Основні течії неолібералізму

Петро Іванишин

 Ідеологічна сутність неолібералізму:

основи націософського трактування

IV. Основні течії неолібералізму.

Якщо тепер поглянути на сам неолібералізм, на його історію, суперечливі трактування, структуру й основних представників, то стане очевидним, що таке масштабне дослідження виходить за межі нашого розмислу. (Глибше зацікавлених історією нового лібералізму відсилаємо до досліджень Д.Гарві[1], К.Лаваля[2], К.Крауча[3], Д.Стедмен-Джоунза[4]та ін.) Натомість ми зосередимося на найосновніших моментах, котрі безпосередньо стосуються нашої теми.

Насамперед варто зауважити, що неолібералізм не є однорідною теоретичною системою. На сучасному етапі свого розвитку він поєднує дві основні течії: 1) так звану “ліву” (хоч такі окреслення тут доволі умовні) – соціальний лібералізм, ліберальний соціалізм чи ордолібералізм (більш утверджений у європейських країнах) (Дж.Дьюї, Дж.М.Кейнс, Б.Рассел, Дж.Роулз, Р.Дворкін, В.Ойкен, А.Сен та ін.) і 2) “праву” – лібертаріанство (лібертаризм), “класичний”, “економічний”, “ринковий” чи “інтернаціональний” лібералізм, (котрий, як вважають, переважає у США) (Л. фон Мізес, Ф. фон Гайєк, К.Поппер, М.Ротбард, М.Фрідман, Дж.Стіглер та ін.). При цьому вказують на  мінархізм (мінімізація функцій держави до ролі “нічного сторожа”, як це окреслив свого часу Дж.Ст.Мілл) і анархо-капіталізм (відмова від держави взагалі) як основні підвиди лібертаризму. І цей двоподіл існує вже віддавна. На думку дослідників, з кінця ХІХ століття, коли буржуазія (особливо великі власники, капіталісти) повністю захопила політичну владу, відбувся розкол лібералів на соціальних (близьких до соціалістів) та економічних, лібертаріанських (близьких до консерваторів)[5]. Основна (хоч і не єдина) відмінність між цими домінантними течіями полягає в тому, що перші виступають за державне регулювання ринку (і часто заперечують своє відношення до неолібералізму), а інші – категорично проти державного втручання в ринкову економіку за принципом laissez faire (з фр. “дозволяйте робити”) (саме їх найчастіше називають неолібералами).

Крім того, до неоліберальних зараховують велику кількість менш впливових течій еклектичного типу складно перемішаних між собою і з двома провідними напрямками: християнський демократизм, комунітаризм, республіканізм, постмодернізм, мультикультуралізм, квір-ідеології, ґендеризм, екологізм, неофемінізм, неоконсерватизм, неомарксизм, агональний лібералізм, лібертарний соціалізм (чи анархічний лібералізм Н.Хомського), поліцентризм, ліберальний культуралізм і навіть ліберальний націоналізм тощо. До справді правих неолібералів (чий вплив у політичних процесах не варто применшувати) можна віднести християнських демократів, консервативних лібералів, ліберальних націоналістів, неоконсерваторів, республіканістів, частину комунітаристів, поліцентристів та ін. Таким чином, поглинання лібералізмом різних ідеологій, дозволило американському філософові Аласдеру Макінтайру зробити дотепний висновок про те, що в сучасності “майже всі дискусії точаться між консервативним лібералами, ліберальними лібералами і радикальними лібералами”[6]. Тобто в межах однієї ідеологічної парадигми.

Художнім вираженням новоліберальної свідомості можна вважати космополітичний модернізм, авангардизм та, після Другої світової, постмодернізм (щоправда, тісним був звʼязок і з лівим, марксистським нігілізмом). Окремим важливим і не надто дослідженим питанням є вплив філософських шкіл на розпрацювання неолібералістичних ідеологем[7] – неопозитивізму (аналітичної філософії, особливо Віденського гуртка), фройдизму, неомарксизму (особливо Франкфуртської школи, та, зокрема, явища “культурного марксизму”)[8], атеїстичного екзистенціалізму, постструктуралізму  (особливо, його французьких засновників) та ін.

