ОУН на Наддніпрянщині під час німецької окупації (1941–1943 рр.)

Автор: . 08 Бер 2016 в 0:05

Пропонуємо увазі читачів уривки з монографії Юрія Щура “Український націоналістичний рух на Наддніпрянщині (1920–1955 рр.)” (Запоріжжя, 2011)

 

Юрій Щур

 

ОУН на Наддніпрянщині під час німецької окупації (1941–1943 рр.)

 

 

З початком німецько-радянської війни, паралельно із членами ОУН-р, на Наддніпрянщину вирушили три похідні групи ОУН, на чолі якої стояв А. Мельник. Маршрут північної групи був: Дубно – Шепетівка – Житомир – Київ – Полтава – Харків; середньої – Проскурів (Хмельницький) – Вінниця – Умань – Кіровоград – Дніпропетровськ – Донбас; південної – з Вінниці на Балту – Одесу – Миколаїв – Кубань[1]. Окрему похідну групу створили вихідці із Буковини й Бессарабії, об’єднані у Буковинський курінь. Згідно з рішенням представників ПУН О. Сеника й М. Сціборського, курінь мав пробиватися через Проскурів і Вінницю до Києва, де перейти у підпорядкування заступника голови ОУН О. Ольжича – керівника наддніпрянських осередків[2]. Керував куренем штаб, до якого входили Ю. Андрук („Буревій”), Осташек („Грім”), Лукіянюк („Тиміш”) та Хмара. Загальне керівництво здійснював провідник куреню П. Войновський[3].

Вже на початку німецько-радянської війни, у другій половині липня або на початку серпня 1941 р. було сформовано спеціальну першу Київську похідну групу на чолі з Бак-Бойчуком і Я. Гайвасом. Група, що складалася з восьми осіб, мала дійти до столиці України, де повинна була займатися відродженням національного руху[4].

До завдань членів похідних груп входила організація сільських рад, а в районних центрах – народних рад. Для забезпечення правопорядку планувалося організувати народну міліцію, яка мала підпорядковуватися народним радам[5]. Також члени похідних груп отримали завдання використовувати всі легальні засоби – адміністрацію, освіту, культуру, господарство, суспільну допомогу – „для зрушення й активізації громадськості”[6].

У перші місяці війни роботу ОУН на Наддніпрянщині координувала референтура східноукраїнських земель при крайовій екзекутиві західних українських земель у Львові, яка, зокрема, займалася також переправкою членів організації та підпільної літератури. За перші кілька тижнів свого існування, референтура відправила на Наддніпрянщину кількасот оунівських активістів, які після короткого інструктажу, перевірки організаційної та ідеологічної підготовки спрямовувалися до зв’язкових пунктів на Наддніпрянщині, де на них чекали остаточні призначення[7].

На Наддніпрянщині Центральне керівництво очолив О. Кандиба (О. Ольжич). Оцінюючи можливості і засоби роботи на східноукраїнських землях, спираючись на доручення Голови ПУН А. Мельника, Центральне керівництво наказало всім членам похідних груп гнучко використовувати всі форми легальної діяльності для налагодження роботи[8].

У перші дні німецько-радянської війни організація зазнала відчутної втрати. 30 серпня 1941 р. у Житомирі, що став основною базою ОУН на шляху до Києва, від руки диверсанта Кузія загинули два члени ПУН О. Сеник („Грибівський”) та М. Сціборський. Довгий час члени мельниківської групи звинувачували у вбивстві ОУН-р, яка, в свою чергу, відмежувалась від цих подій, вважаючи їх акцією агентів гестапо, або НКВС[9].

Члени ОУН, на відміну від своїх опонентів з ОУН-р, які у перші ж дні війни проголосили відновлення Української Держави, чим викликали репресії німецьких спецслужб, поводили себе обережніше, демонструючи за кожної нагоди лояльність до нової влади. ПУН вважав, що перемога Німеччини над СРСР сприятиме проголошенню української самостійності. ОУН, здавши певною мірою свої позиції на Галичині й Волині „бандерівцям”, дбала в першу чергу про зміцнення впливу на Центральній і Східній Україні. Успіхом ОУН було те, що їм вдалося поширити свій вплив на м. Київ. Зокрема, ще до вступу німецьких військ 19 вересня 1941 р. до столиці, три члени похідної групи ОУН встановили на дзвіниці Софійського собору синьо-жовтий прапор[10].

З перших днів перебування у Києві члени похідних груп ОУН приступили до організації місцевого самоврядування. 21 вересня 1941 р., за сприяння О. Ольжича, було створено Київську міську раду, яку до 25 жовтня 1941 р. очолював історик О. Оглоблин. До нагальних проблем, які мала вирішувати рада, входило: нормалізація життя Києва, відновлення постачання води, електроенергії, роботи громадського транспорту та відновлення культурно-освітніх закладів[11].

Поліція у Києві була створена також представниками ОУН. 21 вересня 1941 р. сюди із Житомира прибув Б. Коник разом з 18 козаками. Через два дні їм на допомогу надіслано „Козацьку сотню” поручника І. Кедюлича („Чубчика”). 29 вересня 1941 р. без будь-якої участі німецької влади почала діяти Команда української поліції м. Києва, якою керував поручник А. Орлик. Після прибуття до столиці Буковинського куреня загальна чисельність українських воєнізованих формувань, що не були підконтрольними нацистській адміністрації, сягнула 1,5 тис. осіб.

