ПЕРЕБУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ У ТЮРМІ «НА ЛОНЦЬКОГО» У 1941 – 1944 РР. [ЗА МАТЕРІАЛАМИ СПОГАДІВ]

Автор: . 04 Тра 2016 в 0:02

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Олеся ІСАЮК,

м. Львів


 

ПЕРЕБУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ  У ТЮРМІ «НА ЛОНЦЬКОГО» У 1941 – 1944 РР. [ЗА МАТЕРІАЛАМИ СПОГАДІВ]

 

 

Значну частину історії українського визвольного руху складає фактично історія репресій проти його учасників з боку служб безпеки держав, які володіли територією України – Польщі, нацистської Німеччини, а також Радянського Союзу. Основним елементом репресивної системи були слідчі тюрми, серед яких найвідомішою і найбільшою у західному регіоні була тюрма «на Лонцького», яка отримала свою назву від однойменної свого часу вулиці. «На Лонцького» розташовувалися почергово слідча тюрма польської поліції, гестапо та радянських спецслужб. Головна споруда розташовувалася на сучасній вул.. Вітовського, у будинку під номером 35.

Політв’язні з числа представників українського визвольного руху перебували у тюрмі «на Лонцького»  протягом періоду 1941 – 1944 рр. майже постійно. Основна їхня маса була членами Організації Українських націоналістів, яка після короткого періоду тактичної співпраці з Третім Райхом перейшла у підпілля.  Безпосередньою причиною розриву стало проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акту відновлення Української держави. Як показали подальші події, німецька сторона була абсолютно незацікавлена у такому розвитку подій. Уже 5 липня 1941 року було заарештовано все Державне правління на чолі з його головою Я. Стецьком, а у Берліні затримано С. Бандеру. У вересні 1941 року відбулися перші масові арешти серед українських націоналістів, причому німецькі спецслужби  паралельно спецслужби відстежували і арештовували учасників бандерівських «похідних груп». Надалі націоналісти стали постійним об’єктом репресій з боку нацистської окупаційної адміністрації, які, втім, вже не мали такого несподіваного і обширного характеру, як влітку 1941 року.

Протягом початкового періоду репресій  майже всі арештовані потрапляли до в’язниці «на Лонцького».  Після початкового напливу в’язнів – націоналістів «на Лонцького» у 1941 – на початку 1942 року сюди потрапляли тільки важливі звинувачені або заарештовані на безпосередньо прилеглій до Львова території. Для всіх інших «Лонцького» була перехідним етапом, куди їх пересилали після закінчення першого етапу слідства або і цілого слідства на місці та перед висланням в концтабори.

Цей текст присвячено аналізу того, чим була тюрма «на Лонцького» в очах українських націоналістів і – ширше – самій тюрмі «на Лонцького» як частині нацистської репресивної системи, спрямованої у першу чергу проти українського визвольного руху. Надалі по черзі буде розглянуто загальний стан приміщення тюрми, їжу, санітарний стан та способи підтримання гігієни, стосунки між різними групами в’язнів та спроби і способи контактів з зовнішнім світом.

Основним джерелом при такому погляді на проблему є спогади тих, хто свого часу перебував,як ув’язнений у тюрмі «на Лонцького». До нашого часу збереглися спогади як високопоставлених, так і рядових учасників підпілля з різних часів «німецького» періоду функціонування тюрми. Серед тих. чиї спогади збереглися є арештовані підпільники з Галичини, привезені до Львова учасники «похідних груп» та ті в’язні, для кого тюрма «на Лонцького» була тільки «проміжною  станцією»  між місцем слідства та концентраційним табором, куди їх перевозили. Основна  маса спогадів націоналістів – в’язнів тюрми «на Лонцького»  була опублікована у збірнику «В боротьбі за Українську державу», який був виданий 1990 року і об’єднав більшість відомих спогадів ув’язнених націоналістів [1]. Крім того, частина спогадів вийшла окремими виданнями, переважно, як частина загальних мемуарів. До останньої групи належать спогади Миколи Климишина [2], Данила Чайковського [3],  Петра Мірчука [4], Степана Мудрика-Мечника [5]. Оскільки у тюрмі «на Лонцького» перебували не тільки українські націоналісти, а й інші групи ув’язнених – зокрема, представники польського підпілля.  Тому частину відомостей про українських політв’язнів у тюрмі «на Лонцького» можна отримати також зі спогадів польських в’язнів., зокрема, Кароліни Лянцкоронської [6].

