Підпільний етап діяльності ОУН-р на Наддніпрянській Україні (травень 1942 – 1943 рр.)

Пропонуємо увазі читачів уривки з монографії Юрія Щура “Український націоналістичний рух на Наддніпрянщині (1920–1955 рр.)” (Запоріжжя, 2011)

 

Юрій Щур

Підпільний етап діяльності ОУН-р на Наддніпрянській Україні (травень 1942 – 1943 рр.)

 

 

На початку 1942 р. відбулася реорганізація сил, зміна тактики та внесення нових елементів у програму ОУН-р. Узимку 1941–1942 рр. німці заарештували ряд діячів українського руху, які намагались за допомогою легальних методів діяльності відродити українську самостійну державу. Керівництво українського націоналістичного руху усвідомило, що боротися за самостійність можливо лише підпільними методами. Розпочався підпільний етап діяльності ОУН-р на Наддніпрянщині.

На початку 1942 р. на Наддніпрянщині було закріплено організаційну структуру ОУН-р з двома центрами. Це краєві проводи – Осередньо-Східних (Центральних) земель у Києві, який очолив Д. Мирон („Орлик”) та Південно-Східних земель у Дніпропетровську на чолі з В. Куком („Лемішем”). До першого входили Кам’янець-Подільська, Житомирська, Вінницька, Київська, Чернігівська, Полтавська, Сумська й Харківська області. Заступником голови краєвого проводу центральноукраїнських земель деякий час був Т. Маївський („Косар”). До проводу також належали П. Сак („Могила”), Ю. Бузат, М. Прокоп („Орлович”) та Я. Хомів („Лімницький”). 25 липня 1942 р. у перестрілці з гестапо на вулиці Києва загинув провідник „Орлик”. На чолі проводу став П. Сак, який також загинув у грудні 1942 р.

Біля витоків проводу південноукраїнських земель стояли З. Матла та провідник південної похідної групи Т. Семчишин. У лютому 1942 р. Т. Семчишин був заарештований гестапо, а З. Матла виїхав до Галичини. У травні 1942 р. провід очолив В. Кук. До керівництва націоналістичного підпілля входили О. Логуш („Іванів”), П. Дужий („Арсен”), Я. Петречко („Граб”), І. Павлович, К. Карпович. Після загибелі П. Сака, провідника центральноукраїнських земель призначено не було й від 1943 р. В. Кук став провідником ОУН на всій території Наддніпрянщини[1].

Організаційна робота від весни 1942 р. лягла на плечі професійних підпільників, які жили за фальшивими документами на підпільних „хатах”. Уперше з’являються підпільники з місцевих жителів, які займали різні посади на всіх щаблях організаційної роботи[2]. Керівник одного з районних проводів ОУН-р на Кіровоградщині С. Глід указував, що на початку 1942 р. члени похідних груп із Західної України організаційною сіткою майже не займалися, а всю оргроботу виконували місцеві оунівці, які на відміну від „західняків”, не відрізнялися від інших мовою спілкування[3].

На початку 1942 р. перед керівництвом ОУН-р постала проблема подальшої організаційної діяльності. Хвиля німецьких репресій примусила націоналістів перейти до глибокого підпілля. Не зважаючи на застереження С. Бандери про шкідливість антинімецьких виступів, члени ОУН-р не могли ігнорувати того факту, що від початку 1942 р. на окупованій території України активізувався комуністичний підпільно-партизанський рух, ширилися стихійні виступи населення, яке не бажало терпіти окупаційну політику. За таких обставин оунівці могли залишитися осторонь антинацистського руху Опору, який набирав сили на українських землях[4].

Для вирішення поточних політичних проблем та з’ясування завдань організації у квітні 1942 р. під Львовом відбулася ІІ конференція ОУН-р. Було визначено „близьку можливість збройної боротьби за українську державність у слушний час (розбиття Москви, загальне виснаження, зовнішнє й внутрішнє потрясіння Німеччини)”. Висовуючи тезу про пріоритетність творення власних збройних сил, ОУН-р застерігала від стихійності та партизанщини, наголошуючи на необхідності планованої мобілізації.

У постановах конференції зазначалося, що в процесі боротьби за Українську Державу ОУН-р вважає „найближчим і найважнішим завданням – творити з нашої Організації міцну всеохоплюючу революційно-політичну Організацію провідного активу з усіх верств, оперту на всіх шарах народу, яка охоплювала б всі українські землі”. З урахуванням цього на Наддніпрянщині ОУН свою революційно-політичну роботу планувала скерувати на підготовку провідного активу, створення організаційної сітки, залучення і виховання молоді та поглиблення соборницького поєднання творчих сил Наддніпрянської та Західної України. Крім того необхідно було опанувати міста, промислові центри та різноманітні сфери громадського життя оунівською пропагандою й агітацією, політичною боротьбою, суспільними акціями й організаційною працею[5].

У повсякденній діяльності членів ОУН виникали проблеми взаємодії із населенням Наддніпрянщини. Невідомий член київського націоналістичного підпілля у листі до центрального керівництва вказував на основні помилки в діяльності на східних землях. Зокрема, наголошувалося на тому, що ОУН-р повинна однозначно відокремитися від усього, що нагадує націонал-соціалізм чи фашизм. Він же наголошував на тому, що в площині державно-політичного ладу на Східній Україні є сприйнятливим лише той, який заперечує будь-яке поневолення народу, верстви, одиниці. Для успішного закріплення діяльності „здобутки революції 1917 р. мусять бути збережені (Ленін у великій пошані). До цих здобутків належить (на тутешню думку, головно молоді) – розвій науки і право людини на неї, звільнення людини від усіх блахманів з релігією виключно, упромисловлення країни”[6].

Американський історик Дж. Армстронг аналізував причини несприйняття націоналізму більшістю населення Східної України. Серед причин він назвав брак інформації, постійний тиск німецької окупаційної адміністрації та небезпеку з боку агентів НКВС. Крім того, важке матеріальне становище окупаційного часу відсували національне питання на задній план, а сама програма націоналістичного руху, в якій мало уваги приділялося громадянським правам, економічним і соціальним питанням, викликала негативну реакцію[7].