Військове командування не виступало проти українських формувань, оскільки не бажало самостійно забезпечувати дотримання правопорядку. Після прибуття до Києва охоронної поліції та СД українські формування отримали назву Шуцманшафт („охоронні підрозділи”) й були підпорядковані німецькій поліції порядку. Відповідно до наказу рейхсфюрера СС і шефа німецької поліції Г. Гіммлера від 6 листопада 1941 р., Команду української поліції перейменовано у Штаб української охоронної поліції на чолі якої поставлено Г. Захвалинського[12].

Незважаючи на те, що керівництво ОУН різко критикувало Акт відновлення Української держави, проголошений ОУН-р, як нерозважливий і авантюрний хід, саме прагнуло в Києві сформувати прототип українського уряду, який, щоправда, обережно назвали „Національною Радою”. Члени похідних груп ОУН під час формування цієї та інших структур намагалися не дратувати окупаційну владу жодними радикальними деклараціями. Натомість вони залучали до роботи найбільш авторитетних місцевих діячів і намагалися створити образ більш „поважної й респектабельної” організації в очах окупантів, щоб справити враження серйозного партнера[13].

4 жовтня 1941 р. було проведено Установчі збори, на яких створено Українську національну раду (далі – УНРада) на чолі з ректором Київського політехнічного інституту М. Величківським. Рада була сформована з представників різних політичних угрупувань і течій: гетьманців, республіканців, націоналістів (ОУН) та безпартійних. Члени ОУН-р до співпраці не запрошувалися. Окремо було надано представництво Українській православній церкві (протоієрей П. Касянчук) та екзильному Уряду УНР (адвокат М. Багринівський). Тоді ж було обрано Президію УНРади, до складу якої увійшли А. Барановський (1-й секретар), І. Дубина (2-й секретар), О. Бойдуник (заступник 2-го секретаря, співробітник голови ради для зв’язків з німецькою владою). Загальна кількість делегатів Української національної ради складала 130 осіб[14].

За сприяння Київської української адміністрації та національної ради було відновлено навчальний процес у початковій, середній та вищій школі, роботу Академії Наук, засновано Інститут студій української визвольної боротьби на чолі з членом ПУН генералом М. Капустянським. Для організації позашкільного дозвілля й самоосвіти розпочалося створення товариств „Просвіта” та „Січ”. У процесі становлення господарського життя створено Всеукраїнську кооперативну спілку та професійні спілки: письменників, образотворчого мистецтва, музикантів, лікарів і медичних працівників, інженерів тощо. Для відновлення релігійного життя створено Українську церковну раду.

Було створено також Український червоний хрест, який, зокрема, опікувався полоненими червоноармійцями. У складі Українського червоного хреста існувала окрема група, яка займалася нелегальним налагодженням контактів із полоненими, допомогою в організації втечі. З великою обережністю в Києві й окрузі проводився облік і концентрація кадрів національно-свідомих військовиків Наддніпрянщини, для чого створено військовий клуб ім. П. Полуботка з філіями[15].

Активізація українського літературного життя у Києві пов’язана з діяльністю поетеси О. Теліги, яка очолила Спілку українських письменників. Під її редакцією почав виходити літературно-мистецький альманах „Літаври” як додаток до газети „Українське слово”. За доволі короткий час довкола Спілки, газети й альманаху вдалося згуртувати творчу інтелігенцію, яка щиро йшла на співпрацю з ОУН для відродження української культури й духовності[16]. У „Літаврах” друкувалися твори літераторів – членів ОУН О. Ольжича, О. Теліги, діячів національно-культурницького руху О. Олеся, Є. Маланюка, Ю. Липи та українських радянських авторів: М. Хвильового, Г. Косинки, К. Влизька, Є. Плужника й Д. Фальківського[17].

„Українське слово” почало виходити у вересні 1941 р. в Житомирі. Після захоплення німецькою армією 19 вересня 1941 р. Києва видання було перенесене до столиці. Редактором газети став член ОУН І. Рогач. Наклад коливався між 20 й 50 тис. примірників. Як додаток до газети виходив часопис „Література і мистецтво”, редагований М. Ситником. Згодом це видання трансформувалося у альманах „Літаври”. „Українське слово” перебувало під контролем німецького цензора, що зобов’язувало до розміщення на шпальтах газети військових відомостей з Головної квартири німецької армії тощо[18].

У перші місяці німецько-радянської війни члени похідних груп ОУН намагалися створити ланки й в інших областях Наддніпрянщини, зокрема на Полтавщині, Харківщині, Дніпропетровщині тощо[19].

Для створенням оунівської мережі в м. Умані на Черкащині зі складу Буковинського куреня була відряджена група із 33 членів на чолі з провідником Богуном. Не встигнувши розгорнути будь-яку діяльність, націоналісти були спровоковані й заарештовані гестапо[20]. Відродженням національного й культурного життя у Кам’янці-Подільському від імені ОУН займався М. Чирський[21].

Полтавська організація була створена за участі членів похідної групи Б. Коника й О. Бабія. Керівником місцевого підпілля було призначено М. Соколовського („Біду”)[22]. Б. Коник займався організацією оунівської мережі й на Харківщині, де німецька влада була лояльною. Тому вдалося налагодити легальну діяльність. Відділ пропаганди Харківської міської управи фактично перетворився на центр ОУН[23].

Члени ОУН намагалися закласти осередки і на Півдні України. У м. Миколаєві наприкінці серпня 1941 р. ОУН вдалося створити й очолити громадську владу у місті. Головою міської управи став професор О. Масікевич, начальником поліції – професор В. Сирецький, пропагандою й агітацією займався студент В. Баранецький, який одночасно був редактором нової газети „Українська думка”[24]. До Дніпропетровська з метою організації оунівської сітки наприкінці жовтня 1941 р. прибув Я. Самотовка, який влаштувався на роботу перекладачем при місцевому університеті[25]. Відомо про перекидання організаційних кадрів із Києва на Донбас та Крим[26]. Зокрема, у 1941–1942 рр. діяльністю ОУН на Донбасі керував О. Зибачинський, перед тим провідник ОУН на Буковині, Бессарабії та Марморощині[27].

