ОУН-р та УПА на Наддніпрянщині наприкінці німецько-радянської війни та у перші повоєнні роки (1944–1946 рр.)

Пропонуємо увазі читачів уривки з монографії Юрія Щура “Український націоналістичний рух на Наддніпрянщині (1920–1955 рр.)” (Запоріжжя, 2011)

 

Юрій Щур

ОУН-р та УПА на Наддніпрянщині наприкінці німецько-радянської війни та у перші повоєнні роки (1944–1946 рр.)

 

 

На початку 1944 р. склалися нові умови діяльності ОУН та УПА. Здійснюючи заходи для поступового згортання збройної боротьби з німцями, керівництво націоналістичного руху зосередило основні зусилля на антирадянському фронті. Спочатку він розгорнувся на території Волині–Полісся, де дислокувалися відділи групи УПА-Північ. На цій території їм протистояла переважна більшість радянських партизанських загонів. Також тут вели наступ війська правого крила 1-го Українського фронту й з’єднання Білоруських фронтів.

Головна команда та Головний військовий штаб УПА усвідомлювали неможливість збройного зіткнення з наступаючими радянськими військами. Через це перед повстанською армією стояло завдання, не вступаючи у бої з Червоною армією, пропустити її на Захід, накопичувати власні сили і припаси, а згодом розпочати боротьбу з партійною та радянською адміністрацією й органами НКВС-НКДБ.

Планам переходу відділів УПА через німецько-радянський фронт була присвячена нарада, що відбулася 18 січня 1944 р. у с. Батьківці Мізоцького району Рівненської області. На нараді разом з членами проводу ОУН-р Д. Грицаєм („Перебийносом”) та М. Арсеничем („Михайлом”) були присутні представники командування УПА-Північ Д. Клячківський („Клим Савур”), Р. Волошин („Горбенко”), М. Медвідь („Карпович”), П. Олійник („Еней”) й інші. Крім того, у засіданнях брали участь крайовий провідник ОУН на Наддніпрянщині та командир УПА-Південь В. Кук („Леміш”), його заступник з військових справ „Іван”, організаційний референт проводу Наддніпрянщини Є. Дудар („Велес”). Присутні дійшли висновку, що головне завдання УПА полягає в тому, щоб перейти фронт без великих втрат[1].

6 січня 1944 р. за підписом командира УПА-Північ Д. Клячківського було видано наказ № 29, адресований командирам повстанських відділів та керівникам запілля про методи діяльності в радянських умовах. У наказі наголошувалося, що, з огляду на нові умови боротьби, необхідно „зберегти якнайбільше революційно-творчих сил до дальшої боротьби”. Для цього необхідно було, зокрема, перейти в глибоке підпілля, не збавляючи темпу роботи. Також передбачалася суворіша конспірація та перевірка особового складу на предмет наявності радянської агентури. Відділи УПА повинні були розчленуватися на дрібніші одиниці й вести постійну розвідку на підпорядкованій території. Окремо наголошувалося на блокуванні спроб спровокувати націоналістичний рух на боротьбу з Червоною армією[2].

Зміна влади на українських землях турбувала Провід ОУН-р. Постала проблема переорієнтації на нові умови діяльності. У зв’язку з цим, 8 січня 1944 р. з’явився інструкційний лист Проводу ОУН-р для політичних референтів надрайонів, де подано перелік невідкладних завдань спрямованих на збереження сил і розвиток революційної боротьби у „підбольшевицькій дійсності”. Зокрема вказувалося, що політичний напрямок роботи ОУН-р змінюється, а вся пропаганда буде спрямована проти Сталіна та НКВС. Необхідною була популяризація кличу „Свобода народам! Свобода людині!”, зокрема з метою залучення до боротьби з більшовизмом росіян. Наголошувалося на необхідності потужної пропагандистської роботи серед бійців Червоної армії для залучення їх до націоналістичного руху.

Окремо ставилося питання організаційних змін: необхідно було змінити псевдоніми, паролі та „мертві” пункти зв’язку, підготовлені криївки для технічних осередків та членства. Відповідні референтури мали провести селекцію членів та підготувати людей і територію до твердого підпільного життя[3].

Під час зими й весни 1944 р. відбулися численні сутички, засідки й великі бої військ НКВС і частин Червоної армії із з’єднаннями УПА-Північ та УПА-Південь. 12 лютого 1944 р. було видано перше офіційне, за підписом М. Хрущова, звернення радянської влади до УПА із закликом скласти зброю і „жити мирним життям”. 29 лютого 1944 р. в засідці на схід від Рівного відділ УПА під командуванням сотенного „Зеленого” смертельно поранив командувача 1-м Українським фронтом генерала М. Ватутіна, який помер від ран 15 квітня 1944 р. у Києві. Ця подія привернула увагу Й. Сталіна, який вислав маршала Г. Жукова для „наведення порядку”[4]. Операції військ НКВС, спрямовані на ліквідацію відділів повстанської армії з одного боку, та бажання командування групи УПА-Південь перейти лінію радянсько-німецького фронту без поділу на менші одиниці з іншого, призвели до боїв радянських та повстанських сил. 22–25 квітня 1944 р. в околицях с. Гурби тодішнього Мізоцького району Рівненської області тривали бої між бригадами НКВС і частинами Червоної армії силою до 30 тисяч чоловік під командуванням генерал-майора НКВС Марченка та групою УПА-Південь силою близько 4 тисяч під загальним командуванням В. Кука. Радянськими військами, із застосуванням артилерії, авіації й танків, було оточено повстанські відділи по лінії Обгів – Остріг – Шумськ – Крем’янець. Генеральний наступ почався 24 квітня 1944 р. Бої тривали до пізньої ночі. Незважаючи на чисельну перевагу радянських військ, повністю знищити відділи повстанської армії не вдалося, основні сили вирвалися з оточення[5]. За спогадами командира УПА-Південь В. Кука, у гурбенських боях найбільше відзначилися командири П. Олійник та „Лихо”[6].

