бути в той самий час ствердженням національ­ного й державного постулату, нашої національної солідарности на цій точці та висвітленням неможливости, недоцільности, шкідливости всякої иншої політики в українській справі, ніж та, яку ми пропагуємо. В цьому місці мусимо виявити багато такту і ніколи не обмежуватися тільки критикою, не виходити на люди з нашими домашніми сварками та анта­гонізмами, не зводити наших розходжень на осіб і не ставити наших внутрішніх противників поза скобками нації. Звичайно, з явищами гро­мадського погіршення, як от авантюрою гетьмана Остряниці, хрунівством «Української Ниви», тощо, мусимо боротися иншими способами.

Як би далеко не відбігали концепції і методи праці націоналізму від концепцій і методів инших угрупувань, націоналізм ніколи не може виломлюватися з рамок національного життя й політики, але скоріше мусить пристосовувати їх до свого змісту, а тим самим розбудовувати їх. Він є органічною частиною української нації, як його політика є виявленням національної ідеї. Він повинен нести відповідальність за цілість національної ідеї й національної політики. Його завдання і обов’язки – доповнити їх новим, ширшим змістом, новими вартостями, рівно, як і довершити чини та здобутки національної революції. Свідомий своєї історичної ролі, націоналізм розглядає свою чинність як труд і подвиг на шляху до   визволення нації та сповнення її історичної місії.

3. Зовнішньо-державницькі змагання

Українську справу націоналіст не вкладає в рамки «територіяльного самовизначення», «статуту для національних меншин», автономії, буфер­ної держави, права рідної мови й т. и., а мислить її як виконання певної історичної місії засобами державно-політичної організації. Історичне за­вдання України визначається її геополітичними властивостями, які роб­лять з неї вузол економічного й політичного життя великих просторів. Ще за часів Київської Русі намітила вона свій шлях і свою місію, стаючи на чолі цілого Сходу Европи. Але татарська навала, а потім надмірний розріст її колонії, Московщини, перетяли їй той шлях. Відрізана від европейського світу протягом кількох соток літ, Україна стала загумін­ком світової політики. І тільки за нашої вже доби, опанувавши побе­режжя Чорного моря, вона знову отримала можливість безпосередньо сполу­чатися з Заходом. Козацькі походи і селянська колонізація повернули їй з кінцем минулого століття давні простори аж до Каспію і Кавказу. А сьогодні історія знову кличе на іспит нашу Батьківщину й вимагає, щоб вона знову стала на чолі Сходу Европи. Спроба Московщини ство­рити велику політичну організацію в формі Російської імперії, що мала сполучити в одну націю сотні племен і народів, не повелася. І це тому, що вона не спромоглася дати одної, для всіх обов’язкової, державно­-політичної ідеї, як це зробила свого часу Франція. Московські методи «налягання брюхом» показали себе в боротьбі з етнографічною стихією культурніших народів безсилими. Комуністична державність ще менше від царської могла підбити національно Україну й народи Сходу Европи. Отже, широке поле державної творчости лежить нині облогом, і спекатися його ми не можемо, хоча б і хотіли того. Або Україна створить і здійснить у житті свою власну концепцію державної організації, яка б задовольнила культурні, суспільні, економічні й політичні змагання населення того краю і тим остаточно вийде на націю, або України як нації не буде. Само собою зрозуміло, що такою організацією може бути лише велика, дужа Українська Держава, що перебере спадщину Київської Русі і Русі Тмутараканьської, Галицько-Волинського Князівства і Козацької Республіки. Засада великодержавности є для націоналізму невіддільною частиною української національної ідеї і той дороговказ, який має скеровувати нашу політику і в обставинах нашого вигнання.