Історичними віхами розвитку соціал-лібералізму вважають зближення із соціал-демократичними, соціалістичними та марксистськими рухами від кінця ХІХ ст., успішне запровадження кейнсіанської економіки (від 1930-х до 1970-х рр.),  вихід США із Великої депресії у 1930-х, розбудова “держав загального добробуту” (соціальних держав, welfare state) у повоєнній Європі та, зрозуміло, протистояння і водночас синтез із економічним лібералізмом, лібертаріанством (оскільки кейнсіанство теж піклувалось “про інтереси крупного приватного підприємництва”[9]), який в соціал-демократичній термінології називався  “неолібералізмом”, “ультралібералізмом” чи “інтернаціональним капіталізмом”. Як наслідок, “більшість соціалістичних урядів сповідували неоліберальну політику”[10]. Це був час, коли соціалісти пристосовувались до економічної теорії лібералізму, відмовились від ідеї пролетарської революції, переорієнтувались із робітників на середній клас, засвоїли риторику культурного лібералізму (фемінізм, право на аборти й евтаназію, усунення дискримінації, мультикультуралізм та ін.), зрештою, як зазначає Джерард Грюнберґ, “соціалізм перетворився на форму лібералізму” (особливо після Другої світової)[11]. Основними політичними цінностями лібералізованої соціал-демократії стали права людини, рівність, солідарність, державна регуляція, парламентська демократія, толерантність та ін.[12] А економічними – різні обмеження вільного ринку: перерозподіл, соціальний захист, державна інтервенція, класовий компроміс, націоналізація, економічне планування та ін.[13] Власне, ті економічні вартості, що стосуються внутрішньої – але не зовнішньої! – політики, найбільше і відрізняють соціальний лібералізм від інших неолібералістичних течій. Не випадково серед лівих лібералів достатньо ідеологів глобалізації (наприклад, І.Валлерстайн чи П.Круґман).

Як можна помітити, лібертаріанству (термін запроваджений Леонардом Рідом у 1950-ті) в особі свого ідейного близнюка – соціал-лібералізму – довелося конкурувати із вельми потужним суперником (а їм обом – із консерватизмом, комунізмом, націоналізмом та псевдотрадиціоналізмом (наприклад, націонал-соціалізмом)). Однак, як вважає чимало дослідників, воно його подолало. І це може бути прикладом успішної реалізації суспільно-політичної ідеї в новітній історії. Від якого часу не виводили б початок лібертаріанства, чи то від кінця ХІХ ст. (К.Крауч), чи то від міжвоєнної доби (Д.Стедмен-Джоунз), – все ж у 1930-х роках (після колапсу 1929 року) воно переживало кризу і було змушене в особі своїх чільних представників шукати компромісу із популярним на той час соціал-лібералізмом. Свідченням цьому і став згадуваний міжнародний колоквіум у Парижі 1938 р., присвячений книжці американського журналіста і водночас одного з чільних ідеологів неолібералізму Волтера Ліппмана “Добре суспільство” (1937).

Однак після Другої світової ідеологи лібертаріанства рішуче відкидають компроміси з соціал-демократією, віднаходять могутніх меценатів і вже в 1947 році в Швейцарії Фрідріх фон Гаєк збирає кілька десятків інтелектуалів-однодумців на конференцію й засновує та очолює міжнародне товариство під назвою “Мон Пелерін” (серед інших засновників – М.Алле, Г.Гезлітт, А.Діректор, Б. де Жувенель, Л. фон Мізес, Ф.Найт, В.Ойкен, М.Полані, К.Поппер, Л.Роббінсон, Дж.Стіглер, М.Фрідман).

Цей своєрідний неолібералістичний орден (до котрого згодом, крім філософів і вчених, офіційно доєднались ще й крупні бізнесмени, журналісти та політики), не маючи спочатку ширшої підтримки в державних структурах західних країн (і це зрозуміло, з огляду на панування кейнсіанства та праволіберальних сил), все ж мав доволі чіткий та амбітний план поширення своїх ідей. Ішлося про сформування лібертаріанської еліти, котра б випрацювала стратегію формування суспільної думки: “…теоретики неолібералізму повинні схилити на свій бік широкі кола інтелігенції, журналістів, експертів, політиків і чиновників. Це було здійснено за допомогою трансатлантичної сітки фінансових спонсорів і ідеологічних підприємців, що очолювали аналітичні центри, а також за допомогою популяризації неоліберальних ідей журналістами і політиками”[14]. Одним із прикладів такої популяризації може бути рекламування вельми слабкого з художньої точки зору, але дуже ідеологічно правильного роману американської письменниці єврейського походження Айн Ренд (Аліси Розенбаум) “Атлант розправив плечі” (1957), в якому уславлюється й героїзується лібертаріанська доктрина (Атлант у ньому символізує капіталіста-велетня, що тримає на собі світ). Цікаво, що нова хвиля піару, екранізацій і перевидань цього твору почалася із 2000-х.

