Поль Валері. Криза духу

            Наша публікація есе знаменитого французького поета та есеїста-культуролога ХХ ст. Поля Валері (1871 – 1945) обумовлена браком уваги нинішньої української гуманітарної інтелігенції до традиціоналістської культури Європи. П.Валері був яскравим поетом-неокласиком, якого в наших енциклопедіях та довідниках чомусь називають «символістом». Його дух, естетичні візії, спосіб мислення та переживання світу виформувані ментальністю та культурою Середземномор’я (він був уродженцем ліґурійського узбережжя Південної Франції і навіть наполовину корсиканцем). Він створив три поетичні шедеври, які стали символами високої поезії та вишуканої форми вірша: поему «Юна Парка» (1917), зб. «Альбом старих віршів» (1920) та зб. «Чари» (1922). П.Валері відстоював концепцію «чистої поезії», тобто поезії, спрямованої на передачу глибинних внутрішніх переживань автора. В українській літературі до нього  близькі М.Зеров, В.Свідзинський і особливо О.Ольжич, які були майстрами витворення образної енергетики вірша зі щирих вражень та тонких відчуттів буття.

         Водночас П.Валері був оригінальним мислителем, вишуканим есеїстом, в його інтелектуальних мініатюрах знаходили відображення глобальні проблеми світової історії та культури. Загалом він написав сотні есе на найрізноманітніші теми, які у французьких виданнях іноді об’єднуються в «Зошити» (назва П.Валері). Головні настрої та ідеї П.Валері-есеїста   –  це прочитання скритих нюансів європейської високої культури, роздуми про втрату духу Традиції, кризу повного естетичного відчуття минулого тощо. Есеїстика П.Валері  –  це пожива для інтелектуальних «гурманів».

       Є одне доволі повне видання лірики П.Валері українською мовою: Валері П. Поезії. – К: Юніверс, 2005 / Переклад М.Москаленка. Ще окремі вірші автора перекладали Святослав Гординський, Наталя Лівицька-Холодна, Володимир Державин, Юрій Клен, Євген Маланюк, Микола Терещенко,Микола Лукаш, ГригорійКочур, Олег Зуєвський, Остап Тарнавський, Оксана Пахльовська, Роман Осадчук. Есеїстика П.Валері українською мовою не перекладалася. Це поважна лакуна в сучасній українській культурі.

      З ініціативи голови Січеславської філії Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова Максима Дрофєєва переклад есе П.Валері «Криза духу» здійснила Валентина Недвига, літературну редакцію тексту зробила Ірина Фаріон.

                                                                     Олег Баган, керівник НІЦ ім. Д.Донцова.

                                                                                                                Поль Валері

Криза духу

            Ми, цивілізації, тепер знаємо, що ми смертні.

            Ми чули розповіді про те, що існували світи, які повністю зникли, імперії, які потонули, забравши з собою людей і машин; вони поринули до недосяжного дна століть, поховавши там своїх богів і закони, академії разом з фундаментальними і прикладними науками, граматики і словники, класиків, романтиків і символістів, критиків і тих, хто їх критикував. Ми прекрасно знали, що вся осяжна земля є прах і що в попелі прихований глибокий сенс. Крізь товщу історії ми розрізняли примари величезних суден, завантажених скарбами і багатствами духу. Вони не піддавалися підрахунку. Але врешті-решт всі ці втрати нас не стосувалися.

           Елам, Ніневія, Вавилон – прекрасні далекі назви, і повна загибель цих світів значила для нас не більше, ніж їхнє існування. Але Франція, Англія, Росія … теж могли б бути прекрасними іменами. Лузитанія – ще одне красиве ім’я. І тепер ми бачимо, що прірва історії досить глибока і здатна вмістити весь світ. Ми відчуваємо, що цивілізації такі ж неміцні, як і людські життя. Обставини, через які твори Кітса і Бодлера могли б опинитися поряд з творами Менандра, тепер піддаються осмисленню: досить почитати газети.