Радянські джерела вказують, що в околицях с. Гурби 21–28 квітня 1944 р. війська НКВС вбили 2018 осіб та полонили 1570. Інші джерела говорять про те, що після прориву куренів УПА радянські війська вдалися до ганебного мордування всіх тих, хто ховався в лісах (поранених та цивільних осіб). Усі вони потрапили в радянські звіти під категорією „члени УПА” чи „бандити”[7].

Наступ радянських військ позначився і на структурі Української повстанської армії, яка проходила процес реформування, розпочатий наприкінці 1943 р. На території центральноукраїнських земель діяли дві Генеральні округи УПА, які також називалися Генеральними воєнними округами. Перша округа ще від 1943 р. діяла на північно-західних українських землях, а друга, за активної участі структур із першої, була створена на південно-східних українських землях. Загальне керівництво у межах округ здійснювали крайові командування: на північно-західних українських землях – УПА-Північ, на північно-східних – УПА-Південь.

На початку 1944 р. на території Генеральної воєнної округи на північно-західних українських землях, серед інших, діяла військова округа „Тютюнник”, яка охоплювала Кореччину, Гощанщину, Житомирську область, західну частину Київської області в Україні та південні райони Поліської області в Білорусі. Командиром групи був Ф. Воробець („Верещака”), шефом військового штабу – П. Гудзоватий („Василь Вечера”), політвиховником – Є. Мовчан („Орел”). До складу групи входили з’єднання „Базар” (командир М. Мельник („Онищенко”)), „Крути” (командир – „Чорненко”), „Хмельницький” (командир Я. Яковлєв („Квартиренко”)). У східних регіонах військової округи діяли окремі підрозділи групи, зокрема у південних районах Житомирської області діяв загін у складі 7 груп під командуванням члена проводу військової округи П. Кухарчука („Дороша”).

На початку 1944 р. територію північно-східних українських земель реформовано у Генеральну військову округу. Підрозділи групи „Кодак”, що була сформована восени 1943 р. з підрозділів групи „Богун” для діяльності на території центральноукраїнських земель і Трансістрії, та інші формування, що діяли на ній, реорганізовано в УПА-Південь, яку очолив В. Кук. До керівництва також входили О. Даниленко („Полтавченко”), В. Процюк („Микола”), Л. Ступницький („Гончаренко”) та політвиховник М. Степаняк („Сергій”).

До складу УПА-Південь входили курені О. Качана („Саблюка”), І. Климишина („Крука”), Я. Білинського („Бистрого”), С. Савчука („Наливайка”), М. Скорупського („Макса”) та окремі групи й підвідділи. У квітні 1944 р. з групи „Богун” до УПА-Південь передано з’єднання „Холодний Яр” у складі куренів під командуванням „Рова” („Сторчана”), „Кожуха” і „Мамая”[8].

Дії УПА в період першого переходу фронту на початку 1944 р. сприяли отриманню чималого бойового досвіду, який вимагав оперативного аналізу та узагальнення. У червні 1944 р. на межі Волині і Тернопільщини, в Точевитських лісах, відбулася нарада командирів УПА, у якій узяли участь командири групи „Богун” і „Заграва” УПА-Північ і представники командування УПА-Південь В. Кук та М. Свистун („Ясень”). В. Кук з метою запобігання зайвих втрат запропонував орієнтувати повстанських командирів на дії невеликими підрозділами (не більше сотні) і приділяти увагу насамперед пропагандистсько-бойовій діяльності. На його думку, відкриті бойові дії УПА проти регулярних частин Червоної армії нічого не можуть дати, окрім поразки та розвалу. Зокрема, як це відбулося у битві під Гурбами.

Наприкінці липня 1944 р. аналогічна нарада відбулася на хуторі Городище Межиріцького району Рівненської області. У центрі уваги її учасників стояли питання перенесення акцентів збройної боротьби проти радянської влади із східних областей (Вінницька, Житомирська, Кам’янець-Подільська та Київська), де відділи УПА не мали фактичної підтримки населення й несли втрати, до західних, які були запіллям націоналістичного руху. Однак це рішення не означало повного згортання руху на Наддніпрянщині, хоч умови там ставали дедалі важчими і недостатньо ефективними[9].

Із відновленням радянської влади на більшій території України активізувалася репресивна діяльність органів НКДБ-МДБ проти націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині. У 1943 р. частка репресованих членів ОУН становила лише 0,5 % від загалу репресованих. Це пояснюється самим ходом подій, коли лише розпочинався відступ німецьких військ з території України. Тому радянські органи безпеки у звільнених регіонах (в основному – східних) свою увагу звертали на військових злочинців та відвертих колабораціоністів. Наступного, 1944 р. кількість заарештованих оунівців збільшилася, що було пов’язано із здобуттям повного контролю радянськими військами над територією України. За підрахунками В. Нікольського протягом 1944–1946 рр. на східноукраїнських землях було заарештовано 2988 членів ОУН, що складає майже 11% від загальної кількості заарештованих оунівців у всій Україні за вказаний час. Серед східноукраїнських областей, на першому місці за арештами була Київська область (644 осіб, 2,4 %), за нею – Кам’янець-Подільська (427 осіб; 1,6%), Дніпропетровська (342 осіб; 1,2%), Вінницька (282 осіб; 1,0%). Відповідно, кількість заарештованих членів підпілля серед наддніпрянських областей прямо пропорційна активності оунівців у регіонах. А Київ і Дніпропетровськ були центрами крайових проводів[10]. Внаслідок проведених арештів радянським спецслужбам вдалося з’ясувати склад проводу центральноукраїнських земель та організаційну структуру ОУН-р у м. Києві та Київській області[11].

