Передмова О.Багана до 8-го тому «Вибраних творів» Д.Донцова «Літературна есеїстка (1922 – 1958 рр.)» – Дрогобич, 2015

Автор: . 25 Січ 2016 в 0:06

ЕСТЕТИЧНИЙ ЗАПОВІТ

ДМИТРА ДОНЦОВА

 

Дмитро Донцов належить до тих небагатьох українських літературних критиків, яким вдалося кардинально вплинути на літературний процес, надовго визначити його ідейно-естетичні засади. Такими великими критиками у свій час були Пантелеймон Куліш та Іван Франко. Перший заклав основи народницького етнографізму, який домінував у національній літературі майже до кінця ХІХ ст., а другий розбудував теоретичну платформу позитивізму-реалізму, який переступив у ХХ ст. Український літературний модернізм не знайшов собі великого критика, на якого вимальовувалися почергово Микита Сріблянський (Шаповал) та Микола Євшан (Федюшка), але обидва не стали такими, бо надто захопилися політикою й новими ідеологіями, відповідно, соціялізму і націоналізму, які змінили їхнє життя (у випадку з М.Євшаном – повели до героїчної смерти).

Літературна критика Д.Донцова була консервативною національною реакцією на естетику й ідеологію модернізму. Модернізм як філософія життя, світонастрій, поетика був породженням передусім великих міст, космополітичних за духом, антитрадиційних, перейнятих ментальністю філістерського егоїзму і прагматизму, був настроєм розчарування, втечі від життєвих змагань, зачудування чистою красою. Він став великим моральним і світоглядним зрушенням насамперед в Західному світі, який переживав своє перше розчарування демократією і прогресом після кривавої Празької комуни 1871 р., коли вперше так яскраво виявилися деструктивні, жорстокі і водночас диктаторські інтенції бідних верств суспільства, повсталих пролетарів, майбутніх фундаторів тоталітарних держав у Европі. Проте модернізм не був явищем однорідним, поряд з ідеями скепсису, самозамиканння, безрелігійности і порожнього естетизму він приніс низку вирішальних ідей, які остаточно розбили переможну доктрину позитивізму-лібералізму, яка так успішно динамізувала ХІХ ст. Цими ідеями були новий містицизм, нове прочитання християнства (Е.Гартман, М.Шелер, В.Соловйов, Н.Бердяєв, Ґ.Честертон та ін.), інтуїтивізм (А.Берґсон, Б.Кроче), ірраціоналізм та духовний ідеалізм (Ф.Ніцше, В.Дильтай, Ґ.Зимель, М.Баре та ін.), новий історизм (О.Шпенґлер, А.Тойнбі, Ґ.Фареро), елітаризм (Ґ.Лебон, Ґ.Моска, В.Парето та ін.). Сукупно ці мислителі і їхні ідеологічні школи поставили супроти ідеї Розуму метафізичну теорію Серця, супроти концепції Прогресу переконаність у невичерпности духовної Традиції людства, супроти ідеї матеріяльного розвитку Маси впевненість, що людство зростає лише там, де панують Аристократи духу і люди з етикою Героїв. Це була та лінія світоглядного і морального консерватизму, яка повела світове суспільство до розуміння, що новими загрозами для нього тепер є наступ меркантилізму і технократії, масовізму й анархізму, новітнього соціялістичного деспотизму й апатридства. Цю лінію мислення в Україні фрагментами відобразив дивовижно багатий Іван Франко, який перший заговорив у нас про загрози тиранії «пророків прогресу» і консервативні вартощі (філософський діялог «На сконівіку. Розмова вночі перед Новим роком 1901» (1900), а найповніше виразила Леся Українка. Це вона концептуально ствердила, що людину найбільше пориває велика віра і містика світовідчуттів («Одержима», «Вавилонський полон», «На руїнах»), що вічною мрією людства є ідея лицарства («Осіння казка»), що правдою життя є заповіти, й етика боротьби, героїки («Три хвилини», «В катакомбах»), що світом кермують сила волі й інтуїтивні поривання («Касандра»), що поступ історії виявляється не в раціонально-матеріяльних здобутках, а в ірраціональних категоріях чести, совісти, духовности («Руфін і Присцилла»), що над меркантильним завжди вище стоятиме мрія і любов до краси («У пущі», «На полі крови»),що найважливіше в людині – загартувати сильний характер («Адвокат Матиян»), що непорушними є ідеали національної гідности і свободи («Бояриня», «Оргія»).

Цю нитку тоді нових для України думок схопив Д.Донцов, органічно збагнувши тендітну національну пророчицю (його стаття «Поэзия индивидуализма» в ж.«Украинская жизнь», 1913 р., №9). Про глибини й особливості її таланту він трактуватиме до кінця життя, постійно віднаходячи в них щось незбагненне і натхненне.

Можна ствердити, що саме геній Лесі Українки схилив тодішнього завзятого політичного публіциста, світоглядного соціяліста (до 1913 р.), громадянського діяча до літературно-культурної проблематики. Донцовський жвавий розум, блискуча ерудиція, вроджений філософізм органічно задіяли в новому просторі літератури, якою він щоразу більше починає цікавитися й інтерпретувати її, починаючи десь від 1911 р. Паралельно велике значення для Д.Донцова мала, очевидно, його творча участь у 1913 – 1914 рр. в модерністському київському журналі «Українська хата»(редактор Павло Богацький) і знайомство через нього із визначним галицьким критиком нової генерації Миколою Євшаном (Федюшкою). До слова, саме М.Євшан був першим перекладачем українською мовою знаменитих «Промов до німецької нації» Й.Г.Фіхте (Львів, 1910), які зробили такий потужний вплив на націософське мислення Д.Донцова.

