Подвиги українців – 42 дні свободи!

 Іван Сута

 ВО «Тризуб» імені Степана Бандери

 

Подвиги українців – 42 дні свободи!

 

 

 62 роки тому, протягом 42 днів, тривало найбільше в історії московсько-большевицьких ГУЛАГів повстання. І пам’ятне воно тим, що повстанці тих буремних днів стали стали найвільнішими людьми в СРСР. Було їх за різними даними від семи до тринадцяти тисяч політв’язнів, три чверті яких, як стверджують очевидці – українці.

Власне, повстання спалахнуло через те, що після смерті «батька народів» ката Сталіна багатьох в’язнів ГУЛАГу влада амністувала, але це не стосувалось тих, хто свідомо боровся з сатанинською системою, тим більше українських націоналістів. Їхнє утримання в таборах не лише не пом’якшилось, а стало ще жорсткішим. Начальство, конвоїри поводились з в’язнями гірше, ніж з рабами. Тяжка праця на копальнях (10-годинний робочий день), постійний голод, заборони, за найменший непослух змушують лягати чи сідати в болото, великі білі номери на спинах. Під час конвоювання – жодних розмов.

42 дні у «тюрмі народів» СРСР існувала територія, яка завдяки свободолюбним українцям, прибалтійцям та  представників інших націй не визнавала московської радянської влади.

У Кінгірському концтаборі, що в Казахстані, на Великдень 1954 року, 15 травня, колону жінок вели з нічної зміни на цегельному заводі в зону. Назустріч їм ішла на роботу чоловіча. Хлопці привіталися: «Христос воскрес!», дівчата відповіли: «Воістину воскрес!». Москаль-конвоїр Калімулін полоснув автоматною чергою по чоловічій колоні – 13 в’язнів було вбито відразу, п’ятеро з тридцяти трьох поранених померли потім у лікарні. Звістка про цей випадок збурила концтабір і стала початком масштабного повстання.

Повстання почалося 16 травня оголошенням загального страйку. На роботу не вийшов ніхто. Кримінальні злочинці – «побутовики», після проведеної з ними повсталими націоналістами  «співбесіди», відмовилися допомагати табірній адміністрації і розправлятися з політв’язнями.

Табірне начальство, ніби поступившись, пообіцяло виконати вимоги, але вже увечері стало зрозуміло – ніхто нічого виконувати не збирається. В’язні вигнали усю охорону й обслугу, зруйнували мури між концтабірними пунктами, захопили господарчий двір. Охорона намагалася перешкодити цьому кулеметними чергами, не обійшлося й без жертв, але повсталі хитрощами і маневрами зуміли досягти свого. На звільненій від чекістів території фактично було організовано самоврядування: на загальному мітингу обрали комісію, яка керувала життям вільної республіки. Вона повинна була спрямовувати хід повстання, утримувати порядок і дисципліну (про моральність додатково дбали священики, яких достатньо було серед в’язнів, вони проводили богослужіння, відспівували померлих, навіть повінчали кілька пар), вести переговори з представниками влади, дбати щоб усі життєво необхідні установи – харчоблок, лікарня, лазня, склади, майстерні — працювали без збоїв.

Уже 27 травня відбулися переговори з представниками влади, на яких крім табірного керівництва були присутні тодішній заступник міністра МВС СРСР генерал С.Єгоров та начальник ГУЛАГу генерал І.Долгих. Повсталі вимагали: зняти принижуючі номери з одягу політв’язнів, ліквідувати обмеження на листування, посилки, дозволити побачення з рідними, скоротити тривалість робочого дня до восьми годин, зняти замки з дверей та грати з вікон бараків, поліпшити харчування та побутові умови, звільнити неповнолітніх, пристарілих і хворих, притягнути до кримінальної відповідальності тих охоронців, які розстрілювали невинних людей і врешті розпочати перегляд справ політв’язнів. Учасники переговорів ніби з усім згоджувались, але реальних кроків ніхто робити не поспішав.

