Передмова О.Багана до 7-го тому «Вибраних творів» Д.Донцова «Ідеологічна та історіософська есеїстика (1923-1939 рр.)» – Дрогобич, 2014
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 24 Січ 2016 в 0:01
ІДЕОЛОГІЯ СИЛИ І НАСТУПУ
(Дмитро Донцов і світоглядні параметри вольового націоналізму)
На початок 1920-х рр. Дмитро Донцов сформулював перед українством головні ідеологеми нового націоналізму у своїй етапній праці «Підстави нашої політики» (1921): у критичному плані – це долання світоглядних засад народництва й автономізму (комплексу провансальства), лібералізму і соціялізму (ідеологій прогресу), москвофільства і геополітичної прив’язаности до Сходу Европи України (всебічна критика російського імперіялізму як фатуму для України); у позитивному плані – це ствердження ідеалів політичної нації з філософією боротьби і героїчного традиціоналізму (вольового націоналізму), зорієнтованої на принципи ідеалізму і християнства (консерватизм), з візіями цивілізаційного зближення із Середньою Европою і духом західного динамізму та індивідуалізму (окциденталізм). У 1923р. він спробував об’єднати групу однодумців у партію революційного типу, яка отримала назву «Партія національної роботи» (для утаємничених – «революції»). Ще раніше, 1-го квітня того ж року, Д.Донцов, очевидно, за підтримки Є.Коновальця як лідера Української військової організації (УВО), заснував газету «Заграва» (1923-1924) як орган УВО. Авангард цих двох організацій склали політики правого спрямування: В.Кучабський, Д.Паліїв, М.Матчак, В.Кузьмович, О.Луцький, С.Підгірський. Газета дещо відрізнялася від партії своїм яскравішим волюнтаризмом, якого явно надавав їй головний редактор – Дмитро Донцов, який заповнював шпальти нового часопису на 70% своїми статтями. Цей період – 1923-1924 рр. – прийнято вважати в історії націоналістичного руху переломним, вирішальним, оскільки саме «Заграва» вияскравила перед новим поколінням головні ідеологеми вольового націоналізму – революційність, безкомпромісність, наступальність, завзяття, мілітарний дух. А це повело до більшої впевнености та мобілізованости націоналістів,які глибше і стратегічніше усвідомили свої завдання, відчули моральну перевагу над легальними партіями, які орієнтували націю на компроміси і частковості. Ось для ілюстрації настрою цього видання цитата з програмної статті Д.Донцова: «Хочемо бодай для себе скінчити раз з пануванням фрази, яка гальмує політичну творчість… А на її місце поставити чистий національний егоїзм і безкомпромісові інтереси класи, на яку він спирається (селянства – О.Б.) і яка творить у нас подавляючу більшість. Хочемо спричинитися до вироблення хоч невеликого числом, але впертого думкою гурту, який знає чого хоче, а того, чого хоче – хоче дуже. Який бридився б компромісом, в свою ціль вносив би незахитаність і ясність, що притягає маси, а в афірмацію свого ідеалу – чисто релігійний запал, без якого ще не перемагали ні один рух і ні одна ідея».1
Історія із ПНР та «Загравою» мала і великий повчальний досвід для молодого українського націоналізму: дуже швидко виявилося, що більшість із названих очільників партії мали різні уявлення і розуміння, що таке націоналізм, не мали спорідненого ідеалістичного та волюнтаристського світогляду. Одні ще задуже вірили в демократизм, тобто в рятівну силу рівноправности і свободи вибору, инші – в легальність, тобто сподівалися на парламентські, правові форми політичної боротьби, треті – в соціяльний прогресизм, тобто надіялися на поступові економічні реформи. Відтак партія у 1924р. розпалася, а «Заграва», яка вже встигла була стати символом революційности, передусім завдяки яскравим публікаціям Д.Донцова, самоліквідувалася. Однак цей історичний урок підказав націоналістам в Західній Україні і на еміграції щось велике і стратегічно важливе:
для політичного успіху якогось руху неуникненним і надважливим є формування цілісної ідеології та ґрунтовне засвоєння її основних принципів усіма учасниками руху. Саме ця лінія мислення повела згодом Є.Коновальця до планустворення єдиної націоналістичної організації на базі добре розпрацьованої і завершеної ідеології, що він і здійснив протягом 1925-1928 рр., об’єднавши в єдину ОУН у лютому 1929 р. еміграційні Групу української націоналістичної молоді та Легію українських націоналістів, які діяли з центрами в Празі, Союз української націоналістичної молоді з центром у Львові та бойову УВО. Ідеологію нового націоналізму від 1928 р. виробляв журнал «Розбудова нації» (редактор В.Мартинець), який виходив у Празі.
Зі свого боку Д.Донцов чітко зрозумів після краху ПНР, що його завданням і покликанням є виробити головні філософські засади ідеології націоналізму, надати їй системности, запалити нею молодь, бо тільки вона, а не покоління старших патріотів, яке загрузло в ментальності пристосуванства та формулах ліберального поступовства, може застосувати войовничі ідеологеми для справжньої революційної боротьби. Трибуною для цього йому став журнал «Літературно-науковий вістник», який він очолив від травня 1922 р. У сконцентрованому вигляді, цілісно і системно ідеологію вольового націоналізму він виразив у трактаті «Націоналізм», який з’явився у Львові у видавництві «Нове життя».
У передмові до цієї епохальної книги її автор зазначав: «У сій книзі хочу усталити поняття українського націоналізму так, як я його розумію. А розумію його не як ту чи іншу програму, не як відповідь на завдання нинішнього дня (і тому хай не розгортає цієї книги той, хто шукатиме в ній аргументів за ту чи іншу «орієнтацію», партійну «програму» чи формулу правління) – лише як світогляд. Як певний світогляд протиставляю своє поняття націоналізму дотеперішньому нашому націоналізмові ХІХ віку, націоналізмові упадку або провансальству. До сього типового провансальства я зараховую… дивну мішанину з кирило-мефодіївства і драгоманівщини, легалістичного українофільства й народництва з їх крайніми течіями марксизму й комунізму, з одного боку, «есерівства» і радикалізму, з другого, нарешті, з правих ідеологій, починаючи від Куліша і кінчаючи неомонархізмом.