Активізація політичної діяльности, ідейні конфлікти в соціял-демократичній партії, до якої тоді належав Д.Донцов, згодом вибух Першої світової війни – відволікли його від зацікавлень літературою. Упродовж 1914 – 1916 рр. він майже постійно жив у Европі (Швайцарія, Німеччина, Швеція), редагуючи різноманітні іншомовні прес-видання політичного змісту і всіляко пропагуючи ідею українського національного відродження та можливої відбудови української державности. В Україні за цей час Д.Донцов регулярно співпрацював із журналом «Шляхи»(Львів), готуючи для нього переважно політико-аналітичні та культурологічністатті. Тоді сталося тільки два винятки, коли він запропонував редакції журналу переклад власної статті «Гетман Мазепа в западноевропейской литературе» із «Украинской жизни» (1913, №4) («Шляхи», 1917, №5,8) і рецензію на роман свогодавнього ідейного опонента В.Винниченка «Божки» («Шляхи», 1917, №4). Ця рецензія опублікована в Т.2 нашого видання. У ній Д.Донцов вперше в тодішній українській культурі заговорив про загрозу «чорносотенного соціялізму», новітнього плебейського масовізму, який пропагувався в романі В.Винниченка. Своїм мисленням, ідеалами, ціннісними критеріями, твердив він, цей модерний і надзвичайно популярний український письменник цілком залежний від духу тогочасної російської культури. І в цьому друга велика загроза його творчости – це формування ментальної залежности українства від імперії, це плекання в ньому культурної вторинности і провінційности. «Коли ми постараємось вдуматися в сю філософію, – писав Д.Донцов, – від якої заносить глупотою московського Середньовіччя і проповідництвом Толстого, лише тоді стане нам зовсім ясним ставлення автора до того світу, з яким бореться Стельмашенко (головний герой-соціяліст роману – О.Б.). Боротьба ведеться ніби в ім’я засади «at Caesar,aut nihil» (букв.або Цезар, або ніхто; або все, або нічого), а в суті речі проти індивідуалізму як такого, проти верстви, що дозволила собі стати культурно понад Стельмашенковим ідолом – «народом», проти інтелігенції»1 На думку Д.Донцова, В.Винниченко є типовим породженням епохи Модернізму як автор-проповідник цінностей юрби, як майстер позерства, як бездумний фанатик ідеї гуманістичного прогресу: «Головний блуд філософії Винниченка і його антецедентів є в тім, що він (як і росіяни) протиставляє «любов до ближнього любови до себе», альтруїзм – егоїзмові. На Заході, навпаки, здоровий егоїзм, всебічний розвій, ба, навіть культ одиниці вважається підставою поступу людськости. Винниченко критично ставиться до культури, бо вона може надуживати одиницею проти загалу. Для нього «добро» і «справедливість» вичерпуються «любов’ю». Вони полягають не на самоутвердженню, лише на самовідродженню одиниці. Ані силі, ані красі в його філософії місця немає. Першій, бо вона, як і культура загалом, може обернутися проти його «божка» – маси. Другій, бо поняття краси, як каже Л.Толстой, протилежне поняттю добра через те, що «добро переважно є ідентичне з перемогою над пристрастями, а краса є основою всіх наших пристрастей» («Что такое искусство?»)»2.

Отже, Д.Донцов цілком влучно вловив проблему розкладу моральної сили суспільства, яка крилася в поширенні ліберально-анархістських вартощів і принципів життя, ще перед перемогою тоталітарних комуністів в Росії. На прикладі творчости В.Винниченка він показував, якою деструкцією стає проповідь безоглядної загальної рівности (вроджених плебеїв і аристократів духу), дивовижного самопринижнення інтелігенції, хаосу ідеалів та принципів, безрозбірного співчуття до всіх, навіть до відвертих нероб і моральних покидьків. У багатьох своїх інтенціях настрої доби Модернізму повели евпропейські суспільства до занепаду, до панування юрби, що вперше і в таких жахливих формах проявилося під час російської революції 1917 р. Тобто як літературний критик Д.Донцов, вміло застосовуючи у своїй аналітичній методології ідеї філософії та культурології, принципи соціології й етнопсихології, виявився пророком. Тому коли він після Світової війни і катастрофічної Національної Революції 1917 – 1920 рр. знову повернувся до культурних проблем, до літературної критики, очоливши в 1922 р. журнал «Літературно-науковий вістник», то вже не мав жодних ілюзій щодо м’якотілих ідей модернізму як філософії, як естетики, як стилю моделювання форм життя. Він чітко став на позиції правої, ірраціоналістичної філософії та ідеології, навертаючи в українську свідомість і культуру ідеї великих консерваторів доби – Е.Гартмана, Ф.Ніцше, В.Дильтая, Ґ.Лебона, А.Берґсона, О.Шпенґлера, Ґ.Моска, В.Парето, М.Баре та ін.

Правда, спочатку Д.Донцов не дуже міг впливати на концептуалістику «Літературно-наукового вісника», оскільки вагомою залишалася роль редколегіїжурналу, серед членів якої були люди з ліберально-демократичним світоглядом, зокрема В.Гнатюк, В.Дорошенко, М.Галущинський, І.Раковський. На ґрунті світоглядних розбіжностей часто виникали конфлікти. Так тривало до 1932 р., коли Українська видавнича спілка відмовила у фінансуванні ЛНВ. Проти журналу часто зринали інтриги й атаки з боку фанатичних соціялістів та агентів Москви, які під машкарою «обурених демократів» просто хотіли зруйнувати націоналістичну ідею.

Про обставини відновлення ЛНВ розповіли В.Дорошенко3 і П.Мірчук4. З цих матеріялів випливає, що організацією видання керував за дорученням Головного Команданта УВО Є. Коновальця перший Крайовий Командант УВО в Західній Україні Юрій Полянський, який разом із Осипом Навроцьким, теж членом УВО, очолював Українську видавничу спілку. Кошти на це вони взяли із Стрілецького фонду, створеного ще в роки світової війни. Саме Є.Коновалець наполіг на тому, аби редактором був Д.Донцов. Очевидно, у нього була стала симпатія до ідеолога вольового націоналізму ще від 1913 р., від моменту яскравого виступу останнього на ІІ Студенстькому з’їзді з доповіддю «Сучасне положення нації і наші завдання».

Прихід у ЛНВ Д.Донцова викликав хвилю протестів. Особливо обурювався М.Грушевський, попередній редактор ЛНВ, який тоді зайняв ганебну совєтофільську позицію. Він організував протестний лист проти Д.Донцова, який ще підписали О.Олесь і Ю.Тищенко-Сірий. С.Квіт у своїй монографії про Д.Донцова наводить ось такі роздуми М.Грушевського у листі до Олександра Кандиби (Олеся) від 25 грудня 1922 р.: «Сотвореніє лівого журнала, радикального чи соціялістичного, на противагу Донцовському «Літ.-н.вістнику», навіть більше – для поборювання того реакціонерства і обскурантного націоналізму, котрий він проводить, само по собі було б добре…»5.

Тож упродовж усіх 1920-х рр. Донцову доводилося витримувати усілякі атаки, долати ідейні перешкоди при формуванні концепції «Літературно-наукового вісника». Певний час, віддаючи данину старій програмі журналу, він ще вміщував у ньому матеріяли народницько-позитивістського змісту, тобто статті фактографічні, з елементами етнографізму, з пієтетом до естетики реалізму. Однак поступово журнал набирав все виразніших ознак націоналістичного видання: у ньому посилювалася публіцистична національна самокритика (тобто ідейна боротьба із ментально-характерними слабкощами українства), друкувалися статті філософського ірраціоналістичного спрямування, твори письменників-неоромантиків, перекладалися кращі художні твори західноевропейських авторів, які мали волюнтаристський світогляд або описували яскраві ідеалістичні переживання.

Журнал поступово почав робити добірні літературні публікації, тут на перше місце вийшли автори нової генерації: Є.Маланюк, Ю.Липа, Л.Мосендз, О.Стефанович, О.Лятуринська, Н.Королева, О.Бабій, згодом О.Ольжич, Н.Лівицька-Холодна, О.Теліга. Так сформувалася літературна течія вісниківського неоромантизму, як стала оригінальним і багатим естетичним феноменом доби, фактично задомінувавши в літературному процесі Західної України й еміграції.

