ПОЛІТИЧНІ РЕАЛІЇ КРІЗЬ ПРИЗМУ ТЕРМІНІВ ДМИТРА ДОНЦОВА

Автор: . 26 Гру 2020 в 21:16

Оксана МИКИТЮК

ПОЛІТИЧНІ РЕАЛІЇ КРІЗЬ ПРИЗМУ ТЕРМІНІВ

ДМИТРА ДОНЦОВА

Сучасний стан України зі залишками постколоніяльного мислення, війною, незадоволеністю суспільства, олігархічною владою, низьким рівнем економічного розвитку, численними виборами та постійною кризою, під час якої «слабнуть і рвуться зв’язки, що цементували громаду в єдине ціле» [22, с. 227], передбачає обговорення засадничих політичних питань, які відображено в конкретних термінах. Тому надважливим для теперішнього етапу розбудови держави є розгляд епохальної постаті Дмитра Донцова, який своїми ідеями сфокусував доктрину національного відродження України, показав необхідність державної самостійности та ідеологічно виховав покоління борців. Думки політичного мислителя ще за його життя для модерного українства стали «аксіомою думання, першою вимогою політики, черговим завданням дня» [26, с. 47].

Cуспільно-політична термінологія Дмитра Донцова є наскрізним елементом усіх його творів. Відтак текстово-когнітивний аналіз аргументовано-переконливих праць національного трибуна передбачає не лише лексико-семантичний аналіз термінів, а є відтворенням всеохопної системи ідеологічних понять, спрямованих на формування українського суспільства та формування державотвірних традицій (знищених свого часу окупаційними режимами). Методичною основою розвідки слугували слова І. Франка, який переконував, що для розуміння будь-якого тексту первісно варто «пізнати внутрішню структуру, так сказати, механіку твору, потім складники, з яких його скомпоновано, немов його хімію; далі сам процес його творення, його зв’язок з тодішнім часом, що його автор взяв із минувшини, зі своєї сучасності; далі йдеш до оцінювання самих основних ідей, так сказати, психології його твору, а потім ще далі розшириш горизонт і … тоді побачиш, як такий твір, частка життя великої нації, веде нас до студіювання того життя» [31, с. 185]. З огляду на ці слова, вивчення «хімії» та «психології» творів Д. Донцова дозволяє і сьогодні визначити основні вади українського суспільства, з’ясувати можливі шляхи подолання кризи і, як вислід, утверджувати героїчний та могутній «дух нашої давнини».

Творчість Д. Донцова розглядають здебільшого в аспекті політології, філософії, літератури, тому варто простежити мовні аспекти його творів, які показують спосіб мислення ідеолога українського націоналізму, дають вказівку на велику джерельну базу, ілюструють культурно-історичне тло епохи. Крім того, тексти політичного трибуна пройшли випробування часом, витримали численну цензуру совєтського періоду та невиправдано замовчуваними є донині. «Очі ворога…зразу помітили того, хто серед мільйонів українців бачив найдальше, розумів найглибше і робив найдоцільніші висновки з подій, які розвивалися» [26, с. 48]. Тому відрадно, що на сьогодні інтелектуальна громадськість має змогу вивчати та аналізувати 10-томове видання творів неперевершено мислителя та гострого публіциста свого часу. Ідея цього актуального видавничого проєкту належить видатному історикові Ярославові Дашкевичу, а титанічну роботу виконав Науково-ідеологічний центр ім. Д. Донцова (відповідальний редактор Олег Баган, літературний редактор Ярослав Радевич-Винницький). Розгляд української політичної історії першої половини ХХ ст., де проаналізовано основні праці головного ідеолога українського націоналізму та виокремлено «пораженську особливість українського руху, що виходила з ментальних засад нації» [3, с. 5], а саме, з лояльности до влади, з’ясував О. Баган. Видатний патріярх української історичної науки, професор Я. Дашкевич виразно простежив численні інтерпретації спадщини Д. Донцова та його особистості, позаяк «він підпорядковувався власній безкомпромісній (незважаючи на еволюцію поглядів) внутрішній дисципліні» [6, с. 531], а «його ідеї не залишали нікого спокійним і байдужим» [6, с. 534]. С. Квіт описав постать Д. Донцова як політичного мислителя, показав феномен інтелектуалів-вісниківців, відтворив українські реалії міжвоєнної доби на тлі европейської історії [11].

Актуальність роботи зумовлює потреба вивчення націєцентричного мислення Д. Донцова в аспекті впливу на свідомість суспільства, що не було предметом окремих студій. Хоча саму суспільно-політичну термінологію неодноразово розглядали науковці. Приміром, навчальний підручник Т. Панько, І. Кочан, Г. Мацюк з українського термінознавства [21, с. 37–48] містить розділ з аналізованої термінології. Також М. Паночко охарактеризував лексикографічний аспект української суспільно-політичної термінології кінця ХІХ–початку ХХ ст. [19]. Дотично ця терміносистема є предметом обговорення політиків, політологів, філософів та істориків.

Об’єктом поданої розвідки є суспільно-політична термінологія Дмитра Донцова, позаяк «ця постать і своїми думками, і своїми вчинками робить набагато зрозумілішими проблеми та характеристики складної доби» [3, с. 3–4]. Джерелами фактичного матеріалу слугували праці політичного мислителя «Націоналізм», «Дух нашої давнини», «Літературна есеїстика», що є вагомим джерелом для відтворення аналізованої терміносистеми та своїм змістом і досі можуть бути основою українських державотвірних процесів.

Метою дослідження є аналіз суспільно-політичних термінів у текстах Дмитра Донцова та тлі тогочасної та сучасної ситуації. Поставлена мета передбачає розгляд мовних та позамовні чинники формування суспільно-політичної термінології та вивчення способів тлумачень засадничих суспільно-політичних понять.

Система суспільно-політичної термінології є цілісною для певного історичного періоду, відтак значна частина аналізованих слів є надбанням усіх мовців, «органічною частиною загальнонаціональної мови, звичайно, до деякої міри детермінізуючись, проте не втрачаючи своєї поняттєвої суті» [20, с. 14]. І. Франко, аналізуючи руський рух 1848-го року, що набрав політичного характеру, пояснює як народні віча «поучали народ про потребу свідомої національної діяльности та освіти» [34, с. 289], проте вже 80-ті роки стали «роками затиші, спричиненої нечуваним тиском цензури» [34, с. 381]. Тому неможливість аналізувати терміносистему Дмитра Донцова була спричинена забороною його праць в Україні.

Вивчення суспільно-політичної термінології (системи номінативних одиниць, що виражають «сферу суспільно-виробничого, політичного життя нації» [21, с. 37]) на основі публіцистичних та науково-публіцистичних текстів Дмитра Донцова дозволяє відтворити ідеологічну концепцією мислителя, основою якої є: побудова незалежної держави, формування покоління борців (став ідеологом цілої армії бійців УПА), необхідність зміцнювати волю нації до життя, неймовірна любов до свого. Крім того, «терміни вживають не лише для того, щоб назвати поняття, а й для того, щоб з’ясувати сутність явища, розкрити його зміст» [24, с. 96]. Відтак аналізовані слова-терміни (виразники окремих понять) і цілісні твердження, акумульовані в певних судженнях, – це стрижневі віхи для сучасної української політики, бо автор дає шляхи творення сильної української нації, показує небезпеку азійської Росії для України, формулює засади українського націоналізму, зрештою, праця «“Націоналізм” – ідеологічна основа боротьби за самостійність і державність» [26, с. 54].

