Політичні критерії вибору і парламентські вибори ‒ 2019

Петро Іванишин,

Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова

Політичні критерії вибору і парламентські вибори ‒ 2019

Одне з ключових питань парламентських виборчих перегонів ‒ кого, яку політсилу вибрати, щоб не помилитися? Питання тим важливіше, що вибори відбуваються у воюючій країні із реальною загрозою радикального реваншу явних та прихованих промосковських сил, здійснюються втомленим від бездержавного хаосу, воєнних втрат і політичної невизначеності поколінням, відбуваються в просторі окупованого, значною мірою антиукраїнського та космополітичного інформаційного простору, через сумнівну виборчу систему, без реального змагання політичних ідей і без дієвого демократичного механізму відкликання депутатів (щоб депутат залежав не від якогось грошового мішка чи лідера партії, а від конкретної громади).

У такій ситуації і перед пересічними громадянами, і перед політичними аналітиками на повен зріст постає проблема критеріїв вибору. На жаль, в нашій країні склалася типово неоколоніальна система виборів кандидатів у президенти чи депутатів за неполітичними критеріями. Тобто людям нав’язують думку, що треба оцінювати кандидатів і політсили за рейтингами («популярні»-«непопулярні», «прохідні»-«непрохідні»), зовнішнім виглядом («гарний», «веселий», «солідний», «прикольний»), майновим і соціальним статусом («заможність», «успішність»), певними моральними якостями особистості («порядність», «чесність», «сміливість»), віком («молодий» або «досвідчений»), політичною історією (бажано «новий»), статтю («треба більше жінок у парламент») та ін.

В результаті такого бездумного, емоційного вибору постійно обирають начебто «хороших», тобто «прохідних, нових, молодих (чи досвідчених), веселих, успішних і порядних», котрі через півроку виявляються не дуже «хорошими»: непрохідними на майбутні вибори, добре замаскованими старими, якщо молодими, то з неабияким корупційним потенціалом або й досвідом, успішними українофобами або злочинцями, далекими від порядності циніками, яким доступний тільки зверхній сміх над поневоленим та ограбованим ними народом. Класичними прикладами можуть бути низка представників «помаранчевої» команди, згодом масово ‒ регіонали. Найсвіжіші приклади пов’язані із перемогою президента В.Зеленського, чільні представники команди якого (А.Богдан, Д.Разумков, Ю.Мендель, Б.Шефір та ін.), основні партнери (І.Коломойський, Б.Шефір), та й він сам, як свідчать вчинки, заяви та ЗМІ, демонструють дивовижну ненависть і несприйняття української мови, закону про люстрацію, процесів деколонізації і декомунізації, українських національних героїв, української історії та культури, української національної ідеї взагалі, виявляють готовність до демонізації і дискредитації українських воїнів, окреслення російсько-української війни «громадянським конфліктом», ініціювання ганебних, капітулянтських планів щодо миру на Донбасі, догоджання імперській політиці В.Путіна, прямої та опосередкованої підтримки колишніх українофобів-регіоналів та ін. Ті, що так бездумно підтримують політсилу президента навряд чи замислювали «слугами» якого народу вони є? Чи українські інтереси відстоюватиме в парламенті та уряді партія В.Зеленського?

Насправді єдино можливими у політиці (як теорії та практиці державного будівництва), а значить, і під час виборів, і під час формування корпусу урядовців, мали б бути раціонально обґрунтовані політичні критерії вибору. Коротко окреслимо шість основних із них:

1. Ідейно-філософський: який базовий світогляд сповідує кандидат чи політична сила, які його основні цінності, які має політичні знання (філософію політичної діяльності), яка його фундаментальна ідеологія в аспекті державотворення ‒ імперіалізм (імперська ідея), космополітизм (космополітична ідея) чи націоналізм (націоцентризм, національна ідея), відповідно, яку державу хоче будувати: імперію (на кшталт Росії, Китаю чи США), колонію (чи неоколонію) (для прикладу, УРСР у складі червоної російської імперії СРСР, сучасна Україна, більшість держав Латинської Америки та Африки тощо) чи національну державу (наприклад, Японія, Швейцарія, Ізраїль, Саудівська Аравія, країни Балтії, Польща, Хорватія та ін.)? Як вчив Василь Іванишин, доброю є тільки та влада, котру утворюють носії національної ідеї того чи іншого народу і котра перебуває під постійним контролем громади. А це може бути лише в національній державі.