Сі напрямки різнилися між собою не в однім відношенні, навіть поборювали себе взаємно, але, тим не менше, всі вони корінилися в тому самому світогляді, якому, як світоглядові упадку, протиставляю тут інший, йому засадничо ворожий».
Отже, Д.Донцов не розробляв якоїсь доктрини, яка б пояснювала програму соціяльного, правового, партійнико-політичного, господарського розвитку українства.
Йому йшлося передусім про переміну ментальних, духових, ідейних основ його життєдіяльности. Перейнявшись ще від 1910 р. правими ідеологіями (всупереч догмам соціял-демократичного руху, в якому тоді перебував), він тепер доглибинно збагнув, що «одиноким живим чинником міжнародного життя є нація». Тобто лише сконцентрована ідеєю нації суспільна енергетика може перетворитися в ту кінетичну силу, яка здатна буде змінити історію, яка витримає всі випробування, які впадуть на народ, яка завжди запалюватиме серця людей героїзмом серед усіх спокус і пасток гедонізму і занепадництва. «Як у Тридцятилітню і Столітню війну, – писав Д.Донцов, – як у 1648-у і 1709-у роках, як під Каннами і Саламіном, ідея, яка порушуватиме конфліктами, що назрівають, буде ідея нації…» Так він увиразнював перед сучасниками, що національні пристрасті, національні візії і поривання є тими вічними двигунами, які найпотужніше урухомлюють Історію, ане раціональні програми поступу (як у лібералів), виробничі стосунки між класами (як у соціялістів), форми самоорганізації еліт (як у консерваторів).
Найбільшою проблемою українського буття Д.Донцов вважав проблему заслабкого національного характеру українства. Протягом усього ХІХ ст. воно не тому не змогло зродити у своєму середовищі сильного ліберального визвольного руху чи революційного руху соціялістів, що замало увібрало у себе ліберальних та соціялістичних ідей, а тому, що характером своїм, силою волі і силою емоцій, твердістю принципів і міцністю психіки, воно було слабке. Д.Донцов так пояснював історичну поразку українства ментальними причинами: «Через знання – до опанування сил природи, щоб вони служили людськости та її меті. Через знання – до зреформування суспільности. Ось такими були гасла нової релігії розуму (лібералізму– О.Б.), яка в XVI-у віці дістала своїх пророків, у XVІІІ– першихсвятих, а в XІХ-у, мов лавина… дісталася до рук української демократії.
Вона, як жодна инша, прийшла йому до смаку. По героїчнім XVІІ віці, що скінчився для нас 1709 року, з його вірою в позасвідомі сили, що керують життям, се був поворот знудженої, спровінціялізованої генерації до світу фактів». Так, серед українців міцно запанував світоглядний раціоналізм і матеріялізм. Це означало, що вони більше вірили в об’єктивний хід речей, зумовлений розвитком науки і просвіти, ніж в суб’єктивну силу почувань конкретного покоління, більше надіялися не вагу матерії, розвиток економіки і примноження багатств, аніж на плекання шляхетних і героїчних почувань в суспільстві. Такий світогляд Д.Донцов назвав «примітивним інтелектуалізмом» (назва першого розділу першої частини трактату «Націоналізм»). Він супроводжував українські культурні еліти від періоду Кирило-Мефодіївського братства (найяскравіші його репрезентанти – П.Куліш і М.Костомаров) до епохи «поступовців» на чолі з М.Грушевським (він очолював Товариство українських поступовців напередодні Першої світовоївійни, яке уславилося своїм дивовижним сервілізмом перед російською владою, клянучись тій у своїй вірності сприяти російському імперіялізмові у цій страшній війні). Центральною постаттю українського лібералізму і водночас соціялізму ХІХ ст. був Михайло Драгоманов (1941-1895). Саме критиці його ідей великою мірою присвячені численні сторінки «Націоналізму» і багатьох попередніх праць Д.Донцова, ще від передвоєнного періоду.
Попри свій блискучий інтелект, силу творчої натури, велетенську ерудицію, публіцистичний талант Драгоманов ідеально сконцентрував у своїй діяльності і спадщині заповіти українофільства – фатальний лоялізм до Російської імперії, раціоналістично-матеріялістичний світогляд, космополітизм, антитрадиціоналізм, віру в «просту людину» (перебільшений демократизм). Д.Донцов називає його світогляд «науковим» квієтизмом» (назва другого розділу). «Національство, – писав він, – як джерело життя і власної правди було для Драгоманова чимось темним… Над націоналізмом ставив він «інтереси інтернаціональні, загально-людські» …Нація та її потреби – найреальніша річ на світі – для Драгоманова – містика. Всякі вияви національної волі, спеціяльно мова, не мають виправдання самі в собі. Вони мають рацію існування тільки, оскільки «є орудієм проведення гуманних або загальнолюдських ідей» в ті або инші народні маси». І підсумував: «Погляди Драгоманова і в сім відношенні зробили в нашій безкритичній суспільності шкоду».
Загалом українство через цю історичну наївність, ідеологічно нав’язану примирливість до усіх форм зовнішнього тиску і гніту втратило протягом ХІХ ст. дуже багато: «…від мефодіївців, що лишилися глухі на гамір 1848 р., через Драгоманова, що переочив визвольну боротьбу ірландців, мадярів і балканських слов’ян, – аж до тих авторів меморандумів до Денікіна і Совєтів, що були глухі на шум революції, яка почалася на Україні в 1917 році. Нічого з «почуття», нічого з «волі», ніяких аксіоматичних національних правд, лише «наука», «розум»,«аналіза» і «переконання» є тим шляхом, яким ідеться до пізнання правди взагалі і до її запанування у світі». Тобто українці фактично проґавили еру визвольного націоналізму, вони нічому не навчилися, не загартували характер, не виробили собі сили волі і завзяття. Не випадково, духово близький до Д.Донцова завзятий революціонер і письменник Микола Хвильовий порівнював українців-УНРівців до драглистої маси під час Революції 1917-1920 рр. Його дратували ота безмежна українська покірність аж до рабства, українська безпристрасність, яка нагадувала холодне м’яке тіло морської медузи, українська безпринципність, що межувала з абсолютною аморфністю вдачі.