На термінологію Дмитра Донцова мали вплив як позамовні (екстралінґвальні), так і мовні (лінґвальні) чинники. До позамовних чинників належать: 1) політична праця (перший голова СВУ, керівник Української телеграфічної агенції при уряді гетьмана Павла Скоропадського, організатор Партії хліборобів-демократів, очільник прес-б’юра в посольстві УНР у Берні), 2) проживання поза межами України, зокрема: в Австрії, Німеччині, Швайцарії, Румунії, Чехії, Франції, США, Канаді), 3) вплив Є. Коновальця та Української Військової Організації (УВО) на його видавничу та редакторську діяльність.

Мовними чинниками формування суспільно-політичного терміноапарату Дмитра Донцова є: 1) знання різних мов: крім української, володів німецькою, англійською, французькою, італійською та еспанською мовами, 2) наукова діяльність, позаяк отримав ступінь доктора юридичних наук, 3) численна україноцентрична публічна діяльність, наприклад, виголосив доповідь про суть політики українізації, 4) журналістська праця у часописах «Дзвін», «Наша дума», 5) редакторська праця в «Літературно-Науковому Вісникові» (1922–1932 рр.), «Заграві» (1923–1924 рр.), «Вісникові» (1933–1939 рр.), завдяки якій було сформовано величезне інтелектуально-потужне крило письменників-емігрантів, що об’єдналися довкола політичного мислителя, 6) журналістська праця в іноземній пресі, зокрема, у німецькій, швайцарській, польській, канадійській, 7) викладацька майстерність, приміром, читав українську літературу в Монреальському університеті Канади. Отож, Дмитра Донцова можна охарактеризувати як поліглота, науковця, оратора, журналіста, викладача, відтак ідейно-ідеологічна насиченість його текстів не викликає сумнівів. Неймовірну політичну та літературну обізнаність мислителя засвідчує список джерел, використаних у працях. Він феноменально знав античну літературу та европейську класику, що дозволило йому акумулювати досвід чужих країн і перенести його на український мовний ґрунт. Глибокий знавець творчости мислителя О. Баган зазначає, що Д. Донцов був «оригінальним мислителем-традиціоналістом, геополітиком-концептуалістом, людиною зі своєрідним культурологічним та історіофілософським мисленням, глибоким теоретиком літератури, а насамперед епохальним журналістом, який за творчим темпераментом і впливом на розвиток українського суспільства дорівнював Іванові Франкові» [1, с. 29].

Отже, розуміння та зіставлення численних реалій українського життя зі світовими тогочасними процесами стало основою політичної позиції українського публіциста, що, зрозуміло, відтворюють його тексти. Таку багатоаспектну діяльність пояснював свого часу І. Франко: «Чим ясніше і докладніше репродукуються ідеї в людській душі, тим ясніше мислення; чим більші і різнородні ряди ідей повстають за даним імпульсом, тим багатше духове життя» [33, с. 65]. Суспільно-політичні терміни (за текстами Д. Донцова) тематично можна погрупувати за назвами: 1) політичних напрямів, рухів, течій (большевизм, волюнтаризм, гуманізм, гуманітаризм, ідеалізм, лібералізм, матеріялізм, націоналізм, опуртунізм, партикуляризм, пацифізм, провансальство, провінціялізм, радикалізм, реалізм, сепаратизм, шовінізм), 2) суспільного ладу (демократизм, імперіялізм, капіталізм, комунізм, соціялізм, феодалізм), 3) учень, теорій, наук (догматизм, інтелектуалізм, інтернаціоналізм, квієтизм, космополітизм, марксизм, утилітаризм), 4) суспільно-політичної належности людей (большевик, демократ, комуніст, ліберал, махновець, молодоукраїнець, монарх, провансалець, пролетарій, радикал, революціонер, соціяліст), 5) загальнодержавних термінів (влада, держава, ідеологія, народ, нація, політика, самостійність, суверенність), 6) релігійних учень (буддизм, християнство).

Свого часу О. Потебня вважав, що найважливіше – думку розбудити, тому для досягнення впливу (сформувати державотвірну свідомість) Дмитро Донцов використовує численні способи пояснення суспільно-політичних термінів, зокрема: І) подає виразні антитези; ІІ) формулює епізодичні, інколи розлогі чи образні дефініції, де його позицію як публіциста, мислителя, теоретика пояснено описово; ІІІ) цитує відомих діячів, ІV) творить індивідуальні синонімні ряди; V) ілюструє сказане метафорою; VІ) поєднує численні способи впливу на читача (формує дефінітивні визначення, нанизує синонімі відповідники, пояснює сказане методом антитези тощо).

І. Трактування націоналізму за Дмитром Донцовим опирається на передусім на антитезу, що допомагає відтворити крайні протилежні погляди тогочасного життя і збудити уяву читача. Система протиставлень присутня і в текстах Івана Франка, який вважав, що коли уява йде від звичайних до незвичайних асоціяцій, утворюється «один з наймогутніших способів поетичного мислення – контраст» [33, с. 67]. Принагідно варто звернути увагу, що дослідники терміносистеми Каменяра виокремлюють синонімні відповідники «контраст – антагонізм – противенство» [16, с. 70]. На численних антитезах побудована гостро викривальна манера письма Д. Донцова. С. Квіт визначає, що естетична система політичного мислителя побудована на «жорсткому протиставленні двох першопричин життя, Добра і Зла» [11, с. 77], крім того, «коріння донцовської концепції націоналізму слід також шукати в межовій ситуації українства, коли у ХХ ст. перед ним руба постало питання: “або-або”, “життя або смерть”» [11, с. 126]. Саме антитеза передбачає оперування різним термінологічним апаратом, відтак у Дмитра Донцова протиставлено поняття демократизму, соціялізму та (з іншого боку) націоналізму. Наприклад, у вступі до праці «Націоналізм» автор за допомогою контрасту відтворює розуміння ідеології, «яка рвала з цілим світоглядом драгоманівського “демократизму” і соціялізму Маркса-Леніна, просякнутого отрутою москвофільства» [9, с. 20]. Відтак маємо опозитивні відношення драгоманівський «демократизм», соціялізм Маркса-Леніна, також «малоросіянство» та термін націоналізм.

Антитеза як основа для зіставлення присутня у всіх засадничих тезах Дмитра Донцова. Наприклад, великий публіцист формулює питання «Як здобути мету?» та дає відповідь, використовуючи такий очевидний для нього контраст, бо по один бік те, чого прагне автор: боротьба, національна революція проти Московщини; натомість, по інший бік – порозуміння та еволюція (що повністю відкидає націоналізм). Чергове стрижневе питання націоналізму – це питання про того, хто має здійснити мету нації, де позиція мислителя теж аксіоматична, бо в основі націєцентризму має бути людина нового Духа, з вірою «в свою ідею, свою Правду» [9, с. 21], а не «занепадницький дух речників української інтелігенції, з “рабським мозком” і “рабським серцем”» (слова І. Франка).

Пояснення суті націоналізму Дмитро Донцов пояснює не лише крізь призму опозиції термінів (націоналізм – демократизм, націоналізм – соціялізм тощо, що розглянуто вище), а й логічно пливає на читача загальновживаними антонімами відраза – звеличення, які переростають в антитезу. Наприклад, характеризуючи Лесю Українку, яка була першою представницею «волевого світогляду», та її філософію «чину для чину», політичний трибун також подає методом контрасту, бо це відраза«до гармонійно-розніженого стаціонарного світогляду “євнухів і кастратів”» та, з іншого боку, звеличення «експансії, жорстокости і права сильного» [9, с. 146].