Невдачею закінчилася спроба членів похідних груп закріпитися у Запоріжжі. Згідно з наказом гестапо, частина оунівців була вислана за межі міста. Інші члени організації, що прибули самостійно, не мали зв’язку із керівництвом, внаслідок чого влилися до підпілля ОУН-р[28].

Продовжуючи діяльність легальними засобами, керівництво ОУН запланувало відзначити 20-річчя розстрілу радянськими військами під м. Базар на Житомирщині бійців Армії УНР – учасників Другого Зимового походу. Відзначення стало предметом наради Центрального керівництва ОУН
1 листопада 1941 р. Основна мета планованого заходу полягала у гідному відзначення історичної дати та скріпленні національних настроїв на Житомирщині. Також наголошувалося на збереженні нейтральності щодо німецької влади, оскільки до конфронтації з ними ОУН не готова[29]. Відзначення 20-х роковин подій під Базаром відбулося 21 листопада 1941 р. Мітинг зібрав багато людей з Житомирщини й Київщини. Із політичних сил були представлені ОУН та ОУН-р.

Це відзначення стало офіційним приводом для німецької адміністрації провести перші арешти й розстріли керівництва й членства ОУН, зокрема на Житомирщині[30].

Незадовго до подій під Базаром розпочався тиск на УНРаду. Спочатку керівництво німецької цивільної адміністрації у Києві запропонувало перетворити раду на Український громадський комітет. Після відмови від такої пропозиції, 17 листопада 1941 р. діяльність УНРади була заборонена, а її члени перейшли в підпілля[31].

У зв’язку з початком репресій, ПУН доручив членам ОУН, які легально працювали в культурно-науковій, шкільній, громадській, господарській сферах і не могли перейти до підпілля, виїхати на Захід. Перебуваючи під загрозою арешту гестапо, із Києва виїхав і О. Ольжич, передавши обов’язки провідника Центрального керівництва Я. Гайвасу („Бистрому”)[32]. Незважаючи на такі запобіжні заходи, у грудні 1941 р. німецька поліція безпеки провела арешти й розстріли членів організації у Миколаєві, Чернігові, Полтаві, Кам’янці-Подільському. Особливо нищівного удару по ОУН було завдано у Києві, де знищено працівників редакції „Українського слова” І. Рогача, публіциста Я. Оршана („Чемеринського”) тощо. Засновану націоналістами газету „Українське слово” було заборонено, на її місці з’явилося „Нове Українське Слово”, яке очолив відвертий колаборант К. Штепа[33].

З огляду на таку ситуацію постала необхідність перебудови всієї тактики та методики роботи ОУН на Наддніпрянщині. Орієнтація на німецьку допомогу у справі створення незалежної України й надії на проведення роботи легальним шляхом розконспірувало організаційні кадри, тому удар німецьких спецслужб міг паралізувати всю оунівську мережу на східноукраїнських землях. Саме через це у грудні 1941 р. предметом нарад Центрального керівництва стала проблема перебудови праці ОУН. У виробленні нової лінії діяльності брали активну участь члени вищого керівництва: Я. Гайвас, генерал М. Капустянський та О. Бойдуник. Наслідком обміну думок і узгоджень стала нова інструкція для роботи ОУН на Наддніпрянщині, яка стала обов’язковою до виконання з 4 грудня 1941 р. Головні положення інструкції були такими: звернути головну увагу на творення глибоко законспірованої підпільної організаційної мережі під керівництвом нерозконспірованих членів Організації; готуватися до довготривалої боротьби з німецькими окупантами, використовуючи усі засоби виховання, вишколу тощо. Окремо варто було зосередити увагу на агентурі німецьких та радянських спецслужб. Розконспіровані члени ОУН повинні переправлятися для роботи в інші райони, звертаючи увагу на невеликі міста й села.

Необхідно також було „розвантажити” Київ, залишивши у ньому лише найбільш потрібні організаційні кадри. Інші члени повинні займатися розбудовою підпілля на Київщині, Лівобережжі та Півдні України. Члени ОУН мали звернути увагу на військовий елемент й прискорено накопичувати зброю[34].

Як згадував Я. Гайвас, окремо стояло питання, пов’язане із громадським життям. Враховуючи рекомендації Центрального керівництва та загрозу репресій, оунівці залишили посади у органах самоврядування. Щоб заповнити кадровий вакуум, на вакантні місця залучалися симпатики, або ж просто патріотично налаштовані спеціалісти. Розбудовуючи діяльність в нових умовах, ОУН вийшла на рівень співпраці з адміністративними діячами через зв’язкових, які не були заангажовані в підпіллі, забезпечивши цим більшу конспірацію[35].

Робота в рамках нової лінії через певні причини не була реалізована з такою швидкістю й точністю, як цього вимагала постанова Центрального керівництва. Значна частина розконспірованих членів ОУН залишалася працювати в органах самоврядування, освітніх закладах та ЗМІ. Це полегшило роботу німецьким спецслужбам. У лютому 1942 р. продовжилися репресії проти членів організації. Тоді ж у Києві розстріляно 40 оунівців, серед яких були, зокрема, поетеса О. Теліга, публіцист Кошик та поет Ірлявський. Розстріли продовжувалися й навесні-влітку 1942 р., коли було знищено актив у Лубнах, Полтаві, Кременчуці, Маріуполі, Кам’янці-Подільському та інші[36].