Належність до ОУН радянськими органами державної безпеки часто інкримінувалася особам, які не належали до українського націоналістичного руху. Такі випадки були непоодинокими, що певною мірою ускладнює його дослідження[12].

Успіх діяльності органів державної безпеки з викриття осередків ОУН на Наддніпрянщині частково був забезпечений вдалою радянською агентурою всередині націоналістичного підпілля. Засланням своїх агентів всередину ОУН органи НКВС займалися з початку її створення. З 1944 р. ця діяльність набула ще більших масштабів. 19 січня 1944 р. у Києві відбулася зустріч М. Захаржевського – агента радянських спецслужб від 1924 р. (під час окупації працював у націоналістичному підпілля на Донбасі та Білоцерківщині) з полковником НКДБ С. Даниловим (Каріним-Даниленком). Розуміючи, що ОУН та її діяльність є небезпечними для СРСР, а намагання керівництва українського націоналістичного руху закріпитися на Наддніпрянщині являє собою чітко сплановану акцію, було розроблено агентурно-провокативну програму. Сутність останньої полягала у відновленні старої організаційної мережі, що давало можливість, з одного боку, виявити давніх членів і таких, що співчували, мали зв’язки з ОУН і не були раніше виявлені органами радянської влади та їхньою агентурою. З іншого боку, можна було виявити націоналістично налаштованих осіб, втягуючи їх в організацію, й пізніше ліквідувати.

Для реалізації програми передбачалося: створити фіктивний організаційний центр ОУН на східній Україні, який повинен бути щільно пов’язаний з периферійними організаційними ланками ОУН-р; одночасно за будь-яку ціну цей центр мав вийти на зв’язок із Проводом ОУН-р, інтегрувати туди своїх агентів, інформувати про стан справ у ньому й проводити там роботу з розвалу ОУН-р.

Згідно з планом НКДБ у сферу діяльності новоствореної „організації” мали входити Білоцерківська, Конотопська, Криворізька, Дніпропетровська та Миколаївські округи. Провід кожної округи складався з трьох осіб, зв’язаних із центральними та територіальними органами НКДБ. Районні „центри” також складалися з трьох агентів, зв’язаних із місцевими відділами НКДБ і з „окружним” проводом. У свою чергу район розділявся на кущі, а кущі на станиці, які очолювались агентурою НКДБ. Псевдопровід знав всю свою агентуру, але про членів „проводу” як агентів НКДБ знав лише „окружний провідник” М. Захаржевський.

Невдовзі після створення псевдопроводу була проведена організаційна робота в округах. У Білоцерківській, Конотопській, Криворізькій, Дніпропетровській та Миколаївських округах загалом організовано 85 агентурних центрів та втягнуто до „організації” близько 200 осіб[13].

У рамках виконання другого пункту агентурної програми на Західну Україну для встановлення контактів із Проводом ОУН-р було відправлено досвідчених агентів „Ірину” та „Євгенію”, до яких була долучена Л. Фоя, член ОУН-р з 1942 р. Заарештована у січні 1944 р. й залучена до співпраці з НКВС під псевдонімом „Квітнева” („Апрельская”). Група „зв’язкових східноукраїнського проводу” отримала виготовлені працівниками органів держбезпеки „підпільні документи”, в тому числі й сфабрикований „лист українських націоналістів” з критикою й погрозами на адресу письменника М. Рильського. Прибувши на Волинь, „зв’язкові” потрапили під спостереження Служби безпеки ОУН. Унаслідок розробки й допиту Л. Фої вдалося викрити наміри агентів. Керівник волинської Служби безпеки ОУН-р М. Козак („Смок”) вирішив провести власну агентурну гру з радянськими спецслужбами, внаслідок чого вдалося виманити на Волинь самого М. Захаржевського, який на допитах розповів про легендований провід східноукраїнських земель та його завдання[14].

Крім намагання боротися з націоналістичним підпіллям та повстанськими відділами агентурно-провокативними методами, радянське керівництво здебільшого вдавалося до відкритої протидії. У березні 1944 р. начальник Українського штабу партизанського руху Т. Строкач підписав „План ліквідації озброєних банд українських націоналістів, які діють у Житомирській і Рівненських областях та північних районах Тернопільської і Кам’янець-Подільської областей”, згідно з яким передбачалося для ліквідації відділів УПА залучити радянські партизанські з’єднання й загони: Олексенка, Одухи, Кота, Міщенка, Нирка, Федорова та Кізя, загальною кількістю до 8 тис. чоловік, за потреби збільшуючи особовий склад до 12-15 тис. На території центральноукраїнських земель мали діяти загони Одухи та Кота загальною кількістю 3450 чоловік. Керівництво бойовою діяльністю цих загонів й узгодження дій з НКВС СРСР й військами покладалося на трійку (оперативну групу). До її складу мали увійти представники ЦК КП(б)У, НКВС, НКДБ УРСР та Українського штабу партизанського руху. Розміщуватися оперативна група повинна була у Рівному[15].

Крім того, враховуючи постійну небезпеку проникнення повстанських загонів в наддніпрянські області, які межували із західноукраїнськими, і неготовність відділів НКВС швидко протидіяти їм, на кордоні західноукраїнських областей, у складі районних відділеннь НКВС, були створені винищувальні батальйони для посилення боротьби з українським націоналістичним рухом і недопущення проникнення частин УПА на Наддніпрянщину[16]. Станом на 26 листопада 1945 р. у районах Кам’янець-Подільської області, що межували з Рівненською та Тернопільськими областями, бійців винищувальних батальйонів загальною кількістю 3105 чоловік було розміщено у 125 населених пунктах[17].