Річ очевидна, що здійснити українську національну ідею на великодержавну шкалу можливо лише при тій умові, якщо вона об’єднає в одному дієвому змаганні до власної держави цілий український народ. Українська Держава не може стати наслідком тільки однієї гри зовнішніх міжнародних сил, що її накинуть вони одній якійсь однозі нашого народу, а здійсненням суверенної волі цілої нації. Україна – суцільна нація, і кожна її віднога повинна відчувати себе нероздільною її часткою, кожна віднога має право і обов’язок в міру своїх сил і здібностей, і відповідно до свого положення брати участь у державному будівництві. В цьому і є засада соборності і її практичне застосування в наявних обставинах. І тільки будучи одним, міцно згуртованим національним організмом, якого не зможуть розкласти ні політичні кордони, ні утиски, ані ворожа ласка, ми матимемо дуже потрібну внутрішню спайку і спроможність вибороти собі національну державу, яка об’єднає всі наші землі. Щодо об’єднання українських земель, то тут націоналісти далеко не такі уто­пісти, як той легендарний Шемяка, що намагався, замість набрати дров, принести додому відразу цілий ліс, пов’язавши дерево до дерева. Вони рахуються з тим, що, може, і не вдасться за одним заходом зібрати докупи всі землі. Але все ж маємо до того стреміти й мати відповідне психологічне настановлення. А вже ніколи сучасні політичні кордони не можуть щось змінювати у змісті нашої національної ідеї і свідомости. Такий соборницький і державницький підхід до справи нашої державності не має нічого спільного з психологічним настановленням загумінкового патріота чи хуторянського політика, що не можуть схопити цілости нашого національного єства і збагнути достатньо нашу національну ідею.

Націоналісти звертають чималу увагу на той факт, що Україна і своїм положенням, і культурою становить частину европейського світу. Розташована на грані двох світів, Західного і Східного, Україна своїми істо­ричними традиціями, культурним зв’язками й матеріяльними вигодами тяжить до Заходу, з яким вони взаємно себе доповнюють. Цей факт, зрештою, визнаний усіма національно виробленими, незіпсутими воро­жими впливами, українцями, рівно як і безсторонніми чужинцями. Застановляючись над сучасним політичним і моральним становищем Европи, націоналісти не закривають очей на її скрутний та непевний стан і ніколи не підпорядковують сліпо своє поступування тим чинникам, які нині на шкоду інтересам самої Европи підпирають ворожі нам сили і перешкоджають нам здійснити наш національний ідеал. Вони розглядають не лише статику наявної дійсности, але рівно ж і насамперед її динаміку, її можливості на завтра. Повоєнна Европа ще далека від своєї рівноваги й загалом переходить під цю пору критичний етап своєї внутрішньої ево­люції. Збурена військовою завірюхою, захитана у своїх духових і мате­ріяльних основах, вона нині у стані кипіння, безнастанного й інтенсив­ного ставання. І чи не найбільша утопія думати, що нинішній її політич­ний краєвид і її моральні позиції можуть затриматися надовго. Як би не скінчилася ця внутрішня гарячка Заходу, можна бути певним, що тільки засади европеїзму, як колись еллінізм доби упадку Греції, можуть за­пліднити великими можливостями европейський Схід.

Війна запалила й викрила гострі противенства, що наростали здавна, що поставили проти Европи такі вияви, як економічна міць Америки та політичні змагання поневолених та визискуваних колоніяльних на­родів. Ті противенства мають глибші причини, що коріняться в розбіж­ності старих культур, рас, природних умов. Так або инакше зіткнення із зовнішніми силами примушують Европу придивитися самій до себе й подбати, з одного боку, про налагодження своїх внутрішніх противенств, а з другого – про свою оборонність назовні. Від кінця минулого століття й до наших днів французько-німецький спір був тим чинником, який ви­значав вклад сил в Европі й тяжів над европейською політикою. Він же до певної міри спричинився до зіткнення світових потуг. Нині на обрії вимальовується нове противенство – французько-італійське. Ці внутрішні змагання ніколи не вщухнуть, але відколи зовнішня загроза европейській гегемонії набрала ваги, потреба консолідації Европи стала наочною, і її не можна занедбувати.