Репресії німецької влади й загибель провідних діячів призвели до кризи всередині мережі ОУН на Наддніпрянщині. За спогадами Я. Гайваса, завдання організації в той момент полягало в тому, „щоб вірно вивчити й проаналізувати стан речей, поставити якнайреальнішу діягнозу розвитку подій і на цьому тлі побудувати дальші завдання”[37]. Крім того, керівництво ОУН на Наддніпрянщині вимагало від ПУН змін у ставленні до німців. На той момент стало зрозуміло, що визначення „німці нас толерують” зазнало повного фіаско, а з ОУН пішли кон’юнктурники й пристосуванці.

Для обговорення наболілих питань було вирішено скликати місцеві конференції у різних частинах України й завершити їх Всеукраїнським з’їздом українських самостійників у Києві. Перша конференція відбулася 24–25 травня 1942 р. в Почаєві. На засіданнях обговорювалися три основні теми: політична, ідеологічно-культурна та організаційно-тактична. Подібні питання протягом літа розглядалися і на конференціях у Проскурові, Полтаві, Дніпропетровську та Джанкої[38].

14–15 серпня 1942 р. у Києві відбувся З’їзд українських самостійників, який отримав свою назву через те, що крім оунівців у його роботі взяли участь представники інших антирадянських організацій. До таких відносилися СВУ-СУМ та представники наддніпрянських клітин УВО й повстанських груп
1920-х рр. Основною на з’їзді була доповідь члена Київської обласної екзекутиви „Гамалії” на тему „Етапи визвольно-революційної боротьби українського народу під большевиками”, яка аналізувала минулу діяльність ОУН. Доповідь Я. Гайваса була присвячена актуальним проблемам ОУН та шляхам їх подолання. Він, зокрема, пропонував тісніше співпрацювати із місцевим населенням, розбудовувати власні збройні сили тощо. Наслідком доповідей та дискусій стали резолюції з’їзду, серед яких оунівці найбільш важливими вважали: 1) співпраця усіх самостійницьких організацій з ОУН;
2) зміцнення та розбудова мережі ОУН; 3) налагодження роботи друкарень ОУН на Наддніпрянщині та збільшення кількості літератури, яка надсилається із Заходу; 4) активізація роботи зі створення військових відділів[39].

Учасники київської наради, доносячи настрої регіональних конференцій, наполягали на залагодженні конфлікту з ОУН-р, посиленні антигітлерівської агітації та створенні збройних формувань[40]. Але, закликів до широкої антинімецької пропаганди в резолюціях не було, а вказівки до створення військових відділів не містили чіткості, окресленої спрямованості. Це вказує на певну стриманість учасників з’їзду та ОУН у цьому питанні[41].

Ще до проведення конференцій та з’їзду, на початку 1942 р., члени ОУН-м приступили до розбудови підпільної видавничо-пропагандивної мережі. Згідно з розділом „Пропаганда” „Інструкції на час подій” головному референту пропаганди підпорядковувалося крайове пропагандивне керівництво. У складі цього органу повинен був існувати інститут націології, де працюватимуть науковці. На рівні області мали існувати інспекторати пропаганди (референт пропаганди, два субреференти й інтелектуально підкуті пропагандисти і теоретики пропаганди). Члени інспекторату мали право виготовляти пропагандистську літературу і друкувати її. На нижчих ланках її лише розмножували та розповсюджували. Субреференти відповідали за технічне обладнання друкарень.

Проте добре продумана пропагандивно-видавнича структура ОУН у більшості випадків так і залишилася на папері через те, що керівництво ПУН, зважаючи на німецькі репресії, не наважилося розгорнути широкомасштабну боротьбу. Підпільний видавничий сектор ОУН був представлений кількома друкарнями, що справляли враження розрізнених осередків. Працівники друкарень не мали у своєму розпорядженні потужної друкарської техніки й користувалися переважно циклостилями, склографами та друкарськими машинками. Протягом весни-осені 1942 р. функціонувала невелика циклостильова друкарня у Києві. Так само недовго діяла друкарня, облаштована Я. Самотовкою у Дніпропетровську. Серед видань ОУН, які друкувалися в роки німецько-радянської війни, на Наддніпрянщині виходив лише часопис „Сурма” (київський варіант)[42].

Враховуючи малі потужності наддніпрянських видавничих центрів, основна маса літератури й листівок потрапляла на східноукраїнські землі із Західної України та Європи. Найбільш масово поширювалися календарі-альманахи „Сурма” й „Наступ”, книги Д. Кардаша (О. Ольжича) „Євген Коновалець” та М. Капустянського про С. Петлюру (передрук з „Розбудови нації”), Ткачука „Український Націоналізм”, М. Сціборського „Націократія” тощо. Підпільник з Наддніпрянщини Ю. Бойко у 1943 р. опублікував книгу „Шлях нації”, де подано основні положення націоналізму, які аналізувалась у порівнянні з більшовизмом, висвітлено діяльність ОУН на Наддніпрянщині протягом 1941–1942 рр.[43].

Після проведення з’їзду українських самостійнків, провідник Центрального керівництва Я. Гайвас виїхав на Захід на зв’язок із членами ПУН. На час його відсутності виконуючим обов’язки провідника був призначений В. Кузьмик („Петренко”), який до цього очолював референтуру пропаганди. Невдовзі після призначення його разом з осередком було заарештовано гестапо. Під час арешту було знищено київський видавничий осередок та реквізовано підготовлене до друку друге число „Сурми”. Одночасно з В. Кузьмиком заарештували керівника Секретаріату ОУН Лоєцьку. Після арештів рішенням ПУН керування справами Центрального керівництва було доручено З. Домазару („Аркадію”). Цю посаду він займав до арешту в 1943 р.[44].