Боротьба за вплив населення на Наддніпрянщині змушувала представників українського націоналістичного руху переосмислити напрямки своєї діяльності. Відзначаючи, що на східноукраїнських землях іде напружена боротьба за ідейне обличчя „українського материка”, невідомий автор стверджував, що „наша головна увага мусить бути спрямована на О і СУЗ і всі наші головні сили мусять завжди бути готові до їх диспозиції. Не доля таких чи інших наших окраїн, є вирішальною для справи самостійної української держави, для нашого національного “бути чи не бути”, лише доля нашого материка – О і СУЗ”. З огляду на це актуальним був клич „Лицем до Сходу”[8].

Важливим був інформаційно-пропагандистський напрямок роботи націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині. Повернувшись із відрядження до Східної України М. Прокоп на нараді Проводу ОУН-р у 1942 р., вказуючи на основні недоліки роботи організації, запропонував внести певні корективи. По-перше, перейти в ідейно-програмній роботі до проголошення соціально-економічної і державотворчої політики. По-друге, припинити популяризацію гасел, які принижують інші національності. Знайти основу для залучення неукраїнців до націоналістичного руху шляхом пропаганди рівності і співдружності всіх націй, які проживають в Україні. Пропонувалося вести боротьбу не під гаслом „Самостійної України”, а звільнення території СРСР від більшовиків. Для цього посилити антинімецьку пропаганду і перейти до активніших форм боротьби проти німців[9].

Проблема проведення агітаційної роботи на Наддніпрянщині знайшла своє відображенні і в матеріалах ІІ конференції ОУН-р, у рішеннях якої зазначалося: „Приготувати пропагандивний матеріал, пристосований передусім до потреб Осередніх і Східніх Українських Земель, а також до відповідних середовищ з розв’язкою актуальних питань, як робітниче питання, селянське питання, боротьба за Українську Державність, розуміння української національної революції й збройного зриву, значення всеукраїнської національної організації та нашої політичної концепції, питання нової провідної верстви, виховання молоді і под.”. Незабаром після цього під грифом ОУН-р з’явилися фахові розвідки, у яких пропонувалися шляхи розв’язання нових ідейних, політичних, економічних, морально-етичних проблем організації[10].

Реакція жителів Наддніпрянщини на оунівську пропаганду була різною. Як вказував невідомий член київського націоналістичного підпілля, деякі видання були прийняті із задоволенням, але були й такі, що не принесли користі ОУН-р: „рішала завжди ясність думки, відважне ставлення проблематики та розумна постановка”. Основною причиною неприйняття певних матеріалів була політична підкованість жителів радянської України й, відповідно, ігнорування поверхових матеріалів. Аналізуючи друковану продукцію, яка надходила із Західної України, активіст ОУН-р указував на її основні похибки. Зокрема, зазначав, що „листівка на 30 червня … буде цілком зла. Її зміст так завуальований, що ніяк розібрати не можна чого автор хоче. Найкращий доказ, що хоч стаття дуже довга – ні один раз не ужито слова “німці” та ніде не зазначено що це саме вони зліквідували акт 30 червня 1941 р.”[11].

Від літа 1942 р. ОУН продовжила проведення агітаційно-пропагандистської роботи, але вже з урахуванням зауважень членів наддніпрянських підпільних клітин. Активізувалося видання місцевих оунівських часописів: „Вісті” (краєвий провід південноукраїнських земель, м. Дніпропетровськ), „За державність”, „Чорноморський вісник” (провід ОУН-р Трансістрії, м. Одеса), „За самостійну державу”, „За самостійну Україну” (краєвий провід центральноукраїнських земель, м. Київ), „За соборну Україну” (Кіровоградський обласний провід ОУН-р), „Молода Україна” (краєвий провід південноукраїнських земель, м. Одеса), „Прапор молоді” (провід Юнацтва центрально українських земель)[12].

Враховано було й соціальні та етнонаціональні проблеми. Зокрема, в липневому випуску газети „За Самостійну Україну” було вміщено редакційну „Відозву до пригноблених народів Сходу”[13], а в серпні 1942 р., видано листівку „Українці!” із закликом не допустити нового голодомору[14]. Згідно з визначенням Л. Шанковського, нові напрямки агітаційної роботи сприяли залученню до націоналістичного підпілля нових членів, зокрема серед національних меншин. У Донецькій області було створено підпільний видавничий осередок, що друкував самостійницьку літературу російською мовою. Після розгрому осередку німецькою поліцією в 1942 р. шахтарі-росіяни самочинно перенесли типографію до однієї із шахт, де продовжили друк націоналістичних видань. Указаний автор зазначав, що у зв’язку з діяльністю осередку в Донецьку та Макіївці гестапо заарештувало близько 30 росіян[15].

В офіційному органі Проводу ОУН-р „Ідея і Чин” у 1943 р. було опубліковано вказівки для оунівців про ставлення до національних меншин. Члени ОУН-р повинні були пропагувати ідею української держави на територіях, де компактно проживали національні меншини; ліквідувати шовіністичне ставлення до національних меншин, намагатися приєднати їх до української політичної справи; боротися з проявами нацистських расистських концепцій і практик. Необхідно було включити в програму українського націоналістичного руху життєві потреби всіх жителів України, без огляду на їх національно-культурну приналежність[16].

Проблема агітаційної роботи залишалася актуальною і в 1943 р. Від якості поширюваних ОУН-р видань залежала реакція населення Наддніпрянщини. Через це в аналітичному звіті краєвого проводу південноукраїнських земель про суспільно-політичне, культурне і господарське життя Південної України наголошувалося: „для вироблення листівок і звернень до народу обов’язково залучити творчий, але місцевий (східноукраїнський) елемент, бо конче треба позбутися суто ГАЛИЦЬКИХ І ОПОЛЯЧЕНИХ СЛІВ І ВИРАЗІВ, що зустрічаються в кожній листівці, брошурі чи книжці. Місцевому простому люду обов’язково треба говорити про його думки і його власне горе, його бажання і завдання його власною, а не чужою (чи з чужим домішком) МОВОЮ”[17].

Незважаючи на певні проблеми, агітація ОУН-р знаходила відгук серед наддніпрянців. 10 квітня 1942 р. керівництво Айнзацгрупи С повідомляло начальника поліції безпеки та СД про масове цілеспрямоване поширення націоналістичної друкованої продукції на східноукраїнських землях[18]. Восени 1942 р. гестапо, аналізуючи український підпільний рух, зазначило: „гіпотеза, що арешт Степана Бандери, лідера ОУН, а також керівників у Рейху та Львові, суттєво зменшить діяльність цієї організації, не підтвердилась. Тон бандерівської пропаганди, спочатку поміркований, став більш агресивним. Листівки, поширені пізніше, направлені супроти Німеччини. Ця пропаганда – збурення, підвела послідовників Бандери до замахів на життя деяких німців, особливо агентів таємної поліції”[19]. Враховуючи це, зрозумілим є пункт № 1 таємної німецької інструкції в Україні, де ворогами німецької влади названі комуністи, послідовники Бандери та партизани. Оунівці визнані потенційно найбільш небезпечними й такими, що підлягали знищенню за будь-яку ціну[20].