Незважаючи на те, що на Наддніпрянщині умови боротьби для ОУН та УПА ставали дедалі важчими, керівництво націоналістичного руху продовжувало поширення діяльності на усі українські етнічні землі. Важлива роль у цій справі належала пропаганді й агітації. Один із провідних діячів ОУН-р вважав, що головна лінія роботи полягала у опануванні центральноукраїнських земель. Він наголошував, що при цьому не слід ізолюватися від більшовицької дійсності, а найактивніше її опановувати й виходити на міжнародну арену. Для ведення пропаганди на Сході потрібно видавати такий матеріал, який би показував правдиву сутність більшовизму. З іншого боку, цей автор вважав за необхідне підготувати серію брошур, в яких висвітлювати всі позитиви нового ладу, за який бореться ОУН[18].

12 червня 1944 р. було розроблено інструкції оунівського підпілля для військових політвиховників та пропагандистів, які працювали на центральних і східних українських землях. Наголошувалося на необхідності популяризації визвольних змагань українського народу, зокрема початку ХХ століття, не заперечуючи ролі й значення українського націонал-комуністичного руху. Також зверталася увага на ототожнення нацизму й більшовизму як ворожих українському народові. Автори інструкції особливу увагу звертали на роботу серед юнацтва і молоді, вважаючи їх резервом і силою Української революції[19].

Із проблемою поширення націоналістичного руху на Наддніпрянщину частково пов’язане рішення керівництва ОУН та УПА створити ширшу, ніж ОУН, організацію. Керівник наддніпрянського націоналістичного підпілля В. Кук пізніше на нараді Проводу ОУН-р пояснював, що форми Української повстанської армії замало. Під час рейдів на східні землі потрібно давати чіткі настанови про приналежність рейдуючих груп. Не завжди було однозначним ставлення до ОУН-р. Потрібно було створити нову структуру на базі ОУН[20]. 17–18 липня 1944 р. поблизу с. Дермань Здолбунівського району Рівненської області за ініціативи В. Кука як керівника наддніпрянської ОУН та командира УПА-Південь була скликана конференція, яка стала установчим з’їздом Народно-визвольної революційної організації (далі – НВРО). На конференції були присутні близько 10 осіб, серед них М. Степаняк („Сергій”), Я. Бусол („Київський”), шеф окружної пропаганди „Середа”, організаційний референт Проводу східноукраїнських земель „Верес” та командир військової округи УПА П. Олійник.

На установчому з’їзді було затверджено проект резолюції, яка містила програму революції. На думку М. Степаняка (одного з авторів програми) для того, щоб підняти народні маси, необхідно зосередитись на боротьбі за їхні потреби. У програмі було передбачено інтереси робітників, селян, службовців, молоді, жінок та військовослужбовців.

Передбачалося поєднати боротьбу за щоденні наболілі проблеми трудящих з боротьбою проти національних утисків, за негайне припинення війни, повалення диктатури Й. Сталіна та його партійно-більшовицької верхівки, встановлення народно-революційної влади. Пропонувалося зміцнювати опозиційні настрої і невдоволення, що виникають в партії, комсомолі та серед чиновництва й залучати їх на бік революції і народу. Не остання роль тут відводилася і соціальній програмі, головні складові якої полягали у плановій організації й гармонійному розвитку всього народного господарства; знищенні більшовицької експлуататорсько-кріпосницької системи сільського господарства; передачу землі у народну власність. Підтримувалась рівноправність колективного й індивідуального користування землею залежно від волі селян. Промисловість, окрім дрібної, мала належати державі, а робітники брати участь у керівництві заводами. Обстоювалася справедлива оплата праці, розподіл прибутків заводів між робітниками. Робітник повинен отримувати заробітну плату, яка забезпечуватиме матеріальні й духовні потреби його сім’ї. Крім того – повна незалежність профспілок.

Погоджуємося з В. Дзьобаком, що в основі положень, прийнятих НВРО – класичні схеми соціал-демократичної побудови економіки, за якими державі належать потужні механізми регулювання й перерозподілу національного багатства. Це, по суті – відхід від багатьох складових програми передвоєнного націоналістичного руху. Програмові засади організації створювали значно ширшу платформу для її підтримки – не тільки сільського населення Західної України, але й міського Наддніпрянщини – інтелігенції, військовослужбовців, які потенційно могли приєднатися до націоналістичного руху[21].

Напередодні створення НВРО відбулася ще одна знакова подія для українського націоналістичного руху. З ініціативи Проводу ОУН-р, 11–15 липня 1944 р. між селами Сприня і Звір на Самбірщині у Карпатах під охороною загону УПА відбувся І Великий збір УГВР – верховного політичного керівництва воюючої України, фактично – підпільного парламенту, до складу якого, окрім членів націоналістичного підпілля, увійшли активні громадські діячі доби Української революції та міжвоєнного періоду. Президентом УГВР було обрано К. Осьмака, уродженця Наддніпрянщини, колишнього члена Української Центральної Ради. Головою Генерального секретаріату (уряду) і секретарем військових справ обрано голову бюро Проводу ОУН-р, Головного командира УПА Р. Шухевича. На Великому зборі затверджено Тимчасовий устрій, Платформу та Універсал УГВР, Присягу вояка УПА. У повному складі УГВР (25 осіб), членів ОУН було 9. Регіональне представництво виглядало так: 8 осіб народилися на Наддніпрянщині, 17 – на Західній Україні[22].

Мета і завдання УГВР – об’єднати й координувати дії всіх самостійницьких сил українського народу на всіх землях України та поза ними з метою боротьби проти ворогів, зокрема Радянського Союзу та нацистської Німеччини, за створення Української самостійної соборної держави. Згідно з Платформою, УГВР поставила перед собою три основні завдання: 1) об’єднати й керувати визвольним рухом українського народу аж до здобуття державної незалежності і створення органів незалежної державної влади в Україні;
2) репрезентувати як верховний всеукраїнський центр сучасну політичну боротьбу українського народу у країні та за кордоном; 3) створити перший Український державний уряд та скликати перше всенародне представництво.