Оскільки “трансатлантична сітка фінансових спонсорів”, до яких належали, наприклад, такі великі корпорації, як DuPont, General Electric, General Motors та ін.[15], була доволі потужною, надпартійна структура Гаєка (неолібералістичні ідеологи – аналітичні центри (think tanks) – політики і журналісти) почала доволі швидко давати результат. Лише один тільки британський підприємець Ентоні Фішер створив цілу систему – майже півтори сотні лібертаріанських аналітичних центрів (найосновніший з них – “Мережа Атлас”). Члени “Мон Пелерін” систематично ставали не лише Нобелівськими лауреатами в галузі економіки, де вони мали стійке лоббі (Ф. фон Гаєк (1974), М.Фрідман (1976), Дж.Стіглер (1982), Дж.Бʼюкенен (1986), М.Алле (1988), Р.Коуз (1991), Г.Беккер (1992), В.Сміт (2002)), а й – представниками повоєнного правлячого класу: президент Італії Луїджі Ернауді (1948-1955), міністр економіки і другий канцлер ФРН (1963-1966) Людвіґ Ергарт, голова Федеральної резервної системи США Артур Ф. Бернс (1970-1978), державний секретар США Джордж Шульц (1982-1989), заступник премʼєр-міністра Обʼєднаного Королівства Джефрі Гоу (1989-1990), президент Чеської республіки Вацлав Клаус (2003-2013) та ін., а також багато інших впливових міністрів, економістів, політологів, журналістів тощо.

З 1970-х років лібертаріанські ідеї починають поступово домінувати у внутрішній та зовнішній політиці Заходу[16]: в адміністраціях президентів Дж.Картера і, набільше, Р.Рейґана, в лейбористських урядах Г.Вілсона і Дж.Каллаґена, в консервативному уряді М.Тетчер, в глобальних інститутах (МВФ, Світовий банк, СОТ, ЄС, НАФТА та ін.), в економічній політиці “Вашингтонського консенсусу” (з 1989) щодо країн третього світу з її мінімізацією впливу держави на економіку (дерегулювання економіки, лібералізація фінансових ринків, обмінного курсу і зовнішньої торгівлі, зниження обмежень для прямих іноземних інвестицій, приватизація державних підприємств та ін.) тощо. Серед інших відомих ідей: відміна або зменшення податків (особливо для багатих), відміна митних зборів, протидія встановлення мінімальної зарплати, боротьба з антимонопольним законодавством, протидія державному контролю над ЗМІ, заперечення обовʼязкової шкільної освіти й військового призову, приватизація державних служб, необмежена вільна торгівля, легалізація наркотиків та ін. При цьому навʼязувалась наскрізь буржуазна, бізнесова, “калькуляційна”, за  М.Гайдеґґером, філософія людини і суспільства: кожна людина – це вільний підприємець, котра організовує своє життя як підприємство, кожна соціальна взаємодія є контрактом, а закони вільного ринку – фундаментом для етики. Перефразовуючи В.Шекспіра, весь світ – бізнес-проєкт, а люди в ньому – егоїстичні бізнесмени.

Не зважаючи на те, що лібертаріанські практики призвели до низки економічних криз, серед яких найбільш відчутною стала криза 2007-2008 років, все ж ця ідеологія, котра імплементувалася в національне та міжнародне законодавство, залишається вельми впливовою і досі. І при цьому, як пригадуємо, старанно маскує, як і новітня соціал-демократія, свої імперські амбіції. Це ж підтверджують “ключові поняття лібертаризму” Девіда Боаза: індивідуалізм, індивідуальні права, спонтанний порядок, верховенство права, обмежене врядування, вільні ринки, чеснота виробництва, “природна гармонія інтересів поміж миролюбними виробниками” і, звісно ж, мир[17]. Як без миру?