2. Політологічний: яку політичну ідеологію, політичну доктрину утверджує своєю суспільною діяльністю: праву (консерватизм, націоналізм), центристську (демолібералізм, неолібералізм), ліву (соціал-демократизм, соціалізм, комунізм), змішану (націонал-демократизм, християнський демократизм, націонал-соціалізм)?

3. Практичний: які конкретні політичні (державотворчі) результати своєї політичної або принаймні громадської діяльності має кандидат чи політсила? Якщо таких позитивних результатів нема взагалі, то де гарантії, що вони з’являться у майбутньому?

4. Культурно-націологічний (критерій ідентичності): в яку націю (національну культуру, традицію) закорінений кандидат чи політсила, чиї національні інтереси він представляє? Тому важливо, щоб кандидати не мали подвійного громадянства (не були слугами двох панів), як, наприклад, окремі кандидати від «Слуги народу» чи проросійських сил. Щоб мали тривалий термін проживання в Україні (п’ять років тут явно замало). А також в який національний регіон вони вкорінені? Тобто яка їх національна та регіональна ідентичності? Чи не є вони маргіналами, малоросами або вестерністами? Чи мають уявлення про загальнонаціональні та регіональні проблеми? Як свідчить досвід, мажоритарники-«варяги» переважно не дбають за інтереси своїх виборців. А «списочники» взагалі відірвані від інтересів будь-яких, окрім лідерів своєї партії.

5. Ментально-психологічний: чи мають кандидат і політсила політичний характер і спосіб мислення, чи оцінюють вони дійсність з політичних позицій, чи мають силу волі до політичної боротьби, щоб відстоювати власні політичні принципи, щоб здобувати та зберігати владу? Тобто, чи є кандидати справді політиками за своїм психотипом, а чи кимось іншим: бізнесменами, акторами, юристами, вчителями, військовими, селянами, робітниками, письменниками тощо? Політику повинні творити політики. Як бізнес ‒ бізнесмени, навчання дітей ‒ вчителі, захист країни ‒ військові. При цьому варто розрізняти політиків місцевого (котрі можуть бути добрими місцевими та обласними депутатами) та загальнонаціонального рівня (тут потрібний масштабніший спосіб мислення).

6. Інформаційно-комунікативний: чи володіють навичками спілкування з громадою, чи володіють ораторською майстерністю, ефективними піар-технологіями? Навіть найкращі ідеї треба вміти популяризувати, доносити до людей, переконувати у їх правильності.

З погляду політичних критеріїв, картина на партійному рівні складається доволі сумна. Тим більше, що справжніх політичних партій як ідеологічних структур, в Україні майже нема (окрім націоналістів), є лише політичні проекти створені конкуруючими грошовими мішками (олігархами) під того чи іншого лідера (Зеленського, Тимошенко, Вакарчука, Ляшка, Медведчука, Смешка та ін.). Наразі оболванений виборець схильний віддавати свої симпатії за явних антидержавників, промосковські сили (Опозиційна платформа, Опозиційний блок) та популістів, котрі мають переважно слабо виражену або хаотичну державницьку, проукраїнську позицію (Слуга народу, Громадянська позиція, Голос, Батьківщина, Сила і честь, Українська стратегія Гройсмана, Радикальна партія та ін.). Особливо прикро за деградацію таких державницьких чи потенційно державницьких сил, як Батьківщина, ГП чи СіЧ, котрі перетворюються у типово популістичних попутників Слуги народу. Хоча є можливість вибрати і державницькі (Європейська солідарність) чи націоналістичні (об’єднані націоналісти у списку ВО «Свобода») сили, котрі, окрім усього іншого, мають реальний політичний та воєнний досвід у відстоюванні національних інтересів та перемаганні антинаціональних та антинародних владних режимів.

Осмисленою дією ще можна виправити ситуацію. Тож вибір людини, що хоче зберегти державу, вистояти у боротьбі з московською імперією і зробити реальні кроки до розбудови української України мав би бути очевидним.