Теоретико-методологічний поступ у 90-ті роки XX ст.
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 03 Бер 2017 в 0:01
Пропонуємо увазі читачів уривки з монографії Петра Іванишина “Українське літературознавство постколоніального періоду” (К., 2014).
Українське літературознавство постколоніального періоду
«Теоретико-методологічний поступ у 90-ті роки XX ст.»
У 90-ті роки розвивалися, хай і нерівномірно, всі складники літературознавчого буття. Парадигмальні зміни заторкнули різні сфери літературознавства як комплексної філологічної науки, всі її основні та допоміжні дисципліни. Насамперед це стало відчутно у галузях теорії літератури, зокрема на рівні методологічного дискурсу.
Прямим свідченням скерування наукових пошуків у сферу теоретичного плюралізму, намагання засвоїти все більші обшири ідейного методологічного простору в межах національної та інокультурних традицій стали основні теоретико-літературні антології та хрестоматії, що здобули помітний резонанс. Протягом 1993 р. у київських видавництвах побачили світ, згодом у 1994—1996 рр. і пізніше були перевидані, чотири томи “Українського слова” — хрестоматії української літератури та літературної критики XX ст. (упорядники В. Яременко (Україна), Є. Федоренко (США), Оксана СлІпушко (Україна)). Хоча основну текстуальну масу хрестоматії утворювали різножанрові художні твори, добірку конкретного письменника супроводжували один чи кілька критичних матеріалів: В. Базилевського, В. Барки, М. Вінграновського, В. Голобо-родька, О. Гончара, М. Грушевського, Є. Гуцала, В. Державина, І. Дзюби, Д. Донцова, І. Драча, М. Жулинського, Л. Залеської-Онишкевич, М. Ільницького, П. Кононенка, Г. Костюка, Ю. Лавріненка, О. Мишанича, О. Мусієнка, М. Мушинки, М. Наєнка, В. Неділька, Б. Олійника, М. Ореста, Д. Павличка, М. Павлишина, Ф. Погребенника, А . Погрібного, І. Приходько, Б. Рубчака, Т. Салиги,
Є. Сверстюка, І. Світлйчного, О. Сліпушко, Ю. Стефаника, О. Тарнавського, Л. Череватенка, О. Черненко, Ю. Шерехи (Шевельва), Вал. Шевчука, В. Яременка та ін. В окремий підрозділ третього тому винесено загальнометодологічні статті В. Державина, М. Євшана, Ю. Косача, І. Павелка, А. Погрібного, Д. Чижевського, Ю. Шереха (Шевельова).
У1996 та 1998 рр. виходять перші дві книги хрестоматії “Історія української літературної критики та літературознавства” (упорядники П. Федченко, М. Павлюк> Т. Бов-сунівська). У ній було взято за мету “простежити довгий, складний і славний шлях розвитку естетико-теоретичної і літературно-критичної думки в Україні та подати її найро? ловніші зразки” за ХГХ та XX ст. У хрестоматії були “представлені належно систематизовані різножанрові матеріали нової та новітньої літератури” (статті, трактати, літера* турні маніфести, есе, уривки з монографій та листів) [99, 4]. Щоправда, третя книга, котра мала охоплювати матеріал XX ст., так і не побачила світу.
На відміну від “Українського слова” та “Історії…”, зорієнтованих на актуалізацію вітчизняної метадискур-сивної традиції, “Антологія світової літературно-критичної думки XX ст.”, що з’явилась у Львові в 1996 р., орієнтувалась на репрезентацію сучасного світового теоретичного досвіду. Упорядники антології — львівська дослідниця Марія Зубрицька, американські вчені Лариса Онишкевич та Іван Фізер. Попри деякі помилки та недосконалості перекладів антологія стала помітним явищем в літературознавчих колах, своєрідним! посібником з новітньої літературознавчої методології. Упорядники охопили чимало основних течій від кінця ХГХ століття: психолінгвістичну теорію О. Потебні, філософсько-модерністичніконцепції Ф. Ніцше, А. Бергсона, Т.-С. Еліота, психоаналіз і теорію архетипів, феноменологію, літературознавчу герменевтику, екзистен-ціалістичний метод, школу рецептивної естетики, теорію діалогізму М. Бахтіна, структуралізм і семіотику, постструк-туралізм, деконструктивізм, феміністичну критику, постко-лоніальну теорію, неомарксистську концепцію Ф. Джеймсо-на, теорію іронії* Р. Рорті. Для пострадянського читача цінними стали передмови до кожного з теоретичних напрямів та термінологічний словник. Щоправда, поза їх увагою опинилася духовно-історична школа, неотомізм (христологія взагалі), нова критика, дискурс-аналіз тощо.
Плюралістичні тенденції відображав і виданий у 1997 р. видавництвом “Академія” “Літературознавчий словник-довідник” (за редакцією Р. Гром’яка, Ю. Коваліва, В. Теремка), що попри певні критичні зауваги став на наступне десятиліття популярним літературознавчим довідково-енциклопедичним виданням. Про це свідчили і його перевидання. У передмові редколегія такими словами актуалізувала необхідність свого проекту: “Наприкінці другого тисячоліття перед українським літературознавством постала необхідність оновлення методологічних основ критичної думки, повернення аналітичної свідомості на позиції об’єктивного історизму. Потреба відповідності філологічних студій зумовила уточнення понятійного апарату з метою адекватного осмислення літературного процесу та літературних текстів” [123, 5]. Окрім основних літературознавчих термінів, словник містив найсуттєвіші поняття філософії, естетики, мистецтвознавства, книгознавства, лінгвістики, фольклористики. Авторами видання стали кілька десятків українських та троє польських учених. Переважна більшість статей належала тернопільським та київським дослідникам Р. Гром’яку, Ю. Коваліву, Ф. Погребеннику, П. Федченку, М. Кодаку, М. Чорнопискому.
Теоретичне пожвавлення стимулювали також і численні, незрідка контроверсійні, виступи та відкриті лекції вітчизняних та зарубіжних україністів: Г. Грабовича, Я. Дашкевича, І. Дзюби, О. Забужко, О. Зуєвського, І. Качу-ровського, Л. Костенко, М. Коцюбинської, Г. Кочура, В. Мороза, М. Неврлого, Ф. Неуважного, С. Павличко, О. Пахльовської, О. Пріцака, Л. Рудницького, М. Рябчука, В. Скуратівського, І. Фізера, О. Черненко та ін.
Суттєвим внеском у теоретико-методологічне оновлення стало відновлення, завдяки зусиллям професора Михайла Наєнка, у 1996 р. знаменитого семінару Володимира Перет-ца у Київському університеті, учасниками якого стали вчені України та з україністичних центрів зарубіжжя. В основі відновленого семінару—традиції філологічної школи інтерпретації як методологічної домінанти. Водночас його учасники демонстрували множинність методик і підходів щодо тлумачення художніх творів та літературного процесу. У діяльності філологічного семінару склалася традиція щорічного окреслення його тематики. Так, у 1996 р. було обговорено дві проблеми: “Сергій Єфремов і Дмитро Чижевський: дві методології*- одна мета” та “Літературознавство як наукова і освітня проблема”; у 1997—1998 рр. — “Інтерпретація художнього тексту”; “Реалістичний тип творчості: теорія і сучасність”; “Мова і література: кроки до національної ідентичності”.
У 1999 р. — “Наука про літературу на межі століть: тема вільна”; у 2000 р. — “Сучасна наука про літературу: “больові точки””. Семінар продовжував свою діяльність й у 2000-ні роки.
Відхід від марксистсько-ленінського монізму, що розпочався наприкінці 80-х років, заглиблення в національну наукову традицію, вільний діалог із зарубіжними теоретичними досвідами, а також практичні потреби інтерпретації та реінтерпретації всіх літературних періодів зумовили появу альтернативних методологічних підходів у межах наукового тлумачення художнього письменства. Чимало з них і в наступному десятилітті визначали ідентичність української науки про літературу.
2.1. Філологічні домінанти в теоретичному дискурсі
Філологічний (в іншій термінології — естетичний, формальний, формально-естетичний, або “філологічно-естетичний” (М. Грушевський)) напрям передусім опонував соцреалістичній теорії, що розглядала літературу як “коліщатко і гвинтик з агальнопролетарської справи” й ідеологічно гшертрофувала зміст твору. Виникнення цієї методології дослідники пов’язують із модерністичними пошуками наприкінці XIX — на початку XX ст., в котрих ототожнювали художнє (мистецьке) та естетичне, а також із деякими ідеями класичних герменевтичних шкіл доби еллінізму, зосереджених передовсім на питаннях лінгвістики, риторики, стилістики й текстології. Звідси походить пріоритетна зорієнтованість філологістів на естетичну самодостатність художнього письменства, на виражене в зовнішній формі твору, на слові “художнє, естетичне узагальнення”. Як зауважував М. Наєнко, “любити художнє слово означає наближатися до краси його, пройматися його внутрішнім вогнем і знаходити джерела, першопричини цього вогню” [138,175—176].
Філологічний метод насамперед стосувався “оперування художньою формою”, оскільки, як вважали його прихильники, у мистецтві важливе не значення (“що”), а форма (“як”). Форму вони розглядали як вираження змісту і як синонім стилю: “Найточніший синонім художньої форми — стиль. Він є чуттєвим, оформленим вираженням не тільки настрою поета, не тільки засобом, з допомогою якого автор змушує читача бачити все так, як бачить його сам, не лише індивідуальною рисою автора, а й визначальним принципом, що об’єднує письменників однієї художньої школи, однієї епохи”. Основним предметом літературознавства поставала форма твору, а історія літератури розглядалась як історія стилів (“стильове прочитання літературного процесу”) [138,196—-197].
Визначальними для формування методологічного інструментарію філологістів були естетичні теорії А. Баум-гартена, І . Канта, В. Кузена, Ф. Ніцше, літературознавців Ш. Сент-Бева і Т. Готьє, антипозитивістські маніфести “парнасців” та пізніших модерністів, інтуїтивістичний метод А. Бергсона та Б. Кроче, російський символізм і формалізм, празький лінгвістичний гурток, англо-американсь-ка і французька “нова критика”, частково праці структуралістів, М. Бахтіна, Е. Ауербаха та ін. Попри усвідомлення того факту, що в українському літературознавстві “філологічна школа… не набула системної цілісності” [138,178], українські постколоніальні вчені, відроджуючи естетичний напрям, спирались на досвід неоромантиків та символістів (Леся Українка, О. Кобилянська, частково І. Франко, О. Олесь, М. Вороний та ін.), “молодомузівців”, “хатян”, праці Б. Леп-кого, М. Гнатишака, М. Рудницького, Є.-Ю. Пел енського, Б.-І. Антонича, “семінарій російської філології” В. Перетца у Київському університеті (1904—1914) та роботи його учнів (О. Дорошкевич, О. Назаревський, О . Багрій, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт (Ю. Клен), Л. Білецький, С. Маслов, І. Огіенко, Д. Чижевський та ін.), студії В. Державина, Ю. Лавріненка, С. Гординського, І. Качу-ровського, Ю. Шевельова (Шереха) та інших, котрі так чи інакше виражали ідеї філологічної теорії інтерпретації.
Не бракувало й застережень стосовно можливостей застосування естетичного підходу. У 1999 р. Соломія Пав-личко розмірковувала: “Загалом побудова канону за естетичними критеріями є дуже складним завданням, адже саме поняття естетичного критерію в абсолютизованому вигляді є так само ідеологічним, політичним. (Повне виключення ідеології є свого роду ідеологією.) Крім того, так званий “чисто естетичний” критерій є дуже широкою категорією. Наприклад, у Блума основа канону, або його “естетичний критерій” — це складність, амбівалентність, невичерпність людського характеру і самого життя, як вони представлені літературою” [146; 634].
Як і в класичних філологічних працях, так і в пострадянських дослідженнях, формально-естетичні принципи тлумачення переважно поєднувалися з іншими методологіями та методами (герменевтичним, компаративістичним, націоцентричним, феноменологічним, соціологічним, культурно-історичним, психологічним, рецептивно-естетичним, системологічним, структурально-семіотичним та ін.), що сприяло об’єктивізації процесу та результатів пізнання. Відповідно основні теоретичні питання в естетичних студіях стосувалися зовнішньої та внутрішньої форми літературного твору, художньої стилістики, художнього мислення, поетики, генології, ейдології, літературного процесу, віршознавства, теорії прози, текстології та ін.
Усі наукові центри України мали представників філологічного напряму або розробляли формально-естетичну проблематику. Найпомітніші філологічні школи сформувалися в Інституті літератури HAH України та Київському, Львівському, Чернівецькому, Одеському, Донецькому, Дніпропетровському, Тернопільському, Кіровоградському, Луганському та ін. університетах. У межах цього методу (інколи пропонуючи посутні методологічні ідеї) постійно чи принагідно, з різною послідовністю працювали В. Агеева, В. Антофійчук, О. Астаф’єв, В. Барчан, Н, Бернадська, П. Білоус, Т. Бовсунівська, Л . Бондар, В. Будний, Б. Бунчук, С. Бураго, А. Войтюк, О. Галич, Л. Грицик, М. Гіршман, Я. Голобородько, Р. Голод, Л. Голомб, М. Голянич, Р. Гром’як, 3. Гузар, А. Гуляк, В. Гуменюк, Т. Гундорова, Г. Давидова-Біла, І. Денисюк, Т. Денисова, Л. Дунаєвська, Л. Задорожна, Л. Залеська-Онишкевич, Д. Затонський, Б. Іванюк, В. Івашків, М. Ігнатенко, М. Ільницький, Ф. Кейда, Г. Клочек, Ю. Ковалів, М. Кодак, А. Козлов, Л. Копаниця, Н. Костенко, В. Костюк, М. Коцюбинська,
A. Кравченко, Л. Краснова, Б. Криса, Ю. Кузнецов, О. Куца, М. Лановик, М. Ласло-Куцюк, М. Легкий, Н. Лисенко, О. Луцишин, П. Майдаченко, Н, Малютіна, В. Марко, Н. Мафтин, В. Мельник, Б. Мельничук, P. Мовчан, В. Мов-чанюк, А. Мойсієнко, М. Моклиця, В. Моренець, Л. Мороз, М. Наєнко, В. Назарець, Д. Наливайко, В. Нарівська, Є. Нахлік, Л. Новиченко, Г. Нога, А. Нямцу, В. Панченко, Т. Пастух, Ю. Пелешенко, Т. Пінчук, В. Погребенник,
B. Просалова, Ф. Пустова, Б. Рубчак, В. Саєнко, Т. Салига, Г. Семенюк, Л. Сеник, Г. Сиваченко, Н. Слухай, В. Смі-лянська, В. Соболь, Д. Стус, Л. Тарнашинська, А. Ткаченко, М. Ткачук, Г. Токмань, Л. Ушкалов, В. Фащенко, К. Фролова,
С. Хороб, H. Чамата, О. Червінська, Є. Черноіваненко, Н. Шляхова, А. Шпиталь, Н. Шумило, М. Яценко та ін.
На тлі потужних класичних естетичних праць А. Берг-сона “Сміх” (1900), “Творча еволюція” (1907), Б. Кроче “Естетика як наука про вираження і як загальна лінгвістика” (1902), В. Перетца “З лекцій по методології історії російської словесності” (1914), В. Шкловського “Воскресіння слова” (1914) набутки українського пострадянського літературознавства виглядали дещо скромно через відсутність системних методологічних робіт. Щоправда, є підстави вести мову про окремі філологічні концепції та методики:
— літературознавчу теорію естетичних категорій (П. Майдаченко “Комічне в сучасній українській прозі” (К., 1991), О. Луцишин “Категорія “літературний розвиток^ у науковому трактуванні Івана Франка” (Львів, 1998));
— поетику творчості окремого автора (М. Ткачук “Стиль балад Левка Боровиковського” (Тернопіль, 1991), Л. Новиченко “Поетичний світ Максима Рильського (1941—1964)” (К., 1993), В. Мовчанюк “Медитативна лірика Т. Г. Шевченка” (К ., 1993), Ю. Войчишин “”…Ярийкрик і біль тужавий”: Поетична особистість Євгена Маланюка” (К., 1993), Т. Салига “Високе світло” (Львів, 1994), Г. К6-шарська “Творчість Ліни Костенко з погляду поетики експресивності” (К., 1994), Я. Голобородько “Художньо-естетична цивілізація Миколи Куліша” (Херсон, 1997), Т. Пастух “Романи Івана Франка” (Львів, 1998), Б. Бунчук “Віршування Івана Франка” (Чернівці, 2000));
— теорію літературного напряму чи стилю (А. Макаров “Світло українського Бароко” (К., 1994), М. Ільниць-кий “Література українського відродження: Напрями і течії в українській літературі 20-х — поч. 30-х pp. XX ст.” (Львів, 1994), В. Агеєва “Українська імпресіоністична проза” (К., 1994), Л. Ушкалов “Світ українського бароко: філологічні етюди” (Харків, 1994), Ю. Кузнецов “Імпресіонізм в українській прозі XX ст. (проблеми естетики і поетики)” (К., 1995), Т. Салига “Імператив” (Львів, 1997), Б. Криса “Пере-сотворення світу. Українська поезія XVII—XVIII століть” (Львів, 1997), Т. Бовсунівська “Феномен українського романтизму” (К., 1997—1998), М. Моклиця “Модерном як структура” (Луцьк, 1998), Т. Рязанцева “Змалювати думку… (Консептизм як напрям метафізичної поезії в літературі Європи доби Бароко” (К., 1999), Ю. Ковалів “Українська поезія першої половини XXстоліття” (К., 2000));
— теоретичну поетику (поетологію) і художню стилістику (Н. Костенко “Українське віршування XX ст.” (K.f
1993), М. Голянич “Внутрішня форма слова і художній текст” (Коломия, 1997), А. Мойсієнко “Слово в операційній системі поетичного тексту: Декодування Шевченкового вірша” (К-, 1997), В. Антофійчук, А. Нямцу “Проблеми поетики традиційних сюжетів та образів у літературі” (Чернівці, 1997), М. Лановик “Функціонування художнього образу в різномовних дискурсах” (Тернопіль, 1998), Б. Іванюк “Метафора и произведение” (Чернівці, 1998), С. Бураго “Мелодия стиха” (К., 1999), М. Легкий “Форми художнього викладу в малій прозі Івана Франка” (Львів, 1999));
— генологію (О. Галич “Українська письменницька мемуаристика: природа, еволюція, поетика” (К., 1991), П. Білоус “Українська паломницька проза: історія жанру” (К., 1998), О. Астаф’єв “Лірика української еміграції: еволюція стильових систем” (К., 1998), М. Кодак “Траєкторія баладного трагізму. Динаміка жанру: 20—30-ті роки” (К., 1999), С. Хороб “Українська драматургія: крізь виміри часу” (Івано-Франківськ, 1999), Л. Копаниця “Метапоня-тійна модель української ліричної пісні” (К., 2000) та ін.
Типовий зразок тогочасної філологічної теоретичної позиції—друга частина монографії “Поетичний світ Максима Рильського (1941—1964)” (К., 1993) Леоніда Нови-ченка. У ній автор критично переглядав марксистсько-ленінську традицію як фальсифікувальну й “тоталітарну”, намагався сформулювати новий методологічний підхід до тлумачення літературних явищ, зосереджений на “естетичній оцінці” як пріоритетній: “У другій, завершальній частині монографії автор прагнув, тверезо оцінюючи тиск суспільно-політичних умов, у яких творилась література радянського часу, а отже, й поезія Максима Рильського, з особливою уважністю простежувати, як складалась (або не складалась) художня істина цієї поезії. Художність — індикатор і критерій у мистецтві всеосяжний, вона в останньому підсумку висвічує і міру правди, яку несе в собі поетична мова митця, і справедливість його ідеалу, і ступінь фахової досконалості, якого зміг досягти Його талант. Ніяких оцінок — соціальних, моральних, когнітивних (пізнавальних) поза оцінкою естетичною, опертою, зокрема, і на безпосереднє художнє чуття дослідника, — цією давно відомою, але не так уже часто здійснюваною вимогою хотів би неухильно керуватися автор у своїх роздумах над віршованими сторінками Рильського” [144,6]. Можна спостерегти в цьому дослідженні Й типове для формалістичного мислення, хоча не завжди виправдане, ототожнення мистецького та естетичного.
Л. Новиченко поєднував естетичний підхід із соціологічним, культурно-історичним, біографічним, архетип-ним, психологічним, структуралістичним, націологічним тощо методами, послуговуючись міркуваннями О. Потебні, І. Франка, Є. Маланюка, Г.-В.-Ф. Гегеля, М. Монтеня, Е. Фромма, К.-Ґ. Юнґа, О. Лосєва, М. Бахтіна, Ю. Лотмана, Г. Гачєва, Ю. Борєва, С. Аверінцева та ін. Автор поглиблено зупинявся на хронологічно-проблемному висвітленні пізньої поезії М. Рильського у першому розділі праці, питаннях художнього мислення, лінгвостилістики, мікроаналізу, жанрових струменів. При цьому дещо уточнював свою методологічну позицію, привертаючи увагу до “таємниць єдності змісту й форми” як єдино можливого способу існування “ідеї в поетичному творі”. Погоджуючись із Ю. Лотманом, що варто вести мову і про “ідею, яка реалізує себе в адекватній структурі і не існує поза цією структурою”, відверто заявляв про своє тяжіння до формально-естетичного підходу: “…не бувши структуралістом і працюючи в традиціях російсько-українських літературознавчих шкіл першої половини XX ст. (В. Жирмунський, Б. Ейхенбаум, Ю. Тинянов, О. Білецький, М. Зеров, Д. Чижевський), можна з користю застосовувати й деякі часткові методи та прийоми, вироблені сучасним літературознавчим структуралізмом” [144,173].
