Похідні групи та підготовний етап діяльності ОУН-р на Наддніпрянщині (червень 1941 – травень 1942 рр.)

Пропонуємо увазі читачів уривки з монографії Юрія Щура “Український націоналістичний рух на Наддніпрянщині (1920–1955 рр.)” (Запоріжжя, 2011)

 

Юрій Щур

Похідні групи та підготовний етап діяльності ОУН-р на Наддніпрянщині (червень 1941 – травень 1942 рр.)

 

 

22 червня 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна. У рамках плану „Барбаросса” німецькі війська швидко просувалися на Схід. За вермахтом, а інколи й випереджаючи його, виконуючи вказівки Проводу ОУН-р, вирушили на Наддніпрянщину похідні групи. Згідно з оунівським планом, ці групи повинні були спиратися на допомогу людей з української військової частини, створеної при вермахті (Дружини українських націоналістів: „Нахтігаль” та „Роланд”), що мали користуватися свободою пересування. Вони могли б також надавати похідним групам інформацію, підроблені документи, допомагати в перевезенні пропагандистських матеріалів тощо. Більшість членів похідних груп мала підроблені документи або перепустки служби пропаганди вермахту[1]. У похідних групах були представлені галичани, буковинці, волиняни, закарпатці й уродженці Наддніпрянщини[2].

Територія діяльності похідних груп була визначена таким чином: північна група М. Климишина повинна була дійти до Києва й охопити своєю діяльністю центральноукраїнські землі; середня група М. Лемика („Сенишина”) – до Харкова для охоплення східноукраїнських земель; південна група Т. Семчишина („Річки”) – до Одеси з метою поширення націоналістичного руху на Півдні України[3].

Похідні групи комплектувалися по 10-12 осіб у їх складових частинах – роях. Організаційним та політичним проводом були керівник, його заступник та пропагандист. До їх функцій також відносилася організація й проведення зборів громадськості у всіх населених пунктах на шляху маршруту. За потребою, серед складу рою призначались відповідальні за господарство, нічліг, зв’язок та безпеку[4].

Під час походу діяльність похідних груп чітко регламентувалася наказами провідників, які в свою чергу регулярно звітували вищому керівництву. Накази регламентували й внутрішній розпорядок. Зокрема, наказом провідника південної похідної групи Т. Семчишина № 16 від 19 липня 1941 р. встановлювалися ранкові й вечірні збори. За проведення зборів відповідав ройовий. Програма такого заходу передбачала перевірку становища учасників походу в населеному пункті, подання інформації щодо мети походу, молитва й читання Декалогу українського націоналіста[5].

Збори місцевих громадян, які проводили члени похідних груп, проходили за такою схемою: 1. Доповідь оунівського пропагандиста про міжнародне політичне становище та напрямки державного будівництва України; 2. Виступи місцевих громадян та закінчення святкової частини співом національного гімну; 3. Дискусії на теми місцевих завдань та вибір тимчасової місцевої влади (ради, управління й міліції), з якими після зборів проводилося перше засідання. У місцевостях, де збори вже були проведені іншими роями похідних груп, скликалися інформаційні збори, де виголошувалася політична доповідь, проводилися дискусії й концерт націоналістичних пісень[6]. Проведення подібних заходів чітко регламентувалося керівництвом похідних груп. Зокрема Т. Семчишин наголошував, що „в підході місцевого населення заховати якнайбільше такту та вирозуміння. З’єднувати своєю поведінкою та працею місцеве населення. Держатися засади: краще нічого не робити, як зробити на початку цілком зле, а через те утруднити працю в майбутньому”[7].

Паралельно із створенням органів самоврядування йшло налагодження мережі ОУН-р. Відповідно до „Вказівок на перші дні організації державного життя” інструкцій Революційного проводу ОУН для організаційного активу в Україні на період війни передбачалося переведення Організації на військовий лад, а за умови легальної діяльності в рамках керованої ОУН-р Української держави планувалося здійснити організаційну перебудову.

Передбачалося, що в Українській державі ОУН-р буде єдиною політичною організацією, яка охоплюватиме всю територію України й в організаційній побудові спиратиметься на дві засади: територіальну й кількісну. Згідно з першим положенням організація поділялася на краї, як найвищі організаційні одиниці, що підпорядковувалися безпосередньо Провіднику ОУН-р. Край об’єднував у своєму складі від семи до десяти областей. Область, у свою чергу, об’єднувала 15 округ і мала відповідати традиційним адміністративним межам. Для керування діяльністю ОУН-р на території області повинна бути створена обласна екзекутива. Передбачався такий склад обласного керівного органу:

– провідник, який відповідав за організаційну цілісність роботи на території області;

– організаційний референт, який допомагав провіднику у персональних справах і діловодстві. Він же мав відповідати за будівництво і функціонування організаційної сітки, утримувати зв’язок з усіма підлеглими частинами, вести персональні справи, контролювати працю підлеглих частин й організовувати нові тощо;

– виховно-вишкільний референт, який повинен був дбати про належне виховання членів у націоналістичному дусі, про ідеологічно-політичний вишкіл тощо;

– референт громадянської праці й політичних акцій, який повинен відповідати за проведення громадянських акцій, спрямованих на виховання населення в націоналістичному дусі;

– референт пропаганди, який мав організувати й вести пропаганду програми ОУН. Йому повинна була підлягати цензура усіх ЗМІ, що виходять в області, він мав відповідати за видання та поширення часописів й усіх видань ОУН та проведення культурних заходів;

– референт військового виховання з підвідділом фізичного виховання;

– референт Служби безпеки: внутрішня й зовнішня розвідка, ліквідація ворожих елементів;

– господарсько-суспільний референт, який мав відповідати за фінансові справи;

– референт жіночих справ;

– референт юнацтва;

– обласний суддя[8].