Різницю між націоналізмом та народництвом автор вбачає у двох діяметрально протилежних світовідчуваннях: «світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект. Два темпераменти: чин і контемпляція, інтуїція – і логіка, агресія – і пасивність, догматизм – і релятивність, віра – і знання» [9, с. 28]. Отже, читач має змогу побачити, що по однин бік воля, чин, інтуїція, агресія, догматизм, віра, по інший – інтелект, контемпляція, логіка, пасивність, релятивність, знання.

Д. Донцов як виразник українського націоналізму протиставляє цю ідеологію до матеріялізму, відтак в опозитивні відношення входить невидиме «загальне» (задля якого важливою є тяглість поколінь та унікальні українські традиції) та «схопиме змислами “індивідуальне”» [9, с. 46], що не може бути основою сильної держави. Націоналізм ставить за завдання вічну волю нації, зважає «не на те, що є, а не те, що має бути», натомість матеріялізм передбачає теперішній добробут і щастя для «даної ґенерації, даної кляси» [9, с. 46].

Влучно та гостро (з побудовою на антитезі істотне – неістотне) публіцист трактує провансальський націоналізм (далі йтиметься про та терміни провансальство, провансалець, відтак варто звернути увагу на атрибутивний модифікатор (за визначенням Степаненка [27, с. 196]) провансальський). Суть цього націоналізму – зважати на неістотне, натомість чин дії має живитися опозицією, тому «великі ідеї все відрізняють істотне від побічного. В істотнім – не знають компромісів. Неістотне – лишають на волю долі, не зачіпаючи його, як царська Росія, що лишила ним шаровари, галушки, горілку, ковбасу, пісні і “малороссійскія драмы”, або як большевицька Росія, що лишила нашій пресі нашу мову (з чужим змістом), а владу – для себе, лишила нам землю, а собі – законодавство про неї і нову панщину…» [9, с. 212–213].

Протест проти декадентського світогляду провансальства найкращий та найповніший вияв знайшов у Шевченка [9, с. 149]. Антитеза: непорушне щастя, сентиментальна утопія, спокій, щастя – та апотеоза волі у Пророка співзвучна з позицією Д. Донцова: «Не непорушне щастя, не існуюче, не сентиментальна утопія, не ідеал спокою, не щастя “мирної хліборобської країни”, не ідеалізація покірного і беззубого народу, – лише апотеоза волі, що руйнує й будує світи, хоч би це був огонь, землетрус чи страшний суд, хоч би він скупався сльозами і кров’ю, – ось була його віра» [9, с. 149].

Для характеристики засадничо важливої вади української реалії – провансальства – видатний публіцист також використовує викривальне протиставлення. Тому маємо антоніми слабі – сильні, на основі яких сформовано антитезу, бо ідеалом провансальця є «“людяність”, взаїмна симпатія, злагодження звичаїв – чеснота слабих, які не вміють стати сильними» [9, с. 115]. У тексті «Націоналізму» протиставлено боротьбу та з’єднання всіх, державну та наддержавну організацію: «На місце боротьби за існування став тут принцип з’єднання всіх. На місце державної, наддержавна організація, як ідеал» [9, с. 66–67]. На інших сторінках твору маємо подібну характеристику провансальця: це – нижча раса, в опозиції до якої є чесноти сильних, вищих рас: «Нижчою расою почувалися провансальці, і тому ненавиділи чесноти сильніших, вищих рас» [9, с. 132].

Промовистим виразником ідеології мислителя, незаперечним чинником впливу на свідомість та основою формування покоління борців є відтворення суті національної правди та провансальських доктрин. Це ілюструють антитези: національна правда – та лібералізм, що ставив інтереси маси, як збиранини одиниць, понад інтереси наці; інтереси нації – демократизм, що ставив інтереси “народу”, як неорганізованої безформної юрби; інтереси нації – соціялізм, що ставив понад інтереси нації – інтереси кляси; добро цілої нації – пацифізм, гуманітаризм, анархізм (рід лібералізму) і провінціоналізм (рід демократизму) [9, с. 47]. Варто зазначити, що інтелектуально-всеохопне мислення Д. Донцова синтезує в один ряд суспільно-політичні терміни (лібералізм, демократизм, соціялізм, пацифізм, гуманітаризм, анархізм, провінціоналізм, нація, клас), творячи таким чином індивідуально-авторські синонімні ряди, що показують суспільно-політичну суть аналізованого явища.

Протиставлення математичних термінів аксіома – теорема є визначальним для характеристики українського провансальства, яке «ніколи не розуміло національної ідеї як аксіому, але все як теорему, яку треба було довести, випровадити з іншого твердження» [9, с. 81]. Відтак за логікою провансальців стрижневі національні поняття були предметом теоретизування, внаслідок чого ворожі погляди модна було погоджувати за допомогою логіки та думок, які обидві сторони визнають.

Антитези автора мають найрізноманітніші елементи впливу на свідомість сучасного покоління, тому увиразненням є маркери свій – чужий, один – інший. Приміром, своя правда – чужа правда, одна національність – інша, бо саме така подвійна душа провансальця, що не вірить у свою правду, а потребує «санкції чужої, з ослабленою волею» [9, с. 145].

Методом протиставлення понять: колектив – одиниця, нація – нація як сума окремих одиниць, нації – усі люди брати, політична ідея – інтереси одиниць – Дмитро Донцов розкриває механізм формування політичної ідеї провансальства , що «прийшло до ототожнення нації з плебсом» [9, с. 110], а демократизм почало ототожнювати з мужицтвом. У підсумку «катехизис цього дивовижного світогляду» провансальця такий: «Замість боротьби – виховання; замість догматизму віри – розслабляючий критицизм; замість моралі сильних – етика лагідних; замість твердости – м’якість; замість нації – людність, замість накинення своєї правди – толерація до ворожої» [9, с. 127]. Фактично афористичним має стати цей вислів, позаяк він наочно показує методику можливої втрати самостійності держави і сьогодні.

Антитеза в текстах великого публіциста допомагає всебічно розкрити думки, сформувати власне бачення ситуації і виховати людей з твердою вірою, побудованою на розумінні політичної ситуації, яку автор визначає як межову для існування українців як нації.

ІІ. У стрижневих працях («Націоналізм», «Дух нашої давнини» «Літературна есеїстика») Д. Донцов дає численні визначення таких концептуальних понять суспільно-політичної термінології: націоналізм, демократизм, матеріялізм, москвофільство, квієтизм, провансальство. Хоча існує думка, що «есеїстична манера викладу писань…змушує нас вдаватися до спеціяльних інтерпретацій, оскільки він практично не залишив сталих визначень» [11, с. 125], спробуємо віднайти дефініції, що відповідають світобаченню автора.

Визначення націоналізму завжди є політичним питанням та відповідає ідеологічній спрямованості держави. Наприклад, СУМ у 1974 році дає таку совєтську реєстрову статтю: «1. Реакційна буржуазна ідеологія й політика в галузі національних відносин, яка проповідує зверхність національних інтересів над соціальними, панування однієї нації за рахунок пригнічення іншої … ; 2. Рух, спрямований на боротьбу за незалежність нації, народу проти іноземних гнобителів» [28, т. V, с. 232]. В антології «Націоналізм» дослідники вихідним питанням аналізованого терміна вважають «питання про ідентичність» [13, с. 11] та подають фундаментальний постулат націоналізму, що пояснює «якою має бути ідея нації» [13, с. 18]. Також В. Лісовий, О. Проценко стверджують: націоналізм «не тільки утверджує націю як центральну цінність – він розвинув та розвиває своє власне розуміння нації, відмінне від інших традицій політичної думки» [13, с. 18]. Розгляд націоналізму передбачає всеохопне коло понять, приміром, М. Міхновський вважає, що «націоналізм – це велетенська і непоборна сила» [14, с. 159]. А. Альтер бачить у націоналізмі динамічний принцип, що «стає основою надій, почуттів і дій; він є засобом об’єднання та активізації людей для досягнення спільної мети» [2, с. 214].