У цьому контексті Д.Донцов зважився на критику самого Івана Франка – інтелектуального, морального і культурного лідера українства в найновішу передреволюційну добу. І ця його критика була цілком справедливою, як би на цьому пізніше не спекулювали різні критикани (мовляв, «брався повалити Франка»). Д.Донцов чітко критикував раннього І.Франка, Франка-драгоманівця, тобто світоглядного раціоналіста, поступовця, соціяліста, космополіта, письменника, який виражав часто плебейські інстинкти нації, інстинкти примітивного виживання. Ось, для прикладу, як характеризував він його: «Типовим представником драгоманівщини в Галичині (хоч наприкінці життя він її відрікся) був Іван Франко. Всевладність людського розуму для нього – найвищий закон. Інтелект і для нього та зброя, якою кожна гуртова одиниця (отже, й нація) має боротися за бажаний для неї лад, головна підойма реформ. Він питається: «А ще скажіте, як сей лад перевернути хочем ми? – Не зброєю, не силою – огню, заліза і війни, – а правдою і працею – й наукою»… В другім збірнику того ж автора читаємо: «Най кожний в руки меч береть – зблизився слави час – не думаю сталевий меч – ми шляхом мира йдем; – тільки науки й правди меч врагів спалить у пень».
4-8-й розділи трактаку «Націоналізм» дають вичерпну картину буття українського провансальства, тобто табору народників, за якими прийшли соціялісти і ґрунтовно загатили живі джерела національного духу і сили своїм утопізмом, фразерством, вузьким практицизмом думки. Д.Донцов нещадний у критиці цього табору і з цього погляду його твір є концептуальним і стильовим політологічним шедевром в українській культурі. Найтрагічніше, що народники-соціялісти докорінно дегероїзували ментальність української нації, саме поняття «нації» вони підмінили поняттям «простолюду», «плебсу». Таким чином на десятиліття українство само себе загнало в підземелля примітивних світоуявлень, культурної невибагливости, дешевого популізму. Д.Донцов наводить сотні чудових прикладів з політичної і культурної історії провансальства, насамперед представляючи позицію М.Драгоманова, М.Старицького, В.Винниченка, М.Грушевського, П.Тичини та ин. І робить таке узагальнення: «Наші націоналісти, згідно з тим, як відбивається їх світогляд у літературі, се діти будня, що «не викрешуть з себе ані вогню екстази й радости, ані кривавої скарги…»З книжок нашої літератури «говорить чутливе серце замученого жителя» наших гір і долин. Він шукає розради в резиґнації, в безвольній надії, що чейже прийде колись всьому кінець…Ані могучих відчувань зла, що вели б до бунту…».
Народництво знайшло свій достеменний вираз у просвітянщині, у цій програмі дрібних діл, вічного лоялізму, жалюгідної сентиментальщини. Усе в українському світі – малюсіньке, ґречненьке, кволеньке. Нація із такою програмою не може не виклика́ти зневаги, вона ніби провокує до себе агресію з боку сильних і великих, впевнених і завзятих у своєму марші Історією.
Закінчувалася перша частина «Українське провансальство» такими словами: «Вузький і тупий інтелектуалізм, віра в механічність соціяльного «поступу» таощасливлення людськости і нації силою доказу й абстрактних доктрин, відкидання національного афекту як «causa sui», узалежнення людської і національної волі від безлічі санкцій, примітивна об’єктивація волі, вивищення поодинокого над загальним, національним, підкреслення пасивного чинника нація («числа», «народу») над діяльним (ініціятивною меншістю) – все се допровадило не тільки до приниження цілої нації, до зіпхання її до ролі аполітичного племені, до плебейсько-наївного матеріялізму, але поступово і до атомізації поняття нації, до її заперечення, до повного відкинення моменту боротьби, ролі вольового чинника в історії і, нарешті, до заперечення самого інституту життя, на якім тримається сила і перемога народів і буддуччина тієї нації, яка хоче зайняти почесне місце в світі».
На думку Д.Донцова, «першою представницею вольового світогляду була так мало в нас зрозуміла Леся Українка: з її філософією чину для чину, з відразою до гармонійно-розніженого стаціонарного світогляду «євнухів і кастратів», з її звеличуванням експансії, жорстокости і права сильного». Саме у цій тендітній жінці, а ще у її матері – Олені Пчілці, про яку написав спеціяльний есей у 1931 р.2, він побачив феномен кристалізацію нової духовности українства. Ще раніше, у 1922 р., Д.Донцов опублікував у 1-2-у номерах «Літературно-наукового вістника» великий есей «Поетка українського Рисорджименто», який того ж року вийшов окремою брошурою. У цьому творі визначено головну концепцію переформатування нації: назад до Середньовіччя, до основ ірраціонального, героїчного, релігійного. Це була чітка антитеза до філософії позитивізму, на якій виховувалися покоління українців, з її еволюціонізмом, раціоналізмом, культом матерії.
Світові народництва – кон’юнктурному, літеплому, інертному – Д.Донцов протиставив світогляд і почуттєвість тих енергетичних еліт европейської історії, з яким були пов’язані колонізування Середземномор’я відважними мореплавцями Еллади, розбудова Римської імперії, героїка Хрестових походів, звитяги конкістадорів, естетична і культуротворча стилістика готики і Ренесансу, формації держав-імперій, які своїм духом та організаційною силою запанували над світом, як от Еспанська, Британська чи Французька. Як мислитель, він зробив наймасштабніший, найґрунтовніший крок у плані переорієнтації українського суспільного думання на засади ідеалістичної, ірраціоналістичної філософії. І трактат «Націоналізм» став у цьому процесі вирішальною віхою. По-суті, його концепція – це тлумачення того, чим були і є в бутті народів такі світоглядні принципи та почування, як Воля, Традиція, Авторитет, Романтика, Героїчне, Воїнське, Шляхетне.
Це пояснення того, що історія – це вічне змагання, динаміка, вияви суворостиі наступальности; що в ній щезають і порохнявіють ті, що сподіваються перечекати, відсидітися, випросити щось собі, виплакати; що її закони невблаганні, тяжкі і переможні водночас для тих, хто віддається їхній інерції, інерції сили, здобування, відваги і самозабуття.