Підсилив думку про небезпеку оунівського руху один із працівників апарату Рейхскомісаріату „Україна” професор фон Грюнберг, який здійснив тривалу робочу поїздку за маршрутом Рівне – Бердичів – Вінниця – Київ – Кіровоград – Дніпропетровськ – Запоріжжя – Кривий Ріг – Миколаїв – Херсон – Сімферополь – Севастополь. У своїй доповіді він, зокрема, відзначив надзвичайну активність українського самостійницького руху, що створює свої центри та розповсюджує свій вплив у трикутнику міст Київ – Вінниця – Полтава та Київ – Харків – Сталіно.

Уважно відслідковуючи розвиток українського самостійницького руху на окупованих східних землях, поліція безпеки та СД зазначала, що на Наддніпрянщині члени ОУН-р „по відношенню до більшовицьких банд дотримуються доброзичливого нейтралітету”[21]. Особливо чітко це проявлялося у південних областях України. Зокрема, тісна співпраця націоналістичного та прорадянського підпілля спостерігалася у Мелітопольському районі Запорізької області, Маріуполі та Волновасі Донецької й Нововоронцовському районі Херсонської областей[22].

Активізація антинімецької діяльності націоналістичного підпілля викликала негайну реакцію окупаційної влади. Протягом першої половини 1942 р. німецька поліція та гестапо провели арешти членів та прихильників ОУН-р на Цетральній, Південній та Східній Україні. Зокрема, лише у Кіровоградській області за причетність до націоналістичного підпілля було розстріляно 120 осіб. Репресій також зазнали самостійники Криму[23]. Згідно з інформаційною довідкою ОУН-р „Терор німецьких окупантів на Україні (від 1942 до 1944 року)”, протягом другої половини 1942 – першої половини 1943 рр. на Наддніпрянщині німецькими каральними органами було проведено масові арешти членів націоналістичного підпілля в областях, які були під юрисдикцією краєвого проводу південноукраїнських земель (листопад-грудень 1942 р.) та на Вінниччині й Кам’янець-Подільщині (травень-серпень 1943 р.). Інші області також перебували під пильним наглядом поліції безпеки[24].

У результаті ОУН-р втратила багато кваліфікованих підпільників, у тому числі серед керівного складу наддніпрянських осередків. Внаслідок німецьких репресій загинули П. Сак, керівник краєвого проводу центральноукраїнських земель; Черник, член окружного проводу центральноукраїнських земель; „Вій”, окружний провідник Кам’янець-Подільщини; Л. Шостак, організатор ОУН на Кіровоградщині; В. Гадада („Юрко”), член обласного проводу Дніпропетровщини; Г. Яворів, провідник Вінниччини й Полтавщини[25]; Я. Петречко („Граб”), керівник Служби безпеки ОУН на Наддніпрянщині; Б. Мовчан, заступник обласного провідника Запорізької області[26].

Враховуючи такі обставини, задля збереження кадрів від репресій керівництво ОУН мусило вжити ще більшої конспірації. З літа 1943 р. заборонялося збирати на наради понад 4-5 осіб, не дозволялося писати протоколи та будь-які документи про роботу ОУН-р[27].

Незважаючи на посилення репресій німецької окупаційної влади, націоналістичне підпілля продовжило активну діяльність. У постановах ІІІ Конференції ОУН-р (17–21 лютого 1943 р.) відзначалося, що 1942 р. в діяльності організації позначився скріпленням самостійницької акції та наростанням єдиного фронту боротьби українського народу. На думку Проводу ОУН-р, це проявилося у зростанні національної свідомості під впливом самостійницької пропаганди, ліквідації компартійних впливів серед населення України та участі у національно-визвольній боротьбі різних верств українського народу та зростанні кадрів борців за Українську самостійну соборну державу на всіх українських землях[28].

Подібні настрої в середовищі ОУН-р відчуваються у наказі крайового провідника центральноукраїнського оунівського підпілля з нагоди Свята зброї від 31 серпня 1942 р. Крайовий провід зазначав, що на той час ОУН є єдиною силою, „що бореться за Самостійну Українську державу, а значить, за землю, за волю, за правду, за справедливу працю і оплату, за безоплатну і загальну українську середню і вищу школу для української молоді, за людське життя для українського народу”[29].

Як політична сила, що претендувала на першість у боротьбі за визволення України, ОУН-р повинна була швидко реагувати на виклики часу. Зокрема, під час засідання Проводу ОУН-р у Львові в листопаді 1942 р. представники центрально та східноукраїнських осередків організації у своїх виступах наголошували на необхідності активних антинімецьких дій у зв’язку з надзвичайним нацистським терором[30].

Постанови та рішення центрального керівництва знайшли відображення у діяльності низових ланок ОУН-р на Наддніпрянщині. Донецький обласний провід довів до відома своїх периферійних організацій вказівки: забезпечити розмноження й поширення листівок та відозв, організувати збір зброї та грошей у фонд створюваної повстанської армії. Крім того, провід займався вирішенням питання формування збройних загонів, створення широко розгалуженої мережі підпільних осередків та посилював роботу з ідеологічного вишколу своїх кадрів та молоді[31]. У Донецькій області в 1942 р. за сприяння оунівців було видано сім наказів про впровадження української мови як офіційної в шести районах. Відомо про аналогічний наказ кінця 1942 р. про впровадження української мови на всій території Луганської області[32].

Серед загальноукраїнських заходів ОУН-р, які були проведені на Наддніпрянщині, найпомітнішими, за визначенням самих членів націоналістичного підпілля, були: організована акція проти вивозу молоді на примусові роботи до Німеччини, акція проти вислужництва німцям з боку місцевих людей та агітація за збирання й переховування врожаю від окупаційної влади[33]. Під час проведення першої акції було видано листівку із закликом до українців зберегти українську молодь від вивозу до Німеччини. Листівка також містила заклик до росіян-працівників поліції сприяти молоді ухилятися від вивезення[34].