Після проведення репресивних заходів проти членів ОУН, 17 червня 1942 р. начальник німецької поліції безпеки й служби безпеки в Україні повідомляв берлінському командуванню, що в результаті затримання значної кількості оунівців у Києві їх активність далі не розвивається. Він же зазначив, що частина членів ОУН виїхала у Львів, де готувалася до чергового виїзду на Наддніпрянщину. В іншому повідомленні служби безпеки з окупованих територій, від 3 липня 1942 р., зазначалося, що протягом останніх місяців підвищеної або особливої активності ОУН не помічалося. Однак акцентувалася увага на підтримці оунівців серед сільського населення[45].

Через місяць, у серпні 1942 р., німецьке керівництво вже мусило визнати, що ОУН, з лояльної до них структури, перетворилася на відкритого ворога Німеччини. Активізація діяльності ОУН викликала нові арешти. Протягом серпня-вересня 1942 р. німецька поліція безпеки провела арешти у Лубнах, Миколаєві та Києві[46].

Наприкінці 1942 – на початку 1943 рр. дещо змінився соціальний склад ОУН. Якщо на початку свої діяльності на Наддніпрянщині вона мала характер переважно інтелігентської організації, то під час німецьких репресій багато інтелігенції відсіялося, „розчарувалося” та „перейнялося скептицизмом”, тому найбільш перспективною вважалась робота з робітниками та селянами. У Дніпропетровському університеті Я. Самотовка та його помічники встановили контакти зі студентами – вихідцями із робітничого й селянського середовища. Таку спрямованість роботи було помічено і в осередках Слобожанщини, зокрема на Харківщині.

На відміну від підпілля ОУН-р, одеська група ОУН з самого початку не змогла розгорнути жодної акції. Із усієї Трансістрії діяльність проводилася лише у межах Вінницького інспекторату, на чолі якого стояв В. Стасів („Чайка”).

У 1943 р. боротьба ОУН відбувалася в нових умовах. Унаслідок перелому на німецько-радянському фронті невідворотним було повернення радянської влади. З огляду на нові обставини, більша частина членів оунівського підпілля готувалася до еміграції. Усі вони були поділені на два сектори: один сектор евакуювався заздалегідь, виїжджаючи на раніше визначені території в Західній Європі, другий – залишався на місці й мав відійти перед безпосереднім приходом частин Червоної армії. Ареал боротьби ОУН поступово перемістився на Волинь[47].

На території Волині й Полісся вдалося впровадити у життя постанови Центрального керівництва щодо організації збройного спротиву німецькій окупаційній владі. Відповідальними за військову акцію було призначено А. Баранівського, Яценюка („Волинця”) та О. Бабія („Арійця”), яких було направлено із Наддніпрянщини на Волинь[48].

Перші спроби перейти до партизанських методів боротьби було здійснено ще у 1942 р. членами чернігівського осередку ОУН, однак Центральне керівництво вважало такі дії передчасними, тому загін було розформовано[49].

Виконуючи настанови Центрального керівництва, голова інспекторату № 2 (Північна Україна) Барда доручив керівнику Межирицького районного осередку на Рівненщині Кривоносу вийти на зв’язок із отаманом „Поліської Січі” Т. Боровцем („Бульбою”). Наслідком переговорів стала повна співпраця і взаємодія ОУН та „Поліської Січі”[50].

Паралельно з цим ОУН займалася розбудовою власних партизанських відділів. Згідно з планом керівника інспекторату № 2, було закладено три основні партизанські бази: Крем’янецька на чолі із „Блакитним”, Володимирська на чолі із „Білим” та Рівненська (спільно із Головною командою отамана Т. Боровця). Перша група мала завданням поширювати свої дії на Поділля у напрямку на Славуту – Шепетівку – Кам’янець-Подільський, тобто охопити сучасну Хмельницьку область. Друга група – на північ і Галичину, третя – на схід лінією Коростень – Житомир – Київ – Чернігів, охопивши таким чином сучасні Житомирську, Київську та Чернігівську області. Про реалізацію цих планів нічого не відомо.

Скеровуючи діяльність партизанських відділів, керівництво ОУН накреслило їх основні завдання: оборона місцевого населення від німецького, польського і радянського терору; проведення політично-пропагандистських рейдів на територіях, слабо охоплених організаційною сіткою. За умови перебування на території, зайнятій радянськими військами, партизанські відділи ОУН повинні були займатися антирадянською пропагандою в Червоній армії й держапараті, популяризувати гасла національного й соціального визволення та зберігати зв’язок з іншими антирадянськими повстанськими силами для підготовки революційної боротьби[51].

Восени 1943 р. під тиском командування збройних відділів ОУН-р було роззброєно Українську народно-революційну армію отамана Т. Боровця та загони, підконтрольні ОУН. Значна частина рядових стрільців та деякі старшини влилися до складу УПА[52]. Частина членів ОУН, які не бажали залишатися у повстанських відділах, керованих опонентами із ОУН-р, повинні були відійти з української території й продовжити діяльність у інших країнах. Передбачалося перекинути групи двома лініями: а) Білорусь – Литва – Латвія – Естонія, б) Балкани[53].

Таким чином, на кінець 1943 – початок 1944 рр. підпільна мережа ОУН на Наддніпрянщині, фактично, не існувала. Лише у інформації про хід боротьби із залишками формувань УПА і підпілля ОУН на території області за перше півріччя 1949 р. Львівського обкому КП(б)У зустрічаємо згадку про ліквідацію члена східного краєвого проводу ОУН „Дяді”[54]. Даних про роботу ОУН саме на Наддніпрянщині наприкінці 1940-х рр. немає.