В ідейно-програмових засадах УГВР йшла мова про забезпечення збереження життя українського народу, національної єдності та культури, про національну суверенну державу, яка має забезпечити нормальний розвиток нації, добробут її громадян. У програмі УГВР відчувався вплив постанов
ІІІ надзвичайного Великого збору ОУН-р 1943 р. та політичного світогляду представників націоналістичного руху з Наддніпрянщини. Новизною було забезпечення свободи думки, світогляду і віри, справедливого соціального ладу без визиску і гноблення, передача землі у постійне користування хліборобським господарствам, націоналізація важкої індустрії, передача кооперативним об’єднанням легкої, харчової промисловості та кооперування дрібних виробників. Йшлося також про рівність усіх громадян перед законом, забезпечення громадянських прав усім національним меншинам, рівних прав на освіту й працю тощо[23].

УГВР, знаходячи цілковиту підтримку серед керівництва націоналістичного руху, існувала протягом усього часу боротьби в Україні, а потім, через представництво, за кордоном. По іншому діяла НВРО. Провід ОУН-р негативно поставився до її виникнення. На засіданні Проводу (кінець жовтня – початок листопада 1944 р.) під час обговорення цього питання висловлювалися досить гострі критичні думки. Д. Маївський („Косар”) вказував на шкідливість загальної антиімперіалістичної ідеї для українського національно-визвольного руху, а справедливий міжнародний повоєнний устрій він небезпідставно вважав утопією. Як до організації інтернаціоналістичного характеру ставився до НВРО Р. Шухевич. За його словами, нова організація твориться на політичному капіталі ОУН-р, а сподівання на те, що зміна зовнішньої форми допоможе залучити до самостійницького руху населення інших регіонів України не мають підстав, підтвердженням чого були всі безуспішні зусилля в цьому напрямі. Я. Бусел наполягав на легітимізації НВРО до закінчення війни між Німеччиною та антигітлерівською коаліцією, а В. Кук пропонував розгорнути її діяльність на Наддніпрянщині. Дискусії завершилися ухвалою пропозиції Д. Клячківського, яка полягала у ліквідації НВРО з „формально-правових причин” та її приєднанні до складу УГВР[24].

Увага керівництва ОУН, окрім власне центральних та східноукраїнських областей, була звернена і на працівників із Наддніпрянщини, які після закінчення німецько-радянської війни були направлені на Західну Україну для підсилення радянсько-партійного апарату. У 1946 р. в інструкції ОУН-р „Основні завдання на найближчий час” наголошувалося, що „у зв’язку з переходом на нові методи підпільної роботи визнати основним змістом діяльності кадрів політпропаганду, навчальну і виховну роботу. Бойові пропагандистські акції звузити по можливості до мінімуму. Заклик: „Кожен – пропагандист” має стати девізом для революційних кадрів”. Особлива увага зверталася на питання, пов’язані із східними землями. Актуальним залишалося гасло: „Лицем до Сходу”[25].

Повною мірою такі напрямки вдалося реалізувати, починаючи з 1946 р., коли на Наддніпрянщині розпочинався новий голод. Тоді на Захід почали прибувати „східняки” у пошуках хліба, оскільки тут радянська влада, побоюючись розгортання масштабного спротиву, ще не вдалася до суцільної колективізації. Звітуючи за 1946 р. керівник ІІІ надрайону пропаганди (Жидачівщина і Журавенщина Львівської області) „Арсен” вказував, що у площині пропаганди серед „східняків” важливу роль відіграло населення Західної України: „Сам факт, що населення ділилося з ними, чим могло, гостило їх як рідних братів, при тому вказуючи на повстанську боротьбу – свідчить про почуття соборності і революційного наставлення. Самі селяни з власної ініціативи підходили до східняків з революційними кличами”[26].

Керівництво українського націоналістичного руху завжди розуміло важливість пропаганди й агітації, зокрема серед жителів Наддніпрянської України. Даючи вказівки для військових політвиховників та пропагандистів, Провід ОУН-р наголошував, що збройна боротьба неодмінно має бути поєднана з пропагандистською роботою. Бійці УПА на Наддніпрянщині, крім власне бойових дій, повинні були проводити мітинги й віче, де роз’яснювати цілі й завдання націоналістичного руху. У виданій 12 червня 1944 р. інструкції прямо говорилося, що „кожен повстанець повинен бути агітатором: повинен пропагувати Українську Революцію серед населення під час постоїв, при зустрічі з людьми, по хатах”. Політвиховна робота у відділах УПА мала таке ж важливе значення, як і військовий вишкіл[27]. Політично-пропагандистська робота, разом з розвідкою й бойовими діями, належала до загальних завдань рейдових відділів. До інших завдань належали: ознайомлення населення з програмою українського націоналістичного руху, роз’яснення населенню щодо антиповстанської пропаганди, піднесення й закріплення в народі віри в перемогу. Для реалізації поставлених завдань відділи УПА повинні були влаштовувати збори, свята-концерти, поширювати політично-пропагандистську літературу та проводити співбесіди. До таких заходів самі повстанці мали бути відповідно підготовлені. Хорунжий УПА В. Щитенко наголошував, що політвиховник повинен отримати якнайбільше інформації, необхідної для пропагандистської роботи, про територію на яку заплановано рейд, ворожий терор і пропаганду та загальні настрої. Він повинен засвоїти сам і досягти засвоєння стрільцями необхідного знання для проведення масової політичної роботи серед населення, підготувати хористів, декламаторів, доповідачів тощо, які б займалися організацією свят, концертів, розважальних вечорів[28].

Враховуючи складнощі в утриманні збройних відділів на Наддніпрянщині, керівництво націоналістичного руху надавало рейдам виняткового значення. За визначенням підпільників, підґрунтя для поширення збройної боротьби на центральноукраїнських землях існувало. Командир „Роман” із УПА-Південь у серпні 1944 р., характеризуючи підконтрольну йому територію, вказував, що „терен не використаний нами, хоч можливості роботи є, може кращі, як деінде. … Настрій населення виразно протибільшовицький, але народ пока пасивний. Люди майже на кожному кроці виявляють вороже наставляння до сталінського режиму, але активного спротиву не помічається”. Через це, на думку „Романа”, рейдування відділів УПА – негайна потреба для означеної території[29].