Трактат «Націоналізм» – це багата добірка думок видатних філософів і письменників про значення в бутті людини сили емоцій, релігійного екстазу, волюнтаризму та воїнського світовідчуття. Д.Донцов повернув українське мислення у колію ідеалістичної, волюнтаристської європейської філософії, яку творили Е.Берк, А.Шопенгавер, Й.Ґ.Фіхте, Т.Карлайл, Ж.де Местр, Е.Гартман, Ф. Ніцше, Ґ.Зімель, М.Шелер, Ґ.Лебон, А.Берґсон, Б.Кроче, В.Парето, Ґ.Моска, Ґ.Честертон, О.Шпенґлер, В.Зомбарт, Ґ.Фереро, М.Барес, Ш.Мора, Ф.Майнеке, М.де Унамуно, Х.Ортеґаі Ґасет та ин. Водночас це був потужний прорив до релігійного, містичного мислення після тривалої «зими» атеїстичного та раціоналістичного позитивізму, який домінував в українській культурі і політиці від 1860-х рр. Однак це не був цілковитий розрив із традиціями українського філософування, як це іноді люблять подавати противники Д.Донцова: він звертався до тих тенденцій минулого, які дали нам філософію П.Юркевича, окремих романтиків, Сковороду, релігійних містиків ХVII ст. і доби Середньовіччя (пізніше це сам Д.Донцов продемонстрував у трактаті «Дух нашої давнини» (1944).
Цікаво, що автор «Націоналізму» усвідомлював глибину і нав’язливість ментальних слабкостей українства, яке надто деформувалося від життя у світі всього малого, примирливого, поступливого і сентиментально-потульного і яке ще довго залежатиме від його негативних стереотипів. Так, він зауважував з приводу того, що українці, навіть маючи представників філософії сили, не розуміли і не сприймали їх: «Тому найпопулярнішою річчю у Шевченка стала в нас «Катерина», в Лесі Українки – «Лісова пісня», себто якраз найменше характеристичне для генію сих авторів».
Окремі елементи волюнтаристського, елітарного світогляду передусім спостерігав Д.Донцов у Т.Шевченка, частково у М.Гоголя, у пізнього І.Франка, частково у П.Куліша, у політичних теоретиків Ю.Бачинського (попри весь його матеріялізм) та М.Міхновського. Більшість же діячів ХІХ ст. не змогли вийти поза рамки етнографізму, автономізму та хлопоманства.
Натомість він визначив сім ідеологем, які мали максимально змінити і посилити українських рух, сцементувати активний світогляд нації. Це волюнтаризм, що означав плекання в народі вітальної націлености на змагання, здобування, експансію; це дух боротьби, що означав відвічну націленість людини стреміти до найвищої мети, боротися з усіма перешкодами, бути героєм, завзято відстоювати своє; це романтизм, тобто органічна налаштованість людини на переживання величного, пристрасного, її схильність жити в прекрасних ілюзіях міту, леґенди, переможної візії; це ірраціональна пристрасть, здібність людини щось сильно любити і ненавидіти, стреміти до чогось, аби стреміти; це ініціятивна меншість – еліта, яку мусить у собі плекати кожна нація, аби вберегти культ лицарства, шляхетність, високі пориви духу; це творче насильство – здібність відчувати і бачити енергетику змін, тверда відданість вірі і правді, які завжди перемагають; це динамічний окциденталізм – живе відчуття історичної енергетики поступу еропейських народів, які одні зуміли створити високу ідеалістичну культуру, виплекати якісні еліти, перетворити своє буття у систематичні злети героїзму.
Висновок Д.Донцова був простий: або українство засвоїть собі філософію ідеалізму та волюнтаризму і вирветься з прірви занепаду, в якій опинилося, або воно й надалі животітиме у формах жалюгідного провансальства. Як показали найближчі тоді події – могутній розвиток націоналізму у формі ОУН-УПА – українство захотіло вирватися із кола провансальства…
Ось кілька думок Д.Донцова із трактату «Націоналізм», які він ставив як заклики до нового покоління і які невдовзі втілилися в політичних і культурних поривах українства: «України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі. Можемо і повинні опалити сю ідею вогнем «фанатичного прив’язання», і тоді свій вогонь виїсть у нас нашу рабську «соромливість» себе, що нищить нас…»
«Мало хотіти підважити чужу волю, треба поставити на її місце свою, якавбрала б в ланцюги ворохобний світ фактів.
…Бо безсила є та ідея, яка обмежується лиш «альтруїзмом» до себе і позбавлена «скаженої злоби» проти чужого світу».
«Мусимо нести відважно свою віру, не схиляючи чола ні перед чужим, ні передвласними «маловірами». Мусимо набрати віри в велику місію своєї ідеї і агресивно ту віру ширити. Нація, яка хоче панувати, повинна мати і панську психіку народу-володаря».
«Не маючи яскравого ідеалу, що виразно відрізнявся б від инших ворожих, українство не могло мати сильної віри в нього. Тому й старалося підперти його розумовими доказами, від яких ідеал блід і розпливався, мов туман».
«Бо, всупереч провансальцям, «воля, слава, сила вимірюються силою боротьби», не «страждань» і «сліз». Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема. Німецький барон, який в ім’я культури претендував недавно на панування в Балтиці, латиш, який в ім’я «більшости» створив там свою державу, і москаль, що мав і хоче знова її мати в ім’я доступу до моря, – всі вони для себе мають рацію. Життя ж признає її тому, хто викажеться більшою силою моральною і фізичною».
«Нація, що замикається в стараннях про свої тісні справи, не грає вже загальної ролі в світі. Нація може панувати лише через універсальні сторони свого генію. І ті «універсальні сторони» чекають на свій буйний розвій, бо ми, бодай в потенції, не є нація-провінція. Сей «розмах волі» жив у наших предках, в ідеї колонізації Лівобережжя, в ідеї опанування Чорного моря, в боротьбі з Північчю. Подібні завдання встають наново перед нами».