Розрізнені члени підпілля, які пережили репресії німецької служби безпеки, потрапили в поле зору радянських спецслужб. Як правило, ОУН в розробку слідчими НКВС не виокремлювалася, а її члени відпрацьовувалися разом з активом ОУН-р[55].

Підбиваючи підсумки роботи ОУН на Наддніпрянщині, В. Верига зазначав, що із учасників похідних груп на західноукраїнські землі повернулося небагато, більшість із них загинула, виконуючи завдання Центрального керівництва. У 1941–1944 рр. ОУН на території України втратила вбитими 4756 членів, у тому числі 5 членів ПУН, 6 крайових провідників і 197 членів вищого керівного складу. Найбільша кількість оунівців – 631 – загинуло у Києві[56]. За підрахунками В. Мартинця, під час діяльності на Наддніпрянщині у 1940-х рр. ОУН втратила 1 керівника та 2 членів Проводу східноукраїнських земель, 24 провідників областей, округ, повітів і міст й інспекторів та 39 членів інспекторатів і проводу ОУН областей, округ і міст східноукраїнських земель[57].

Аналізуючи діяльність ОУН на Наддніпрянщині під час німецької окупації, один з членів підпілля П. Байбак вказував, що організація „виконала свою історичну місію: 1) вона орала толоку духовної виснажености,
2) виполювала концепції псевдо інтернаціоналізму, малоросійства чи холуйства перед окупантом (нищівне заперечення доктрини ІІІ-го Райху),
3) пропагандивно поборювала ідеології облудних систем – комунізму та федералізму: на історичному українському материку ОУН знайшла пригожий грунт та чималу масу людей з різних суспільних прошарків для заякорення ідей ОУН та державницької незалежности, 4) ОУН защепила в українському суспільстві постулят самостійної, суверенної і соборної української держави, як імператив історичної боротьби українського народу за свободу і незалежність. Діяльність ОУН притягла до своєї орбіти надзвичайно цінних і обдарованих місцевих людей, які часто служили їй, як учителі та дорадники”[58].

В загальних рисах, погоджуємося з оцінкою П. Байбака. Адже у своїй діяльності на Наддніпрянщині під час німецької окупації ОУН, на нашу думку, проявилася переважно як культурницька організація. Вважаємо, що помилкою керівництва ОУН була орієнтація на легальні засоби діяльності, що призвело до розконспірації значної частини членів націоналістичного підпілля, зокрема активу та провідників.

Неготовність ОУН до активної антинімецької діяльності яскраво проявилася на зламі 1941–1942 рр., коли з початком німецьких репресій, всупереч розробленим інструкціям про перехід у підпілля, члени організації не змогли переорієнтуватися на нові умови діяльності.

На нашу думку, у діяльності ОУН на Наддніпрянщині можна виокремити такі періоди:

Перший період (червень – грудень 1941 р.) характеризувався легальними методами діяльності, що спиралась на певну підтримку німецької окупаційної влади. Основними напрямками ОУН були: налагодження суспільно-політичного життя на окупованих територіях, створення органів місцевого самоврядування, відродження освітніх і культурних закладів. Найбільшого успіху в цьому вона досягла у Києві.

Для другого періоду (січень – липень 1942 р.) характерна активізація німецьких репресій та пошук ОУН шляхів виходу із організаційної кризи. Внаслідок арештів, організація втратила багатьох з провідного активу, зокрема поетесу О. Телігу, яка займалася відродженням українського літературного та культурного життя у Києві. Уникаючи репресій, з Наддніпрянщини виїхав голова Центрального керівництва О. Ольжич. Значною помилкою ОУН була велика зосередженість членів у Києві, що дало змогу репресивним органам швидко розкрити майже усю мережу. За цих умов постала нагальна потреба переорієнтації на нові засоби боротьби, фактично – кардинальні зміни стратегії та тактики ОУН.

Третій період (серпень 1942 – кінець 1943 р.) характеризувався спробою переходу до активної боротьби. Після проведення Всеукраїнського самостійницького з’їзду в серпні 1942 р. ОУН вдалося поширити свою діяльність на деякі області Наддніпрянщини. Також після з’їзду розпочалася підготовка до збройного спротиву. Відбулося приєднання відділів ОУН до партизанського руху отамана Т. Боровця та було створено кілька власних партизанських загонів. Повстанські загони ОУН були поглинуті збройними відділами ОУН-р, керівництво яких прагнуло об’єднати усі самостійницькі повстанські відділи під своїм керівництвом. Це, фактично, поставило крапку у військовій діяльності ОУН на території України. На кінець 1943 – початок 1944 р., не маючи, на відміну від ОУН-р, відчутної людської і матеріально-технічної бази та мережі широко розгалужених осередків, ОУН не змогла продовжувати боротьбу з радянською владою, що відновлювалася на Україні.

 

***

Отже, під час німецької окупації на Наддніпрянській Україні ОУН-р та ОУН розгорнули діяльність по створенню і налагодженню підпільної мережі. Протягом літа – осені 1941 р. оунівцям вдалося охопити своєю мережею майже усі українські етнографічні землі. Найбільш успішною в цьому напрямку була діяльність ОУН-р, осередки якої діяли в усіх областях Наддніпрянщини.

Спільною помилкою обох організацій було очікування сприяння німецької окупаційної влади у діяльності ОУН та відродженні Української держави.

На початку німецько-радянської війни лише невелика кількість населення Наддніпрянської України знала про самостійницький характер українських націоналістів і небезпідставно підозрювала їх у повній співпраці з німецькою владою. Через тривалу невизначеність у відношенні до німецької влади ОУН-р та ОУН втратили значну частину прихильників, які прагнули відкритої боротьби з окупантами.