Меншою організаційною ланкою була округа, яка об’єднувала територію трьох – п’яти районів. Керівний склад округи відповідав обласній схемі. Район мав охоплювати від 25 до 35 станиць і територіально відповідати адміністративному поділу. Склад районної екзекутиви мав бути аналогічним наведеній схемі, з відмінністю у тому, що виховно-вишкільна референтура підпорядковувалася організаційній, а пропаганди – референтурі громадської праці і політичних акцій. Найнижча територіально-організаційна одиниця – станиця – мала охоплювати своєю діяльністю одне село або інший не надто великий осередок населення. Екзекутиви для станиці не передбачалося. Повинна була функціонувати ділова ланка, яка допомагала керівнику у здійсненні завдань Проводу ОУН-р. Згідно з кількісним поділом, найменшою одиницею передбачалася ланка, що мала охоплювати 10-15 осіб[9].

Проводячи роботу на Наддніпрянщині, члени ОУН-р через брак кадрів, часто не дотримувалися вказаних принципів організаційної побудови[10], а репресії німецької поліції безпеки примусили переглянути і кількісний поділ: спершу найнижча ланка нараховувала 5 членів підпілля, пізніше – 3[11].

У перші місяці окупації німецьке військове командування не перешкоджало членам похідних груп в їх роботі, використовуючи оунівців для створення місцевої цивільної адміністрації. Члени організації займали керівні посади в обласних, міських та районних управах, господарських та культурно-освітніх установах, використовувалися як перекладачі, займалися організацією української міліції[12]. Ситуація змінилася після приїзду на окуповані території цивільної німецької адміністрації й репресивно-карального апарату[13]. Посилення репресій проти членів ОУН-р, як на Західній Україні, так і на Наддніпрянщині спостерігалося після відмови Проводу ОУН-р відкликати Акт відновлення Української Держави, проголошений 30 червня 1941 р. у Львові. Незважаючи на тиск з боку німців, Провід встиг відправити спеціальну похідну групу до Києва із завданням продублювати проголошення державності. Ця акція закінчилася невдачею, бо німецькі спецслужби заарештували членів групи поблизу столиці України[14].

Розпочаті арешти й розстріли оунівців змусили останніх, з одного боку, піти в глибоке підпілля, з іншого – спонукали до всебічної інтеграції до легальних закладів й установ. Вони вважали, що цим, не дивлячись на офіційну німецьку політику, вони створюватимуть фундамент української державності[15].

На думку В. Сергійчука, з липня 1941 до початку 1942 р. тривав підготовчий етап діяльності ОУН-р[16]. Протягом цього етапу похідні групи розійшлися по всій території України, включаючи й українські етнічні землі, що перебували в складі інших республік СРСР. Оунівці, незважаючи на невизнання німецькою владою, по ходу просування углиб радянської території проголошували Акт відновлення Української Держави. Останній факт проголошення української державності було зафіксовано у м. Васильків під Києвом.

Столиця України стала місцем дислокації керівництва північної похідної групи, яку після арешту М. Климишина очолив Д. Мирон („Орлик”). До сфер впливу оунівців із цієї групи входили такі області: Кам’янець-Подільська, Житомирська, Вінницька, Київська та Черкаська. Середня група М. Лемика не дісталася до пункту призначення – м. Харкова. Керівництво групи було розстріляне німецькими каральними органами у м. Миргород Полтавської області. З огляду на ці обставини, до юрисдикції північної групи було включено також Чернігівську, Сумську, Полтавську та Харківську області.

Більшого успіху досягла південна похідна група, якій вдалося дістатися до Дніпропетровська й направити підгрупи до областей, які перебували у її юрисдикції: Дніпропетровської, Донецької, Луганської, Запорізької, Миколаївської, Одеської та до Криму й Кубані[17].

Після прибуття похідних груп до місця призначення, їх було розформовано. ОУН-р перейшла до „осілої” діяльності на місцях[18]. Створювалися перші керівні органи, зокрема крайові проводи на центральноукраїнських і південноукраїнських землях. Про завдання, які стояли перед крайовим керівництвом дізнаємось із рішень першого засідання Проводу ОУН-р на південноукраїнських землях на чолі із З. Матлою („Святославом Вовком”), яке відбулося 3 вересня 1941 р. у Дніпропетровську. Оунівці планували створити міцну підпільну організацію, яка б показала українським народним масам свою силу, авторитет, ідейність і здобула довіру у народу. Крім того, члени ОУН-р повинні були провести широку роз’яснювальну роботу з метою поборювання впливу більшовизму. Ця робота мусила мати політично-пропагандистський і громадсько-суспільний характер й бути звернена одразу проти радянського й німецького імперіалізмів. Також наголошено на організації акцій оборонного характеру, спрямованих на захист українського народу від терору й визиску окупантів[19].