Філологічний підхід також зреалізований у ґрунтовній монографії Наталії Костенко “Українське віршування XX століття” (К., 1993). У цій ґрунтовній студії з поетології досліджено сучасний український вірш у контексті стильових течій української поезії (від символістів, футуристів, неокласиків, конструктивістів, неоромантиків, неореалістів і до авангардистів 80-х років XX ст.). При цьому дослідниця поєднувала соціологічні, психологічні та власне філологічні концепції (О. Потебня, А. Бєлий, Л. Тимофеєв, М. Гіршман, В. Ко-жинов та ін.). Особливо її цікавило питання змістовості цієї форми. Поруч із основною функцією мистецтва — “формуванням суспільного ідеалу” — виокремлено й інший системотвірний чинник — “розвиток емоційного смислу, почуття, переживання — його напруження й прояснення (“переосмислення”, “перетворення”, катарсис) з метою впливу на свідомість сприймаючого і зміни його поведінки”.
Плюралістична теоретична позиція прислужилася у розпізнаванні національної специфіки української віршової системи XX ст., аналізі її основних складників (фонологічні передумови, літературні традиції, ритмічні структури, метрика, стильові особливості, типологія форм некла-сичного вірша, тенденції розвитку класичного вірша, полі-метричні форми тощо), синтетичному тлумаченні вірша як “естетичного явища, художньо-мовної системи, специфічно змістової форми поезії, особливості якої: зумовлені як предметом її відображення (духовно-емоційного світу людини) і функцією (перетворенням, удосконаленням цього світу), так і експресивним характером способу відображення— національної мови” [115, 9,14, 29].
Розвиток естетичного напряму живила інтелектуальна енергія праць Тараса Салити “Продовження” (Львів, 1991), “Високе світло” (Львів, 1994), “Імператив” (Львів, 1997) — представника львівської філологічної школи. Його перу теж притаманний характерний для українського фшологізму синкретизм (поєднання герменевтичного, духовно-історичного, психологічного, культурно-історичного, біогра^ фічного, соціологічного та інших підходів), поглиблений послідовним застосуванням нацюлогічної методології.
Формально-естетичні засади інтерпретації увиразнювала монографія Т. Салиги “Імператив”, у якій, крім герме-невтично-стильових осмислень української релігійної поезії, доробків літературних груп “Митуса” і “Логос”, поезії УПА, творчих досвідів Т. Шевченка, Є. Маланюка, І. Калин-ця, М. Осадчого, В. Герасим’юка, Р. Федоріва, Ю. Тарнав-ського, проаналізовано стилістичні особливості поезії авторів Наддніпрянщини, Галичини й еміграції першої третини XX ст. — імпресіонізму, символізму, експресіонізму, неоромантизму, футуризму, неокласицизму, сюрреалізму (“Українська поезія: шляхами пхукань”). Т. Салига пропонував розглядати “конкретну стильову течію як цілісну систему, що розвивається в рамках часу природним шляхом, тобто за найбільш властивими їй формотворчими “нормами”, а також розвивається під впливом “сусідніх*1 стилів”. Йому йшлося про т. зв. змішані стилі, цілісний стильовий розгляд літературного процесу в межах “трьох українських літературних материків”, а також про актуалізацію вагомої смислової домінанти: “Адже поети Наддніпрянщини, Галичини та української літературної еміграції ставили перед собою спільне завдання — служити Україні”. Прислужилося такому трактуванню й теоретичне спостереження Є. Маланюка: “…може, у жодного народу так гостро й болюче не стоїть проблема стилю, проблема духа форми, формотворчого духа, що змушує матеріал прийняти певну адекватну їй і єдину для неї форму. Бо на хвилину перейшовши з цією термінологією до сфери політики, ми з повним правом можемо констатувати, що проблема державності є теж проблемою стилю. Нація, що осягнула форми, є нацією державною” [175,15—17].
Вдало поєднала ідеї філологічного методу та нарато-логії монографія Миколи Легкого “Форми художнього викладу в малій прозі Івана Франка” (Львів, 1999). У ній теоретично обґрунтовано й практично застосовано новаторську систематизацію малих творів І. Франка, вихідним критерієм для якої послужив формально-викладовий показник: граматична особа, тип наратора, який функціонує в художньому творі, форми перебігу нарації, що є породженням авторської наративної концепції.
Виразна закоріненість у формалістичну проблематику характеризує і донецьку філологічну школу, засновану в 1966 р. Михайлом Гіршманом (В. Фьодоров, О. Домащен-ко, О. Корабльов, М. Красіков, А. Паніч та ін.). Щоправда, історіографи схильні розглядати її як явище російської гума-нітаристики в Україні, що підтверджується мовно, ментально, методологічно, об’єктом досліджень (російська література) та зорієнтованістю на зв’язки насамперед із російськими науковими центрами. Помітною була близькість методологічної позиції М. Гіршмана до теоретичних засад російського формалізму (Ю. Тинянов, Б. Ейхенбаум) та діалогізму М. Бахтіна [110], що зумовлювало її певну дуалістичність. У працях М. Гіршмана (“Литературное произведение. Теория и практика анализа” (1991), “Избранные статьи” (Донецк, 1996), “Литературное произведение: теория художественной целостности” (М., 2002)) та його однодумців розроблялись питання художньої цілісності літературного твору, ритму вірша і прози, літературного діалогу, поетичного світу та ін. Намагання розширити поле методологічного синкретизму реалізовувалося через опанування традиції* психоаналітичного, інтертекстуального, герменевтичного, культурно-історичного, деконструктивістського мислення.
Спробою теоретично осягнути філологічний метод стала історіографічна студія Михайла Наєнка “Українське літературознавство: Школи, напрями, тенденції” (К., 1997), п’ятий розділ якої присвячений “філологічній школі і модерним її розгалуженням в період новітньої літератури” [139, 130—153]. У ній автор виводив джерела цього методу від естетики А. Баумгартена і протиставляв концепціям історичної (ідеологічної) школи: “На першому плані тривалий час залишалася суспільна корисність слова, і представники історичної школи розглядали його переважно в дусі зв’язків з людською ментальністю, національною своєрідністю, ідеологічною спрямованістю, духовно-етичною наповненістю”. Однак згодом актуалізується естетизм: “Краса його (слова. —П. /.), тобто секрети його внутрішньої! зовнішньої гар-монійності, залишались ніби на другому плані, десь у тіні і лише в середині XIX століття ці категорії знову почали привертати до себе увагу”. Згодом докладно розглядає розвиток формальної інтерпретації творш літератури — від Сент-Бева і Готьє до російської формальної школи, учасників семінару В. Перетца й українських модерністів та неокласиків. Одним із ключових у цій праці є твердження, що саме філологічна школа у XX ст. “фактично утримувала українське літературознавство в рамках власне науки і пізніше послідовно протистояла вульгарно-соціологічному радянському літературознавству”. В цій історіографічній студії, в статтях і в другому виданні монографії “Романтичний епос: Ефект романтизму і українська література” (К., 2000) М. Наєнко успішно поєднував формально-естетичний підхід із іншими методами літературознавчого аналізу.
Потужну увагу закцентував на собі перший в незалежній Україні підручник Анатолія Ткаченка “Мистецтво слова (Вступ до літературознавства)” (К., 1998). Попри виразний синтетичний характер (апелювання до теорій Арістотеля, Г.-В.-Ф. Гегеля, О. Потебні, І. Франка, М. Бахтіна, Й. Гей-зінгн, герменевтики, психоаналізу, міфокритики, феноменології, структуралізму, наголошування на духовно-націо-твірній функції слова (“…розбудова етнічної, національної самосвідомості, духовного й матеріального здоров’я народу”)) методологічні засади філологічної школи в цій праці домінували. Проявилося це в акцентовано поетологічній структурі (мистецтво слова, література як система, поетика літературного твору, літературний процес); у переконанні, що літературознавство вивчає “насамперед особливості, закономірності й секрети словесного мистецтва, художньої мови”; в релятивності щодо дефініювання мистецтва (від засобу художнього осягнення й перетворення світу за законами краси, джерела “нової, естетично зарядженої дійсності”, вияву “ігрової” чи сакральної сутності людини до “дієвого інструмента виховання й розбещення, мобілізації й деморалізації”; висновок про “неможливість дати універсальне і всебічне визначення мистецтва”) тощо.
Не менш помітне й намагання віднайти методологічний баланс між полярними теоретичними ідеями. З одного боку, автор опонував І. Франкові й аргументував теорію “мистецтва для мистецтва”: “…коли підходити … з погляду автономності, своєрідності, неповторності мистецтва в його різновидах, тоді визнаємо рацію і за твердженнями, згідно з якими “метою” мистецтва є саме мистецтво, його відшліфування, відточування, доведення до щонайвищої досконалості, гармонії: саме таким воно найкраще досягатиме і тих “завдань” та “цілей”, які зазвичай на нього покладають, — виховної… естетичної… пізнавальної… оцінної… моделюючої, комунікативної, пропагандистської та ін.”. З іншого, намагався пом’якшити виразно формально-естетичну позицію судженнями про пов’язаність мистецтва із “соціальним і національним життям”, про постійне перебування мистецтва “в силовому полі етики”, зрештою, про окремий художній твір як “формозмістову єдність” [189, 6, 7, 26,29, 32,139].
Зацікавлення естетичними проблемами в художній практиці та метадискурсі, наявність певної академічної традиції, здатність формально-естетичного методу поєднуватись із іншими інтерпретаційними стратегіями (міфокрити-кою, герменевтикою, структуралізмом, націоцентризмом, структуралізмом, компаративізмом тощо) спричинили популярність кваліфікаційних академічних досліджень основаних на теоретичному філологічно-естетичному досвіді, з використанням естетичних категорій і термінів.
Серед докторських дисертацій того часу формально-естетичний напрям репрезентують: “Советская драматургия 60-80-х годов. Конфликт, действие, характер. Проблема театрально-драматической выразительности” Ю. Корзова (1991), “Космический мир художественных произведений” А. Бойка (1991), “Українська драматургія 20-х років. Жанри, конфлікти, характери” Г. Семенюка (1992), “Художня концепція людини і стиль: закономірності взаємодії” В. Марка (1992), “Становлення поетичних форм в українській літературі XVII ст.” В. Крекотня (1992), “Діалектика мови й літературознавчий аналіз мелодії вірша” С. Бураго (1993), “Еволюція жанрів української класичної драматургії” А. Козлова (1993), “Сучасна українська лірика (особливості розвитку і логіка саморуху)” В. Моренця (1994), “Рух естетичної свідомості в українській поезії. Перша пол. XX ст. (ґенеза, контекст, перспективи)” Ю. Коваліва (1995), “Стильові моделі імпресіонізму в українській прозі першої половини XX століття” В. Агеєвої (1995), “Русская лирическая поэзия 60-80-х годов: тенденции, полемика, поиски” А. Науменко (1995), “Югославський (сербський та хорватський) історичний роман 40—80-х рр. XX ст. Особливості історичної концепції та оповідної структури” П. Рудякова (1995), “Грузинська класична поезія в українських перекладах (На матеріалі творчої практики Миколи Бажана)” Р. Чілачава (1995), “Українська барокова література у ЇЇ зв’язку із філософічністю” Л. Ушкалова (1996), “Авторська свідомість письменника і поетика української літератури кінця XIX — початку XX ст.” М. Кодака (1997), “Драма ідей в українській новітній літературі” М. Кудрявцева (1997), “Проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі (від початків до сьогодення)” Б. Мельничука (1997), “Драматургія Володимира Винниченка: ідейно-мистецьке експериментаторство на тлі “нової драми” кінця ХГХ — початку XX століть” Л. Мороз (1997), “Індивідуальний стиль: феноменологія / типологія; динаміка / статика (На матеріалі творчості українських поетів 60—90-х років XX ст.)” А. Ткаченка (1998), “Становлення українського історичного роману” А. Гуляка (1998), “Лірика української еміграції: еволюція стильових систем” О. Астаф’єва (1999), “Метафора і літературний твір: структурно-типологічний, історико-типологічний та прагматичний аспекти дослідження (на матеріалі російської літератури)” Б. Іванюка (1999), “Еволюція німецької віршованої байки (XIII—XX ст.): жанрово-стилістичні аспекти” Л. Піхтовнікової (2000) та ін.
2.2. Становлення націоцентризму як національно-екзистенціальної інтерпретації
Основу націоцентричного літературознавчого мета-дискурсу генерувала органічна для української культури національно-екзистенціальна методологія мислення та інтерпретації. Йшлося про національний спосіб розуміння, “своєрідну українську ідейно-наукову іскру” (Л. Білецький), герменевтику, котру виводили із творчості Т. Шевченка та інших класиків української літератури, філософської та наукової думки. Цю теорію та практику інтерпретації розглядали як іманентну українській герменевтичній традиції систему принципів мислення, ідейну основу світогляду. У такому ракурсі націоекзистенціальна герменевтика поставала універсальною гуманітарною методологією інтердисциплінарного типу, основаною на досягненнях філософії нації, націології та філософії й ідеології класичного українського націоналізму (від Т. Шевченка та І. Нечуя-Левицького до Д. Донцова та Є. Маланюка). В термінології онтологічної герменевтики ця методологія може бути окреслена як онтологічно-екзистенціальна чи буттєво-історична.
Основним системотвірним чинником націоцентрич-ного мислення був національний імператив: усе те, що утверджувало буття нації в часі і не суперечило релігії (християнству), розглядалось як добро. У гуманітарній царині, літературознавстві, це означало, що дослідник верифікував (звіряв) свою позицію з християнством та ідеєю свободи народу; схилявся до осмислення дійсності (у т. ч. літературної) передусім у категоріях захисту, відтворення і розвитку нації. Типовий приклад авторських формулювань національного імперативу — висловлювання І. Нечуя-Левицького: “Українцям настав час… працювати для себе та для свого народу тільки на стежці національно-народній…” [143, 147]; ідея “Листів з України Наддніпрянської” Б. Грінченка: “…всяка робота не на національному грунті нам або безкорисна, або шкідлива” [44]; концептуальна позиція І. Франка: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє відчуження від рідної нації” [197, 284].
Чимало українських учених розвивали націоцентричну парадигму в межах герменевтики чи постколоніалізму. Вони підтримували цей тип наукового тлумачення без глибших теоретичних самообґрунтувань чи саморефлексій.
У середовищі середнього та молодшого поколінь відбувався активний діалог із окремими аспектами національно-екзистенціального типу мислення в межах світового метадискурсу: у постколоніалістичних студіях (на рівні концептуальної критики імперського дискурсу в межах постмодернізму в Е. Саїда, А. Агмада, С. Дюрінга, Г. Бгабги, Е. Томпсон та ін.), у герменевтичних теоріях М. Гайдегге-ра, Г.-Г. Гадамера, П. Рікера та ін., в літературознавчих розвідках та есе Дж. Толкіна, в дослідженні “феномена етнічного” та “міжкультурного обміну” в німецькому філософському літературознавстві [192, 39], у з’ясуванні
“національної функції” літератури в Дж. Каллера, в методології аналізу національних ментальностей Ґ. Ґачєва, в межах етнологічних аспектів когнітивної поетики та ін.
Зацікавлення національними питаннями реалізовувалося і в межах тогочасної світової гуманітаристики: націології (І. Берлін, Е. Сміт, Б. Андерсон, Р. Шпорлюк, І. Клей-нер, Д. Лангевіше, Дж. Гатчінсон, К. Дойч, В. Коннор), філософії (К. Гюбнер, Ж. Мере, Дж. Грей), історії (Г. Сетон-Вотсон, А. Безансон, Дж. Мейс, О. Данн, Н. Дейвіс), політології (С. Гаотінгтон, А. де Бенуа, Е. Тодд, Н. Хомський), антропології (К. Гірц, Т. Еріксен, М. Чепмен), культурології (П. Дін-цельбахер), соціології (етнометодологія Г. Гарфінкела), у християнській філософії та богослов’ї та ін.
Своєрідний контекст творили і літературознавчі праці націоекзистенційного типу із історичними, націологічними, філософськими, лінгвістичними, соціологічними, культурологічними, педагогічними, політологічними студіями материкових та діаспорних авторів: В. Іванишин, Я. Раде-вич-Винницький “Мова і нація” (Дрогобич, 1990,1991,1992, 1994), М. Драгоманов “Вибране” (К., 1991), Д. Донцов”Дух нашої давнини” (Дрогобич, 1991), М. Міхновський “Самостійна Україна” (Львів, 1991), В. Винниченко “Заповіт борцям за визволення” (К., 1991), О. Субтельний “Україна. Історія” (К., 1991), Є. Маланюк “Нариси з історії нашої культури” (К., 1992), Д. Чижевський “Нариси з історії філософії на Україні” (К., 1992), етнопсихологічний збірник “Українська душа” (К., 1992), О. Мшпанич “”Карпаторус-инство”, його джерела й еволюція у XX ст.” (Дрогобич, 1992), М. Шлемкевич “Загублена українська людина” (К., 1992), В. Іванишин “Нація . Державність. Націоналізм” (Дрогобич, 1992), збірник лекцій “Українська культура” за редакцією Д. Антоновича (К., 1993), Б. Грінченко, М. Драгоманов “Діалоги про українську національну справу” (К., 1994), Е. Сміт “Національна ідентичність” (К., 1994), І. Огі-єнко “Історія українського друкарства” (К., 1994), Г. Ващенко “Виховний ідеал” (Полтава, 1994), П. Кононен-ко “Українознавство” (К., 1994), Г. Касьянов “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років” (К., 1995), С. Русова “Вибрані твори” (К., 1996), Є. Гуцало “Ментальність орди” (К., 1996), В. Сергійчук “Етнічні межі і державний кордон України” (Тернопіль, 1996), П. Штепа “Московство” (Дрогобич, 1996), Л. Ребет “Теорія нації” (Львів, 1997), Я. Радевич-Винницький “Україна: від мови до нації” (Дрогобич, 1997), О. Нельга “Теорія етносу” (К.,
1997), Б. Кравченко “Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX ст.” (К., 1997), О. Бочковський “Вступ до націології” (К., 1998), В. Старосольський “Теорія нації” (К., 1998), Р. Шпорлюк “Комунізм і націоналізм” (К., 1998), М. Степико “Буття етносу” (К., 1998), С. Бандера “Перспективи української революції” (Дрогобич, 1998), І. Дзюба “Інтернаціоналізм чи русифікація?” (К., 1998), Г. Касьянов “Теорії нації та націоналізму” (К., 1999), Р. Шпорлюк “Імперія та нації” (К., 2000) та ін.
У ті роки в межах націоцентричного напряму виразно окреслився націологічний метод як літературознавча теорія національної ідентичності [97; 93]. Характерна його особливість — утвердження важливості класичної для літературознавчого мислення позиції: врахування взаємопере-плетеності долі народу та його літератури, що передбачало усвідомлення фундаментальних небезпек в часи колоніального минулого, оскільки зазначалось, що “радянсько-компартійна репресивна машина завдала найбільше руйнувань саме українській культурі”: “Спорудження “нової історичної спільності”, цього нібито інтернаціонального, насправді російсько-імперського, “гомункулюса” почалося з кастрування національних, передовсім української, літератур і культур” [70, 527]. При цьому виділяли три основні моменти, що вирізняли органічну національну зорієнтова-ність постколоніального літературознавчого мислення.
Перший стосувався виваженої оцінки концепції інтернаціонального “взаємозближення культур”, що для української літератури “завжди було замахом на її життя і — усвідомлюваною чи ні — боротьбою за існування”. Тому в 90-х роках постало завдання здолати малоросійство — “вперто нав’язувану ззовні, пропагандивно тиражовану… звичку неодмінного прирівнювання-озирання на “російський приклад””. Щоправда, протистояння російській культурній експансії залишалось актуальним завданням [70, 527—528].
Другий момент стосувався ставлення до української літератури та літературознавства радянського періоду (1920—1991). Відзначаючи основні аспекти художньої та наукової підколоніальної творчості — кон’юнктурництво, конформізм, сервілізм, апологію режиму, ремісництво тощо, все ж вказувалось і на долання талановитими авторами соцреалістичних норм. Новітнє тотальне “перекрес-лення” і “відкидання” створеного в радянський період, наголошували дослідники, загрожувало недобачанням сутнісних аспектів, що стосувалися утвердження естетичних, моральних, навіть лінгвістичних досягнень тогочасної літератури. Найважливіше те, що “зі сторінок прозових і поетичних книжок 60—80-х років поставали саме українці і їхня філософія життя, органічне поєднання традиційної духовності й сучасного менталітету, що швидше протистояли, ніж “відповідали” принципам і настановам тоталітарного суспільства” [70, 529—532].
Момент третій артикулював неоднозначності постколоніального дискурсу 90-х років, що передусім стосувалися нігілістичних тенденцій постмодерного “насміху, іронії, глузів, гри, деструкції”, тотального “негативізму як антиподу патріотизму чи… любові до свого” тощо. Ведучи мову про деструктивні, антихудожні тенденції в літературі і літературознавстві, пов’язані із “десакралізацією одвічних норм і цінностей”, В. Дончик відзначав й існування паралельних течій у сучасному письменстві та “молодому літературознавстві”, які перебувають “на піднесенні” і які б могли придатися світові, протиставляючись наступові “глобального цинізму” [70, 527—535].
Міркування В. Дончика можуть бути окреслені як пара-дигмальні для пострадянських авторів і постколоніальної критичної свідомості. В їх. основі — націологічний ракурс і оснований на ньому метод тлумачення. Одним із методологічних критеріїв стає націоцентрична оцінка: сприяє літературний (культурний) феномен захисту відродженню національної ідентичності українського народу чи ні. Ця інтер-претаційна настанова не просто артикулювала дискурс національної самобутності (до нього зверталися різні, особливо класичні, літературознавчі підходи), а активно залучала його як стрижневу ідею до сформування та верифікуван-ня власних методологічних основ. Ключові поняття цих досліджень — “національна ідентичність”, “національна ідея”, “національне мистецтво”, “національне буття”, “національна естетика”, “національна культура”, “національна образність”, “національний шлях розвитку”, “національна ідентифікація”, “націософія”, “національне відродження”, “національна свідомість”, “націоналізм”, “національна тотожність”, “національна ментальність”, “національна історія”, “національний дискурс”, “національне підсвідоме”, “національні цінності”, “державність” та ін.
