Домінанти літературознавчого процесу початку XXI ст.

Пропонуємо увазі читачів уривки з монографії Петра Іванишина “Українське літературознавство постколоніального періоду” (К., 2014). 

 

Українське літературознавство постколоніального періоду

 

«Домінанти літературознавчого процесу початку XXI ст.» 

 

Окреслені в 90-ті роки XX ст. тенденції розвитку українського літературознавства отримали своє продовження в наступному десятилітті. Одне з пояснень цьому — дія тих самих культурно-історичних та літературознавчих факторів, що зумовлювали характер наукового процесу. І надалі ключовими залишилися невирішеність основних проблем національного відродження, прояви українофобії, соціально-політичні негаразди та протистояння, методологічна еклектика, гострі фахові полеміки і дискусії, конфронтація мистецьких та антимистецьких теорій і практик тощо. Постколоніальні реалії все відчутніше трансформувалися в реалії неоколоніальні, що впливало на літературознавче життя.

Складні обставини однак не виявилися визначальними, що засвідчує поява ґрунтовних досліджень і нових талановитих імен. Насамперед тривало методологічне оновлення у сфері теорії літератури, де ітровідними методологіями залишалися філологізм та націоцентризм. Саме в дусі цих теоретичних ідей було видано найбільше монографій та наукових збірників, проведено наукових конференції!, захищено дисертацій.

Одна з репрезентативних праць у галузі філологічної інтерпретації — монографія Ніни Бернадської “Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція” (К., 2004). У ній і поглиблено досліджено теорію роману на матеріалі його становлення в Україні від ХГХ ст. до сучасності, передусім питання: “роман і розповідні фольклорні жанри”, “джерела українського роману в давньому письменстві”, “російськомовні романи українських авторів” “роман у теоретичних студіях І. Франка”, “канон соцреа-лістичного роману”, “жанрові проблеми постмодерністсь-кого роману”, а також “роман як теоретична проблема”.

У трьох розділах монографії дослідниця сконцентрувала аналітичні зусилля у двох основних напрямках: істо-рико-генологічному та метакритично-історіографічному. Простежуючи становлення українського роману в ХГХ ст., авторка зводила до мінімуму вплив фольклорних джерел, натомість акцентувала на діалозі із давнім письменством — літописами, перекладними розповідними творами, проповідями, ходіннями. Саме там можна відшукати початки формування художньо-естетичних передумов національної романістики — “зображення психології приватної людини”, а також перші романні сюжети, розбудовані довкола любовної історії чи приватного життя персонажів. При цьому дослідниця слушно вказувала на ключову особливість формування літературного процесу і, зокрема, запізнілого виникнення романного жанру — колоніальний, підневільний стан української культури: “Україна зазнала соціального та національного гніту, тому говорити про органічність і природність розвитку національного духовного життя у ній неможливо. Суспільні процеси прямо позначаються (часто фатально) на літературі, прозі зокрема (можливо, прозі насамперед)” [11,336].

Важливим для поглиблення теорії українського роману було й окреслення Н. Бернадською етапів його розвитку. Перший охоплював середину — другу половину ХГХ ст. В цей час постає “питомо національний варіант” жанру у творах П. Куліша, А. Свидницького, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького. Другий етап (кінець ХГХ — початок XX ст.) репрезентували твори І. Франка, Ольги Кобилянської, А Кримського, В. Винниченка, в котрих проявились залучення великої епічної форми до модерністських пошуків, відхід від домінування соціальних орієнтирів, зміна художніх параметрів. На третьому етапі—20-ті роки XX ст. — українська романістика розвивається двома основними шляхами: через модернізацію класичної традиції і через заперечення її за допомогою елементів гри, іронії, епатажу, інтертекстуальності та ін. У такий спосіб досягається урізноманітнення жанрових пошуків, оновлення форми, інтенсивність розвитку і стрімке входження в європейський контекст. Четвертий етап охоплює радянську епоху

(початок 30-х—кінець 80-х років XX ст.) й характеризується домінуванням соцреалізму. При цьому авторка зазначала, що “безумовний інтерес викликають романи, написані як виклик соцреалістичній традиції”. Наступний етап дослідниця узагальнено окреслювала як постмодерністський, на жаль не враховуючи існування в його межах непостмодерних романних досвідів (наприклад, Р. Іваничука чи Марії Матіос). Не зовсім чіткою виявилась і мотивація зарахування до постмодерного напряму тих чи інших авторів та їх творів (наприклад, Вал. Шевчука, В. Медвідя, Є. Пашковського, О. Ульяненка та ін.).

Осмисливши основні генологічні підходи до вивчення романного жанру у світовому та вітчизняному літературознавстві, а також простеживши етапи становлення та критичної рецепції українського роману (особливо детально — в працях І. Франка), дослідниця не без успіху запропонувала академічну теоретичну модель цього жанру. До жанроутворювальних ознак роману зараховувались не лише великий обсяг, сюжетна багатолінійність, складна оповідна та хронотопна організація, а й “здатність до численних ретардацій”, “виокремлення певних завершених фрагментів як самостійних цілісних частин”, “множинність точок зору на основну подію, змальовану в романі”. Окрім цього, важливим жанроутворювальним компонентом роману, незалежним від епохи чи літературного напряму, ставало зображення людини як приватної особи у різних буттєвих вимірах (фізичному, метафізичному, соціальному, психологічному, культурному, етичному) [11,343].

У сфері на ціоцентричних інтерпретацій здобула визнання ґрунтовна компаративістична монографія Володимира Моренця “Національні шляхи поетичного модерну першої половини XX ст.: Україна і Польща” (К., 2002), що синтезувала теоретичний та історичний виміри. Задумана як перша частина ширшої розвідки з дослідження поезії XX ст., ця студія осмислювала різні питання модернізму як духовно-інтелектуального стану: теорію модернізму, поняття “модерність”, явища “Молодої Польщі” та раннього українського модернізму, поняття “народництво”, різні модерні течії та ін. Методологічна ефективність дослідження проявилася в увиразненні іманентних та запозичених ознак поетичного модерну, розрізненні таких важливих історико-літературних категорій, як “модернізм / модерність”, “формалізм”, “футуризм” та “авангард”, яскравішому вирізненні ознак конструктивізму, неокласицизму, катастрофізму, візіонеризму, міфологізму тощо, виражених у творчості П. Тичини, С. Виспянського, С . Реймонта, П. Карманського, К. Тетмаєра, М. Семенка, М. Бажана, С. Млодоженця, Ю. Ппгибося, М. Зерова, Л. Стаффа, Ю. Тувіма, М. Рильського, Є. Плужника, В. Свідзинського та ін.

Окреслюючи мету дослідження, автор чітко звертався до національної ідентичності, допомагаючи читачеві усвідомити, що це поняття є для нього одним із ключових: “Таким чином, ми виходимо з того, що стильний для української і польської поезій рух від традиційних міметичних форм і смислів, які домінували на схилку позитивізму в обох літературах, до дедалі більшої гетерогенічності авторської свідомості з відповідним поширенням різноманітних поетик релятивних співвідношень та неміметичних, а далі й не референтних поетичних структур, відбувається власними національними шляхами” [130,10].

У подальшому дослідник розвивав ці концептуальні для його вираження національної самототожності мистецтва слова судження, у яких “національний шлях” і “національна самобутність” поставали певними синонімами. При цьому зникала значна частина упереджень, притаманних національно-індиферентним дослідникам, розгляд модернізму помітно об’єктивізувався. Наприклад, увиразнювалось бачення “націокультурного” як “онтологічно-родового” [130, 20], з’являлось можливим помітити посутню роль “національно-патріотичної ідеї” у “філософсько-естетичній платформі” “Молодої Польщі”, зокрема у творчості Виспянського, який “живу… національну ідею підносить на висоту ліричного потрясіння” [170, 48, 50], розкривалась вагома роль націотворчої заангажованості в тих модерністичних авторів (зокрема, мислителів), які “ніколи прямо не пов’язували “модерністського зламу” з категог ричним відреченням від питомо національної проблематики й питомо національних художніх форм ш оприявлення” [130,47].

Важливим моментом в осмисленні національної тотожності модернізму стало звертання автора до проблем національної історії та народництва. В обох випадках ідеться про опонування авторам, надмірно заангажованим естетизмом як певною “аісторичною” (за Е. Садом) та ана-ціональною догмою. Зіставляючи “критично-рецептивну масу” польського та українського модернізму на межі ХГХ—XX ст., В. Моренець відзначав, що це зіставлення не на користь останнього. Але причину цього явища вбачав не в естетичній недосконалості чи неповноті української літератури, а в цілком об’єктивних обставинах історико-політичного, соціально-психологічного та інтелектуально-естетичного порядку: “Справді, на довший час модерністська літературна практика народу, знедержавленого й уярмленого більшовизмом, була відкинута на далекі узбіччя роздумів про словесну творчість, й актуалізація цієї теми в останні роки — найпереконливіше свідчення того, що її “замовчування” зумовлювалося чинниками, далекими від мистецтва”. Звертаючись згодом до хронологічних паралелей українського та польського модернізмів, дослідник, попри основні спостереження, віднаходить також чимало аргументів націоцентричного типу “на користь хай непрямої, а проте органічної пов’язаності національної літератури та національної історії в очах… колег, яких ніхто не наважиться запідозрити в пласкому соціологізмі” [130, ЗО].

Окрема лінія дослідницького сюжету пов’язувалась з інтерпретацією такого важливого соціологічного й істори-ко-літературного поняття, як “народництво”. В. Моренець помічав у досліджуваному понятті (важливому для зрозуміння процесуальної опозиції народництво / модернізм) колізію нерозуміння. У Західній Європі модерністи в основному полемізували із позитивізмом, у нашій традиції “місце позитивізму… давно і “тяжко” посіло поняття “народництво””, — зауважував учений. Хоча якраз українське народництво лише “в одному зі своїх аспектів (передовсім просвітянському)” було “частковим випадком позитивізму” з його просвітницькими уявленнями про насамперед утилітарні функції літератури. Власне, тут, “налягаючи на доконечні і безсумнівні національно-суспільні та морально-етичні завдання літератури”, І. Франко, С. Єфре-мов, М. Грушевський, М. Євшан як літературні критики, на думку дослідника, “мимоволі прислужилися фатальному затиранню… розрізнення” між народництвом та позитивізмом: “Відтак уся критична маса філософсько-естетичних закидів, по суті адресованих світоглядові, що в Європі вже віджив своє і відходив, перепала світоглядові, що тільки-но почав формуватися і що тільки під середину століття стараннями багатьох найталановитіших і найпристрасніших представників української культури почав кристалізуватися в національну ідею”.

За національного підходу до народництва його де-монізація в низці постколоніальних досліджень суттєво зменшується. Оскільки те, “що в неґативній конотації ми розуміємо під “народництвом”, насправді € віджилими ‘тіозитивними” уявленнями про літературу й мистецтво”, твердив В. Моренець. У подальшому дослідник давав ґрунтовне окреслення сутності народництва як “етнокультурної кореневості” та могутнього фактора розвитку вітчизняного красного письменства у XX ст.: “Насправді ж, спокійно відсіявши зерно від полови, ми побачимо, що народництво як складний комплекс визначальних етнокультурних особливостей заслуговує на поглиблене дослідження, а не на відкидання. Що в народництві як етнокультурній кореневості — могутній рушій національної літератури XX ст. Що саме народництву як конкретному історичному сплеску національної свідомості завдячує своїм “азійським ренесансом” М. Хвильовий, своєю міфологічною історіософією — Празька школа поетів, своїми інтенціями щодо “національно-органічного стилю” — покоління МУРу, своїм істинно народним пафосом — уся лірика “канонічних” шістдесятників, що загалом в аспекті цієї кореневості народництво зламу століть — синонімічне народності шістдесятників та літературі всього подальшого часу аж до наших днів” [130, 50—52]. Так, національна ідентичність, ЇЇ врахування митцем (та вченим-гуманітарі-єм), укорінення в національну традицію стали в концепції В. Моренця фактично одним із найважливіших критеріїв художності та історико-літературних принципів інтерпретації [93, 77].

Теорію компаративістичних студій авторитетно репрезентував навчальний посібник (2007), а згодом шдруч* ник Миколи Ільницького та Василя Будного “Порівняльне літературознавство” (К., 2008). Засновуючись на класичному та новітньому літературознавчих досвідах, залучаючи до критичного діалогу різноманітних українських та зарубіжних авторів, дослідники висвітлили найрізноманітніші грані компаративної методології: наукову сутність порівняльного літературознавства, його еволюцію, генетично-контактний підхід, переклад як форму міжлітера-турних взаємин, поршняльно-типологічний метод, тематичний рівень компаративістики, компаративну геноло-гію, рівень літературних стилів і напрямів, концепцію інтертекстуальності, міждисциплінарні підходи, постколо-ніальні студії, літературну етноімагологію та ін.

Автори вміло синтезували розмаїття компаративі-стичної проблематики й досвідів насамперед львівської (Я. Головацький, О. Огоновський, І. Франко, О. Колесса,

М. Возняк, Ф. Колесса, Я. Ярема, І. Денисюк та ін.) та інших компаративістичних шкіл України: київської, чернівецької, тернопільської, запорізької та ін. Дослідникам вдалося створити хоч у чомусь еклектичний, але доволі переконливий і привабливий для молодого філолога, динамічний і водночас академічний образ новітнього порівняльного літературознавства як давньої галузі гуманітарного знання, котра перебуває в активних методологічних пошуках і перебудовах, відмовляється вщ замикання в межах вузької спеціалізації, виходить на передній край науки про літературу та за її межі (у сфери інших мистецтв, політологи”, культурологи’, інтердисциплінарності тощо), виконує важливі гносеологічні функції.

Поглиблено зупинились автори на витлумаченні структури й методологічних аспектів сучасної компаративістики. Вони окреслили кілька основних методів, що так чи інакше співіснують у науковій парадигмі: порівняльно-історичний (генетично-контактний), зіставний (зокрема, типологічний), інтертекстуальний та інтердисцишіінар-ний (зокрема, культурологічний). Для увиразнення специфіки кожного з підходів у підручнику “Порівняльне літературознавство” увиразнено низку компаративних предметів дослідження (генетичні зв’язки, міжлітературні зв’язки, збіги у структурі літературних явищ, різноаспектні перегу-ки між текстами, література у позалітературних контекстах) і відповідних їм методик тлумачення (генеалогія, контактологія, типологія, інтертекстуальні студії, інтер-дисциплінарні — культурологічні чи постколоніальні — студії). Сприяв конкретизації авторської концепції й перелік основних міжлітературних відношень, котрі вивчають відповідні методології: генеза, контект, структурний збіг, інтертекст, міждисциплінарні зв’язки.

Маючи загалом оптимістичну візію розвитку порівняльного літературознавства, інтегрування з новітніми методологіями, дослідники не оминули увагою і складні питання численних кризових явищ у сучасній компаративістиці, що потужно проявилися з другої половини XX ст. Цікавими у цьому плані видаються заклики відомих учених щодо занепокоєння знищенням літературознавчої сутності компаративістики і, як наслідок, заклики повернення до джерел, до актуалізації класичної методологічної моделі. Так, наприклад, наводились міркування Г. Блума, котрий вказував на недоліки міждисциплінарності, через яку “наші студенти перетворюються на аматорів політології, на неграмотних соціологів, некомпетентних антропологів, посередніх філософів та зіпсутих детермінізмом істориків культури” [22, 387].

За традиціями філологічного жанру виконана монографія Романа Голода “Іван Франко та літературні напрями кінця XIX — початку XX століття” (Івано-Франківськ, 2005), у якій осмислено художню практику І. Франка.в контексті розвитку романтизму, реалізму, натуралізму, імпресіонізму, експресіонізму та сюрреалізму. На цій підставі визрів висновок стосовно його художнього методу: “Визначальною рисою художнього методу І. Франка є його синтезуюча здатність. Саме завдяки їй письменник отримав можливість творчо переосмислити й адаптувати до умов індивідуально-авторського стилю здобутки різних естетичних доктрин” [29, 280]. Водночас Р. Голод розширював і власні методологічні обрії, полемічно розмірковуючи про неадекватність радянського зведення творчості Франка лише до “каменярства” і новітньої космополітичної “декаменяризації” постмодерного типу. Натомість він утверджував іншу думку, що стала домінантною в академічному франкознавстві: “Каменяр і Митець були різними іпостасями творчої особистості Івана Франка — “цілого чоловіка” навіть у літературній діяльності” [29,281].