«Малі реальні здобутки» не ворожі великим, лише коли йдуть в дусі і в лінії останніх. Малі здобутки, що тратять з ока остаточну мету, збивають лиш націю з її шляху. Коли «реальні здобутки» рекламуються, як противага ідеалу, як остаточний щабель, коли навчають маси задовольнятися малим, відбирають віру в можливість осягнення ідеалу, вбивають волю йти до нього, вони є шкідливі… Коли такі гасла, як «добра пожива і відпочинок після праці», «досить благополучне і щасливе життя», «малий кусник чорного хліба» висуваються як самоціль, то такі «здобутки» смертельні для нації. Лише …велика «містична» ідея, яка переймає всі щоденні зусилля нації (ідеї 1789 р., «Italia fara da se», «Росія в Константинополі», «Польща від моря до моря») надає глибший сенс щоденним змаганням народу…»
«Національна ідея тоді лиш увірветься як могутній чинник у життя, коли в нійсполучені щасливо обидві частини: чуттєва і розумова, коли інтелект міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінням. А се можливе тільки тоді, коли зміст ідеї, коли національний ідеал не є чужий, абстрактно виведений та їй накинутий, инакше він не запалить в її серці вогню захоплення».
«Щоб великий всеобіймаючий ідеал нації міг сполучитися з могутнім національним інстинктом, він мусить черпати свій зміст не з відірваних засад інтернаціоналізму, космополітизму, соціялізму, гуманізму, лише з тайників національної психіки, з потреб нації, з її емотивної, ірраціональної волі до життя й панування… Лиш той ідеал добрий, який ставить себе понад усе партикулярне і дочасне, дрібне, який лучить минуле з майбутнім і не зупиняється перед жодними зусиллями».
«Чинний націоналізм каже: органічність і віра в культурі, власновладність у державі, провідництво, єрархія в громаді. …У чиннім націоналізмі: змістом життя є активність і могутність нації, життєвою формою – національна боротьба, а духом життя– «романтика», віра. Там (у провансальстві – О.Б.) патріотизм був «важке ярмо», не «сантимент», тут – він повинен стати власне «сантиментом», власновільним поривом, запалом».
Наскрізною, може, в багатьох місцях прихованою, в «Націоналізмі» є концепція культурного, цивілізаційного, ментального окциденталізму, якою хотів «заразити» своїх земляків автор. Будувалася вона явно під впливом ідей тоді надзвичайно популярного німецького філософа Освальда Шпенґлера (1880-1936) і із його двотомового трактату «Присмерк Заходу» (1918 і 1922 рр.). Великою мірою О.Шпенґлер узагальнив у своєму знаменитому творі, навіть систематизував, головні ідеї ірраціоналістичної філософії від Платона до Ґ.Лебона, а також головні культурологічні, мистецтвознавчі праці про специфіку західно-европейського художнього світопереживання. Центральними висновками філософа були такі: людство розвивається цивілізаційними циклами, які мають свої періоди розквіту і смерти; Західна цивілізація, базована на латино-германській расово-духовній основі, існує від 5 ст. н.е., сягнула своєї вершини у Середньовіччі і в добу Ренесансу, який був не запереченням Середньовіччя (як хибно думали гуманісти), а його кульмінацією, і відзначається вона особливим динамізмом розвитку, яскравим індивідуалізмом її творців; готичний дух Заходу викарбував головні і переможні ментальні принципи в західноевропейських суспільствах: релігійний максималізм, лицарство, одержимий інтелектуалізм, нестримне бажання рватися у нові простори (конкістадорство), невгамовну підприємливість та організаторство (звідси народилися західні активні міста, університети, різноманітні ремесла); так виховалася західна фавстівська людина– вічно неспокійна, відважна, бунтівлива, націлена на духовні та інтелектуальні висоти, войовнича, максималістська і пристрасна у своїх вимогах та бажаннях.
Д.Донцов, як ми знаємо, захоплювався західною літературою ще в юності, в Мелітополі. Інтелектуальний досвід 1905-1910 рр. ще більше переконав його у силі західної культури і політичної практики. Протягом 1914-1917 рр. він, активно друкуючись, насамперед у львівському стрілецькому журналі «Шляхи», став чи не головним пропагатором окциденталізму в Україні. (Можливо, в цьому аспекті на нього зробив вирішальний вплив визначний галицький критик Микола Євшан (Федюшка), автор блискучих літературних нарисів про европейських письменників, з яким вони творчо перетиналися в київському журналі «Українська хата» в 1913-1914 рр.). Уже завершеною концепцією окциденталізм звучить у книзі «Підстави нашої політики» (1921). Тепер же, в «Націоналізмі», Д.Донцов прагнув увиразнити перед українцями, в більшості ще провансальцями і народниками, що таке стиль життя народів-переможців, народів-панів, націй, які вміють вибудовувати імперії духу і культури, живуть з відчуттям великої особистої гідности і свободи, не мають стриму ні в чому, але завжди бережуть шляхетність, вміють любити і ненавидіти, боронити рідне і карати все зле. У певному сенсі зміст «Націоналізму» – це розкриття «механіки» сили й динамічности Західної цивілізації і людини.