Справа внутрішньоевропейського порозуміння та організації оборонности є тим пекучіша, що на самих кордонах Европи з’явилася большевицька небезпека, яка загрожує всесвітнім бунтом проти цивілізова­них народів. Особливо велика та небезпека в Азії, де сотки мільйонів китайців і індійців дуже здатні приймати гасла большевизму. А тому большевизм є міжнародною світовою проблемою, але найбільше він дошкуляє Европі, і в її інтересі лежить унормування відносин на Близь­кому Сході. Правда, деякі з европейських держав (Німеччина) пробують шахувати тою небезпекою своїх противників, инші (Італія) ладні мири­тися з нею, аби лише дістати можливість розвиватись економічно, але всі вони в основі органічно ворожі большевизмові. І треба чекати, що евро­пейські держави, кінець кінцем тим або иншим способом заходяться коло східноевропейської проблеми, а значить – стануть віч-на-віч і з укра­їнською справою. Бо ж вузол тої проблеми лежить на Україні, і годі оминути нашу національно-державну справу, приступаючи до справ східноевропейських.

Положення на східноевропейських просторах не може бути байду­жим для Европи. Змушена дбати про своє унезалежнення, бодай часткове, від Америки й колоній, Европа мусить якнайширше використати свої власні засоби й економічні можливості. Україна в силу своїх природних багатств і свого географічного положення біля моря становить неабияку цінність для Европи. Україна ж і собі має всі вигоди увійти в найміцніші зв’язки з Заходом, щоб упромисловитись і з найбільшою вигодою використати свої природні багатства. Лише після того для неї стане актуальним економічний розріст на східних просторах, але тим часом ті простори, а зокрема, Московщина, для неї є скоріше конкурентом при збуті сировини, ніж доповнюючим економічним чинником. Але щоб Україна могла економічно розвинутися, а Европа з того мати користь, треба, щоб Україна звільнилася від кон­тролю Росії. В тому полягає політичний бік української справи для Европи. Але цим ще не вичерпується зміст східноевропейської проблеми. В за­гальних лініях він полягає в тому, щоб визначити тверді межі европей­ської політико-економічної системи відносин і забезпечити оборонність европейського Заходу проти азійського Сходу, а зрештою – налагодити певні і плідні стосунки двох світів. Вже в силу свого географічного положення Україна покликана розв’язати цю проблему. Унезалежнена від Москви і зорієнтована на Захід політично, економічно й культурно, Україна відсуне межі Европи далеко на схід і північ. Звернена чолом проти східного наступу, вона має позаду себе через Чорне море цілий Захід. Спираючися ж раменами на середню Европу та на кавказькі народи, вона перетинає шлях Росії на Захід і до теплого моря. ЇЇ сусіди, здебільшого, її природні союзники, бо добробут декого з них (Чехія), а то й саме на­ціональне буття (кавказькі народи, козаки, Білорусь, Литва) залежать від долі України. Це дасть їй можливість протистояти московській на­валі і створити заслін для Европи проти Сходу, принаймні, проти Евразії. Але крім того, сягаючи своїми колоніями аж до Каспію і через нього до Середньої Азії, а через Кавказ до передньої Азії, Україна є природним мостом між двома відрубаними світами. Нарешті, її давні зв’язки, культурна основа й ціла психологія створюють із неї найкращого посередника з ра­мен Европи для зносин із Азією.

Все це дає нам право твердити, що Україна мусить стати наріжним каменем нового ладу на сході Европи. Той лад має бути побудований швидше на рівновазі сил, а не на московській гегемонії і не на польському контролі. До московської гегемонії Европа не повинна допустити з огляду на азійський месіянізм Московщини, рівно як і на згадані вже економічні мотиви. Знову ж польський контроль нетривкий, бо він нестерпний для цілого ряду центрально- і східноевропейських народів. До того ж вона не може забезпечити економічної видатности південно-східних просторів. Є цілком очевидним, що московська гегемонія спиралася на володінні Україною. Відколи Московщина здобула Україну й Чорне море, дістала економічну і стратегічну базу, відтоді розпочалася її експансія на захід, у бік Балкан, Царгороду, навіть передньої Азії (через Кавказ) і Суецької протоки. Щоби спинити той гін замало сили Польщі; вона не має змоги знесилити московську потугу. Нарешті, і своїм географічним положенням, будучи відсунена на північ, вона до того не надається. Натомість Україна вже своїм відокремленням від Росії становить великий опір московському імперіялізмові. Вона швидше зможе організувати на південно-східних просторах опір Московщині і економічне життя Чорноморського гінтерланду. Лише через Україну европейська цивілізація може провадити похід на схід. А проте Польща за всяку ціну намагається перебрати на себе цю історичну місію України. І для того, власне, для нас такі небез­печні всілякі союзи з Польщею. Вона хоче нашими силами здобути собі капітал. Підпорядкуватися нам польській політиці – це значить визнати за Польщею вирішальну роль на сході Европи, це значить продати наше первородство за миску сочевиці, це значить зрадити історичну місію України і її національну ідею.