На зламі 1943–1944 рр. у Кам’янець-Подільській області рейдував курінь УПА-Південь під командуванням Я. Білинського („Бистрого”), який вів бої з німецькою поліцією та радянськими партизанами. Місячний рейд дав підстави стверджувати, що на Наддніпрянщині є багато можливостей для революційної боротьби[30]. Активність ОУН та УПА, спрямована на розширення географічних меж збройної боротьби не залишилася поза увагою радянських спецслужб. 11 квітня 1944 р. Управління контррозвідки „СМЕРШ” 1-го Українського фронту повідомляло Секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова про те, що командування УПА має намір передислокувати частину своїх відділів з території Волині–Полісся у східні області України[31]. Інформація радянської контррозвідки підтвердилася. Протягом квітня–травня 1944 р. з північно-західних українських земель на Схід відійшли три повні сотні з куреня „Острого”, одна сотня куреня „Кори” під командуванням „Однорога”, відділи Ф. Воробця („Верещаки”) та курінь „Яреми”. Відділи „Верещаки” в травні й червні 1944 р. вели бої з радянськими військами в Житомирських лісах, де також оперував курінь УПА під командуванням уродженця Наддніпрянщини, колишнього офіцера Червоної армії „Квартиренка-Польового”[32]. У цей же час повстанські відділи виявляли активність у Ладижанському, Іванівському та Чорнобильському районах Київської області[33] та на Сумщині[34].

Згідно з інформацією націоналістичного підпілля, повстанські відділи у 1944 р. оперували також на Дніпропетровщині[35], під Києвом, Харковом та Полтавою[36]. Інших підтверджень цієї інформації немає, що ускладнює встановлення її достовірності.

На літо 1944 р. припадає чергова реорганізація структури націоналістичного руху, яка торкнулася й території Наддніпрянщини. Житомирська область і західна частина Київської області були включені до північно-східної Генеральної округи в рамках НВРО під командуванням Ф. Воробця. Кам’янець-Подільська, Вінницька й південна частина Київської області були закріплені за південно-східною Генеральною округою (криптонім „22”). Кожна Генеральна округа поділялася на три військові округи. Зазнали реорганізації також і відділи УПА, які діяли на цій території. Групи УПА-Північ „Заграва”, „Турів” і „Тютюнник” переформовано у з’єднання груп „33” („Завихост”) і „44” („ЗГ”, „444”), які діяли на території північно-західної та північно-східної Генеральної округи. На території південно-східної Генеральної округи надалі діяла УПА-Південь разом із включеною до її складу групою „Богун” (ймовірно, під назвою „Донбас”) під загальним керівництвом В. Кука.

Частина підрозділів з’єднаних груп „44” діяла невеликими групами по 5-20 осіб у східних районах Генеральної округи на Житомирщині і Київщині. Невеликими групами по 20-50 бійців діяли частини підрозділів УПА-Південь у південно-східних районах Генеральної округи – у Кам’янець-Подільській, Вінницькій й Київській областях[37].

Восени 1944 р. командування УПА-Північ направило на Житомирщину й Київщину 17 груп, які повинні були організувати нові осередки націоналістичного руху. Зокрема, в райони Єльська, Овруча, Чорнобиля пішли групи „Вітра”, „Дуная” та „Кошового”. Повстанські відділи спіткала невдача. Багато сіл виявилися заблокованими винищувальними батальйонами, відчувався брак харчів, постійні сутички з відділами НКВС вели до втрат особового складу. З 17 груп лише 6 втрималися на запланованій території: „Самушка” (Житомир), „Ванька” (Іванків), „Палія” (Козятин), „Романа”, „Деркача” і „Радченка” (Андрушівка). Окремі повстанці осіли в районах Поповичі, Потієвки, Малин, Чорняхів[38].

По іншому склалася ситуація у Кам’янець-Подільській області. Секретар місцевого обкому КП(б)У А. Устенко у жовтні 1944 р. в доповідній записці на ім’я М. Хрущова повідомляв, що область дуже „засмічена” контрреволюційним елементом, який є базою для існуючих та створюваних „бандитських” відділів. Він вказував, що найбільш небезпечними за наявністю повстанських відділів є Берездівський, Плужнянський, Славутський, Базалійський, Теофіпольський, Сатанівський, Ляховецький та Смотрицький райони, які межують із західними областями України[39].

Продовження активних дій повстанських відділів у черговий раз примусило радянське керівництво до протидії. Зокрема, Військова рада Київської військової округи своєю директивою від 26 вересня 1944 р. за № 0079047 поклала відповідальність за боротьбу з українськими самостійниками в районах дислокації військ округи на командирів з’єднань і частин військової округи. У рамках виконання директиви була посилена боротьба проти загонів УПА на Житомирщині. Крім того, створювалися спецвідділи швидкого реагування[40].

Хоч посилювався тиск радянської влади на сили націоналістичного руху, командир Південної військової округи „Богун” УПА-Північ П. Олійник залишався прихильником активних дій, у тому числі й на східних землях. Він вважав, що невеликі відділи УПА, „а навіть боївки мусять постійно проникати в терени України і бути на місцях розсадниками революційної боротьби проти сталінської системи правління”. На його думку, необхідно „вдертися на схід, бодай одиницями, в якій б то формі не було”, „морально підготувати себе до твердих умовин праці і вивчити докладно більшовицьку дійсність і бути невблаганними та видержливими у праці”[41].