У цьому контексті вартує зауважити щодо головної критичної тези проти Д.Донцова про те, що він нібито без посилань запозичив головні думки для свого «Націоналізму» з праці «Листи до братів-хліборобів» В.Липинського (друкувалася протягом 1922-1926 рр.). Про це почали писати ще його сучасники – О.Назарук, сам В.Липинський, частково В.Мартинець, А.Княжинський, К.Коберський та ин. Після 1945 р. цю тезу радо підхопили емігранти-ліберали на чолі з І.Лисяком-Рудницьким, опортуністи-двійкарі на чолі з Л.Ребетом, які, розколовши ОУН на еміграції, визбирували все, що можна, аби дискредитувати міжвоєнний вольовий націоналізм; цю тезу принесли в Україну молодші еміграційні історики і публіцисти на чолі з Т.Гунчаком, суттєво виховані на ліберальних теоріях. Зрозуміло, що цю тезу з утіхою підхопили всі «об’єктивні» (насправді чисто ліберальні) історики і політологи в Україні на чолі з такими циніками, як О.Зайцев. Усі ці критикани, роздмухуючи міф про «плагіятора» Д.Донцова, виходили з таких засад:1) вони представляли Д.Донцова як такого собі напів неука, людину з поверховим світоглядом, який, закономірно, щось мудре міг вичитати з єдиної в його часи вартісної книжки в Україні – «Листів до братів-хліборобів»; 2) вони надіялися, що якщо на Д.Донцову буде пляма «фашиста», «антисеміта», про що вони подбали у своїх працях, то його ранні твори в Україні ніхто не захоче і не відважиться видавати, а відтак ніхто не довідається, що Д.Донцов органічно, поступово, крок за кроком, приблизно від 1909 р., пройшов світоглядну еволюцію від соціял-демократа до націоналіста-ірраціоналіста й об’єктивно увібрав у свої політологічні та філософські теорії головні ідеї західноевропейського ірраціоналізму, без конкретного впливу В.Липинського і його, справді, вартісної праці. Сьогодні, коли ми, редколегія і співвидавці «Вибраних творів у 10-ти томах», систематично опублікували у 1-6-у томах всі головні праці Д.Донцова за 1911-1939 рр., кожен в Україні легко може переконатися, що звинувачення автора «Націоналізму» у плагіяті були великою неправдою, наклепом. Із цих творів виразно видно, що Д.Донцов активно студіював ідеалістичну філософію від Платона до Фіхте, праву політичну думку, зокрема, володіючи німецькою і французькою мовою, читав твори провідних філософів-ірраціоналістів межі ХІХ-ХХ ст., тобто Ґ.Лебона, В.Парето, Ґ.Моска, М.Баре, Ш.Пеґі, Е.Корадині, Г.Фереро, М.Шелера, В.Зомбарта, Ф.Ніцше, В.Дильтая, тих, хто висловив багато ідей, які є у творі В.Липинського «Листи до братів-хліборобів». Він не просто механічно запозичував думки у правих філософів, але й творчо застосовував їх на українському політичному, культурному та історичному ґрунті. Ми бачимо на прикладі Д.Донцова живий процес розвитку ірраціоналістичної ідеології у суспільному та інтелектуальному просторі певної нації – української нації. Концептуальні думки, з осмисленням конкретних політичних і буттєвих проблем українства за принципами ірраціоналізму та волюнтаризму, зокрема елітаризму (як у В.Липинського), ми зустрічаємо у його статтях і 1913-го, і 1915-го, і 1918-го року, задовго до появи перших частин «Листів до братів-хліборобів». Навіть тоді, коли Д.Донцов не цитує західних авторів-ідеалістів, зтекстів його творів видно, що ключовими, принциповими для нього стали такі поняття, як «традиція», «сила духу», «панівна верства», «вольовитість», «активність боротьби», «містичні почуття», «романтика», «нація і національне «хочу», «підсвідоме» (у сенсі «ірраціональне») і т. ин. Натомість з його творів поступово зникають такі поняття, як «економічні обставини», «класові інтереси», «поступові ідеї», «працюючі маси», «демократичні принципи» і т. ин. Усе це й промовляє про світоглядну еволюцію зліва вправо, від матеріялізму до ідеалізму, від соціял-демократизму до консерватизму і націоналізму.
Тут окремо вартує згадати монографію діяспорного вченого М.Сосновського «Дмитро Донцов: Політичний портрет» (Торонто-Нью-Йорк, 1974), в якій він неодноразово твердить, і для цього наводить хитро підібрані цитати, що Д.Донцов ідейно залежав від В.Липинського. М.Сосновський залишив у цій книзі й низку инших звинувачень проти Д.Донцова, дуже майстерно прикрасивши їх рясними цитатами з різних авторів, деформаціями контекстів, переакцентуваннями думок: він однозначно навішує йому і фашизм разом з нацизмом, і дескруктивізм, і розкольництво, і нелогічність концепцій та теорій, і атеїзм, і клерикалізм, і містицизм, і, головне, «нечесність» (бо, мовляв, перекручував думки Драгоманова, Шонепгавера, редагував свої твори після 1945 р. і т. ин.). Так, М.Сосновський писав: «Концепція «ордену» Донцова нагадує концепцію «хліборобської фаланги» Липинського, який теж шукав за організацією, що мала б протиставлятися «демократичному охлократизмові». Нації не врятують партії, твердив Донцов, наче повторяючи за Липинським, який писав: «Чи зможуть дати таку залізну організацію хліборобам інтелігентські демократи, які для своїх політичних цілей поділяють їх на мало-, середнє- і великоземельні партії. Які, пропонуючи себе на провідників, будуть ці партії одну на одну цькувати… Не інтелігентським демократам повести хліборобів всіх…» Це зробить «спаяна морально залізною дисципліною хліборобська фаланга…» Взагалі, коли йдеться про концепцію соціяльної і політичної організації нації в Донцова, то, поза всяким сумнівом, вона є базована на ідеях В.Липинського»3 Цим категоричним і, за задумом, вбивчим твердженням М.Сосновський планував морально й інтелектуально принизити Д.Донцова, але цим випадом, розрахованим на малу освіченість читача і слабку його логіку, знеславив лише себе: про теорію еліти широко в Европі говорили ще перед Першою світовою війною, цьому є тисячі свідчень, тому немає навіть потреби наводити якісь цитати; такий блискучий ерудит, як Д.Донцов, не міг не знати хоч би Ґ.Лебона чи аристократичних теорій Ф.Ніцше і т. ин., не міг не чути про орденські концепції проводу нації, які активно розвивалися у французькій, англійській (Х.Чемберлен, якого в нас перекладав ще І.Франко у 1898 р.!), німецькій, італійській культурах; зрештою, ці концепції стимулювали европейський фашизм з його візіями «вибраних» і «сильних» – чи це було якоюсь «таємницею» для Д.Донцова?