Хоча українській політв’язні були постійно присутні «на Лонцького», збережені спогади стосуються двох часових відрізків – літа – осені 1941 року [спогади М. Климишина, Д. Чайковського, П. Мірчука] та  1943 – початку 1944 року – цього періоду стосується більшість спогадів, опублікованих у вже згаданому  збірнику «У боротьбі за Українську державу» [1], а також спогади С. Мудрика – Мечника [5] та Д. Гнатківської-Лебедь [7].

Той факт, що дослідник має справу зі спогадами, які стосуються різного періоду функціонування тюрми, авторства людей, які потрапили «на Лонцького» в різних обставинах і з різних приводів, різниці між авторами спогадів у віці, статі, характері обвинувачень, дають можливість виокремити загальний алгоритм перебування у тюрмі «на Лонцького». Надалі буде розглянуто стан тюрми «на Лонцького» через призму свідчень про неї українських політв’язнів. Вони зафіксували не тільки стислу хроніку пережитого, а й описали фактичний стан тюрми «на Лонцького» – побутові умови перебування в’язнів, харчування, перебіг слідства, стосунки між різними групами в’язнів.

Для кожного в’язня перебування «на Лонцького» починалося з обшуку і гігієнічних процедур. В’язнів обов’язково обшукували [2, с. 26; 8, с. 489]. Обов’язковими ритуалами для новоприбулих у тюрму було миття в’язнів і обстригання волосся на всьому тілі. Якщо хтось не мав достатньо сили іти самостійно, його вели і допомагали [2,  с. 24; 5, с. 166].

Після початкових процедур в’язень  потрапляв у окрему камеру. Така камера являла собою  приміщення з голими стінами,  повністю стригли і переводили у загальну камеру [9, с. 51, 52]. Такі камери в спогадах С. Мудрика – Мечника зафіксовані як «переходові целі» [5, с. 165]. Про аналогічний «карантин» згадує Дарія Гнатківська-Лебедь [7, с. 755]. Зі спогадів не завжди ясна черговість процедур – наприклад, М. Климишин взагалі уникнув карантину, С. Мудрик-Мечник відразу потрапив у окрему камеру. а тільки згодом пройшов процедуру прийому та потрапив у загальну камеру. Тих в’язнів, яких не планували довго утримувати в тюрмі, взагалі не розміщували в загальних камерах. Попри всю розбіжність, вимальовується загальна картина – основна маса в’язнів, після проходження гігієнічних процедур, які супроводжували прийом у тюрму, потрапляла відразу в загальну камеру, але ті, кого привезено увечері або у святковий день, а також ті, яких тільки утримували деякий час, потрапляли до окремих камер.

Перебування в загальній камері починалося зі знайомства зі старостою камери, який запитував в’язня про те, за що сюди потрапив і т ін.. [10, с. 352; 9, с. 49]. У такій камері кожен в’язень мав своє місце, призначене старостою камери [2, с. 38; 9, с. 54]. Самі камери були тісними і темними примішеннями,  єдиним джерелом світла в яких було невеличке загратоване віконце [9, с. 52;  10, с. 352; 5, с. 167 – 168]. Камери переважно були переповнені. Скупчення людей спричиняло сморід, антисанітарію, хвороби.