Постійне та продуктивне застосування класичних та апробування нових наукових методологем, основаних на теорії національної самототожності, активно виявляв часопис “Слово і час”. Пс&йд.сімдесят робіт цього журналу у 1990—2007 рр. прямо (навіть на рівні заявленої у назві проблематики) артикулювали націологічний метадис-курс. Ще більше праць осмислювали його або частково, фрагментарно, або без прямих націологічних експлікувань [93,50].
Найпомітніші націоцентричні студії 90-х років, що прямо апелювали до національної самобутності і ставали теоретичними репрезентантами націологічної інтерпретації, можна було спостерегти в різних рубриках “Слова і часу”. Культурологічно місткі й методологічно значущі, із значним націотвірним суспільно-філософським смисловим навантаженням праці об’єднані рубрикою “Національна ідея” — “Українство як філософська проблема” О. Забужко (1992, № 8), “Дещо про національну свідомість” О. Поно-маріва (1993, № 5), “Національна ідея в ідеологічній системі державотворення” М. Жулинського (1996, № 1), “Проблеми національної ідентичності” С Андрусів (1997, № 3), “”Українська ідея” — як спадок європейського гуманізму” О. Пахльовської (1998, № 1), “Національне буття й національна ідея” Ф. Канака (1998, № 1), “Відродження національної свідомості” М. Рубчак (2000, № 3) та ін.
Націологічний ракурс розгляду літературознавчих питань спостерігався у літературно-критичних та метакри-тичних роботах С. Андрусів “…Як на святій сповіді” (1991, № 2), В. Діброви “Проблема збереження національної тотожності за умов тоталітаризму: досвід української літератури” (1991, № 3), А. Войлока “Переоцінка цінностей?” (1991, № 8), С. Квіта “Нарешті: філософія української ідеї” (1993, №4), В. Ляхоцького “З поля Огієнкових досліджень” (1999, № 6) та ін.
Потужна група праць репрезентувала цей напрям і в історико-літературних студіях: С. Андрусів “Чи всякий сон пробудний?” (1990, № 3), Ю. Вільчинський “О. Потебня: думки про слово і національність” (1992, № 1), Т. Бовсунів-ська “Утвердження незнищенності нації (“Енеїда” і проблеми українського етногенезу)” (1994, № 9—10), Л. Сеник “Роман опору і література трагічної свідомості” (1996, № 1), В. Дончик “Національна історія як духовне опертя української літератури” (1997, № 9), М. Зобенко “Національне в романі О. Гончара ‘Твоя зоря”” (1998, № А—5), Н. Шумило “Б. Лепкий: на перехресті традиційного і нового” (1998, № 9—10), В. Владимирова “”Етнографічна та історична істини”: Два типи дискурсу П. Куліша” (1998, № 11), В. Соколова “Національна ідея в творчості Т. Шевченка” (1999, № 3), І, Абрамова “Біля витоків української ідеї (Нечуй-Левицький і формально-національний напрям)” (1999, № 12), Н. Шумило “Бароково-готичні відлуння в українській прозі кін. 19 — поч. 20 ст.” (2000, №9)таін.
Усі ці праці актуалізували націологічну течію в межах націоекзистенціального напряму вітчизняного літературознавства 90-х років XX ст.
Націологічний спосіб наукового мислення становив основу різних літературознавчих і близьких до літературознавства жанрів, виявляючи себе в теоретико-літератур-них студіях (С. Андрусів, Я. Гарасим, Р. Гром’як, І. Денисюк,
H. Зборовська, М. Ігнатенко, Г. Клочек, В. Марко, В. Море-нець, Д. Наливайко, Ю. Ковалів, О. Пахльовська, Г. Сиво-кінь, І. Фізер та ін.), збірниках статей (Ю. Бача, P. Гром’як, М. Жулинський, Г. Клочек, Т. Салига, Г. Сивокінь, М. Шала-та та ін.), літературознавчих навчальних посібниках і підручниках (“Історія української літератури XX століття” (1993, 1998) за редакцією В. Дончика; підручники і навчальні посібники авторства чи за редакцією П. Хроп-ка, П. Федченка, Г. Семенюка, О. Гнідан, Н. Бернадсь-кої, Т . Бовсунівської, Р. Гром’яка, М. Наєнка, А. Ткаченка, М. Яценка, В. Погребенника та ін.), історико-літературних статтях і монографіях (С. Андрусів, О. Батан, Ю. Барабаш, Ю. Бача, Т. Бовсунівська, М. Бондар, Р. Голод, Л. Голомб,
I. Дзюба, В. Дончик, М. Жулинський, П. Іванишин, А. Кравченко, О. Куца, Н. Лисенко, Л. Масенко, В. Мельник, В. Мо-ренець, Л. Мороз, М. Мушинка, І. Набитович, М. Неврлий, Л. Новиченко, В. Панченко, В. Пахаренко, В. Погребенник, А. Погрібний, Л. Сеник, Л. Скупейко, Л. Тарнашинська, Р . Харчук, С. Хороб, Вал. Шевчук, А. Шпиталь, Г. Штонь, Н. Шумило та ін.), літературно-критичних публікаціях (В. Базилевський, Є. Баран, В. Брюховецький, С. Гречанюк, М. Жулинський, С. Квіт, В. Панченко, Т. Салига, М. Сла-бошпицький, О. Хоменко та ін.), докторських та кандидатських дослідженнях тощо.
Основні методологічні ідеї як інтегральні складники націологічної теоретичної системи послідовно репрезентовані у кількох ширших дослідженнях 90-х років, що здобули більший чи менший науковий резонанс. Першою спробою системно осмислити цей досвід стала інтердис-циплінарна філософсько-літературознавча монографія Оксани Забужко “Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період”, що вийшла у
“Науковій думці” в 1992 р. й наступного року перевидана в “Основах”.
Попри не завжди уважне ставлення до націоналістичної інтелектуальної традиції (особливо вісниківської й оунівської, фактично відсутній у роботі), деякі контровер. сії, фактичні помилки, монографія О. Забужко —і доволі успішна спроба аналізу українського націософського типу мислення в контексті європейської філософської культури ХГХ — початку XX ст. Вона відверто апелювала до націоек-зистенціальної традиції (навіть на рівні термінології), про що йдеться вже в анотації до “основівського” видання: “Окремий розділ присвячено національно-екзистенційним пошукам І. Франка, в чиїй особі сконцентровано духовний досвід переломового для долі національної культури покоління української інтелігенції”.
У роботі чітко викладене розуміння національної ідеї— “синтетичного погляду на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий в соціальному часі й “соціалізованому” просторі континуум і водночас як на суб’єкта всезагального історичного процесу”. Доволі вдало визначено й інше ключове поняття — “філософія національної ідеї”,, тобто “всі форми філософської рефлексії над національною ідеєю — від академічного пуризму логіко-понятійного дискурсу через маргінальні, популяризаторські жанри есеїстики та публіцистики до художньої літератури включно, тобто всі види словесної культури, в яких національна свідомість ставить собі питання смисл ожиттє-ві, чи, за визначенням того-таки М. Бубера, “реальні”, такі, що зачіпають не лише інтелект, а цілу людську істоту, отже, є насущними для буття національної спільноти в усій його ціннісно сприйнятій людиною конкретності”. Українська філософія національної ідеї тут постає як “теоретична самосвідомість українського національного відродження ХГХ — початку XX століть”, самосвідомість “всепроникаль-на для нашої духовної культури” — від Кирило-Мефодіїв-ського братства до “розстріляного відродження”.
Творчо переосмислюючи озвучену М. Скрипником історико-літературну періодизацію, О. Забужко пропонувала власне “генераційне” членування історії нової української культури, знову-таки в аспекті національної самобутності — “відповідно до міри самоусвідомлення культурою себе як об’єктивація буття свого суб’єкта — українського народу”: 1) “період мовної партикуляризації” (від. “Енеїди” І, Котляревського до братчиків); 2) україног фільський, культурно-просвітницький (від романтичного націоналізму братчиків до київської “старої громади” 1870-х) — “виокремлення України як суб’єкта історичного процесу”; 3) франківський (львівський), або “Молодої України” (кінець 1880-х — 1910-ті рр.), коли “остаточно завершився процес структурного “укомплектування*’ української культури (…) готовність до прямого інтеркуль-турного діалогу”; 4) “розстріляне відродження” — “це покоління здатне було вже на автентично українському ґрунті ставити питання про “європеїзацію” психологічної домінанти українства” [80, 8,11,12-т-ІЗ, 108].
У цій праці О. Забужко зреалізувала оригінальну методику дослідження творчості І. Франка як центральної постаті “Молодої України” крізь призму філософії української ідеї. При цьому зверталася до таких проблем: література як спосіб філософування, націотвірна функція інтелігенції, самота й страждальність як зворотній бік “будитель-ства”, криза героїзму, етос особистості й структура національного вибору, національний герой і маса, віра й сумнів, пасіонарна жертва та ін. Один із її висновків — “завдання витворити з “мас” українську націю було для Франка аж ніяк не суто політичною програмою, а насамперед проблемою філософсько-антропологічною, оскільки й національна спільнота, взята як самостійний суб’єкт історії, є для нього в першу чергу певним типом випродукува-ної свідомості, цілком співставним із емоційно-вольовою інтенційністю свідомості індивідуальної” [80,106].
Звернення О. Забужко до теорії національної самості стало логічним наслідком вивчення філософії української ідеї, а теоретичні узагальнення інших дослідників уже поставали більше як актуальне практичне завдання, що набувало такої ваги внаслідок вивчення певних літературних періодів та окремих досвідів і потреби теоретично узагальнити художньо закодовані в них глибинні значення.
Методологічно важливі елементи націологічної теорії традиційно присутні в працях Любомира Сеника. У 1994 р. він видав книжку “Микола Хвильовий і його роман “Вальдшнепи””, захистив докторське дослідження “Український роман 20-х років: Проблема національної ідентичності”, у якому проаналізував творчість М. Хвильового, М. Івченка, В. Підмогильного, В. Винниченка, М: Йогансена, Г. Шкуру-пія та ін. На основі дисертації видав монографію “Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності” (Львів, 2002).
Літературу дослідник інтерпретував як спосіб протистояння імперському поневоленню Й тоталітарному мисленню — “духовному і фізичному закабаленню народу”. У такий спосіб актуалізувався антиколоніальний потенціал художнього вираження національної самобутності: “…”фатальна сила” через усі свої чинники в Україні прагнула до повного знищення національної тотожності українця як у щоденному побуті, так і в духовній сфері”. Спротив українських письменників режиму виявився в хвильовизмі, творчості літераторів, які вдались до езопівської мови або до відвертого заперечення насильно впроваджуваних явищ і тенденцій у політиці і культурі (літературі). Спротив мав і прихований, “підтекстовий” характер. Тому Л. Сеник пропонував називати нонконформістську романну традицію 20-х рр. XX ст. “романом опору”.
Конкретизував він і власне бачення національної самототожності, звертаючись до ідей англійського вченого Е. Сміта, при цьому доповнюючи його оригінальними міркуваннями та цікавими спостереженнями. Для Л. Сеника національна ідентичність — це “сутність духовного феномена людини”. Ідентичність, на його думку, охоплює етнопсихологію, духовну спільноту, історію як пам’ять про чин народу, свідомість як стійкість переконань, мову, звичаєві норми, народні традиції, релігію, мораль, етику. Комплексність поняття “національна ідентичність” виводила дослідника на міркування про “обов’язкову сталість, твердість, може, й консервативність усього обсягу “елементів”, які й становлять органічну цілісність” цього явища. Помітив він і вразливість цієї цілісності, оскільки “руйнування будь-якого з цих елементів, становлячи загрозу для інших, призводить особистість до повної втрати національної ідентичності — розмитості свідомості, втрати рідної мови і т. д.”.
Деякі теоретичні міркування Л. Сеника увиразнювались через полеміку. Він рішуче опонував авторам, які з космополітичних позицій підважували чи заперечували позитивну роль національної самобутності в глобалізованому світі У цьому плані Л. Сеник вдавався до аналогії із більшовицьким інтернаціоналізмом радянського часу: “В умовах режиму з його політикою русифікації, атеїзації, загального знецінення вічних вартощів бачимо наслідок усіх цих та інших заходів — спотворення особистості, її “матеріалізацію”, насильну відмову від християнської духовності, втрату опору усім цим негативним явищам, психологічну і світоглядну деформацію”. У пошуках коректного ракурсу осмислення він вказував на об’єктивну залежність наукових оцінок від культурно-історичних обставин буття народу чи нації: “…треба мати на увазі одну суттєву відмінність інтеграційних і денаціональних процесів в Україні і в інших багатоетнічних державах, особливо таких, як США. Відмінність полягає в тому, що Україна постійно переживала колонізацію й донині ще не вийшла з цього процесу”.
Розуміння національної самобутності увиразнювало його тлумачення в контексті новітньої історії літератури явища культурно-політичного колабораціонізму. Про це Л. Сеник вів мову відверто й обґрунтовано: “…чи був тоді український роман українським? Як бути з творами, написаними з антиукраїнських позицій, або ж з романістами, які в світлі чужих ідей прагнули показати тодішню Україну? Неважко зрозуміти, що одне й друге дає підстави говорити про колабораціонізм”. Цей мотив наявний і в конкретних аналізах різноманітних творчих досвідів, але без надмірного негативізму та критицизму.
Націологічні моменти Л. Сеник враховував і під час окреслення генологічної проблематики, вказуючи: “У дослідженні зосереджено увагу на самоствердженні жанру через теоретичне та ідейно-філософське “наповнення” жанрової свідомості письменників, що протистояли опосередковано чи безпосередньо нівеляції національної тотожності в мистецтві слова”. Тому і пов’язував усі важливі аспекти українського роману “розстріляного відродження” з національною самобутністю. Сюди долучав художню опозицію антиукраїнському режимові, тяжіння до вільної творчості західноєвропейського зразка, пов’язаність філософічності романів із “українською традицією”, протистояння “національного духу” імперській “фатальній силі” тощо. Національно концептуалізував він і жанрову форму як форму антиімперського протистояння: “…опір русифікації, планомірному стиранню національної тотожності і всім негативним явищам, які супроводжують процес колонізації України в першій половині XX ст. і разом з тим є його типовими елементами, стає небувалим за масштабами і соціальною та психологічною глибиною, гостро актуальним, набуває особливої сили в політиці і, зокрема, в художній літературі, оскільки знаходить своє вираження і в такому популярному жанрі, як роман”.
Виважено й об’єктивно висловився він про зародження в 20-ті роки сервілістичної соціалістичної традиції як протиставлення вільній творчості: “Відстоювання власних творчих принципів, свободи творчості було для письменників, які не втратили свого творчого обличчя, головним змістом їх життя. У кінцевому наслідку це й було відстоювання національної тотожності в літературі” [179,3—4,8—9, 26].
У наступних працях Л. Сеник не раз звертатиметься до націологічної теорії, концептуалізуючи окремі її елементи. У виступі на Ш конгресі Міжнародної асоціації україністів (Харків, 1996) він запропонував •літературознавчу дефініцію національної ідентичності: “Термін “національна ідентичність” стосовно літератури — це збереження найсуттєвіших національних ознак: мови, психології, мислення (свідомості), способу буття, звичаїв, релігії, осмислення сучасного і минулого в світлі національної ідеї, послідовне відстоювання політичних, культурно-духовних прав нації, державності як єдино можливої форми нормального Існування національної спільноти для її самоствердження, життєдіяльності й розвитку” [178,44].
Методологічно важливі підходи, міркування Л. Сени-ка все-таки цілісної літературознавчої теорії не склали. Значно системніше концептуалізувала свої пошуки Стефа-нія Андрусів, чиї роботи завжди мали виразне теоретичне спрямування (“Ім’я гелленів. Про національний характер українців” (1993), “Проблеми національної ідентичності” (1997) та ін.). У 1996 р. вона захистила докторську дисертацію “Західноукраїнська література 30-х рр. XX ст.: проблема національної ідентичності”, згодом видану монографією “Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років XX ст.” (Львів ; Тернопіль, 2000). Більшість критиків оцінила високий теоретичний рівень, ґрунтовність та новаторство цієї студії [180, 35].
Вибір матеріалу дослідження (спадщина А. Чайковсько-го, В. Будзиновського, Ю. Липи, С. Ордівського, А. Лотоцького, І. Филигтчака, У. Самчука, Галини Журби, І. Керницького, Ірини Вільде, Наталі Лівицької-Холодної, Б.-І. Антонича, Б. Кравціва, С. ^ординського, Є. Маланюка, О. Ольжича), рубрикований за певними семіотичними “голосами”-кода-ми — Минулого, Землі, Жінки, Слова, був виразно націоло-гічно детермінований. Львівський текст поставав науковою метонімією чи маркером завжди національно активної Галичини: “Як Шехерезада, українська культура, література 1930-х рр. XX ст., чий простір звузився до Галичини, Львова, розповідала, боячись замовкнути, свої історії своєю мовою”.
Явище національної ідентичності осмислювалось і в теоретичних розділах дослідження (“Національний космопсихо-логос і національна ідентичність”, “Галичина 30-х років XX ст. як текст”, “Літературний дискурс Львівського тексту 30-х років XX ст. Типологія та ідеологія”), і в чотирьох історичних (“Минуле”, “Земля”, “Жінка”, “Слово”). Увиразнювалось авторське значення цього концепту через ґрунтовні й обширні, незрідка полемічні, теоретико-методоло-гічні розмірковування, що формували вивірену систему.
Уважно і глибоко С. Андрусів аналізувала проблему нації, критикуючи тих космополітичних інтелектуалів (К. Чижевський, М. Перессіні), котрі ставили під сумнів доцільність п існування. Апеляції антинаціонально налаштованих авторів до злочинів нацизму як начебто злочинів національної свідомості й націоналізму не зовсім переконували. З цього приводу авторка зазначала: “…поява нацизму, що використовував для своєї мети ідею нації і тим поклав на неї відповідальність за свої злочини перед людством, безпосередньо не пов’язана із самим існуванням нації як форми колективного співжиття, не випливала тільки з неї. Тут більше хворобливого жадання влади, панування над світом…”. Аргументовано вона вказувала на типологічну подібність німецького націонал-соціалізму та російського більшовизму, які мали тотожну імперську (не націоналістичну) мету: завоювати владу над світом.
Певний тип імперіалізму породжується певним менталітетом. Осмислюючи цей важливий для української постколоніальної дійсності феномен, С. Андрусів зверталася до антиімперського досвіду Є. Маланюка, котрий виокремлював два типи імперіалізму: “римський” (більш цивілізований) і “монгольський” (тотально руйнівний). До цієї класифікації вона додавала ще один — мондіалізм: “Це імперіалізм без імперії, тобто без її зовнішніх атрибутів, що так само прагне підпорядкувати собі народи і території через внутрішній розклад, перетворення народу в масу без етнічної і національної свідомості, без традицій і коренів, — у так зване безнаціональне суспільство; яке легко визискувати економічно. Найефективнішим і найбільш випробуваним засобом його утвердження і поширення у СВІТІ є космополітизм і зовні приваблива риторика про вищість прав людини над правами нації (…) про перевагу універсального (“інтернаціонального”) над національним, етнічним, а в Україні — настирливе переконування українців, які становлять понад сімдесят відсотків населення, у тому, що начебто у теперішньому державному будівництві “національна ідея не спрацювала”, тому треба формувати не
“етнічну”, а “політичну націю” (наче етнічна нація не може бути політичною)”.
Активна культурозахисна позиція вимагала від С. Андрусів конкретизації основоположних понять. Нація, “національний організм”, в її розумінні, — “психо-інфор-маційна духовна система, що входить у над систему—людство, а мовою міфо-архетипальної теорії — організм-світ, де все дорівнює усьому, усе гомеоморфне: людина (мікрокосм) = етнос (мезокосм) = світ (макрокосм)”. Художня література відіграє одну з ключових метафізично-екзи-стенційних ролей. Вона, “підтримуючи в часі національну наративну тотожність, є водночас своєрідним космогонічним міфом (чи міфом-ритуалом), який зміцнює, відновлює і “тримає” космосистему — світ і націю (світ нації) і їх “дублікат” — психосистему — самосвідомість (особистісну й національну)”. Усі ці елементи визначали авторське бачення національної самобутності, витворюючи певні ланцюжкові конструкції: нація — інтегральна особа, культура; національна культура — космогонія; національна література — самосвідомість і космогонічний міф.
Методологічна основа цієї праці виразно міжгалузева, що кодифікувалось термінологічно (код, субкод, архетип, наратив, семіозис, дискурс, текст, міф, національна ідентифікація, соціолект, експліцитний та імпліцитний рівні, енкратичний та акратичний дискурси тощо). Доречно уникаючи еклектизму, С. Андрусів поєднувала філософські, історичні, етнологічні, психологічні, психоаналітичні, етнопсихологічні, політологічні, соціологічні, націологічні та близькі до них концепти. Водночас вивіряла їх із класичними та новітніми літературознавчими моделями (семіотикою, структуралізмом, герменевтикою, культурно-історичним методом, біографізмом, частково постструктура-лізмом та ін.), зосередженими довкола міфокритики та національно-екзистенціального методу як методологічних домінант. Тому одним із провідних критеріїв оцінювання та інтерпретації художньої дійсності в цій праці є корисність і важливість конкретного елемента, факту, феномена, закономірності для збереження нації, національної ідентичності, національної культури в космологічному вимірі. Ішлося і про пріоритетність літератури для тривання національного буття: “Національна література як один з найпотужніших засобів збереження й утвердження у світі мезокосму — етнічної, національної ідентичності, виховання національної самосвідомості — найпромовистіше розповідає самому народові і світові про своєрідність його мелодій у гармонії симфоній народів на “небесах буття*”.