Д.Донцов вже у першому номері відновленого ЛНВ вмістив свій розлогий есей «Поетка українського Рисорджименто (Леся Українка)», від моменту появи якого, можна вважати, розпочався концептуальний розвиток естетичної теорії вісниківського неоромантизму. Того ж, 1922 р., есей вийшов окремою книжкою у «Видавництві Донцових». Цікаво, що автор вибрав епіграфом до свого дослідження таку думку Анатоля Франса: «Нема об’єктивної критики, так само, як нема й об’єктивного мистецтва, і всі ті, які хваляться, що вкладають щось інше, як самих себе, у свій твір, дозволяють себе ошукувати найбільш оманній філософії». Ця теза виражала не тільки антипозитивістський скепсис, а й стверджувала, що кожне ставлення до літератури залежить від тих світоглядних ідей, які засвоїв певний автор і за критеріями яких він трактує ті чи інші явища культури загалом. Тобто світоглядний ліберал-раціоналіст завжди буде бачити в художньому творі тільки те, що відповідатиме його уявленням про суть літератури, світоглядний соціяліст-матеріяліст – щось зовсім інше, а світоглядний націоналіст/консерватор та ірраціоналіст – ще інше. Відтак для ліберала вартість літератури вимірюється тим, наскільки вона дає можливість виразитися індивідуальности, сприяє інтелектуальному прогресові, дозволяє відчути естетичну насолоду від формального експериментування. Для соціяліста література передусім важлива тим, що описує реальне життя людини, що глибоко аналізує суспільно-економічні умови її буття, що вона доступна для якнайширших верств. Для націоналіста-консерватора література – це переливання духовних сфер, буяння образів та емоцій, героїчне устремління до Ідеалу. Тож завжди критики різних світоглядів «витягатимуть» із художніх творів щось цілком відмінне, те, що відповідатиме їхнім засадничим уподобанням. Для ліберала, наприклад, основна частина творів І.Франка – це захопливий вир раціональних пошуків, формально-жанрове багатство, для соціяліста на першому місці стоять описані Франком соціяльні конфлікти, народні типи, точність фотографування епохи, а для націоналіста-консерватора головне у нього – це небуденні характери, моральні оцінки нації, драматичні зусилля його персонажів до героїчної перемоги над Історією, над об’єктивними умовами.

Засадою Д.Донцова стає переконаність в тому, що українська критика і публіцистика замало спроможні були дотепер видобувати навіть із наявної української літератури енергетику для інтенсивнішого духовного розвитку нації, для формування сильного і вольового характеру сучасників, для наснаження національного громадянства більшою емоційністю і героїчною свідомістю понадчасової експансії. Тому він дає свої суб’єктивістські інтерпретації класичної і сучасної літератур, застосовуючи філософський інструментарій ірраціоналізму та культурного традиціоналізму з їхніми постулатами містицизму, волюнтаризму, інтуїтивізму, теорії органічности, примату емотивности над раціональністю в бутті людини. тому він з такою зневагою надалі пише про українських лібералів-модерністів чи соціялістів-позитивістів: адже вони не здатні збагнути в мистецтві головного – духовного горіння, яким пройнятий кожний великий художник слова і яке залишається невидимим для тих, хто й сам не може горіти. Тому він моделює літературу величну своїми ідеями, сповнену трагізму боротьби, яскраву своїми образами і динамічну через особливу енергетику слова.

Про Лесю Українку, свою улюблену авторку і морального кумира, Д.Донцов писав: «… її поезія вперше по Шевченку показала, що українська стихія потрафить сама з себе, з власних сил, із не позичених в інших ідеалів видати той великий патос, створити ту творчу леґенду, ту розгонову силу, яких її заблукані попередники надаремне шукали в чужих національних ідеях або в інтернаціоналізмі, хитаючись між ріллею і фабричними коминами, між червоним прапором і гайдамаччиною, між одним і другим берегами роздвоєної душі із спаралізованим почуванням і з зламаними думками». І завершував: «… Для неї лише сей вічний шал творчости, ся вічна ребелія не дають нашим надіям зледачіти в нещастю, ані здегенерувати в щастю; лише сей шал зуміє обернути нудний світ у хаос/, а з хаосу створити новий всесвіт. Лише хто розуміє се, потрафить співати гімни життю і смерти, любови й ненависти, добру і злу, тернам і квітам, святині і темниці, вину і крови, гімни одвазі і ризику!».

Ось як пояснював Д.Донцов ту глобальну зміну ідей і настроїв у европейському суспільстві, яку він відчув за останнє двадцятиліття: «Доба, в якій ми живемо, се правдиво революційна доба. Ся революція почалася не в 1905 р., ані по війні, але вже в кінці минулого віку, і не лише на політичному тлі: се була інтегральна революція, революція світогляду цілих поколінь, в політиці так само, як і в науці, мистецтві і літературі. Детермінізм у науці і феноменалізм у філософії не знали нічого опріч вічних законів матерії і видимого світла явищ, «річ в собі», таємна суть всього живучого – не існували для них, факт і еволюція панували над всім: і над людиною, яка, хотіла чи ні, але мусила подаватися «обставинм», і над її творчістю. Все було «розумне» на сім світі, а dernier inconnue (останній невідомий– фр.) Сюллі-Прюдома – смішною метафізикою. В штуці се був час імпресіонізму, в літературі– пануваннянатуралізму.

Революція, яка здетронізувала святих позитивізму, принесла на їх місце інтуїтивізм у філософії (Берґсон) і експресіонізм у мистецтві і літературі (в поезії звали його спершу «символізмом»)… Се був бунт в ім’я всього стихійного, підсвідомого людської душі. На місце розуму прийшло відчуття, на місце законів – особисте «хочу», на місце феномена– містика. На початку ж усього поставленоволю, що не знає компромісів, а, властиво, її праформу – неясний гін. Світ з’явився знов як гра бурливих, свавільно бушуючих сил, як хаос, де ніщо вже не є, де все щойно стає. Людське «я», його автономна творчість і його невсипущий активізм стали самоцінністю, незалежно від їх цілей і змісту». (Стаття «Про «молодих» // Літературно-науковий вістник, 1923, Кн.11).

Закономірно, що такі думки Д.Донцова привели його до тимчасового захоплення естетикою експресіонізму, яка базувалася на філософських положеннях про глибинну, непізнавану сутність життя, про домінанту емоцій в людському світосприйнятті (окремі елементи вчень А.Берґсона, Е.Гусерля, З.Фройда, К.Юнга). Йому булисимпатичні ідеї експресіоністів (німецькомовні письменники Ґ.Ґайм, Ґ.Тракль, Е.Толлер, Ґ.Кайзер, К.Ешмід, Ф.Верфель, С.Ґеорґе, В.Газенклевер, Ґ.Майринк, А.Доблін та ін.) про потребу особливого динамізму в мистецтві, посиленої виражальности художніх засобів, глибокого психологізму. Сам він писав у тій же статті: «Сутею експресіонізму є не опис зовнішнього вигляду явищ, не дефініція емоцій, не детальне збирання спостережень, яким займався натуралізм, лише те, щоби недоговорене словами суґерувати викликанням асоціяції; не дати зрозуміти, що хоче сказати поет, лиш дати се відчути…

Експресіоніст не малює життя, лише власну емоцію, застерігаючи повну автономію штуки та засобів інтерпретації, не позичаючи в натуралізму ні грімких фраз, ні прозаїчної номенклатури, ні протоколярних описів».