У такій загальній камері зазвичай встановлювалася внутрішня ієрархія та відносно стабільний розклад дня. Головним у камері був староста, якого, залежно від ситуації, вибирали самі в’язні або призначав представник адміністрації. Обов’язками старости було слідкувати за дотриманням порядку та чистоти у камері. Зазвичай староста постійно тримав біля себе кількох в’язнів, які виконували роль заступників. При встановленні камерної ієрархії українців – націоналістів спеціально не виділяли – зокрема, старостою камери якийсь час був М. Климишин [2, с. 38]

У загальній камері зазвичай перебувало до 50 людей, що було закономірним наслідком переповненості тюрми «на Лонцького» взагалі. Мудрик – Мечник зафіксував кількість три тисячі в’язнів по тюрмі в цілому [5, с. 57], дещо раніше, влітку 1943 року на Лонцького перебувало близько 4 тисяч в’язнів [11, с. 249]. При такому стані справ у окремо взятій камері зазвичай теж перебувало в’язнів більше, ніж це було допустимо для підтримання  відносно нормального рівня санітарії. Уже в вересні 1941 року кількість в’язнів у одній загальній камері сягала 18 осіб [2, с. 24]. Пізніше – починаючи з весни 1942 року – кількість в’язнів у окремій камері сягнула кількох десятків.

У камерах зазвичай не прибирали, за винятком процедури так званого «кіблювання», яка полягала у щоденному винесенні і спорожнюванні «параші» [ у польському тюремному жаргоні  – «кібель» – звідки і  назва цілої процедури – І. О.]. Наслідком, крім бруду, було неймовірне розповсюдження паразитів, зокрема, вошей – як згадував М. Климишин, останніх було стільки, що після витрушування одягу, на підлозі камери утворився живий килим [2, с. 28].

Аналогічно забруднені були і туалети  – оскільки їх не прибирали, вони поступово забруднювалися настільки, що ставало неможливо їх використовувати, причому не робилося жодних спроб їх очистити [2, с. 29].

У таких умовах в’язні були змушені взятися самі за підтримання відносної чистоти у камерах підручними засобами.  Процедура винесення «параші» з  нечистотами повторювалася кожен день після сніданку і у в’язничному жаргоні була відома, як «кіблювання».  Прибирання відбувалося підручними засобами. У випадку М. Климишина підлогу вимили рушником, який він приніс з собою «з волі», оскільки більше просто не було чим [2, с. 44].  Іван Стасів згадував про те, як йому довелося  підмітати підлогу зубною щіткою [9, с. 55]. У останньому випадку спосіб прибирання був формою знущання над співвязнем – українцем з боку польського загалу в камері [9, с. 56].

Крім загальних камер, куди потрапляла основна маса в’язнів, «на Лонцького» були також камери–одиночки, куди потрапляли за особливо важкі провини. «…мала розмір 3 на 6 метрів,долівка була цементована, вікно закрите дошками..» [12, с. 489]. Від решти в’язнів також ізольовували особливо важливих ув’язнених, як, наприклад, Миколу Климишина восени 1941 року [2, с. 31]

Відчутне місце у спогадах займає тематика забезпечення основних життєвих потреб, які забезпечували виживання в екстремальних умовах ув’язнення – тобто харчування і підтримання здоров’я.  Харчування в’язнів обмежувалося тим, що для них виділяла адміністрація тюрми. Їжа зазвичай була винятково скромною, з сильним переважанням рідини. Основною стравою раціону була ріденька юшка, яку називали «зупою» [2, с. 22]. Вона не містила у собі жодних овочів, навіть гнилих, являючи собою просто гарячий відвар невідомо чого. Пізніше з’ясувалося, що це був відвар з зерна, яким годували гусей [2, с.26]. Зранку в’язні отримували так звану «каву», яка являла собою відвар з трав [9, с. 56].

Процедура видачі їжі зазвичай перетворювалася на ще один різновид знущань – в’язні мали чимшвидше добігти до казана, отримати свою порцію і звільнити місце наступному. По дорозі стояло кілька осіб з–поміж в’язничного персоналу, задачею яких було «підганяти всіх, хто «не встигав», ударами палиць [2, с. 26, 13, с. 520]

Єдиним винятком був день Свят-вечора – як «польський», так і український, коли допомогові організації з обох сторін організовували для своїх ув’язнених співвітчизників кращу їжу. Так, на «польський» Свят-вечір 24 грудня 1943 року в’язні – поляки отримали по мисці каші з м’ясом [надзвичайна рідкість на той час  – І. О.] [9, с. 58], а на український Свят–вечір те ж саме отримали українці [9, с. 60].