З перших днів діяльності на Наддніпрянщині члени ОУН-р зустрілися із проблемою порозуміння з місцевим населенням. Проводячи збори й мітинги із закликом до встановлення української влади на місцях та українізації суспільного життя, націоналісти з’ясували, що жителі східноукраїнських земель виявляли високу активність у обговоренні питань ідейного й програмового характеру. Зокрема, селян найбільше цікавило питання, що націоналісти зроблять з колгоспами в разі здобуття незалежності України, а також аграрне питання в цілому в політиці ОУН-р. Робітників цікавило, що буде з промисловістю, який соціальний і державний лад буде в новій Україні, місце національних меншин тощо. Агітаційні та пропагандистські матеріали, якими було забезпечено членів похідних груп, не давали відповіді на соціально-політичні й економічні питання. Через це відбувались дискусії з вказаних проблем між прибулими із Західної України націоналістами й місцевими патріотами[20].

Важливість розв’язання аграрного питання усвідомлювало й керівництво похідних груп. Німецька влада на окупованих територіях видавала розпорядження щодо збереження колгоспної системи, що сильно турбувало місцеве населення. У інформаційному листку № 3 для учасників південної похідної групи Т. Семчишин наказував оунівцям у пропаганді використовувати виїмки з праці члена Проводу ОУН, Голови Державного правління Я. Стецька „За зміст державного життя”. Тут же зазначалося, що у вирішенні справ в окремих місцевостях учасники походу повинні повною мірою з’ясувати думку місцевого населення з приводу земельних питань[21].

Члени ОУН-р намагалися вирішувати земельне питання, спираючись на думку місцевого населення. Враховуючи, що на початку війни ОУН-р розглядала можливість збереження колгоспної системи, а німецька влада не планувала розпускати колективні господарства, селяни Наддніпрянщини нерідко сприймали членів похідних груп як німецьких агентів. Через це до Проводу ОУН відправлялися звіти, де окрім загальної організаційної інформації зазначалося: „Борони Боже тих писань про задержання колгоспів”[22]. Не маючи ніяких нових інструкцій із цього питання, керівники наддніпрянських осередків просто ігнорували постанови ІІ Великого збору ОУН, де зазначалося про поступову ліквідацію колгоспів за сприятливого політичного й економічного моменту.

Таке ігнорування не було вирішенням проблеми. Через це провід ОУН-р на південноукраїнських землях 3 вересня 1941 р. видав інструкцію щодо приватизації землі й майна: селяни отримували право розподілу землі та колгоспного майна через комітети, які повинні були обиратися у кожному селі. Було визначено мінімальний наділ – 1 гектар, якщо був залишок, то він мав входити до резервного фонду[23].

З приводу загального порозуміння з населенням Наддніпрянщини краєвий провідник ОУН-р центральноукраїнських земель Д. Мирон писав: „З одного боку треба дати глибину й деякі перспективи, велич і розмах великого підйому й пориву, а з другого боку – тіло й кров та ущемлення громам і блискавицям наших ідейних поривів, зв’язувати ідею й нашу боротьбу з життєвими, суспільними, господарськими, актуально-політичними і культурно-виховними поняттями”[24].

Залучення жителів Наддніпрянщини на початковому етапі діяльності
ОУН-р мало кілька напрямків. По-перше, вербування наддніпрянців, які на початку німецько-радянської війни опинилися на Західній Україні. Для них було організовано навчальні курси на штаб-квартирі похідних груп у Львові по вул. Руській, 20[25]. На цих курсах читалися лекції з історії національного руху, про завдання ОУН-р, створення й зміцнення оунівських організацій тощо[26]. Не оминули увагою оунівці й інтелігенцію з Наддніпрянщини, зокрема вчителів. Для них організовувалися окремі курси, після закінчення яких випускники направлялися на рідні території[27].

Йдучи на Наддніпрянську Україну, члени похідних груп мали чіткі інструкції щодо залучення нових членів із місцевого елементу. Зокрема, наголошувалося на тому, щоб звернути увагу на: студентську, робітничу й селянську молодь; політв’язнів та тих, хто повернувся із заслання; демобілізованих солдатів та робітників культурно-пропагандистських осередків (преси, радіо, журналістів, письменників). Оунівці повинні були намагатися залучити як фахові інтелігентські сили, так і залізничників, робітників, активний селянський елемент, влаштовувати величні свята, маніфестації, віча тощо.

Прибувши до місць призначення, члени ОУН-р із Західної України виходили на зв’язок із місцевими жителями, які були залучені до організації протягом 1939–1941 рр.[28]. Паралельно з цим проводилася організаційно-мобілізаційна кампанія серед місцевої інтелігенції та осіб, які користувалися повагою й довірою[29].

Склад членів ОУН-р на Наддніпрянщині був доволі строкатими за соціальними й політичними ознаками. Одними з перших до підпільної роботи включилися ті, хто постраждав від радянської влади: колишні учасники визвольних змагань 1917–1922 рр., члени різноманітних політичних угрупувань, віруючі. Знайшла ОУН-р підтримку й серед селянства. До підпілля йшла молодь, яка була розчарована невдачами Червоної армії на фронтах на початковому етапі війни[30]. Але зустрічалися спроби долучитися до ОУН-р різних „попутників” й „шкурницьких елементів”, які вважали, що організація діє з дозволу німців, а зв’язок і співпраця з нею надасть певну матеріальну користь[31].