Аналізуючи проведені акції у політичній доповіді під час засідання І Великого збору Української головної визвольної ради (далі – УГВР) у липні 1944 р., референт пропаганди Проводу ОУН-р М. Прокоп зазначав, що зосередження націоналістичного підпілля на проблемах вивезення на примусові роботи, реквізиції продуктів харчування, нівелювання окупаційною владою людської гідності та масових розстрілів і екзекуцій привернуло симпатії українського населення. Важливість цього полягала у тому, що „хто хотів в той час здобути впливи для якоїсь ідеї та вдержати себе на поверхні політичного життя, мусів заняти виразне становище до всіх тих окупантських практик, як і до німецького режиму взагалі. Це найкраще видно по інших політичних угрупованнях, що старалися лявірувати з німцями. Вони на поверхні життя не вдержалися”[35]. Так, зокрема, трапилося з Громадським комітетом на чолі з В. Доленком, який займався організацією місцевого самоврядування й культурно-освітніх закладів у Харкові. Після того, як на початку 1942 р. українська адміністрація була розпущена німецькою окупаційною владою, Комітет пішов у підпілля й фактично припинив свою діяльність[36].

Діяльність ОУН-р на Наддніпрянщині виявила, що багато програмних й організаційних принципів націоналістичного руху – вождівство, монопартійність, етнічна виключність – поширювали серед жителів сумніви й заперечення. Більш актуальним було розв’язання соціальних питань у майбутній українській державі тощо[37]. Логічним наслідком внутрішньої організаційної дискусії, започаткованої Проводом південноукраїнських земель, було проведення 21–25 серпня 1943 р. ІІІ надзвичайного Великого збору
ОУН-р. У постановах збору зазначалося, що ОУН-р виступає за свободу друку, слова, думки, переконань, віри й світогляду, проти офіційного нав’язування суспільству світоглядних доктрин і догм. У постановах знайшли своє відображення й соціально-економічні питання, зокрема наголошувалося на необхідності ліквідації колгоспної системи[38].

На сьогоднішній день існує три основні точки зору на причини проведення ІІІ збору. Перша належить радянській історіографії й полягає у тому, що збір знаменував собою початок боротьби ОУН-р з радянською владою й переорієнтацію на нового союзника: від Німеччини до західних альянтів[39]. Керівник краєвого проводу ОУН-р на південноукраїнських землях В. Кук основною причиною проведення збору назвав проблему переходу націоналістичного підпілля на нові умови діяльності у зв’язку з накопиченим на Наддніпрянщині досвідом та поверненням радянської влади на зміну німецькій[40]. Дещо інша точку зору П. Дужого. Він стверджував, що основною причиною був перехід від одностайного керівництва організацією (принцип провідника) до колегіального (Бюро проводу)[41]. Останні два тлумачення причин скликання ІІІ надзвичайного Великого збору ОУН-р є найбільш переконливими й взаємодоповнюючими.

На думку В. Кука, рішення ІІІ збору дали можливість провести І конференцію поневолених народів Східної Європи та Азії (21–22 листопада 1943 р.), що стала початком Антибільшовицького блоку народів. Також було проведено І Великий збір УГВР – підпільного парламенту воюючої України (11–15 липня 1944 р.)[42].

На нашу думку, через те, що ІІІ збір розпочався в період кардинального перелому на німецько-радянському фронті на користь Червоної армії, внаслідок чого і відбувалося швидке просування її територією України, постанови збору не могли бути повністю запроваджені наддніпрянськими осередками ОУН-р. Тим не менш, у подальшій діяльності організації, в умовах повернення радянської влади, рішення надзвичайного збору ОУН-р широко використовувалися.

Окремо варто виділити діяльність спеціальної служби розвідки та контррозвідки ОУН-р – референтури Служби безпеки – на Наддніпрянщині. За свідченнями В. Кука, до завдань Служби безпеки у період німецької окупації входило вивчення методів роботи німецької розвідки. З цією метою працівників референтури засилали для роботи в органи німецької розвідки та контррозвідки. Якщо на початковому етапі функціонування націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині антинімецькі заходи Служби безпеки носили здебільшого пасивний характер (це було зумовлено загальною тактичною лінією ОУН-р того часу), то з 1942 р. робота оунівської спецслужби активізувалася. Зокрема, восени 1942 р. за вказівкою представника Проводу ОУН-р М. Прокопа на засіданні у Києві було ухвалено рішення про створення спеціальних агентурних груп для збору інформації про німецьку окупаційну владу та спецслужби. Кожний референт Служби безпеки мав двічі на місяць подавати керівництву звіт про роботу німецьких карально-репресивних органів, проведені ними арешти або розшукові заходи, про осіб, запідозрених в агентурних стосунках, або тих, що офіційно співпрацювали з окупантами. Збір подібної інформації допомагав виводити підпільників з-під ударів німецьких спецслужб[43].

Спецслужба ОУН постійно проводила операції зі знищення агентів, що брали участь в антиукраїнських акціях: українських помічників СД, членів охоронних підрозділів, радянських агентів на німецькій службі. Після проведених замахів члени націоналістичного підпілля поширювали листівки із закликом до населення допомагати українським революціонерам, а в окремій листівці містилися погрози: „На терор відповімо терором”.

Референтом Служби безпеки при краєвому проводі південноукраїнських земель був І. Білик („Кость”). Під його керівництвом у 1943 р. вдалося звільнити в’язнів з концтаборів в Ігрені, Мелітополі, Кривому Розі та отримати харчі для підпільників з німецьких магазинів. У серпні 1943 р. він організував широку „атентатну акцію” проти ряду працівників гестапо та їх прислужників. Розмах акції занепокоїв німецьку окупаційну владу. На території Південної України було проголошено розшук „Костя” та його групи. Занепокоєння поліції викликав і місцевий українець „Жора”, який провів низку вдалих замахів[44].

Влітку 1943 р. на Наддніпрянщині активізувалася військова робота ОУН-р. Це було пов’язано із переходом націоналістичного підпілля до активних бойових дій проти окупаційної влади. Оунівцям вдалося організувати перші боївки на Київщині, Полтавщині, Вінниччині та Дніпропетровщині, які, однак проіснували недовго[45]. Причинами цього були безліса місцевість, брак зброї та наступ Червоної армії. Одним з характерних напрямків діяльності націоналістичних боївок в цей час була ліквідація працівників німецьких адміністрацій[46].