Постійний голод провокував постійні фантазії на тему їжі  – попри те, що це було закономірним наслідком постійного голодування, у окремих випадках це ставало постійною розвагою в’язнів у камері [8, с. 498]. Іншим наслідком була фізична виснаженість – Микола Климишин згадував, як після трьох тижнів тюремного харчування він  – як і решта співвязнів не могли стояти на ногах, а після переходу з Лонцького до управління гестапо на Пелчинській [суч. вул. Вітовського – І.О.] він просто втратив свідомість [2, с. 32].

Медичної допомоги практично не існувало. Найбільше, на що міг розраховувати в’язень, який захворів або повернувся тяжко покалічений з допиту  – це бути переведеним у спеціальну камеру для хворих, яка відрізнялася від решти тим, що там не відбувалося так званих «апелів» тобто щоранкових перекличок і в’язні, які перебували там, отримували додаткові півлітра так званої «зупи» [5, с. 58]. Виходжували хворих та побитих самі в’язні  підручними засобами.

Загальний санітарний стан тюрми і його наслідки найточніше окреслила представниця польського підпілля, Кароліна Лянцкоронська – «Звідтіля [з «тюрми на Лонцького» – І.О.] доходили до нас страшні відомості – заразні захворювання, передусім тиф, голод, велетенська смертність..» [6, с. 201].

У «тюрмі на Лонцького» співіснували між собою три національні групи в’язнів –  українці, поляки та євреї.  Надзвичайно рідкісними були випадки, коли «на Лонцького» у ролі в’язня потрапляв етнічний німець. Микола Климишин у своїх спогадах зафіксував зустріч з ув’язненою німкенею, щоправда, без зазначення причини ув’язнення [2, с. 48]. Вязнів – євреїв «на Лонцького» фіксують тільки влітку –  восени 1941 року, тобто до створення гетто, після чого євреям уже не було ходу назовні в принципі. За спогадами Миколи Климишина, усіх їх сприймали, як щось окреме і однозначно приречених на смерть та старалися обминати.

Особливим питанням були відносини між українцями та поляками – двома національними групами, відносини між якими на волі були максимально напружені.  Згідно зі спогадами в’язнів, серед ув’язнених відносини не мали характеру гострого антагонізму. Вірогідно, спрацьовувало усвідомлення спільного ворога, крім того, всіх зобов’язувала тюремна етика «не нашкодь співвязневі». Такий підхід дещо контрастував з порядками в концтаборі, тому ж Освенцімі, де в’язні гуртувалися за національною ознакою та часто консервували протиріччя «з волі».  На Лонцького солідарність в’язнів переважно брала гору над національними протиріччями, а поведінка в’язнів  – особливо у випадку людей, які перебували в ув’язненні тривалий час, регламентувалася неписаними правилами в’язничної етики.

Прикладами взаєморозуміння між українцями та поляками є поведінка ряду в’язнів.  Так, учасниця польського підпілля Кароліна Лянцкоронська передала на волю рідним члена ОУН Пясецького відомості про долю їхнього родича, якого розстріляли [6, с.  206]. Мудрика – Мечника виходжували після побоїв на слідстві співвязні-поляки, а один з них заявив своїм співвітчизникам дослівно таке: «Бачите? Треба так триматися, як цей українець»   [5, с. 167]. За свідченнями П. Ковальського, його співкамерники–поляки щоденно молилися «за того мученика – бандерівця», яким був В. Лобай [12, с. 493], а один зі співкамерників, капітан АК висловив йому повагу з приводу героя–співвітчизника [12. с. 493]. Подібним чином повівся, за спогадами С. Семенюка, колишній полковник польської армії, ув’язнений за приналежність до підпілля Мєчислав Порт, який заявив наглядачеві – фольксдойчеві, що в’язень – українець може бути «кабаном» для наглядача, але для своїх співкамерників він є героєм [14, с. 421].