          Але це не все. Пекучий урок ще не засвоєно.

          Нашому поколінню випало не тільки пізнати на власному досвіді, як за звичайною випадковістю гинуть найпрекрасніші і найстаровинніші, найчудовіші і найгармонійніші речі; але воно ще спостерігало, як в сфері думки, здорового глузду, а потім і в сфері почуттів траплялося неймовірне, раптово виправдовувалися парадокси, всупереч очевидному спотворювалася реальність.

          Наведу лише один приклад: найбільші гордощі німецького народу породили більше зла, ніж споконвічні лінощі – вад. Ми бачили на власні очі, як свідома праця, глибока освіченість, сувора дисципліна і старанність супроводжували воістину страхітливі задуми.

          Такі жахи не могли б статися, коли б не задіяно ці достойності. Зрозуміло, щоб за такий короткий час убити таку кількість людей, розтринькати стільки добра, зруйнувати стільки міст знадобилося застосувати багато знань, але треба було і не менше моральних якостей . Виходить, Знання і Борг тепер потрапили під підозру?

            Отже, духовний Персеполь [Персеполь (ін. – грец. Персеполіс – буквально: місто персів) – столиця імперії Ахеменидів, побудована в VI–V ст. до н. д., була захоплена Олександром Македонським в 330 р. до н.д. і спалена.] виявився так само зруйнований, як Сузи з їх матеріальним свідченням минулого. Загинуло не все, але все відчуло наближення загибелі.

          Холодок страху пробіг хребтом Європи. Всією своєю сірою речовиною вона відчула, що більше не впізнає себе, стає на себе не схожою, що скоро позбудеться самосвідомости, накопиченої століттями подолання випробувань, працею тисяч видатних людей, незліченними географічними, етнічними, історичними перевагами.

          І тоді, немов відчайдушно намагаючись захистити своє існування і надбання, раптово і якось безладно до неї повернулася пам’ять, де впереміш знову виникали великі люди і великі книги. Ніколи ще, як у воєнний час, так багато і запоєм не читали: запитайте книготорговців. Ніколи ще так багато і гаряче не молилися: запитайте у священників. Подумки волали до всіх рятівників, засновників, захисників, мучеників, героїв, батьків вітчизни, святих героїнь, національних поетів …

         Охоплена тим самим розумовим розладом, підкоряючись тій самій тривозі, освічена Європа швидко відновила свої різноманітні способи мислення: догми, філософії, суперечливі ідеали; три сотні можливих пояснень світоустрою, тисяча й один нюанс християнської віри, дві дюжини тез позитивізму – весь спектр інтелектуального світла виявив свої несумісні кольори, осяюючи незвичайними спалахами згасання європейської душі. Поки винахідники спішно намагалися відшукати в малюнках і хроніках минулих воєн пристрої, здатні долати дротяні загородження, топити підводні човни і збивати літаки, душа разом згадала всі відомі заклинання, повірила в найнеймовірніші передбачення; шукала притулок, знаки, розраду у всіх анналах пам’яти, в подіях минулого, в діяннях своїх далеких предків. І тоді прокинулася тривога, гарячково запрацював розум – і почав метатися поміж реальністю і жахом, на зразок розгубленого щура, що втрапив до пастки …

         Можливо, що військова криза закінчується. Економічну кризу відчуємо у всій повноті, але інтелектуальна криза найменш помітна і, по суті своїй, набуває вельми оманливих облич (там, де вона триває, прийнято приховувати думки і почуття), тому так важко визначити її справжні розміри, її фазу .

         Ніхто сьогодні не може сказати, що саме завтра помре, а що ж буде жити в літературі, філософії, естетиці. Ніхто ще не знає, які думки і форми вираження будуть занесені в список втрат, а які нововведення будуть проголошені.