Інструментарій українського філологізму урізноманітнювала через діалог із когнітивістикою монографія Тетяни Бовсунівської “Основи теорії літературних жанрів” (К., 2008). Відзначивши досягнення українських жанрознавців — Н. Копистянської, І. Денисюка, М. Ткачука, Г. Штоня, Н. Бернадської, авторка цього синтетичного дослідження запропонувала власну концепцію, базовану на окресленні жанрологічних течій XX і XXI ст. При цьому окремо розглядала спрямування західної генології того періоду (від еволюціонізму й структуралізму до наратології й теорії інтер-текстуальності) та російської теорії жанрів (формалізм, семіотика, ритуально-міфологічна теорія, соціологізм). Поглиблено (на рівні окремих розділи) та підрозділів) Т. Бовсунівська розглядала канонічну модель жанру, теорію роману X. Ортеги-і-Гассета, Н. Фрая, Ц. Тодорова, Г. Поспелова, М. Бахтіна, Д. Ліхачова, Н. Тамарченка, теорію роману в добу постмодернізму та когнітивну модель жанру. її розмірковування, часто новаторські, із запрошенням до дискусії (про “крайні межі роману”), апелювали до значної кількості художніх творів світового та національного красного письменства.

Монографія Ірини Руснак “”Я був повний Україною…”: Художня історіософія Уласа Самчука” (Вінниця, 2005,2009), крім осмислення з позицій світоглядного трак диціоналізму та естетичного консерватизму творчості одного з провідних вісниківців У. Самчука, теоретично окреслювала поняття “художня історіософія”, котре в письменника було пов’язане із філософією українського націоналізму в інтерпретації Д. Донцова. Історіософічність І. Руснак розглядала як засіб інтелектуалізації’та модернізації прози письменника. Водночас простежувала націо-охоронну сутність художньої історіографії в контексті рубрик: “витоки художньої історіософії вісниківства”, “специфіка українського образу світу”, “образ-концепт України”, “естетичний модус художньої історіософії”, “доля України на тлі історичного часу”, “історія як укоріненість” та ін.

У цей період завершується остаточна теоретична експлікація національно-екзистенціальної методології інтерпретації у роботах В. Іванишина як стрижневої концепції у сфері націоцентричного літературознавства. Очевидним прикладом наукової продуктивності застосування національно-екзистенціальних методологем стало видання його навчального посібника “Нариси з теорії літератури” (К., 2010).

Цікаве теоретичне осмислення націологічної проблематики на зарубіжному матеріалі містила монографія Олександра Пронкевича “Нація-нарація в іспанській літературі доби модернізму” (К., 2007). Спираючись на поліме-тодологічну теорію “неоіспанізму”, націології та’компаративізму, він досліджував іспанську ідею як “кастеляноцен-тричний міф” у межах творчості модерних авторів—М. де Унамуно, Асоріна, П. Бароха, Р. Де Маести, Р. дель Вальє-Ін-клана, X. Ортеги-і-Гассета, Р.-М. Менендес Підаля та ін. Причому його цікавили питання, методологічно важливі для розбудови націоцентричної інтерпретації: нація і культура, оновлення традицій, нарація нації, від імперіалізму до мультикультуралізму, країна у пошуках центру, меланхолія і націоналізм, культ кастильського лицаря, націоналістична філологія, історія літератури як “конструювання” нації, іспанський вимір нарації української нації та ін.

– Монографія Ярослава Гарасима “Національна самобутність естетики українського пісенного фольклору” (Львів, 2010) — багатоашектне дослідження національної специфіки українського пісенного фольклору. Інтердисциплі-нарні розмірковування автора про феномени етноестетики та добропрекрасного спирались на класичні та новітні дослідження у фольклористиці, філософії, психології, етнології, літературознавстві, мовознавстві та ін.

Збірник праць “Літературознавча компаративістика” (Тернопіль, 2002), ініційований і зредагований Р. Гром’я-ком, став першим посібником із порівняльного літературознавства, а тому був адресований початківцям, які постали перед необхідністю “набути систему знань з літературознавчої компаративістики”. Серед його авторів — Л. Грицик, О. Куца, В. Матвіїшин, О. Веретюк, Г. Сивачен-ко, Н. Ісаєва, А. Волков, В. Антофійчук, А. Нямцу, 3. і М. Лановик та ін.

Збірник статей Дмитра Наливайка “Теорія літератури й компаративістика” (К., 2006) містив методологічно значущі праці, присвячені теорії порівняльного літературознавства, міжнаціональному літературному процесові, домінантам систем національних літератур, літературній імагології, італійсько-українським культурним зв’язкам, Шевченкові в контексті європейського романтизму та ін. Особливу увагу в ньому зосереджено “на проблемі української літератури й художніх систем європейської літератури від ренесансу до модернізму, її розвитку в контексті цих систем або у співвідношеннях з ними”, питаннях “порівняльної поетики української та європейських літератур”. При цьому автор відмовлявся від “вимірів масштабності й значення явищ української літератури, вироблених традиційною компаративістикою з її “впливологією”” [141, 8]. Через три роки за редакцією Д. Наливайка вийшла антологія “Сучасна літературна компаративістика: стратегії і методи” (К., 2009), котра містила важливі теоретичні студії Г. Ремака, Ф. Жоста, П. Брюнеля, Р. Веллека, Е. Касперського, Г.-Р. Яусса, А. Маріно, Н. Фрая, В. Жир-мунського, Д. Чижевського, О. Біленького та ін.

Розвитку теорії вітчизняної компаративістики прислужилася й монографія Володимира Матвіїшина “Український літературний європеїзм” (К., 2009). Автор поставив перед собою непросте концептуальне герменевтичне завдання, котре структурувало теоретичний та історичний матеріал: “У дослідженні місця української літератури у світовому контексті важливі не вишукування ремінісцен-цій — відгомону з тих чи інших національних літератур у творах українських письменників, не з’ясування впливу на українське письменство різних явищ зарубіжних літератур, а передусім пізнання складного процесу взаємодії самобутніх національних літературних систем, в якій українська література відіграла важливу роль” [124, 3].

Монографія Ігоря Зварича “Міф у генезі художнього мислення” (Чернівці, 2002), базуючись на попередньому теоретичному досвіді та прочитанні художніх творів (М. Гоголя, Т. Шевченка, У. Еко, Р. Іваничука), доводила, що міф є постійною властивістю людського мислення, що зумовлює існування форм, структур та елементів міфології у фольклорі та літературі. Цілісна сутність Космосу, на думку автора, є універсальною властивістю моделювання дійсності і втілюється традицією в конкретних формах художнього мислення (передусім у традиційних сюжетах та образах). При цьому художнє мислення, що зреалізовує себе в механізмах творення традиції, оприявнює тенденцію до “повернення”. Ілюзія примирення вічного і тимчасового, міфічного і сучасного в літературі виражає сутність пошуків шляху повернення до первнів.

Методологічному пожвавленню христологічної інтерпретації сприяв вихід у світ монографії Мар’яни Комариці “Українська “католицька критика”: феномен 20—30-х рр. XX ст.” (Львів, 2007), зосереджена на осмисленні естетичних засад відомих у міжвоєнну добу греко-католицьких літературознавців — М. Гнатишака, Г. Костельника, О. Мо-ха, Гр. Лужницького, Т. Коструби, котрі публікувались у часописах “Дзвони”, “Нова Зоря”, “Новий Час”, “Вістник”, “Назустріч” та ін. Методологічно важливим стало окреслення міжвоєнного ідеологічного контексту, а також витлумачення взаємозв’язку між естетичним та етичним у художній творчості, впливу християнської філософії на літературу, проблеми творчої свободи, культу й культури, національної ідентичності.

До надбань христологічної теорії додалася монографія Ігоря Набитовича “Універсум Басгит’у в художній прозі (від Модернізму до Постмодернізму)” (Дрогобич; Люблін, 2008). У ній запропоновано фрактальну модель-матрицю категорії “сакрум” та базований на цій моделі підхід до системного аналізу ірраціональних та раціональних виявів сакрального в художній літературі: вивчення співвіднесень категорії “сакрум” і мистецтва слова, жанрового рівня вираження сакрального, ірраціонального у художньому творі, сакралогічні прочитання художньої прози зарубіжних та українських авторів.

Поле методологічних напрацювань у сфері герменевтики розширив Сергій Квіт за рахунок теоретичного посібника “Герменевтика” (К., 2005), заторкнувши такі важливі проблеми, як потреба в герменевтиці, проблема порозуміння, образ інтерпретатора, народ філософів, мета і методологія, есеїстика як герменевтика та ін.

Спробу пошуку органічної українській культурній традиції герменевтичної теорії репрезентувала монографія Петра Іванишина “Національний спосіб розуміння в поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко” (К., 2008).

Юрій Ковалів, задавшись метою розпрацювання герменевтичної теорії у сфері літературознавства (монографія “Літературна герменевтика” (К., 2008)), запропонував багато оригінальних суджень та узагальнень стосовно поняття літературної герменевтики, її термінологічного апарату та еволюції. Однак поза його увагою залишилися герменевтичні досвіди С. Смаль-Стоцького, В. Сімовича, Д. Донцова, Є. Маланюка, Д. Чижевського, Л. Білецького, Л. Костенко та ін.

Успішне опрацювання українським літературознавством західних теоретичних моделей продемонстрував навчальний посібник Ніли Зборовської “Психоаналіз і літературознавство” (К., 2003). У ньому ретельно розглянуто теоретичну модель класичного психоаналізу 3. Фройда (як “осмислення несвідомої творчої активності”) у сферах психології та літературознавства, а також формування інших варіантів психоаналітичної інтерпретації — аналітичної психології К.-Ґ. Юнга, структурного психоаналізу Ж. Лакана, постфрейдизму Ж. Дерріди, фемінізму та інших постструктуральних авторів. Окремо дослідницею розглядалось питання “психоаналізу та українського літературознавства”.

Традиційною увагою до методологічних питань загальної теорії літератури і рецептивної естетики відзначалися праці Григорія Сивоконя. Не виняток і монографія “У вимірах сприймання. Теоретичні проблеми художньої літератури, ЇЇ історії та функцій” (К., 2006), у якій ішлося про такі актуальні проблеми, як “історична й національна детермінованість літературно-теоретичного знання”, естетичний плюралізм, написання нової академічної історії літератури, постколоніалізм, “західна перспектива” в сучасній науці про літературу та ін.

Близька до неї за рівнем теоретичного мислення і монографія Григорія Клочека “Енергія художнього слова” (Кіровоград, 2007), у якій автор розглядав питання поетики літературного твору, худоткнього мислення, художнього світу, розкривав роль І. Франка як предтечі вітчизняної рецептивної поетики та ін.

Загалом методологічна диференціація 2000-х років увиразнювалась так:

Філологічний (формально-естетичний) напряж досліджень розвивали: М. Коцюбинська “”Зафіксоване і нетлінне”: Роздуми про епістолярну творчість” (К, 2001), С. Хороб “Українська модерна драма кінця ХГХ—початку XX століття (Неоромантизм, символізм, експресіонізм)” (Івано-Франківськ, 2002), Б. Бунчук “Розвиток версифікації Івана Франка” (Чернівці, 2002), В. Костюк, В. Денисенко “Модерн як поле експерименту (Комічне, фрагмент, гіпер-текстуальність)” (К., 2002), М. Гіршман “Литературное произведение: теория художественной целостности” (Москва, 2002, 2005), Є. Прісовський “Творча індивідуальність поета” (Одеса, 2003), Л. Копаниця “Поетика фольклорного тексту” (К., 2002), “Поетичний текст в усній і книжній тра* дищї. Питання поетики та художньої семантики” (К, 2010), Н. Бернадська “Український роман: теоретичні проблеми та жанрова еволюція” (К., 2004), О. Ткаченко “Українська класична елегія” (Суми, 2004), Н. Копистянська “Жанр, жанрова система у просторі літературознавства” (Львів, 2005), О. Астаф’єв “Поетичні системи українського зарубіжжя” (К., 2005), Р. Голод “Іван Франко та літературні напрями кінця XIX — початку XX століття” (Івано-Франківськ, 2005), П. Рихло “Поетика діалогу” (Чернівці, 2005), О. Сьомочкіна “Рубаї в українській поезії: від канонізованої строфи до поліжанру” (К., 2005), Н. Костенко “Українське віршування XX ст.” (К., 2006), В. Фьодоров “Диалог в романе” (Донецк, 2006), “Проблемы поэтического бытия” (Донецк, 2008), М. Кодак “Авторська свідомість і класична поетика” (К., 2006), “Поетика як система” (Луцьк, 2010), І. Козлик “Теоретичне вивчення філософської лірики і актуальні проблеми сучасного літературознавства” (Івано-Франківськ, 2007), М. Челецька “Номеносфера поезії Івана Франка (поетика заголовків, посвят, епіграфів)” (Львів, 2007), Т. Бовсунівська “Основи теорії літературних жанрів” (К., 2008), О. Турган, Т. Гребенюк “Універсальні категорії в системі літературного твору (модерністська та постмодерна художні парадигми)” (Запоріжжя, 2008), О. Єременко “Літературний образ у силовому полі синкретизму” (К., 2008), Н. Гаврилюк “Український поліметрич-ний вірш” (К., 2009), Л. Садикова “Русское эссе XX века: Художественное своеобразие” (Донецьк, 2009), О. Бабелюк

“Принципи постмодерністського текстотворення сучасної американської прози малої форми” (Дрогобич, 2009), Н. Науменко “Серпантинні дороги поезії: природа та тенденції розвитку українського верлібру” (К., 2010), Т. Гребе-нюк “Подія в художній системі сучасної української прози: морфологія, семіотика, рецепція” (Запоріжжя, 2010) та ін.

З позицій формально-естетичної методології було захищено також чимало докторських дисертацій: Б. Бунчук “Віршування Івана Франка в контексті української версифікації XIX — поч. XX століття” (2001), Н. Малинська “Героїчне в фольклорі та літературі. Дискурс канону” (2002), В. Гуменюк “Драматургія Володимира Винничен-ка. Проблеми поетики” (2002), С. Хороб “Українська драматургія кінця XIX — початку XX століття в системі модерністського художнього мислення” (2002), Є. Черноіванен-ко “Тип літератури і тип художньо-літературної свідомості в літературному процесі” (2002), Ю. Кузнецов “Імпресіонізм в українській прозі кінця ХГХ — початку XX ст. (проблеми естетики і поетики)” (2004), Н. Бернадська “Теорія роману як жанру в українському літературознавстві” (2005), Г. Давидова-Біла “Український літературний авангард: пошуки, стильові напрямки” (2005), Р. Голод “Іван Франко та літературні напрями кінця ХГХ—початку XX ст.” (2006), В. Корнійчук “Поетика лірики Івана Франка” (2006), О. Ткаченко “Розвиток жанру елегії в українській літературі XVI—ХГХ століть” (2006), В. Просалова “Празька літературна школа: текст, контекст, інтертекст” (2006), Ю. Клим’юк “Жанрова система лірики Івана Франка” (2007), Г. Мазоха “Жанрово-стильові модифікації українського письменницького епістолярію другої половини XX ст.” (2007), Л. Кавун “Літературне об’єднання В АПЛІТЕ й художньо-естетичні шукання в українській прозі 20-х років XX ст.” (2007), Н. Малютіна “Родо-жанрові трансформації в українській драматургії кінця ХГХ — початку XX століття” (2007), І. Козлик “Філософська лірика: диференціація видів і жанрова інтеграція” (2007), Ю. Ісіченко “Аскетична література Київської Русі” (2009), Р. Мовчан “Модернізм в українській прозі 1920-х років: генезис, поетика, стратегії” (2009), Л. Скупейко “Неоромантизм Лесі Українки (Рецепція. Концепція особистості. Міфопо-етика)” (2009), Г. Сабат “Казки Івана Франка як естетико-поетикальна система” (2009), О. Домащенко “Лірична поезія в аспекті інтерпретації і тлумачення (на матеріалі російської поезії XIX—XX ст.)” (2009), О. Григоренко “Літературний антропонім: концепт та інтерпретація (на матеріалі творів американських романтиків)” (2009), Т. Гаврилів “Феноменологія художньої ідентичності (на матеріалі німецької та австрійської літератури)” (2009), Н. Науменко “Генеза і шляхи розвитку українського верлібру кінця ХГХ — початку XXI ст.” (2010), А. Гурбанська “Жанровий поліцентризм української повісті 60—-80-х років XX ст.” (2010), М. Васьків “Романні форми в українській експериментальній літературі 1920-30-х рр.: генеза, проблематика, жанрові модифікації й різновиди” (2010) та ін.