Хоча усе це не виключало випадків, коли національні протиріччя і упередження все ж брали гору. Іван Стасів зіткнувся у своїй камері з групою побутових і кримінальних злочинців польського походження, які сприймали його виключно, як «бандерівця». [9, с. 53] і зустріли його репліками в стилі «скільки ти вбив поляків?» [9, с. 53].  Інший політв’язень – українець, о. Юрій Ковальський – зазнав побоїв від співкамерників–поляків, кримінальних злочинців [8, с. 581].

Але навіть у випадку проявлення гострих протиріч свята святкували спільно – так, у камері, де перебував Іван Стасів, при звичному напруженому взаємному ставленні поляків до українців,  останніх запросили до  провізоричного «столу», який  організувала для своїх земляків  Головна опікунча рада [9, с. 59]. У більшості випадків спрацьовував принцип, сформульований С. Мудриком-Мечником: «Коли б ми були на волі, в нашій ситуації ми були б ворогами. Та тут, у в’язниці, ми були товаришами» [5, с. 175].

Окрему тему у спогадах складають загальні враження від тюрми та образи окремих представників адміністрації. У останньому випадку фігурують ті особи, які виділялися або винятково брутальним поводженням з в’язнями, або – що траплялося незрівнянно рідше – відносною людяністю.

Назагал в’язниця мала репутацію місця, звідки майже неможливо повернутися [10, с. 250]. Цю репутацію доповнювала штучно створена атмосфера психоемоційного напруження  – «Гестапівці… створили у тюрмі дуже важку атмосферу. За що–небудь в’язнів били, майже ніколи не говорили спокійно, лиш усе криком. На допитах тортурували, постійні розстріли і голод..» [11, с. 250]. Розстріли відбувалися майже щоночі, їхньою причиною часто була перевантаженість тюрми, яка загрожувала наростаючою дезорганізацією і спалахом епідемій. Основним організатором цих розстрілів, за спогадами в’язнів, був заступник коменданта тюрми Мартенс, який проводив «селекції» особисто. Вязня, відібраного на розстріл, «позначав» ударом нагайки в обличчя [14, с. 421].

В’язні переважно не мали детальної інформації про тюремників, тому постаті тюремників у спогадах відбиті переважно на підставі особистих вражень та розповідей інших в’язнів, при чому у спогадах їх ідентифіковано за характерними особливостями зовнішності  та поведінки. Попри спостережливість більшості авторів спогадів, реальних осіб не завжди можна ідентифікувати на підставі таких орієнтирів.

Більшість персоналу тюрми були відомі в’язням завдяки своїй брутальності. М. Климишин згадує про високопоставленого есесівця, який завжди  пересувався у супроводі собаки, яка начебто була видресирувана нападати на в’язнів та якого в’язні вважали начальником в’язниці [2. с. 29]. Не виключено, що це був заступник начальника тюрми Мартенс – інші в’язні згадують про його звичку пересуватися у супроводі собак [14, с.  421]. Інший колишній в’язень запам’ятав есесівця, який демонстративно знущався з в’язнів – українців, вибравши для цього день Різдва 1944 року [9,  с. 62–63]. Цього дня усіх українців вивели на тюремний коридор, де тримали майже весь день, що супроводжувалося побиттями і знущаннями.

До числа тих, з ким в’язні стикалися постійно, належали слідчі та наглядачі. Слідчі переважно були брутальними і грубими. Степан Петелицький характеризував усіх без винятку слідчих, як винятково брутальних людей [13. с. 520].  Слави особливо брутальних зажили двоє слідчих – Адам Ібель та Віктор – останнього в’язні вважали колишнім чекістом, який перейшов на службу до німців, приховавши своє минуле. Підставою для таких припущень було те, що «Віктор» добре володів російською мовою [5,  с. 163 – 167]. Єдиним винятком з серії брутальних слідчих є  кримінальний радник з Берліна, який допитував М. Климишина [2, с. 48].