Така методологічна позиція забезпечувала агрументо-ваний діалог з іншими дослідниками без інтелектуальної залежності від їхнього авторитету. Завдяки цьому С. Андрусів суттєво уточнила націотвірну схему Е; Сміта, зробила її гнучкішою, конкретно-екзистенційною, менш абстрактною, стверджуючи: “а) що “чистих” і придатних на всі часи людей не буває, в певні історичні моменти навіть “найполітичніші” нації апелюють до спільних міфів і традицій, а “найетнічніші” могли, як у княжі часи українська, починати своє існування як політичні; б) що, з певною натяжкою, поняття “західної” і “асідноГ моделей націй можна зредукувати до західноєвропейських і східноєвропейських; в) що “східність” і “етнічність” переважно домінують у структуруванні націй загрожених”.
Використання інтердисциплінарних концептів уберегло С. Андрусів від прямолінійних типологічних зіставлень літератури та міфу: “Звісно, твердження про те, що поезія, поетичний світ того чи іншого автора є міфотекстом, є певною натяжкою, радше, це перетворений міф чи метонімія міфу, адже поезія, як і епос та фольклор, виникає після розпаду класичного міфу, перекладу мови міфу іншими мовами культури. Хіба що поезія, з огляду на те, що працює з дологічним, дореференційним словом (можна його ще назвати міфологічним чи ліпше архетипальним)… генетично ближча до міфу з-посеред інших літературних видів”.
За спостереженнями авторки, героєм-актантом нара-тивізації західноукраїнського тексту 30-х років “була не так окрема людина, як етнос, нація (…) навіть у малотило-вих для західноукраїнської літературної дискусії мемуарних жанрах ніколи не йдеться про індивідуальну долю, пошуки і причащання до абсолюту окремої людської душ, а завше — про Україну, про її визволення, про відновлення Української Держави”. Промовляння-розповідання західноукраїнського тексту утворювало своєрідну “українську космогонію”, яку складає великий корпус розділених ідеологічно субтекстів (літературні твори, публіцистика, мемуари, приватне листування тощо). Усіх їх “пронизує, організовує й об’єднує націоохоронний код, навіть байдужих до національного в інших культурах, пролібе-ральних чи прокомуністичних”. Метарозповідь львівського тексту, його “домінантні коди національної ідентичності” впливають на постколоніальну Галичину й галичан як
“всюди присутня, часто невидима влада любові до України і її “духа печать”, відбиток, Слід — неперебутня національна самосвідомість у текстах, учорашніх і нинішніх, само-осмислення, розповідання про себе і інших світові” [2, 11—23, 27—29, 39^тЗ, 297—338].
Націоцентрична система С. Андрусів потужно вплинула на подальші постколоніальні концепції інших учених, особливо молодшого покоління. Під її безпосереднім впливом зазнав інтенсифікації націологічний аспект новітнього літературознавства, про що свідчать типологічні суголосності з різними авторами, прямі посилання на ЇЇ праці, охарактеризування “Модусу…” “знаменною студією” В. Моренцем [130, 5].
Монографія Ярослава Гарасима “Культурно-історична школа в українській фольклористиці” [26] — доволі рідкісне для постколоніального метадискурсу теоретичне, методологічно-історіографічне дослідження — також навертала свідомість вітчизняного літературознавця до джерел національної методологічної традиції. У ній ретельно про-стежено методологічні засади та еволюцію класичної академічної школи, що виникла у вітчизняній фольклористиці і поширилася на літературознавство, подолавши у своєму розвитку романтичний (М. Максимович, О. Бодянський, П. Куліш, М. Костомаров) та позитивістичний (М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський) етапи. У цій студії аргументовано положення про те, що українська культурно-історична школа сформувалася раніше від загальноєвропейської моделі, заснованої на тріаді І. Тена (раса, момент, середовище). Стверджувалось також, що теоретико-методо-логічну основу національної культурно-історичної методології становлять учення М. Максимовича й О . Волинського 20—30-х років ХГХ ст. Маніфестом вітчизняного культу-роісторизму названо передмову М. Максимовича до видання українських пісень 1827 р., у якій обґрунтовано “чотири основоположні… константи”: історизм словесності, її національну самобутність, художню якість та зв’язок фольклору і літератури. У праці О. Бодянського “О народной поэзии славянских племен” (1837) містилась рівноцінна тенівській, “ато й чіткіша за неї”, триєдина формула зумовленості специфіки фольклору: народ, країна, епоха.
Ще одне спостереження Я. Гарасима безпосередньо стосувалося концепту національної самості: “Проблему національної самобутності трактують “романтики” в аспекті боротьби з надмірним впливом’іноземщини на літературу й орієнтацію на фольклор вважають засобом оздоровлення писемної словесності від космополітичної безликості, розглядають усну словесність як виразника національного духу народу. Зростає національна свідомість фольклористів аж до розуміння необхідності незалежного буття своєї країни, свого народу”.
У монографії Соломії Павличко “Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського” (К., 2000) третій розділ “Національна ідентичність / Політика” [148, 217—323] присвячений націоцентричній проблематиці. Цим він суттєво відрізняється від першого розділу, у якому помітне психоаналітичне прочитання творчості А. Кримського крізь призму його маргінальної сексуальності як естетичної домінанти. Найвагоміше в монографії — власне випрацювання методики дослідження національної ідентичності такого складного автора, як А. Кримський, основаної на культурному історизмі, класичному біографізмі, максимальній увазі до фактів, постулюванні національного буття як фундаментальної цінності тощо. Продуктивним виявилося Намагання осмислити всі характерні грані А. Кримського як типового культурного націоналіста, звертаючись до проблем, що мали архі-важливе значення й для новітньої пострадянської свідомості: “концепція націоналізму”, “філологія як націоналістична практика”, “між російською і українською ідентичністю”, “наратив нації”, “небезпеки для української ідеї”, “національне питання”, “визначення нації”, “українська національна ідея”, “література і націоналізм” та ін.
Дослідження насичене цікавими спостереженнями: “Кримський органічно поєднує політику з мовою, націє-творчість із мовознавством”, “Націоналізм для Кримського—це передовсім форма свободи”, “Національний наратив був головним проектом української літератури до Кримського”, “Кримський намагається теоретизувати в руслі кількох взаємопов’язаних запитань: Що таке нація? Що таке націоналізм? Яким має бути український націоналізм?” та ін. Для формування методологічної свідомості постколоніального фахового читача 90-х років XX ст. особливо важливо прозвучала одна із висновкових думок, що мала виразне самокритичне (ревізіонерське) і загальноме-тодологічне значення: “Інтелектуальна історія українського соціалізму, як і українського націоналізму, ще не написана. З неї випадають певні постаті, котрі були не професійними теоретиками, а поетами, прозаїками, критиками, вченими, збирачами фольклору та укладачами словників. Останніх ми вже звикли звинувачувати в народництві, утилітаризмі, політичній тенденційності художньої та наукової творчості. Та чи не пора подивитися на Франка, Грін-ченка, Єфремова, Кримського та багатьох інших як на персонажів і творців української політики, теоретиків націоналізму, соціалізму і т. д., які, крім усього іншого, ще писали вірші, оповідання, романи, статті (і дуже часто у віршах висловлювали ідеї, придатні для трактату, тому що трактати були заборонені). І подивитися на останні як на політичний текст, як на національний наратив, або “нара-тив нації”, який, може, і не має надто великої художньої цінності, однак має величезне політичне значення. Ці люди мали колосальну творчу й політичну уяву, в якій досить виразно поставала нація — ця, за визначенням Бенедикта Андерсена, “уявлена спільнота”. Без таких актів уяви, або, точніше, уявлення нація неможлива” [148,282].
Методологічно вагомі спостереження, що розвивали теорію національної самототожності, а також її інтерпре-таційну практику містили праці Т. Салити “Продовження” (Львів, 1991), “Високе світло” (Львів, 1994), “Імператив” (Львів, 1997), В. Мельника “Валер’ян Підмогильний” (К., 1991), М. Ткачука “Поезія як утвердження. Проблеми розвитку поезії русинів-українців Югославії 70—90-х рр. XX ст.” (Тернопіль, 1993), Є. Сверстюка “Блудні сини України” (К., 1993), “На святі надій” (1999), Ю. Войчишин “Ярий крик і біль тужавий…”. Поетична особистість Євгена Маланюка” (К., 1993), Н. Зборовської “”Танцююча зірка” Тодося Осьмачки” (К., 1996), О. Батана, 3. Гузара, Б. Червака “Лицарі духу. (Українські письменники-націо-налісти — “вісниківці”)” (Жидачів, 1993; Дрогобич, 1996), Л. Грицик “Орієнталістика Агатангела Кримського в українському літературному процесі початку XX століття” (К., 1994), О. Веретюк “Українське літературне життя українців у міжвоєнній Польщі” (Тернопіль, 1994), М. Ільницько-го “Від “Молодої Музи” до “Празької школи”” (Львів, 1995), А. Іляка “Грицько Григоренко” (К-, 1995), В. Соболь “З глибини віків” (К., 1995), І. Дзюби “”Застукали сердешну волю…”: (Шевченків “Кавказ” на тлі непроминального минулого” (К., 1996), О. Мишанича “Крізь віки” (К., 1996), “Повернення” (К., 1997), Р. Радишевського “Польськомов-на українська поезія від кінця XVI до початку XVIII ст.” (К.,1996), 3. Гузара “До джерел національної ідеї в українській літературі. Вибрані місця з дошевченківської доби”
(Дрогобич, 1996), П. Іванишина “Олег Ольжич — герольд нескореного покоління” (Дрогобич, 1996), “Петро Скунць. Силует митця на тлі епохи” (Дрогобич, 1999), Т. Бовсунів-ської “Феномен українського романтизму. Частина 1: Етногенез та теогенез” (К., 1997), Р. Мовчан “Українська проза XX століття в іменах” (К., 1997), О. Пахльовської “Сіуіка Іенегагіа 17сгаіпа [Українська літературна цивілізація]” (Рим, 1998), І. Приходько “Національна ідея у творчості І. Нечуя-Левицького” (Львів, 1998), М. Жулинського “Вірю в силу духа” (К., 1999), “Подих третього тисячоліття” (К., 2000), Я. Мишанича “”Історія Русів”: історіографія. Проблематика, поетика” (К., 1999), О. Нахлік “Письменник — Нація — Універсум: Світоглядні та художні шукання в літературі ХГХ—XX століть” (Львів, 1999), І. Руснака “Українська література Канади і формування національної самосвідомості канадських українців” (Снятин, 1999) та ін.
Націологізм як стрижнева і наймасштабніша течія національно-екзистенціального теоретичного напряму тісно діалогізував із методологемами інших націоцентрич-них течій, а також інших методологій. Більшість причетних до нього праць мала до певної міри характер постколоніалі-стичний, екзистенціальний, етнопсихологічний чи герме-невтичний, доповнюючи й урізноманітнюючи загальний націоцентричний метадискурс.
Основу націоцентпричного постколоніалізму сформувала визначальна для будь-якої постколоніальної критики антагоністична корелятивна пара: колоніальне (поневолене) / імперське (поневолювальне). Однак у національно зорієнтованих постколоніальних інтерпретаціях значним був акцент на абсорбації попередньої антиколоніальної традиції: досвідів Т. Шевченка, братчиків, громадівців, неонародників, І. Франка, Лесі Українки, вісниківців, націоналістів діаспори та ін. Не меншу роль відігравало зосередження уваги на культурному націоналізмі як визначальному націотвірному факторі — так його окреслюють Е. Саїд, Е. Сміт, Е. Томпсон, С. Дюрінґ, С. Гантіґтон та ін. Поступово у працях низки авторів (С. Андрусів, О. Баган, С. Гречанюк, Р. Гром’як, І. Денисюк, І. Дзюба, В. Дончик, М. Жулинський, Н. Зборовська, В. Іванишин, С. Квіт, Г. Клочек, Л. Костенко, В. Моренець, М. Наєнко, В. Панчен-ко, В. Пахаренко, О. Пахльовська, А. Погрібний, Т. Салига, Г. Сивокінь, Р. Харчук, Б. Червак, М. Шкандрій та ін.) кристалізувалися методологічно вагомі судження, котрі уможливлювали розгляд вітчизняного постколоніалізму як актуалізованої постімперською історичною ситуацією методології тлумачення, в якій підставою для інтерпретації були пріоритетність збереження й розвитку національно-культурної ідентичності, утвердження її самодостатності (в т. ч. літературноО та полеміка на цій світоглядно-естетичній основі із імперськими й космополітичними дискурсами.
Методологічні ідеї націоцентрично зорієнтованого постколоніалізму чітко конституював у статтях Іван Дзюба — “Україна і світ (Напередодні незалежності)” (1990), “Трохи одвели душу?” (1991), “Про “демократичний” нігілізм” (1991), “Доповідь на Першому Всесвітньому форумі українців” (1992), “Література — це все, що написано талановито” (1992), “До концепції розвитку української культури” (1992), “Стереотипи сприйняття української культури” (1997), “Крізь “постмодерністські окуляри” і без них…” (1997), “Духовні спустошення і трансформації в українському суспільстві XX ст.” (2000) та ін., в яких загальнокультурна, ідеологічна проблематика поєднувалась із літературознавчою. Багатогранно, попри дещо звужене розуміння вольового націоналізму Д. Донцова та не завжди критичну глорифікацію демократичної традиції, висвітлено діалог української культурної свідомості і світової куль* тури в доповіді на Першому конгресі Міжнародної асоціації україністів “Україна і світ (Напередодні незалежності)” (1990), у якій чітко закцентовано геополітичний, етнічний, економічний, ідеополітичний, культурний та мовний аспекти проблеми [58, 330—349]. З позицій панівної на той час ідеології націонал-лібералізму І. Дзюба взяв під сумнів можливість використання українського націоналізму як ідеології державотворення, наголошуючи на необхідності ідеологічного плюралізму, опонуючи ідеям шовінізму та українофобії, наголошував на одночасній пріоритетно* сті демократії, нової політичної нації (консолідованої “на принципі державності, а не етнічності”), “вселюдських цінностей”, “нації-держави”, національного інтересу та “ідеї України”: “…варто подбати про те, щоб для всіх громадян України Україна стала життєвим інтересом. Але й ідеєю. Бо інтерес без ідеї нікуди не веде” [58,360].
У 1991 р., виступаючи проти огульно-критичних тенденцій “демократичного” нігілізму, І. Дзюба пропонував виважено оцінювати доробок авторів радянського періоду за національним критерієм: “…всім нам варто вчитися відрізняти грішне від праведного, донощиків і фарисеїв, прислужників режиму — від його жертв, не лише прямих, а й “неочевидних”, від тих, хто, мусивши “адаптуватися” до нього, чинив свою сумлінну працю задля української культури за всяких умов” [59,594]. У передмові до книжки “Канон та іконостас” (1997) не лише вдумливо аналізував доробок М. Павли шина та іронізував із деяких його постмодерністських настанов (“Чи ж постмодерністське заперечення остаточних істин не поширюється на нього самого?”), окреслював власне розуміння культурної ситуації в пострадянській Україні, вважаючи її ще колоніальною: “Як на мене, у сфері культури ми ще далекі від остаточного подолання стану колоніального: якщо мати на увазі не тільки самопочуття суб’єктів культурної творчості, а й реальне співвідношення культурних потенціалів та енергоємностей носіїв культури (книга, преса, засоби масової інформації, мовна і ментальна орієнтація маскультури тощо), зрештою — небезпечно спотворену конфігурацію культурного простору в межах колишнього СРСР, русифікаторські силові лінії якого ще далеко не розмагнічені. В кращому разі подолання цього колоніального стану займе цілу історичну добу” [59,670,669].
У 2000 р. І. Дзюба, підгримуючи інших авторів, робить ключовий висновок про новітній “духовний геноцид”, про неоколоніальний, окупований стан сучасної української культури. Цей висновок, стосуючись ЗМІ, значного масиву літературної та наукової продукції, стане для більшості вітчизняних постколоніальних критиків основоположною методологічною ідеєю і в наступному десятилітті: “Значна частина засобів масової інформації працює на пониження морального рівня і примітивізацію запитів та смаків людності. І безсоромно паразитує на національній несформо-ваності, на глибокій зрусифікованості суспільства, нагнітаючи шалену кампанію компрометації української культури і українства взагалі, що виливається вже в хуліганське шельмування нашої класики, в зухвале ошдження дорогих українцям імен, — під децибели фарисейської риторики про свободу слова та права людини, що не мають жодного стосунку до цих публічних паскудств. Коли читаєш таку пресу, створюється враження, що живемо в окупованій країні і окупант звіріє з кожним днем” (“Духовні спустошення і трансформації в українському суспільстві XXст.”) [59,692]. ;лл*ц
Інші автори вияскравлювали, уточнювали, поглиблювали, а інколи й переосмислювали методологічні грані національно акцентованої постколоніальної інтерпретації, світоглядно маневруючи між націоналізмом та лібералізмом*
Наприклад, директор Інституту літератури М. Жулинський, осмислюючи у 1997 р. концептуальну проблему “національної самоідентифікації” та утвердження націоналізму, писав: “Україна сьогодні стоїть перед великою і важливою проблемою: як відновити, як відтворити цілісну картину національного образу культури, як набути свою національну, цивілізаційну ідентичність?” [77, 68]. Інші проблемні питання, акцентовані у статтях і монографіях 90-х років (“Вірю в силу духа” (Луцьк, 1999), “Подих третього тисячоліття” (Луцьк, 2000), “Заявити про себе культурою” (К., 2001)), увиразнювали цю постколоніалістичну настанову. Йшлося про питання “духовно-національного відродження” та національного ідеалу, національного обов’язку та національної держави, місця “української національної ідеї в ідеологічній системі державотворення”, культури як “національної самосвідомості”, формування “духовної незалежності” України, загрозливість двомовності та ін.
В одній зі статей за 1992 р. Григорій Сивокінь, активно вивчаючи різні теоретико-методологічні проблеми (літературний канон, біографічний метод, художній підтекст, епігонство, самототожність письменника, літературний процес, теоретичну концепцію Є. Маланюка, національну ідентичність М. Гоголя, соціальну функцію мистецтва слова та ін.), не просто пов’язував теоретико-літературне знання із певною культурною ідентичністю, а й виразно скеровував постколоніальний метадискурс у сферу національного буття, оскільки вважав, що “теорія має багато що пояснювати саме в національно специфічному аспекті” [160,48]. Говорячи про “соціальну заангажованість літературного твору”, ще у 1990 р. дослідник чітко вказував на природний національний аспект цієї заангажованості: “Як же сьогодні українській літературі не зважати на реальні можливості національного відродження, як не працювати на нього?!” [180, 215].
Постколоніалістичну методологію динамічно роз-працьовував і Григорій Клочек у теоретичних статтях, присвячених системному підходові, рецептивній поетиці, методології літературознавчої есеїстики Є. Маланюка, українській ідеї у творчості вітчизняних класиків та ін. [104] Однак найуспішніше теорію та практику комплексного постколоні-ального прочитання він продемонстрував у монографії “Поезія Тараса Шевченка: сучасна інтерпретація” (К., 1998). У цій праці з використанням постколошалістичних засновків розкрито антиколоніальну та націоцентричну позицію Шевченка як поета-державника: “Творість поета наділена винятковою здатністю виховувати державне мислення. Вона дає розуміння і відчуття національної ідентичності, формує правдивий погляд на українську історію, виявляє національні хвороби, наснажує вірою у краще майбутнє нашого народу. А головне — виховує національну свідомість як надзвичайно важливий системотвірний чинник державного мислення” [107, 236]. Ці ідеї Г. Клочек згодом розвинув у монографії “Поетика візуальності Тараса Шевченка” (К., 2013).
Глибока націоцентрична модель постколоніалістичного тлумачення, яку живив передусім теоретичний досвід І. Франка, представлена у працях Івана Денисюка: “Перебудова і франкознавство” (1990), “Франкознавство: здобутки, втрати, перспективи” (1993), “Франкова концепція національної літератури” (1993), “Невичерпність атома: до 140-річчя Івана Франка” (1996), “Національне питання в полеміці “Між своїми”” (1996) та ін. Для наукового мислення І. Денисюка література — це завжди і передусім сутнісно національний феномен. Осмислюючи Франкову концепцію національної літератури, розглядав її як “комплекс методологічних підходів не лише до вивчення еволюції та своєрідності літературних явищ взагалі, а й у їх переломленні на національно-українському ґрунті”. Кожна національна література — “органічний сплав місцевої оригінальної різнорідності й елементів “привозних”, перейнятих з багатовікових міжнародних зносин”.; Тому історія літератури — це передусім на-ціопізнавальний процес, тобто “образ духовного розвою нації, який ніколи не підлягає якійсь одній формулі”. Не випадково й “генотип національного світосприймання” І. Денисюк пропонує шукати “у первісній релігії народу та у його фольклорі” [55, 302—304]. Усна словесність, як це видно на прикладі пісень, стає потужним націотвірним феноменом — “фактором… національної консолідації” [54,40].