Багато досліджень було виконано в методологічній парадигмі націоцентризму (національно-екзистенціальної інтерпретації): В. Моренець “Національні шляхи поетичного модерну першої половини XX ст.: Україна і Польща” (К, 2001), О. Сліпушко “Давньоукраїнський бестіарій (звіролов): національний характер, суспільна мораль і духовність давніх українців у тваринних архетипах, міфах, символах, емблемах” (К., 2001), Л. Сеник “Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності”. (Львів, 2002), Н. Шумило “Під знаком національної самобутності: Українська художня проза і літературна критика кінця XIX — поч. XX ст.” (К., 2003), В. Мазепа “Культуроцентризм світогляду Івана Франка” (К., 2004), Ю. Мариненко “Місія: проблема національної ідентичності в українській літературі 40—50-х років XX століття” (Кіровоград, 2004), Є. Сохацька “На варті українства: Статті з літературознавчого та культурологічного доробку” (Кам’янець-Подільський, 2004), М. Шкандрій “В обіймах імперії. Російська й українська література новітньої доби” (К., 2004), Ю. Барабаш “Тарас Шевченко: імператив України. Історіо- й націософська парадигма” (К., 2004), О. Вертій “Народні джерела національної самобутності української літератури 70—90 років ХГХ століття” (Суми, 2005), І. Руснак “”Я був повний Україною…”: Художня історіософія Уласа Самчука” (Вінниця, 2005), “Художня історіософія Уласа Самчука” (Вінниця, 2009), П. Киричок, М. Киричок “Національної духовності сіячі” (Сімферополь, 2005), П. Іванишин “Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти)” (Дрогобич, 2005), “Національний спосіб розуміння в поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко” (К., 2008), І. Дзюба “Шев-ченкофобія в сучасній Україні” (К., 2006), В. Працьовитий “Національна самобутність драматургії Івана Франка” (Львів, 2006), В. Соболь “Не будьмо тінями зникомими”

(Донецьк, 2006), Є. Прісовський “Дороговказ на віки” (Одеса, 2006), І. Яремчук “Під знаком вогню: Генетичний контекст та естетична природа поезії УПА” (Львів, 2006), Г. Сабат “Казки Івана Франка як феномен націотворення” (Дрогобич, 2006), Вал. Шевчук “Національна ідея в Україні, зокрема національно-визвольна, та її подвижники” (К., 2007), О. Пронкевич “Нація-нарація в іспанській літературі доби модернізму” (К., 2007), Т. Салига “Воздвижения храму” (Львів, 2008), Н. Мафтин “Західноукраїнська та еміграційна проза 20—30-х років XX століття: парадигма реконкісти” (Івано-Франківськ, 2008), О. Хоменко “Національне письменство як художнє українознавство: ідеї, постаті, естетичні практики” (К., 2008), Я. Гарасим “Нариси до історії української фольклористики” (К., 2009), “Національна самобутність естетики українського пісенного фольклору” (Львів, 2010), Т. Пінчук “Іван Липа та Юрій Липа в літературному процесі першої половини XX століття” (Луганськ, 2009), М. Жулинський “Нація. Культура. Література: національно-культурні міфи та ідей” шьестетичні пошуки української літератури” (К., 2010), Г. Жуковська “”Усе іде, але не все минає”. Пам’ять і час у творчості Ліни Костенко” (К., 2010), Н. Кириленко “Художньо-національний світ у романі Ліни Костенко “Маруся Чурай”” (Суми, 2010) та ін.

Виразний національно-екзистенціальний характер мали докторські студії: Н. Шумило “Українська проза кінця ХГХ—початку XX ст. Проблема національної іманентності” (2004), Я. Козачок “Концепція нації як духовної спільноти в художній та публіцистичній творчості Миколи Костомарова” (2004), В. Працьовитий “Проблема національного характеру в українській драматургії 20 — початку 30-х років XX століття” (2004), Л. Горболіс “Художня парадигма моралі в прозі українських письменників кінця ХГХ — початку XX ст. (народнорелігійний аспект)” (2005), Л. Ро-мащенко “Інтерпретація національної історії в українській прозі XX ст.” (2006), А. Новиков “Марко Кропивницький і українська драматургія другої половини XIX — початку XX ст.” (2007), П. Іванишин “Національний сенс екзистен-ціалів у поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко (діахронія української літературної герменевтики)” (2007), Ю. Мариненко “Проблеми національної ідентичності в українській прозі 40—50-х років XX ст.” (2007), О. Борзенко “Становлення нової української літератури в аспекті національної ментальності та біографізму (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’янен-ко)” (2007), І. Руснак “Художня модифікація національної історіософії в прозі У. Самчука” (2007), Н. Мафтин “Західноукраїнська та еміграційна проза 20—-30-х років XX століття: стильові та ідейні парадигми” (2009), О. Пронкевич “Проблема національної ідентичності в іспанській літературі доби модернізму” (2009), Я. Гарасим “Етноестетика українського пісенного фольклору” (2010), В. Пустовіт “Українська письменницька мемуаристика ХГХ століття: націєтворчий дискурс” (2010) та ія.

У перше десятиліття третього тисячоліття значно почастішали звернення українських дослідників до компаративної методології. Свідченням цьому стали такі монографії: Л. Задорожна “Украївсько-вірменські літературні взаємини XX ст. Парадигма розвитку” (К., 2001), С. Приго-дій “Українська філософія серця та американський трансценденталізм” (К., 2002), “Античність та американський романтизм” (К., 2003), С. Кирилюк “Ольга Кобилянська і світова література” (Чернівці, 2002), Є. Нахлік “Доля — Los — Судьба: Шевченко і польські та російські романтики” (Львів, 2003), “Творчість Юліуша Словацького й Україна. Проблеми українсько-польської літературної компаративістики” (Львів, 2010), Л. Коломієць “концептуально-методологічні засади сучасного українського поетичного перекладу (на матеріалів перекладів з англійської, ірландської та американської поезії)” (К., 2004), І. Пупурс (Арен-даренко) “По дорозі й назустріч (англійська та українська романтичні поезії: порівняльна типологія і поетика)” (К., 2004), Я. ГІогребенник “Німецькомовний контекст творчості Ольги Кобилянськоі” (Чернівці, 2005), М. Лановик “Теорія відносності художнього перекладу: літературознавчі проекції” (Тернопіль, 2006), Д. Наливайко “Теорія літератури й компаративістика” (К., 2006), В. Зарва “Розвиток просвітницьких ідей у російській та українській прозі 60— 80 рр. ХГХ ст.” (Ніжин, 2007), “Рогійська та українська проза 60—80 рр. ХГХ ст. (концепція просвітницького героя)” (К., 2007), П. Летнянчин “Особистість у драмах Бернарда Шоу, Івана Франка, Володимира Винниченка” (Дрогобич, 2007), Р. Радишевський “Полоністичні та порівняльні студії” (К., 2008), “Українсько-польське пограниччя: сарматизм, бароко, діалог культур” (К., 2008), “Українська полоністика: проблеми, школи, сильветки” (К., 2010), Л. Генералюк “Універсалізм Шевченка: Взаємодія літератури і мистецтва” (К; 2008), Л. Кравченко “Василь Стус інтерпретатор поезії

Р.-М. Рільке” (Дрогобич, 2008), Ю. Микитенко “Сяйво Гіп-покрени (3 історії й типології українсько-грецьких літературних зв’язків)” (К., 2008), М. Медицька “Творчість Станіслава Виспянського й українська література кінця ХГХ — початку XX століття” (Івано-Франківськ, 2008), Т. Мейзер-ська “Re-presense: Відлуння Сходу в українській літературі XIX ст.” (Одеса, 2009), В. Матвіїшин “Український літературний європеїзм” (К., 2009), М. Мольнар “Від Влтави до Дніпра: Студії з українського літературознавства та міжслов’янських літературних взаємин” (Ужгород, 2009), Л. Грицик “Українська компаративістика: Концептуальні проекції” (Донецьк, 2010), Г. Корбич “Захід, Польща, Росія в літературно-критичному дискурсі раннього українського модернізму. Вибрані аспекти рецепції” (Познань, 2010) та ін.

У цьому концептуальному руслі захищено докторські дисертації (С. Росовецький “Фольклорно-літературні взаємозв’язки: генетичний аспект” (2004), В. Зарва “Просвітницькі тенденції в російській та українській прозі 60— 80-х рр. ХГХ століття” (2005), І. Лімборський “Парадигматика західноєвропейського та українського просвітництва: проблеми типології та національної ідентичності” (2006), М. Лановик “Проблеми художнього перекладу як предмет літературознавчої рефлексії” (2006), П. Рихло “Творчість Пауля Целана як інтертекст” (2006), Є. Нахлік “Тарас Шевченко і польські та російські романтики (індивідуальність письменника в пггертекстуальних зв’язках і типологічних збіжностях)” (2009) та ін.).

Міцні методологічні позиції в українському літературознавстві 2000-х років зберігала міфологічна критика (неоміфалогічна інтерпретація). Міфокритичний характер мали такі монографії: І. Зварич “Міф у ґенезі художнього мислення” (Чернівці, 2002), О. Киченко “Фольклор як художня система. Проблеми теорії” (Дрогобич, 2002), Т. Шестопалова “Міфологеми поезії Павла Тичини: спроба інтерпретації” (Луганськ, 2003), Лукаш Скупейко “Міфопо-етика “Лісової пісні” Лесі Українки” (К., 2006), О. Бондарева “Міф і драма у новітньому літературному контексті: поновлення структурного зв’язку через жанрове моделювання” (К., 2006), В. Мусій “Миф в художественном освоении мировосприятия человека литературой эпохи пред-романтизма и романтизма” (Одеса, 2006), Н. Слухай; Ю. Мосенкіс “Мовна символіка і міфопоетика текстів Тараса Шевченка” (К., 2006), А. Нямцу “Миф. Легенда. Литература (теоретические аспекты функционирования)” (Чернівці, 2007), І. Бойцун “Міфи в фольклорі та художній літературі” (Луганськ, 2007), О. Слоньовська “Слід невловимого Протея (Міф України в літературі української діаспори 20-х — 50-х років XX століття)” (Івано-Франківськ; Коломия, 2007), С. Пригодій, І. Яковенко, В. Зіневич, Ю. Мата-сова “Архетипна критика американської літератури” (Київ; Симферополь, 2008) та ін.

Виразне тяжіння до неоміфологічного дискурсу мали такі докторські дисертації: Л. Копаниця “Українська лірична пісня: еволюція поетичного мислення” (2001), І. Зварич “Міфологічна парадигма художнього мислення” (2003), 0. Бондарева “Міф та антиміф у жанровому моделюванні української драматургії кінця XX—початку XXI ст.” (2007), Н. Іщенко “Міфотворчість у воєнному дискурсі: національний міф про Кримську війну 1853—1856 років у літературі — Великої Британії другої половини ХГХ ст.” (2008) та ін.

У 2000-х роках розвивалися і різножанрові христоло-гічні студії. Найпомітніші монографічні дослідження: В. Ан-тофійчук “Євангельські образи в українській літературі XX ст.” (Чернівці, 2001), Вал. Шевчук “”Personae verbum” (Слово шостасне)” (К., 2001), P. Чопик “Ессе Homo: Добра звістка від Івана Франка” (Львів, 2001), П. Ямчук “Християнський консерватизм: дух, епоха, людина” (Одеса, 2001), С. Абрамович “Біблія як форманта філологічної культури” (К.; Чернівці, 2002), П. Іванишин “Аберація християнства, або Культурний імперіалізм у шатах псевдохристології” (Дрогобич, 2005), М. Комариця “Українська “католицька критика”: феномен 20—ЗО pp. XX ст. (Львів, 2007), І. Дани-ленко “Молитва як літературний жанр: ґенеза та еволюція” (Миколаїв, 2008), І. Набитович “Універсум sacrum’y у художній прозі (від Модернізму до Постмодернізму) (Люблін; Дрогобич, 2008) та ін.

До христологічної методології близькі докторські дисертації: В. Антофійчук “Своєрідність трансформації євангельського сюжетно-образного матеріалу в українській літературі XX століття” (2002), М. Комариця “Українська “католицька критика”: естетичні засади та ідеологічний контекст” (2008), І. Даниленко “Жанрова модифікація канону молитви в ліриці XVII—XX століть” (2009), І. Набитович “Категорія sacrum у художній прозі XX—XXI століть” (2009) та ін.

Порівняно із попереднім десятиліттям дещо зменшилась кількість постмодерних (постструктуральних) монографічних студій. Щоправда, в літературознавчому середовищі чимало із тогочасних публікацій отримували належну увагу. Йдеться передусім про монографії: С. Павличко “Теорія літератури” (К., 2002), “Фемінізм” (К., 2002), Т. Гундорова “Femina melanholica. Стать і культура в тендерній утопії Ольги Кобилянської” (К., 2002), “Післячорно-бильська бібліотека. Український літературний Постмодерн” (К., 2005), “Франко не Каменяр. Франко і Каменяр” (К., 2006), “Кітч і література. Травестії” (К., 2008), В. Агеева “Жіночий простір: феміністичний дискурс українського модернізму” (К., 2003), Н. Колошук “Табірна проза в парадигмі постмодерну” (Луцьк, 2006), О. Забужко “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій” (К., 2007), Л. Таран “Жіноча роль” (К., 2007) та ін.

Постструктуральну парадигму розвивало і докторське дослідження Ф. Штейнбука “Тілесний міметизм у тексте*-, вих стратегіях постмодерністської літератури кінця XX — початку XXI століття” (2010).

Філологізм, націоцентризм, компаративізм, неоміфо-логізм, христологія та постмодернізм об’єктивно виявили себе провідними напрямами в українському літературознавстві постколоніального періоду. Менше, хоча теж достатньо послідовно, використовувались класичні та новітні методології: культурно-історичний, духовно-історичний підходи, наратологія, психологічна інтерпретація, герменевтика, рецептивна естетика, теорія інтертексту-альності, біографізм та філософські методи.

Серед помітних наратологічних досліджень — монографії М. Ткачука “Наративні моделі українського письменства” (Тернопіль, 2006), Л. Мацевко-Бекерської “Українська мала проза ХГХ — початку XX століть у дзеркалі наратоло-гії” (Львів, 2008), а також її докторське дослідження “Наративні стратегії малої прози (на матеріалі української літератури кінця XIX — початку XX століть)” (2009) та ін.

Сталої популярності серед дослідників набув психологізм, визначальним у таких монографіях: Л. Мірошниченко “Над рукописами Лесі Українки: Нариси з психології творчості та текстології” (К., 2001), І. Бойцун “Психологічний портрет “дітей війни” у творах Євгена Гуцала” (Луганськ, 2002), О. Червінська, І. Зварич, А. Сажина “Психологічні аспекти актуальної рецепції тексту: Теоре-тико-методологічний погляд на сучасну практику словесної культури” (Чернівці, 2009) та ін.

Із герменевтичних праць уваги вартують монографії С. Квіта “Основи герменевтики” (К., 2003), “Герменевтика” (К, 2005), 3. Лановик “Hermenйutica Sakra” (Тернопіль, 2006), Ю. Коваліва “Літературна герменевтика” (К., 2008), П. Іванишина “Національний спосіб розуміння в поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко” (К., 2008) та ін. Серед найрепрезентативніших — докторські дисертації Я. Вільної “Ідейно-естетичний феномен творчості Г, Квітки-Основ’яненка: герменевтичний аспект” (2006), 3. Лановик “Біблійна герменевтика: становлення, методологія (симво-ліко-алегоричНИй аспект літературознавчого дискурсу)” (2006), П. Іванишина “Національний сенс екзистенціалів у поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко (діахронія української літературної герменевтики)” (2007) та ін.