Створення власних збройних формувань жваво обговорювалося в середовищі ОУН-р протягом 1942–1943 рр. Зокрема, у листопаді 1942 р. відбулася військова конференція, на якій були присутні урядуючий провідник М. Лебідь, військовий референт Проводу Д. Грицай, військовий референт
ОУН-р північно-західних українських земель В. Івахів, військовий референт ОУН-р центральних та південних земель М. Медвідь і офіцер для спеціальних доручень Проводу І. Климів. Конференція ухвалила рішення розпочати формування „збройних сил ОУН”[47].

12 квітня 1943 р. було розроблено проект створення повстанської армії „До ситуації”, де планам поширення УПА (в документі УВА – Українська визвольна армія) на Наддніпрянську Україну приділено значну увагу. Перехід ОУН до збройної боротьби автори документу відносять до другого тактичного ступеня діяльності – самооборонного. У рамках цього ступеня планувалося, зокрема, ліквідувати комуністичний вплив серед українського населення Наддніпрянщини. Також пропонувалося почати організацію осередку у Холодноярських лісах та Дніпровських плавнях. Завдання цього осередку полягало у гуртуванні боєздатних втікачів (з примусових робіт, таборів полонених тощо) і переправлення їх на Полісся. Діяльність осередку планувалася і на Лівобережжі. Координувати діяльність повстанських сил повинен був центр у Галичині[48].

На початку свого існування Українська повстанська армія охоплювала територію Волині–Полісся. На кінець 1943 р. тут було створено чотири воєнні округи, серед них і округа „Тютюнник” на чолі із поручником Ф. Воробцем („Верещакою”), яка охоплювала територію Житомирщини. З літа 1943 р. волинські й подільські відділи йшли рейдами в центральноукраїнські землі, зокрема у Житомирську, Кам’янець-Подільську й Вінницьку області, де їхнім завданням була допомога місцевій сітці ОУН-р у боротьбі з нацистами. Це сприяло створенню місцевих повстанських відділів, із яких восени 1943 р. почали формуватися окремі військові частини на Вінниччині, Уманщині та Черкащині[49].

За даними Л. Шанковського, початком створення групи УПА-Південь став рейд направленого з Волині відділу, який пройшов Житомирщину, Трипільщину і через Черкащину прибув до Кіровоградщини. Тут відбулася зустріч із місцевим обласним провідником ОУН-р М. Мартином. Влітку 1943 р. на території центральноукраїнських областей було створено два відділи УПА: в Холодному Яру під командуванням І. Білика та на Уманщині під командуванням О. Безпалька („Остапа”). Наприкінці літа до них долучився відділ із Полтавщини під командуванням „Діда Тараса” – колишнього учасника повстансько-партизанського руху на Наддніпрянщині у 1920–1923 рр. Для підсилення повстанської групи в жовтні 1943 р. із Волині на Наддніпрянщину була відправлена сотня під командуванням О. Грабця („Батька”), сферою діяльності якої було визначено Вінницьку область[50].

Один з творців та керівників УПА В. Чижевський вказував, що у грудні 1943 р. відбулося завершення організації УПА, й цим підсумовується перший етап організації та роботи повстанської армії. На той час УПА складалася з трьох груп: Північ, Захід та Південь. Запланована група Схід створена не була. Територія Наддніпрянщини підпадала під юрисдикцію двох груп – Північ та Південь. До території впливу першої входила північна Житомирщина до Дніпра. УПА-Південь мала охопити Вінницьку, Кам’янець-Подільську, Дніпропетровську, Одеську, Херсонську, Миколаївську області та Бесарабію. Командиром групи став провідник ОУН цих земель В. Кук[51].

На кінець 1943 р. воєнна округа „Тютюнник” охоплювала Житомирську область і західні райони Київської області та поділялася на Житомирський, Бердичівський, Андрушівський, Новоград-Волинський, Овруцький й Фастівський воєнні надрайони. Групу „Тютюнник” у поширюваній на підконтрольній їй території пропагандистській літературі повстанці ідентифікували як УПА-Схід. Однак вона не мала свого крайового командування[52]. Використання в пропагандистських цілях назви УПА-Схід призвело до деякої плутанини щодо структури повстанської армії. Зокрема Р. Гоше у дослідженні, присвяченому опозиційним рухам у Радянському Союзі, аналізуючи структуру УПА, називає чотири великі армії, серед них і Схід, відділи якої оперували на північно-західній Київщині[53].

Структура УПА-Південь також була сформована на основі виокремленої зі складу воєнної округи „Богун” УПА-Північ групи „Кодак”, що діяла на Хмельниччині та Вінниччині, та краєвого проводу південноукраїнських земель, який станом на кінець 1943 р. включав охоплену діяльністю ОУН-р територію центральних, південних й східних регіонів України. Основним тереном діяльності УПА-Південь були Камянець-Подільська, Вінницька та південна частина Київської області[54].

Із переходом до відкритої збройної боротьби відкрилися гострі проблеми організаційної сітки. За визначенням авторів проекту „До ситуації”, на центральноукраїнських землях не вистачало кваліфікованих досвідчених підпільників, зокрема для проведення масових суспільно-політичних акцій. Для умов збройної боротьби замало було існуючої підпільної мережі, бо спираючись лише на неї, відділи наражалися на її повсякденні проблеми: провокації, арешти, втрату та проблемність зв’язків. На думку авторів проекту, центральноукраїнські землі відзначалися непідготовленим „середовищем українських народних мас”[55].

Для вирішення вказаних проблем командування УПА відправило на Наддніпрянщину рейдуючі відділи. Цьому сприяли певні фактори. По-перше, на землях, не охоплених націоналістичним рухом, необхідно було популяризувати ідею боротьби за самостійність України. На думку З. Семеніва, для цього не достатньо було лише літератури, листівок, закликів чи діяльності законспірованих підпільників. Жива сила у формі бойового відділу своєю організованістю, поведінкою, бойовими пропагандистськими акціями чи обороною населення повинна була б засвідчити вірність поширюваним ідеям. Крім того, рейдуючі групи направлялися на допомогу місцевим відділам у боротьбі проти окупаційного терору та проводили розвідку на не охоплених повстанською армією землях[56].