Зважуючи всі ці обставини, націоналісти твердять, що українська політика аж ніяк не повинна звужувати національної програми й держав­ницької ідеології. Стоячи перед велетенськими завданнями, у грі сти­хійних сил, що борються на грані двох світів, серед виключних епохаль­них подій мусимо бути загонистими, відважними. Лише зважившись на велику ставку й напруживши всі наші сили, можемо виграти, а инакше нас зітруть на порох, і історія пройде по наших спинах. Коли будемо роз­мінюватися на дрібниці, хитрувати й виторговувати наше право на буття, то тим тільки змарнуємо всі можливості й саме те право не виборемо. Та, зрештою, первісного права на буття ніколи нікому ніхто не дає, лише здібні його вибороти візьмуть його. А для нас воно щільно в’яжеться з великими історичними завданнями. Отже, щоб існувати національно, ми повинні закроювати нашу політику на широку шкалу. Не з манії величности, лише з конечности маємо брати великий розгін. Лише так ми здолаємо приєднати собі союзників, прихилити до нашої ідеї сусідів, зрештою – спаяти окремі відноги українського народу в одну націю.

Приглядаючись до тих місцевих умов, серед яких Україні доводиться торувати собі шлях, треба ствердити, що на тому шляху багато труднощів. З них найбільшою є московський імперіялізм, що не лише перечить істо­ричному завданню України, але намагається знищити її національно. Історичні, економічні й геополітичні причини, що пхають Московщину на Україну, дуже поважні. Їх треба мати на увазі і протиставити їм міцний матеріяльний спротив. Але також повинні ми протиставити ро­сійській імперській ідеї, що є правдивою батьківщиною російського па­тріота, нашу державну думку, і то так, щоб запанувати над їхньою мо­рально. Велич давнього Києва, традиції України-Руси мають бути під­ставою для того. Рівно маємо протиставити большевицькій ідеології нашу більш реальну, більш органічну концепцію соціяльно-економічного ладу. Ідея нації має стати підвалиною її. Зоологічному натискові мо­скалів на Україну, півночі на теплий край, маємо протиставити нашу рішучість, завзятість. Маємо пройнятися тою свідомістю, що в мо­сковсько-українському спорі для нас ходить про «бути чи не бути» україн­ській нації, тоді як для росіян справа йде лише про вигоди і впливи. А також ми повинні розуміти, що в нашому становищі можемо боронитися проти північного сусіда лише наступом. Один момент спокою на наших моральних, політичних та инших позиціях для нас, при сучасних істо­ричних обставинах, уже значить залом, і навпаки. Повсякчасна напруга має бути нашою долею ще на довший час. Аж доки не вивітриться з пам’яти москалів згадка про колишній їх політичний розгін і традиції Ро­сійської імперії, які є правдивою моральною силою. Маємо всі об’єктивні матеріяльні передумови, щоб витримати двобій і перебороти труднощі; ціла справа полягає в суб’єктивних даних, у нашій волі до життя. Вели­кому натискові повинні ми протиставити великий розгін. Наявність большевизму надзвичайно полегшує завдання нашої національної політики супроти Москви. Він не лише дає рацію нашим визвольним змаганням, але й нашим найдалі йдучим домаганням у площині міжнародних відно­син. Це є правдивий козир, що його треба використати якнайширше і якнаймудріше.