Про цю проблему у передмові до 1-го тому «Творів» Д.Донцова ось як сказав сучасний історик Я.Дашкевич: «Треба підкреслити, що Липинський, хоча й один з перших в українській політичній думці зайнявся теорією еліт, не був у цьому єдиним і мав своїх попередників та сучасників. Теорія еліт сформувалася вкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у Західній Европі. Вона виникла і розвинулася в Італії. Ґаетано Моска (1858-1941) висунув теорію «політичного класу» ще 1895 р. (в праці «Елементи політичної науки»; в німецькому перекладі під назвою «Панівний клас»). Вільфредо Парето (1848-1923) обґрунтував гіпотезу про «кровообіг еліт» та вчення про суспільну піраміду. Роберт Міхельс (1876-1936) опрацював «твердий закон олігархії». Його праця «До соціології партійної справи в новітній демократії» побачила світ німецькою мовою 1911 р. …І Липинський, і Д.Донцов були ерудитами, вони обидва добре орієнтувалися в тогочасних політичних і політологічних ідеях та течіях. Незалежно від цього, два ідеологи йшли власними оригінальними шляхами, напрям якого підказував їм недосконалий стан української еліти, що проявився під час Української революції 1917-1921 рр. Те, що Донцов і Липинський різко розійшлися в політичних поглядах та зірвали нормальні особисті стосунки, які раніше були коректними, ще не дає підстав для звинувачень в плагіяті. Тим більше, що об’єктивне вивчення праць обох ідеологів підтверджує оригінальність способу мислення кожного».4
Від самого початку 1920-х рр. Д.Донцов активно ширив серед насамперед галичан, оскільки мешкав у Львові від 1922р., думки про надзвичайну загрозу для всього українства й українського з боку большевицької Росії (тоді вже офіційно: СССР). Це було важливо, бо, як знаємо, від моменту перемоги большевиків у 1920р. і в Західній Україні, яка перейшла під владу Польщі, і серед українських емігрантів почало ширитися совєтофільство. Цьому було кілька причин: 1) та, що дуже популярними були тоді в Европі ліві, соціялістичні ідеї та переконання, 2) та, що дуже ефективною була совєтська зовнішня пропаганда, 3) та, що після війни, особливо в країнах Центральної Европи, почалися масштабні соціяльні і політичні проблеми, наслідками яких стали масове зубожіння, ідеологічні конфлікти, соціяльний хаос, депресія. У таких умовах совєтські агенти та неправда про «соціялістичний рай справедливости і прогресу в СССР» знаходили собі вдячнийґрунт. У підсумку з еміграції в СССР повернулися десятки тисяч людей, навіть такі, здавалося б, розумні і досвідчені діячі, як М.Грушевський чи М.Вороний, до СССР переїхали ті ж десятки тисяч наївних галичан і волинян, спокушених большевицькою агітацією. Д.Донцов же не втомлювався твердити, що большевицька Росія залишається такою ж деспотичною, імперською, шовіністичною, азійською в своїй суті, якою була й царська Росія, навіть більше: фальшивість і нетерпимість, самодурство і соціяльна демагогія посилилися в ній, набули фантастичних масштабів.
Власне, осмислення цієї проблеми – переродження монархічної Росії у большевицьку – ми зустрічаємо у першій статті Д.Донцова, написаній для календаря-альманаху «Дніпро», який видавали у Львові емігранти-наддніпрянці. Вона називалася «Третя Росія», тобто малася на увазі, комуністична Росія, яка прийшла на зміну ліберально-демократичній, що протривала так недовго – кілька місяців під час революції. Цілком точно український мислитель вловив, що зараз в Росії народжується нова нація – більш динамічна, агресивна, індивідуалістична. Замість велетенської інертної маси, яким був російський народ за царів впродовж століть, тепер пробуджується внаслідок наджорстокої громадянської війни і революційних соціяльних пертурбацій інстинктивна енергія тієї маси, яку розворушили катаклізмами, терором, шаленою агітацією. «В області індивідуальної психології, – писав Д.Донцов, – се створило новий тип людини-хижака, так далекого від типу Обломова, в області психології народної – новий тип нації, свідомої своїх цілей, неперебірливої в засобах до їх осягнення. Се була величезна зміна. Давніше за московський нарід думав Кремль або Зимовий палац: вони журилися «собіранієм зємєль»; нарід їх політики не розумів… Революція поставила його лицем до лиця перед страшною небезпекою національних боротьб і розпаду імперії. Московському народові довелося наново провести процес підбиття «окраїн» і в сім процесі зрозумів він, нащо вони йому потрібні; в сій боротьбі навчився він більше активно любити свою вітчизну і вилікувався від рештків наївної сентиментальности в політиці. Відтепер в нього не знайдуть вже послуху ніякі ліберальні теорії про «самовизначення націй». Відтепер він знатиме, що підставою всякого націоналізму є сила і сю силу свідомо вже плекатиме. Відтепер в цілій своїй масі зрозумів московський нарід те, що досі знали лише Москва і Петербурґ: що український національний рух в усіх своїх проявах засадничо ворожий російській державности (виділення наше – О.Б.).Шляхом агітації (проти українського «куркуля», проти «жовтоблакитників», «акул антантського імперіялізму», за загарбання українського збіжжя і вугілля) втягнуто російські маси народні в процес державно-імперського будівництва, як свідому своїх цілей силу, як активний елемент. Відтепер сі маси доцільно й активно, не лиш як знаряддя, прямуватимуть до ослаблення або й знищення українського сепаратизму з жорстокою упертістю народу, що стає нацією, свідомою своїх задач».
До цієї пророчої думки Д.Донцова мало що можна додати. Він ще у 1923 р. фактично передбачив і терор проти української інтелігенції, який почався у 1925 р., і докорінне та масштабне знищення українського села, яке почалося під виглядом «колективізації» у 1928 р., і Голодомор 1933р., і масовий терор від 1934 р., який вівся проти всіх категорій українського суспільства. Цей російський наступ на все українське в Україні вівся повсюдно і невгавно і призвів до колосальних результатів русифікації українства у просторах цілих великих регіонів, як Донбас, великих міст, як Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса та ин. Такого б не могло статися, якби кожен москаль в Україне не відчував себе в обов’язку постійно наступати, боротися за виживання, усувати всіх і все, що стоїть йому на перешкоді і робити це з місіонерством будівника «велікой і могучєй Родіни».
Подібну проникливу аналітику російських історії, імперіялізму, ментальности та культури зустрічаємо і в инших історіософських статтях Д.Донцова у «Дніпрі»:«Imponderabilia» «Ceterum сenseo», «Чим є російська революція?», «Бандитизм» чи революція?», «Самостійність чи сепаратизм?» Це блискучі зразки політичної русистики і совєтознавства. Їх доповнюють статті із «Вістника» «Кінець російської революції» та «Агонія большевизму та Еклезіяст».