Вартових розрізняли за групами. Вартівники – німці вважалися більш жорстокими і брутальними, на відміну від так званих «чорних» – вартових – українців, яких, за припущеннями, набирали також з колишніх червоноармійців [2, с. 32]. Останні інколи допомагали в’язням, зокрема. невідомий «чорний» передав М. Климишину сигарету [2, с. 32]. Втім, з часом поведінка вартових-українців змінилася, свідчення про їхню доброзичливість до в’язнів датуються виключно 1941 роком, пізніші свідчення фіксують їх, як найбільш пригноблену групу вартових, які, очевидно, відчували дискомфорт від своєї ролі вартових своїх же співвітчизників [10, с. 354]. Найжорстокішими щодо в’язнів – українців, втім, вважалися наглядачі – фольксдойчі польського походження [14, с. 422].

За свідченнями в’язнів. в ув’язненні регулярно відбувалися розстріли. Микола Климишин згадує, що розстріли відбувалися що п’ятниці і перед ним обов’язково відбиралися  євреї [2, С. 26]. У 1942 – 1943 році в’язнів, яких мали розстріляти, вивозили за Львів. У жаргоні в’язнів тюрми це називалося «вивезти на піски» або «піти на піски» [11.  с. 249].

Попри ізоляцію, якої намагалася досягнути адміністрація тюрми, в’язні знаходили можливості порозуміватися. Часто це відбувалося нашвидкуруч, під час випадкових зустрічей на коридорі або у ранкові години, коли в’язнів з кількох камер відразу виводили в туалет. Так Микола Климишин зумів сконтактуватися з Дарією Гнатківською [2, с. 30].

Але для налагодження більш-менш постійного контакту була необхідна співучасть персоналу тюрми. При цьому передусім розраховували на вартових – українців та тих в’язнів, які були задіяні у роботах в тюрмі – прибирання, чищення картоплі на кухні та подібне. Окремі особи з-поміж персоналу тюрми допомагали в’язням налагоджувати контакти між собою Так, «чорний» вартівник [вірогідно, колишній червоноармієць] на прохання Миколи Климишина передав Дарії Гнатківській-Лебедь два яблука [2, с. 26].  Володимир Оренчук згадує про передавання  через вартівників записок – «грипсів».  Ще один член ОУН, Петро Башук, завдяки можливості отримувати інформацію ззовні став для співязнів своєрідним «бюро новин», за що отримав прізвисько «наше радіо» [12, с. 488].

Ще одним способом порозумітися з зовнішнім світом були представники допорогових організацій. У випадку  українських політв’язнів такою з’єднуючою ланкою була працівниця Українського допорогового комітету і одночасно зв’язкова підпілля на псевдо «Калинка». За спогадами колишніх в’язнів. вона зявлялася приблизно раз у тиждень з харчовими припасами, які розподіляла  між в’язнями [15, с. 797]. «Калинка» перед літом 1941 року навчалася на фармацевтичному відділенні Львівського університету, а з вересня 1941 року, як співробітниця Українського Допомогового Комітету, організувала безперервне харчування в’язнів тюрми «на Лонцького». Паралельно з харитативною діяльністю на доручення Українського Допомогового комітету «Калинка» стала зв’язковою ланкою, через яку в’язні обмінювалися з зовнішнім світом звістками у формі «грипсів». Діяльність «Калинки»  тривала до 1943 року, коли вона була заарештована за підозрою в участі у підготовці втечі Я. Старуха та Д. Грицая та розстріляна [15, с. 798]. Крім виконання безпосередніх обов’язків у вересні 1941 року вона зуміла отримати точний список арештованих, що уможливило подачу клопотань з боку впливових представників західноукраїнського суспільства, зокрема, Митрополита Андрея Шептицького, про звільнення частини з них за станом здоровя. Таким чином вдалося врятувати від ув’язнення і, можливо, розстрілу, майбутнього організатора і першого Головного Командира УПА Дмитра Клячківського [15, с. 797].

Втім, контакти між камерами та зовнішнім світом були спорадичні і не призвели до створення організації в’язнів у межах тюрми, на зразок підпілля в концтаборах  з двох основних причин – ускладненості постійного контакту та швидкій ротації в’язнів.