Члени ОУН-р і ОУН, які прийшли із Західної України у 1941–1942 рр., довгий час трималися на легальному становищі, працюючи в органах місцевого самоуправління (міські адміністрації, сільські управи тощо), сільськогосподарських установах („Заготзерно”, „Заготсіно”), поліції. Це відбувалося через незорієнтованість і недооцінювання ОУН німецькою владою, а також потребою останньої у відновленні цивільного життя на окупованих територіях. Після того, як німецька влада наприкінці 1941 р. повністю усвідомила небезпеку роботи українських націоналістів, розпочалися арешти та розстріли, а в пресі – заперечення ідеї самостійної України. Найбільше німецькі репресії зачепили ОУН (головним чином в Києві), оскільки її члени не змогли швидко зорієнтуватися в нових умовах боротьби й перейти до глибокого підпілля. Значна кількість арештів відбувалася через відсутність елементарної конспірації.

Діяльність ОУН-р на Наддніпрянщині під час німецької окупації пройшла у своєму розвитку два періоди: підготовчий (літо 1941 – весна 1942 рр.) та підпільний (літо 1942 – 1943 рр.). Під час першого періоду похідні групи ОУН-р розійшлися по всій території Наддніпрянської України й створили перші організаційні осередки, об’єднані у два центри – краєві проводи. У Києві розташовувався краєвий провід ОУН-р центральноукраїнських земель на чолі з Д. Мироном. До юрисдикції цього проводу входили оунівські організації Київської, Чернігівської, Сумської, Харківської, Полтавської, Черкаської, Кам’янець-Подільської, Житомирської та Вінницької областей. На Дніпропетровщині перебував краєвий провід ОУН-р південноукраїнських земель на чолі із З. Матлою, якого у 1942 р. замінив В. Кук. Краєвому проводу підпорядковувалися оунівські організації у Дніпропетровській, Донецькій, Луганській, Запорізькій, Миколаївській, Одеській областях та в Криму. Краєві проводи посилено займалися розбудовою оунівської мережі на підконтрольних територіях.

Другий період характеризується початком активної антинімецької боротьби, зокрема створенням УПА, відділи якої оперували у цей час і на території Правобережних областей: Кам’янець-Подільської, Житомирської, Вінницької, Київської та Черкаської.

У діяльності ОУН на Наддніпрянщині можна виокремити три періоди. Перший період (червень–грудень 1941 р.) характеризувався діяльністю легальними засобами, спираючись на певну підтримку німецької окупаційної влади; другий (січень–липень 1942 р.) – пов’язаний з пошуком виходу із організаційної кризи, зумовленої активізацією німецьких репресій; третій (серпень 1942 – кінець 1943 р.) характеризувався спробою переходу до активної боротьби, в тому числі збройної.

Діяльність оунівців під час німецької окупації здійснювалася за такими основними напрямками: організаційно-мобілізаційний, культурницько-пропагандистський, терористично-бойовий (військовий). Перший полягав у створенні української адміністрації та інших органів місцевого самоврядування (зокрема у Києві, Харкові, Дніпропетровську та інших містах), розширенні підпільної мережі й залученні нових членів у ряди ОУН. У рамках культурницько-пропагандистського напрямку проводилася робота по заснуванню просвітницьких громадських організацій, які були легальним прикриттям націоналістичної діяльності, реорганізувалася робота шкіл та інших освітніх установ, поширювалася різноманітна література, засновувалися типографії тощо. Зокрема, членам ОУН-р вдалося обладнати потужний видавничий центр на Одещині та Дніпропетровщині.

В рамках терористично-бойового напрямку діяльність ОУН-р, поруч з проведенням індивідуального терору проти представників німецької влади розпочала створення власних збройних відділів, що стали початком УПА. Керівництво повстанськими відділами на Наддніпрянщині було покладено на керівника місцевого націоналістичного підпілля В. Кука. Повстанські загони ОУН були поглинуті збройними відділами ОУН-р, керівництво яких прагнуло об’єднати усі самостійницькі повстанські відділи під своїм керівництвом. Це, фактично, стало завершенням військової діяльності ОУН на території України.

З поверненням радянської влади питанням ліквідації націоналістичного підпілля та УПА займалися органи НКВС-МДБ. Протягом другої половини 1943 р. їм вдалося ліквідувати значну кількість осередків у південних та частково у центральних областях Україні. Зробити точний підрахунок кількості ліквідованих осередків та заарештованих оунівців на сьогоднішній день не виявляється можливим. Відмітимо, що протягом перших місяців після звільнення частини наддніпрянських областей радянськими органами державної безпеки було виявлено 57 осередків ОУН-р різного рівня та заарештовано більше 200 підпільників. Незважаючи на такі втрати, націоналістичне підпілля продовжувало свою діяльність, пристосовуючись до нових умов боротьби.

[1] Полікарпенко Г. Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни… – С. 75.

[2] Дуда А., Старик В. Буковинський курінь в боях за українську державність. 1918 – 1941 – 1944. – К.; Чернівці: Товариство „Український дім в Чернівцях”, 1995 – С. 59.

[3] Верига В. Буковинський курінь 1941 // На зов Києва: Український націоналізм у ІІ світовій війні… – С. 137.

[4] Радзевич К. У Сорокаріччя Київської похідної групи ОУН // Календар-альманах „Нового шляху” на 1982 рік. – Торонто: Новий шлях, 1982. – С. 67-68.

[5] Книш З. Б’є дванадцята… – С. 178.

[6] Полікарпенко Г. Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни… – С. 76.