С. Мудрик („Мечник”), референт Служби безпеки обласного проводу
ОУН-р Київщини, охарактеризував населення області за станом на початок 1942 р., поділяючи його на групи. До українського підпілля йшла молодь, що переросла комсомол й уникала вступу до компартії. Батьки цієї молоді були „свідомі своєї української належності”, зберігаючи національну духовність та мораль, але схвалюючи протинімецьку боротьбу ОУН-р, самі в неї активно не включалися. У боротьбу з окупантами в лавах націоналістичного підпілля включалася і комсомольська молодь, що залишилася на окупованій території й перейшла на національні позиції, а також репресовані за радянської влади комуністи. На співпрацю з німцями йшли, на думку С. Мудрика, заможні селяни, щоб помститися комуністам за кривду[32].

У підпільному виданні 1947 р., де характеризувалася діяльність ОУН-р на східноукраїнських землях від 1941 р. зазначалося, що протягом підготовчого етапу „з кадрів, що їх тоді було організовано на СУЗ це б[увші] “націонали”, переважно люди старші, або середнього віку, в малій кількості молодь, елемент мало боєвий, не усвідомлюючи собі потреби революційної боротьби, психологічні куркулі, схильні до германофільства”. У цьому періоді відбулася селекція кадрів, внаслідок якої від ОУН-р відійшли “кадри нездібні до революційної боротьби …, ці що походили з ЗУЗ вернулись до дому, або злегалізувалися, кадри СУЗ налякались і відпали. Остались дійсно революціонери в малій справді кількості. Організаційна робота в цьому етапі мала припадковий характер. … Організаційна робота переважно охоплювала інтелігенцію міста і села”[33].

Діяльність ОУН-р на Наддніпрянщині у 1941–1942 рр. здійснювалася в таких напрямках: створення органів місцевого самоврядування й поліції, організація українських ЗМІ, розповсюдження агітаційних і пропагандистських матеріалів, зокрема для розширення організаційної мережі. Члени похідних груп, прибувши на місце призначення, проводили мітинги, агітуючи за створення Української самостійної соборної держави в рамках проголошеного 30 червня 1941 р. Акту відновлення Української Держави. На зборах обиралися представники від місцевої громади й складалися звернення до німецької влади, в яких зазначалося, що саме місцеві жителі можуть забезпечити нормальну роботу органів самоврядування[34]. В інших випадках до ОУН-р залучалися особи, які вже працювали в адміністративних органах. З їх допомогою члени організації отримували легальний статус, місце роботи та проживання й забезпечення документами. Це давало можливість вільно пересуватися по навколишній місцевості[35].

На початку німецько-радянської війни члени ОУН-р досягли певних успіхів у створенні органів місцевого самоврядування. Більш успішною в цьому плані була робота на центральноукраїнських землях, які були раніше окуповані німецькими військами. Зокрема, вже на кінець липня 1941 р. в Житомирській та Київській областях місцеве населення спільно з членами похідних груп не лише створили органи влади, а й зайнялися організацією збирання врожаю[36].

На Півдні України найбільш вдалим було створення органів самоврядування на Дніпропетровщині. На початку вересня 1941 р. у м. Дніпропетровськ у приміщенні колишнього обласного виконавчого комітету по вул. Комсомольській відбулася нарада місцевої національно свідомої інтелігенції, що була ініційована професором Дніпропетровського транспортного інституту П. Олійниченком та крайовим провідником ОУН З. Матлою. На нараді було обрано склад Обласної управи на чолі з П. Олійниченком, заступником якого став один з керівників націоналістичного підпілля В. Регей („Кіт”). Відділ освіти облуправи був цілком укомплектований місцевими націоналістами. Начальником відділу став П. Козар[37]. Створення цієї адміністрації відбулося за згодою військового коменданта Дніпропетровська фон Альберті, від якого новообраний обласний голова отримав документ, в якому йшлося про те, що Україна буде прийнята в сім’ю європейських народів. Комендант надав такий документ згідно з інструкцією Верховного командування вермахту (ОКГ) від 11 вересня 1941 р. Цим планувалося завоювати симпатії українців під час боїв за Київ[38]. У перші дні існування обласної управи було виготовлено гербову (з тризубом) печатку з написом лише українською мовою: „Українська Держава. Дніпропетровська Обласна Управа”[39].

У контексті Акту відновленні Української Держави, крім Дніпропетровська, було утворено міські управи в Кривому Розі, Нікополі, Дніпродзержинську тощо[40]. Новостворені управи проводили жваву роботу з українізації громадського життя. Обов’язкова постанова № 14 Нікопольської міської управи від 17 листопада 1941 р. зобов’язувала всі справи в українських установах, закладах і організаціях вести українською мовою, нею ж послуговуватися у розмовах з відвідувачами. Вивіски та оголошення повинні були бути лише українською та німецькою мовами[41]. У Кривому Розі відбулося перейменування деяких вулиць, зокрема провулок Петровського рішенням міської управи від 15 листопада 1941 р. став носити ім’я першого голови ОУН Є. Коновальця[42].

У серпні 1941 р. німецька влада здійснила розподіл окупованої України на кілька частин. Зокрема Румунії було віддано всю Одеську, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей, що утворили округ „Трансістрія”. Області Західної України, за виключенням Закарпаття, що було окуповане угорцями у 1938 р., були об’єднані у дистрикт „Галичина” у складі Генерал-губернаторства. Центральна та Південна Україна об’єднані у Рейхскомісаріат „Україна” в складі 6-ти округів: „Волинь”, „Житомир”, „Київ”, „Миколаїв”, „Таврія” та „Дніпропетровськ”. Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської й Харківської областей були включені в окрему воєнну зону, яка перебувала під владою німецького військового командування. Розчленування території України й встановлення цивільної окупаційної влади звело нанівець потуги оунівців. В органах самоврядування націоналісти були замінені на лояльних до німецької влади працівників. Активісти українського державотворення були заарештовані, деякі з них – С. Шерстюк і Г. Максимець у Кривому Розі та інші, розстріляні[43].