Щодо терміна націоналізм, С. Квіт пише, що відсутність пояснень цього поняття у великого публіциста спричинена кількома чинниками, наприклад: а) іронічність Донцова та його полемічний дар «не дозволяє формулювати такі важливі поняття, як щось застигле і непорушне» [11, с. 135–136], б) націоналістична доктрина автора вимагає також почуття, інтуїції, віри, в) в умовах тодішньої деморалізації та зневіри його твори були ідеологічним інструментом для національної мобілізації [11, с. 136]. Проте аналіз праць мислителя не лише вимагає подати дефініції основних суспільно-політичних понять, а й з’ясувати їхній вплив на читача. Відтак, найґрунтовнішим визначенням націоналізму за політичним мислителем є таке: «Націоналізм – безумовне право націй на незалежне існування» [9, с. 77]. Впадає у вічі словосполука «бузумовне право», хоча таке право в Україні ніколи реально не існувало.

Прикметно, що вихідною позицією є трактування націоналізму як світогляду, про що говорить автор. Під поняттям українського націоналізму Дмитро Донцов розуміє «не як ту чи іншу програму, не як відповідь та запитання нинішнього дня, – лише як світогляд» [9, с. 26].

Щодо дефініції націоналізму, то мислитель виокремлює засадничу тезу, яка за основу має формування політичної нації, ідеалом та метою її є «політичний державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно – повне протиставлення цілому духовому комплексові Московщини, під оглядом соціяльним – негація соціялізму» [9, с. 20]. Позаяк мегаважливим завданням Д. Донцова є створити сильну вольову українську молодь (саме його позиція сформувала борців Є. Коновальця, С. Бандеру, Я. Стецька та ін.), то вражає і чітка постановка проблем, наприклад, «головна болячка українського націоналізму – заник волі до самостійного життя» [9, с. 146].

Влучне і коротке визначення націоналізму (за Д. Донцовим) – це «джерело життя і власної правди» – він пояснює на прикладі поглядів Драгоманова: «“Національство” як джерело життя і власної правди були для Драгоманова чимось темним… Над націоналізмом він ставив «інтереси інтернаціональні, загальнолюдські». Він настільки ще великодушний, що «не відкидає національности, але відкидає націоналізм, особливо такий, який сам себе протиставляє людськості або космополітизмові» [9, с. 42].

Досліджуючи вісниківську спадщину Дмитра Донцова, О. Баган виокремив таке бачення націоналізму за статтею «Націоналізм і фарисеї-“гуманісти”» («Вістник», 1937): «Націоналізм – це бунт проти особистого й гуртового егоїзмів. Бунт проти ідеології, яка ставить інтереси класу над нацією, національної меншости країни над автохтонами… Націоналізм – це бунт проти ідеології затомізування, розпорошення суспільности; бунт в ім’я старих і вічних правд – праці, дисципліни, права, культу предків, власної крови і власної землі та її традицій, Церкви, бунт в ім’я організації проти засади дезорганізації [3, с. 58–59]. Таким чином, визначення націоналізму за працями Д. Донцова допомагають сформувати державотвірний світогляд і виробляють україноцентричну позицію в читача.

Дефініція демократизму в Дмитра Донцова вкрай коротка, бо в його розумінні – це «егоїзм збірний» [9, с. 49]. Хоча лексикографічні праці подають демократизм як владу народу, що аргументовано нівелює мислитель.

Прикметно, що визначення матеріялізму за СУМом виглядає так: «Науковий напрям у філософії, що визнає об’єктивність існування зовнішнього світу, незалежність його від людської свідомості, первісність матерії та вторинність мислення, пізнаваність світу і його закономірностей; протилежне ідеалізм» [28, т. ІV, с. 646]. Цілий образ та численні асоціяції передає слово матеріялізм в українського мислителя, бо його тексти вчать, що така течія є «запереченням чинника волі в теорії нашого націоналізму» [9, с. 46].

Москвофільство в Дмитра Донцова – це не лише орієнтація на Москву, з її ідеями, поглядати, державним устроєм, а суть москвофільства – заперечення всіх національних традицій, культурних, побутових, соціяльних, політичних, моральних і релігійних. Персоніфіковано визначає Д. Донцов «модерне» моквофільство «отих Тичин, Сосюр, Бажанів, Скрипників і Ю. Коцюбинських як «компроміс з дияволом», як «страх і подив раба перед всякою признаною світом силою» [9, с. 23].

Гостра, влучна, скурпульозна та усебічна характеристика публіциста скерована на ваду українців, яку він означає власними термінами-неологізмами провансалець та провансальство. Щодо дефініції, то автор акумулює низку термінів (народництво, марксизм, комунізм тощо) для викриття провансальства як течії та для показу особливого збірного типу мешканця України. Це непросте явище української політичної історії Д. Донцов відтворює на основі знань з культурно-політичного минулого: провансальство – це «дивна мішанина з кирило-методіївства й драгоманівщини, леґалістичного українофільства й народництва з їх крайніми течіями, марксизму й комунізму з одного боку, “есерівства” і радикалізму – з другого, нарешті – з правих ідеологій, починаючи від Куліша і кінчаючи неомонархізмом» [9, с. 26]. Зрозуміло, що мислитель пояснює суть провансальського світогляду, який не усвідомлює надважливого державного питання, що стосуються суб’єкта панування в країні [9, с. 59], тому кожен провансалець завжди проти змагань за незалежність народів, їм завжди байдуже до політичних справ. Великий публіцист показує недержавницьку роль українського провансалізму (бути сателітом більшого народу – звичайно, російського), що розумів свої зовнішньополітичні завдання лише як тотожні зі завданнями Росії, або слов’ян, або просто людей. Отже, суть провансальського світогляду – це «“гуманність” і “толерація”» [9, с. 113].

Дмитро Донцов виокремлює позицію провансальця (в іншому контексті – обивателя), що зіставлена з ідеологією соціялістів та демократів, які «дивиться на великих людей з погляду льокая, а на історію – з точки погляду льояльного обивателя, що журиться лиш дешевим урядом…» [9, с. 50]. Усі вони керуються інтересами найбільшого числа, а їхній ідеал – «сидіти тихо в хліборобській “мирній країні”, що плила медом і молоком, і, крий Боже, не дати себе з неї вивести жодному Мойсеєві» [9, с. 50]. Відтак автор формулює поняття індивідуального егоїзму та демократизму, бо для провінціяла найдорожчими є видимі речі, тобто я, ти, ми, «терпіння й вигоди, теперішність, а не завтра, матерія, а не ідея» [9, с. 49].  Зрештою, провансальці «дбали лиш про позірне, але не про суть, про ту миску сочевиці, за яку продаються права первородства» [9, с. 212–213]. «Суть провансальського світогляду – це “гуманність” і “толерація”» [9, с. 113].

Отже, короткі та часом розлогі формулювання дефініцій є основою розуміння тогочасної політичної ситуації та дозволяють і сьогодні розуміти українські вади.