Близькими до герменевтичних були дослідження у сфері рецептивної естетики тапоетики. Цей метод використано в монографіях О. Червінської “Рецептивна поетика” (Чернівці, 2001), М. Зубрицької “Homo legens: читання як соціокультурний феномен” (Львів, 2004), Г. Сивоконя “У вимірах сприймання. Теоретичні проблеми художньої літератури, її історії та функцій” (К., 2006), І. Зимомрі “Австрійська література: моделі рецепції тексту” (Дрогобич; Тернопіль, 2009), Г. Корбич “Захід, Польща, Росія в літературно-критичному дискурсі раннього українського модернізму: Вибрані аспекти рецепції” (Познань, 2010) та ін.

Традиційно популярним був біографічний метод, про що свідчили монографії: Р. Горак, Я. Гнатів “Іван Франко” у десяти томах (Львів, 2000—2010), М. Жулинський “Олег Ольжич і Олена Теліга” (К., 2001), Л. Куценко “Dommus Маланюк: тло і постать” (Кіровоград, 2001), “Євген Маланюк: дорогами втрат і сподівань” (Кіровоград, 2002), “Князь Духу” (Кіроворад, 2003), “Наталя Лівицька-Холод-на” (Кіровоград, 2004), Н. Костенко “Микола Бажай. Життя. Творчість. Особливості віршостилістики” (К., 2003), Д. Стус “Василь Стус: життя як творчість” (К, 2005), Н. Гаєвська “Життя як подвиг. Нарис життя і творчості Павла Грабовського” (К., 2006), М. Зимомря “Долі в людях: Нариси, інтерв’ю” (Дрогобич, 2006), Є. Нахлік “Подружнє Життя і позашлюбні романи Пантелеймона Куліша: Документально-біографічна студія” (К., 2006), “Пантелеймон Куліш між Параскою Глібовою і Горпиною Школаєвою” (Львів, 2008), Р. Горак “Кров на чорній ріллі: Есе-біографія Василя Стефаника” (К., 2010), Я. Поліщук “І ката, і героя він любив… Михайло Коцюбинський. Літературний портрет” (К., 2010) та ін. Помітний він і в докторській дисертації

Л. Куценка “Євген Маланюк: витоки й еволюція творчої особистості” (2002).

Теорія інтпертекстуальності стосувалася не лише брошури Лесі Біловус “Теорія інтертекстуальності” (Тернопіль, 2003). Цей підхід домінував у докторській дисертації М. Шаповал “Стратегії інтертекстуальності та гра свідомостей у сучасній українській драмі” (2010).

Інтердисциплінарні студії передусім основувалися на філософських підходах у працях Б. Шалагінова “”Фауст” И.-В. Гете: Містерія. Міф. Утопія: До проблеми духовної сутності людини в німецькій літературі на рубежі 18—19 ст.” (К., 2002), В. Мазепи “Культуроцентризм світогляду Івана Франка” (К., 2004), Д. Дроздовського “Код майбутнього: Криза людини в європейській філософії: від екзистенціалізму до українського шістдесятництва” (К., 2006), Ф. Штейнбука “Тілесність — мімезис — аналіз (Тілесно-мі-метичний метод аналізу художніх творів)” (К., 2009) та ін. Широко вона застосована у докторських дисертаціях Є. Во-лощук, Б. Шалагінова.

В осмисленні та використанні психоаналітичного методу важливу роль відіграли навчальний посібник Ніли Зборовської “Психоаналіз і літературознавство” (К., 2003), її монографія “Код української літератури: проект психоіс-торії нової української літератури” (К., 2006) та докторська дисертація “Психоісторія новітньої української літератури: проблеми психосемантики і психопоетики” (2007).

Значно рідше послуговувалися дослідники структуралізмом і семіотикою (І. Жодані, О. Івановська, Р. Крохмальний, О . Манойлова, Т. Мараховська, Г. Савчук та ін.), культурологічною інтерпретацією (С. Андрусів, Д. Дроз-довський, П. Іванишин, В. Пахаренко, А. Козлов, С. Козак, Є. Сохацька та ін.), системологією (С. Водолазька, Т. Жада-нова, Г. Клочек, Н. Косенко, Н. Онищак, О. Ляшенко, С. Ма-ринкевич та ін.) та ін. Наприкінці десятиліття заявили про себе дослідження у сфері когнітивістики: Т. Бовсунівська “Когнітивна жанрологія і поетика” (К., 2010) і С. Луцак “Домінанта як ментальне осердя художньо-естетичного процесу (на матеріалі української літератури 19—20 століть)” (Івано-Франківськ, 2010).

Поступово формувався корпус видань (підручники та навчальні посібники з теорії літератури), покликаних формувати методологічну свідомість молодих літературознавців: О. Галич, В. Назарець, Є. Васильєв “Теорія літератури” (К., 2001,2005,2006,2008), В. Пахаренко “Українська поетика” (Черкаси, 2002, 2009). “Основи теорії літератури” (К., 2007), “Літературознавча компаративістика” (за редакцією Р. Гром’яка) (Тернопіль, 2002), М. Моклиця “Основи літературознавства” (Тернопіль, 2002), В. Іванишин, П. Іванишин “Пізнання літературного твору” (Дрогобич, 2003), І. Качуровський “Генерика і архітектоніка” у двох томах (К., 2005,2008), В. Захарова “Аналіз поетичного твору в школі” (Суми, 2005), В. Марко “Стежки до таїни слова: Літературознавчі й методичні студії” (Кіровоград, 2007), М. Ільницький, В. Будний “Порівняльне літературознавство” удвох частинах (Львів, 2007; К., 2008), Т. Бовсунівська “Теорія літературних жанрів: Жанрова парадигма сучасного зарубіжного роману” (К., 2009), Ю. Ковалів “Абетка дисертанта: методологічні принципи написання дисертації” (К., 2009), Н. Ференц “Основи літературознавства” (К., 2009), В. Іванишин “Нариси з теорії літератури” (К., 2010), “Теорія літератури” (Дрогобич, 2010), О. Галич “Вступ до літературознавства” (Луганськ, 2010), посібник І. Руснак “Український фольклор” (К., 2010). Урізноманітнювали цей інтелектуальний контекст словники та довідково-енциклопедичні видання: “Лексикон загального та порівняльного літературознавства” (керівник проекту А. Волков (Чернівці, 2001)), О. Ткачук “Наратологічний словник” (Тернопіль, 2002), В. Святовець “Словник образотворчих засобів: Тропи та стилістичні фігури” (К., 2003), “Літературознавча енциклопедія” у двох томах, автор-укладач Юрій Ковалів (К., 2007), В. Іванишин “Тезаурус до курсу “Теорія літератури”” (Дрогобич, 2007), а також систематичні перевидання “Літературознавчого словника-довідника”.

Стимулювали розвиток теоретичного мислення й монографічні роботи з історіографіїлітературознавства: М. Наєнко “Історія українського літературознавства” (К., 2001, 2003), “Історія українського літературознавства і критики” (К., 2010), Т. Бовсунівська “Історія української естетики першої половини ХГХ століття” (К., 2001), Л. Скорина “Література та літературознавство української діаспори” (Черкаси, 2002,2005), М. Гнатюк “Літературознавчі концепції в Україні другої половини ХГХ — початку XX сторіч” (Львів, 2002), Л. Задорожна, Я. Вільна, С. Задорожна “Шевченкознавство у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка” (К., 2004), І. Фізер “Американське літературознавство: Історико-критичний нарис” (К., 2006), О. Пилип’юк “Зародження літературознавства. Схід-Захід” у двох частинах (Івано-Франківськ,

2002, 2009), Я. Гарасим “Нариси до історії української фольклористики” (К., 2009), О. Галич “Історія літературознавства” (Луганськ, 2009) та ін. Виразний історіографічний характер мали також докторські дослідження М. Гна-тюката М. Комариці.

В історико-літературних працях найбільше зосереджувались на вивченні явищ, що розгорталися наприкінці ХГХ — на початку XX ст. Дещо менше було уваги до класичної літератури ХГХ ст., художніх процесів у міжвоєнний період у Західній Україні XX ст., нонконформістських явищ у літературі радянського періоду.

Найпомітніше дослідження давньої літератури — двотомник Валерія Шевчука “Муза роксоланська: Українська література XVI — XVIII століть” у двох книгах., Перша осмислювала епохи Ренесансу та раннього Бароко (К., 2004), друга — розвинененого та пізнього Бароко ОС, 2005). Це — панорамна авторська історія-“розмисел”, що охоплювала весь період давньої літератури — від Павла Русина з Кросна до Василя Довговича, із особливим, хоча й критичним, пошануванням до зробленого в цій сфері Дмитром Чижев-ським та Анатолієм Макаровим. Основну увагу автор закономірно зосередив на центральному феномені того часу-г-українському бароко із наступною мотивацією: “…адже воно не тільки здобуло поширення, так би мовити, наслідувального, але синкретизувало інтернаціональні, загальноєвропейські форми цього напрямку чи, правильніше, літературно-мистецької, тобто естетичної, епохи із Національним, питомим, саме в Україні знайшовши найпридатніший ґрунт для свого втілення та розвитку. На це були, вважаю, свої цілком зрозумілі причини. Українське бароко (ренесанс менше захопив нас і менше ввійшов у нашу ментальність) як мистецьке й духовне явище накладається на епоху політичного становлення, розвитку, а зрештою й занепаду української Козацької держави і стало її, можна сказати образно, обличчям та одежею, тобто саме тим, з чого людина пізнається передусім, а відтак та чи інша епоха. Таким чином, мабуть, не вельми помилимося, коли скажемо, що інтерес до бароко в нашому часі духовно передував національному самопізнанню, відтак і постанню Української держави в новітній своїй іпостасі” [204,8].

Водночас у межах історичного тлумачення класичної літератури розвивалися шевченкознавчі дослідження. Непересічне явище в цьому дискурсі — монографія-розми-сел Валерія Шевчука “”Регзопае уегЬит” (Слово іпоста* сне)” (К., 2001). “Візійний світ поезії”, тлумачення історії, двоіпостасність людського суспільства, “ідея родини як основи суспільності”, “тема людини, викиненої із суспільства” — у творчості Т. Шевченка — все це здобуло оригінальне осмислення і завжди влучне слово Вал. Шевчука. Художня дійсність Шевченка по-герменевтичному осмислена в контексті виявів українського життя включно з суспільними аномаліями на політичному, національному та родинному рівнях. Творчість Шевченка як поета-месії протрактована як глибоке образне осмислення буття українського народу, як українська Книга книг. Водночас дослідник розглядав творчість Шевченка як “класичного романтика”, котрий зумів запропонувати універсальну, багаторівневу картину світу й України в дусі інших великих письменників (Данте, Свіфта чи Сковороди): “Таким чином, всесвіт бачиться як єдиний організм (макрокосм, макрородина), з’єднаний у своїх супротилежних началах добра та зла, Божого та диявольського, складений із Бога, Божого посланця Ісуса Христа (месії); матері месії, без якої месія не виконав би своєї місії, народів як системи макро-родин і родин, котрі ці народи складають і творять: усе це разом великий і ясний світ” [203,258].

Вал. Шевчукові випадало вести полеміку із авторами епатажних розвідок: “…чи можна назвати Т. Шевченка міфотворцем, як це подають сучасні дослідники Г. Грабович та О. Забужко? На нашу думку, аж ніяк. Міфотворчість зумовлює вигадку, своєрідну модуляцію на догоду певним перед завзяттям. Г. Грабович вважає, що Т. Шевченко придумав український народ, тобто створив про нього міф, і тим одурив свій народ, власне, населення своєї землі. Здається, при цьому міфотворцем треба вважати не Т. Шевченка, а таки Г. Грабовича та його однодумців” [203, 31]. Власні тлумачення візійного світу Т. Шевченка та оцінку його постмодерних надінтерпретацій запропоновано і в полемічній монографії П. Іванишина “Вульгарний “неомі-фологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка” (Дрогобич, 2001).

На початку XXI ст. вітчизняне літературознавство запропонувало низку інтерпретацій періоду “Молодої України”. Найприкметніша в цьому сенсі монографія Наталі Шумило “Під знаком національної самобутності. Українська художня проза і літературна критика кінця XIX — поч. XX ст.” (К., 2003). Джерела усвідомлення українськими письменниками самобутності національного літературного розвитку, причини опозиційності стосовно західного модернізму у представників позитивістського світогляду, і в ранніх модерністів — у цих питаннях дослідниця виявила і ґрунтовну обізнаність із реаліями, і широкий аналітичний погляд. Не обійшла вона увагою і такі проблеми: література як національна іманентність, дискурс ідеї національного літературного розвитку, особливості літературної доби, етичні й естетичні оцінки літературного твору, рецепція західноєвропейського модернізму, оновлення української прози в межах реалізму, бароково-готичних відлунь, психологізму, імпресіонізму та експресіонізму.

Дослідниця інтерпретувала проблему національної самобутності як структурований феномен за допомогою споріднених, часто синонімічних, понять “національної іманентності”, “національного мислення”, “національного менталітету”, “національного характеру”, “національної традиції”, “національного стилю”, “національної ідеї”, “національної художньої свідомості”, “національної літератури”, “духу нації” та ін. Так, наприклад, уже від самого початку висвітлення розвитку української літератури пов’язувалось із тлумаченням письменства як “національної іманентності”. Н. Шумило в процесі розгортання дослідницької нарації постійно тримала в полі зору наці-ологічно значущі елементи: “історичний досвід”, “національні особливості психології народу” та “три основних джерела нашої культури (етноавтохтонне, східне і латино-європейське), що у своєрідному змаганні завжди прагнули до синтезу” [207, 8]. Сама ж національна іманентність видавалась дослідниці вкрай важливою, оскільки вона “суттєво уточнює питання про семантичне збагачення й стильову диференціацію оновленої української прози та її дотичність до раннього українського модернізму, орієнтованого переважно на західноєвропейський декаданс”. Згодом зазначене філософське поняття отримує у праці ще глибше категоріальне тлумачення й верифікування в сенсі базовості та системності. “Категорія національної іманентності, — зазначала Н. Шумило, — перенесена з філософії до літературознавства, значно перекриваючи поняття органічності художнього мислення щодо менталітету народу, у застосуванні до літературного процесу… передбачає не лише саморозвиток, а й трансформацію інонаціональних впливів згідно з внутрішніми еволюційними закономірностями, а відтак архетипи постають визначальними самоідентифікаційними факторами. Претендуючи на базове методологічне поняття, категорія національної іманентності набуває ваги аспекту і дає плідні наслідки аналізу художніх явищ лише за умови вивчення літератури (ширше культури) як саоморганізуючої складної системи” [207,27,29].

Експліцитно інтегрований із націоцентричним дискурсом системний підхід дозволив авторці домогтися переконливих аналітичних результатів щодо розуміння української художньої прози та літературної критики межі XIX—XX ст., не оминаючи й дискусійних моментів. Наприклад, з’ясовуючи процесуальний характер становлення національного стилю, дослідниця виявляла кілька епіцентрів зародження модернізму: драматургія Лесі Українки, поезія раннього П. Тичини і Б.-І. Антонича, проза 20-х (М. Хвильовий, В. Домонтович, 6. Підмогильний). При цьому вона по-своєму розвивала думку С. Павличко стосовно того, що в Україні модернізм не склався в таку систему, як на Заході. “І об’єктивно не міг скластися, — твердила дослідниця, використовуючи принцип національної іманентності, — бо українська література у період становлення модернізму перебувала на хвилі культурного відродження і західноєвропейський нігілізм був їй чужий. Епа-тажності західноєвропейського модернізму внаслідок “вибуху” культури (за Т. Адорно) в Україні відповідало подивування перед досі незбагненними зв’язками людини з космосом”. Дослідниця, увиразнюючи специфіку українського модерного досвіду, також доводила, що на межі століть інтелектуальна ситуація окреслювалася, з одного боку, “культурним національним відродженням, а з другого, — потребою інтеграції з культурою інших народів”. І якщо перша проблема актуалізувала “пам’ять, етику, отже, усталене”, то друга — “новаційні процеси на зразок передусім західноєвропейських, абсолютизуючи естетичне начало”. Так, на перетині цих двох культурних тенденцій і розвивався національний літературний процес “з усім комплексом двоєдності ‘традиційне-модерне”” [207,14, 74—75].