Важливу роль члени ОУН-р відводили агітації та пропаганді. Вже в перші дні походу на Схід провідник південної похідної групи Т. Семчишин, звітуючи Проводу ОУН, вказував, що інформація про політичну ситуацію, друковані інструкції для державного будівництва викликають жвавий інтерес у наддніпрянців і цього матеріалу треба якнайбільше. Він же критикував постулат Проводу „щадити пропагандивний матеріал”, з огляду на те, що „голод на ці речі є прямо неймовірний”[44].

Розуміючи, що одним з факторів успішної роботи є наявність власних ЗМІ, прибувши на Наддніпрянщину, члени ОУН-р ініціювали створення українських часописів і газет. У перші місяці німецької окупації, коли ще не було гострої цензури, більшість новостворених газет відображали події з позицій українського державотворення. Редакції багатьох видань Наддніпрянщини стали, по суті, зв’язковими пунктами оунівської мережі[45]. На початку німецької окупації було створено 115 газет. Зокрема – „Нова Україна” у Харкові, „Вільна Україна” у Дніпропетровську, „Дзвін” у Кривому Розі, „Дніпрова хвиля” у Кременчуці тощо[46]. Восени 1941 р., коли підпільна сітка ОУН-р на Наддніпрянщині була частково розконспірована, були заарештовані й розстріляні співробітники редакцій кількох газет: кременчуцької „Дніпрової хвилі”, криворізького „Дзвону”, миколаївської „Української думки” й херсонського „Голосу Дніпра”[47]. Більшість газет перейшла на угодовські позиції, лише невелика частина працювала напівпідпільно. Крім офіційних газет, виходили друком і організаційні часописи ОУН. Крайовий Провід ОУН на центральноукраїнських землях видавав офіціоз „За самостійну Україну” та газету юнацтва „Прапор Молоді”, провід південноукраїнських земель – газету „Вісті”[48].

Крім того, було організовано мережу підпільних типографій, де друкувалися книги, листівки, відозви тощо. Видавничий осередок у м. Новоукраїнці Кіровоградської області перевидав „Історію України” І. Крип’якевича. У м. Маріуполі Донецької області було створено „Видавничий осередок ім. І. Франка”, який видав наклад „Історії України” та „Букваря”, „Читанки” й нот до українського національного гімну. Працювали також типографії у Нікополі, Сталіно (Донецьк), Макіївці, Одесі тощо[49]. Недовго проіснувала типографія ОУН у Житомирі. Вже 20 липня 1941 р. друкарня була реквізована гестапо[50].

У серпні 1941 р. на Вінниччині розпочала роботу друкарня краєвого проводу центральноукраїнських земель, де друкувалася газета „За Самостійну Україну”. Опікувалися цією друкарнею Й. Позичанюк („Шугай”) та П. Сак („Могила”)[51]. Спочатку вона перебувала у с. Павлівка Калинівського району Вінницької області, потім була перенесена до обласного центру. Через деякий час друкарню перенесли до с. Попельні (Житомирська область), де вона була ліквідована німецькими каральними органами[52].

Власну друкарню мав краєвий провід південноукраїнських земель. Вона працювала у м. Нижньодніпровськ. На Півдні України друкарню облаштував Одеський обласний провід. За її роботу відповідав Т. Семчишин. Менші друкарні недовго працювали у Макарівському районі Київської області, у с. Діївка-2 біля Дніпропетровська. У друкарні ОУН-б в с. Рудченково біля м. Сталіно працювали росіяни, що потрапили під вплив ідей ОУН[53].

Після відмови Проводу ОУН відкликати Акт відновлення Української Держави німецька окупаційна влада вживала найсуворіших репресій проти націоналістів. У таких умовах створення оунівської мережі супроводжувалося організацією орбітальних структур. Цьому процесу опосередковано сприяла нова влада, яка принесла з собою величезні зміни не лише в політичне, а й у громадське й культурне життя України. Одним з нових явищ в українському суспільстві стало виникнення великої кількості місцевих і загальноукраїнських громадсько-політичних та інших об’єднань та організацій. Активні громадяни почали створювати організації, які повинні були  сприяти відновленню або зміні культурно-освітнього, соціально-економічного, політичного та інших аспектів життя у відповідності із власними поглядами і прагненнями. Оунівці, в свою чергу, намагалися використати ці організації для легального прикриття пропаганди самостійницьких ідей серед населення Наддніпрянщини. Німецькі донесення відзначали, що члени ОУН-р намагаються розставити своїх людей у неполітичних організаціях з метою проведення роботи в націоналістичному дусі. Особлива увага приділялася товариству „Просвіта”[54]. Крім цієї організації, жвавий інтерес члени ОУН-р проявляли до молодіжних організацій „Січ”, часто виступаючи їх творцями, та до українських гуртків самодіяльності, зокрема хорових, театральних тощо[55].