Другою великою перепоною на нашому історичному шляху є Польща. Вона хоч і не загрожує нашому існуванню, бо є замала й заслаба, щоб нас пожерти й перетравити, але ж, як ми бачили, вона відкидає нашу історичну місію й заступає нам шлях до великодержавности. Крім того, вона намагається перервати наш зв’язок із Заходом і відсунути Україну від Европи, щоб цим легше зробити з нас знаряддя своєї політики на Сході. Її становище в европейському житті цілком відмінне від становища Москви й вимагає від нас відмінної політики. Відколи Московщина для нас знаходиться «по той бік барикад», то Польща належить до спільного нам европейського світу. Однак наявність большевизму для нас є спри­ятливим чинником при поборюванні польської небезпеки не менше, як і в борні проти Москви. Бо українська справа є справою европейсько-інтернаціональною. Маємо всі дані ототожнювати наші інтереси з інте­ресами цілої Европи і опиратися на европейську солідарність. Вказуючи на большевицьку небезпеку, ми можемо домагатися найдоцільнішого розв’язання східноевропейської проблеми, найвигіднішого для Заходу. Та­ким розв’язанням може бути лише наше, а ніколи польське. Одна вже участь поляків у тій справі скоріше ускладнює і утрудняє її розв’язання. Справді, політика Польщі штучно підтримує натиск Московщини на За­хід, яка тяжіє до відібрання в Польщі загарбаних колишніх земель Ро­сійської імперії. Польща при нинішніх обставинах не є морально управлена поборювати Росію, навіть і большевицьку, тоді як Україна, яка і по сей день терпить від московського імперіялізму, має повне моральне й юридичне право кликати до хрестового походу проти большевиків. Отже, протимосковські виступи Польщі можуть лише підсилити комунізм у ці­лому світі, а на Московщині насамперед. Крім того, поборюючи українські змагання до великодержавности, Польща тим самим знесилює східний фронт і виставляє цілу Европу під загрозу большевизму. Все це дає нам можливість натиснути на Польщу через Европу. Для того наша політика має розвінчати її в очах Заходу, довести її неспроможність дати собі раду на власних теренах, але ніколи не йти на союз із Польщею.

Використовуючи наявність большевизму і виступаючи водночас проти Росії і проти Польщі, Україна дістає слушну нагоду покінчити раз і на завжди з нещасливою традицією хитання між Москвою і Варшавою і, ви­слизнувши з кліщів наших двох сусідок, здобути підпертя й союз поза ними. Крайня пора для України вийти у світ і голосно заявити свої до­магання, усунувши всякі посередництва. Бо Польща згідно зі своєю дав­ньою традицією готується знову вирівнювати свої рахунки нашим кош­том. Передбачаючи зміни на Заході і втрату виходу до Балтики, вона підготовляє собі компенсацію в формі коридору до Чорного моря. Лише рішучою поставою можемо відвернути цю небезпеку. Нині наш виступ проти двох ворогів має більш даних на успіх, ніж колись, бо зник із наших теренів третій наш історичний противник – Туреччина з її та­тарськими васалами, яка мимохіть пхала нас в обійми Польщі та Мо­скви. Північні береги Чорного моря в наших руках, і нам відкритий шлях на Захід, де маємо шукати підпертя в наших змаганнях із сусідами.

Морські шляхи пов’язують Україну з Заходом і роблять з цілої Европи запілля для боротьби з евразійським Сходом. Виступаючи на кін европейської політики, Україна має стати на позиції европейської солідарности проти Сходу. Це дасть їй можливість при пошуках за союзниками використати противенство західно-східне або европейсько-азійське, яке, допомагаючи емансипуватися від Московщини й цілого евразійського Сходу, сприяє інтеграції України до складу европейської цілости. З дру­гого боку, противенство европейсько-американське підносить вагу України для Европи. Крім того, в самому европейському житті відбува­ються певні процеси, які треба взяти до уваги й до них нав’язати нашу національну справу й нашу національну політику. Одним із таких про­цесів є змагання до консолідації Европи. Українська політика може й повинна подати голос за ту консолідацію, пропагуючи, натурально ко­рінну перебудову державних кордонів на Сході. Тим способом Україна скоріше й легше ввійде в систему европейських відносин і здобуде спіль­ний терен з миродатними політичними чинниками, аніж тоді, коли б вона, виступаючи проти державного розмежування на Сході, трималась осторонь від цілої Европи.