Такі тези Д.Донцова ввели в хибні трактування сучасних літературознавців, які однозначно зарахували його до адептів і теоретиків експресіонізму.6 Однак тоді помилився з експресіонізмом і сам Д.Донцов: він спочатку не помітив, що це культурне явище є неоднозначне в своїх ідейних, етичних і естетичних основах. Як і весь модернізм, воно будувалося на еклектичному синтезі різноманітних філософських та естетичних теорій, які вибухнули наприкінці ХІХ ст., тому в його інтенціях моральних і світоглядних часто вживалися суперечливі засади. Передусім це був тотальний бунт проти традиції, класики. І Д. Донцов цього не зауважив. Його захопило бунтарство експресіоністів щодо Розуму і Матерії, до чого він був готовий із попередніх своїх філософувань. Експресіоністи виражали настроєвість мешканців великих міст, з їхніми цивілізаційними нетрями, з мільйонними масами пролетарів, з їхньою неприхильністю до традиційної культури, яка має два основні джерела – аристократію і селянство. Не випадково архетипним для експресіоністів став австрійський письменник Франц Кафка, який в макрообразах «Замку», «Америки» і «Процесу» (назви його романів) передав світовідчуття відкинутої, приниженої, духовно розбитої людини – людини, яка втратила зв’язок із релігією, з героїкою, з красою. Творчість Ф.Кафки – антиестетична, протестна в засаді. Це своєрідна патологія душі людини, яка опинилася серед пустки.

Не випадково експресіонізм згодом переріс у майже всуціль ліве мистецтво. Його поетика почала використовуватися комуністами і соціялістами для пропаганди радикальних ідей зруйнування «старого світу», інтернаціоналізму, пацифізму і масовізму. Тому дуже скоро Д. Донцов зрозумів тенденції цієї теорії. У наступні роки у його творах вже немає посилань чи то апелювань до естетичного досвіду експресіонізму. Того самого року, 1923-го, він написав есей «Криза української літератури», який можна вважати знаковим і закличним у плані формування нової течії в українській літературі – неоромантичної. І хоча самого слова «неоромантизм» немає у творі, проте його концептуалістика промовляє про романтичну спрямованість мислення його автора. Ось, для прикладу, як Д.Донцов осмислює сутність літератури, яку ми називаємо «великою», яка кардинально вплинула на становлення морально активної свідомости европейської людини: «Емоції (я назвав би їх героїчними), яким світова література завдячує такі хвилюючі типи, як Макбет, Ричард ІІІ, Марк Антоній, Цезар та інші типи Шекспіра, або Валленштайн чи Кармен, можливі лише там, де життєвий елан уважається за причину всіх причин; в світі, де ніщо не є, лиш все стає, де панують противенства, де гармонія порушена, де нема рівноваги, де, як казав Геракліт, «війна є батьком всіх речей».

…Що є суттю емоцій, які я назвав «героїчними»? Коли хочете схопити цюсуть, слухайте музику, сей «язик метафізики», цей Abbild des Willens als Ding ansich (Шопенгавер) (відображення волі як речі в собі– нім.), або уявіть себе підчас шаленого лету на коні, або вояком під час атаки: пожадання, жадоба життя, шал упоєння, нестямний порив, погорда небезпеки, насолода ризиком, бажання нездержного лету – ось елементи сих емоцій…»7.

Паралельно Д.Донцов пояснював, якою в своїх емоціях і пориваннях переважно була українська література від початку ХІХ ст.: «…самий успіх, саме зусилля, саме напруження волі були ідеалом, але не в нашої рідної музи, яка шукала своєї «країни», власне, в спокою, в стагнації, в закам’янілім, вирванім з ненастанного бігу життя, моменті.

Тому-то не мали ми свого Дон-Жуана, а замість нього – «Нещасну Оксану» і «Катерину». Тому наші опришківські леґенди не надихнули нікого на щось подібне, як «Розбійники» Шиллера. Тому кохалися в нас переважно в типах пасивного терпіння, як незчисленні жіночі типи нашої літератури, або нещасливі герої Тобілевича і Кропивницького. Тому оминали з острахом наші поети одну з найбільш блискучих постатей нашої історії – Мазепу, з якого можна було б зробити українського Макбета, Цезаря Борджію й Казанову нараз…»8.

Мислитель підсумовував: «Наша література хвора. Одна з причин сеї хвороби лежить в ній самій; в декадентськім розумінні краси,виробленім віками рабства ізанепадом всякої активности нації».Тому закликав забути період духовно рабства і звернутися до героїки Середньовіччя: «Читайте «Слово о полку Ігоревім», про тих войовників, в яких були «луки витягнені, сагайдаки відкриті, шаблі вигострені» і які скакали, «наче сірі вовки в полі, добуваючи собі чести, а князеві слави»… Хіба в тих постатях, у мові тій, у тім світогляді не чується здобувчо-художницького духа білої раси, тої білої раси, яка під Пуатьє, на Каталаунських полях, в наших степах залізною рукою стримала побідний похід монголів? Хіба се не мова всіх конкістадорів, які підбивали континенти?

Читайте енергійну мову І.Вишенського, або думи з ХVІІ в. про тих, що перейняли й високо тримали лицарські традиції князівської доби … Читайте! Шевченка або Лесю Українку, яким срібні ріки плили «червоними гадюками» … які обоє так прагнули зобачити будучину у великім всеочищуючіми огні, в тім огні, який для Геракліта був первісною динамічною силою, через яку постало, жило і рухалося все … Там, в них заховалася правдива традиція нашої нації, її дух».9

Імена евпропейських письменників, яких він підносить як зразок для української літератури, теж промовляють про неоромантичні уподобання Донцова: це Зудерман, Гамсун, Пшибишевський, Кіплінґ, Лондон, Вергарн, Лєрмонтов і Стивенсон.