Усвідомлення національної ідентичності предмета дослідження мало для І. Денисюка важливе методологічне значення. Вона стала органічною частиною дослідницького пошуку, що створювало імунітет проти космополітичних чи інших універсадістських інтенцій: “Методологія дослідження історії літератури не може бути універсальною стосовно письменства кожного народу. Важливо знайти певні ключі до національної літератури, вистежити тільки їй властиві певні явища, які й зумовлюють підходи до її збагнення”. На цій методологічній основі виростала постколоніалістична метакритична позиція дослідника:
“Мабуть, у літературознавстві жодної іншої країни не знайдемо стільки спроб приниження рідного письменства, як в українському, при одночасній відпорній тенденції -щ поборенні історично складеного комплексу меншоварто-‘ сті та накинутих колонізаторських догм. Хоча теорія української літератури “для домашнього вжитку” розкритикована давно, та все ж вона час від часу зазнає реінкарнації у все ще живучих ярликах, безпідставно наліплюваних на неї, — “народницька”, “народна”, “неповна” тощо, які принижують її сумарно або в окремих стадіях розвитку… у мавпуван-ні чужоземних літературних процесів — досить механічному перенесенні їх на український грунт, у переоцінці впливу то Росії, то Заходу при дивовижному нехтуванні культури Орієнту. Методологія дослідження міжцивілізаційних контактів все ще зазнає перегинів, національно-автохтонні чинники слабо враховуються (…) Несправедливої критики зазнають суспільна заангажованість нашої літератури та її фольклоризм (…) Навіть наші генії видаються декому ліліпутами у порівнянні з західними”. Так виявлялося одне з характерних формулювань національного імперативу І. Де-нисюка: слід “студіювати й оцінювати літературу з точки зору її специфіки, яка скристалізувалась у певних умовах і яка виконує свою національну місію” [55,303,299,300].
Активно використовуючи досвід І. Франка, щоправда, із залученням пізнішої спадщини, передусім вісниківства (“Бард неспокою раси (Євген Маланюк)” (1993), “Апофеоз духу (Ідея і чин Олега Ольжича)” (1993), “Юрій Липа: людина і мислитель” (1994), “Про деякі філософські підстави українського націоналізму” (1994), “Дух католицизму” (1994), “Есей та есеїзм” (1995), “Українська культура: звідки і куди” (1995), “”Слов’янська єдність”: націологічний аспект” (1997), “Православ’я в геополітичному спектрі” (2000) та ін.), розбудовував власну методологічну концепцію Олег Батан. Вже у книжці “Іван Франко і теперішнє становище нації” (Дрогобич, 1991) він у постколоніатстично-му дусі актуалізував спадщину видатного письменника та мислителя, щоб одним із перших “прокласти стежку до зміни заяложених, стереотипних поглядів на особу і творчість Івана Франка”. Намагався окреслити й складники світогляду І. Франка, і водночас власну методологічну позицію: націо-софське спрямування думки, критику марксизму та матеріа-лістичного світогляду, реабілітацію консерватизму, ірраціоналізму та релігійності, естетичну багатогранність, націо-центричне •протиставлення імперським стереотипам та ін.
Вихід на посутні методологічні питання постколоніа-лістичної критики можна було спостерегти і в істориків літератури. Типовий приклад — послідовно націоцентрич-ні студії Віталія Дончика та Анатолія Погрібного. Для праць В. Дончика — “Діаспора” (1991), “Позбуваючись догм” (1991), “В ім’я України” (1993), “Письменник трагічної долі” (1993), “Чи шануємо ми Шевченка?” (1994), “Занепад чи відродження?” (1996), “Національна історія як духовне опертя української літератури” (1997), “Шістдесятництво як явище” (1997), “Не знають чи не хочуть знати?”
(1999) [69; 72] та ін. — теоретично значуще є розуміння літератури як глибинно національного — націотвірного і націозахисного — художнього феномена; літературознавства — як виразно національної гносеологічної системи. Обґрунтовував він і методологічну важливість національної ідеї в структурі гуманітарної свідомості та націозахис-ній полемічній спрямованості наукового мислення та ін. В інтерв’ю 1995 р. В. Дончик стверджував, що “праця критика й літературознавця, тим більше українського, ніколи не була й не могла бути вільною від політики”. Так само як і об’єкт української науки про літературу, “він і найбільш “заангажований” і найбільш “художній”” [72,212—214].
Подібну методологічну позицію утверджував А. Погрібний (“Орієнтири третьої хвилі” (1991), “”Всевидяще око України” (І. Нечуй-Левицький)” (1998), “Реалізм у соцре-алізмі” (1999), “Гарячий Куліш” (1999), “Література універ-салістської місії” (2000), “Шевченкові імперативи і ми”
(2000) та ін.) [163]. Літературу він розглядав як могутній засіб націотворення, людинотворення, деколонізації і державотворення: “Є всі підстави сподіватися, що значно інтенсивніше, аніж досі, естетичне й українознавче осмислення літератури дозволить їй глибше іти “меж люди” — межи наше суспільство, сприятиме належному пізнанню і засвоєнню ним її зцілюючої, облагороджуючої, просвітлюючої сили, яка так потрібна для зміцнення Української держави, виховання її свідомих громадян” [162,59].
Теоретично цілісно й системно виклала свою постко-лоніалістичну концепцію. Оксана Пахльовська в культурологічних, політологічних та літературознавчих працях “Проблема спадщини в українській культурі та форми її імперської експропріації” (1990), “Система табу як ідеологічна кодифікація псевдоісторії України” (1990), “Відкритий лист до всіх, хто любить Україну” (1992), “Гей, Республіка Банана!” (1992), “Україна: шлях до Європи… через
Константинополь” (1994), “Русифікація України в XX ст.: мета, модальності, результати” (1995), “Українська література очима Заходу: аспекти і причини аберації” (1996), “Творчість Івана Франка як модель культурно-національної стратегії” (1996), “Евген Маланюк: интерпретация Гоголя” (1997), “Від Хмельницького до Мазепи: концептуа-лізація Української держави” (1997), “Між Росією та Європою: геополітичний шок України” (1999), “Українські шістдесятники: філософія бунту” (2000) та ін.
Уже в доповіді на Першому Конгресі МАУ (1990) вона чітко окреслювала українську ідентичність як європейську, а незалежну державу розглядала як єдиний інститут, що “може спинити ентропію національної культури і спрямувати вивільнену енергію на конструктивну творчу її самореалізацію”. Щоправда, держава повинна була працювати “за стандартами європейської демократії” [160, 100]. Цю ж саму діалектичну ідею — “те, що є істинно національне, неминуче стає також і європейським. І лише те є європейським, що в основі своїй є національним” [158, 116] — утверджуватиме разом із ідеями індивідуалізму, демократизму, антиімперства й пізніше. При цьому основуватиметься не лише на дещо внутрішньо суперечливій філософії західного лібералізму, а й на українській антиколоніальній традиції. Особливо цінне її звернення до досвіду І. Франка у методологічно акцентованій доповіді на Міжнародній науковій конференції у Львівському університеті (25—27 вересня 1996) “Творчість Івана Франка як модель культурно-національної стратегії”.
Монографію Оксани Пахльовської “Civilta letteraria ucraina [Українська літературна цивілізація]” [210], видану 1998 р. в Італії, є підстави вважати результативним застосуванням нащоцентричної постколоніалістичної методології. У дослідженні Україна та її література представлені як інтегральна частина європейської цивілізації, “цивілізації діалогу”. Акцентовано центральність України у процесі зустрічі між гуманістичним Заходом та православним Сходом. Доведено європейську ідешичність української ідеї, закодованої в європейських концепціях республіки, свободи, толерантності, демократичного плюралізму, тобто в аспектах суголосних засадам лібералістичного “відкритого суспільства”. Ця праця так і не була перекладена на українську мову.
Інша помітна течія — екзистенціалізм як філософський національно-екзистенціальний метод тлумачення. Найрельєфніше його було окреслено у різножанрових
працях В. Іванишина. Подібне розуміння можна було знай’ ти в інокультурних екзистенціалістичних традиціях. Наприклад, М. Бердяев вказував, що “людина входить у людство через національну індивідуальність” (“Національність і людство”), а М. Бубер, виявляючи специфіку народу, “позбавленого вільного та самостійного існування”, доводив, що особистість повинна усвідомити те, що “саме вона, а не хто інший, покликана прислужитись цьому народові” (“Гебрейство та людство”).
Основоположник філософського екзистенціалізму Мар-тін Гайдеґґер (1889—1976) наголошував на закоріненні існування людини в батьківщину, справжню екзистенцію корелював із “історичним шляхом” народу, а мистецтво вважав джерелом національного буття: “Джерело художнього творіння, тобто разом джерело творців і джерело охоронців, а значить джерело звершено-історичного тут-буття народу є мистецтво” (“Джерело художнього творіння”). У межах українського пострадянського екзистенціалізму синтезувались та складно переплітались релігійна (християнська), атеїстична, феноменологічна, онтологічна традиції, однак визначальною була націологічна домінанта. Про це свідчили літературознавчі праці М. Бондаря, Ю. Бондаренка, Л. Гамаль, Л. Го-ломб, А. Дахнія, Л. Залеської-Онишкевич, Н. Зборовської, Л. Коломієць, Л. Костенко, М. Коцюбинської, Н. Михайлов-ської, Л. Мороз, В. Пахаренка, Л. Сеника, М. Тарнавського, Л. Тарнашинської, Г. Токмань, А. Яковця та ін.
У 90-ті роки XX ст. помітно заявили про себе праці, що, крім історико-літературного матеріалу, містили важливу, концептуально розроблену методологічну основу. Такою стала монографія Василя Пахаренка “Незбагнений апостол. Світобачення Шевченка” (1994, 1999), над якою автор працював упродовж 1992—1998 рр. Це есеїстичне видання — нове слово в осягненні естетики та ідеології Т. Шевченка як українського генія. Водночас автор на практиці довів ефективність свого інтердисциплінарного підходу, що синтезував різні літературознавчі, а також хри-стологічний та націологічний методи інтерпретації і ви-яскравлював Кобзаря як християнина і націоналіста, духовний світ якого тримається на ціннісних константах— Бог, людина і нація.
Важливий компонент методики дослідника — національно інтенційований екзистенціалізм, що дало йому змогу помітити специфіку Шевченкового художнього тлумачення людини і світу. Йшлося про те, що Т. Шевченко
“вперше і, мабуть, востаннє в історії не тільки літератури, а й людства так глибоко й досконало втілив саму екзистенцію нації (української зокрема, а через неї і як такої)”. Методологічно вагомий і висновок про те, що Шевченкова людина “може існувати як Людина… лише в середовищі свой нації”, оскільки “немає громадян Всесвіту, планети, як немає людини абстрактної” [157, 23, 203]. Елементи екзистенцій-ного тлумачення можна було віднайти і в інших працях В. Пахаренка — монографіях “Нарис української поетйки>> (Кіш, 1997) та “Поєдинок з Левіяфаном. Міт і псевдоміт в українській літературі 1920-х років” (Черкаси, 1999).
У своїй філософсько-літературознавчій монографії “Трагічні оптимісти. Екзистенційне філософствування в українській літературі ХГХ — першої половини XX ст.” (Львів, 1998) Наталія Михайловська використовувала окреслення Д. Донцовим творчості письменників-вісниківців, розглядала специфіку екзистенціалізму як філософської течії у вітчизняній літературі на прикладі творчості Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, В. Стефаникау В. Винниченка, В. Підмогильного, М. Хвильового, Т. Ось^ мачки. Попри оминання онтологічно-екзистенціального досвіду М. Гайдеґґера та часткове висвітлення феномену вісниківської літературної традиції, авторка запропонувала методологічно важливі тлумачення таких явищ, як екзистенційне мислення, екзистенційне філософствування та екзистенційна філософія (власне екзистенціалізм). Важливий момент дослідження — виявлення національної специфіки українського екзистенційного філософування, що основувалось на “духовному ґрунті Святого Письма” і мало виразний націологічний аспект, оскільки “шукало відповіді на проблеми існування української людини в трансцендентному і знаходило у пізнанні волі Божої для особи і нації, осягненні етичної та естетичної досконалості створе-* ного Ним світу” [127,196].
У межах націоекзистенціальних течій розвивалася й націософська герменевтика як теорія і практика тлумачення, що базувалася на філософії національного буття — сенсах історико-культурної традиції, національній аксіології та первнях національної духовності і буттєвості (в дусі Дж. Віко, Й. Гердера, Й. Фіхте, Ф. Шлегеля, Г.-В.-Ф. Гегеля, В . і Я. Гріммів, Дж. Мадзіні, Т. Карлайла, В. Дільтея, М. де Унамуно, М. Гайдеґґера, Ш. Морра та ін.). По-своєму на методологічно значущі герменевтичні проблеми виходили у своїх працях Л. Бондар, М. Бондар, Р. Гром’як, І. Денисюк, В. Дончик, М. Жулинський, В. Іванишин, С. Квіт, Г. Клочек, Л. Костенко, В. Марко, Л. Мороз, Г. Сивокінь, Т. Салига, І. Фізер, Вал. Шевчук, Г. Штонь, продовжуючи національну традицію філософського літературознавства (О. Потебня, І. Франко, С. Смаль-Стоцький, Д. Донцов, Є. Маланюк, Ю. Бойко та ін.).
Найглибше і найпослідовніше націософську герменев-тичну концепцію осмислення вітчизняної культури, зокрема літератури, вигграцювала Ліна Костенко, і не лише в поетичній творчості. Йдеться насамперед про її виступи перед академічною спільнотою, вперше зібрані Сергієм Гречанюком у журналі “Урок Української” (2000, № 2): слово подяки за премію Фундації Антоновичів “Якщо самі ще не осмислили, то чого хочемо від світу?” (Вашингтон, Джорджтаунський університет, травень, 1990), а також виступ на Міжнародному симпозіумі “Леся Українка і світова культура” “Геній в умовах заблокованої культури” (Луцький університет, вересень 1991), “Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала” (Києво-Могилянська академія, вересень 1999). Багатогранно її інтерпретаційну позицію репрезентували й інші виступи перед різними аудиторіями.
В основі герменевтичного мислення Л. Костенко — усвідомлення фундаментальної націотвірної ролі Слова, літератури в бутті кожного народу і людства. Слово було “в початку людства. І в початку кожної нації”, писала авторка, тому “кінець Слова може бути кінцем нації”. Аргументовано обстоювала герменевтичну традицію висвітлення мистецтва як потужного інтерпретатора національного буття: “Як мистецтво подасть образ свого народу, його ментальність — так світ і сприйме” [112, 56]. Витлумачуючи феномен геніальності Лесі Українки, Л. Костенко розвивала націоекзистенціальні ідеї, осмислюючи унікальну важливість письменника, особливо генія, для поневоленої, “заблокованої культури”: “Великі українські письменники— це письменники, сформовані історією свого народу. Це провидці, часом проводатори своєї осліплої від сліз, і горя нації”. Кожен справжній поет — “це діагностик суспільства. Все, що він робить, він робить у проекції ‘Я& потреби культури свого народу” [113].
Герменевтичні ідеї разом із постколоніальною критикою та націологічним “обрієм сподівань” прозвучали в лекції “Гуманітарна аура нації…”, в якій центральною проблемою постімперської України як “проблемно незалежної держави” було названо відсутність адекватної національному буттю методології розуміння та мислення — “гуманітарної аури нації” (“…потужно емануючого комплексу наук, що охоплюють всі сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою, мистецтвом,—в їхній інтегральній причетності до світової культури і, звичайно ж, у своєму неповторному національному варіанті”) [114, 7]. У цьому аспекті порушено питання шовінізму та імперіалізму, пот-рібності національної ідеї, “варваризації суспільства”, необхідності національної держави, демократичної “десак-ралізації” (“обливання брудом” вітчизняних класиків), примітивних “етнографічних гопакедій”, браку ідеології державотворення (“А де наша універсально-державницька теорія?”), знищення української культури, критики колоніального “адаптованого розуму” та ін.
В основу державного будівництва Л. Костенко пропонувала поставити українську національну культуру (наріжним каменем держав у цивілізованих народів “завжди була Книга, культура”), повернути українському народові “його історію, його мову, його культуру” (“Адже все це віками нищила імперія як визначальні чинники його національної Ідентичності”). Для цього слід насамперед через адекватну— національно вкорінену — інтерпретацію усунути “дефект голосного дзеркала”, актуалізувати національний спосіб розуміння: “Ми ж Україну відкриваємо в Україні, і це нікому не загрожує ні втратою територій, ні духовних цінностей. Це лише вимагає перегляду звичної схеми. Перестановки некоректно поставлених дзеркал” [114,26,28, ЗО].
Показова щодо застосування герменевтичної методики — монографія Григорія Штоня “Духовний простір української ліро-епічної прози” (К, 1998), що методологічно спиралась на світовий та вітчизняний філософсько-герме-невтичний досвід (М. Бердяєв, М. Гайдеґґер, Г.-В .-Ф. Те-гель, О. Потебня, Д. Чижевський, К. Ясперс та ін.). У цій праці в класично-герменевтичному дусі через актуалізацію націотвірного сенсу осмислено українську ліро-епічну прозу XIX—XX ст., твори якої “своєю мовою обрали мову духовної щоденності народу” і яка виразила “вирішальний етап духовної індивідуалізації “пошевченківського” українського народу напрацьованим нею мовно-художнім каноном” [206, 5—6, 315].
Найпослідовніше національно зорієнтовану герме-невтичну модель зреалізував Сергій Квіт у посібнику “Основи герменевтики” (К., 1999, 2003). Ця праця, попри несистемний виклад та очевидну фрагментарність, доволі чітко окреслювала національну ідентичність, висвітлювала бачення герменевтики як “загальної теорії інтерпретації”, містила виклад основних герменевтичних течій (від античних авторів до П. Рікера) та деяких літературознавчих напрямів. Національно зорієнтований тип мислення дослідника проявлявся в осмисленні таких проблем, як “інтерпретація і влада”, “таємні товариства і ордени”, “Мартін Гайдеґґер і українська традиція”, “світ традиційного українського мовлення”, постмодернізм (постструк-туралізм) як “фетишизація лібералізму”, “герменевтика як літературна естетика”. Цікавими стали міркування автора про міжкультурний сенс творчості М. Гайдеґґера: “Він належить до тих особистостей, які однаковою мірою є “своїми” для всіх національних культур (…) Мартін Гайдеґґер може знайти найповніше зрозуміння й потвердження в нашій традиції, однаковою мірою, як остання повинна бути посилена його спадациною” [102, 47]. Схожу теоретичну позицію автора засвідчили монографія “Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет” (К., 2000), збірники літературно-критичних статей та есе “Свобода стилю” (К., 1996), “В межах, поза межами і на межі” (К., 1999), “Понад часом” ОК., 1999).
Постійно присутнім у межах націоцентричного методологічного напряму був й етнопсихологічний підхід, зосереджений на моделюванні теоретичного дискурсу через осмислення явищ національної психіки, етнічної самосвідомості, національної вдачі, національної ментальності, національного характеру, етнопсихічних структур, етнокультурного досвіду, народних морально-етичних ідеалів та ін. За його методологічну основу правили праці зі світового гуманітарного доробку (Дж. Віко, Й. Гердер, Й. Фіхте, Г.-В.-Ф. Гегель, Г. Лебон, В. Вундт та ін.), а також українських етнопсихологів (Г. Ващенко, Д. Донцов, М. Костомаров, О. Кульчицький, Ю. Липа, В. Липинський, Є. Мала-нкж, І. Мірчук, І. Нечуй-Левицький, О. Потебня, В. Храмова, Б. Цимбалістий, М. Шлемкевич, В. Щербаківський, В. Янів, Я. Ярема та ін.). Активно, хоч і не завжди системно, осмислювали етнопсихологічну проблематику С. Андрусів, Г. Вервес, Я. Гарасим, Л. Дем’янівська, І. Денисюк, Л. Дунаєвська, Н. Кузякіна, Л. Мороз, В. Нарівська, Я. Поліщук, В. Працьовитий, І. Приходько, Н. Шумило та ін.
Концептуально зрілий етнопсихологічний підхід 63010 розпрацьовано у монографії Валентини Нарівської “Національний характер як художньо-естетичний феномен українсько; та російської прози 50—70-х років двадцятого століття”* Націоцентричну зорієнтованість цієї студії фіксує хоча б таке міркування: “Трагічні протиріччя історії народів колишнього Радянського Союзу нагально вимагають від сучасної людини, навіть не спеціаліста, повернутись до їх аналізу, до створення нових концепцій відродження національних культур”. [142,49].
– Певне значення для розвитку етнопсихологічної методики мали монографії Володимира Працьовитого “Український національний характер у драматургії Миколи Кулі-ша” (Львів, 1998) та “Національний характер в українській драматургії 20—30-х років XX ст.” (Львів, 1999).
Усі течії націоцентричного напряму активно взаємодіяли між собою у методологічній сфері, творячи найрізноманітніші модифікації на рівні конкретних методик інтерпретації. Подібні дифузні процеси відбувалися і стосовно інших методологій — філологічної, компаративістичної, системологічної, психологічної, рецептивно-естетичної, котрі по-своєму виражали націоекзистенціальні концепти. Націоцентричний методологічний досвід варто вважати одним із домінантних, усепроникних у сфері літературознавчої свідомості 90-х років XX ст., котрий активно розвивався, часто долаючи здавалося б неперехідні ідеологічні межі між “авангардизмом” (“модернізмом”) і “традиційністю” (Г. Сивокінь), постмодерними західниками і ґрунтів-цями (Р. Харчук, Є. Баран) чи “модернізаторами” і “нативістами” (О. Гнатюк). Його методологеми можна було спостерегти у дискурсі вчених, що займали вельми критичні стосовно імперативів національної традиції постави. Наприклад, у виступі 2000 р. на черговому філологічному семінарі у Київському університеті Г. Грабович, висловлюючись стосовно культурної ситуації в пострадянській Україні, підважив навіть деякі власні мультикультуральні, ліберально-космополітичні настанови: “…все це віддзеркалює, річ ясна, загальну державну культурну політику — тобто ЇЇ відсутність, де по суті все, що стосується культури й науки, залишається напризволяще. Замість наполегливої, цілеспрямованої політики на відродження культури нації, яка кількасот років була приречена на небуття і з великими жертвами боролася за незалежність, і яку десятиліттями совєтська система планомірно нищила (адже планувалося злиття в один “совєтський народ/1), маємо тепер політику laissez faire. Нехай, мовляв, вирішує ринок— йому видніше” [34,14].