За всі сорок днів повстання не було жодного випадку грабунку, насильства, злодійства, міжконфесійних чи міжнаціональних конфліктів. Повсталі випускали стінгазети, плакати, складали відозви до солдат і офіцерів дивізії, що оточила «вільну територію», листівки до мешканців селища Кінгір, які потім з допомогою повітряних зміїв (винахід японців, що їх у зоні було з десяток) розсипали серед житлових будинків. (Як разюче ця самоорганізація українців, через 60 років, повторилася під час другого Майдану – Революції гідності).

Багаторічний політв’язень, борець за незалежну Україну, член Проводу ОУН, Михайло Сорока (помер у 1971 році у радянських концтаборах, провівши там більше 30 років) написав гімн Кінгірського повстання – «У гарячих степах Казахстану», який був дуже популярним серед політв’язнів на всіх просторах червоної імперії.

Комуністична влада вдалася до крайніх мір щоб подавити повстання, яке, в будь-яку мить, могло охопити усю систему ГУЛАГів на безкрайніх просторах СРСР. 25 червня біля Кінгірського табору було зосереджено танки Т-34, літаки, пожежні машини з брандспойтами, 98 службових псів із провідниками і дві дивізії воєнізованої охорони НКВС кількістю 1600 осіб. На світанку наступного дня о 4-ій годині снайпери знищили вартових на барикадах. В атаку пішли автоматники. У вікна бараків чекісти стріляли запальними кулями, горіли нари, диміли матраци, а в бараках добивали поранених. В’язні за допомогою каміння, битої цегли, саморобних пік і штирів відбили наступ. Щоб придушити повстання, Москва вперше змушена була застосувати проти ув’язнених танки. «Тридцятьчетвірки» давили людей не лише на подвір’ї, але й у бараках. Гурт дівчат (українки та прибалтійки) узялися за руки і перегородили дорогу танкам, сподіваючись, що ті зупиняться. Танк не зупинився, а людські нутрощі ще довго теліпалися на закривавлених гусеницях. З літака обстрілював в’язнів кулеметник. Упродовж чотирьох годин оборонялися в’язні. Псів нацькували на поранених. Жоден рук не підняв.

«Кров усюди – у бараках, на доріжках, у квітниках, трупи згортають бульдозером. Солдати зганяють недобитих за зону. Потім у зону заїжджають вантажні машини, і солдати як попало кидають у кузови мертвих, а ще недобитих проколюють штиками і везуть в уже заздалегідь викопані глибокі ями. І все це – на наших очах, з презирством дивлячись на нас. І раптом – дощ, злива, яка рідко буває у цих краях. Саме небо заплакало над цими нещасними, над цією страшною трагедією. Калюжі крові, що навіть проливний дощ не зміг їх змити, ще довго зеленими плямами нагадували про тих, хто тут, на цьому клаптику чужої землі, скінчив своє життя…» – згадує один із очевидців Онуфрій Бутковський.

Було вбито близько 1000 в’язнів (з них 560 жінок і дівчат). Майже 2000 отримали поранення.
Пізніше всіх учасників Кінгірського повстання, які залишилися живими, змусили дати підписку про нерозголошення інформації стосовно тих подій. У 1956 р. очевидець Кінгірського повстання лікар-угорець Ференц Варконі потрапив на Захід і першим розповів світові про повстання.

Повстання було придушене. Фізично. Але не духовно, дух Свободи знищити неможливо.

Аналогічні повстання в інших концтаборах СРСР, боротьба за незалежність та здобутий державницький суверенітет поневолених московською імперією народів, – є складовими одного магістрального напрямку різносторонньої боротьби проти різних видів (царського, комуністичного, путінського) московсько-азійського імперіалізму.

Нинішня війна шляхетного  Києва проти ординської Москви – останній етап у боротьбі ЗА право кожної нації на свою суверенну державу та боротьбі ПРОТИ будь-якого імперського поневолення. Україна поверне окуповані території. Москва – паде! На руїнах путінської Росії, – останньої московської імперії, постануть нові незалежні національні держави.