Отже, ми бачимо чітку концепцію героїко-романтичного мислення: глибокий традиціоналізм, культ емоційности, лицарська настроєвість, культ динаміки й сили, візіонерство, дух змагання і боротьби. Дещо пізніше, у 1932 р., Д.Донцов в есеї «Наше літературне ґето» пише про «новоромантизм» як потужну течію, яка сформувалася «обаполи границі», тобто в Галичині-еміграції і на Наддніпрянщині.10

Ця «неоготична» (О.Баган11) спрямованість естетичного мислення Д.Донцова була цілком в дусі часу: до традицій Середньовіччя тоді зверталися різноманітні консерватистські середовища Европи, творячи морально-ідейний та культурний опір наступові вульгарного масовізму й авангардизму, викликаних ерою індустріялізації. Ось як осмислила цю тенденцію ідейного стверження традиціоналізму Ірина Фаріон: «Середньовічні максими від Д.Донцова актуальні завжди, як завжди рушієм суспільного та індивідуального розвитку буде боротьба протилежностей: ідеального – матеріяльного, віри– зневіри, духовности– бездуховности, вірности–зради, злочину – кари, мужности – боягузтва, аристократизму – плебейства, угодовства – принциповости.»12

Петро Іванишин здійснив ґрунтовне дослідження органічної трансформації героїко-ідеалістичних символів і образів Т.Шевченка у поезію вісниківців – Є.Маланюка, Ю.Липи, Л.Мосендза, Ю.Клена, О.Ольжича, Ю.Дарагана – і цим переконливо-ілюстративно довів сутнісну присутність класичного національного романтизму в естетиці вольового неоромантизму.13

Якщо національний традиціоналізм Д.Донцова визрівав під випливом поезій Т.Шевченка, то його яскравий культурно-естетичний окциденталізм формувався під впливом великої західноевропейської романтичної літератури, до якої він часто апелює в своїх есеях, цитує її, використовує її концепти та образні конструкти. Власне, ця добра зорієнтованість у класичній західній літературі і філософії допомогла йому як культурникові позбутися будь-якого провінціялізму в критеріях та оцінках, допомогла завжди виставляти такі «планки» для національної літератури і критики, рівень яких легко дозволяв виявити навіть дуже добре замасковане графоманство, відділити зерно від полови. До слова, як критик Д.Донцов майже ніколи не помилявся при смаковій оцінці сучасних йому письменників.

Очевидно, його окциденталістська концепція остаточно викристалізувалася під впливом епохального філософсько-культурологічного трактату німецького мислителя-ірраціоналіста Освальда Шпенґлера «Присмак Заходу», перший том якого вийшов у 1918 р. Можна помітити, що Д.Донцов запозичив у О.Шпенґлера не тільки низку культурософських понять, концептів, а й місцями переймав його захопливу стилістику письма: пафосно-могутню, контроверсійно-емоційну, величну і риторичну. Ось як пояснював Д.Донцов свою засаду окциденталізму в есеї «До старого спору», який був відгуком на культурологічну дискусію в совєтській Україні на тему: «Росія чи Европа?» в середині 1920-х рр.: «Схід чи Захід? Очевидно, Захід! Але не той ближній, з яким лучитися кажуть нам наші «західники», не механічне засвоєння його доктрин; лише на тих, узятих із Заходу «деталях», які ми вже маємо, органічно створити власну універсальну ідеологію, той «релігійний патріотизм», який один виведе нас із болота «хуторянства» і провінціялізму. Фавстівська культура для Шпенґлера передусім – Willenskultur, та, що ломить перешкоди і сама різьбить свої форми, наповнюючи їх своїм змістом, а не компіляцією».14 Тобто засвоєння героїчних традицій західної, дуже індивідуалістичної і динамічної, культури означало водночас і повернення з її допомогою до власних героїчних традицій Середньовіччя.

Заклики Д.Донцова не залишилися марними. Сформована ним довкола ЛНВ група письменників-вісниківців розпочала нову сторінку в українській літературі. Поєднуючи у своїх віршах тверду неокласичну форму із драматизмом та експресивністю неоромантизму, Є.Маланюк створив нову стилістику української поезії: вона назавжди позбулася найменшої сентиментальности, пройнялася ритмом наступу і впертости, піднялася на висоти чистого філософізму. Ю.Липа, йдучи протореними Лесею Українкою шляхами в драматургії, створив свій оригінальний неоготичний театр, де торжествують Лицарство, Відвага і Посвята (драматичні етюди «Сон про Ярмарок», «Бенкет», «Поєдинок», «Корабель, що відпливає», «Трояндаз Єрихону» та ін.), він розвинув українську новелу у напрямку до зображення внутрішніх механізмів мужности і сили характеру. Л.Мосендз засіяв у літературі дивовижною простотою і карбованою міцністю слова, лаконічно описуючи у своїх новелах звитяги Духу і Шляхетности. Якусь неймовірну лапідарність вислову й образу продемонстрував О.Ольжич, надаючи національній літературі ознак досконалої героїки почувань. Це було щось кардинально відмінне від попередньої української культури й естетики. Ці автори ідеально реалізовували теоретичні «рецепти» Д.Донцова: у своїх творах вони давали відчуття давніх традицій, тонко передавали «порухи» історії в її найдраматичніші і найвеличніші моменти, досконало володіли формою, впевнено мурували міцність національного духу і формували завзятий характер національної особистости.

Як відомо, справжній літературний ренесанс почався на Україні від 1917 р., у вирі Революції. Тоді поступово спалахнули таланти П.Тичини, М.Хвильового, М.Зерова, М.Рильського, М.Куліша, В.Підмогильного, М.Івченка, М.Йогансена, Г.Косинки, Б.Антоненка-Давидовича, Є.Плужника, Ю.Яновського та ін. Однак після 1925 р. російська комуністична влада розпочала наступ на українську літературу, обмежуючи свободу солова, морально руйнуючи письменників і згодом, на початку 1930-х рр., знищуючи їх фізично. Вже у 1935 р. в літературі запанувала тотальна фальш і прислужництво. Насильницьки їй був нав’язаний художній метод соцреалізму, який по-суті означав повний контроль з боку компартії, суцільну прокомуністичну агітацію й пропаганду, руйнацію національних основ культури. Тож підготовлені ідеями Д.Донцова письменники-вісниківці стали гідною заміною цій знищеній літературі, стали достойною відповіддю-акордом до тієї хвилі неоромантизу, яка прокотилася Наддніпрянщиною на хвилі революційного піднесення.

Можливо, ніхто так проникливо і драматично не описав духовно-моральні тенденції совєтської літератури, як це зробив Д.Донцов в есеях «Криза української літератури», «Невільники доктрини» (пізніша назва – «Роздвоєні душі»), «Українсько-совєтські псевдоморфози», «Микола Хвильовий». Він з особливою дошкульністю показував, якою мукою для митця обертається його розрив із національними коренями культури, на яку клоунаду перетворюється література, коли вона стає нещирою і кон’юнктурною, які спустошення і каліцтва стаються в душах митців, коли ті стають слугами, догідливими агітаторами і просто брехунами.