Домінантність та всепроникність націоцентризму виявляла і тематика кандидатських та докторських робіт з літературознавчих спеціальностей. Наприклад; С. Приго-дій “Імпресіонізм на рубежі ХГХ—XX сторіч: типологія та національні особливості (на матеріалі української та американської літератур” (1995), В. Звіняцковський “Ннколай Гоголь. Тайньї национальной души” (1995), В. Шевченко “Українська історична поема XIX — початку XX століть. Концепція історизму, жанрова специфіка, шляхи розвитку” (1996), Т. Руда “Взаємодія національних художніх культур: літературознавчі аспекти” (1996), Б. Мельничук “Випробування істиною: проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі” (1997), Т. Бовсунівська “Феномен українського романтизму: основні параметри каталогізації та ідентифікації” (1998) та ін. Серед кандидатських студій — “Образ України в перцепції творців ‘”української школи” раннього польського романтизму (Ю. Залеський, А. Мальчевський, С. Го-щинський)” І. Левандовської (1995), “Проблема національного характеру у творчості Г. Квітки-Основ’яненка” Л. Горболіс (1995), “Українська історіософська поезія міжвоєнного періоду (проблеми і пошуки)” М. Крупача (1996), “Українська історична поема XIX — початку XX століть. Концепція історизму, жанрова специфіка, шляхи розвитку” В. Шевченка (1996), “Творчість Г. Сенкевича у контексті українсько-польських літературних взаємин” М. Васьківа (1996), “Духовний ареал українського літературного бароко (в зіставленні з французьким національним варіантом)” О. Зінченка (1996), “Модель ідентичності в канадському літературно-художньому і літературно-критичному контексті” Н. Овчаренко (1996), “Концепція духовності керівника держави в літописі Самійла Величка” Ю. Сафонова (1998), “Становлення і розвиток творчої Постаті Євгена Маланюка (у контексті літератури 20—30-х років XX століття) Н. Лисенко (1999), “їсторіософічна концепція пенталогії Б. Лепкого “Мазепа” та її художня реалізація” Т. Литвиненко (1999), “Творчість Євгена Маланюка і “Празька школа” українських поетів” О. Прохоренко (1999), “Творчість Леоніда Мосендза. Особливості художнього світовідображення” І. Набитовича (1999), “Художня модель національної ідентичності в прозі Валерія Шевчука” Л. Донченко (1999), “”Історія рухав”: історіографія, проблематика, поетика” Я. Мишанич (1999), “Дискурс національної ідентичності у творчому надбанні Лесі Українки” О. Онуфрієнко (2000), “Національне і загальнолюдське в естетичній інтерпретації Лесі Українки (на матеріалі ліричних творів)” Л. Чикур (2000), “Проблеми національної психології у творчості О. Довженка” Н. Медвідь (2000), “Своєрідність художнього втілення національної ідеї у творчості Володимира Самійленка” М. Мартинюк (2000), “Твори Ольги Кобилянської з життя української інтелігенції. Пошуки морального ідеалу” Л. Матусяк (2000), “Українська поезія резистансу 40—50-х років XX століття: генетичний контекст і естетична природа” І. Роздольської (2000), “Національно-специфічні засади обробки традиційних сюжетів (на матеріалі творчості Лесі Українки)” М. Шевчук (2000), “Український та російський історичний роман кінця XX ст.: проблема національного характеру” В. Приходько (2000) та ін.
2.3. Постмодерні (постструктуральні) запозичення в українському літературознавстві
Доволі помітними у 90-ті роки XX ст. були також методологічні інтенції постмодернізму, компаративізму, міфокритики та христології. Постмодернізм (постструктуралізм) був переважно зорієнтований на засвоєння зарубіжної метадискурсивної традиції, не знаходячи тривкого опертя в національній гносеологічній культурі. У намаганнях деміфо-логізувати нігілістичний політичний досвід інтернаціоналістичного соцреал ізму деякі українські дослідники звернулися до іншого політико-міфологічного досвіду — космополітичного постмодернізму (постструктуралізму), що естетично й теоретико-методологічно виражав ідеологію неолібералізму та, частково, неомарксизму (праці Ж. Батая, М. Фуко, Ж. Дерріди, Р. Барта, Ж.-Ф. Ліотара, Ж. Дельоза, Ю. Крісте-вої, Г. Сіксу та ін.). Постмодернізм як інтердисциплінарна методологія структурувався на деконструктивізм, неофемі-нізм (феміністичну критику), гей-лесбійські студії та деякі космополітичні течії в постколоніальній критиці, культурних дослідженнях, дискурс-аналізі та ін.
Постструктуральний дискурс формували: ідея деструкції (утвердження вичерпності (“смерті”) історії, естетики, мистецтва, людини, теорії літератури, нації, культури, герменевтики, статевої ідентичності та ін.); релятивний еклектизм (стирання меж між мистецтвом і немистецтвом); апофеоз суб’єктного самовираження із одночасним нехтуванням ідеалами краси, добра, правди, людяності, релігійності, національної солідарності, осмисленості як “метафізичними ілюзіями”; розгляд літератури як іронічно-ігрового “письма”; утвердження перманентного скепсису стосовно традиційних вартостей; глорифікація (часто прихована) концепцій мультикультуралізму, антиісторизму, космополітизму та ін. Серед основних постструктуральних проблем — “деконструкція” європейської свідомості як “білої міфології” (Ж. Дерріда); “війна цілісності”; “активізація розбрату” (Ж.-Ф. Ліотар); “гноїння ідей” чи розгляд літератури як “яскраво вираженої форми зла” (Ж. Батай); “смерть, автора” (Р. Барт, М. Фуко); “фашизм мови” (Р. Барт); “мовні ігри” (Л. Вітгенштейн); боротьба проти патріархальної (фалічної) культури та ін. Постмодерністсь-кі тексти насичені термінами “деконструкція”, “гра”, “влада”, “міфологія”, “текст”, “письмо”, “слід”, “фалічна культура”, “ідеологія”, “децентрація”, “дискурс”, “ризома”, “маргінальність”, “цитування”, “відмінність”, “симулякр”, “логоцентризм”, “гіпертекст”, “досвід лесбіянства”, “інтер-текст”, “політика” та ін.
Конструктивні елементи (критика тоталітарної свідомості чи деяких рис споживацького суспільства), за спостереженнями фахівців, часто поєднувалися в цих дослідженнях із нігілістичними інтенціями, підсиленими політичною, міфотворчою риторикою. Тому постструктуральні явища і тенденції незрідка окреслювались як “культурний імперіалізм” (Е. Сміт, Е. СацО; як вираження “нігілістичної метафізики” (І. Ільїн) і “буржуазного лібералізму” (Р. Рорті, Б. Шов); як “абсурдний момент в сучасній літературній теорії, бо вони не містять чіткого уявлення про те, що таке література” [196, 4] (Г. Байт). І. Фізер цитував Р. Веллека, котрий так окреслював постсгруктуралістську теоретичну парадигму: “Вона довела до зловживання свободою, довільно накручувала метафори, каламбури, гру в слівця. Вона заохочувала до нестабільності, крайнього суб’єктивізму, а цим до руйнування самого поняття знання і правди” — і так підсумовував постмодерні теоретизування: постмодернізм виявився скептичним до всіх традиційних літературознавчих понять (автора, читача, літературного твору, теорії та ін.), він розглядав мистецьку творчість як антитезу до “телічної спрямованості, етичної та естетичної переконаності”, художня творчість для нього — “ідіолект, який розкладає, децентрує, відокремлює”, це “сучасність без минулого”, “парадокс” [196,5, 78].
У межах українського постетруктурального метадис-курсу (В. Агеєва, Р. Веретельник, Г. Грабович, Т. Гундорова, І. Жерьобкіна, О. Забужко, Н. Зборовська, М. Зубриць-ка, С. Павличко, М. Павлишин та ін.) найпослідовніше проявили себе три течії — деконструктивізм, неофемінізм (гендерна критика) та постмодерний постколоніалізм, котрі не лише взаємно переплітались, а й часто поєднувались із іншими методами — психоаналізом, міфокритикою, формалізмом, соціологізмом, структуралізмом, феноменологією, біографізмом та ін. В окремих студіях і теоретичних досвідах можна було віднайти доволі активне інтегрування національно-екзистенціальних методологем (праці М. Богачевської-Хом’як, Т. Гундорової, О. Забужко, Н. Збо-ровської, С. Павличко та ін.).
Засвоєння постмодерної методології часто відбувалося на основі спроб не завжди критичної “модернізації” та “вестернізації” постколоніальної культурної парадигми (політики, науки, мистецтва та ін.), що мало, на думку дослідників, і негативні наслідки: “Поверхова “окциденталіза-ція” зруйнувала… слабкі оборонні споруди національної культури. Культурне життя набуло невідомих досі ритмів. Український культурний простір поглинав маси європейської і загалом західної різномасштабної продукції, часто без необхідних критичних фільтрів та контекстуальних адаптацій (…) Естетичні (а частіше — антиестетичні) моди й оренди” та супровідні до них ідеологічні імперативи, іпюголошені постмодернізмом, витісняли одне одного, мов кадри в старій зіпсутій кінострічці у сільському клуби Але серед цих мод і “трендів” почали утворюватися і свої константи’під незмінним знаком “деполітизації” культурної свідомості: скажімо, теза “література як гра” чи похідна від вищезгаданої теза “незаангажованої літератури”, “десакралізація”, різні форми запізнілого фемінізму… вже не кажучи про поширені “скандальні імперативи” як ефективний засіб “творчо збутися” тут-і-зараз, типу наративних еротичних екстремів чи безглуздо експресивної агресії так званої ненормативної лексики” [159]. Все це витворювало, в межах постмодерного напряму доволі складні, внутрішньо суперечливі теоретичні моделі.
Найбільший вплив на становлення та розвиток постмодерної літературознавчої парадигми мав доробок професора Гарвардського університету Григорія (Джорджа)
Грабовича: “Поет як міфотворець” (К., 1991, 1998), “У пошуках велико! літератури” (К., 1993), “До історії української літератури” (К., 1997), “Шевченко, якого не знаємо” (К., 2000). Г. Грабович засновує газету “Критика”‘та однойменне видавництво. Загалом його інструментарій охоплював різні, інколи-протилежні, теоретичні підходи — структуралізм, феноменологію, рецептивну естетику, міфокритику, націологію, компаративізм, соціологію, формалізм та ін. Плідне, попри деякі суперечливі моменти, їх застосування ілюструють праці “До історії української літератури” (1977, 1981, 1995), “Ще про “неісторичніи нації і “неповні” літератури” (1981), “Семантика котляревшини” (1994), “Теорія та історія: “горизонт сподівань” і рання рецепція нової української літератури” (1996) та ін.
У цих роботах актуалізувались концептуально важливі, віддавна апробовані літературознавчою традицією положення, що стосувались осмислення національної сутності літератури та її націотвірної функції (“.. .пошук органічності чи “органічного українського” стилю тощо — це необхідне і неминуче шукання того своєрідно-українського, без якого ця література, культура взагалі не мають сенсу. Бо жодна творчість не може існувати тільки на запозиченій моделі, якою б вона не була високою” (“Деякі теоретичні’проблеми українського літературознавства”) [33, 21]; “Література як вияв самоствердження не могла не враховувати в першу чергу свій власний культурно-психічний простір (…) На літературному ґрунті, і тим самим в національному, або скорше націотворчому дискурсі, кожний етап реформулює попередній, і впроваджує основне пересунення і розширення горизонту сподівань; кількома, зовсім не пропорційними етапами протягом одного сторіччя уможливлюється перехід від провінції’до нації” (“Теорія та історія: “горизонт сподівань” і рання рецепція нової української літератури”) [33, 81]; наголошення поруч із естетичним — суспільного коду літератури (“…разом з іншими видами мистецтва — живописом, архітектурою, музикою і т. ін. — література існує в комплексному культурно-естетичному й суспільному кеді”); увиразнення теоретичної необхідності для вирішення.складних історико-літературних питань опертя на “аналіз творення канону, його риторики і суспільно-політичних функцій, символіки і, сказати б, державно-національного міфу” [33, 22, 19]; критики універсалістських, космополітичних уявлень про мистецтво слова (“Попри те що будь-яка література посідає різні універсальні риси, вона є — у своїй специфічності — еманацією та віддзеркаленням конкретної культури. Відтак її безпосередні вияви ґрунтуються на культурній підготовленості й на потребах групи”) [33,566].
Однак у 90-ті роки XX ст. домінував у працях Г. Грабо-вича постструктуралізм. Саме постструктуралістом він окреслював себе в інтерв’ю “Літературній Україні” 1987 р. [149,445]. У передмові до збірника праць “До історії української літератури” (1995) вів мову про притаманну йому теоретичну еволюційність — “від певного історизму й дослідження формальних моментів до постструктуралістських і культурологічних настанов” [33,10). У 1989 р. чітко протиставляв “традиційне, авторитарне, до речі, ще далі народницьке світосприймання” лібералістичному, “віль-норинковому” контекстові, “де плюралізм, спочатку поверховий на рівні політичного сектантства, починає утверджуватися на глибших духовних і естетичних рівнях” [41,53]. Один із постійних складників дослідницьких сюжетів — протиставлення позитивно трактованого “модерного” і “ліберального” “народницькому”, “патріархальному”, “традиційному”, “нативістичному”, “націоналістичному” тощо.
З усієї постмодерної проблематики найпослідовніше дослідник утверджував деконструктивістський метод з його опертям на ідею децентрування. Вже у 1985 р. Г. Грабовичу йшлося про актуалізацію в українському теоретичному контексті ідеологічного “питання, що на Заході тепер широко привертає увагу вчених” — “канону і творення канону”: “В контексті постструктуральної критики, дослідження того, ким, з якими свідомими і несвідомими цілями творилися канони або взагалі канонізувалися ті чи інші твори , творці, комплексні явищі, цінності тощо – є визначальним напрямом власне тому, що він дає змогу перевірити весь тягар суспільно-культурної традиції, яку ми звикли трактувати як закономірність, як цілковиту даність” (“Деякі теоретичні проблеми українського літературознавства”) [33,18—19]. Однак, окрім ревізії соцреалі-стичних канонотворчих міфів, дослідник основну увагу скеровує на “перевірку” національно-культурної традиції, перетлумачуючи класичні літературні досвіди з позицій “децентрування”, “самодеконструкції”, “деконструктивно-го прочитання” та ін. [42, 68,104, 9].
Основним предметом деконструктивістського аналізу Г. Грабович обирає творчість та біографію Т. Шевченка [94]. У студії “Поет як міфотворець”, перекладеній С Пав-личко, він пропонував тлумачити Шевченка як самосупе-речливого “міфотворця”, антитрадиціоналіста, антимаску-лініста, “шамана”, антиреволюціонера, антидержавника, “популіста”, богоборця, розірваного між українським та російським світами маргінала, космополітичного універсаліста. Оскільки, як стверджував дослідник, “незважаючи на силу власного зв’язку з народом, Шевченко просувається від нативістичної й етноцентричної настанови до універсальних істин”, його “міфічна мисль” — “глибинна, позачасова й універсальна”; Водночас “міф” (“символічний код”) Т. Шевченка, хоч і “допоміг своєму народові знайти себе й осягнути свою відроджену силу”, виявився деструктивним — “містив у собі і краплю отрути”, бо “залишив сумнівну соціально-політичну спадщину” й “фатально” спричинив до гіпертрофування “емоційних та блокування раціональних видів мислення” [39,168,188]. В такий спосіб дослідник начебто виводив Шевченка з “домену священного”, критикував “культ Шевченка” та “популярні сприйняття його як… батька свого народу (“батько Тарас”), “великий Кобзар”, котрий як ніхто до й після нього зазирнув у самі глибини національної душі й висловив її потреби, цінності” [39,193,184].
В інших роботах Г. Грабович висловлював ідеї, що увиразнювали інтенцію на деконструювання творчості Т. Шевченка (десакралізацію та деканонізацію — одночасне підважування герменевтичної авторитетності в межах українського культурного та літературного канонів). Значна їх частина викладена у збірнику есе “Шевченко, якого не знаємо”, в якому висловлено давнє (з перекладеної статті 1979 р.) припущення про перверсійність поета (“Існує чимало розгорнутих і різною мірою патетичних коментарів про центральне місце жінки в Шевченковій творчості, передусім у плані самоототожнення. Ми перебуваємо нині лише на попередній стадії аналізу, але треба зазначити, що з погляду психоаналітичної теорії таке ототожнення з жінкою часто вказує на гомосексуальну орієнтацію”), осяжні висновки, на основі оголеного автопортрета, про Т. Шевченка як “достеменну реальну людину, зі статтю”, з “фізичністю, сексуальністю”, виявлено “децен-трувальні” суперечності “символічної автобіографії”, протиставлено “громадські” тлумачення Т. Шевченка як “серцевини українського самоототожнення, української духовності” та прочитання за “інтелектуальними” критеріями, заторкнуто “питання канону й боротьби за канон” і доволі різко були критиковані пострадянські тлумачення Т. Шевченка (І. Дзюбою, І. Драчем, М. Яфлинським, В. Пахаренком, Є. Сверстюком, Вал. Шевчуком та ін.) за “національний і націоналістичний, антиімперський” пафос, “встановлення нової офіційної парадигми, нового канонічного обличчя Шевченка”, “невідрадну традиційність” та ін. Можна побачити там спробу підважити вартість української постімперської академічної науки: “Поширення невіглаських побудов і підміна науки науковою фантастикою — закономірний результат майже цілковитого колапсу академічних інституцій, зокрема в гуманітарному секторі, і втрати ними решток наукового авторитету” [42, 37, 302, 10—12, 248—249, 240, 15]. Пропонував Г. Грабович деконструктивне прочитання й інших ключових для історії української літератури класиків — І. Франка та Лесі Українки [35].
Очевидні епатажність, контроверсійність та політична заангажованість постструктуральних оцінок дослідника викликала аргументований полемічний опір “десакраліза-ційним” (Л. Костенко) тлумаченням у 90-ті роки XX ст. та особливо в наступному десятилітті (С. Андрусів, Б. Бойчук,
0. Вертій, С. Гречанюк, Я. Дашкевич, І. Денисюк, В. Дон-чик, П. Іванишин, С. Карав анський, І. Калинець, С. Квіт, Г. Клочек, Л. Костенко, Т. Мейзерська, М. Наєнко, О. Пах-льовська, Т. Салига, Л. Сеник, І. Фізер, К.Фролова, О. Хо-менко, Вал. Шевчук та ін.) – Є підстави вважати міркування
1. Фізера своєрідним узагальненням ситуації. Беручи до уваги судження С. Андрусів стосовно того, що Г. Грабович “привніс в нашу науку про літературу дуже корисні, ще недавно малодоступні в першоджерелах західні методології, але з виразними реліктами східної нетолерантності й нетерпимості, як теж східної -*т манери згущення, демоні* зації рис супротивника й поділу наукового світу на “ми — вони””, дослідник стверджував: “Долучаюсь до цього І скажу, що такої участі філологів із діаспори українська літературознавча наука навряд чи потребує” [195, 9].
Методологічні амбівалентність і дуалістичність, да поєднувала постструктуральні (деконструктивістські, феміністичні, постмодерно-постколоніалістичні) методо-логеми із іншими, толерантніше налаштованими стосовно національної традиції, інтерпретаційними стратегіями* були притаманні більшості українських постструктура-лістів. Чи не найяскравіше була позиціонована в цьому дискурсі Соломія Павличко, котра здобула визнання як основоположниця новітньої феміністичної критики (“Лабіринти мислення. Інтелектуальний роман сучасної Великобританії” (К., 1993), “Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського” (К., 2000), “Зарубіжна література: дослідження та критичні статті” (К., 2001), “Теорія літератури” (К., 2002), “Фемінізм” (К., 2002)). ЇЇ теоретичне мислення синтезувало концепти пост-структуралізму, психоаналізу та національно-екзистенціальної методології. Домінантним став, за окресленнями авторки, “постмодерний” (“ліберальний”) фемінізм, взятий не лише як літературознавчий метод, а й як ідеологія (суспільний світогляд), соціальний рух та політична доктрина жіночої емансипації. Вже у 1990 p. С. Павличко організовує феміністичний семінар в Інституті літератури, перші феміністичні статті виходять друком у 1991 р. в академічному журналі “Слово і час”. У1998 р. дослідниця висловлювалася, що “фемінізму в Україні як масового явища і масової свідомості немає, адже Україна не є ліберальним, демократичним суспільством”, а українська “академія” “не сприйняла” феміністичного дискурсу, попри те що він існує як “інтелектуальна теорія” та “несвідома практика… невідворотний як частина демократизації і модернізації суспільства та Його інтелектуальної думки” [150, 175—176]. Щоправда; ще у 1993 р. в концептуальній статті “Методологічна ситуація в сучасному українському літературознавстві” вона хоч і називала феміністичну критику “найбільш перспективною… серед ідеологічних”, відразу ж застерігала: “…але й тут не будемо забувати про її межі, за якими закінчуються продуктивні ідеї й залишаються банальні і вторинні політично забарвлені лозунги” [147,488]. Прикметно, що деякі прихильниці фемінізму (Н. Зборовська), згодом активно позбуватимуться тендерних ідеологем.