Однак у середовищі ОУН та УПА мали місце й песимістичні погляди на стан і перспективи боротьби. Зокрема, провідник „Орест” у складеному ним звіті підкреслював неможливість закріпитися на довший час і дуже обмежену свободу пересування. Для таких висновків були підстави: незважаючи на активні дії, всі спроби забезпечити сталу дислокацію відділів УПА на території Кам’янець-Подільської, Вінницької, Житомирської та Київської областей завершувались невдачею. Тому повстанці, що вели бойові дії у цих районах, були змушені час від часу відходити на захід і після короткого відпочинку знову повертатися у відведені їм оперативні ділянки[42].

Виснажлива боротьба націоналістичного підпілля та повстанської армії з радянською владою спричинила відчутні втрати, гинули керівники та командири.

Націоналістичний рух для самозбереження й продовження боротьби був вимушений не втрачати динаміки, зокрема через реорганізацію. Чергова ротація відбулася наприкінці 1944 – на початку 1945 р., внаслідок чого Кам’янець-Подільщина відійшла до структури західноукраїнських земель, за винятком декількох північних районів (до шепетівських лісів), які залишилися у складі північно-східного краю, створеного на основі Генеральної округи. Крім того, до складу північно-східного краю входила Житомирська округа, на чолі якої стояв М. Мельник („Павло”). УПА-Південь також було реорганізовано та скорочено. Частину її відділів було передано до УПА-Північ та УПА-Захід. Основою південної групи було з’єднання „Холодний Яр” під командуванням С. Котика („Докса”)[43].

Умови діяльності були несприятливими, але, відділи УПА намагалися проникнути на Схід. Протягом осені й зими 1944–1945 рр. повстанці здійснили 12 рейдів на Наддніпрянщину, з них 2 великих із виходом до Дніпра біля Києва[44]. Невеликі боївки діяли у лісах Сумщини й Чернігівщини[45] та прикордонних до Західної України областях. Інколи повстанські акції мали досить зухвалий характер. 12 січня 1945 р. відділ УПА в кількості приблизно 200 бійців здійснив напад на тодішній районний центр Городниця Житомирської області. У результаті було вбито 9 та поранено 8 членів районного партактиву та спалено всі радянські та партійні установи (райком, райвиконком, райвідділ НКВС, райвідділ НКДБ, райвідділ зв’язку тощо)[46].

Загалом, згідно з неповним реєстром бойових дій УПА, протягом 1944–1946 рр. повстанські відділи здійснили 15 масштабних бойових операцій у Кам’янець-Подільській, Вінницькій, Житомирській, Київській, Черкаській та Полтавській областях, охопивши таким чином майже всю територію Правобережної України[47].

У другій половині 1945 р., після розформування (ліквідації) більшості великих підрозділів УПА на Волині–Поліссі, роль основної бойової сили поступово перейшла до Служби безпеки ОУН-р. Служба безпеки, як окрема структура націоналістичного руху, що невпинно перетворювалася на антирадянське підпілля, стала певним бар’єром на шляху агентурно-оперативної діяльності радянських спецслужб. З літа 1945 р. внутрішньоорганізаційна діяльність Служби безпеки зосереджувалася на посиленні всіх структур „найпевнішими і найздібнішими кадрами” ОУН, „виробленні чуйності” кадрів до дій агентури, вивченні методів роботи НКВС.

Після переходу націоналістичного руху до нових форм збройно-підпільної боротьби, наступного, 1946 року УПА на Волині–Поліссі була остаточно ліквідована. У процесі її ліквідації командири переходили на різні щаблі підпільної мережі, за вищими командирами залишалися функції керівників формальних структур УПА, а колишні начальники розпущених штабів опікувалися діяльністю військових референтур. Формальну роботу не припинили лише оперативно-персональні відділи штабів УПА-Північ та УПА-Південь і з’єднань ім. Хмельницького, „44” й „Холодний Яр”[48].

Таким чином, у 1944–1946 рр. на Наддніпрянщині продовжувалася боротьба за створення самостійної української держави. Зміна ситуації в німецько-радянській війні, звільнення території України від німецької окупації внесли корективи у націоналістичний рух, представники якого були змушені пристосовуватися до нових умов діяльності.

Основними напрямками діяльності підпілля ОУН-р та відділів УПА на Наддніпрянщині у 1944–1946 рр., як і в попередні роки, були: організаційно-мобілізаційний, пропагандистський та терористично-бойовий (військовий). Перший полягав у спробах відновити організаційну мережу націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині та залучити нових членів до ОУН-р. Проводилася робота зі спеціалістами із Наддніпрянщини, які були відрядженні на Західну Україну для відбудови народного господарства. Серед цих спеціалістів, в рамках виконання „Пропагандивних вказівок” Проводу ОУН-р цілеспрямовано поширювалися агітаційно-пропагандистські матеріали із закликами приєднуватися до націоналістичного руху.

Військовий напрямок реалізовувався через діяльність відділів УПА. Підрозділи УПА на Наддніпрянщині дислокувалися на території правобережних областей, головним чином Житомирської, Вінницької та Кам’янець-Подільської. Поруч з ними діяли рейдові групи УПА, які досягали Київської, Черкаської та Кіровоградської областей. Боротьба УПА в 1944–1946 рр. була спрямована головним чином проти радянської влади, яка відновилася на українських землях, що були звільнені від німецьких окупантів.

У той час, коли більшість українських земель вже перебували під контролем радянської влади, на Наддніпрянщині органи НКВС-НКДБ вели боротьбу із націоналістичними осередками та окремими оунівцями. Протягом 1944–1946 рр. радянськими органами державної безпеки на Наддніпрянщині було заарештовано, за попередніми підрахунками, 2988 членів ОУН. Найбільшу кількість було заарештовано у центрах краєвих проводів: Києві (644 особи) та Дніпропетровську (342 особи).