Вивчаючи складне, питання ставлення І. Франка до модернізму, авторка робила виважені висновки саме через врахування націологічного дискурсу. “Учений-ерудит, письменник широкого діапазону, — зазначає вона, — І. Франко вбачав у західноєвропейському модернізмові лише один із багатьох можливих шляхів, а точніше, одну із стежок дальшого розвитку літератури і, можливо, не найбільш відповідну українському менталітетові”. При цьому дослідниця брала до уваги ще й інші’пояснення. Скажімо, що застережливе ставлення Франка до “молодомузівців” “зумовлене насамперед завданнями національно-визвольного руху”. З іншого боку, дослідниця відзначала, що декларативність молодомузівського “Маніфесту” не завжди збігалася, а часто (як-от у В. Пачовського) й розходилася, з художньою творчістю і те, що і в самого І. Франка цілком слушно віднаходили й віднаходять (як-от Б. Лепкий) модер-ністичні риси [207,114—115]. Схоже бачимо і в оцінці концепції М. Євшана, яка була водночас і модерністичною, і глибоко національною: “Проблема самоорганізації таланту у висхідному напрямі від хаосу-зла через рівновагу — красу і добро—до свого національного Бога, отже, власної свободи як найвищого ступеня самовияву—така підоснова розуміння творчості М. Євшаном” [207,130—131].

Розглядаючи питання історичного значення української літературно-критичної думки межі століть, дослідниця вказувала, що ця думка “на противагу драгоманівській конкретно-історично-ситуативній концепції розвитку національної культури виробляла нову концепцію національного розвитку літератури на перспективу, беручи за вказівну тезу І. Франка про відповідні національній вдачі зміст та форму художнього твору та водночас утверджуючи неоромантизм (духовну та естетичну “зорієнтованість вгору”) як підґрунтя для органічної їй естетичної варіативності”. Як наслідок — “опозиційність українських письменників зразкам нігілістичного західноєвропейського модернізму, зокрема у вигляді пародіювання, незначна потенційна спроможність літературного загалу гуртуватися в мистецькі школи навколо національно нетрадиційних творчих індивідуальностей” [207, 183—284].

Л. Скупейко у монографії “Міфопоетика “Лісової пісні” Лесі Українки” (К., 2006) запропонував новаторське прочитання Лесиного шедевру через природний для дра-ми-феєрії діалог із фольклором та міфологією. Зосередився він і на обґрунтуванні доречності міфокритичного підходу до “Лісової пісні”, на витлумаченні людини і природи в системі міфопоетичного світосприйняття, на міфосеман-тичних аспектах стосунків Мавки і Лукаша, на витлумаченні драматичної міфології “пізнього літа”. У додатках вміщено тексти до народних волинських мелодій “Лісової пісні”, а також чорновий автограф цього твору.

Важливим став висновок дослідника, котрий, проаналізувавши низку міфологічних та інокультурних контекстів, максимально наблизився до герменевтичного розтлу-мачення сенсу твору через лейтмотив “звільняючого слова”: “У “Лісовій пісні” мотив “звільняючого слова” бринить дивовижними акордами “звільняючої музики”. Це не дзвін, що кличе до розкаяння (як у Г. Гауптмана), не медіум демонічної чуттєвості (С. Кіркегор) і не апологія стихійно-безособової енергії (Ф. Ніцше), а музика, що очищає душу від ницості й відкриває в ній вищу сутність буття, просвічуючи шлях у вічність, у безсмертя. Космогонічна драма “вічного повернення” трансформується, і на її сюжетних підвалинах постає нова драма з ідеєю суверенної особистості — ідеалу людини як духовної істоти. Тому дивовижна мелодія сопілки “людського хлопця” з волинських лісів — мелодія “лісової пісні” — звучить у фіналі драми як магічне прозріння в майбутнє” [181,225].

Монографія Л. Скупейка мала також важливе, хоча й несподіване для багатьох методологічне значення. Зважаючи на численні дискусійні моменти в сучасній міфо-критиці, автор зосередився на питаннях, котрі б у науковий спосіб, без аберацій, увиразнювали зв’язок літератури та міфології через поняття “міфопоетика”. Дослідник схилявся до думки, що поняття “міфотворчість” не набуло термінологічного значення, існуючи радше як наукова метафора. Тому немає підстав ним зловживати і вважати літературні твори “міфами”. Звідси — пропозиція оперувати більш вивіреними термінами “міфопоезія” та “міфопоетика”. Під міфопоезією, за англосаксонською традицією, пропонувалось розуміти художні твори різних епох і жанрів, у яких виявляється одна й та ж достатньо жорстка міфологічна структура (її елементи — “едем”, “падіння чи злочин”, “мандри”, “повернення чи загибель” та ін.).

Натомість міфопоетику (термін більше вживаний у російській фольклористиці) дослідник розглядав як термін, наділений більшою універсальністю порівняно з міфопоезією і обґрунтовував наступним чином: “…правомірність і доцільність терміна міфопоетика, на мій погляд, полягає в тому, що при аналізі художньої творчості в її зв’язках із міфологією він надає домінантності саме поетологічному аспекту. За цих умов міф втрачає* визначальну роль універсальної структури, що зумовлює природу художньої творчості загалом, а виступає лише благодатним матеріалом, засобом для досягнення художньої мети, яка завжди виявляє прикметні особливості творчої індивідуальності автора та сучасної йому художньо-стильової парадигми” [181,11].

Розуміючи, що запропоновані ним терміни ще не набули популярності в українському літературознавстві, дослідник все ж сподівався на їх гносеологічне вкорінення у сучасну наукову свідомість. Особливо це стосувалося поняття “міфопоетика”, котре, на думку автора,, “фіксує основне і— передусім парадигматичне значення літературно-естетичного канону (літературний напрям, жанр, стильова течія, своєрідність ідіостилю і т. ін.) у творчому освоєнні міфології” [181,17].

Монографія Юрія Пелешенка “Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина XIII—XV ст.): Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції” (К., 2004) зосереджена на оригінальній та перекладній середньовічній літературі. У ній автор осмислював важливі для того часу морально-етичні категорії, окреслював духовні течії пізнього Середньовіччя (богомильство, ісихазм, раціоналізм, реформаторство), проблему єдності Церкви та ін.

Сюжетний репертуар, функції хору та інтермедії, фомування ремарки, звільнення від декламаційності, місце історичної, різдвяної та великодньої драм, взаємодія сцени і залу, а також відлуння шкільної драми у новій та новітній українській драматургії — провідні проблеми, що постали перед дослідницьким оком у монографії Миколи Сул йми “Українська драматургія XVII—XVIII ст.” (К., 2005).

“Есеї про українське бароко” (К., 2006) Леоніда Ушка-лова — оригінальні розмірковування про цей феномен у різних стильових та історичних контекстах, особливості барокової поезії, барокові досвіди на Слобожанщині, італійські образки в українському бароковому письменстві, полемічну літературу, а також про барокові джерела нового українського письменства (Котляревський, Квітка, Шевченко), вплив на творчість Миколи Хвильового і Павла Тичини української класичної літератури та ін.

Петру Білоусу у навчальному посібнику “Історія української літератури XI — XVIII ст.” (К., 2009) вдалося поєднати сучасне прочитання давніх творів з використанням цінних інтерпретаційних надбань вітчизняного літературознавства за всю історію його розвитку.

У збірці “Тарас Шевченко: імператив України. Історіо-й націософська парадигма” (К., 2004) Юрій Барабаш розкривав історіософію, націософію, християнську філософію Т. Шевченка, аналізував його “петербурзький текст”, містерію “Великий льох”, повість “Художник”. її концептуальне ядро — думка автора про ідейно-художню парадигму України як осердя та літературне втілення історичного призначення, націотворення та політичних змагань українства.

Синтезувала біографію Шевченка та поетапне тлумачення його літературних і малярських творів монографія Івана Дзюби “Тарас Шевченко” (К., 2005). Вона охоплювала весь обшир літературної та громадянської діяльності Кобзаря в широкому історичному контексті, розкривала центральне місце Шевченка в національному житті як “великого й вічно живого явища”, як “одного з наріжних каменів нашої національної будови”. Цілком доречним став вимогливий висновок автора: “…якщо ми хочемо, щоб Шевченко залишався такою системою духовного життєзабезпечення і для наступних поколінь, потрібно подбати про те, щоб у Шевченковому слові сприймався Шевченків зміст” [57, 9].

Осягнення етичного змісту Шевченкової поезії — ключове завдання історико-теоретичної монографії Василя Пахаренка “Начерк Шевченкової етики” (Черкаси, 2007). Із позицій екзистенціалізму автор аналізував етичні мотиви у творчості Т. Шевченка в межах проблем: джерела Шевченкового етизму, опозиція “добро — зло”, теодицея, феномен людського зла, антроподицея, шляхи подолання зла, еволюція світобачення письменника. Особливо акцентовано наскрізні для “Кобзаря” питання — теодицею — боговиправдання попри існування зла; антроподицею — возвеличення людини попри її недосконалість.

У монографії “Універсалізм Шевченка: Взаємодія літератури і мистецтва” (К., 2008) Леся Генералюк показала Шевченка-поета й Шевченка-художника в єдності його творчої природи, дослідила міжвидову взаємодію мистецтв у доробку Шевченка, апробувала термінологію на позначення причин і явищ літературно-мистецького інтеракціонізму (синестезія, екфразис, гіпотипозис), зіставила творчі досягнення Шевченка із надбаннями західноєвропейських та російських митців, осмислила співдію раціонального й естетичного, синкретичні явища світогляду у Шевченка, його універсалізм як митця, а також систему образів-концептів.

Монографія Василя Івашківа “Художня, літературознавча і фольклористична парадигма ранньої творчості Пантелеймона Куліша” (Львів, 2009) охоплювала важливі питання формування ранньої прози письменника, становлення його історично-романного мислення, фольклористичну діяльність, історіософську концепцію України, публіцистику, літературну критику та мемуаристику.

Найзначущіше дослідження у сфері тогочасного франкознавства — збірник статей Івана Денисюка “Невичерпність атома” (Львів, 2001), до якого ввійшли кращі праці дослідника, написані впродовж сорока років, що стосувалися творчості Франка та розвитку франкознавства: інтерпретації Франкових творів, здобутків і перспектив франкознавства як науки, методологічних питань, контактів з Анною Павлик та родиною Косачів, краєзнавства, мета-критики й опублікування невідомих матеріалів.

Монографія Миколи Ткачука “Жанрова структура прози Івана Франка (бориславський цикл та романи з життя інтелігенції)” (Тернопіль, 2003) цікава поглядом автора на твори бориславського циклу як на метажанр і їх розгляд у європейському контексті. Смислову структуру монографії сформували осмислення наративних стратегій, натуралістичних пошуків, поетика, інтертекстуальність та дискурс епічних творів І. Франка;

Валерій Корнійчук у монографії “Ліричний універсум Івана Франка: горизонти поетики” (Львів, 2004) розглядав еволюцію естетичної свідомості письменника, жанрову систему його поетичних збірок, образний світ і ритміко-ін-тонаційні особливості, намагаючись осягнути не лише “незглибиме творче ремесло” митця, а й загадку його “безсмертного духу”.

Полемічна книжка Тараса Салиги “Франко — Каменяр” (Ужгород, 2007) містила чотири розвідки —”Ні, я не кинув каменярський молот”, “Перегуки в часі”, “Франко і ми”, “”Semper tiro” з Франкової “академії’наук”” — і передрук виступу Івана Труша “Іван Франко і наша сучасність” (1912). її концептуальна спрямованість та еристична загостреність були спрямовані яе лише на спростування десак-ралізаторських міфів, ініційованих постмодерними авторами, а й актуалізацію, глибинних сенсів Франкової творчості.

Життя і творча спадщина Михайла Коцюбинського — предмет розгляду в монографії Ярослава Поліщука “І ката, і героя він любив… Михайло Коцюбинський. Літературний портрет” (К., 2010). Немало уваги в ній приділено рецепції його дискурсу, еволюції творчого таланту (від натуралізму до імпресіонізму та символізму) і світогляду, проблемі впливів, психології творчості. Цікавою, видається спроба порівняти творчість М. Коцюбинського зі Шніцлером та Гамсуном.

Лариса Горболіс у монографії “Парадигма народноре-лігійної моралі в прозі українських письменників кінця ХГХ — початку XX ст.” (Суми, 2004) зосередилась на виявленні раніше не досліджуваних питань: народнорелігій-на мораль у контексті тогочасного літературного процесу, моделювання народнорелігійного ідеалу людини у прозі, вияви народно-релігійної моралі у зв’язках персонажів із “етнічним сакральним”, різноманітні аспекти етнорелігій-ної етики в системі життєдіяльності героїв української прози кінця ХГХ — початку XX ст., “розуміння персонажами Бога, сутність церковної проповіді, традицій народнорелі-гійної моралі, культури мислення” та ін. [32,193],

Діалог між художньою літературою та народним світоглядом, народний світогляд і питання національної самобутності, особливості типізації, народні джерела поетизації людини і дійсності, звичаєві основи шляхетності духовного світу, народнофілософські витоки художнього мислення, світогляд народу і становлення української ідеї, специфіка формування поетичної системи — основні концепти монографії Олексія Вертія “Народні джерела національної самобутності української літератури 70— 90-х років XIX століття” (Суми, 2005).

Результативним тлумаченням творчих досвідів стали монографічні збірники статей Лідії Голомб “Із спостережень над українською поезією ХГХ—XX століть” (Ужгород, 2005) та “Новаторські тенденції в українській літературі кінця ХГХ — перших десятиліть XX ст.” (Ужгород, 2008). Літературознавча наука отримала продуктивне розпра-цювання багатьох теоретичних проблем (тлумачення лірики Іваном Франком, метакритичне осмислення раннього українського модернізму), компаративістичних питань (типологія національно-визвольної ідеї в українській та угорській поезії, символіка Старого Завіту в творчості Лесі Українки), вивчення поезій у прозі (В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Черемшини, Г. Хоткевича), осмислення маловивченої закарпатської літератури, застосування різних методологічних моделей тлумачення (неоміфологізму, компаративізму, націології, теорії інтертекстуальності та ін.) тощо.

У 2000-х роках активізувалися оригінальні прочитання літературного процесу XX ст. На маловідомих сторінках західноукраїнської та діаспорної драматургії зосередився Степан Хороб у монографії “Українська драматургія

20—ЗО-х років у Західній Україні та діаспорі” (Івано-Франківськ, 2008). Вперше до літературознавчого обігу він увів п’єси християнського спрямування, стрілецькі твори, драми письменників-емігрантів, переосмислив канонізовані твори деяких західних драматургів, піддав новаторському розгляду традиційне та модерне художнє мислення. Важливий елемент книги — публікації маловідомих літературознавчих студій Гр. Лужницького, В. Руснака, В. Бе-зушка, В. Хорольського, Л. Залеської-Онишкевич, С. Волинця про тогочасні драматургію і театральне мистецтво.

Монографія Миколи Васьківа “Романні форми в українській літературі 1920—30-х років” (Кам’янець-Подільсь-кий, 2009), крім окреслення жанрових параметрів роману, містила аналіз різноманітних романних форм 20—30-х років (уривків, епізодів з роману, незавершених творів, романів у віршах) низки авторів: П. Губенка, В. Еллана-Блакитного, І. Кириленка, Л. Скрипника, М. Рильського, М. Хвильового, І. Дніпровського, О. Мізерницького, В. Поліщука, Ґ. Коляди, В. Сосюри, І. Багряного та ін.

Друге, доповнене (перше з’явилось у 2001) видання монографії Леоніда Куценка “Dominus Маланюк: тло і постать” (К., 2002) охоплювало життєвий і творчий шлях найвизначнішого письменника-вісниківця, розкривало цілісність і послідовність його світогляду, високу естетичність та значущість його поезії й есеїстики, спрямованих на реалізацію ідеї націєтворення.