У1997 p. С. Павличко надрукувала монографію “Дискурс модернізму в українській літературі”, що викликала чимало полемічних оцінок. Перероблене і доповнене двома розділами видання цієї монографії побачило світ у 1999 р. Саме цю історико-теоретичну монографію вважають основною в доробку С. Павличко. У ній вона застосувала різні методологічні підходи — деконструктивізм, фемінізм, постколоніалізм, психоаналіз, історизм, дискурс-аналіз та пилі — із виразним домінуванням постструкту-рального способу розуміння, налаштованого на перегляд, деканонізацію, “перечитання” української літератури останніх десятиліть XIX — середини XX ст. під оглядом центральної дискурсивної опозиції народництво / модернізм. Оминувши деякі важливі проблеми (творчість письменни-ків-вісниківців, греко-католицьких літераторів міжвоєнного періоду), С. Павличко поставила в центр уваги модернізм як “певну мистецьку філософію”, “безперервну деканоніза-цію”, що “має фундаментальні національні відмінності”; літературну “неуспішність”, незавершеність українського модернізму; народницьку культуру як “традиційну, корінну, центральну” в українському контексті; складники модерністського дискурсу — європеїзм (західництво), сучасність, інтелектуалізм, антинародництво, індивідуалізм, фемінізм, зняття культурних табу, інтерес до сексуальності, деканонізацію, формалізм та ін.
Як дискусійні було сприйнято твердження авторки про начебто виражену в листах “лесбійську фантазію”, що фігурувала між Лесею Українкою та Ольгою Кобилянсь-кою, а також парадигматичну для інших постмодерних авторів критику політичного та літературного народництва, котре, за її словами, тривало від Котляревського та Шевченка до Франка та Коцюбинського. Народники,) стверджувала С. Павличко, ототожнювали народ і селянство, культивували ідею “національного відродження” та “міф про славне минуле України”, висували на перше місце образ поета як “борця” пророка, шамана”, практикували ритуальність і культовість, у сфері критики утверджували імперативність і патетичність. Значною мірою із народництвом (у цьому авторка солідаризувалася з тезою В. Петрова та інших ліберальних теоретиків) пов’язаний соцреа-лізм радянського часу. Тому народництво поставало в її оцінках як “парадигма тоталітарної реакції” на “зовнішній тоталітарний тиск на українське мистецтво” [145, 86—87, 27—39, 436]. Згодом ці положення аргументовано спростували Л. Голомб, І. Денисюк, Н. Зборовська, Л. Мірошниченко, В. Моренець, Т. Скрипка та ін.
Як певну внутрішню антитезу до низки постструкту-ральних тлумачень, особливо до концепції модернізму в С. Павличко, є підстави розглядати студії Тамари Гундоро-вої. У 1996 р. вона видала працю “Франко не Каменяр” (Мельбурн), а через рік — монографію “Проявления Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація”. Полемічна назва та зовнішня настанова в ній на “деканонізацію Франка-Каменяра”, на “десакралізацію міфологізованої культурної свідомості” аж ніяк не означали постмодерного руйнування в її тексті “культурного міфу” (Каменяр як уособлення культурного “дилетантства”, суспільного обов’язку та “національної ідеї”). Більше в ній ішлося про еволюцію мінливого творчого методу (методів) І. Франка, висвітлення його творчої біографії як представника “емансипаційного проекту” “Молодої України”. Це висвітлення здійснено, на чому авторка наголошувала і перевидаючи свою працю десятьма роками пізніше, через озвучення питань, “занурених у політику, критику, філософію позитивістської та постпозитивістської епохи” [49,15]. В такий спосіб це естетико-ідеологічне дослідження більше опонувало соцреалістичним абераціям та нігілістичним прочитанням творчості І. Франка минулого (І. Костецький) і сучасності, ніж цілковито децентрувало її: “…Франко надавав цілісного системного характеру взаємодії літературної творчості й літературної критики, зак-тивізовував процес національно-культурного самовизначення, підносив значення та роль творчої індивідуальності в історії української літератури” [49,151].
У “ПроЯвленні Слова…” запропоновано оригінальне бачення раннього українського модернізму; авторське трактування постмодерної методології. При цьому помітне дещо ідеалізоване уявлення про постмодерністську критику, спрямовану “на широку культурну гру, діалог різних символів і знаків, включаючи передмодерні, на зміщення абсолютного права якого б то не було закону чи канону”, поза якими, схоже, опинилися потужні ідеологічні імперативи цієї теорії. Водночас розкрито ідейну та естетичну самобутність українського модернізму, що відрізняло його від універсалістського “європейського модернізму”. Розглянуто конкретні національні варіанти цього напряму — “європейські модернізми”: “Нинішня постмодерна свідомість наближає нас до того, щоб усвідомити цей факт, переглянувши канони, які відводили національним варіантам модернізму роль маргінальну стосовно “великого” європейського модернізму”. У тлумаченні Т. Гундорової постмодернізм насправді ідентифікувався із традиційним академічним плюралізмом та постколоніальним критицизмом. Найбільшої деконструкції зазнав європоцентричний та космополітично-постмодерний “канон “великого” європейського модернізму”, з позицій котрого український модерн сприймався “гібридним, а то й несправдженим різновидом європейського модернізму”.
Методологічну основу цього дослідження структуру* вали формалізм, націоцентризм та постструктуралізм (деконструктивізм і фемінізм). Крім них, було застосовано екзистенціалізм, неомарксизм, семіотику, феноменологію, рецептивну естетику, культурний історизм, постколоніа-лізм, міфокритику та ін.
Монографія, хоч і не продемонструвала чіткості та послідовності застосування постмодерного тлумачення, все ж виявилась плідною в аналізі “національної моделі модернізму” [48, 69, 9, 285]. Це дало підставу В. Брюхо-вецькому висловитися про дослідження Т. Гундорової, в якому проаналізовано “явище власне українського літературного модерну, а не… тіні якихось видатних, проте недог сяжних європейських впливів”, як про “безперечне досягнення нашої сучасної літературознавчої думки — при всіх дискусійних моментах, присутніх у ньому”. Значно чіткіше і послідовніше постструктуральні методи, особливо деконструктивізм та феміністичну критику, Т. Гундорова застосовуватиме у наступному десятилітті.
Концепти постмодерного постколоніалізму отримали чітке обґрунтування в статтях Марка Павлишина, що сформували збірник “Канон та іконостас” (К., 1997). Плю-ралістичність, іноді — еклектичність, застосованих класичних та новітніх підходів — формально-естетичного методу, міфокритики, біографізму, культурно-історичного методу, націологізму, компаративізму, рецептивної естетики, феноменології та ін. — не затінили домінування в ній постструктуралізму, передусім його постколоніальної течії як методологічної домінанти і теоретичного рефлексування щодо нього. Цій проблематиці була присвячена і теоретична стаття “Постколоніальна критика і теорія” в “Антології світової літературно-критичної думки XX ст.” (1996).
Однією з концептуальних проблем постколоніальних студій, що розвинулися після Другої світової війни зі здобуттям незалежності колоніями європейських держав, М. Павлишин назвав “відсутність загальноприйнятого визначення терміна “постколоніальний” щодо явищ культури”. До невдалих, бо надто всеохопних і неконкретних, він зараховував “первісне хронологічне значення” (“після колоніального періоду”), а також значення, котре пробує “об’єднати під поняттям “постколоніальна культура” всі культурні явища, що постали під впливом колонізації”. Від себе пропонував тлумачити цей термін “аналогічно до понять “постмодернізм” і “постструктуралізм”, де префшс
“пост” не виключає паралельного існування у часі і сигналізує не так заперечення, як діалектне злиття”. Отже, “постколоніальне, не відмежовуючись від колоніального, рівночасно вбирає в себе його історичний досвід, а то й співіснує з ним в одному часі, місці і навіть в одному культурному явищі” [152,532]. При цьому колоніалізм чи імперіалізм, за його міркуваннями, — це “ідеологія, яка впливає на людей і на установи так, що вони приймають імперську структуру домінування за нормальну і своєю поведінкою її зміцнюють” [151,225]. А культурний колоніалізм / імперіалізм тлумачив як “комплекс заходів… у будь-яких видах популярної чи високої культури, спрямований на підтримку політичної та економічної влади — гегемонії”.
Чітко розрізняв М. Павлишин два види протистояння колоніалізмові в культурі: антиколоніальний та постколоніальний. Антиколоніальний спротив вважав більш примітивним (“простий опір колоніалізму”): “Свою полемічну виразність і політичну заангажованість антиколоніалізм досягає коштом прямого успадкування структур колоніалізму” [152, 533]. У 1992 р. висловловився ще конкретніше: “Антиколоніяльні стратегії об’єднує структура заперечення — переставлення з ніг на голову—колишніх колоніальних аргументів та цінностей. Антиколоніялізм не менш монологічний та ідеологізований, ніж його противник, і в дискурсі антиколоніялізму зустрічається часто підсвідоме’ бажання далі говорити від імені влади — хоч, правда, влади нової та іншої” [151, 227]. Над такими оцінками антиколоніалізму дотепно іронізував основоположник постколоніальної критики Ццвард Саїд: “В той час як антиколоніалізм стає на Сході дедалі впливовішим і по суті об’єднує весь орієнтальний світ, орієнталіст проклинає весь цей процес не тільки як велику прикрість, а й як образу західним демократіям” [171,144].
Зовсім іншу природу, на думку М. Павлишина, мав постколоніалізм: “Постколоніальним можна вважати протистояння на рівні не простого заперечення колоніалізму й схвалення протилежного (як звичайно, нації), а на рівні усвідомлення” [152,533]. І цю “природу” він витлумачував цілком у постмодерному дусі, оскільки “постколоніальне… вписується в знайому раму постмодерного”. Постколоніалізм поставав як дискурс “менш реакційний, більш оригінальний і творчий”, він “не так веде боротьбу проти колоніалізму, як обганяє його і стає на “вищі” позиції” [151,227], він “не позбавлений політичної заангажованості”, але ця заангажованість тлумачиться дослідником (на відміну від антиколоніальної) як правильна, бо “їй притаманна схильність до плюралізму, толерантності, компромісу й іронії” [152,533]. На відміну від національного антиколоніаліз-му, який був більш “реакційним”, менш “оригінальним і творчим”, “нижчим” від колоніалізму, неспроможним “сформувати власну самосвідомість”, ліберальний постколоніа-лізм поставав як вищий тип свідомості: “Озброєний пост-сгруктуралістським скептицизмом, постколоніалізм розуміє релятивність і терміна “колоніалізм”, і його заперечення: він готовий користати з такого стану справ у сферах політичної дії та культурної продукції. В політиці постколоніалізм створює свободу орієнтуватися на прагматизм, звільнений від ідеології, а в творі мистецтва він відкриває можливість використовувати старі колоніальні міфи й гратися ними — не так заперечуючи чи стверджуючи їх, як використовуючи для власних, нових, естетичних задумів” [151,227].
На практиці це означало підтримку автором постмо-дерної деканонізації та ігнорування антиколоніальної, національно зорієнтованої культурної політики. Його обурювали дерусифікаторські ініціативи — як приклад небезпечного перевернення з ніг на голову “ієрархії колоніальних вартостей”: “Замість русифікаторської освітньої політики антиколоніалізм кінця 1980-х початку 1990-х років вимагав українських шкіл, одержавлення української мови, пожвавлення видавничої діяльності українською мовою, посилення українськомовних засобів масової інформації та інших державних ініціатив у сфері культури” [151,226].
Цілісної постмодерної концепції праці М. Павлишина не репрезентували. Бо ще у статті 1990 р. він висловлювався цілком в антиколоніальному дусі націоцентричного постколоніалізму: “Безперечно, треба бути обережним, щоб процес переоцінки не став простим начиненням нового канону, породженого західними методами і оцінками, і навантаженого їхніми ж ідеологічними передумовами. Але для осягнення не-колоніальної культури необхідно припинити теперішнє репродукування й поширення соц-реалістичного іконостасу” [152,197].
Не уникнув внутрішніх методологічних суперечностей постмодерно-феміністичний дискурс Оксани Забужко, що дуалістично інтегрував у собі націоцентричну компоненту. Художнє вираження цього дуалізму — роман “Польові дослідження з українського сексу” (К., 1996). Помітними також виявились її зацікавлення у сферах постколоніалізму, неоміфологізму та психоаналізу — це продемонструвала збірка есе “Хроніки від Фортінбраса” (К., 1999). В есе “Жінка -автор у колоніальній культурі” (1996) О. Забужко взялася обміркувати “травму нашої колоніальної історії в тендерному аспекті” на прикладі літератури, зокрема жіночої творчості, в українській “патріархальній” культурі. У процесі осмислення відбувалося і деконструктивістське прочитання не лише імперського антинаціонального досвіду, а й літературного жіночого канону (Леся Українка, О. Теліга, Л. Костенко). Особливо категоричної феміністичної деканонізації зазнала творчість Л. Костенко, котра, на думку О. Забужко, “прийняла для себе “не за розміром” скроєного “лицарського корсета”” і прирекла себе “на фактичне насильство над природою власного обдарування”. її жіночість, мовляв, ігноруючи першообрази Жінки та Матері, проявлялася тільки у “фольклорному архетипі Мудрої Баби”, поза тим поетеса “зриває голос”, що виявлялося у “неперетравності” світової культури, у “вторинності” тем і прийомів, у “до несмаку наївному школярстві”, у “виклично демонстрованій “мужності””, що “перескакує у нарцисичне самозамилування”, у поглинанні образу Матері “барикадно-борців-ським” каноном тощо [79,182—185].
Наймасштабніший постструктуральний твір О. Забужко — монографія “Шевченків міф України” (К-, 1997), основана на феміністичній критиці, неоміфологізмі та, частково, постколоніалізмі. Окремі спроби дискутувати із деякими контроверсійними положеннями Г. Грабовича (звідси — аргументоване висвітлення Шевченка як “першого українського національного інтелігента”) не завадили високій оцінці його за піонерську тезу про “міфотворчість”. Дослідниця, постійно суперечачи власним міркуванням про “націотворчість” Шевченка, розвивала деконструктивістське тлумачення [94]. Шевченків “міф України” виростає із зображення героїв національно-визвольної боротьби (козаків та гайдамаків) як “демонічних”, “нечистих” фігур, котрі, чинячи необхідне зло, закладають “у національну долю програму самознищення”, “відьмац-тво” і “шаманство” самого поета, “ворожість” національного світу стосовно Шевченка та ін. Намагання космополітично роздивитися творчу персоналію Шевченка — як “деполітизовану” й “універсальну” — вивершувалося міркуваннями, що ціннісна структура її “не національна”, а “панетична”.
На думку О. Забужко, водночас “модерний і християнський” “Шевченків міф” є вельми актуальним у сьогоденні, коли “громадянська історія перестала бути історією націй, а стала в щонайпрямішому, буквальному сенсі історією людства як єдиної спільноти” [81,141].
Немало попрацювала на полі феміністичної критики Ніла Зборовська, учасниця феміністичного семінару й очільниця Центру тендерних досліджень при Інституті літератури. Не цуралася вона й ідей націоекзистенціально-го постколоніалізму, формалізму та актуалізованих класичних методологій •— монографія “”Танцююча зірка” Тодося Осьмачки” (К., 1996), статті “Без задавнених комплексів і стереотипів” (1997), “Шістдесятники” (1999). З тих, що репрезентували постмодерний фемінізм, найяскравіші — “На карнавалі мертвих поцілунків” (Львів, 1999), “Пришестя вічності” (К.’, 2000). Мабуть, жодна із представниць тендерного підходу так чітко не артикулювала й не обґрунтувала спробу свого методологічного синтезу постструктуралізму, від якого на початку XXI ст. відмовиться на користь психоаналізу та націоцентризму: “Б Україні вже сьогодні можна констатувати як факт — розгортання феміністичної критики, тобто такого типу критичної свідомості, що виявляє пильну увагу до тендерно розколотого буття світу і спрямована на деструкцію та підрив патріархальної цивілізації, що сама себе викінчує. У такій критиці можна схематично означити дві тенденції: перша оперує ворожим ставленням до національного вияву буття і визначає націоналізм як найпершого ворога феміністичних інтелектуальних стратегій в Україні (така критика декларує себе як космополітичний фемінізм), друга — активно включає національну специфіку в “жіночі” студії і може бути означена як “м’який” національний фемінізм”.
З позицій “м’якого” національного фемінізму Н. Зборовська опонувала шовіністичним та космополітичним абераціям творчості Т. Шевченка у працях інших феміїгі-сток: “Прочитання Шевченка поза національною перспективою, національною ідеєю — просто недоцільне. Тенденційний “космополітичний” характер тлумачення І. Же-рьобкіною є не що інше як штучно накладена методологія на живу поетову душу. “Космополітична” правота дослідниці — ідеологічний владний дискурс, спрямований на боротьбу а політичним націоналізмом. Проте націоналізм Шевченка — це “жива душа”, яку не можна привласнити жодним епатажним дискурсом. Феміністична стратегія письма, як її розумію я, тобто яка не ігнорує органічні засади індивідуальної національної душі, здатна відкрити саме цю відчуту і пережиту поетом свободу як свободу душі, на яку немає жодної ради” [82, 39, 52—53]. Цей методологічний ракурс оцінювання феміністичних тлумачень поділятимуть і поглиблюватимуть й інші дослідники, стверджуючи, що “українському фемшізмові бракує національної гідності, і тому він послідовно керується космополітичними поглядами на феномен України та її літератури” [138,443].
Близькі до постструктуральної методології праці М. Богачевської-Хом’як “Білим по білому. Жіїїки у громадському житті України 1884—1939” (К., 1995), І. Же-рьобкіної “Женское политическое бессознательное” (Харків, 1996), В. Агеєвої “Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній Ьнтерпретації” (К., 1999) та ін.
2.4. Утвердження компаративістичної методології
Компаративізм (компаративістика, порівняльно-історичний метод) зосереджений на вивченні національного художнього письменства в різноманітних інокультурних контекстах, але вже без колоніальних озирань на російську літературу як обов’язкового посередника міжлітературного діалогу. Для перших пострадянських десятиліть характерне активне відродження компаративістичних шкіл — в Інституті літератури, Києво-Могилянській академії та Київському, Львівському, Тернопільському, Прикарпатському, Чернівецькому та інших уншерситетах, що символізувало розвиток національної наукової традиції (М. Драгоманов, М. Дашкевич, І. Франко, В. Перетц, М. Возняк, О. Білецький, Д. Чижевський, М. Гудзій, А. Шамрай, Ю. Бойко, М. Ласло-Куцюк, М. Неврлий, Г. Вер-вес, Д. Наливайко та ін.), а також активне засвоєння світового теоретичного досвіду, дослідження “діалогу культур”. На теоретичному рівні новітній компаративістиці, як і багатьом сучасним методологіям, притаманні міждисци-плінарність та плюралізм аналітичних підходів, інтегрування з герменевтикою, феноменологією, семіотикою, формалізмом, націологією, рецептивною естетикою, пост-структуралізмом, постколоніалізмом, інтертекстуальністю, що урізноманітнювало напрями дослідницьких пошуків і значно розширювало предмет інтерпретації.
Мало кого з літературознавців логіка наукового дослідження не змушувала братися і за компаративістський пізнавальний інструментарій. Когорту послідовних компаративістів формували В. АІггофійчук, Р. Багрій, Ю. Барабаш,
A. Волков, М. Васьків, Г. Вервес, О. Веретюк, О. Гальчук, 3. Геник-Березовська, Л. Голомб, М. Гольберг, Г. Грабович, С. Гречанюк, Л. Грицик, Р. Гром’як, Т. Денисова, І. Дени-сюк, І. Дзюба, Л. Задорожна, М. Зимомря, І. Качуровський, С. Козак, Л. Кравченко, М. Лановик, Т. Лучук, Т. Маленька,
B. Матвіїшин, М. Машкудіані, П. Михед, В. Моренець, Д. Наливайко, В. Нарівська, Г. Нудьга, А. Нямцу, Н. Овча-ренко, Л. Оляндер, В. Панченко, І. Папуша, І. Пасемко, 0. Пахльовська, С. Пригодій, Р. Радишевський, С . Росо-вецький, Т. Руда, Л. Рудницький, Т. Рязанцева, Т. Свербіло-ва, Г. Сиваченко, Е. Соловей, О. Тарнавський, М. Ткачук, О. Турган, Л. Ушкалов, С. Хороб, Р. Чілачава, М. Шах-Май-стренко, М. Шкандрій та ін.
Дефіцит розлогих теоретичних студій з компаративістики частково компенсувало практичне її використання: М. Машкудіані “Грузинсько-українські літературно-мистецькі взаємини 20—30-х років XX століття” (К., 1991), Д. Наливайко “Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських історико-літературних пам’ятках)” (К., 1992), “Очима Заходу: Рецепція України в Західніїї Європі XI—XVIII ст.” (К., 1998), Р. БагрШ “Шлях сера Вальтера Скотта на Україну” (К., 1993), Л. Грицик “Орієнталістика А. Кримського в українському літературному процесі поч. XX ст.” (К., 1994), Л. Задорожна “Вірменська література і Україна” (К., 1995), М. Ткачук “Західноєвропейська романна традиція і жанрова матриця роману “Основи суспільності” І. Франка” (Донецьк, 1995), Р. Чілачава “Сходження на Зедзані” (К., 1995), Н. Овчарен* ко “Міфологема землі в канадській і українській прозі” (К., 1996), В. Антофійчук, А. Нямцу “Проблеми поетики традиційних сюжетів та образів у літературі” (Чернівці, 1997), Л. Ушкалов “Григоріїі Сковорода і антична культура” (Харків, 1997), С. ПригодШ “Літературний імпресіонізм в Україні та США” (К., 1998), М. Зимомря “Німеччина та Україна: у нарисах взаємодії культур” (Львів, 1999), Т. Рязанцева “Змалювати думку (Консептизм як напрям метафізичної поезії в літературі Європи доби Бароко)” (К., 1999),
О. Гальчук “Микола Зеров і античність” (К., 2000), 3. Геник-Березовська “Грані культур” (К., 2000) та ін.