Протягом травня–жовтня 1943 р. відділи повстанської армії на території Житомирської, Кам’янець-Подільської, Вінницької та Київської областей провели близько сорока боїв, не враховуючи дрібних сутичок, із німецькою жандармерією, поліцією та загонами червоних партизанів[57]. Згідно з організаційними звітами, протягом другого півріччя 1943 р. повстанські відділи діяли у Чорнобильських, Чернігівських та Київських лісах, де організовували свою „республіку”, не допускаючи втручання німецької адміністрації та радянських партизанів на цій території[58].

На Наддніпрянщині у 1943 р. діяли також самостійницькі повстанські загони, не підпорядковані Проводу ОУН-р та командуванню УПА. На Київщині, в околицях Трипілля, діяв повстанський загін „Зеленівців”[59], а у північних районах Чернігівської області – „Чернігівська Січ”, очолювана полковником „Стрільцем”. Загін підтримував зв’язки з обома групами ОУН. Напередодні приходу Червоної армії „Січ” саморозпустилася[60].

Незважаючи на те, що керівництво УПА досить оптимістично оцінювало підсумки перших рейдів повстанських відділів на центральноукраїнські землі, ці акції показали, що завоювати довіру й підтримку місцевого населення буде дуже важко. В одному із повстанських звітів говорилося, що „загально люди звали нас бандерівцями, менше повстанцями, але ніколи партизанами”. А саме з партизанами у свідомості місцевих жителів асоціювалася боротьба з німецькими окупантами.

Не дивлячись на певні негаразди у діяльності УПА на Наддніпрянщині, її присутність у цьому регіоні викликала занепокоєння радянської влади. Починаючи з травня 1943 р. командири партизанських загонів постійно інформували ЦК КП(б)У та Український штаб партизанського руху про просування на схід у бік Дніпра повстанських відділів. Зокрема, у вересні 1943 р. генерал-майор О. Федоров повідомляв про рух у район Києва та Білої Церкви загону „Залізняка”, завдання якого полягало у тому, щоб „піти у підпілля, потім активізуватися і залишившись у тилу Червоної армії нищити залізничні мости, підривати ешелони і паралізувати комунікації”[61]. Враховуючи потенційну небезпеку поширення дій УПА на територію Лівобережжя, народний комісар внутрішніх справ УРСР В. Рясний 4 жовтня 1943 р. підписав директиву обласним управлінням НКВС щодо поліпшення оперативної роботи стосовно ОУН. У документі вказувалося, що у районах і містах Лівобережжя необхідно мати таку агентуру, яка за своїми даними може бути використана для внутрішнього висвітлення й розробки соціальної бази націоналістичних формувань, якою є колишні куркулі, що працювали в німецьких окупаційних установах, поліцаї, дезертири з Червоної армії, члени сімей репресованих та тих, що виїхали з німцями, землевласники, працівники торгівлі тощо. У відповідності до цього, особистий склад апарату боротьби з бандитизмом і дезертирством мав бути ретельно підібраним та фахово підготовленим[62].

Питання агентурної розробки націоналістичного підпілля не було новим для органів державної безпеки Радянської України. Під час німецької окупації на Наддніпрянщині було створено широку мережу агентури та резидентури НКВС для проникнення в оунівське підпілля. Особлива увага приділялася організації оперативної роботи проти ОУН у великих промислових та адміністративних центрах: у Києві, Харкові, Одесі та інших містах. У Києві та Київській області для організації боротьби з націоналістичним підпіллям НКВС УРСР було залишено близько 50 агентів, багато з яких увійшли до складу резидентур. З конкретним завданням органів безпеки на окупованій території були залишені такі резидентури: у Харкові – 3 у складі 11 агентів; в Одесі – 2 (12 агентів); у Полтаві, Миколаєві, Дніпропетровську, Житомирі та інших областях – по одній резидентурі[63]. Агент 4 Управління НКДБ УРСР „Якорь”, який перебував у тилу німецьких військ до жовтня 1942 р. зібрав відомості про націоналістичне підпілля в кількох окупованих областях, зокрема в Житомирській, Київській, Кіровоградській, Дніпропетровській та Запорізькій[64].

Наявність радянської агентури негативно впливала на роботу підпілля. Зокрема, на думку О. Добровольського, головним недоліком діяльності Донецького обласного підпілля була максимальна інфільтрація агентів НКВС до його керівного складу, як у містах області, так і у самому Донецьку. Наприклад, заступником голови обласного проводу ОУН-р та фактичним керівником мережі в Донецьку у 1942–1943 рр. був агент „Дорошенко”[65]. Не кращою була ситуація і у краєвому проводі ОУН-р південноукраїнських земель, де на радянські спецслужби працював провідник Криворіжжя, згодом політичний референт Донбасу М. Кривошапка („Козик”)[66].

Через свою агентуру радянські органи безпеки отримали первинну інформацію про оунівське підпілля та його активістів. Зусиллями агентів було виявлено 57 націоналістичних організацій різного рівня, а під час наступу Червоної армії виявлено й піддано репресіям 153 члени ОУН-р. За матеріалами місцевої агентури Управлінням НКДБ в Одеській області було заведено справи, за якими розроблялися більше 50 членів націоналістичного підпілля, 26 з яким були заарештовані й засуджені[67]. Завдяки інформації „Дорошенка” вже у жовтні 1943 р. радянськими спецслужбами було розгромлено 5 районних проводів ОУН-р, що базувалися навколо Донецька, та взята під повний контроль НКВС Донецька міська організація ОУН-р[68].

У Орієнтуванні НКВС УРСР за №6 від 11 січня 1944 р., адресованому обласним Управлінням НКВС зазначалося, що „Отделом ББ УНКВД Днепропетровской области в результате удачной вербовки агента-внутренника и ряда последовательных, умело проведенных агентурно-оперативных мероприятий по агентурному делу «Соборники» вскрыто и ликвидируется крупное повстанческое подполье ОУН, охватившее своим влиянием значительную территорию области (Днепродзержинский, Криничанский, Перещепенский, Верхнеднепровский, Магдалиновский, Петриковский, Криворожский и другие районы).

При ликвидации организации изъяты: склад оружия (боевые винтовки с патронами, автоматы, ручные гранаты и т.д.); два тайника, в котором хранилась в большом количестве специальная литература ОУН (газеты, брошюры подпольного издания); пишущая машинка, на которой печатались националистические листовки, прокламации и воззвания, развернутая политическая программа ОУН; пароль и пропуск для направления добровольцев в повстанческую армию; условный код для переписки, портреты «проводника» ОУН Степана Бандеры и другие документы и предметы, характеризующие методы и размеры подрывной деятельности организации. … Показаниями арестованных руководящих участников организации выявлены новые данные о структуре ОУН и о деятельности ее повстанческой армии, сокращенно именуемой УПА («Украинская повстанческая армия»)”[69].