Часто, правда, критика і вимоги Д.Донцова щодо підсовєтських письменників були надмірними, він, здавалося, цілком забував, в яких суспільних і моральних умовах творили ці автори. Адже виявити якусь відкритішу, наступальнішу прихильність до національного – для них означало навернути на себе удар комуністичної репресивної системи. Відомо, що вже від 1925 р. сталінські опричники в Україні і їхні прислужники розгорнули шалену пропагандистську кампанію боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» в культурі і за кожен найневинніший вияветнічної прив’язаности в певного автора вони, як скажені пси, накидалися на нього із звинуваченнями і вимогами розправи над ним, доводячи того до морального розладу або змушуючи замовчати чи, навпаки, кинутися похапцем писати оди большевицькому режимові, його лідерам і загальній «спасенній» політиці компартії. Так само занадто максималістськими були вимоги Д.Донцова у плані постійних закликів творити літературу войовничу за духом, витриману в суворих рамках національної дисципліни і героїки. Закономірно, що не кожен художник слова за своєю ментальністю годен постійно жити в стані високого морального і вольового напруження-піднесення, в настроях безнастанної боротьби. Зрештою, міра національної вкорінености митця не завжди визначається настроєм героїки- змагальности. Скажімо, автор може сколихувати почуттєвість нації своїми зануреннями в духовні сфери, тонкими переживаннями культурних традицій минулого, передаванням краси й стужавілости рідного слова у вишуканій поезії, як це було в українських неокласиків (М.Зерова, М.Рильський, П.Филипович, М.Драй-Хмара, Марко Антіох та ін.), у письменників-католиків (Наталена Королева, Г.Лужницький), може зворушливо і глибоко передавати буденне життя героїв, віднаходячи в ньому щемкі і значущі нюанси національного самоусвідомлення, описуючи драматичні сцени внутрішнього, інтимного зростання персонажів до рівня Особистостей, як це є у творах Галини Журби, Докії Гуменної, Ірини Вільде, Івана Керницького, Василя Софроніва-Левицького, може оригінально осмислювати щоденні змагання інтелігенції, шляхи її інтелектуальних пошуків-прозрінь, вглиблюватися в душу селянина, зображаючи поступові кроки національного змужніння соціюму, як це робили письменники-ланківці (В.Підмогильний, Г.Косинка, Б.Антоненко-Давидович, М.Івченко та ін.). Навіть письменники-комуністи (М.Хвильовий, М.Куліш, Ю.Шпол, М.Йогансен, О.Досвітній та ін.) у своєму трагічному зіткненні із російським большевизмом зуміли надзвичайно експресивно передати драму душі національної людини, яка стає повчальним уроком для виховання нових поколінь. Д.Донцов часто цього не хотів помічати (хоча й дуже проникливо і талановито описав художню концептуалістику поетів-неокласиків і М.Хвильового), постійно вимагаючи від літераторів яскравих картин національної боротьби.

У цьому виявилася надмірна тенденційність його критики, яка може мати виправдання лише тим, що він був «доведений до шалу» (Ю.Шерех) літеплістю й безвольністю народницької літератури, загальною примітивністю і провінційністю, тупою миролюбністю та лагідністю, які домінували в українській літературі. Лише кардинальною і надпристрасною критикою можна було вирвати українську людину із цього ментального болота. Тому він мусив протиставляти крайнощі, мусив виводити як ідеал щось надзвичайно прометеївське і безкомпромісне, щось величне і героїчно-міцне за своїм духом, аби зламати загати національної самообмежености і самокастрації. До критики Д.Донцова можна прикладати тільки одну мірку – націософську. Він мислив критеріями і принципами виживання, ствердіння іпреможного зусилля нації, які б забезпечили їй повне національне визволення. І те, що через свою волюнтаристську ідеологію й героїчну естетику йому і його ідейним соратникам, митцям-вісниківцям, вдалося виховати нову, бандерівську, українську людину, наскрізь пройняту філософією національної стійкости, говорить про історичну виправданість Донцовської категоричности.

Вплив естетичних ідей Д.Донцова в міжвоєнний період був значний, може, найзначніший в тодішній західноукраїнській культурі, бо реально він спрямував розвиток цілої могутньої культурної хвилі. Про вісниківство як явище вартує говорити як про кількасферний феномен: це була філософія й ідеологія націоналізму, естетична концепція вольового неоромантизму, теорія героїки в культурі, націозахисна публіцистика й ірраціоналістична за змістом та світоглядними принципами есеїстика й історіософія. Ідейну лінію ЛНВ підхопили і по-своєму розвивали такі цікаві і значущі журнали, як «Студентський вістник», «Розбудова нації, «Пробоєм» (Прага),«Студентський шлях», «Смолоскипи», «Дажбог», «Обрії», «Напередодні», «Шляхнації» (Львів), «Самостійна думка» (Чернівці), «Ми» (Варшава) та ін. Таким чином у простір естетико-культурного націоналізму-волюнтаризму увійшли сотні творчих людей. Реально націоналізм як ідеологія став найвпливовішим, оскільки охопив здебільшого найактивнішу і найталановитішу молодь Західної України й еміграції.

У ЛНВ і згодом у «Вістнику» (від 1933 р.) як літературні критики утвердилися такі багатогранні індивідуальності, як Олесь Бабій, Остап Грицай, Лука Луців, Михайло Мухин, Богдан Кравців, Мирослав Гоца, Володимир Бірчак, Дарія Віконська (Кароліна Федорович-Малицька). Окрім того як теоретики літератури й есеїсти-мислителі часто виступали Є.Маланюк, Ю.Липа (книга «Бій за українську літературу», 1935 р.), Л.Мосендз, Ю.Клен, О.Ольжич, О.Теліга, Ю.Косач (хоча його світогляд змінювався, проте певний час він виражав ідеологеми й настроєвість націоналізму), У.Самчук, Р.Бжеський. Таким чином інтелектуальний рівень націоналістичного дискурсу був високим і багатоплановим. Це, справді, був цілий світоглядний прорив в українській культурі, базований на ідеях і постулатах філософії ірраціоналізму, традиціоналізму і християнізму.

Як не дивно, але до сьогодні офіційна академічна наука в Україні не визнає цілісности цього феномену, уникає понять «вісниківство» і «вісниківці», апровідного теоретика цього інтелектуально-культурного руху, Д.Донцова, часто називає «фашистом» та «екстремістом». Ще в діяспорі в науці поширилося штучне і фальшиве поняття «Празька школа» (автор – Ю.Лавріненко), яке об’єднало в собі названих вище письменників-вісниківців. Це зроблено було тільки для того, аби «відтягнути» цих письменників від ідеї націоналізму, якою вони жили насправді. Зараз будь-які спроби розгорнути наукову дискусію щодо проблеми повернення в культуру поняття «вісниківство» фактично ігноруються, хоча ще жоден літературознавець не спромігся висунути на письмі хоч би один науковий контраргумент проти цього поняття, відповівши тим, хто ідею вісниківства обстоює.

На сьогодні проведено кілька наукових конференцій в університетах Дрогобича, Львова, Вінниці, Кіровограда на тему вивчення літературного феномену вісниківства. Захищено кілька дисертацій з обґрунтуванням естетичних принципів вісниківства. У Дрогобичі вийшли два випуски наукового збірника «Вісниківство: літературна історія та ідеї», поняття «вісниківство» заманіфестовано ще у кількох книжкових виданнях, зокрема у книжковій серії «Вісниківська бібліотека» ВФ «Відродження» (Дрогобич). З’явиться спеціяльні концептуальні дослідження, в яких протлумачено органічність і логічність ідейно-естетичних зв’язків між авторами-вісниківцями, наприклад, монографія Ірини Руснак «Художня історіософія Уласа Самчука» (Вінниця, 2009). Проте й далі в усіх офіційних підручниках з історії літератури для шкіл і університетів, в академічних виданнях це поняття ігнорується. Причина такої ненаукової поведінки науковців криється головно в одному: панівним світоглядом в академічних середовищах України є лібералізм, принаймні його ідеями перейняті найактивніші і впливові особи з наукового світу, тому визнання ними ідеї вісниківства, тобто ідеї націоналізму, означатиме допущення світоглядного плюралізму, а це, на жаль, вже не є принципом сучасних українських лібералів.