Стоячи на позиції солідарности Европи, ми не повинні заплющувати очі на внутрішні розходження в ній, але, навпаки, використовувати їх для успішности інтеграції України до лона европейської політики. Не потребуємо встрявати у противенства, які далекі нашій справі, бо на тому ми нічого не виграємо, лише ускладнимо наше становище. Наприклад, само собою розуміється, що в наших інтересах є корінний перегляд по­воєнних договорів і державних кордонів на Сході Европи. Але, обстоюючи ревізіонізм, ми замкнемо собі двері до таких держав, які тому перегля­дові противляться, а рівно не отримаємо й допомоги тих, що його вима­гають. Ми ж на сьогодні ще замалий чинник, щоб комусь допомогти, але досить значний, щоб чомусь пошкодити. Маємо вживати і цієї нашої негативної сили, але при иншій нагоді й иншим способом. Приглядаю­чись до европейської дійсности, мусимо ствердити, що нині в Европі нема одної, суцільної зіграної політики, а коли б вона стала такою завтра, то навряд чи вписала б вона у свою програму самостійність України. Такий перехідний стан зовсім не виключає об’єктивних даних для найтіснішого співжиття України з Заходом і не пересуджує ставлення Ев­ропи до української справи на майбутнє, залежне зрештою в значній мірі від нас самих. Розбіжність відношення окремих держав до наших історичних ворогів і сучасних противників досить велика: від неприми­римо ворожого до безоглядно прихильного. Навіть у справі большевиків не всі держави бажають їх упадку в одній і тій самій мірі, і в один і той самий момент. Але в одному вони сходяться: в змаганні прикласти руки і відіграти роль в залагодженні східноевропейської проблеми, в розподілі спадщини Російської імперії, в ліквідації большевизму, коли до того прийде час. Власне, з огляду на таке змагання, важко припустити, щоб уряди европейських держав могли прийти до одного рішення східноевропейської проблеми. Кожен намагатиметься переперти своє й зашахувати свого сусіда.

Граючи на цій розбіжності, українська політика має знайти шпарину, крізь неї просунути своє власне рішення, підперши його не лише дока­зами, а й силовим аргументом. Так зробив Кемаль-Паша, використовуючи противенство французько-англійське та большевицько-европейське. Ми не повинні допустити, щоб запало рішення якоїсь одної держави, бо жодна з них сьогодні на українську самостійність не йде. Навпаки, маємо ввести у гру кілька держав, щоб вони взаємно себе зрівноважили. Так сталося в югослов’янській справі під час війни, коли вступом до війни Аме­рики з Вільсоном і його чотирнадцятьма пунктами автоматично анульо­вано лондонський договір Антанти з Італією, який прирікав цій остан­ній, як винагороду за збройний виступ, чисто слов’янські території. Вони, взаємно себе шахуючи, творитимуть певні міжнародні гарантії, які не дозволять одній державі стати всевладною в нашій справі й надужити нашою несилою. Наприклад, Італія або Англія, діставши голос в україн­ській проблемі, ніколи б не допустили, щоб перейшла французько-поль­ська концепція замирення сходу Европи, а тим самим, щоб вплив Фран­ції розгалужувався б і закорінювався б, як це сталося з Малою Антантою. Зрештою, українська політика має змагати до того, щоб поруч із аргу­ментами від моралі й доцільности створити аргументи силові, які в слуш­ний момент могли б зневажити ворожі нам чини, а, насамперед, змусили з нами рахуватися вже нині. Таким аргументом у Кемаль-Паші стала армія, зорганізована поза межами дії англійських гармат.