         Зрозуміло, надія жива і наспівує напівголосно:

                          Et cum vorandi vicerit libidinem

                          Late triumphet imperator spiritus

[І перемігши ваду ненажерливости, повсюдно затріумфує дух (лат.). Автор – Аврелій Пруденцій Клемент (лат. Aurelius Prudentius Clemens; 348 – після 405 р. Н.е..) – римський християнський поет (з зб. «Катемерінон», або «Щоденник», VII, 199-200).].

          Але надія – це всього лише недовіра людини до вірних припущень свого розуму. Вона підказує, що будь-який несприятливий висновок має вважатися помилкою мислення. Однак факти безжальні і говорять самі за себе. Вже померли тисячі молодих письменників і молодих художників. Втрачено ілюзії європейської культури, а знання про те, як її врятувати, виявилися безсилими. Наука смертельно уражена в своїх моральних домаганнях і немов збезчещена жорстокістю, з якою її використовують; ідеалізм насилу отримав перемогу, він понівечений і покликаний відповідати за свої мрії. Реалізм розчарований, переможений, пригнічений своїми проступками і промахами; домагання (?) і зречення однаково висміяно; віру змішано в лавах своїх прихильників: хрест проти хреста, півмісяць проти півмісяця; блискавичні, тривожні і такі жорстокі події вибили ґрунт з-під ніг навіть у скептиків, які звикли грати з нашими думками, як кішка з мишкою, – скептики втрачають свої сумніви, знаходять їх знову,

          Корабель нахилився так сильно, що врешті-решт впали навіть міцно закріплені лампи.

                                                           * * *

          Глибину і розмах кризи духу ще більше погіршує самопочуття пацієнта.

          Я не маю ні часу, ні сил описувати інтелектуальний стан Європи  1914 року. Та й хто б наважився накидати цю картину? Тема неосяжна, вимагає різноманітних знань, незліченної кількости фактів. Втім, коли  йдеться про такий складний предмет, як відтворення минулого, навіть недавнього, це так само важко, як зобразити майбутнє, навіть найближче; або, точніше, і те й те однаково важко. Пророк і історик зайшли в глухий кут. Туди їм і дорога!

           Мені потрібно тільки дуже сумарно і поверхнево згадати те, про що думали напередодні війни, – про що на ту пору проводили дослідження, які публікували твори.

        Якщо ж я опускаю всі деталі і обмежуюся швидкоплинними враженнями, цим природним підсумком , який пропонує нам миттєве сприйняття, то я нічого не бачу! Нічого, хоча в цьому нічого закладено дуже багато. Фізики вчать, що навіть якщо б очі здатні були витримати жар розпеченої до біла печі, вони однаково нічого б там не побачили – абсолютно нічого. Там немає варіацій яскравости, що відрізняють одну точку простору від іншої. Наявна там величезна енергія призводить до невидимости, до безособової рівности. Так ось така рівність – не що інше, як ідеальний хаос.

        А в чому ж полягав хаос розумового стану Європи? У всіх освічених умах мирно співіснували тоді найсуперечливіші ідеї, найпротилежніші життєві принципи і пізнання. Саме це відрізняє модерність.

        Мені зовсім не до вподоби можливість узагальнити поняття модерности і достосувати його до деяких видів існування замість того, щоб підміняти ним поняття сучасне / сучасність . Є в історії такі моменти і такі місця, куди ми, люди модерности, могли б досить гармонійно вписатися, не викликаючи цікавости і не впадаючи в очі як істоти чужорідні, що провокують обурення і несумісні з навколишнім. Там, де наша поява викличе найменше сенсації, ми можемо відчувати себе майже як вдома. Очевидно, що в Рим Траяна і Олександрію Птолемеїв ми вписалися б легше, ніж в інші міста, які не так віддалені в часі, але відомі певним єдиним стереотипом поведінки і населені людьми однієї раси, однієї культури й одного способу життя.