Творчість Євгена Маланюка стала об’єднувальним началом збірника статей Тараса Салити “Вогнем пречистим” (Львів, 2004), що розкривали історіософський, хрис-тологічний аспекти поезії митця, роль творчості Т. Шевченка у його світогляді. Було там і вдумливе зіставлення творчості Є. Маланюка з досвідами І. Франка, П. Куліша, Ю. Липи, М. Рильського, В. Сосюри.

Найґрунтовніше дослідження літератури українського резистансу — монографія Ірини Яремчук “Під знаком вогню: Генетичний контекст та естетична природа поезії УПА” (Львів, 2006), в якій українська поезія національно-визвольного руху 40—50-х років отримала належне висвітлення як унікальний феномен літературного процесу. Дослідниця простежила культурно-історичні умови формування резистансної поетичної творчості, естетичну програму авторів у контексті традицій мистецького заан-гажування та екзистенційного вибору, поетологічні та рецептивно-аксіологічні особливості їх поезії у вимірах національного Космо-Психо-Логосу та ін. Не зайвими виявились і продумані діахронні та синхронні зіставлення упівської поезії із подібними явищами в інших літературах.

‘ Сучасне бачення радянської соцреалістичної літератури запропонувала Валентина Хархун у монографії “Соцре-алістичний канон в українській літературі: ґенеза, розвиток, модифікації” (Ніжин, 2009), зосередившись на витлумаченні поняття “радянський дискурс”, аналізі соцреалізму як нормативного методу “радянського мистецтва”, генезі соцреалістичного канону, соцреалістичної картини світу, каноні ленініани, а також редукції соцреалістичного канону. Поглиблено інтерпретовано творчі досвіди ліричного, епічного та драматичного типів: А. Головка, П. Тичини, М. Рильського, О. Корнійчука, О. Довженка, Ю. Яновсько-го, О. Гончара та ін. Соцреалізм (“естетичний проект сталінізму з виразно колоніальною суттю”) в Україні став не лише імперським проектом, нав’язаним колонізованим націям, а й отримав свою національну проекцію, “покликану легітимізувати радянську ідентичність”: “Соцреалізм в Україні відбувся як явище завдяки його блискучому “виконанню”: маргіналізована літературна свідомість, прагнучи оптимально виконання владного “центру”, не тільки досконало відтворила російські “еталони” на українському матеріалі, а й репрезентувала оригінальні (наскільки це було можливо в тоталітарну епоху) художні рішення, спрогнозувала появу своєї класики. Ця класика складала як власну версію канону, так і вибірково входила до загал ьнорадянського іконостасу, декларуючи “українську” присутність у соцреалізмі” [198,432].

Самобутнє прочитання шістдесятницького феномена характерне для праць Людмили Тарнашинської. її монографія “Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (історико-літературний та поетикальний аспекти)” (К., 2010) містила узагальнені міркування про шістдесятництво, літературно-критичні матеріали з дослідницького архіву, “персонал істські” розвідки про чільних представників цього покоління: Л. Костенко, І. Світличного, В. Симо-ненка, Вал. Шевчука, Є. Сверстюка, М. Коцюбинську, М. Вінграновського, І. Жиленко, І. Драча, Гр. Тютюнника, І. Дзюби.

Новаторське витлумачення творчості літераторів-нонконформістів — узагальнювальна ознака монографії Тараса Пастуха “Київська школа поетів та її оточення (модерні стильові течії української поезії 1960—90-х років)” (Львів, 2010). Осмисливши теоретичні проблеми модерної мистецької свідомості в аспектах мімезису та традиції, а також окресливши літературознавчий та культурологічний дискурси “Київської школи”, її генезу, дослідник в проінтерпретув а в зазначений літературний феномен в ракурсі трьох стильових течій — міфологічної, сюрреалістичної та герметичної.

Дмитро Огус у книзі “Василь Стус: життя як творчість” (К., 2004) поєднав академічний та есеїстичний стилі, синтезував об’єктивні біографічні відомості, власні спогади та спостереження, інтегрував інструментарій відстороненого дослідника та близької людини. Йому вдалося створити глибокий творчий лортрет В. Стуса, переконливо показати різноманітні культурно-істрричні контексти його буття: “…ким би він не був, кого б не творив із себе, його залежність від соціально-культурно-політичних умов, у яких випало жити, настільки значна, що для розуміння справжніх мотивів учинків поета обов’язковим є висвітлення його “соціальної історії””, бо соціум впливає навіть на асоціальну людину” [184,5].

Монографія Галини Жуковської “”Усе іде, але не все минає”. Пам’ять і час у творчості Ліни Костенко” (К., 2010) репрезентує ще одну спробу проникнення в історіософську модель поетичного, світу Л. Костенко через осмислення важливих для її творчості філософських категорій, історичних подій та духовних цінностей. В епіцентрі дослідження — великоформатні твори письменниці: “Маруся Чурай”, “Берестечко”, “Скіфська одіссея” та “Дума про братів не-азовських”, котрі переконливо посвідчили високий істори-ко-філософський та національно-аксіологічний рівень мислення Л. Костенко, а також увиразнили тезу, згідно з якою саме пам’ять є “основою якісного людського буття” [76,172].

Вітчизняну науку збагатили концептуальні узагальнюванні історичні роботи, які давали стереометричне бачення літературного процесу XX ст. У монографії Анни Білої (Давидової-Білої) “Український літературний авангард: пошуки, стильові напрямки” (К., 2006) розглянуто становлення, теоретичні засади і практичні надбання українського літературного авангарду (футуризм, конструктивізм^ експресіонізм, сюрреалізм) як ідеологічно-естетичного руху до і після Другої світової війни.

Збірник праць Володимира Панченка “Неубієнна література: Дослідницькі етюди” (К., 2007), що поєднував академічну глибину осягнення матеріалу із неускладненим стилем викладу. Основу його становили ґрунтовні розвідки про Т. Шевченка, М, Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, І. Нечуй-Левицького, М, Старицького, І. Франка, М. Коцюбинського, М. Куліша, М. Рильського, М. Стельмаха, О. Гончара та ін. Буяй в ньому і студії, присвячені літературознавцям — Ю. Шевельову, Л. Новиченкові, В. Фа-щенкові, Ю. Барабашеві.

Літературний процес у XX ст., передусім розвиток поезії, — об’єднувальна основа збірника праць Володимира Моренця “Оксиморон: Літературознавчі статті, дослідження, есеї” (К., 2010). Крім масштабних досліджень поетичного авангарду та стильових напрямів української поезії другої половини XX ст. (соцреалізм, неоромантизм, русти-кальна лірика, естетизм, інтелектуалізм, міфологізм, сюрреалізм), у збірнику йшлося про міжвоєнну поезію, Нью-Йорк-ську групу, творчість М. Вороного, В. Стуса, М. Вінгранов-ського, Л. Талалая, Т. Федюка, М. Григоріва, М. Воробйова, М. Самійленка, а також про літературознавця Івана Фізера.

Своєрідними авторськими репрезентаціями історії українського письменства можна вважати збірники істо-рико-літературних праць Ю. Бачі, Р. Гром’яка, І. Денисюка, І. Дзюби, В. Дончика, М. Жулинського, М. Ільницького, М. Неврлого, А. Погрібного, Я. Поліщука, Т. Салиги, Яра Славутича, Л. Ушкалова, О. Хоменка та ін. Деякі написані в цей період праці за жанром цілком відповідали окресленню “авторська історія літератури”. Такою насамперед була монографія Ніли Зборовської “Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури” (К., 2006). Методологічно вона синтезувала досвіди класичного фройдівського психоаналізу та національно-екзистенціальної інтерпретації, витлумаченої як “код української державності”, з метою написання “психоісторії”, котра охоплювала матеріал від І. Котляревського до “постмодерного циклу”. Із цих теоретичних позицій авторка намагалась запропонувати “аристократичний проект української літератури”, протиставивши його маргінальним, державо-руйнівним проектам, в основі якого — розрізнення імперського і національного суб’єктів на психологічному, мовному, світоглядному та релігійному рівнях.

Авторський варіант історії українського письменства від Михайла Наєнка “Художня література Украни. Від міфів до модерної реальності” (К., 2008) — науково-популярний стильовий виклад історії’ української літератури від міфологічно-фольклорних часів до середини XX ст., оснований переважно на філологічному та інших класичних методах тлумачення.

Історико-літературні праці охоплювали. всі періоди розвитку українського письменства:

—давня українська література: П. Білоус “Зародження української літератури” (Житомир, 2001), “Актуальні питання української літературної медієвістики” (Житомир, 2009), Г. Клочек “Світ “Велесової книги”” (Кіровоград, 2001), Г. Нога “Звичаї тії з давніх школярів бували… (Український святковий бурлеск XVII—XVIII ст.” (К., 2001), П. Ямчук “Християнський консерватизм: дух, епоха, людина” (Одеса, 2001), Л. Ушкалов “Українське барокове бого-мислення. Сім етюдів про Григорія Сковороду” (Харків, 2001), “Григорій Сковорода: семінарій” (Харків, 2004), “Есеї про українське бароко” (К., 2006), Д. Тетерина “Григорій Сковорода — український письменник, філософ і педагог” (К.; Мюнхен, 2002), Валентина Соболь “12 подорожей в країну давнього письменства” (Донецьк, 2003), “Пам’ятна книга Дмитра Туптала” (Варшава, 2004), “До джерел. Історія української літератури IX—XVIII ст.” (Варшава, 2005), Ю. Пелешенко “Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина XIII—XV ст.) Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції” (К., 2004), Н. Дончева-Панайотова “Григорій Цамблак и българските литератур-ни традиции в Неточна Европа XV—XVII в.” (Велико Трно-во, 2004), В. Шевчук “Муза роксоланська: Українська література XVI—XVIII століть” у двох книгах (К., 2004, 2005), М. Сулима “Гріхи розмаітия: єпитимійні справи XVII— XVIII ст.” (К., 2005), “Українська драматургія XVII— XVIII ст.” (К., 2005), О. Сліпушко “”Софія Київська”. Українська література Середньовіччя: доба Київської русі (X— XIII століття)” (К., 2005), “Література Київської Русі. Нариси” (К., 2005), Н. Поплавська “Полемісти. Риторика. Переконування. Українська полемічно-публіцистична проза кінця XVI — початку XVII ст.” (Тернопіль, 2007), П. Кралюк “Мелетій Смотрицький і українське духовно-культурне відродження кінця XVI — початку XVII ст.” (Острог, 2007), С. Бабич “Творчість Мелетія Смотрицького у контексті раннього українського модернізму” (Львів, 2009). О. Сліпушко “Еволюція та функціонування літературних образів у книжності Києворуської держави (X — перша половина ХШ ст.) (К., 2009), Т. Шевчук “На перехресті епох: антична література у творчості Григорія Сковороди” (Ізмаїл, 2010),

О. Яковина “Метафізика в поезії: Україна XVII століття” (Львів, 2010), Н. Вигодованець “Літературне бароко Закарпаття” (Ужгород, 2010) та ін.; докторські дисертації І. Ісі-ченка, Ю. Пелешенка, О. Сліпушко та ін.;

— класична українська література XIX ст.: Вал. Шевчук “”Personae verbum” (Слово іпостасне)” (К., 2001), В. Іванишин “Непрочитаний Шевченко” (Дрогобич, 2001), В. Неборак “”Перечитана Енеїда”: Спроба сенсового прочитання І. П. Котляревського на тлі зіставлення з “Енеїдою” Вер-гілія” (Львів, 2001), Ю. Барабаш “”Коли забуду тебе, Єрусалиме…”. Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії” (Харків, 2001), “Гоголь у літературній свідомості українського зарубіжжя” (Сімферополь, 2004), Л. Плющ “Екзод Тараса Шевченка: Навколо “Москалевої криниці”: Дванадцять статтів” (К., 2001), П. Іванишин “Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка” (Дрогобич, 2001), М. Ласло-Куцюк “Творчість Шевченка на тлі його доби” (Бухарест, 2002), Л. Задорожна, С. Задорожна, Я. Вільна “Інтеграція позитиву в творчості Шевченка (аспекти символу, аксіології, онтології, міфу, психології)” (К., 2002), С. Козак “Український преромантизм. Джерела, замовлення, контексти, витоки” (Варшава, 2003), Л. Фрізман, С. Лахно “М. А. Максимович— литератор” (Харків, 2003), Є. Нахлік “Доля — Los — Судь-ба: Шевченко і польські та російські романтики” (Львів, 2003), “Подружнє життя і позашлюбні романи Пантелеймона Куліша: Документально-біографічна студія” (К., 2006), “Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель” у двох томах (К., 2007), С. Ковпік “Духовність драматургії Пантелеймона Куліша” (К., 2004), Т. Бовсунівська “Українська бурлескно-травестійна література початку ХГХ століття в аспекті функціонування комічного” (К., 2006), Н. Гаєвська “Панас Мирний — найбільший епік XDC століття” (К., 2004), “Життя як подвиг. Нарис життя і творчості Павла Грабовського” ((К., 2006), І. Дзюба “Тарас Шевченко. Життя і творчість” (К., 2005,2008), В. Смілянсь-ка “Шевченкознавчі розмисли” (К., 2005), Я. Вільна “Істо-рико-літературний феномен критичної інтерпретації творчості Г. Квітки-Основ’яненка” (К., 2005), О. Боронь “Поетика простору в творчості Тараса Шевченка” (К., 2005), “Теми і мотиви поезії Тараса Шевченка” (колектив авторів; Ю. Барабаш, О. Боронь, І. Дзюба, та ін.) (К., 2008), В. Гуме-нюк “Кримські мотиви в новій українській літературі (ХГХ ст.)” (Сімферополь, 2006), В. Пахаренко “Начерк

Шевченкової етики” (Черкаси, 2007), “Шкільне шевченкознавство” (Черкаси, 2007), Л. Генералкж “Універсалізм Шевченка: Взаємодія літератури і мистецтва” (К., 2008), Т. Салига “Розкуймося, братаймося” (Ужгород, 2009);

B. Івашків “Художня, літературознавча і фольклористична парадигма ранньої творчості Пантелеймона Куліша” (Львів, 2009), Л. Ушкалов “Тарас Шевченко” (Харків, 2009), М. Ткачук, О. Ткачук “Маркіян Шашкевич. Дослідження” (Тернопіль, 2009) та ін.; докторські дисертації О. Борзенка, Я. Вільної, В. Івашківа, Я. Козачок та ін.;

—період “Молодої України”—неонародництва й раннього українського модернізму: Р. Горак, Я. Гнатів “Іван Франко” у десяти томах (Львів, 2000—2010), І. Денисюк “Невичерпальність атома” (Львів, 2001), В. Гуменюк “Сила краси. Проблеми поетики драматургії Лесі Українки та Володимира Винниченка” (Сімферополь, 2001), “Шлях до “Одержимої”. Творче становлення Лесі Українки — драматурга” (Сімферополь, 2002), А. Войтюк “Проблеми творчості Лесі Українки” (Дрогобич, 2001), Л. Мірошниченко “Над рукописами Лесі Українки: Нариси з психології творчості та текстології” (К., 2001), В. Мокрий “Ukraina Wasyla Stefanyka” (Краків, 2001), P. Чопик “Ессе Homo: Добра звістка від Івана франка” (Львів, 2001), Г. Баран (Сабат) “Роман-пантопія В. Винниченка “Сонячна машина”: проблематика, особливості поетики” (Дрогобич, 2001), “Казки Івана Франка: особливості поетики. “Коли ще звірі говорили”” (Дрогобич, 2006), С. Хороб “Українська модерна драма кінця ХГХ — початку XX століття (Неоромантизм, символізм, експресіонізм)” (Івано-Франківськ, 2002), Н. Зборовська “Моя Леся Українка” (Тернопіль, 2002),