Політичне настановлення націоналізму і його практичні заходи, власне, і виміряні на те, щоб уможливити виконання цих завдань. Зви­чайно, для переведення такого складного плану у грі, що вимагає різного настановлення й різних методів, націоналістам треба мати на українському боці инших гравців. Це повинні зрозуміти ті політичні чинники, для яких нема й не може бути більшого пана, як українська нація. Як би там не було, а український націоналізм провадитиме далі ту роботу, що випала на його долю. Своїм завданням, на сьогодні націоналізм ставить розгор­нення української проблеми на всю її широчінь, насамперед. Бо він ба­чить, що, крім нього, виконати того жодне з політичних угрупувань не здатне. Далі – вишукувати й підготовляти ті міжнародні сили, які б у слушний момент підперли чинно державно-політичну концепцію на­ціоналізму. Вони мають виступити проти вирішення східноевропейської проблеми, яке підготовляється вже нині й яке зовсім не відповідає інте­ресам і змаганням України. А зрештою – плекати і сталити спротив української нації чужинецьким загарбникам, який би свого часу міг перейти в наступ і провести національну революцію. Той спротив е найповажнішим аргументом, яким ми розпоряджаємось.

Націоналісти здають собі вповні справу, які великі труднощі стоять на шляху проведення так закресленої політики. Справді, вчорашні раби, сьогоднішні в’язні або вигнанці, ми ставимо собі велетенські завдання. Не посідаючи ані клаптя своєї землі, тиняючись жебраками по чужих подвір’ях, ми заміряємо до визначної ролі в великій світовій драмі. Наші противники посідають усі позиції, мають до своїх послуг матеріяльні засоби, державні апарати, зв’язки, традицію, інтелігенцію. Чи ж пропагована націоналістами політика при таких умовах не є уроєнням, абсурдом, замахом на реальні національні здобутки? Ні, вона не є уроєн­ням, бо опирається на об’єктивні дані. Абсурдом вона була, доки не за­палила національними гордощами і змаганням до подвигу українські серця. Вона не нищить національні здобутки, лише розбудовує їх, замі­ряючи до дальших етапів. Та чи, зрештою, вона вже така утопійна, не­можлива до проведення? Думаємо, цілком навпаки. Хай це виглядає парадоксально, але нині можемо легше і скоріше здобути щось більше, як утримати мале. Політика націоналізму вирахувана на довший реченець: вона намагається передбачити події й бути готовою до всіх можливостей. Вона не йде в бік найменшого опору, але змагає до найбільших і найпевніших здобутків.

Їй можуть закинути переоцінювання реальних сил українства, наш брак випробуваних діячів, вправних політиків та просто людей, які б мали освіту і знали мови, зрештою, розпорошення тих сил, що їх маємо. То все слушне, але воно не зменшує внутрішньої великої рації націоналістичної політики і практичної конечности перевести її на практику. Вона бо є висловом великого бажання власної державности, виявом інстинкту нації, що перед лицем заглади рішається на великий стрибок, робить передбачливі висновки, використовуючи історичний досвід і сучасні обставини. В ній є ті неохопні цінності, які часом коштовніші за матеріальні сили. Ціла справа нашого національно-державного буття залежить від того, чи ми здобудемося на певну моральну витривалість, розмисел, далекоглядність, щоб використати можливості, перебороти супротивну хвилю недовіри, необізнаності чужинців і байдужості своїх. Щоб створити ці суб’єктивні дані нашого успіху, мусимо поставити собі гідну й високу мету. Її вказує політика націоналізму. Політика ж самообмежування, приниження наших цілей, політика переконування в наших кривдах, благання – не обеззброять противника й не здобудуть нам друзів, принаймні таких, що були б в змозі нам допомогти. Задля «самовідданих малоросів» і «загумінкових патріотів» ніхто і пальцем не ворухне. Лише коли спроможемося відтворити перед очима своїх і сторонніх глибший зміст нашої національної ідеї, світову вагу історичної місії України, тоді і станемо реальним політичним чинником. Коли ж бачимо, як знецінюють наші найбільші козирі і принижують саму гідність України, наш моральний обов’язок – піднести вище наш національний прапор. Так робить націоналізм, виступаючи з власною концепцією української політики і її цілей.

 

[Розбудова нації, 1930 р., № 7-8 і 9-10].