           Ну що ж! Можливо, Європа 1914 року дійшла до межі цього модернізму. Кожен відповідним чином розвинений мозок став свого роду перепуттям найрізноманітніших суджень, кожен мислитель – всесвітньою виставкою ідей. Виникали творіння розуму, насичені такими суперечностями і такими протилежними посилами, що нагадували безглузду ілюмінацію столиць того часу: вона засліплювала і пригнічувала погляд … Скільки потрібно матеріалу, праці, розрахунків, століть, скільки витрачено даремно різних життів, щоб влаштувати цей карнавал і оголосити його формою найвищої мудрості і тріумфом людства?

        У типовому творі того часу, і то навіть не з посередніх, доволі легко можна знайти вплив «Російського балету», відгомін похмурого стилю Паскаля, багато – від Ґонкурів, щось від Ніцше, щось від Рембо, явний вплив спілкування з художниками , а зрідка навіть тон наукових публікацій, – і все це здобрене чимось британським, навіть не піддається підрахунку! .. Зауважимо мимохідь, що в кожній з подібних мішанин завжди знайдуться й інші компоненти. Шукати їх марно: це значить просто повторити те, що я щойно сказав про модернізм, і скласти для себе всю інтелектуальну історію Європи.

                                                            * * *

            І ось з величезної тераси Ельсинора, що простягнулася від Базеля до Кельну, що досягла піщаних берегів Ньюпорту й боліт Сомми, вапняків Шампані і гранітів Ельзасу, європейський Гамлет дивиться на мільйони привидів.

          Але це Гамлет-інтелектуал. Він розмірковує про життя і смерть істин. Йому з’являються фантоми всіх наших вчених суперечок; він соромиться того, що принесло нам славу; на нього тисне вантаж наших відкриттів і пізнань, він не здатний знову повернутися до цього нескінченного заняття. Він розмірковує про те, як нудно повертатися в минуле і яке божевілля – вічне прагнення до нового. Він балансує між двома безоднями, оскільки світові вічно загрожують дві небезпеки: порядок і хаос.

          Якщо він бере в руки череп, то це череп якоїсь знаменитости. Who was it? [Чий він? (англ.)] Це череп Леонардо. Він винайшов літальний апарат для людини, але вона не стала достеменно виконувати задум творця: нам відомо, що людина, яка літає,, сівши на спину велетенського лебедя (il grande uccello sopra del dosso del suo mвсеagnio cecero) [ «Велика птаха почне перший політ зі спини велетенського лебедя, наповнюючи всесвіт подивом, наповнюючи чуткою про себе всі писання, – вічна слава гнізда, де вона народилася ». Це написано на внутрішній стороні обкладинки «Кодексу про політ птахів» … Леонардо навіть намітив зручне місце для випробувань свого літального апарату на горі Монте-Чечеро, недалеко від Флоренції («cecero» по-італійськи – «лебідь»). (Могилевський М. Науковий метод Леонардо да Вінчі. М .: ЛІА Альбіон, 2014. С. 37)в наш час використовує його зовсім не для того, щоб згрібати сніг з гірських вершин і в спекотні дні розкидати його на бруківки міст … А ось той череп належав Ляйбніцу, який мріяв про всезагальний мир. А цей Канту, який genuit [породив (лат.).] Геґеля, який genuit Маркса, який genuit …

          Гамлет достеменно не знає, що йому робити з цими черепами. Але якщо він їх кине, чи залишиться він самим собою? Його розум, наділений дивовижним даром передбачення, споглядає можливість переходу від війни до миру. Цей перехід похмуріший і небезпечніший, ніж перехід від миру до війни; всі народи охоплені тривогою. «Ну а що буде зі мною, з європейським розумом? – каже він собі. – Що таке мир? Можливо, мир – це такий стан речей, при якому природна ворожість людей один до одного проявляється у формі творення, а не руйнування, як під час війни. Це період творчого суперництва, творчої боротьби. Але хіба я не втомився бачити? Хіба я не втратив бажання зазіхати на нездійсненне, що не зловживав хитромудрими сумішами? Чи варто відмовлятися від тяжких обов’язків і високих прагнень? Чи повинен я йти в ногу з часом і діяти так, як Полоній, адже сьогодні він редактор великого журналу? Або як Лаерт, він трудиться в авіації? А може бути, як Розенкранц, він взяв собі російське ім’я і робить не відомо що?