Есеї «Санчо-Панса в нашій дійсності» і «Коли вмирає леґенда…» є зразком розвитку ідей ірраціоналізму та окциденталізму. У них прекрасно схоплені сутності таких морально-психологічних категорій, як героїчне, шляхетне, воїнське, вольове. Ці твори ніби доповнюють багато тез із трактату «Націоналізм».
Цікавим продовженням історіософської тематики став художній діялог-містифікація «Про демагогосів, або Вождів народу», який продовжує оригінальну лінію інтелектуальних творів, репрезентованих квазі-діялогом «Те, чого ні зважити, ні зміряти», розумовою-фантазією «Чудо марксівської діялектики» (т.IV нашого видання), діялогом «Про актуальні речі» (т.V), в яких виявився неабиякий талант Д.Донцова-стиліста, письменника, логіка.
Історіософський зміст має й стаття «Війна у творі Клавзевіца», надрукована в останньому, вересневому, номері «Вістника» за 1939 р. Цей твір не достатньо самостійний – це лише осмислений переказ положень із класичної праці німецького стратега ХІХ ст. До слова, Д.Донцов часто вдавався до таких популяризацій ідей світових авторів. Робив він це і в молоді роки, коли працював у соціял-демократичній пресі, і на сторінках «Вістника», і в окремих виданнях (наприклад, його брошура в серії «Книгозбірня «Вістника» під назвою «Завдання нового покоління» є не самостійним твором, а конспективним перекладом-переказом основних думок відомого німецького педагога Г.Штельрехта).
Окрему лінію у творчості Д.Донцова становить релігійна тематика і проблематика, до якої він спорадично звертався протягом майже усього життя. У 2-у томі нашого видання опубліковані такі знакові статті, як «Справа Унії» (1916), «Церква і націоналізм» (1924), «Патрія чи Еклезія?» (1928). Вони демонструють філософське та культурологічне вглиблення автора у теологію та духовність католицизму. Д.Донцов одним з перших збагнув значущість для України глобальної цивілізаційної переорієнтації на Середню Европу, одним із феноменів якої є органічне поєднання духовних інтенцій Заходу і Сходу, католицтва і православ’я. Об’єктивно так склалося, що православна церковна і богословська традиції в Україні в умовах постійних обіймів Російської імперії відчутно змаліли, законсервувалася. Тож потрібними були свіжі духовні струмені піднесеної релігійности, аби розбудити суспільство до нової подвижницької місії християнства. Такими струменями могли бути інтелектуальні, моральні, богословські інтенції католицизму, який тоді, на рубежі століть, переживав добу особливої трансформації і піднесення. У брошурі «Кардинал Мерсьє: слуга народу» (такою була перша назва книжки) Д.Донцовдав лаконічний і водночас дивовижно місткий з погляду розкриття сутностей християнського пастирства портрет знаменитого бельгійського церковного і національного діяча. Книжка вийшла у серії «Книгозбірня «Вістника» і була прямою апеляцією до церковних пастирів Західної України у плані тлумачення патріотичної місії священика. Особливо у цьому творі вражає його цілісність – емоційна, теософська, націософська.
Брошура «Де шукати наших історичних традицій?» (1938) теж вийшла у серії «Вістника» і засвідчила момент світоглядної еволюції автора від волюнтаристського індивідуалізму до посиленішого національного традиціоналізму. Про цей момент світоглядної еволюції і його продовження цікаво написано у монографії сучасного дослідника Ігоря Загребельного5, який, проте, занадто перебільшує світоглядну відмінність між Донцовим середнього періоду творчости, тобто у міжвоєнну добу, і пізнім Донцовим, тобто від приблизно 1940р. На нашу думку, це було не розширення філософської парадигми автора в бік ідеології консервативної революції, а, навпаки, її завуження, очевидно, з причин суб’єктивних, до кінця не зрозумілих, можливо, під впливом подій Другої світової війни, яка закономірно спрощувала своїм сучасникам погляд на буттєві речі. Доказом цього для нас є те, що система цитувань і посилань Д.Донцова і в трактаті «Націоналізм», і в статтях і есеях 1920-1930-х рр. у філософських вимірах є значно ширшою і різноманітнішою, аніж та, яку він демонструє у творах від 1940 р., у т.ч. в трактаті «Дух нашої давнини». Попри це критичне зауваження, вважаємо книгу І.Загребельного оригінальним і значним явищем ідеологічного плану в українській філософській думці доби державної незалежности України.
Студія «Де шукати наших історичних традицій?» була своєрідним вступом до трактату «Дух нашої давнини». Її концепцію можна визначити як «героїчна історіософія». Це вічний пошук людини за тим, що ж штовхає історію до величного, мужнього, звитяжного, шляхетного, що приносить їй великі успіхи у плані державницької організації, культурного зростання, небуття вітального оптимізму. Обидва ці твори становлять особливо значущий інтелектуальний епізод в історії української історіософської думки, може, й до сьогодні не до кінця оцінений науковцями. Можна лише пошкодувати, що за всіма своїми справами – журналістикою, політикою, ідеологією, редакторством, літературною критикою й есеїстикою – Д.Донцов не знайшов часу, аби розширити й систематизувати свої історіософські погляди і знання. У такому випадку ми, справді, отримали б мислителя, якого б змогли поставити, як казав Євген Маланюк, поруч із такими великими філософами, як Шпенґлер чи Ортеґа-і-Ґасет.6
Олег Баган,
керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова
1 «Заграва». – 1923. – ч.1
2 О.В. Олена Пчілка: Проба реабілітації. – Літературно-науковий вісник. – 1931. – № 9. Згодом есей увійшов до книги Д.Донцова «Наша доба і література» (Львів, 1936).
3 Сосновський М. Дмитро Донцов: Політичний портрет. – Торонто-Нью-Йорк, 1974 – С. 301.
4 Дашкевич Я. Дмитро Донцов і боротьба довкола його спадщини // Донцов Д. Т.1. – Львів: Кальварія, 2001. – с.10-11.
5 Загребельний І. Націоналізм versus модерн: життя і творчість Дмитра Донцов в оптиці консивативної революції. – К.: Видавництво С.Пантюка, 2014. – 192 с.
6 Маланюк Є. Дмитро Донцов // Маланюк Є. Книга спостережень – Торонто: Гомін України, 1966. С.367-376.