C. Михида “Слідами його експериментів. Змістові домінанти та поетика конфлікту в драматургії Володимира Винниченка” (Кіровоград, 2002), С. Кіраль “Апостол Молодої України: Трохим 3інківський у контексті доби” (К., 2002), Н. Шумило “Під знаком національної самобутності: Українська художня проза і літературна критика кінця ХГХ — поч. XX ст.” (К., 2003), М. Ткачук “Жанрова структура прози Івана Франка (бориславський цикл та романи з життя інтелігенції)” (Тернопіль; К., 2003), “Модерністський дискурс лірики та новел Богдана Лепкого” (Тернопіль, 2005), “Лірика Івана Франка” (К, 2006), Г. Сиваченко “Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський “метароман” Володимира Винниченка: текст і контекст” (К., 2003), А. Швець “Злочин і катарсис: Кримінальний сюжет і пре” блеми художнього психологізму в прозі Івана Франка” (Львів, 2003), Л. Нежива “Марія Загірня: Літературний портрет” (Луганськ, 2003), Т. Пастух “Поетичне мислення Івана Франка (за збіркою “Semper tiro”)” (Львів, 2003), M. Кармазіна “Леся Українка” (К., 2003), В. Панченко “Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості: Книга розвідок та мандрівок” (К., 2004), В. Мазепа “Куль-туроцентризм світогляду Івана Франка” (К., 2004), 3. Гузар “Стежками життя і творчості Івана Франка” (Дрогобич; 2004), “Вступ до франкознавства” СДрогобич, 2008), В. Корнійчук “Ліричний універсум Івана Франка: горизонти поетики” (Львів, 2004), Б. Тихолоз “Ерос versus Танатос (філософський код “Зів’ялого листя”)” (Львів, 2004), “Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлексійної поезії” (Львів, 2005), Р. Голод “Іван Франко та літературні напрями кінця ХГХ — початку XX століття” (Івано-Франківськ, 2005), Л. Голомб “Із спостережень над українською поезією ХГХ — XX ст.” (Ужгород, 2005), “Новаторські тенденції в українській літературі кінця ХГХ — перших десятиліть XX ст.” (Ужгород, 2006), О. Вертій “Народні джерела національної самобутності української літератури 70—90 років ХГХ століття” (Суми, 2005), Я. Погребенник “Німецькомов-ний контекст творчості Ольги Кобилянської” (Чернівці, 2005), Н. Тихолоз “Казкотворчість Івана Франка (геноло-гічні аспекти)” (Львів, 2005), М. Наєнко “Іван Франко: тяжіння до модернізму”. (К, 2006), Я. Мельник “Іван Франко і biblia apocrypha” (Львів, 2006), “І остатня часть дороги. І. Франко: 1908—1916” (Дрогобич, 2006), Ю. Клим’юк “Лірика Івана Франка як система жанрів” (Чернівці;2006), Н. Малютіна “Українська драматургія кінця XIX — початку XX століття: аспекти родо-жанрової динаміки” (Одеса, 2006), П. Іванишин “Печать.духу: національно-екзистенціальна Франкіана” (Дрогобич, 2006), Я. Мельничук “На вечірньому прузі: Ольга Кобилянська в останній період творчості (від 1914 р.)” (Чернівці, 2006), Т. Салига “Франко — Каменяр” (Ужгород, 2007), Л. Сеник “Студії ліричної драми Івана Франка “Зів’яле листя”” (Львів, 2007), В. Погребенник “Кастильське джерело: українська література кінця ХГХ — початку XX століття” у двох частинах (К., 2007), Оксана Забужко “Notre Dam d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій” (К., 2007), М. Челецька “Номеносфе-ра поезії Івана Франка (поетика заголовків, посвят, епіграфів)” (Львів, 2007), Л. Горболіс “Тимотей Бордуляк. Життя і творчість” (Тернопіль, 2007), Олександр Ковальчук

“Краса і сила у практиках повсякдення (творчість В. Винниченка 1902—1920 рр.)” (Ніжин, 2008), Л. Мацевко-Бе-керська “Українська мала проза ХГХ—початку XX століть у дзеркалі наратології” (Львів, 2008), Т. Пінчук “І. Франко у вимірах епохи: особистість, творчий шлях, доля” (Луганськ, 2008), Е. Балла “Поетика лірики Василя Пачов-ського” (Ужгород, 2008), Т. Маслянчук “Проза Володимира Винниченка: проблеми текстології” (К., 2008), М. Павли-шин “Ольга Кобилянська: Прочитання” (Харків, 2008), О. Камінчук “Художній дискурс української поезії, кінця ХГХ — початку XX ст.” (К., 2009), Р. Піхманець “Іван Франко і Василь Стефаник: взаємини на тлі доби” (Львів, 2009), Б. Пастух “Ранні романи Володимира Винниченка” (Львів, 2009), М. Даніш, М. Неврлий “Іван Франко. Життя і творчість (1956—1916)” (Пряшів, 2010), Р. Горак “Кров на чорній ріллі: Есе-біографія Василя Стефаника” (К., 2010), Г. Корбич “Захід, Польща, Росія в літературно-критичному дискурсі раннього українського модернізму: Вибрані аспекти рецепції” (Познань, 2010), Я. Поліщук “І ката, і героя він любив…: Михайло Коцюбинський. Літературний портрет” (К., 2010) та ін.; докторські дисертації Р. Голода, Л. Горболіс, Ф. Кейди, Ю. Клим’юка, В. Корнійчука, Ю. Кузнецова, С. Луцак, Н. Малютіної, А. Новикова, Л. Скупейка, С. Хороба, Н. Шумило та ін.;

— період “розстріляного відродження” (1920-ті — початок 1930-х років в УРСР): Л. Сеник “Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності” (Львів, 2002), Ю. Безхутрий “Хвильовий: проблеми інтерпретації” (Харків, 2003), М. Тарнавський “Між розумом та ірраціональністю. Проза Валер’яна Під-могильного” (К., 2004), В. Саєнко “Українська модерна поезія 20-х років XX століття: ренесансні параметри” (Одеса, 2004), Я. Голобородько “Микола Куліш: Сучасний погляд” (Харків, 2004), М. Тарнавський “Між розумом та ірраціональністю. Проза Валер’яна Підмогильного” (К., 2004), І. Дзюба “Микола Хвильовий: “азіятський ренесанс” і “психологічна Европа”” (К., 2005), Л. Кавун “”М’ятежш” романтики вітаїзму: проза ВАПЛІТЕ” (Черкаси, 2006), Е. Соловей “Невпізнаний гість: Доля і спадщина Володимира Свідзінського” (К., 2006), В. Агеєва “Поетика парадокса: Інтелектуальна проза В. Петрова-Домонтовича” (К., 2006), М. Шкандрій “Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років” (К., 2006), В. Башманів-ський “Микола Зеров — неокласик” (Житомир, 2007),

М. Васьків “Український роман 1920-х — початку 1930-х років: генерика й архітектоніка” (Кам’янець-Подшьськйй, 2007), “Романні форми в українській літературі 1920— 30-х років” (Кам’янець-Подільський, 2009), В. Барчан “Творчість Тодосія Осьмачки в контексті стильових та філософських вимірів XX століття” (Ужгород, 2008), С. Лу-щій “Художні моделі буття в романах В. Підмогильного” (К., 2008), М. Гірняк “Таємниця роздвоєного обличчя: Авторська свідомість в інтелектуальній прозі Віктора Петрова-Домонтовича” (Львів, 2008), Р, Мовчан “Український модернізм 1920-х: портрет в історичному інтер’єрі” (К., 2009), В. Дмитренко “Літературний дискурс “Ланки”-МАРСу першої третини XX століття” (Луганськ, 2009) та ін.; докторські дисертації Ю. Безхутрого, М. Васьківа, В. Дмитренка, Л. Кавун, Р. Мовчан, В. Працьовитого та ін.;

— західноукраїнська та еміграційна література міжвоєнної доби: М. Жулинський “Олег Ольжич і Олена Teсirб” (К., 2001), Л. Голомб “Поетична творчість Федора Потушняка” (Ужгород, 2001), Л. Куценко “Dominus Мала-нюк: тло і постать” (Кіровоград, 2001), “Князь духу. Статті про життя і творчість Євгена Маланюка” (Кіровоград, 2003), “Наталя Лівицька-Холодна. Нарис життя і творчості” (Кіровоград, 2004), І. Набитович “Леонід Мосендз — лицар святого Грааля” (Дрогобич, 2001), Ю. Ковалів “”Празька школа”: на крутосхилах від “філософії серця” до “філософії чину”” (К., 2003), А. Печарський “Поетика творчості Осипа ТУрянського” (Львів, 2003), Т. Салига “Вогнем пречистим” (Львів, 2004), В. Барчан “Поетична творчість Василя І^енджі-Донського”‘(Ужгород, 2004), В. Просалова “Текст у світі текстів Празької літературної школи” (Донецьк, 2005), “Українська література міжвоєнних десятиліть в еміграції” (Донецьк, 2008), Е. Циховська “Поезія Євгена Маланюка в контексті українсько-польських літературних зв’язків” (К.; Ніжин, 2006), І. Руснак “”Я був повний Україною…”: Художня історіософія Уласа Самчука” (Вінниця, 2006), М. Комариця “Українська “католицька критика”: феномен 20—30-х рр. XX ст.” (Львів, 2007), Л. Стефановська “Антонич. Антиномії” (К., 2006), О. Легка “Життя — це любов (Еротичний роман у віршах Наталі Лівицької-Холодної)” (Львів, 2007), Т. Рязанцева “Бранець вічності: Аспекти поетичної творчості Олекси Стефанови-ча” (К., 2007), С. Хороб “Українська драматургія 20—30-х років у Західній Україні та діаспорі” (Івано-Франківськ, 2008), О. Батан “Поміж містикою і політикою (Дмитро

Донцов на тлі української політичної теорії XX ст.)” (К, 2008), Н. Мафтин “Західноукраїнська та еміграційна проза 20—30-х років XX століття: парадигма реконкісти” (Івано-Франківськ, 2008), С. Романов “Юрій Косач між минулим і сучасним. Історична проза письменника 1930-х років” (Луцьк, 2009), В. Габор “Іван Колос — поет Карпатської України” (Львів, 2010) та їя.; докторські дисертації Л. Куценка, Н. Мафтин, І. Руснак та ін.;

— українська радянська література: Г. Семенюк “Ніколи не сміявся без любові” (К., 2001), В. Полігдук “Новелістика Михайла Старицького” (Черкаси, 2002), “Повісті Михайла Старицького” (Черкаси, 2003), Н. Костенко “Микола Бажан. Життя. Творчість. Особливості вір-шостилістики” (К., 2003), М. Логвиненко “До останнього патрона…” (Харків, 2003), М. Гнатюк “Юрій Яновський: текст і авантекст” (К.; Ніжин, 2004, 2006), В. Хархун “Соц-реалістичний канон в українській літературі: генеза, розвиток, модифікації” (Ніжин, 2009) та ін.; докторські дисертації М. Гнатюка, І. Захарчук, В. Хархун та ін.;

— українська нонконформістська література радянського періоду: Л. Тарнашинська “Художня галактика Валерія Шевчука: Постать сучасного українського письменника на тлі західноєвропейської літератури” (К., 2001), “Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління” (К., 2010), М. Ільницький “Ключем метафори відімкнеш вуста… Поезія Ігоря Калинця” (Париж; Львів, 2001), Л. Краснова “Поезія Лши Костенко” (Дрогобич, 2001), О. Ковалевський “Ліна Костенко: філософія бунту й “філософія серця”” (Харків, 2001), Р. Корогодський “У пошуках внутрішньої людини” (К., 2002), П. Іванишин “Поезія Петра Скунця (Художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя)” (Дрогобич, 2003), В. Пан-ченко “”Народу гілочка тернова…”: Диптих про поезію Ліни Костенко” (К., 2005), Д. Стус “Василь Стус: життя як творчість” (К., 2005), Д. Дроздовський “Код майбутнього. Криза людини в європейській філософії: від екзистенціалізму до українського шістдесятництва” (К., 2006), Н. Ко-лошук “Табірна проза в парадигмі постмодерну” (Луцьк, 2006), Т. Салига “Всесвіт, гори і він. Петро Скунць” (Ужгород, 2007). Ю. Шутенко “Фольклорна традиція та авторське “Я”: поезія Василя Голобородька” (К., 2007), Д. Кравець “Чубай з роду Гетьманів” (Рівне, 2007), Т. Пінчук “Українська література П половини XX ст.: біблійний інтертекст, проза В. Дрозда, Р. Іваничука, К. Мотрич” (Луганськ, 2009),

Г. Жуковська ” Усе іде, але не все минає”. Пам’ять і час у творчості Ліни Костенко” (К., 2010), Т. Пастух “Київська школа поетів та її оточення (модерні стильові течії української поезії 1960—90-х років)” (Львів, 2010) та ін.;

— література національного резистансу, української діаспори та еміграції (від 1945): М. Жулинський “Високий світоч віри. Голодомори в Україні та роман Василя Барки “Жовтий князь”” (К., 2003), В. Погребенник “Слово-зброя. Література у творчому набутку Романа Олійника-Рахман-ного: публіцистика, есеїстика, літературознавство” (К., 2003), О. Астаф’єв “Художні системи українського зарубіжжя” (К., 2005), І. Яремчук “Під знаком вогню: Генетичний контекст та естетична природа поезії УПА” (Львів, 2006), Л. Скорина “Поезія Яра Славутича” (Черкаси, 2007), В. Барчан “Творчість Теодосія Осьмачки в контексті стильових та філософських вимірів XX століття” (Ужгород, 2008), І. Котик “Екзистенційний вимір людини в поезії Юрія Тарнавського” (Львів, 2009), І. Бурлакова “”Ми у руці тримаєм тільки зерна…”. Новелістика на тлі маніфестацій МУРу” (К., 2010) та ін.; докторські дослідження В. Барчан, В. Мацько та ін.

Значна кількість узагальнювальних праць охоплювала різні історичні періоди або історико-літературні проблеми: Л. Тарнашинська “Сезон вічності” (Париж; Львів; Цві-кау, 2001), “Презумпція доцільності: Абрис сучасної літературознавчої концептології” (К., 2008), В. Моренець “Національні шляхи поетичного модерну першої половини XX ст.: Україна і Польща” (К., 2001), В. Працьовитий “Українська драматургія 20—30-х рр. XX ст. Жанрова модифікація” (Львів, 2001), “Українська історична драма” (Львів, 2002), П. Михед “Крізь призму бароко” (К., 2002), “Пізній Гоголь і бароко” (К, 2002), В. Коломієць “Фольклорні мотиви в українській історичній драмі” (К, 2002), Л. Мо-настирецький, М. Гаєвська “Українська література. Імена і долі письменників” (Житомир, 2002), М. Ільницький “Драма без катарсису: Сторінки літературного життя Львова другої половини XX століття” (Львів, 2003), Н. Ференц “Поети і поезія Закарпаття” (Ужгород, 2003), Л. Ромащен-ко “Жанрово-стильовий розвиток сучасної української історичної прози: Основні напрями художнього руху” (Черкаси, 2003), Ю. Мариненко “Місія: проблема національної ідентичності в українській літературі 40—50-х років XX століття” (Кіровоград, 2004), А. Матющенко “Час героя: українська драматургія першої третини XX століття”

CK., 2004), А. Біла “Український літературний авангард: пошуки, стильові напрямки” (Донецьк, 2004), А. Крило-вець “Українська література перших десятиріч XX століття: філософські проблеми” (Тернопіль, 2005), І. Бондар-Тере-щенко “Овмодерн: геополітика, психологія, влада” (Тернопіль, 2005), Н. Овчаренко “Канадські літературні канони на зламі століть” (К., 2006), Н. Поколенко “Східноукраїнський поетичний канон (за творчістю В. Сосюри, Л. Талалая, В. Стуса, П. Вольвача)” (Донецьк, 2006), В. Погребенник “Антитоталітарний дискурс української прози XX століття: трагедія голодомору” (К., 2007), А. Гризун “Поезія концептуальної думки (філософічність сучасної української поезії)” (Суми, 2007), П. Іванишин “Національний спосіб розуміння в поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко” (К., 2008), В. Фоменко “Місто і література: українська візія” (Луганськ, 2007), О. Галич “У вимірах non fiction: Щоденники українських письменників XX ст.” (Луганськ, 2008), Тамара Гундорова “Кітч і література. Травестії! (К., 2008), М. Шкандрій “Jews in Ukrainian Literature: Representation and Identity” (Нью-Гейвен, 2009), І. Павлюк “Письменники у пресі: українськомовний культурно-інформаційний простір Полісся, Холмщини, Підляшшя (1917—1944) та Волині 1917—2000 років” (Луцьк, 2010), Л. Горболіс “Екологічна культура героїв у художньому потрактуванні українських письменників” (Суми, 2010), Т. Пастух “Київська школа поетів та її оточення (модерні стильові течії української поезії 1960—90-х років)” (К., 2010) та ін.