На кінець 1943 р. Червона армія контролювала значну частину українських земель. Радянські органи безпеки пильно стежили за діяльністю мережі ОУН-р. Після Сталінградської битви розвідка почала збирати детальну інформацію про український націоналістичний рух. У квітні 1943 р. при комісаріаті оборони СРСР було утворене Головне Управління контррозвідки СМЕРШ („Смерть шпигунам”), одним із завдань якого була боротьба з ОУН та УПА. Розпочалася планомірна ліквідація осередків ОУН. Так у жовтні 1943 р. було зачищено сітку підпілля у Полтаві[70].

З наближенням Червоної армії до східноукраїнських областей, охоплених мережею націоналістичного підпілля, ОУН-р почала готуватися до збройного опору і відправляти молодь до відділів УПА, здебільшого на Правобережжя та Полісся. Основним напрямком маршруту щойно сформованих груп повстанців були райони Чорного лісу на Кіровоградщині та Холодного Яру Черкаської області. Найбільш продуктивно в цьому питанні працював Дніпропетровський обласний провід. Цими акціями часто керував М. Кривошапка та колишній офіцер Червоної армії Тарасов („Доктор”). Із Дніпропетровської області восени 1943 р. до відділів УПА вирушили групи із Широківського, Солонянського районів, самого Дніпропетровська, Нижньодніпровська та Кривого Рогу[71].

В умовах радянської дійсності оунівське підпілля на Наддніпрянщині висуває нові гасла, зокрема: „Українська радянська влада без більшовиків”, або „Радянська Україна без більшовиків і без диктатури радянської влади”. Підготовка до боротьби з радянською владою повинна була розпочатися з посилення агітаційної роботи. Зокрема, Й. Позичанюк писав: „треба використати на Сході ім’я Леніна. Може тому, що з цим ім’ям зв’язана романтика революційної боротьби і великих подій. Використати це в боротьбі з сталінізмом, як і інші розходження між ленінською політикою і політикою Сталіна (що „спотворив Леніна”) не зашкодить”[72].

Таким чином, у 1942–1943 рр. на Наддніпрянщині в роботі націоналістичних осередків тривав підпільний етап діяльності ОУН-р. Осмисливши перші невдачі, зокрема в галузі державотворення, члени націоналістичного підпілля створили чисельну широко розгалужену мережу осередків на всій території Радянської України, включаючи й українські етнічні землі, які перебували у складі інших держав.

Робота на Наддніпрянщині вплинула на зміни самої ОУН-р, зокрема в площині ідеології та діяльності. ОУН-р змінила ідеологію українського націоналізму на ідеологію національно-визвольного руху, що в кінцевому результаті було оформлено в постановах ІІІ збору ОУН 1943 р. Наслідком віянь нового часу став пошук нових форм боротьби для втілення ідеології, що зазнала коригування.

У діяльності осередків ОУН на Наддніпрянщині можна виокремити такі напрямки діяльності: організаційно-мобілізаційний, культурницько-пропагандистський, терористично-бойовий (військовий). Перший полягав у створенні органів місцевого самоврядування, розширенні підпільної мережі й залученні нових членів у ряди ОУН. У рамках культурницько-пропагандистського напрямку засновувалися театри, реорганізувалася робота шкіл та інших освітніх установ, поширювалася різноманітна література, засновувалися типографії тощо. Останній напрямок мав відмінність на центральних та південноукраїнських землях. У Центральній Україні здійснювались індивідуальні теракти проти представників окупаційної влади й каральних органів, а з 1943 р. проводилася робота з організації відділів УПА. У південних областях, що являли собою степову зону, організація великих озброєних груп була неможливою, тому тут обмежилися лише мобілізаційною роботою серед членів підпілля.

На момент розгортання підпільної діяльності ОУН на Наддніпрянщині німецькі спецслужби повністю усвідомили небезпеку націоналістичного підпілля й накопичили досвід боротьби з оунівцями, якого не мали на початку німецько-радянської війни. Крім того на Наддніпрянщині, на відміну від Західної України, майже відсутня заліснена місцевість, що полегшувало роботу органів безпеки проти руху Опору.

З другої половини 1943 р. після повернення радянської влади на Наддніпрянщину органи державної безпеки СРСР продовжили боротьбу з націоналістичним підпіллям. До проблеми ліквідації оунівської мережі працівники НКВС-МДБ підійшли ретельніше. Протягом другої половини 1943 р. вдалося ліквідувати значну кількість осередків на південній й частково центральній Україні. Незважаючи на це, націоналістичне підпілля продовжувало свою діяльність, пристосовуючись до нових умов боротьби.

[1] АПС ЦДВР. – Ф. 7. – Оп.1. – Спр.1. – Арк. 19; Стахів Є. Похідні групи ОУН на Східній Україні в 1941–1943 роках… – С. 150-151.

[2] Сергійчук В. Український здвиг: Наддніпрянщина… – С. 156.

[3] Глід С. Праця ОУН в Кіровоградщині // В боротьбі за Українську Державу: есеї, спогади, свідчення, літописання, документи Другої світової війни / ред. М. Марунчак. – Вінніпег: Б.в., 1990. – С. 851.

[4] Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси… – С. 95.

[5] ОУН в світлі постанов Великих Зборів… – С. 62-64.

[6] ДАРО. – Ф. Р-30. – Оп. 2. – Спр. 3. – Арк. 120.

[7] Armstrong J. Ukrainian Nationalism 1939–1945… – Р. 282.

[8] Лицем до Сходу // Бюлетень. – 1942. – № 6-7. – С. 6.

[9] Дзьобак В. Конфлікти в ОУН (Б)… – С. 34-35.

[10] Стасюк О. Видавничо-пропагандивна діяльність ОУН… – С. 44-45.

[11] ДАРО. – Ф. Р-30. – Оп. 2. – Спр. 3. – Арк. 121.

[12] ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 20. – Арк. 277; Стасюк О. Видавничо-пропагандивна діяльність ОУН… – С. 241-256.

[13] Відозва до пригноблених народів Сходу // Ідея і Чин. – 1942. – № 1. – С. 17-18.

[14] Сергійчук В. Український здвиг: Наддніпрянщина… – С. 73.