ІІІ. Інтелектуалізм тексту Дмитра Донцова вчить українців підкріплювати власні погляди численними цитатами, що відтворюють позицію знакових постатей світової історії. Публіцист цитує французького політичного письменника Шарля Мораса, який, формулюючи свій націоналізм, писав, що «“інтереси тих земляків, що житимуть” треба ставити над інтересами “тих, що живуть”, а добро “вічної Франції” – над добром усіх французів даної доби» [9, с. 52]. Прикметно, що Дмитро Донцов в одних текстах засуджує П. Куліша з його ідеєю тихого щастя і спокійного життя на хуторі, проте бачить і позитив творця фонетичного правопису. Політичний мислитель зазначає, що в хвилини просвітку Куліш дає визначення націоналізму, співзвучне зі силою та життєвістю: «Сила в історії одиноке мірило значности, бо вона є те саме, що життєвість, а життєвість значить право на життя, себто – незаперечну правду… Рацію має сильніший… » [9, с. 149].

Визначення демократії ідеолог українського націоналізму підкріплює цитатою з Фридриха Ніцше, який вважав, що це «історична форма занепаду держави» [7, с. 140].

Отже, знання української та європейської літератури дозволило Д. Донцову відтворити істотне у трактуванні найрізноманітніших суспільно-політичних назв.

ІV. Неймовірно цікаві синонімні аналогії до гуманности, стоїцизму, реалізму, фанатизму, об’єктивности, солідарности, демократизму формує Дмитро Донцов у праці «Дух нашої давнини». Ці відповідники чи асоціативні зіставлення понять є відтворенням духового світу ідеолога українського націоналізму, бо (за І. Франком) «ясність і прецизія репродукованих ідей – се перша основа наукової здібності» [33, с. 65].

Впадає у вічі, що кожен іншомовний термін великий публіцист подає через український відповідник, даючи саркастичну власну оцінку та формуючи переоцінку вартостей, внаслідок якої «наші смердофіли почали звати трусість – гуманністю, мужність – жорстокістю, відвагу – забіяцтвом, стоїцизм – монахоманією, невблаганність у поборюванні зла – ексклюзивністю, прислужництво – реалізмом, вірність ідеї – фанатизмом, безпринципність – об’єктивністю, нерішучість – розважливістю, отарність – солідарністю, буденну працю – героїзмом, героїзм – авантурництвом і романтикою, вірність засадам – демократизмом, хамелеонство – швидким розумом, дряблість – шляхетністю, безформність – красою, хохлацьку хитрість – державною мудрістю» [7, с. 44] (у тексті виокремлено суспільно-політичні терміни, що є основою формування активної націєтвірної позиції). Таким чином автор показує «кодекс вартостей навіть не здорової народньої маси, а кодекс вартостей плебея»[7, с. 44]. Чергова антитеза (здорова народня маса – плебей) узагальнює погляд мислителя.

Аби підтвердити власну позицію, Д. Донцов відтворює психіку провансальця методом нанизування однопланого негативних лексем: глупота, плазунство, невміння, додаючи увиразнювальний прикметник (простацький, очайдушний, органічний). Отже, характеристичним для такого типу людей є «квінтесенція простацької глупоти, очайдушного плазунства перед ворожою ідеєю, і органічне невміння навчитися чогось з подій життя» [9, с. 92].

Ідеологію мислителя увиразнює своєрідна ампліфікація, бо поєднання понять, синонімних для автора, абсолютно не відповідає синонімному трактуванню цих слів за словниками. Наприклад, доктрина матеріялістичного світогляду – це «лібералізм, соціялізм, демократизм» [9, с. 64].

Отже, розлогі синонімні ряди викривально і саркастично резюмують вади тогочасних і теперішніх реалій.

V. Найчисельнішими в Дмитра Донцова є метафори щодо українського провансальства. Характеристичним в автора є розуміння провансальського бога, позаяк то був «бог безжурного щастя миші під мітлою» [9, с. 48]. Ще одна метафора – вино націоналізму – надактуальна для розуміння національної ідеології, крім того ця образна асоціяція підсилена ще й антитезою в тексті публіциста (самостійницький ідеал – вселюдські, засадничо угодові концепції та вино – вода). Тому провансальство на хвилі національної революції не могло сформулювати ідеалу самостійности, а їхня національна ідеологія «завжди переполовинювала чисте вино націоналізму водою “вселюдських”, засадничо угодових, концепцій» [9, с. 66–67].

Метафора імпотенція українського сучасного провансальства в політичного мислителя викриває українську політичну думку. Дмитро Донцов подає позицію методіївців, Костомарова, Драгоманова, які понад усе хотіли об’єднання: «ідея симбіози з чужою нацією була для них зовсім природньою. Костомаров об’явив діло унії України з Московщиною органічним і віковічним» [9, с. 67], а Драгоманов не бачив Україну самостійною, вона «не була окремим політичним організмом» [9, с. 67]. Персономени (Костомаров, Драгоманів) та метафора синтезують мислення політика та обстоюють його розумінні державницьких прагнень.

Ідеологію провансальської літератури, розчуленою «власною нікчемністю» [9, с. 122], автор пояснює метафорою топлене масличко та відтворює нанизуванням численних синонімно-асоціативних рядів: тоне все сильне, міцне, живе і відважне; солодкі зітхання кирилівських методіївців; гуманність Драгоманова; ніжна любов соціялістів до народу; імпотентна сентиментальна любов радикалів до людськости, пролетаріяту чи люду.

Звукові та кольористичні асоціяції передає метафорична сполука містичний голос крови. Позаяк провансальці жили лише щасливим сьогоденням, вони не мали «пошани ні до мертвих, ні до не народжених. Виводячи розумово свої засади, не прислухалися вони до “містичного” голосу крови» [9, с. 80].

Для провансальців поняття держави затримується на першому щаблі – на любові до свого краю, відтак Д. Донцов вводить метафору щодо держави як пелюшки провінцій. Тому основою для творення і формування самостійної держави має бути момент панування (суверенність) та елемент влади, «без якої жодна нація не вийде з пелюшок провінції» [9, с. 76].

Метафорично подає Д. Донцов думку К’єлєна (Челлена) про національність як волевий і тепловий елемент: «Національність в першій мірі має суб’єктивний бік. Це волевий і тепловий елемент, який може підноситися до температури пропасниці, але й спадати нижче нуля» [9, с. 203].

Отже, метафори політичного мислителя завжди влучні, дотепні та нищівні щодо недоліків українського та европейського суспільств.