Сучасник Д.Донцова, літературознавець Остап Грицай в одному з листів так підсумовував доробок визначного есеїста і літературного критика: «На мій погляд, ЛНВістник під дотеперішньою редакцією д-ра Д.Донцова поклав тривкі основи обновлення нашого національного світогляду і засадничого підходу до найважливіших питань, зв’язаних з національно-культурним розвитком сучасної України. Після Івана Франка не було й нема в нас публіциста, творчий вплив якого так помітно оформлював би нову духовність в нас – не тільки в чисто літературній області – як саме вплив д-ра Донцова, поширений головним чином його дотеперішньою діяльністю як редактора ЛНВ. Тим то і припинення сієї діяльности вважав би я з кожного погляду важкою втратою як для самого ЛНВістника, так і для нашого культурного життя взагалі, особливо тепер, коли ідеологія націоналізму – енергійного, добре себе свідомого націоналізму – мусить стати нашою релігією…»15

У 1936 р. вийшла книжка Д.Донцова «Наша доба і література», яка хоч і не містила всієї його літературної есеїстики (чому?), проте справляла сильне враження своєю концепцією. За обсягом вона була меншою за друге видання під назвою «Дві літератури нашої доби» (1958), яке ми передруковуємо у VІІІ т. «Вибраних творів», і складалася із таких творів: «Криза нашої літератури», «Українсько-совєтські псевдоморфози»,«Фавст проти Драгоманова» (спочатку твір мав назву «Крок уперед» – ЛНВ, 1926), «Роздвоєні душі», «Росія чи Европа?», «Криве дзеркало нашої літератури», «Мистецтво для мистецтва, чи для життя?», «Трагічні оптимісти». Книжка мала сильний резонанс, викликала жваві дискусії в літературних середовищах.

Окрім того Д.Донцов часто виступав із поточними рецензіями на літературні події (близько 50-ти невеликих рецензій будуть опубліковані в наступному томі нашого видання). Дуже багато його коротких реплік, анотацій, відгуків на літературні видання було вміщено в рубриці журналу «Вістник» «З пресового фільму» і підписаних криптонімом М.Л. З цих оглядових матеріялів видно, як багато читав Д.Донцов, якою колосальною була його ерудиція в сфері гуманітаристики, як уміло він вів полеміки з різними виданнями й авторами і як глибоко розумівся на художній літературі і перипетіях літературного процесу.

Д.Донцов багато уваги приділяв у своїй критиці темам декадансу в літературі, ідейної і моральної боротьби із явищами масовізму, авангардизму, порожнього естетизму. Ця проблематика широко представлена в есеях «Естетика декадансу», «Наше літературне ґето», «L’art pour l’art, чи як стимул життя?», «Криве дзеркалонашої літератури», «Модерна література розкладу». При цьому він спирався на філософські положення мислителів-ірраціоналістів (В.Дильтай, Ф.Ніцше, Ґ.Зімель, Б.Кроче, Й.Фолькельт, Г.Кайзерлінґ, М.де Унамуно, Х.Ортега-і-Ґасет та ін.) про духовну органічність культури, про одвічний дух героїки, який супроводжує істинну творчість, про домінування емоційної сфери над раціональною в людині, про етнічну закоріненість мистецьких уявлень і т. ін.

Наприклад, ось як він охарактеризував світогляд і мораль письменників-авангардистів, лівих модерністів, які, до речі, вельми подібні за своєю ментальністю до сучасних українських і неукраїнських літераторів-постмодерністів, майже як крапля до краплі: «Для них «існує тільки теперішність», «захоплення моментом», бо лише в моменті для них, що не визнають нічого вічного, є «справжнє життя»… Евокація блискучої давнини або будучини, прийдешнього дня кари – предмет найбільш мистецьких і трагічних творів Шевченка – не промовляють до засушеної душі циніків. «Найбільші творці світової літератури, – на їх думку, – бунтувалися проти всяких догм» (всі цитати – це висловлювання головного ліберально-промодерністського критика Галичини – Михайла Рудницького. – О.Б.). Ніколи не второпають сі люди без догмату, що великі іконоборці-мистці скидали ідолів не тому, що не терпіли догм, лише тому, що на місце фальшивих прагнули поставити нові, правдиві. Не зносячи догм, яскравої форми, циніки прагнуть обезобличити мистця, позбавити його всякої індивідуальности. …На думку циніка, мистецтво критика – то поле для попису принципіяльних безпринципників. Таланти, гадають циніки, «суспільних зазивів» не слухають… В добу, коли світ сповнений лоскотом боротьби різних почувань і тенденцій, коли перемога одної чи другої з них сформує на свою модель світ на багато віків, цинік з «своїм свобідним умом», порожнім серцем і легкою совістю сидить збоку, щирить весело зуби і жде… (Чим не портрет, скажімо, сучасного письменника Ю.Винничука з його нескінченним «Ги- ги»? – О.Б.). Чи ці циніки направду без догм? Догм вони не мають, але світогляд, хоч хаотичний, так! Світогляд удогідненого життя філістера. Філістери не зв’язані догмами, вони – «об’єктивні». «Зустрічанцям» (авторам львівського ліберального часопису «Назутріч» – О.Б.) все одно, про що писати: про новий роман чи про «гармонійніпахощі» нововідкритої крамнички з парфумами, про «Божественну комедію» чи про підручник любовних листів для куховарок. У них – все привата. Тому в своїх часописах не так цікавляться тим, як творить мистець, а скорше тим, як він їсть, п’є і спить. Цікавість «камердинера від мистецтва». Замість цікавости вдумливого критика, що боліє за свою добу, цікавість кумушок, що зібралися на ґанку «на райди»… Їхню пресу обходить не духове обличчя письменника, не великі досяги великих людей, лише їх «малість і слабощі». – те чим великі мистці найбільше зближені до «камердинерів від мистецтва», чим їм найбільше зрозумілі. На світ мистців глядять цікавим поглядом лакея крізь дірку від ключа». («L’art pour l’art, чи як стимул життя?»).