На початку німецько-радянської війни був створений Український червоний хрест. Враховуючи величезну кількість полонених та намагаючись створити для себе позитивний імідж освічених європейців (на противагу „дикунській радянщині”), німецьке командування звільнило частину полонених червоноармійців, здебільшого українців. У міру можливості, опіку над цими полоненими взяла на себе ОУН[56]. Осередки Українського червоного хреста створювалися на території України з прибуттям членів похідних груп до місць призначення. Зокрема, у Полтаві установчі збори Українського червоного хреста відбулися вже на початку листопада 1941 р. Офіційна назва створеної організації – „Товариство Українського Червоного Хреста Полтавщини”. До завдань товариства входило: допомога українським військовополоненим, жертвам більшовицького терору, сиротам та вдовам потерпілих і тим, що потребували допомоги загалом. З часом до сфер діяльності Українського червоного хреста додався ще пошук людей, що загубилися у вирі воєнного лихоліття[57].

Восени 1941 р. на Наддніпрянщину з інспекційною поїздкою вирушив організаційний референт Проводу ОУН-р І. Климів („Легенда”). Відвідавши осередки ОУН на східноукраїнських землях, у грудні 1941 р. в Житомирі він зустрівся із членами краєвого проводу центральноукраїнських земель Д. Мироном, Л. Павлишиним, Д. Маївським та ін. Тут же, у Житомирі, І. Климіва заарештувало гестапо, але він зміг звільнитися[58].

За усією організаційною роботою членів ОУН-р уважно стежили німецькі спецслужби. Налагодження націоналістами підпільної мережі на Наддніпрянщині було для німецької влади несподіваним. Німці були переконані, що протягом більш як двадцятирічного радянського панування в українського населення було знищено будь-які національні почуття й будь-який потяг до незалежності та політичної ініціативи. 14 серпня 1941 р. німецькі органи влади з тривогою зазначали, що похідні групи ОУН-р інтенсивно розширюють свою пропагандистську діяльність на користь „створення незалежної і соборної Української держави” в центрі України, зокрема в районах Житомира, Бердичева, Вінниці, а також у районах Умані й Могилева-Подільського. Щоб перешкодити цій діяльності, німецька влада безжально переслідувала всіх націоналістів із Заходу й спочатку силою повертала їх до Львова[59].

Зрозумівши, що такі дії не вирішують проблеми, восени 1941 р. німецька розвідка, з метою покласти край намірам українських націоналістів, звернулася до командування армії з проханням дозволити „прибрати цих людей до рук”. У зв’язку з цим було видано спеціальну інструкцію від 9 листопада 1941 р., де були вказівки до боротьби з партизанами, комуністами й солдатами Червоної армії, а також рекомендовано вважати „… надалі небажаними особами українських політичних агентів руху Бандери … за якими вести спостереження і на випадок здійснення політичної діяльності – арештувати”[60]. Через два тижні після цього Айнзацкоманда С/5 СД видала більш радикальний наказ № 12432/41 в якому йшла мова про підготовку рухом Бандери повстання у Рейхскомісаріаті „Україна” з метою створення незалежної України. Щоб не допустити цього, всі члени ОУН-р повинні бути „негайно заарештовані й після ґрунтовного допиту таємно ліквідовані як грабіжники”[61]. Німецькі спецслужби не оминули увагою й громадські організації, які були для націоналістів легальною базою й прикриттям. Наприкінці 1941 р. було посилено нагляд за всіма українськими товариствами й заборонено будь-які публічні зібрання, за винятком попередньо дозволених службових завдань, заборонялося створення будь-яких нових національних товариств. Усі громадські організації, від Українського червоного хреста до спортивних клубів, переслідувалися, а в кінцевому результаті були розпущені[62].

На території Наддніпрянщини прокотилася нова, більш цілеспрямована, хвиля арештів членів і симпатиків ОУН. Найбільшого погрому зазнало підпілля в індустріальних районах Східної України, зокрема на Дніпропетровщині, Криворіжжі й Донбасі[63]. Репресії ще раз переконали ОУН-р, що боротися за самостійність можна лише підпільними методами. Постала необхідність відійти від читалень „Просвіти”, аматорських гуртків та видання легальних газет, бо це розконспіровувало членів Організації й спричиняло нові жертви[64].

На думку Є. Стахіва („Бориса”), закінчення підготовчого етапу діяльності ОУН-р на Наддніпрянщині припадає на початок 1942 р. На той час націоналістичне підпілля пройшло перший етап процесу внутрішнього очищення: від організації відходять члени, яким було складно вести боротьбу проти німецьких окупантів в незвичних умовах. Деякі з них повернулися до Західної України й продовжували діяльність в знайомих умовах, інші (здебільшого місцеві) пішли на співпрацю з німецькою владою. На території Наддніпрянської України залишилися ті, хто зробив переоцінку програмних цінностей і мав мужність протистояти жорстоким умовам німецької окупації. Саме ці члени ОУН-р стали ядром нового революційного підпілля, яке діяло у 1942–1944 рр.[65].

Організаційний референт Проводу ОУН-р І. Климів у звіті на ім’я Голови Проводу С. Бандери, характеризуючи початковий етап і умови діяльності, вказував, що Наддніпрянщина „сьогодні під оглядом людського матеріялу представляються зараз, як Галичина в 1914–18 р. Учителі, нища адміністрація, транспорт, нища кооперація і т.д. на нищих ступенях національно свідомий український елемент. Лише на вищих постах були москалі. В школі була обов’язкова українська мова, викладова. Російська мова обов’язкова лише в вищих класах. Кобзар, укр. література, – обов’язкові. Історія України теж. В тій історії – Петлюра був ворогом совітського народу, бо хотів творити самостійну українську державу. Або: на чолі націонал-фашистів – самостійників, що сильно почало в СССР свою підривну роботу, стояв відомий кат київських робітників Коновалець, провідник ОУН. Свідомість є, хотіння самостійності теж”[66].