[7] Шумелда Я. Похід ОУН на Схід… – С. 10-12.

[8] Полікарпенко Г. Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни… – С. 76.

[9] Шумелда Я. Похід ОУН на Схід… – С. 14-15.

[10] Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху… – С. 21.

[11] Винар Л. Олександр Петрович Оглоблин. 1899–1992. Короткий біографічний нарис // Український історик. – 1993. – Т. 30. – Ч. 116-119. – С. 33-34; Курило Т. Сила та слабкість українського націоналізму в Києві під час німецької окупації (1941–1943) // Україна модерна. – 2008. – № 13. – С. 116.

[12] Дерейко І. Українські допоміжні воєнізовані формування німецької армії і поліції в генеральній окрузі Київ у 1941–1943 рр. // Архіви окупації. 1941–1944 / Держ. ком. архівів України ; упоряд. Н. Маяковська. – К.: ВД „Києво-могилянська академія”, 2006. – С. 797.

[13] Патриляк І. Український визвольний рух у 1942 р… – С. 212-213.

[14] Городиський З. Постання, діяльність і значення Української Національної Ради в Києві – в час Другої світової війни // Календар-альманах „Нового шляху” на 1982 рік. – Торонто: Новий шлях, 1982. – С. 60-64.

[15] Полікарпенко Г. Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни… – С. 89-91; Курило Т. Сила та слабкість українського націоналізму… – С. 89-91.

[16] Червак Б. Олена Теліга. Життя і творчість. – К.: Видавництво ім. О. Теліги, 1997. – С. 9.

[17] М. С. Кров на квітах // Самостійна Україна. – 1948. – № 1-2. – С. 23.

[18] Бойко Ю. „Українське Слово” у 1941 // Український історик. – 1988. – Т. 25. – Ч. 97-100. – С. 142-143.

[19] Шумелда Я. Похід ОУН на Схід… – С. 11.

[20] Верига В. Похідні групи ОУН з перспективи часу // На зов Києва: Український націоналізм у ІІ світовій війні… – С. 140.

[21] Лащенко О. Зі щитом // На зов Києва: Український націоналізм у ІІ світовій війні… – С. 184-185.

[22] Сарма-Соколовський М. Моя причетність до ОУН. – К.; Торонто: Самостійна Україна, б.р. – С. 12-13.

[23] Скоробагатов А. ОУН у Харкові за часів окупації (1941–1943 рр.) // Український історичний журнал. – 1999. – № 6 – С. 83.

[24] Зайцев Ю. Націоналістичне підпілля на території Миколаївщини в 1941–1944 рр. – Миколаїв: Б.в., 2006. – С. 1.

[25] АПС ЦДВР. – Ф. 3. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 3.

[26] Шумелда Я. Похід ОУН на Схід… – С. 28.

[27] Мандрик М. Український націоналізм… – С. 167.

[28] ДА СБУ, Запоріжжя. – ФПС. – Спр. П-17864. – Арк. 60-61зв.; Гартимів М. Землею українською… // На зов Києва: Український націоналізм у ІІ світовій війні… – С. 167.

[29] Шумелда Я. Похід ОУН на Схід… – С. 25.

[30] Вам, що впали: в двадцять і п’яту річницю Першого та п’яту Другого Базару // Другий Зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар. – К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1995. – С. 224-225.

[31] Полікарпенко Г. Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни… – С. 97.

[32] АЦДВР. – Ф. Я. Гайваса. – О.з. 105. – Арк. 2.

[33] Полікарпенко Г. Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни… – С. 100-101.

[34] Шумелда Я. Похід ОУН на Схід… – С. 26-27.

[35] АЦДВР. – Ф. Я. Гайваса. – О.з. 105. – Арк. 2-3.

[36] Бойко Ю. Шлях нації. – Париж; К.; Львів: Українське слово, 1992. – С. 104-105.

[37] АЦДВР. – Ф. Я. Гайваса. – О.з. 105. – Арк. 5.

[38] Русначенко А. Народ збурений… – С. 66-67.

[39] АЦДВР. – Ф. Я. Гайваса. – О.з. 105. – Арк. 14-16, 19-20.

[40] Патриляк І. Український визвольний рух у 1942 р… – С. 214.

[41] Русначенко А. Народ збурений… – С. 68.

[42] Стасюк О. Видавничо-пропагандивна діяльність ОУН… – С. 51-52.

[43] Полікарпенко Г. Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни… – С. 110.

[44] АЦДВР. – Ф. Я. Гайваса. – О.з. 105. – Арк. 21.

[45] Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни… – С. 178, 183.

[46] Русначенко А. Народ збурений… – С. 69.

[47] Полікарпенко Г. Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни… – С. 113-115.

[48] Жданович О. На партизанському фронті // На зов Києва: Український націоналізм у ІІ світовій війні… – С. 335.

[49] Полікарпенко Г. Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни… – С. 114.

[50] Жданович О. На партизанському фронті… –С. 335.

[51] Полікарпенко Г. Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни… – С. 124-125.

[52] Лебідь М. УПА… – С. 77.

[53] Полікарпенко Г. Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни… – С. 128.

[54] Літопис УПА. Нова серія. – Т. 7. – С. 203.

[55] ДА СБУ, Запоріжжя. – ФПС. – Спр. П-17864. – Арк. 1-4.

[56] Верига В. Похідні групи ОУН з перспективи часу… – С. 489.

[57] Мартинець В. Українське підпілля. Від УВО до ОУН… – С. 7-8.

[58] Байбак П. „Смолоскип” ОУН на Слобожанщині // На зов Києва: Український націоналізм у ІІ світовій війні… – С. 307.

Рубрики: Український націоналістичний рух