Як інтерпретатор літератури Д.Донцов був близький до духовно-історичної школи в тодішньому европейському літературознавстві (Ф.Ґундольф, Г.Корф, Р.Унґер, О.Вальцель, Ф.Шрих, Б.Хорват та ін.), як, зрештою, інші критики й есеїсти з вісниківського середовища. На цьому треба наголосити, бо в сучасній українській науці чомусь прийнято вважати, що ідеї духовно-історичної, або ще культурно-філософської, літературознавчої теорії не знайшли собі розвитку в українській культурі. Хоча Д.Донцов цитував одного лише німецького літературознавця Р.Унґера («Естетика декадансу»), з його творів видно, що він був ширше обізнаний з літературознавчою проблематикою такого типу. Те саме можна сказати про книжки вісниківців Ю.Липи «Бій за українську літературу» (1935), Д.Віконської «За силу і перемогу» (1938), Н.Ґеркен-Русової «Героїчний театр» (1938), про літературну есеїстку Є.Маланюка, О.Теліги, Ю.Клена, Р.Бжеського, які також базуються на основних теоретичних положеннях духовно-історичної школи. А саме: геній (митець) поєднаний із духом нації і епохи, він виражає їх ознаки через формально-стильові варіяції, література найглибше відтворює сенс життя, бо проникає в нього силою інтуїції та натхнення, тому літературознавець повинен не пояснювати, а осягати, вчуватися у твір (В.Дильтай) і письменник живе уявою і креацією, тому потребує тонкого вживання у його духовний світ; сама література – це розвиток ідей, розвиток національного світобачення, вона розкривається через зрозуміння світогляду і духу певної епохи (Г.Корф), окремим феноменом є особистість митця, яку треба пізнати як певний символ часу (Ф.Ґундольф), розкрити його психологічний дискурс як своєрідного «вічного героя», який долає умовності часу, перемагає приземленість життя; критик має вжитися у містику творчости і передати її читачеві, ідеї технічного прогресу не завжди суголосні із духом літератури.

Усі названі положення присутні в літературній есеїстиці Д.Донцова. Для нього завжди на першому місці було розкриття ментальности нації і її світогляду через інтерпретування літератури. Цінував у літературі не експериментальні новаторства, а ідейну та моральну силу її. Захоплювався особою митця (це особливо яскраво видно в есеях про Т.Шевченка і Лесю Українку).

Цікаво, що і колись, і сьогодні у Д.Донцова було і є дуже багато критиків саме у сфері літературознавства, які звинувачують його у надмірній «політизації й ідеологізації» літератури, в «надмірному суб’єктивізмі», в «ігноруванні формально-поетикальних аспектів» літератури, які нібито є найважливішим для розуміння її суті. Однак ці критики, часто це просто критикани, відмовляються аналізувати й хоча б якось заперечувати ті філософсько-культурологічні традиції (В.Дильтай, М.Шелер, Дж.Раскін, Б.Кроче, Ж.-М.Ґюйо, Й.Фолькельт та ін.) та естетичні ідеї і теорії духовно-історичної школи (Ф.Ґундольф, Г.Корф, Р.Унґер та ін.), які сформували інтелектуальне тло, на якому зріс Д.Донцов. І це закономірно: бо ж які ідеї і теорії можуть протиставити цій глибокій і вже класичній традиції естетики такі критикани? Донцова ж вони критикують вибірково, вириваючи його думки з контексту і користаючи з того, що висловлювався він про літературу уривчасто, в річищі своїх націософських роздумів.

Безумовно, не вся літературна есеїстика Д.Донцова витримана на належному рівні творчої глибини й вартісної концептуалізації. У його спадщині є, справді, занадто пройняті публіцистикою твори, які мають лише дотичне значення для розуміння естетичної програми критика. Однак є й справжні шедеври літературно-критичного есеїзму, як от «Поетка українського Рисорджименто», «Трагедія Франка», «Поет твердої душі (Василь Стефаник)», «Марко Черемшина», «Микола Хвильовий», «Звихнена слава (Марія Башкирцева)», «Роздвоєні душі», «L’art pourl’art, чи як стимул життя», «Поетка вогненних меж (Олена Теліга)». Тут ми бачимо широкі роздуми про сенс творчости, проникливі оцінки історичної доби, влучні спостереження над художніми особливостями творів, над психологією автора, можемо любуватися імпульсивним і експресивним словом автора. Водночас у його творчості після 1945р. можемо спостерігати і поступову тенденцію до повторювання тих самих тез, яка згодом набула хронічности, відтак не всі твори післявоєнного періоду зберегли теоретичну вартість. Інколи Д.Донцов вдавався до штучного «підтягування» певного автора до своїх теоретичних імперативів, так, на приклад, сталося із І.Котляревським і О.Стороженком в есеях «Провідна верства козацька у І.Котляревського» і «Тип запорожця у О.Стороженка» із книги «Правда прадідів великих» (1952).

Як естетик Д.Донцов орієнтувався на високі, героїчні і неокласичні, традиції літератури і теоретичного мислення, пов’язані з ідеалістичною філософією Европи та найяскравішими художніми сплесками талантів. Він перейняв ідейну лінію національного активізму через культуру від М.Євшана як найбільшого теоретика неоромантизму в модерну добу і сконцентрував довкола неї прекрасне гроно вісниківців, які надали цій теорії оригінальних творчих граней. Так народилася велична епоха героїчного мистецтва в українській культурі, яка перетривала ще й Другу світову війну і стала заповітом для сучасности.

 

Олег Баган

 керівник Науково-ідеологічного центру ім.Д.Донцова

 

 

1 Донцов Д. «Божки» (З приводу нового роману В.Винниченка) // Донцов Д. Вибрані твори. Т.2: Культурологічна та історіософська есеїстика. – Дрогобич: ВФ «Відродження», 2012. – С. 152.

2 Там само. – С. 153.

3 Дорошенко В. Літературно-Науковий Вістник (З нагоди 50-річчя заснування) // ЛНВ. – 1948. – Кн.1 (на чужині).

4  Мірчук П. Нарис історії ОУН. – Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк. – 1968. – Т.1. – С.

5 Квіт С. Дмитро Донцов: Ідеологічний портрет. – Львів: Галицька видавнича спілка, 2013. – С.36.

6 Ільницький М. Дві касти, дві раси, дві нації (Дмитро Донцов) // Ільницький М. Критики і критерії. – Львів, 1998.

7 Донцов Д. Криза нашої літератури // Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Львів: Просвіта,1991 . – С. 49.

8 Там само. – С.49-50.

9 Там само. – С.67-68.

10 Донцов Д. Наше літературне ґето // Там само. – С. 207.

 11 Баган О. Естетика і поетика вісниківського неоромантизму: Автореферат дис.канд.філол.наук…. – Львів, 2003. – С. 10.

 12 Фаріон І. Духово-моральні максими ХVІ – ХVІІ ст. від Дмитра Донцова // Вісниківство: літературна історія та ідеї. Науковий збірник / Вип. 2. – Дрогобич: Посвіт, 2012. – С. 106.

13 Іванишин П. Світ боротьби в поезії вісниківців як розвиток художнього універсуму Т.Шевченка // Там само. – С. 69 – 83.

14 Донцов Д. До старого спору // Літературно-науковий вістник. – 1926. – Кн. 4.

15 Цит. за публікацією: Сварник Г. Редакторська і видавнича діяльність Дмитра Донцова львівського періоду (1922 – 1939) // Україна в минулому. – Вип. ІХ. – К. – Львів, 1996. – С. 156.

 

 

 

Рубрики: Передмови О.Багана до "Вибраних творів" Д.Донцова