          – Прощайте, примари! Світ більше вас не потребує. Мене – понад то. Світ, що охрестив прогресом своє прагнення до фатальної точності, намагається приєднати до життєвих благ вигоди смерти. Поки що панує деяка невпевненість, але ще трохи – і все проясниться. Ми нарешті станемо свідками дива: виникне суспільство тварин, ідеальний і завершений мурашник.

          Нещодавно я говорив, що мир – це війна, де виявляються любов і творення; іншими словами, мир складніший і заплутаніший, ніж, власне, війна, подібно до того як життя складніше і глибше, ніж смерть.

          Але проголосити і встановити мир важче, ніж його зберігати, – так запліднення і зародження життя набагато таємничіші, ніж діяльність живого організму, якось створеного і пристосованого для існування.

            Сьогодні весь світ сприймає цю таємницю як останню сенсацію; напевно, є такі, хто повинен відчувати себе частиною цієї таємниці, а можливо, знайдеться і хтось інший, наділений таким складним і загостреним даром передбачення, що зможе передбачати найближчі повороти наших доль, випереджаючи їхній хід.

          Я позбавлений таких амбіцій. Те, що відбувається в світі, цікавить мене лише у зв’язку з інтелектом або щодо до нього. Бекон сказав би, що інтелект – це ідол. Згоден, але кращого ідола я не знайшов.

           Я думаю про встановлення миру, про те, якою мірою воно цікавить інтелект і все з ним пов’язане. Це хибна точка зору, бо відокремлює розум від інших видів діяльності, але така абстрактна дія і фальсифікація неминучі: будь-який погляд виявиться хибним.

           Виникає перша думка. Культура, інтелект, фундаментальні твори співвідносяться для нас з дуже старим поняттям – з поняттям Європи, але воно так застаріло, що ми до нього майже не повертаємося.

          Інші частини світу прославилися дивовижними цивілізаціями, першокласними поетами, зодчими й навіть ученими. Але жодна з них не володіла незвичайною фізичною властивістю: найінтенсивнішою енергією випромінювання в поєднанні з найінтенсивнішою здатністю поглинання.

Все прийшло в Європу, і все вийшло з неї. Або майже все.

                                                                * * *

           Але зараз дуже важливе одне питання: чи збереже Європа свою перевагу у всіх сферах?

           Чи стане Європа тим, чим вона є насправді, тобто невеликим мисом Азійського континенту?

           Або ж Європа залишиться тим, чим здається , тобто дорогоцінною частиною світового простору, перлиною земної кулі, інтелектуальним центром гігантського організму?

          Щоб показати жорстку необхідність такої альтернативи, дозвольте мені подати тут свого роду фундаментальну теорему.

          Уявіть планісфери [планісфера – зображення сфери на площині в нормальній стереографічній проєкції. Вона вживалася аж до XVII ст. для визначення моментів сходу і заходу небесних світил. Зазвичай представляла координатну сітку, нанесену на металевий диск, біля центру якого оберталася, полегшуючи відліки алідада. Із запровадженням спеціальних таблиць і номограм планісфера вийшла з ужитку.] І на цій карті – сукупність населених земель. Вони діляться на регіони, і в кожному з них – та чи та щільність населення, люди, що володіють тими чи тими якостями. Кожному з цих районів відповідають природні багатства – більш-менш родючий грунт, цінні надра, зрошувана територія, яку легко чи тяжко можна оснастити системою транспорту і тощо.

           Всі ці властивості дозволяють класифікувати регіони, про які йдеться, таким чином, щоб в будь-який момент стан Землі, на якій є життя, міг визначатися системою нерівности між населеними регіонами.

          Історія кожної наступної миті залежить від цієї заданої нерівности.

          А тепер розгляньмо не цю теоретичну класифікацію, а реальну, яка існувала ще вчора. Ми звернемо увагу на один видатний і цілком відомий нам факт.