Послідовно теоріїо порівняльного літературознавства у 90-х роках розробляв Дмитро Наливайко. Показові щодо цього вступ до монографії “Очима Заходу…”, у якому йшлося про вивчення “образу України” в межах імагології, та доповідь “Стан і завдання українського порівняльного літературознавства” на IV Міжнародному конгресі україністів (Одеса, 1999). У нш розкрито непрості обставини існування української компаративістики в радянський період, коли під впливом “відродження імперської великодержавної ідеології” часто головним у порівняльних студіях було “розкриття “величезного і благотворного впливу передової російської літератури”… на українську літературу, літературу інших народів СРСР, країн “народної демократії”, зрештою на всесвітню літературу”. Наголошував Д. Наливайко на необхідності розширення предмета дослідження — доповнення аналізу контактно-генетичних зв’язків порівняльно-типологічними студіями, здійсненими на тематологічному, морфологічному, генологічному, формальному, інтертекстуальному рівнях, активізації “вивчення міжнаціонального контексту (чи контекстів) української літератури”, зосередженні на імагології — “вивченні національних образів (іміджів) народів і країн у рецепції інших народів і цілих регіонів”, а також вивченні “літератури в системі мистецтв та інших сфер духовно-практичної діяльності” [140,55—58].
Компаративний контекст осмислення національно-духовної та естетичної ідентичності української літератури домінував у багатьох докторських дисертаціях історико-лі-тературного плану: В. Матвіїшин “Українсько-французькі літературні зв’язки ХГХ — поч. XX ст. (Переклади. Критичне сприйняття. Творче засвоєння)” (1991), В. Нарівська “Національний характер як художньо-естетичний феномен української та російської прози 50—70-х років двадцятого століття” (1995), Л. Задорожна “Історія українсько-вірменських літературних взаємин XX ст. Парадигма розвитку” (1996), Р. Радишевський. “Польськомовна українська поезія кінця XVI — початку XVIII століття” (1996), Т. Руда “Взаємодія національних художніх культур: літературознавчі аспекти” (1996), О. Турган “Античність в українськії! літературі кінця ХГХ — початку XX століть. Шляхи рецепції” (1996), В. Панченко “Творчість Володимира Вин-ниченка 1902—1920 рр. у генетичних і типологічних зв’язках з європейськими літературами” (1998) та ін.
2.5. Повернення до неоміфологічних (міфокритичних) способів тлумачення
Неоміфологізм (міфологічна критика) використовував епістемологічні ресурси діалогу літературної творчості із фольклорною та міфологічною традиціями, інколи наближаючись до прямих ототожнень літератури та міфу. Українська міфокритика базувалась на класичному досвіді романтичного та позитивістського міфологізму ХГХ ст., ідеях аналітичної психології К.-Ґ. Юнга, етнології, символічної філософії Е. Кассірера та ін . Активно зверталися до потенціалу західного неоміфологізму XX ст. — архетипної, міфоритуальної та семантико-символічної критик із відповідною термінологією: “міф”, “символ”, “архетип”, “семантика”, “міфопоетика”, “ритуал”, “міфологема”, “колективне підсвідоме” та ін. Міжпредметна налаштованість неомі-фологічних студій проявлялася в активному комунікуванні із семіотикою, христологією, феноменологією, націоцен-тризмом, постструктуралізмом, історичними школами, психоаналізом, компаративізмом та ін.
Міфокритичний метод часто брали за основу досліджень С. Андрусів, І. Бетко, Л. Голомб, Г. Грабович, В. Дани-ленко, О. Забужко, Л. Задорожна, І. Зварич, С. Кирилюк, Н. Колесніченко-Братунь, Т. Колотило, М. Ласло-Куцюк, Т. Мейзерська, С. Мишанич, Ю. Мосенкіс, В. Нарівська, В. Пахаренко, Я. Поліщук, Л. Плющ, Л. Скупейко, О. Сло-ньовська, Н. Слухай, Т. Шестопалова, Н. Ярмоленко та ін. Серед помітних неоміфологічних монографій — “Вогонь і слово. Космогонічний міф на Україні” М. Ласло-Куцюк (Бухарест, 1992), “Художественный образ в зеркале мифа этноса: М. Лермонтов, Т. Шевченко” Н. Слухай (Молотає-вої) (К., 1995), “Проблеми індивідуальної міфології.- міфотворчість Т. Шевченка” Т. Мейзерської (Одеса, 199В)” “Міфологічний горизонт українського модернізму” Я. Поліщука (Івано-Франківськ, 1998) та ін.
Чи не найпосутнішим внеском у розпрацювання теорії української міфологічної критики стали роботи професора Одеського університету Тетяни Мейзерської, передусім її монографія “Проблеми індивідуальної міфології…”. У ній дослідниця вибудувала оригінальну й ґрунтовну методологічну базу, що доречно синтезувала класичну й новітню термінологію і мала всі ознаки інтердисциплінарності та плюральності (філософія, естетика, етнологія, юнгівський психоаналіз, вісниківська націософія, семіотика, психологічна інтерпретація, феноменологія, христологія, екзистенціалізм, філологізм, класичні академічні методи та ін.). На її основі авторка вивчала специфіку “індивідуальних законів творчості” Кобзаря в межах таких теоретичних проблем: “трансісторичний рух художнього твору і символічна природа індивідуальної творчості”, “екзистен-ційна природа художньої творчості і способи її експлікації”, “буття художньої ідеї та проблеми індивідуальної міфології”, “співвідношення метафори і символу в міфо-мисленні: структура художньої міфотворчості” та ін.
Дослідниця актуалізувала класичні та формулювала оригінальні концепції, обґрунтовуючи те, що “трансісторичний рух художніх творів можливий в силу природи творчості, що експлікує свідомі та несвідомі інтенції автора”. За її словами, “художня творчість є не що інше як прояв інтенції духу самого художника; його світогляду, інтелекту, почуттів”? “у творах художник ніби помножує себе/свою духовність, що імпліцитно проявляється в цілісності його розчиненої в конкретних формах ідеї”; “міф є частиною індивідуальної словотворчості, він цілком входить у сферу вислову, при цьому ж, звичайно, значно перекриваючи її”; “міф як замкнута в межах індивідуальних можливостей автора оповідна (словесна) структура завжди тотожна її автору” тощо. Плідною вона вважала ідею Н. Слухай (Молотаєвої), згідно з якою етнічний міф є наслідком еволюції міфу народно-поетичного, “своєрідним образом, що відбиває загальнолюдську дійсність через дзеркало етнічних та індивідуальних уподобань”.
У світлі неоміфологічної методології очевидними поставали суперечності політично забарвлених постструк-туральних тлумачень. Тому Т. Мейзерська аргументовано та системно полемізує із деконструктивними прочитаннями творчості Т. Шевченка передусім Г. Г^абовичем: “Художня свідомість Шевченка, попри ЇЇ явно міфологічні ознаки… є наскрізь історичною, замкненою в межах національної історії, з яскравими виходами в її етичну та філософську площини”; “Ні в історії, ні в релігії Шевченко міфу не творить, залишаючись продуктом і носієм не свого, а національно-культурного міфу, яким дихала прогресивна українська інтелігенція його часу”; “Словотворчу акцію Шевченка можна розглядати як певний “автономний комплекс” його психічного життя”, котрий дозволяє “розглянути творчу особистість Кобзаря як певну цілісність, при всій видимій зовнішній різнорідності його творчих проявів, як і цілісність, об’єднану, в першу чергу, іманентною субстанцією душі, символічним позначенням якої якраз і виступає глибинна міфотворчість”. Не погоджувалася вона і з тезою Д. Чижевського про антропоцентризм Т. Шевченка, характеризуючи його творчий метод як синтетичний Бого- чи космоцентричний, де “характерною є постійна система екстраполяцій—художніх і філософських” [125,4,22, 61,123,118—119,121,124].
Для методологічного стимулювання українського нео-міфологізму багато працював Ярослав Поліщук — монографія “Міфологічний горизонт українського модернізму” (К, 2000); вдруге вона побачила світ у доповненому та переробленому варіанті в 2002 р. Я. Поліщук ототожнював поняття міфологічної та архетипної критики і вважав її “загальновизнаною науковою методологією”, особливо “актуальною й перспективною в нашій літературознавчій науці” з огляду на необхідність “перегляду концепції історії літератури”. Гносеологічний потенціал міфокритики бачився авторові у “з’ясуванні динаміки форм через окреслення сталих першооснов, культурних кодів, архетипів, міфологем”. При цьому “визнання спільних культурних кодів світового мистецтва, яке належить до постулатів міфологічної критики, не хвилює індивідуальності у мистецтві, а, навпаки, унаочнює сферу ЇЇ проявлюваності, конкретизує її функції та значення”.
Я. Поліщук заперечував цінність класичного розуміння міфу на користь близького до понять “ідеологія”, “ментальність” чи “суспільний світогляд” — “як універсального культурного феномена, значення якого виходить поза конкретні часові виміри… як певний код символів, смислів, світоглядних уявлень чи, за узвичаєним у науці терміном, архетипів”. Враховуючи невивіреність неоміфологічної термінології, він пропонував власні дефініціювання, узгоджуючи різні теоретичні позиції: “міфологія — універсальний культурний код буття, який екзистенційно конституює нашу свідомість та гармонізує суперечність між марнотністю й сенсом буття”; “міф — одиничний факт такого конституювання та гармонізування”; “ритуал — забезпечує міфові механізм реактуалізації через дію”; “архетип — певна модель (матриця) героя, сюжету чи мотиву, яка в літературній традиції набула статусу константної моделі”, “створення письменником цілісної, органічної, естетично самоцінної картини буття на підставі розгортання міфологічного концепту означується як візійний (фіктивний, віртуальний) світ” та ін. Намагання ототожнювати міф і літературу Я. Поліщук не поділяв. Міфологізм допоміг йому осмислити основні трактування міфу в модерній культурі, в архетипному контексті проінтерпретувати ранній український модернізм, котрий, на відміну від С. Павличко, не розглядав як невдалий проект: “Раніше ми мали на місці модерну білу пляму, тепер вона загрожує стати плямою сірою через надто категоричну й прозахідну інтерпретацію своєрідності явища. Це тим більше прикро, що культурне життя українського помежів’я було досить активним і різнобічним…” [166,5, 20—22,15].
2.6. Вияви методологічного потенціалу христології і біблієзнавчих студій
Христологічний дискурс у 90-ті роки XX ст. мав виразно міждисциплінарну природу, інтегруючи християнську філософію, теологію, релігієзнавство, історію, етнологію. Він розвивався переважно в межах двох течій: власне хри-стологічної (Сам термін “христологічна інтерпретація” у літературознавчому, а не богословському сенсі буде запропоновано й експліковано пізніше у праці П. Іванишина (Художня герменевтика Івана Франка: пролегомени до христологічної інтерпретації (на матеріалі “Святовечір-ньої казки” // Франкознавчі студії. — Дрогобич : Вимір, 2002. — Випуск другий. — С. 205—227).), що пропонувала осмислення художньої дійсності з погляду християнської духовності, та біблієзнавчої, котра репрезентувала поето-логічно-компаративістичні та міфокритичні прочитання літературних творів через діалог із Біблією. Певне пожвавлення у цій сфері виникло через ознайомлення не лише зі світовим (неотомістською критикою, християнським екзистенціалізмом чи персоналізмом), а й національним досвідом — роботами В. Барки, Л. Білецького, Ю. Бойка (Блохина), Д. Донцова, Г. Костельника, Є. Маланюка, І. Огієнка, В. Яніва та ін.
Герменевтичний та компаративний потенціали християнської традиції використовували С. Андрусів, В. Анто-фійчук, О. Батан, Н. Банацька, І. Бетко, П. Білоус, О. Веретюк, Л. Голомб, Л. Гром’як, М. Жулинський, Б. Завадка, І. Ісіченко, І. Качуровський, М. Комариця, Б. Криса, Я. Мельник, І. Наби-тович, А. Нямцу, В. Пахаренко, Ю. Пелешенко, Л. Плющ,
Я. Поліщук, Я. Розумний, Л. Рудницький, Т. Салига, Є. Сверстюк, В. Сулима, М. Сулима, Г. Токмань, С. Хороб, А. Шпиталь, О. Яровий та ін. Певну парадигмальність цим дослідженням задавали монографії: Є. Сверстюка “Блудні сини України” (К., 1993), “На святі надій” (К., 1999), Б. Завадки “Серце чистеє подай. Проблеми релігії у творчості Тараса Шевченка” (Львів, 1993), В. Антофійчука, А. Нямцу “Євангельські мотиви в українській літературі кінця ХГХ—XX ст.” (Чернівці, 1996), Т. Салити “Імператив” (Львів, 1997), В. Сулими “Біблія і українська література” (К., 1998), А. Нямцу “Идеи и образы Нового Завета в мировой литературе” (Чернівці, 1998), В. Антофійчука “Образ Іуди Іскаріота в українській літературі” (Чернівці, 1999), “Євангельські образи в українській літературі XX ст.” (Чернівці, 2000), І. Бетко “Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХГХ — початку XX століття” (2іеІопа Соога; Куооуу, 1999) та ін.
На відміну від неоміфологічних цим дослідженням бракувало широких і ґрунтовних методологічних рефлек-сій, хоча окремі теоретичні спостереження траплялись не так вже й рідко. Наприклад, у статті “Містична функція літератури та українська релігійна поезія” (“Слово і час”, 1992) Ігор Качуровський розкрив релігійний аспект духов-нотворчої функції художньої літератури: “Містичне почут-і тя — це почуття єдності індивіда’з Абсолютом; воно, які всі явища в житті людства, підвладне законові хвиль чи коливань: у добу спокою й добробуту занепадає, маліє й міліє, в часи катастроф поширюється й поглиблюється. Слово не як таке, а мистецьке, естетично оформлене й організоване зокрема, завжди було для людини.засобом звернення-до Божественного Начала (байдуже, чи плюралістично роздрібненого на масу богів і божеств, а чи сконденсованого в постаті Єдиного Бога, Творця і Вседержителя)” [101, 33].
Тарас Салига виводив українську літературу саме з християнської традиції, маючи на увазі не так історичний, як філософсько-психологічний аспект: .”…релігійність як світогляд, а поетичність як засада людської натури, як категорія психологічна — це наша праоснова, це фундамент нашого духовного розвою, це материк, з якого починається українське поетичне слово” [176,65].
Цікаву методику християнського тлумачення літературних творів — “христологічного прочитання” — запропонувала у 1998 р. Ганна Токмань на прикладі поезії Є. Плужника. її цікавили насамперед “інтертекстуальна присутність Біблії”, “християнські категорії”, “система християнського світогляду” тощо. Зосереджувалася вона і на витлумаченні образу Христа. Щоправда, термін “християнська міфологія” методологічно відсилав її інтерпретацію ще й до міфологічного методу [191].
Більшою чи меншою мірою христологічно-біблієзнав-чий характер мали докторські дисертації: Б. Криси “Образ світу в українській поезії XVII—XVIII століть” (1994), М. Сулими “Українська драматургія XVII—ХУЛІ ст.” (1996), П. Біло-уса “Паломницька проза в історії української літератури” (1998).
2.7. Дослідницькі тенденції у постколоніальному дискурсі 90-х років XX ст.
Жодна із академічних історико-літературних праць не обходилась без використання класичних положень культурно-історичного методу та, дещо меншою мірою, духовно-історичної школи. Активне застосування мав і біогра-фізм: Л. Мороз “Григір Тютюнник: Нарис життя і творчості” (К., 1991), П. Федченко “Михайло Драгоманов: життя і творчість” (К., 1991), “Літопис життя і творчості Лесі Українки” (укладач М. Мороз) (К, 1992), В. Коломієць “Добра і правди син (М. Старицький — драматург)” (К., 1993), В. Мельник “Суворий аналітик доби. Валер’ян Підмогиль-ний в ідейно-естетичному контексті української прози першої половини XX ст.” (К., 1994), О. Астаф’єв “Нарис життя і творчості І. Качуровського” (Ніжин, 1994), М. Гнатюк “Роман і біографія (“Людолови” 3. Тулуб)” (К, 1994), Н. Га-євська “Павло Грабовський. Нарис життя і творчості” (К., 1994), Я. Мельник “”І остатня часть дороги…” (Іван Франко в 1914—1916 рр.)” (Львів, 1995), В. Поліщук “Василь Захарченко. Штрихи до творчого портрета” (Черкаси, 1997), А. Гуляк “Грицько Григоренко” (К., 1995), “Олена Пчілка. Нарис життя і творчості” (К., 1996), П. Іванишин “Олег Ольжич — герольд нескореного покоління” (Дрогобич, 1996), “Петро Скунць. Силует митця на тлі епохи” (Дрогобич, 1999), І. Денисюк, Т. Скрипка “Дворянське гніздо Косачів” (Львів, 1999), Л. Голомб “Василь Пачовський: закарпатські сторінки життя і творчості поета” (Ужгород,
1999), О. Галич “Художня біографія: проблеми теорії та історії” (Рівне, 1999), Л. Задорожна “Євген Гребінка. Літературна постать” (К., 2000) та ін. Окрім монографій, біографічний метод використовувався й у кандидатських студіях: І. Добрянська “Творчість Івана Світличного в українській літературі кінця 50-х — 70-х років XX століття” (Тернопіль, 1997), І. Данильченко “Трансформація життєвої правди в художню у творах української художньої біографії” (Дніпропетровськ, 1997), В. Пахомов “Творча спадщина Ольги Дучи-мінської” (Івано-Франківськ, 1998), Л. Мороз “Об’єктивне і суб’єктивне у жанрі літературної біографії” (К., 2000) та ін.
Популярність психологічного методу засвідчили монографії (Р. Піхманець “Психологія художньої творчості (теоретичні і методологічні аспекти)” (К., 1991), М. Моклиця “Модернізм як структура. Філософія. Психологія. Поетика” (Луцьк, 1998), Т. Пастух “Роман “Місто” Валерьяна Підмо-гильного. Проблеми урбанізму та психологізму” (Львів, 1999) та ін.), і кандидатські дослідження (Г. Ільєва “Любовна лірика Наталі Лівицької-Холодної та Олени Теліги (риси художньої і психологічної індивідуальності)” (1995), В. Галацька “Форми вираження авторської свідомості у драматичних поемах та кіноповістях Івана Драча” (1997), Н. Демчук “Художній світ прози Т. Шевченка (проблема психологічного аналізу)” (1999), А. Островська “Форми вираження авторської свідомості в творчості письменників нової генерації кінця XIX — початку XX століття (на матеріалі малої прози В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Коцюбинського)” (1999), Л. Мацевко “В. Винниченко та І. Бунін: еволюція психологізму у малій прозі” (2000) та ін.).
Літературознавчий процес фіксував увагу дослідників до герменевтики (М. Гіршман, О. Домащенко, П. Іванишин, С. Квіт, Б. Кир’янчук, С. Кошарний, М. Ласло-Куцюк та ін.), феноменології 0. Фізер, В. Фесенко, Т. Коляда та ін.), рецептивної естетики та поетики (Р. Гром’як, М. Ігнатен-ко, М. Зубрицька, Г. Клочек, Д. Наливайко, М. Павлишин, В. Бондар, О. Тараненко та ін .), семіотики і структуралізму (С. Андрусів, О. Астаф’єв, М. Гіршман, П. Іванишин, М. Коцюбинська, М. Ткачук, Н. Чамата, О. Сліпушко та ін.), системного підходу (Г. Клочек, Л. Білітюк, М. Ласло-Куцюк, В. Марко, М. Нагорна, В. Панченко, В. Смілянська, О. Цепа, Н. Чамата та ін.), психоаналітичних методів (І. Бетко, Н. Зборовська, М. Моклиця, С. Павличко, Я. Поліщук та ін.).
Серед інтердисциплінарних методів достатньо помітним було звернення до соціологічного {соціально-історичного) підходу (І. Дзюба, Ф. Кейда, Т. Масловська, Д. Наливайко та ін.) та філософських і культурологічних методів (О. Векуа, І. Захарчук, А. Горнятко-Шумилович, М. Гуняк, М. Кремер, Л. Демська, С. Лущій та ін.).
Виразне теоретико-методологічне спрямування мали і навчальні посібники та підручники: К. Фролова “Цікаве літературознавство” (К., 1991), Н. Костенко “Українське віршування XX ст.” (К., 1993), І. Качуровський “Строфіка” (К., 1994), “Фоніка” (К., 1994), “Метрика” (К., 1994), “Основи аналізу мовних форм” (Мюнхен; Ніжин, 1994; Мюнхен; Київ, 1995), А. Ткаченко “Мистецтво слова (Вступ до літературознавства)” (К., 1997), О. Галич “Загальне літературознавство” (Рівне, 1997), В. Пахаренко “Українська поетика” (К., 1997), Л. Краснова “До проблеми аналізу та інтерпретації художнього твору” (Дрогобич, 1997), В. Марко “Основи аналізу літературного твору” (Кіровоград, 1998), С. Квіт “Основи герменевтики” (К., 1999) та ін.
Важливе значення для розвитку теоретичної думки мали і праці з історіографії літературознавства: І. Фізер “Психолінгвістична теорія літератури Олександра Потебні. Метакритичне дослідження” (К., 1993), М. Наєнко “Наука і кон’юнктура. Українське літературознавство 1917— 1992 років” (К., 1993), “Українське літературознавство: школи, напрями, тенденції” (К., 1997), “Історія української літературної критики та літературознавства: у 2-х книгах: хрестоматія” (упорядники — П. Федченко, М. Павлюк, Т. Бовсунівська) (К., 1996, 1998), Л . Левчук “Західноєвропейська естетика XX ст.” (К., 1997), І. Добрянська “Літературознавча концепція І. Світличного” (Тернопіль, 1997), М. Ільницький “Критики і критерії. Літературно-критична думка в Західній Україні 20—30-х рр. XX ст.” (Львів, 1998), Р. Гром’як “Історія української літературної критики (від початків до кінця ХГХ століття)” (Тернопіль, 1999), Я. Герасим “Культурно-історична школа в українській фольклористиці” (Львів, 1999), М. Гнатюк “Іван Франко в естетичних концепціях його часу” (Львів, 1999) та ін.
https://textbook.com.ua/literatura/1473448533