У таких умовах розпочинали свою роботу члени похідних груп ОУН-р. За короткий проміжок часу протягом літа – осені 1941 р. оунівці змогли охопити майже всі українські етнографічні землі своєю мережею.

Протягом літа 1941 – початку весни 1942 рр. до ОУН-р приєдналися широкі верстви населення. На початку своєї діяльності на Наддніпрянщині влітку 1941 р. в очах громадянства й навіть в уяві низового членства ОУН-р виступала як українська самостійницька сила, що знайшла чи шукає союзу з німцями в боротьбі з більшовизмом. Незначна кількість громадян знала про самостійницький характер ОУН-р і неминучість її боротьби з нацистською Німеччиною.

На початковому етапі діяльності похідних груп ОУН-р на Наддніпрянщині у 1941 р. націоналістам вдалося частково охопити своїм впливом органи самоуправління, зокрема на Дніпропетровщині. Членами ОУН-р було створено ряд громадських організацій, зокрема Український червоний хрест, товариство „Просвіта” тощо. Ці організації використовувалися для легальної діяльності.

Одним з головних напрямків діяльності ОУН-р у цей час була агітація та пропаганда. Для поширення ідей незалежної України оунівці використовували офіційні україномовні видання окупаційної влади та засновували власні газети і часописи.

У пропаганді ОУН-р цього періоду домінувала ідея української самостійності й національної виключності. Така позиція на багатонаціональній території Наддніпрянської України відштовхувала від націоналістичного руху представників національних меншин та менш радикально налаштованих українців.

Несподівана поява ОУН-р на Наддніпрянщині та її діяльність влітку 1941 – весною 1942 рр. створювала серед громадян враження легальності. Члени організації, які прийшли із Західної України, довгий час зуміли втриматися на легальному становищі, працюючи в адміністрації, господарстві, поліції. Утриматися на легальному становищі дозволяла німецька незорієнтованість і недооцінка ОУН-р.

Німецька влада спочатку не звертала уваги на похідні групи ОУН-р, не знаючи про їх мету. Коли вони усвідомили небезпеку роботи оунівців, розпочалися арешти та розстріли, а в пресі – пропаганда проти ідеї самостійної України. Створена сітка ОУН-р була ще слабкою і під натиском німців розпадалася. Значна кількість арештів відбувалася через відсутність конспірації.

Перші невдачі у діяльності ОУН-р на Наддніпрянщині спонукали керівництво підпілля до пошуків виходу із такої ситуації. Лише здатність до аналізу причин невдач та переосмислення основних постулатів націоналістичного руху дозволили ОУН-р відновитися після першої хвилі німецьких репресій та розгорнути потужну діяльність у наступні роки в умовах підпільного етапу.

 

[1] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні… – С. 101, 113.

[2] Орлик-Ясеницька М. Спогади про Мирона-Орлика і його Похідну групу // Національно-визвольна боротьба 20–50-х років ХХ ст. в Україні. Збірник матеріалів Першої міжнародної наукової конференції. Львів, 25-26 червня 1991 р. – К.; Львів: Б.в., 1993. – С. 262.

[3] Шанковський Л. Похідні групи ОУН… – С. 11-12.

[4] Чубай М. Рейд організаторів ОУН… – С. 6-7.

[5] АЦДВР. – Ф. ЗЧ ОУН м. Нью Йорк. – О.з. 12 – Арк. 1.

[6] Чубай М. Рейд організаторів ОУН… – С. 13.

[7] АЦДВР. – Ф. ЗЧ ОУН м. Нью Йорк. – О.з. 6 – Арк. 3.

[8] Інструкції Революційного Проводу ОУН (Б)… // Патриляк І. Військова діяльність ОУН (б)… – С. 442-444.

[9] Там само. – С. 445-446.

[10] ДАЗО. – Ф. Р.5747. – Оп. 3. – Спр. 107 – Арк. 158.

[11] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні… – С. 596.

[12] Ходанович О. Діяльність похідних груп ОУН у роки німецько-фашистської окупації України (1941–1942 рр.) // Національні рухи Опору в Східній і Центральній Європі кінця 1930-х – середини 1950-х років. Матеріали Міжнародної науково-теоретичної конференції. – К.: Б.в, 2005. – С. 25.

[13] ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 14. – Арк. 68.

[14] Кучер В. Спроба ОУН відродити незалежну українську державу // 65-та річниця проголошення Акту відновлення української Держави 30 червня 1941 року. Збірник документів. – К.: УВС, 2006. – С. 32-33.

[15] Ходанович О. Діяльність похідних груп ОУН…. – С. 25.

[16] Сергійчук В. Український здвиг: Наддніпрянщина… – С. 14.

[17] Шанковський Л. Похідні групи ОУН… – С. 11-12.

[18] Матла З. Південна похідна група… – С. 20.

[19] Слободянюк М., Шахрайчук І. Рух Опору на Дніпропетровщині… – С. 199.

[20] Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля й кордони… – С.144-148.