Військові частини радянських спецслужб проводили регулярні операції проти відділів УПА. Для досягнення кінцевої мети – ліквідації спротиву – керівництво УРСР та спецслужб вдавалося до широкомасштабних агентурно-провокаційних заходів, зокрема до створення псевдоосередків ОУН на Наддніпрянщині під керівництвом агента НКВС Л. Захаржевського. Після завершення німецько-радянської війни боротьба з УПА посилилася. До антиповстанської боротьби на Наддніпрянщині залучалися також учасники радянських партизанських загонів.

Не зважаючи на це, націоналістичне підпілля та Українська повстанська армія продовжували свою діяльність, пристосовуючись до нових умов боротьби. Лише вчасна реакція на дії радянської влади дозволяла уникнути значних втрат у особовому складі та вберегти підпільні осередки. Під впливом протиборства та матеріальних втрат, керівництво спротиву станом на 1946 р. в межах Волині–Полісся прийняло рішення розформувати повстанські відділи. Однак це не означало припинення боротьби. Націоналістичний рух перейшов у свою нову стадію – дія малими групами.

[1] Кентій А. Українська повстанська армія в 1944–1945 рр… – С. 73-74.

[2] Літопис УПА. Нова серія. – Т. 2. – С. 48-50.

[3] Сергійчук В. Український здвиг: Наддніпрянщина… – С. 365-367.

[4] Содоль П. Українська повстанча армія, 1943–49… – С. 50.

[5] ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 66. – Арк. 105-106.

[6] Кук В., maidan.org.ua. УПА в запитаннях і відповідях Головного Командира – Львів: Галицька видавнича спілка, 2007. – С. 47.

[7] Содоль П. Українська повстанча армія, 1943–49… – С. 50-52.

[8] Вовк О. Короткий нарис діяльності УПА та її запілля… – С. 186-189.

[9] Кентій А. Українська повстанська армія в 1944–1945 рр… – С. 88-89.

[10] Нікольський В. Підпілля ОУН (б) у Донбасі… – С. 106-110.

[11] ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 372. – Т. 1. – Арк. 330.

[12] АПС ЦДВР. – Ф. 3. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 37.

[13] Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз : [у 2 кн.]. – К.: Либідь; Військо України, 1994. – Кн. 1. – С. 360-362.

[14] Вєдєнєєв Д., Биструхін Г. „Повстанська розвідка діє точно й відважно…”… – С. 211-212.

[15] АЦДВР. – Ф. П. Касіянчука. – О.з. 77. – Арк. 1-2.

[16] АЦДВР. – Ф. П. Касіянчука. – О.з. 63. – Арк. 1-2.

[17] Сергійчук В. Самі себе звоювали. Діяльність винищувальних батальйонів проти українського національно-визвольного руху. – К.: УВС, 2003. – С. 28.

[18] Русначенко А. Народ збурений… – С. 234-235.

[19] ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 32. – Арк. 154.; Сергійчук В. Український здвиг: Наддніпрянщина… – С. 403-405.

[20] Русначенко А. Народ збурений… – С. 240.

[21] Дзьобак В. Конфлікти в ОУН (Б)… – С. 75-79.

[22] Шанковський Л. Ініціятивний комітет для створення Української Головної Визвольної Ради: постання і дія у 1943–1944 рр. Спогад і коментар // Літопис Української повстанської армії. – Торонто; Львів: Видавництво „Літопис УПА”, 2001. – Т. 26: Українська Головна Визвольна Рада: документи, офіційні публікації, матеріяли. – Кн. 4: Документи і спогади. – С. 51-53.

[23] УГВР в світлі постанов Великого Збору… – С. 3-16; Тимчишин Я. Український підпільний парламент і уряд. – Львів: Тріада плюс, 2004. – С. 16-18.

[24] Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси… – С. 327-328.

[25] Русначенко А. Народ збурений… – С. 359.

[26] АПС ЦДВР. – Ф. 3. – Оп. 1. – Спр. 11. – Арк. 14-15.

[27] Сергійчук В. Український здвиг: Наддніпрянщина… – С. 405-406.

[28] Щитенко В. Рейди. – Київ; Львів: Б.в., 1946. – С. 1-3.

[29] Літопис УПА. Нова серія – Т. 8. – С. 472.

[30] АПС ЦДВР. – Ф. 3. – Оп. 1. – Спр. 11. – Арк. 2.

[31] Літопис УПА. Нова серія. – Т. 4. – С. 228.

[32] АЦДВР. – Ф. ЗЧ ОУН м. Нью Йорк. – О.з. Zbirka 1. – Арк. 30.

[33] АЦДВР. – Ф. П. Касіянчука. – О.з. 1. – Арк. 1-2.

[34] ОУН-УПА на Сумщині. – Кн. 1. – С. 50.

[35] АЦДВР. – Ф. М. Лебедя. – О.з. 164. – Арк. 3.

[36] АЦДВР. – Ф. ЗЧ ОУН м. Нью Йорк. – О.з. Zbirka E 4. – Арк. 7.

[37] Вовк О. Короткий нарис діяльності УПА та її запілля… – С. 199-201.

[38] Кентій А. Українська повстанська армія в 1944–1945 рр… – С. 174.

[39] АЦДВР. – Ф. П. Касіянчука. – О.з. 88. – Арк. 1.

[40] Літопис УПА. Нова серія. – Т. 4. – С. 295-296.

[41] Кентій А. Українська повстанська армія в 1944–1945 рр… – С. 175.

[42] Там само. – С. 176-177.

[43] Вовк О. Короткий нарис діяльності УПА та її запілля… – С. 207-209.

[44] Вістки з краю // Бюлетень українського визвольного руху. – 1945. – № 3. – С. 19.

[45] ОУН-УПА на Сумщині. – Кн. 1. – С. 66.

[46] АЦДВР. – Ф. П. Касіянчука. – О.з. 68. – Арк. 1.

[47] УПА в світлі документів з боротьби… – С. 30-190.

[48] Вовк О. Короткий нарис діяльності УПА та її запілля… – С. 217.