           На вищому щаблі цієї класифікації вже багато століть стоїть невеличкий європейський регіон. Незважаючи на незначну протяжність і досить скромне багатство надр, він очолює список. Яким же дивним чином? Напевно, диво криється в якості його мешканців. Вона повинна компенсувати меншу чисельність населення, меншу кількість квадратних кілометрів, менший обсяг копалин, приписаних Європі. Поставте на одну чашу терезів Індійську імперію, а на іншу – Сполучене Королівство. Дивіться: переважає чаша з більш легким вантажем!

            Перед нами досить незвичайний приклад порушеної рівноваги. Але ще більш незвичайні його наслідки: вони змушують нас передбачити поступові зміни, що відбуваються в зворотному порядку .

           Ми тільки що припустили, що перевага Європи має визначатися якістю людини. Я не можу аналізувати в деталях цю якість, але якщо говорити узагальнено, то саме палка і безкорислива цікавість, здорова жадібність, вдале поєднання уяви і суворої логіки, скептицизм, не порушений песимізмом, непереможний містицизм … саме вони керують європейською Психеєю.

                                                            * * *

         Один-єдиний приклад цього духу, але приклад першокласний і вельми актуальний: Греція (оскільки до Європи потрібно віднести все середземноморське узбережжя: Смірна й Александрія так само входять до Європи, як Афіни та Марсель) – Греція створила геометрію. Це було божевільною витівкою: ми досі сперечаємося про можливості такого безумства.

          Що потрібно, щоб здійснити це фантастичне починання? Зауважте, що до нього не додумалися ні єгиптяни, ні китайці, ні халдеї, ні індійці. До того ж, мова йде про захопливу авантюру, про завоювання в тисячу разів цінніше і напевно романтичніше, ніж викрадення золотого руна. Жодна бараняча шкіра не може зрівнятися з золотим стегном Піфагора [за переказами, у Піфагора було золоте стегно як мітка походження від сонячного бога Аполлона (в символіці металів золото – емблема Сонця).].

           Ця затія зажадала долучення несумісних, як правило, якостей. Їй потрібні були аргонавти духу, стійкі керманичі, які не дозволять собі ні зануритися у власні думки, ні відволіктися на спогади. Їх не повинні похитнути ні непевність мотивів, що ними рухали, ні неспроможність або незліченність висновків, які робили. Вони виявилися десь посередині між чорними рабами і якимись сумнівними факірами. Вони неймовірно тонко підганяли доступні всім слова під точні висновки, проаналізували складні логічні й зорові операції і знайшли їх відповідність деяким лінгвістичним і граматичним властивостям; вони довірилися слову і, як сліпі ясновидці, пішли за ним у відкритий простір … І саме цей простір від століття до століття ставав все  насиченішим і захопливим творінням; це відбувалося мірою того, як думка починала ясніше володіти собою, набувала віри в чудеса розуму і початкову мудрість, забезпечивши її унікальними знаряддями: визначеннями, аксіомами, лемами, теоремами, завданнями, поризмами [поризм – твердження, сформульоване під час вирішення якогось завдання, і за змістом своїм охоплює набагато ширше коло явищ, ніж те положення, від якого завдання ставилося.] і тощо.

           Щоб розповісти про це належним чином, мені потрібно було б написати цілу книгу. Я хотів тільки в декількох словах розповісти про один з найбільш характерних проявів європейського генія. І цей приклад, природно, повертає мене до моєї ж тези.

          Я припускав, що так довго дотримувана нерівність на користь Європи мала сама собою поступово змінитися на протилежне. Саме це я пишномовно позначив поняттям «фундаментальна теорема».

         Як встановити таку пропорцію? Візьмімо той саий приклад – геометрія Греції, і я попрошу читача простежити вплив цієї дисципліни протягом століть. Мало-помалу, повільно, але правильно вона набирає таку силу, що всі дослідження, весь набутий досвід непереборно намагаються перейняти її тверду ходу, дбайливість щодо «матерії», неминучу необхідність узагальнень, тонкість методів і цю нескінченну обережність, яка відкриває двері відважній шаленості … Із цього суворого виховання народилася сучасна наука.