Узагальнювальний характер мали і докторські дослідження О. Бондаревої, А. Гурбанської, Г. Давидової-Білої, Н. Зборовської, П. Іванишина, Ю. Мариненка, Н. Наумен-ко, Л. Ромащенко, О. Ткаченко та ін.

У цей період побачили світ авторські історії літератури: Т. Денисова “Історія американської літератури XX ст.” (К., 2002), Л. Нежива “Історія української літератури другої половини ХГХ ст.” (Луганськ, 2005), Н. Зборовська “Код української літератури: проект психоісторії нової української літератури” (К, 2006), Л. Ушкалов “Причинки до історії української літератури” (К., 2007), М. Наєнко “Художня література України. Від міфів до модерної реальності” (К., 2005, 2008), Т. Пінчук “Давня українська література” (Луганськ, 2008), П. Білоус “Історія української літератури XI—XVIII ст.” (К., 2009), О. Єременко, В. Кравченко “Історія української літератури першої половини XIX ст.” (Суми,

2009) та ін. А також низка колективних академічних досліджень: “Історія української літератури ХГХ ст. (70—90-ті роки)” у двох книгах, за редакцією О. Гнідан (К., 2002), “Історія української літератури ХГХ ст.” у двох книгах, за редакцією М. Жулинського (К, 2005), “Історія української літератури. Кінець ХГХ — початок XX ст.” у двох книгах, за редакцією О. Гнідан (К, 2005) та ін.

Значною мірою підсумовувальний характер мали авторські збірники праць материкових і діаспорних дослідників: М. Жулинський “Заявити про себе культурою” (К., 2001), “Нація. Культура. Література: національно-культурні міфи та ідейно-естетичні пошуки української літератури” (К., 2010), Т. Салига “Відлитий у строфи час” (Львів, 2001), “Вокатив” (Львів, 2002), “Воздвижения храму” (Львів, 2008), “Екслібриси Евтерпи” (Львів, 2010), А. Мой-сієнко “Традиції модерну і модерн традицій” (Ужгород, 2001), Г. Костюк “Літературно-мистецькі перехрестя (паралелі)” (Вашингтон; К., 2002), В. Дончик “З потоку літ і літпотоку” (К., 2003), “Спільний знаменник — тринадцять” (К., 2004), С. Мишанич “Фольклористичні та літературознавчі праці” удвох томах (Донецьк, 2003), Є. Крутіко-ва “Дослідження і статті різних років” (К., 2003), Н. Шляхова “Життя порізнені листочки” (Одеса, 2003), М. Коцюбинська “Мої обрії” в двох томах (К., 2004), І. Де-нисюк “Літературознавчі та фольклористичні праці” у трьох томах, чотирьох книгах (Львів, 2005), М. Ільницький “У фокусі віддзеркалень: Статті. Портрети. Спогади” (Львів, 2005), “На перехрестях віку” у трьох книгах (К., 2008—2009), Г. Грабович “Тексти і маски” (К., 2005), І. Дзюба “Україна у пошуках нової ідентичності” (К., 2006), “З криниці літ” у трьох томах (К., 2006—2007), М. Сулима “Книжиця у семи розділах” (К, 2006), Яр Славутич “Дослідження та статті” (Едмонтон, 2006), С. Хороб “На літературних теренах. Дослідження, статті, рецензії” (Івано-Франківськ, 2006), І. Пасемко “Українство: світові обши-ри” (Харків, 2006), М. Зимомря “Долі в людях” (Дрогобич, 2006), Г. Клочек “Енергія художнього слова” (Кіровоград, 2007), Р. Гром’як “Орієнтації. Розмисли. Дискурси. 1997— 2007” (Тернопіль, 2007), Л. Скупейко “Постаті і тексти (з історії української літератури)” (К., 2007), П. Михед “Слово художнє, слово сакральне” (К., 2007), В. Фьодоров “Статьи разных лет” (Донецьк, 2007), Ю. Шевельов (Шерех) “Вибрані праці” у двох томах (К, 2008), О. Пахльовська “Ave, Europa!” (К., 2008), Я. Поліщук “Література як геокультурний проект” (К., 2008), “Пейзажі людини” (Харків, 2008), В. Панченко “Неубієнна література: дослідницькі етюди” (К., 2008), Ю. Бача “Вибрані твори” (Ужгород, 2008), А. Погрібний “Поклик дужого чину: статті, портрети, силуети, наближення, публіцистика” (К., 2009), М. Неврлий “Минуле й сучасне” (К., 2009), Л. Залеська-Онишкевич “Текст і гра” (Львів, 2009), В. Моренець “Оксиморон: Літературознавчі статті, дослідження, есеї” (К., 2010) та ін.

На різноманітних аспектах історії світової літератури були зосереджені: М. Борецький, Н. Віннікова, А. Вітченко, О. Гальчук, О. Гарачковська, Ю. Горідько, Т. Денисова, Н. Дмитренко, Л. Козубенко, В. Кузьменко, М. Кузьменко, Ю. Леонгардт, Т. Михед, Л. Опанюк, О. Пронкевич, П. Рихло, О. Романенко, Т. Федотова, К. Шилова та ін.

Теоретичні та історичні пошуки в новітньому українському літературознавстві стимулювали також перевидання праць І. Безпечного, С. Гординського, В. Державша, В. Домбровського, Д. Донцова, М. Драй-Хмари, С. Єфремо-ва, П. Зайцева, М. Зерова, Г. Костельника, А. Кримського, Б. Лепкого, Г. Лужницької, Є. Маланюка, І. Мірчука, І. Огі-єнка, О. Ольжича, Л. Рудницького, М. Рудницького, В. Сі-мовича, С. Смаль-Стоцького, О. Тарнавського, О . Теліги, Д. Чижевського, Ю. Шевельова (Шереха) та ін. Таку ж функцію виконували і переклади відомих дослідників зарубіжжя: Г. Блума, Г.-Ґ.Ґадамера, М. Гайдеґґера, Ж. Деріди, У. Еко, С. Зонтаг, Ю. Крістевої, Е. Курціуса, Г. Марселя, П. Рікера, Е. Са’іда, Г.-Ч. Співак, Дж.-Л. Стайн, Ц. Тодорова, Е. Томпсон, Дж. Фаулза, Н. Фрая, М. Фуко та ін.

У 2000-х роках збереглися основні кризові моменти в літературній критиці. Попри появу молодих талановитих критиків (Д. Дроздовський, Б . Пастух, О. Стусенко, І. Тро-скот та ін.), різножанрових студій, нових літературних періодичних видань (“Української літературної газети”) та електронних ресурсів (“ЛітАкцент”, “Буквоїд”; “Друг читача”, “Сумно”, “Автура”, “Текст-контекст”, “Кульбіт”, “Кни-гобачення”, “Інша література” та ін.), зорієнтованих на критичні публікації, буття літературної критики визначали несистемність, частковість, суб’єктивізм, групівщина, кон’юнктурність, ідеологічні протистояння, брак критеріїв художності, низький рівень дискусій і полемік та ін.

У цей період з’являються й синтетичні праці, в яких літературно-критичні оцінки та узагальнення (переважно стосовно літпроцесу 90-х) поєднано із виявленням істори-ко-літературних закономірностей.’ Найпомітніші критичні студії: В. Неборак “Введення у Бу-Ба-Бу” (Львів, 2001), Л. Тарнашинська “Закон піраміди: діалоги про літературу та соціокультурний клімат довкола неї” (К., 2001), О. Ло-гвиненко “Дзвін тиші. Українська література наприкінці II тисячоліття в діалогах із письменниками” (К., 2003), І. Бондар-Терещенко “Текст 90-х: герої та персонажі” (Тернопіль, 2003), “№оліт. Літературно-критичні студії” (Луцьк, 2009), К. Москалець “Гра триває: літературна критика та есеїстика” (К., 2006), Є. Баран “Навздогін дев’яностим” (Івано-Франківськ, 2006), “Порнографічна сутність правди” (Івано-Франківськ, 2007), “Наодинці з літературою” (Івано-Франківськ, 2007), “У полоні стереотипів та інші есеї” (Івано-Франківськ, 2009), Я. Голобородько “Артеґраунд. Український літературний істеблішмент” (К., 2006), Р. Харчук “Сучасна українська проза: Постмодерний період” (К., 2008), О. Поліщук “Автор і персонаж в сучасній украшсьюй прозі” (К, 2008), В. Даниленко “Лісоруб у пустелі: Письменник і літературний процес” (К., 2008) та ін. Певне літературно-критичне значення мала й упорядкована Василем Табором антологія “Українські літературні школи та групи 60—90-х pp. XX ст.” (Львів, 2009), що містила вибрану поезію, есеїстику та критичні статті, які стосувалися низки літературних середовищ другої половини XX ст.

Цінне літературно-критичне видання — збірка діалогів Людмили Тарнашинської “Закон піраміди: Діалоги про літературу та соціокультурний клімат довкола неї” (К, 2001) з відомими українськими літераторами (І. Дзюба, М. Жулинсь-кий, Вал. Шевчук, Є. Сверетюк, А Макаров, М. Вінгранов-ський, Л. Талалай, П. Загребельний, І. Жиленко, С. Павличко, В. Герасим’юк, Ю. Андрухович, І. Кошелівець, Е. Андієвська, І. Шевченко, А.-Г. Горбач, І. Качуровський, Я. Розумний, М. Тарнавська, Л. Рудницький, Б. Рубчак, С. Пушик, С. Андрусів, С. Процюк, Є. Баран та ін.) різних поколінь та естетичних орієнтацій, в яких ідеться про сутність та лабораторію художньої творчості, сучасну літературну ситуацію.

Елементи протеїчного дискурсу, що в ігровій суб’єктивістській манері поєднував методологеми постструктура-лізму, націоцентризму, формалізму, банального стьобу, простежувались у збірниках критичних есе Ігоря Бондаря -Терещенка, які охоплювали майже всі помітні літературні явища та порухи постколоніального періоду. Наприклад, книжка “Текст 1990-х: герої та персонажі” (Тернопіль, 2003) присвячена різноманітним тенденціям (“соціокуль-турній парадигмі”, “ідеології як культурі”, “цензурі як критиці”, “механізмам письменницької популярності” тощо) письменства 90-х років XX ст., а також творчості В. Медвідя, С. Жадана, Ю. Андруховича, О. Ульяненка, В. Цибулька, Ю. Позаяка, О. Забужко, С. Процюка, П. Вольвача, Л. Дереша та ін. Про характер збірника “№оліт” (Луцьк, 2008) свідчать його іронічні рубрики: лікнеп, культпросвіта, губком, ґалянтерея, общепит, пубдом, медпункт.

Не без певного суб’єктивізму, однак із набагато чіткішими академічнішими критеріями моделював свій літературно-критичний дискурс Євген Баран: збірник статей “Читацький щоденник-2005” (Тернопіль, 2006) становили публікації, що стосувалися поетичних (Б. Андрусяка, І. Павлюка, В. Слапчука, Б. Чепурка, о. Я. Лесіва), прозових (Д- Білого, І. Гнатюка, Л. Дереша, Р. Іваничука, А. Кокотю-хи, Ю. Луцького, М. Матіос, В. Слапчука, С. Процюка, О. Соловея та ін.) та літературознавчих (Г. Зленка, В. Дончика, М. Ільницького, М. Коцюбинської, Л. Куценка) видань, непретензійно окреслених як “публічне ведення читацького щоденника” [9, 6]. Порівняно із попереднім десятиліттям стиль викладу цього надзвичайно плідного критика став більш виваженим та вдумливим.

Онтологічна вдумливість — одна з прикметних ознак збірки критики та есеїстики Костянтина Москальця “Гра триває” (К., 2006). Без претензій на академічну об’єктивність, наукову системність чи герменевтичну аргументо-ваність суджень у ній запропоновано цікаві культурологічні прочитання творів українських письменників М. Зеро-ва, В. Свідзинського, Г. Чубая, Н. Білоцерківець, Л. Таран,

B. Кашки, В. Герасим’юка, І. Римарука, І. Малковича, М. Рябчука, а також польського філософа Л. Колаковсько-го, російського письменника Б. Парамонова.

Своєрідною спробою легітимізувати новітній постмо-дерно-авангардистський канон в межах постколоніальної української літератури постав збірник есе Ярослава Голо-бородька “Артеґраунд. Український літературний істеблішмент” (К., 2006). За основу розгляду десятьох, за словами автора, “іміджевих і брендових” українських письменників (Ю. Андрухович, А. Бондар, Т. Прохасько,

C. Жадан, Ю. Покальчук, О. Ірванець, Ю. Винничук, А. Дністровий, Ю. Іздрик, Л. Подерв’янський) взято доктрину естетизму, репрезентовану як принцип “артеґраунду”, в якій декларовано “верховенство мистецької самосвідомості, мистецьких начал, ритуалів, канонів, урешті мистецько! онтології над не-мистецьким і позамистецьким простором” [28, 5]. Насиченість текстів елементами антиестетики (обсценна лексика, деконструктивістський цинізм, порнографія та ін.) контроверсійно було потрактовано як “одну з найсучасніших моделей естетики” [28,21], оскільки ігровий артеґраунд “наближає мислячу творчу особистість до усеможливого й усеможливостей” [28, 6].

Академічний синтез історичного, метакритичного та критичного дискурсів застосовано в навчальному посібнику Роксани Харчук “Сучасна українська проза: Постмодер-ний період” (К., 2008). Подавши основні аспекти дискусії про постмодернізм в українському літературознавстві і визнавши, що більшість українських дослідників зайняла стосовно нього негативну (“консервативну”) позицію, дослідниця зосередилась на висвітленні специфіки розвитку новітньої української прози в межах трьох основних течій: неопозитивістської (Вал. Шевчук, М. Матіос), неомодерної (В. Медвідь, Є. Пашковський, О. Ульяненко, С. Процюк) та постмодерної, що охопила авангардистські, феміністичні та підліткові альтернативні феномени (В. Діброва, Б. Жолдак, Л. Подерв’янський, Ю. Винничук, Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, Т. Прохасько, О. Забужко, Є. Кононенко, С. Жадан, І. Карпа, Л. Дереш, С. Поваляєва, Т. Малярчук). На непрості роздуми налаштовував висновок авторки про те, що “останнім часом українських авторів стає дедалі більше, а цікавої і вартісної української літератури—дедалі менше” [199,234].

До урізноманітнення літературно-критичного простору доклався альманах “ЛітАкцент”, перше число якого вийшло у 2008 р. У ньому репрезентовано все найкраще із оприлюдненого на сайті інтернет-видання “ЛітАкцент” від моменту його заснування у 2007 р. в межах рубрик—”Дискусійне поле”, “Рефлексії з приводу”, “Полиця бібліофіла” та “Візаві”. У передмові редактор цього видання Володимир Панченко так аргументував його потрійність, водночас окреслюючи культурну ситуацію в країні: “Ми виходили з того, що чутки про смерть літератури, книги в епоху комп’ютерних технологій дуже перебільшені Просто — в Україні є гостра потреба культурних комунікацій: книга як видавничий продукт важко народжується, а ще важче доходить до того, кому вона адресована. Катастрофічно мала кількість книгарень, домінування книжкового “імпорту”, байдужість до художньої літератури з боку телебачення і впливових газет, майже цілковита відсутність спеціалізованих видань, які б інформували про новинки, формували ієрархію цінностей, зрештою — інтригували читача, — все це рано чи пізно має залишитися позаду. Якщо, звісно, ми хочемо бути культурною, інтелектуальною нацією” [121,11].

 

 

https://textbook.com.ua/literatura/1473448533