VІ. Дмитро Донцов часто одне і те саме поняття пояснює кількома способами. Наприклад, суспільно-політичний термін держава автор текстів 1) подає за допомогою дефініції, тому в підсумку держава це – апарат досягнення мети нації, важлива міць держави; 2) відтворює метафорично, бо держава забезпечує погляд згори вниз: «Обиватель дивився на державу з точки погляду потреб і мети одиниці, з погляду “природжених прав людини”, які в першій лінії мали респектуватися. Не згори вниз, а лише знизу вгору» [9, с. 53]; 3) визначає методом антитези (щастя одиниці – мета нації): «Важливе було не міць держави, а лише забезпечення щастя одиниці або одиниць. Держава була не апарат для осягнення мети нації, лише – вигід одиниці» [9, с. 53] та 4) підкріплює цитатою, наприклад, Т. Гобса, який встановлює чотири завдання держави: «1) оборону від чужоземців, 2) мир удома, 3) збагачення підданих, 4) ненарушення їх свобід. З цих чотирьох у нас розуміли лише три останні, а найважливішим завданням держави було забезпечення четвертого – “свободи”» [9, с. 53]. Дмитро Донцов за завдання бачить формулювання ідей нації, відтак кожне з трактувань підкреслює, доповнює та накладається на розуміння могутности держави. Прикметно, що Етимологічний словник української мови слово держава співвідносить з «міцністю; маєтком; владою», що походить з ієндоевропейського «тримати; міцно тримати» та споріднене з авестійським «тримати, мати при собі, вести»; є зіставленням з грецьким «міцнію», «годую, живлю», латинським «сильний», авестійським «міцно зв’язує, прив’язує», з грецьким «обнімаю, хапаю», з праслов’янським «дерзкий», литовським «тверднути» [10, с. 39]. Відтак усі можливі варіянти акцентують на міцності та твердості. Держава за совєтським політичним словником (1982 року випуску) таке: «Держава – організація політичної влади економічно пануючого в суспільстві класу», далі: «Суттю соціалістичної держави є диктатура пролетаріату», а в підсумку – «з повною остаточною перемогою комунізму соціалістична держава розвинеться в комуністичне суспільне самоврядування» [23, с. 133]. Варто звернути увагу, що Політичний словник абсолютно не зважає на етимон, тому жодного слова нема про могутність та міцність держави та її завдання держати (тобто тримати, об’єднувати). У праці «Націоналізм», що вийшла 1926 року, понад півстоліття тому, Дмитро Донцов з притаманною йому гостротою та іронічністю показує «джерело мудрости наших соціялістів»: «держава без держави», також «однакова й точка виходу: держава, всяка держава, відкидається в ім’я чисто партикулярних цінностей: одиниці, групи та їх “волі”, що не зносять над собою жодного колективу» [9, с. 63].

Прикметно, що Д. Донцов подає дефініцію декадентського націоналізму (це ХІХ вік) як «золотий вік розуму» [9, с. 28] та доповнює його протиставленням (творять – обсервують; не ті, що діють на оточення, – ті, на кого воно діє): «це не був світ тих, що творять, а тільки світ тих, що його обсервують; не тих, що діють на оточення, а лиш тих, на кого діє воно і його механічний “закон”» [9, с. 28]. Згодом уточнює своє визначення через гасла: «Через знання – до зреформування суспільности» [9, с. 29]. Далі пояснює шлях в Україну нової релігії розуму, яка в «ХVІ-му віці дістала своїх пророків, у ХVІІІ-му – перших “святих”, а в ХІХ-му, мов лявіна, летячи з гори в долину, забрукана і звульгаризована, дісталася до рук української демократії» [9, с. 29].

Ще однин тип впливу на суспільство – це подача певного терміна через низку синонімів, метафоричними протиставленнями та персоніфікацією. Наприклад, національна ідея в мислителя «всеобіймаюча, виключна, яскрава» – це доречна метафора, а далі автор використовує антитезу, бо гаслом ідеї «є не спочинок і уживання, лиш акція і воля до влади над відірваними засадами, над чужою ідеєю, над власним окруженням, над “обставинами”, над усім часовим і поодиноким» [9, с. 219]. Протиставлення спочинок – акція, уживання – воля формують світоглядову позицію. Далі персоніфіковано автор пояснює, що «ідея виведе нас зі стану провінції, лише вона сполучиться з тим патосом, без якого мертва всяка ідея» [9, с. 219]. Варто наголосити, що Д. Павличко національну ідею також подає за допомогою ампліфікації: «Національна ідея – це творець, захисник, відновлювач і будівничий державности народу, його дух свободи, вищий рівень самоусвідомлення, ознака інтелектуальної зрілости, його здатність впливати на формування позитивного для себе міжнародного клімату» [18, с. 705], національна ідея нас «живить, скеровує і надихає вічним світлом» [18, с. 728] та є надважливим елементом держави: «Тільки Українська держава, в якій домінуватиме національна ідея, дасть нашому народові світлу будущину і невмирущість» [18, с. 728].

Термін соборництво Дмитро Донцов визначає крізь призму синонімів (соборництво, федерація, союз) та персономенів (Драгоманів, Грушевський), в які вкладає виключно негативний зміст (це відтворюють його тексти). Унаслідок маємо таку дефініцію: «соборництво, яке драгоманівсько-грушевсько-соціялістичну-хліборобську “федерацію” чи “союз” замінює ідеєю об’єднання з Росією за всяку ціну і з усякою Росією» [9, с. 71].

Привертає увагу, що не лише подача численних дефініцій, творення синонімних рядів, цитування політичних діячів є основою для формування націєцентричного світогляду, а й численні атрибутивні означення впливають на розуміння канви тексту. Відтак терміни з атрибутивними модифікаторами повністю або частково відтворюють ідейно-ідеологічну позицію автора.

Більшість назв політичних напрямів, рухів, течій (большевизм, волюнтаризм, гуманізм) та вчень Дмитро Донцов подає в номінативному значенні. Проте численні означення акцентують на певних особливостях, набуваючи таким чином негативної конотації. Наприклад, в ідеолога націоналізму виняткова функційна вага припадає на прикметник совєтська, комуністична [8], бо це вже зовсім інша Україна в розумінні автора. Саме такий атрибутивний модифікатор – це особливе наповнення номінативної суті аналізованої лексеми. Термін гуманітаризм в Дмитра Донцова стосується не суспільних наук, а маємо гуманітаризм звироднілий [9, с. 48]; демократизм [9, с. 45; 9, с. 105; 9, с. 218] і як «форма управління, політичний лад» [28, т. ІІ, с. 239], і водночас демократизм просовєтський [9, с. 22]. Попри соціалістичну заідеологізованість Словника української мови, зумовлену тодішніми політичними обставинами, впадає у вічі невідповідність мотивованого слова та слова з атрибутивним модифікатором у тексті Дмитра Донцова.

Схематично незбіжність з визначеннями (поданих за СУМом) однослівних термінів та виразне протиставлення чи зіставлення позиції автора в дво- чи багатослівному термінові ілюструє таблиця:

Термін та його визначенняАтрибутивне означення, що слугує або увиразненням поняття, або створює повну незбіжність у трактуванні терміна
гуманітаризм [9, с. 48]: який належить до суспільних наук, що вивчають людину і її культуру [28, т. ІІ, с. 193]гуманітаризм звироднілий [9, с. 48]  
демократизм [9, с. 45; 9, с. 105; 9, с. 218]: форма управління, політичний лад, при якому верховна влада належить народові [28, т. ІІ, с. 239]демократизм просовєтський [9, с. 22]  
імперіялізм [9, с. 31; 9, с. 94; 9, с. 186; 9, с. 216; 9, с. 223]: остання, найвища стадія розвитку капіталізму [28, т. ІV, с. 20]імперіялізм російський [9, с. 25]  
лібералізм [9, с. 45; 9, с. 155; 9, с. 170]: 1) політичний напрям; 2) заст. вільнодумство [28, т. ІV, с. 506]лібералізм імпотентний земельний [9, с. 86]  
націоналізм [9, с. 26; 9, с. 42; 9, с. 44; 9, с. 67; 9, с. 77; 9, с. 79; 9, с. 85; 9, с. 93; 9, с. 98; 9, с. 107; 9, с. 108; 9, с. 110; 9, с. 111; 9, с. 135; 9, с. 144; 9, с. 146; 9, с. 147; 9, с. 203; 9, с. 207; 9, с. 210; 9, с. 223; 9, с. 224]: 1) ідеологія й політика в галузі національних відносин, 2) рух, спрямований на боротьбу за незалежність нації, народу проти іноземних гнобителів [28, т. V, с. 232]націоналізм вольовий [9, с. 151] націоналізм демократичний [9, с. 29] націоналізм перебільшений [9, с. 51] націоналізм провінціональський [9, с. 66; 9, с. 78] націоналізм провінціяльний [9, с. 52] націоналізм український [9, с. 55; 9, с. 89; 9, с. 94]  
сепаратизм [9, с. 20]: політичний рух національних меншостей, скерований на відокремлення від державного цілого й утворення самостійної держави [28, т. ІХ, с. 126]сепаратизм державницький [9, с. 20]
соціялізм [9, с. 20; 9, с. 28; 9, с. 44; 9, с. 58; 9, с. 84; 9, с. 86; 9, с. 94; 9, с. 114; 9, с. 125; 9, с. 165; 9, с. 168; 9, с. 211; 9, с. 213; 9, с. 218; 9, с. 223]: суспільний лад, що приходить на зміну капіталізмові [28, СУМ, т. ІХ, с. 474]соціялізм національно-нівеляційний [9, с. 38] соціялізм революційний [9, с. 187]