[15] Шанковський Л. Похідні групи ОУН… – С. 55.

[16] Степанів О. За правильний підхід // Ідея і Чин. – 1943. – № 2. – С. 20-21.

[17] Сергійчук В. Український здвиг: Наддніпрянщина… – С. 199.

[18] Report no. 191 on events in the USSR // The Ukrainian review. – 1987. – № 2. – Р. 37.

[19] Excerpt from Gestapo report No. 8 on important police matters // The restoration of the Ukrainian State in World War II. – London: UPL, 1987. – P. 70.

[20] Secret German instruction concerning Ukraine // The restoration of the Ukrainian State in World War II. – London: UPL, 1987. – P. 69.

[21] Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси… – С. 104.

[22] ДАЗО. – Ф. П-3. – Оп. 1. – Спр. 103. – Арк. 10; АПС ЦДВР. – Ф. 1. – Оп. 1. – Спр. 3. – О.з. 56. – Арк. 8; Марчук Л. Вони боролися не за „привид”, а проти „гітлеряк” // Останній сталінський удар. 45–46, 47 рр… – С. 51-53.

[23] Ідзьо В. Українська Повстанська Армія – згідно зі свідченнями німецьких та радянських архівів. – Львів: Сполом, 2005. – С. 26-27.

[24] АЦДВР. – Ф. М. Лебедя. – О.з. 169. – Арк. 1-4; АПС ЦДВР. – Ф. 7. – Оп.1. – Спр. 2. – Арк. 33.

[25] Впали на полі слави // Ідея і Чин. – 1945. – № 8. – С. 37–43.

[26] Впали на полі слави // Ідея і Чин. – 1945. – № 9. – С. 35.

[27] Нікольський В. Підпілля ОУН (б) у Донбасі… – С. 38.

[28] ОУН в світлі постанов Великих Зборів… – С. 78-79.

[29] Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки… – Т. 1. – С. 342.

[30] Патриляк І. Український визвольний рух у 1942 р. // Український визвольний рух. – Львів: Мс, 2006. – Зб. 7. – С. 226.

[31] Сергійчук В. Український здвиг: Наддніпрянщина… – С. 319.

[32] Добровольський О. Оунівське підпілля Донеччини… – С. 4-5.

[33] АЦДВР. – Ф. М. Лебедя. – О.з. 172. – Арк. 3.

[34] ДАЗО. – Ф. Р.5747. – Оп. 3. – Спр. 8729. – Арк. 31-32.

[35] Орлович В. Політична доповідь, червень 1944 // Український визвольний рух. – Львів: Мс, 2005. – Зб. 5. – С. 53.

[36] Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни… – С. 45.

[37] Грицак Я. Нарис історії України…– С. 252.

[38] Прокоп М. До історії розвитку української політичної думки під час Другої світової війни // Сучасність. – 1979. – № 1. – С. 80-82.

[39] Масловський В. Дорога в безодню: про злочинні дії українських буржуазних націоналістів проти радянського народу. – Львів: Каменяр, 1978. – С. 149.

[40] Бондарук Л. Державотворчий збір ОУН [інтерв’ю з В. Куком] // Шлях перемоги. – 2003. – 10 вересня.

[41] Дужий П. Про нараду Проводу ОУН з-під стягу Степана Бандери, що відбулася на Золочівщині 11–13.V.1943 // Дужий П. Українська справа вчора і сьогодні: збірник статей, спогадів: В 2 т. – Львів: Афіша, 2002. – Т. 1. – С. 284.

[42] Бондарук Л. Державотворчий збір ОУН…

[43] Вєдєнєєв Д., Биструхін Г. Меч і тризуб… – С. 172-173.

[44] Слободянюк М., Шахрайчук І. Рух Опору на Дніпропетровщині… – С. 210-211.

[45] ОУН на СУЗ від 1941 року… – С. 16-17.

[46] Лебідь М. УПА. Українська повстанська армія. ЇЇ генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. – Дрогобич: Відродження, 1993. – Ч. 1: Німецька окупація України. – С. 54.

[47] Патриляк І. Український визвольний рух у 1942 р… – С. 226-227.

[48] АЦДВР. – Ф. М. Лебедя. – О.з. 353. – Арк. 1-2.

[49] Содоль П. Українська повстанча армія, 1943–49. Довідник. – Нью-Йорк: Пролог, 1994. – С. 16, 19.

[50] Шанковський Л. Похідні групи ОУН… – С. 193-194.

[51] Мороз В. До початків діяльності Української Головної Визвольний Ради // Український визвольний рух. – Львів: Б.в., 2007. – Зб. 10. – С. 219-220.

[52] Вовк О. Короткий нарис діяльності УПА та її запілля… – С. 177.

[53] Gaucher R. Opposition in the USSR, 1917–1967… – Р. 56.

[54] Вовк О. Короткий нарис діяльності УПА та її запілля… – С. 184.

[55] АЦДВР. – Ф. М. Лебедя. – О.з. 353. – Арк. 3.

[56] Семенів З. Рейди УПА й їх значення // До зброї. – 1952. – № 16. – С. 15.

[57] АЦДВР. – Ф. М. Лебедя. – О.з. 172. – Арк. 2-8.

[58] Українська повстанча армія діє // Вісті. – 1943. – № 3. – С. 9.

[59] АЦДВР. – Ф. М. Лебедя. – О.з. 172. – Арк. 4.

[60] Русначенко А. Народ збурений… – С. 62.

[61] Кентій А. Українська Повстанська Армія в 1942–1943 рр… – С. 167.

[62] Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки… – Т. 1. – С. 251.

[63] Ткачук В. Перед судом истории… – С. 185.

[64] Підсумкова доповідь про бойову й агентурно-оперативну роботу 4-го Управління НКДБ УРСР в 1941–1945 рр. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1995. – № 1-2. – С. 22.

[65] Добровольський О. Оунівське підпілля Донеччини… – С. 3.

[66] АПС ЦДВР. – Ф. 3. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 9.

[67] Ткачук В. Перед судом истории… – С. 186.

[68] Добровольський О. Оунівське підпілля Донеччини… – С. 3.

[69] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне [в 8 т.]. – М.: Кучково поле, 2007. – Т. V. – Кн. 1: Вперед на запад (1 января – 30 июня 1944 г.). – С. 24-25.

[70] Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху… – С. 88.

[71] Іванченко І. Діяльність Похідних груп ОУН… – С. 60.

[72] Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху… – С. 89.