          Але, щойно з’явившись на світ, пройшовши випробування і зміцнившись завдяки своєму практичному застосуванню, наша наука знайшла силу влади, стала засобом певного роду панування, що створює багатство, перетворилася в інструмент експлуатації ресурсів всієї планети і перестала бути самоціллю і творчим заняттям. Знання, що служило мірилом цінности споживання, стало розмінною монетою. Його корисність перетворила знання на свого роду продукт, потрібний для особливих пошанувальників, а Всім і Кожному.

        Отже, цей продукт випускатимуть у формах усе зручніших для обігу та споживання; клієнтура буде постійно зростати; він стане предметом Торгівлі, який копіюють і проводять повсюдно.

        Як вислід, нерівність, що існувала між регіонами світу в царині механічних мистецтв, прикладної науки, наукового потенціалу війни і миру, – та нерівність, на якій грунтувалася європейська перевага, – поступово йшла на спад.

           Отже, класифікація жилих районів світу тяжіє до матеріальних величин в цілому, елементам статистики, цифр: населення, площа, природні ресурси – нарешті тільки вони визначають цей розподіл ділянок земної кулі.

          А значить, чаша терезів, що переважала на наш бік, хоча ми і здавалися легшими, тепер починає потихеньку піднімати нас, немов ми через дурість переклали на іншу чашу невидиму гирю, що досі належала нам. Ми шалено зробили силу пропорційною до маси!

                                                               * * *

         Втім, цей феномен, що зароджується, можна порівняти з іншим, властивим будь-якій нації: він полягає в поширенні культури і залученні до неї все більшої кількости окремих особистостей.

         Спробуйте передбачити, чим закінчиться таке поширення, подумати, чи має воно неодмінно привести нас до деградації , інакше кажучи, спробуйте вирішити заманливо складне завдання інтелектуальної фізики.

         Привабливість цього завдання для допитливого розуму перш за все виникає з її подібності з фізичним явищем дифузії, але варто мислителю раптово повернутися до першого об’єкта, як ця подібність відразу перетворюється на глибоку різницю, бо йдеться про людей, а не про молекули .

         Крапля вина, що потрапила у воду, злегка забарвлює її в рожевий колір, а сама розчиняється. Це фізичне явище. А тепер уявіть собі, що через деякий час після того, як вино розчинилося і вода стала знову прозорою, ми з подивом бачимо: то тут, то там в посудині утворюються краплі темного і нерозчиненого вина …

         Цей феномен Кани Галілейської можливий в інтелектуальній та соціальній фізиці. Тоді йдеться про генія в його протиставленні до дифузії.

                                                           * * *

         Щойно ми розглядали незвичайні ваги, чаші яких не опускалися, а піднімалися під вагою вантажа. Тепер звернулися до рідкого середовища, яке ніби раптово переходить від однорідного стану до змішаного, від повного з’єднання до повного поділу … Такі парадоксальні образи, які дають просте й зрозуміле уявлення про те, яку роль в світі – ось уже п’ять чи десять тисячоліть – відіграє те, що ми називаємо Розумом .

                                                          * * *

           Але чи піддається Європейський Розум – або принаймні найцінніше з того, що в ньому є, – до повного поширення? Чи можуть такі явища, як демократія, експлуатація планети і вирівнювання технологій передбачати для Європи deminutio capitis і розглядатися як беззастережне визначення долі? Чи все-таки ми маємо у своєму розпорядженні хоч якусь свободу, аби протистояти цій загрозливій змові речей?

         Можливо, ми створюємо цю свободу саме тоді, коли її шукаємо. Але заради таких пошуків потрібно на деякий час відмовитися від розгляду загального і вивчати у тямущому індивідові боротьбу життя особистого з  життям суспільним.

                                                                                                                    1919