[21] АЦДВР. – Ф. ЗЧ ОУН м. Нью Йорк. – О.з. 4 – Арк. 1-3.

[22] Відновлення Української Держави в 1941 році. Нові документи і матеріали… – С. 77.

[23] Шанковський Л. Похідні групи ОУН… – С. 79.

[24] Мирон-Орлик Д. Наші завдання: Українська Націоналістична Революція на тлі нової імперіялістичної війни // Ідея і Чин. – 1942. – № 1. – С. 15.

[25] ДА СБУ, Запоріжжя. – ФПС. – Спр. П-17864 – Арк. 43.

[26] ДА СБУ, Запоріжжя. – АКС. – 17878 – Арк. 40зв.

[27] Мечник С. Початок невідомого. Спогади 1945-54. – Мюнхен: Українське видавництво, 1984. – С. 18-19.

[28] Матла З. Південна похідна група… – С. 16.

[29] ДАЗО. – Ф. Р.5747. – Оп. 3. – Спр. 360. – Арк. 20зв.

[30] ЦДАГО України. – Ф. 57. – Оп. 4. – Спр. 339. – Арк. 359-360; Сусоров С. Злочинці з нагородами // Останній сталінський удар. 45-46, 47 рр. Нариси, спогади, оповідання. – Херсон: Реабілітовані історією, 1997. – С. 29-30.

[31] Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни… – С. 303.

[32] Мудрик-Мечник С. Шляхами підпілля революційної ОУН. – Львів: ГВС, 1997. – С. 82-83.

[33] ОУН на СУЗ від 1941 року. – Б.м.: Б.в., 1947. – С. 14-15.

[34] ДАЗО. – Ф. Р.5747. – Оп. 3. – Спр. 7840. – Арк. 14.

[35] ДА СБУ, Запоріжжя. – АКС. – 13885. – Арк. 47-48.

[36] З Київщини // Українська пресова служба. – 1941. – 30 липня.

[37] Іванченко І. Діяльність Похідних груп ОУН на Дніпропетровщині…– С. 32.

[38] Слободянюк М., Шахрайчук І. Рух Опору на Дніпропетровщині… – С. 200.

[39] АПС ЦДВР. – Ф. 3. – Оп. 1. – Спр. 11. – Арк. 11.

[40] Іванченко І. Діяльність Похідних груп ОУН на Дніпропетровщині… – С. 33.

[41] Обов’язкова постанова № 14 Нікопольської Міської Управи від 17/ХІ – 1941 р. // Промінь. – 1941. – 23 листопада.

[42] Ухвала по Криворізькій Міській Управі, 15 листопада, року 1941 // Дзвін. – 1941. – 3 грудня.

[43] Слободянюк М., Шахрайчук І. Рух Опору на Дніпропетровщині… – С. 209.

[44] АЦДВР. – Ф. ЗЧ ОУН м. Нью Йорк. – О.з. 8. – Арк. 3.

[45] Коваль В. Не дискутувати, а викривати. – Нью Йорк: Б.в., 1952. – С. 24.

[46] Шанковський Л. Похідні групи ОУН. – С. 7-8.

[47] Коваль В. Не дискутувати, а викивати… – С. 25.

[48] З наших пресових видань // Ідея і Чин. – 1943. – № 2. – С. 2.

[49] Шанковський Л. Похідні групи ОУН… – С. 55-56.

[50] Відновлення Української Держави в 1941 році. Нові документи і матеріали… – С. 117.

[51] Стасюк О. Видавничо-пропагандивна діяльність ОУН… – С. 43.

[52] Алетіяно-Попівський Є. З ідеєю в серці – зі зброєю в руках: збірка писань. – Лондон: УВС у В. Британії, 1980. – С. 36-38.

[53] Стасюк О. Видавничо-пропагандивна діяльність ОУН… – С. 43.

[54] Слободянюк М., Шахрайчук І. Рух Опору на Дніпропетровщині… – С. 202-203.

[55] Бутко С. Визвольні змагання ОУН та УПА на Чернігівщині // Матеріяли наукової конференції „Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія: історія, уроки, сучасність”. – Стрий: ТОВ „УВІС”, 1993. – С. 49.

[56] Недовіз Д. Спомини з молодих літ. – Львів: Червона калина, 1996. – С. 60.

[57] В’юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві (1941–42 рр.): Спогад-звіт для історії // Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто; Львів: Видавництво „Літопис УПА”, 2001. – Т. 32: Медична опіка в УПА. – Кн. 2. – С. 33-35.

[58] Петренко Г. На вибоях епохи… – С. 44-45.

[59] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні… – С. 127, 137-139.

[60] Сергійчук В. Діяльність підпілля ОУН на Сході України // Визвольний шлях. – 1995. – № 8. – С. 966.

[61] Українське державотворення. Акт 30 червня 1941… – С. 435.

[62] Слободянюк М., Шахрайчук І. Рух Опору на Дніпропетровщині… – С. 208.

[63] Грицак Я. Нарис історії України… – С. 248.

[64] Стахів Є. Похідні групи ОУН на Східній Україні в 1941–1943 роках // Національно-визвольна боротьба 20–50-х років ХХ ст. в Україні. Збірник матеріалів Першої міжнародної наукової конференції. Львів, 25-26 червня 1991 р. – К.; Львів: Б.в., 1993. – С. 150.

[65] Там само. – С. 149.

[66] ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 3.