Отже, атрибутивний модифікатор кожного аналізованого терміна (наприклад, вольовий, перебільшений, провінціяльний (націоналізм)) впливає на зміну в тлумаченні терміна, надаючи йому негативної (чи рідше позитивної) конотації.

Щодо складу термінів за походженням (український – іншомовний), то передусім у текстах Д. Донцова переважають терміни іншомовні. Реально ще І. Верхратський у «Початках до уложення номенклятури і термінології природописної, народної» (перший випуск датовано 1864 роком) пише: «Дорогоцінні забитки номенклятури і термінології є, хоч і розсіяно у живім словарі, у зав’язковатім нашім народі. Нам, отже, запитувати той нарід, взятися пильно до діла святого, до відкопування наших народних скарбів, а даремно не потрудимось» [5, с. 3]. Проте згодом у Збірнику НТШ, він, подаючи до латинських термінів народні назви, ще раз зазначає: «Не всі подані назви придатні для наукового називання, попри те наявність значного термінного матеріялу показує спосіб, як наш люд формує назви і як належить нам в науці творити нові вислови» [4, с. 4]. Свого часу І. Франко аналізував позицію «Правди», що звинувачувала вчителів і письменників, у яких було «злобне перекручування мови» або недбальство, що також сприяло «багнам винародовлення і асиміляції» [32, с. 168]. Період 20-30-х років ХХ століття – це вироблення теоретичних засад розвитку української науково-технічної термінології, відтак усі тогочасні наукові інституції торкалися проблеми вибору українського чи іншомовного терміна [див.: 15, с. 9–18, с. 54–55] та намагалися впровадити і популяризувати український національний відповідник.

Політична ситуація періоду СРСР в Україні щодо формування україноцентричного вектора в термінології була вкрай складною. Доба комунізації в Україні розпочалася 3 квітня 1932 року гаслом «про задушення націоналізму в Україні й запровадження у всьому комуністичних ідей» [17, с. 207]. Відтак руйнувати все українське «більшовики взялися спочатку чужими руками – за це взявся був Андрій Хвиля (чи Мусульбас, жид) та Л. Каганович» [17, с. 207]. Нищенню підлягала й уся термінологія в усіх совєтських республіках. Приміром, І. Огієнко розповідає про накази совєтського комісара таке: «1. Навчатися нових «всесоюзних слів» (себто російських); 2. Соціалістичну й наукову термінологію брати без змін з російської мови» [17, с. 212].

Від 1933-го до проголошення незалежности йде цілеспрямоване усунення з вжитку українських термінів [29, с. 354–399], унаслідок чого, за висловом Ю. Шевельова, отримуємо «суржиковий інтернаціоналізм» у дії. Саме така зросійщена («зінтернаціоналізована») термінологія лягла в основу термінологічного мововжитку в УРСР та внаслідок совєтизації мови відбулося заперечення всього українського. Попри те, що мова своїми питомими засобами спроможна точно передавати більшість нових понять, ідеолог українського націоналізму використовує іншомовні терміни, не творячи власних новотворів там, де є усталена система. Ймовірно, термінологія Дмитра Донцова, сформована на основі европейського досвіду, ввібрала в себе ті іншомовні лексеми, якими послуговувалися тогочасні европейські мови. Також має значення, що іншомовні слова інколи мають «вищий ступінь термінологічної визначености» [30, с. 152] (пор.: регенерація (мед.) – відновлення, реставрація (буд.) – відновлення). Крім того, твори публіциста не були поширені в Україні у зв’язку з політичними чинниками.

Досліджуючи тогочасний розвиток суспільно-політичної термінології, мовознавці зазначають, що І. Франко також (як і Дмитро Донцов) «надавав перевагу інтернаціональним термінам, нетермінам-калькам, що популяризували інші автори» [16, с. 69], відтак маємо паралельно вживані терміни: двоїстість/ дуалізм та єдність/ монізм, що пов’язано з позицією автора та потребою у відсутності тавтології. Наприклад, аналізуючи суспільно-політичну термінологію, мовознавці констатують, що «не узвичаїлися зокрема терміни громадівство, громадівець (у значенні соціалізм, соціаліст), безнагальство (анархія), породь (національність), уставне панство (конституційна монархія), які увів у публіцистичне мовлення М. Дрогоманов» [21, с. 28]. Відтак зміна суспільно-політичних термінів пов’язана зі зміною поняттєвої бази, що постійно оновлюється, змінюється та переосмислюється. Хоча можна вважати новотвором Д. Донцова часто вживані терміни провідна верства, провансальство, большевизм.

Численним запозиченим термінам у текстах Дмитра Донцова притаманний нейтральний або негативний відтінок. Мовознавець Т. Космеда щодо дихотомії «рідне – іноземне (чуже)» зазаначає: «Відчуття грубості, “поганості” слів, запозичених з чужої мови, могло безпосередньо асоціюватись з можливістю використовувати чужу формулу як магічну сакральну ідіому. Чуже здавна частіше викликало негативну оцінку, негативні емоції та мало більше експресії, ніж рідне» [12, с. 13].

У суспільно-політичній термінології присутні (за висловом Франка) «емоційно наснажені» терміни, що залежать від політичних поглядів тих, хто послуговується цією термінологією. Щодо Дмитра Донцова, то терміни большевизм, совєтський підсовєтська Україна[8, с. 597; 7] та терміни-назви людей (большевик, інтернаціоналіст, комуніст сальоновий, космополіт, ліберал, махнівець, молодоукраїнець, патріофоб, провансалець, соціяліст тощо [7; 8; 9] переважно вжито з негативною конотацією. Емоційно-експресивний характер у політичного мислителя має зазвичай і атрибутивний модифікатор. Як не погодитися з О. Баганом: «Д. Донцов є, можливо, найбільш афористичним, сентенційним автором у нашій культурі… його спосіб висловлюватися і означати – містко, стисло, гостро» [3, с. 56].

Усі тексти видатного ідеолога українського націоналізму писані єдино правильним правописом 1928 року. Відтак на особливу увагу заслуговує позиція публіциста сьогодні, коли мовні баталії щодо сталінського-кагановичівсько-постишівського правопису на часі. Хоча існує думка, що «поліваріянтність правописних форм передбачає правдивість, вона стирає з літературного слова пилюку штучности, бо дає можливість висловитися так, як хочеться, а не так, як встановлено рамками. Плюралізм правописних норм – сприятливий грунт для творчого злету, стилістичних варіяцій, барвиста гама для влучної передачі діялектів» [25, с. 184], проте правопис зобов’язаний відтворювати мову в її самобутності та точності. Найпереконливішим аргументом щодо функціювання правопису 1928-го року (та його продовженням у варіянті 1999-го року) є мовленя наших класиків, серед яких чільне місце посідає Дмитро Донцов. Таким чином, правописна система ідеолога українського націоналізму забезпечує націєтвірну функцію мови, впливає на формування державотвірних традицій.

