Пам’яті Провідника

Цього року виповнюється 75 років від дня народження відомого українського мислителя, вченого та політика Василя Іванишина. Сайт Центру Донцова пропонує увазі читачів цикл спогадів про цього видатного націоналіста.

НІЦ ім. Д.Донцова

Юрій Сиротюк

Пам’яті Провідника

Україна початку 90-х бурлила. Час національної романтики захоплював маси людей.

З громадською спортивно-патріотичною організацією «Тризуб» імені Степана Бандери я познайомився під час літньої археологічної практики на першому курсі університету в 1994 році. Це були наші старшокурсники, що вдягнули військові однострої з шевронами «Тризубу». Хлопці належали до організації, що поставила собі за мету боротися за здобуття Української Самостійної Соборної Держави, за владу – для нації, а не для себе. 

«Тризуб» був покликаний для виконання трьох важливих функцій: військово-патріотичного вишколу, пропаганди національної ідеї та націозахисної  – фізичної протидії ворогам України. Із часу заснування у 1993 році «Тризуб» провів десятки вишколів, пропагандивних рейдів, націозахисних акцій.  Як парамілітарна організація «Тризуб» культивував військову дисципліну.  

А керував усім цим Провідник. Провідник, авторитет якого в організації був беззастережний, а вплив на членство – магічним. Та й не тільки на членство.

З Провідником – професором Дрогобицького університету Василем Іванишиним – вдалося особисто ближче зазнайомитися на одному із тризубівських вишколів у містечку Сколе, що на Львівщині. Ані до цього, ні майже 25 років після, мені практично не доводилося зустрічати людей такого рівня системного, глибинного і стратегічного мислення. Якщо у той час більшість намагалися підлаштуватися під обставини, вмонтувати ідею в існуючий стан, Василь Петрович відформатовував обставини і людей під національну ідею. Саме вона – Українська національна ідея – була в нього альфою і омегою його думок, а отже – і дій. Пропаганда національної ідеї, розбудова організації, що не підлаштовується під час і обставини, організації орденського типу, що наближатиме реалізацію національної ідеї, системна робота з молоддю, які мали стати носіями цієї ідеї, – це те, на що Василь Петрович поклав увесь свій час і життя.

Василь Петрович був унікальний промовець. Неймовірна ерудиція, харизма поєднувалися з його фундаментальністю мислення. Національно-екзистенційна методологія, яку він розпрацьовував, дозволяла по поличках розкласти події. Він вчив не зачаровуватися  і не розчаровуватися в людях. Якщо людина готова стати носієм національної ідеї – вона твій побратим. Іванишин мав унікальну здатність хоча б на якийсь час ставити під прапор боротьби за національну ідею найнесподіваніших людей. Вмів знаходити добро у, здавалося б, останньому пропащому «саулі». Умів знаходити ресурси для того, щоб просувати націю до своєї мети.

Нам, молодшим, часом хотілося все і зразу, ми були більш категоричними і, здавалося, більш революційними. Проте Провідник не був позером, не скочувався на істерію емоцій, йому була невластива зайва метушливість. Будував організацію на роки. І показав, що саме організація, створена Василем Іванишиним і люди, яких виховала ця організація, відіграли ключову роль у тому етапі національної Революції, який назвали Революцією Гідності, та в московсько-українській війні. 

Системна пропаганда національної ідеї зробила її органічною і зрозумілою по всій території  України. Нині усі політики живуть у силовому полі і вербальних дефініціях, сформованих цією ідеєю. Нині зрозуміло, що без цієї фази успіх національної революції був би неможливий. Організація, яка об’єднала людей у боротьбі не за власну вигоду – вистояла і відіграла ключову роль. Учні Василя Іванишина, до яких маю честь належати, продовжують крок за кроком наближати Україну до Реалізації цієї Ідеї. Посіяне Провідником виросло. І хочеться вірити, що десь там, на Небесах, йому сьогодні не соромно за країну, до становлення якої він доклався, і організацію, яку він створив, та людей, яких виховав. 

А ще у важкі хвилину сумнівів дуже часто саме у його працях шукаю розраду і відповідь на складні питання…