Але якщо неолібералізм утверджує “все хороше”, чому ж так мало позитивних, стосовно свободи окремої людини і цілих народів, політичних наслідків застосування неолібералістичної теорії (лише збройних конфліктів після Другої світової війни нараховують понад 2000 і в них загинуло понад 10 млн. людей[18], не кажучи вже про інші факти)? Чому ж так слабо відрізняються між собою ключові імперативи її начебто кардинально різних течій (соціальної, лібертаристської, консервативної, анархічної та ін.), щодо формування панівного, як пригадуємо, від Другої світової і розвалу СРСР, глобального новолібералістичного дискурсу? Відповіді на це питання отримуємо через тлумачення політичної, економічної та культурної дійсності, точніше, тлумачення стратегій та практик неоліберального владарювання у цих основних для колективного та індивідуального буття сферах (не заглиблюючись тут у сфери релігії, естетики чи освіти). Так можна вийти на сутнісні ідеї – справжній базовий світогляд цієї політичної доктрини. Максимально конкретизуємо аналітичну проблему: яким чином здійснюється і які наслідки реалізації (в аспекті національної свободи) неолібералістичної політики?

---

[1]Харви Д. Краткая история неолиберализма. Актуальное прочтение / Пер. с англ. Н.С.Брагиной. М.: Поколение, 2007. 288 с.

[2]Лаваль К. Человек экономический. Эссе о происхождении неолиберализма.

[3]Крауч К. Странная не-смерть неолиберализма. М.: Дело, 2012.272 с.

[4]Стедмен-Джоунз Д. Рождение неолиберальной политики: от Хайека и Фридмена до Рейгана и Тэтчер.

[5]Крауч К. Странная не-смерть неолиберализма. С.23.

[6]Проценко О., Лісовий В. Від упорядників. Лібералізм: Антологія. – С.Х.

[7] Важливі пропедевтичні акценти в цьому напрямку розставила стаття: Баган О. Неолібералізм як ідеологія: його сутності й загрози. Економічний націоналізм та соціальна справедливість. Збірник матеріалів Шостих Бандерівських читань. Київ, 1 лютого 2019 р. / Упор. Т.Бойко, Ю.Сиротюк, Б.Галайко, К.Денисов. К.: НАЦ «УССД», «Видавець Олег Філюк», 2019. С.179-184.

[8] Ґрунтовний аналіз основних концептів неомарксистів Франкфуртської школи дав Олександр Чупак: Чупак О. Сучасна червона загроза із Заходу. Витоки, фундамент іметоди пропаганди. Український націоналізм у сучасному ідеологічному протистоянні. Збірник матеріалів Восьмих Бандерфівських читань. / Упор. Ю.Сиротюк, Т.Бойко, Ю.Олійник. Київ: Недержавний аналітичний центр «УССД» – ТОВ «Основа», 2021. С.112-134.

[9] Худокормов А.Г. Дж.М.Кейнс и его теоретическая система. Кейнс Дж.М. Избранные произведения: Пер. с англ. / Предисл., коммент., сост. А.Г. Худокормов. М.: Экономика, 1993. С.22. (С.5-25.)

[10]Грюнберг Дж. Соціалізм і лібералізм. Європейська соціал-демократія: Трансформація у прогресі / За ред. Р.Куперуса, Й.Кендела / Пер. з англ. К.: Основні цінності, 2001. С.101. (С.93-107.)

[11]Грюнберг Дж. Соціалізм і лібералізм. С.97, 99-104.

[12]Райс К. Соціально-культурний чинник. Постмодернізм, індвідуалізм та конфлікт культур як виклик соціал-демократії. Європейська соціал-демократія. С.486. (С.479-499.)

[13]Грюнберг Дж. Соціалізм і лібералізм. С.95, 99.

[14]Стедмен-Джоунз Д. Рождение неолиберальной политики. С.22.

[15]Стедмен-Джоунз Д. Рождение неолиберальной политики. С.410.

[16]Стедмен-Джоунз Д. Рождение неолиберальной политики. С.23, 27.

[17]Боаз Д. Ключові поняття лібертаризму. Лібералізм: Антологія. С.33-34. (С.33-40.)

[18]Щербакова Е.М. Людские потери в вооруженных конфликтах 1946-2015 годов. URL: http://www.demoscope.ru/weekly/2016/0689/barom01.php