Отже:

  • праці мислителя міжвоєнної та повоєнної доби – це основна поняттєва база для відтворення суспільно-політичної реалій;
  • суспільно-політична термінологія Д. Донцова цементує ідеологічні настанови щодо утвердження українських пріоритетів та дозволяє зрозуміти політичні проблеми сучасности, що закорінені в минулому;
  • вплив на терміносистему творів Дмитра Донцова мали мовні та позамовні чинники;
  • для формування націєцентричного мислення видатний публіцист вживає антитезу, подає дефініції, цитує відомих діячів, творить власні синонімні ряди, послуговується метафорою та для певного терміна використовує різні характеристики. Тексти головного ідеолога українського націоналізму доводять, що основою його творчої манери є антитеза;
  • атрибутивне означення є вагомим джерелом оцінної характеристики тогочасної політичної ситуації;
  • переважна більшість термінів у текстах Дмитра Донцова – це іншомовні слова, уживання яких можна пояснити екстралінгвальними чинниками, зокрема, життям автора поза межами України, перебуванням в чужомовному полі та відсутністю потреби в пошукові українського відповідника;
  • ідеологічно вмотивованою є правописна система Д. Донцова, що базована на українській правописній традиції (закріпленій єдиним соборним правописом 1928 року) та відповідає системі мови;
  • терміни великого публіциста часто мають емоційно-експресивний характер і, таким чином, підсилюють розуміння політичної ситуації в державі.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Авторський проєкт доктора філології, професора Ірини Фаріон «Від книги до мети» (V–VІ випуск). – Львів : ФОП Походжай М.М., 2018. – 44 с.
  2. Альтер П. Націоналізм: проблема визначення // Націоналізм : Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К. : Смолоскип, 2000. – с. 211–215.
  3. Баган. О. Поміж містикою і політикою (Дмитро Донцов на тлі української політичної історії першої половини ХХ ст.). – Київ : УВС ім. Ю. Липи, 2008. – 78 с.
  4. Верхратський І. Нові знадоби до номенклятури і термінольоґії природописної, народної, збирані між людьми // НТШ. Збірник Математично-природописно-лікарської секції. – Львів, 1908. – Т. 12. – 84 с.
  5. Верхратський І. Початки до уложення номенклятури і термінології природописної, народної. – Львів, 1872. – Зош. 4. – 23 с.
  6. Дашкевич Я. Дмитро Донцов і боротьба довкола його спадщини // Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури; упоряд.: М. Капраль, Г. Сварник, І. Скочиляс. – 2-е вид., випр. й допов. – Львів : Піраміда, 2007. – С. 525–534.
  7. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Львів–Київ : Накладом Юрія Криворучка, 2011. – 160 с.
  8. Донцов Д. Літературна есеїстика / Відп. ред. і упорядник О. Баган. – Дрогобич : Відродження, 2009. – 688 с.
  9. Донцов Д. Націоналізм. – Вінниця : ДП «ДКФ», 2006. – 236 с.
  10. Етимологічний словник української мови: У 7 т. / Ред-кол.: О. С. Мельничук (голов. ред.) та ін. – Т. 2. – К. : Наукова думка, 1985. – 570 с.
  11. Квіт С. Дмитро Донцов: ідеологічний портрет. Вид. 2-е, випр. і доп. – Львів : Галицька видавнича спілка, 2013. – 192 с.
  12. Космеда Т. А. Аксіологічні аспекти прагмалінгвістики: засоби вираження категорії оцінки в українській та російській мовах. Автореф. дис. на … докт. філол. наук. Спеціальність 10.02.01 – українська мова; 10.02.02 – російська мова. – Х., 2001. – 32 с.
  13. Лісовий В., Проценко О. Націоналізм, нація та національна держава // Націоналізм : Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К. : Смолоскип, 2000. – с. 11–34.
  14. Міхновський М. Націоналізм – всесвітня сила // Націоналізм : Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К. : Смолоскип, 2000. – с. 11–34.
  15. Наконечна Г. Українська науково-технічна термінологія. Історія і сьогодення. – Львів : Кальварія, 1999. – 110 с.
  16. Новоставська О. Парадигматичні відношення (синонімія та антонімія) у філософській термінології творів Івана Франка // Українська мова. – 2013. – № 2 (46). – С. 68–75.
  17. Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. – К. : Либідь, 1995. – 296 с.
  18. Павличко Д. Українська національна ідея: Статті, виступи, інтерв’ю. Документи. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004. – 771 с.
  19. Паночко М. М. Українська суспільно-політична термінологія кінця ХІХ – початку ХХ ст. : лексикографічний аспект // Наук. вісник Дрогоб. держ.-пед. ун-ту ім. Ів. Франка. Серія : Філологічні науки (мовознавство). – 2017. – № 7. – С. 133–136.
  20. Панько Т. І. Від терміна до системи. – Львів : Вид-во при Львів. ун-ті, 1979. – 148 с.
  21. Панько Т. І., Кочан І. М., Мацюк Г. П. Українське термінознавство : Підручник. – Львів : Світ, 1994. – 216 с.
  22. Пас О. Мова [Переклав Юрій Яремко] //«Ї». Незалежний культурологічний часопис. Число 35. – 2004. – С. 216–231.
  23. Політичний словник / За ред. В. К. Врублевського, А. В. Кудрицького та ін.. – К. : Головна ред. Укр. рад. енциклопедії, 1982. – 656 с.
  24. Пономірів О. Д. Стилістика сучасної української мови : Підручник. – К. : Либідь, 1992. – 248 с.
  25. Сабор І. «Правописна криза»: норвезький досвід //«Ї». Незалежний культурологічний часопис. Число 35. – 2004. – С. 176–185.
  26. Стебельський Б. Виховник провідної верстви (У 80-річчя з дня народження д-ра Донцова // Донцов Д. Єдине, що є на потребу. – К. : Діокор, 2002. – 64 с.
  27. Степаненко М. Синтагматика оніма Україна в поетичному дискурсі Тараса Шевченка // Лінгвостилістичні студії : наук. журн. / [редкол. : С. К. Богдан (голов. ред.) та ін.]. – Луцьк : Східноєвроп. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2015. – Вип. 2. – С. 188–203.
  28. Словник української мови: в 11 томах. Т. І–ХІ. – К. : Наукова думка, 1970–1981.
  29. Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Док. і матеріали  /Упоряд.: Л. Масенко та ін. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська акад.», 2005. – 399 с.
  30. Фаріон І. Англомовний наступ в українській дійсності // Сучасність. – 2000. – № 3. – С. 150 – 157.
  31. Франко І. Борис Граб // Зібр. тв. : у 50-ти тт. – Т. 18. – К. : Наук. думка, 1978. – С. 177–190.
  32. Франко І. Говоримо на вовка – скажімо і за вовка // Зібр. тв. : у 50-ти т. – К. : Наук. думка, 1986. – Т. 45. – С. 167–175.
  33. Франко І. Із секретів поетичної творчості // Зібр. тв. : у 50-ти т. – К. : Наук. думка, 1981. – Т. 31. – С. 45–119.
  34. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Зібр. тв. : у 50-ти т. – К. : Наук. думка, 1984. – Т. 41. – С. 194–470.


Рубрики: Дмитро Донцов: постать та інтерпретації