Українські націоналісти  були групою, постійно присутньою серед в’язнів тюрми «на Лонцького», завдяки чому є можливість відтворити на матеріалі їхніх спогадів практично весь «німецький» період історії тюрми очима в’язнів. Серед ув’язнених націоналістів було чимало відомих у визвольному русі особистостей – М. Климишин, Д. Грицай, Д. Гнатківська-Лебедь, О. Гасин та інші. Ті з них, хто залишив спогади про перебування «на Лонцького», зафіксували фактичний стан тюрми та ряд подробиць з життя в’язнів. Українські націоналісти як єдина група не виділялися з–поміж масиву в’язнів у жодному відношенні. Оскільки більшість з них потрапляла в ув’язнення не вперше, вони уникнули розгубленості та страху, притаманним більшості в’язнів і часто виявлялися тим ядром, навколо якого організовувалися співвязні, нерідко займаючи у в’язничній ієрархії привілейовані місця. Більшість з ув’язнених націоналістів були під особливою увагою слідчих, які сприймали їх, як особливо небезпечних злочинців. Через об’єктивні причини, як, наприклад, швида ротація в’язнів. націоналісти не змогли створити «на Лонцького» мережі взаємодопомоги, яка б охоплювала цілу тюрму, але, попри відсутність такої мережі, скрупульозно дотримувалися правил тюремного співжиття.

 

ЛІТЕРАТУРА

  1. В боротьбі за Українську державу / [під ред. М. Марунчака.]. – Вінніпег, 1990. – 1298 с.
  2. Климишин Микола. В поході до волі / Климишин М. – Т. 2. – Детройт, 1987. – 328 с.
  3. Чайковський Д. Пекло, про яке не знав Данте / Д. Чайковський // В боротьбі за Українську державу // під ред. М. Марунчака. – Вінніпег, 1990. – С. 576 – 578.
  4. Мірчук П. У німецьких млинах смерти / Мірчук П. – Нью-Йорк – Лондон, 1957. – 220 с.
  5. Мудрик-Мечник С. Під трьома окупантами / Мудрик-Мечник С. – Лондон, 1954. – 272 c.
  6. Lanckorońska K. Wspomnienia wojenne / Lanckorońska K. – Warszawa, 2011. – 340 s.
  7. Гнатківська-Лебедь Д. Бачу, як сьогодні / Д. Гнатківська-Лебедь // В боротьбі за Українську державу // під ред. М. Марунчака. – Вінніпег, 1990. – С. 754–757.
  8. Ковальський Ю. Зі споминів священика – в’язня / Ю. Ковальський // В боротьбі за Українську державу // під ред. М. Марунчака. – Вінніпег, 1990. – С. 579–602.
  9. Оренчук В. Працюю в ненависті до окупантів й вивіз до Авшвіцу// В боротьбі за Українську державу / В. Оренчук // під ред. М. Марунчака. – Вінніпег, 1990. – С. 342–368.
  10. Роман В. В рядах ОУН / Роман В. // В боротьбі за Українську державу // під ред. М. Марунчака. – Вінніпег, 1990. – С. 240–251.
  11. Стасів І. В кігтях тиранів / І. Стасів. – Львів, 2008. – 230 c.
  12. Петелицький Степан. Звідси не втечеш / С. Петелицький // В боротьбі за Українську державу . [під ред. М . Марунчака]. – Вінніпег, 1990. – С. 518–541.
  13. Ковальський П. На Лонцького, в тіні Гицлевої гори / П. Ковальський // В боротьбі за Українську державу // під ред. М. Марунчака. – Вінніпег, 1990. – С. 489–500.
  14. Семенюк С. А їхнє ім’я – легіон / С. Семенюк // В боротьбі за Українську державу // під ред. М. Марунчака. – Вінніпег, 1990. – С. 418–430.
  15. М. Г-ор. «Калинка» – опікунка і захисниця українських в’язнів у тюрмі «на Лонцького» // В боротьбі за Українську державу / М. Г-ор // під ред. М. Марунчака. – Вінніпег, 1990. – С. 796–798.

 

Рубрики: Видання Центру | Український націоналістичний рух