Організаційні структури неоліберальної еліти
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 30 Чер 2021 в 0:03
Петро Іванишин
Ідеологічна сутність неолібералізму:
основи націософського трактування
ХІ. Організаційні структури неоліберальної еліти.
Якщо поглянути на основні типи організаційних структур (інституцій) лібералістичної еліти, то можна виділити два ключові різновиди: державні (офіційні, урядові) та недержавні (неофіційні, неурядові, некомерційні, благодійні). Добре це видно на прикладі міжнародних організацій. Перший – державний – тип утворюють офіційні структури (котрі навіть не завжди мають адміністративні органи) переважно підконтрольні США, меншою мірою Великій Британії, країн ЄС та Японії. Наприклад: “Велика сімка” (G7, Група семи), створений у 1970-х міжнародний клуб урядів семи високорозвинених країн світу – США, Японії, Німеччини, Британії, Франції, Італії, Канади, що регулярно зустрічаються для обговорення глобальних проблем; Організація Обʼєднаних Націй (ООН), глобальна міжнародна організація зі штаб-квартирою у Нью-Йорку створена 1945 р. замість вілсонівської Ліги Націй, що обʼєднує майже 200 держав світу; Організація Північноатлантичного договору (НАТО), створена у 1949 р. у Вашингтоні, зі штаб-квартирою в Брюсселі, є військово-політичним союзом 30-ти держав Північної Америки та Європи, базованим на ідеології неолібералізму (цінностях демократії, індивідуальної свободи, верховенства права та мирного розвʼязання суперечок); Міжнародний валютний фонд (МФВ), створене у 1945 р. спеціальне агентство ООН зі штаб-квартирою у Вашингтоні, що обʼєднує 190 країн і має завдання регулювати валютно-кредитні відносини країн-членів; Світовий банк (СБ), штаб-квартира у Вашингтоні, створена у 1945 р. кредитно-фінансова установа, одним із завдань якої є “формування глобального партнерства в цілях розвитку”; Світова організація торгівлі (СОТ) зі штаб-квартирою у Женеві, створена у 1995 р. міжнародна організація з метою лібералізації міжнародної торгівлі, охоплює 160 держав та ін.
До інших помітних офіційних політико-економічних структур належать: НАФТА (1994) (Північноамериканська угода про зону вільної торгівлі між США, Канадою і Мексикою), замінена у 2020 році на USMCA; Співдружність націй (1931, 1949), міжурядова організація, що обʼєднує більшість колишніх британських колоній (54 члени), під лідерством Великої Британії; Європейський союз (ЄС) (1993) – політико-економічна спілка 27-ми європейських держав під неофіційним лідерством Німеччини (більшою мірою) та Франції (меншою) на основі ідеології неолібералізму (що виражено в Хартії основних прав ЄС) та ін. Мета всіх цих офіційних структур – передусім відстоювання політико-економічних інтересів провідних ліберальних наддержав, тобто їхнього правлячого класу.
Добре про імперські інтенції цих лібералістичних держав свого часу висловився впливовий китайський лідер Ден Сяопін: “Насправді національний суверенітет куди важливіший за права людини, але Велика сімка (чи вісімка) часто порушує суверенітет бідних і слабких країн третього світу. Розмови про права людини, свободу і демократію призначені лише для маскування інтересів сильних і багатих країн, котрі використовують ці гасла, щоб залякувати слабких, і котрі добиваються гегемонії, провадячи силову політику”[1].
Натомість недержавні міжнародні структури утворюють інший (власне, несиловий) тип організації, координації та вишколу лібералістичної еліти. Він обʼєднує, окрім політиків, чиновників, військових та експертів, ще й широке коло бізнесменів, банкірів, філософів, науковців, журналістів і митців. Крім того, інформація про діяльність цих організацій має обмежений характер, а інколи чомусь взагалі засекречена. Про суть цих неофіційних структур на прикладі Більдерберґської групи (чи конференції) в Британській енциклопедії сказано таке: “Конференція… створює неофіційну, невимушену обставу, в межах котрої ті, хто впливає на національну політику й міжнародні справи, можуть ближче познайомитися одне з одним й обговорити спільні проблеми без взяття зобовʼязань. Після кожної конференції готується неофіційний звіт про зустріч, котрий розповсюджується винятково серед попередніх і теперішніх учасників. У звіті доповідачі окреслені тільки за своєю країною. Міжнародний комітет кожен рік переважно відбирає різних кандидатів ”[2]. (До речі, таке засекречення доповідачів притаманне і Чатем-гаусу, і Тристоронній комісії.) Академічних чи хоча б науково-популярних досліджень про ці структури (як-от авторства К.Квіґлі, Н.Гаґґера (Hagger) чи Д.Стедмен-Джоунза) на подив мало, а наявним численним публіцистичним працям (Джона Колемана (Coleman), Ральфа Епперсона, Вільяма Енґдаля, Яна ван Гельсінґа, Деніела Естуліна, Миколи Сенченка, Марка Дайса та ін.), попри інтригуючі сюжети та яскравий стиль, все ж бракує доказовості та глибини.
Таємні ордени (“ложі”) інтелектуального руху масонів (“вільних мулярів”, франкмасонів), батьківщиною яких вважають Англію[3] , постали на основі антимонархічних та антикатолицьких ідей класичного лібералізму (“свободи, рівності, братерства”) й відіграли важливу роль у лібералізації свідомості європейської еліти та мас у XVIII-XIX століттях. І хоч вони, обʼєднавши стару ліберальну еліту, посприяли перемозі Американської, Французької й низки національно-визвольних революцій в Латинській Америці, все ж наприкінці ХІХ ст. їм на зміну поступово приходять нові типи лібералістичних організацій (хоча й масонські нікуди не зникли, вплинувши на політику своїх адептів, наприклад, Вінстона Черчилля, Франкліна Рузвельта, короля Ґеорґа VI чи Михайла Грушевського). Ці організації переважно використали масонський досвід у розбудові структур, зокрема у конспіративності, ретельному доборі членства та маскуванні своїх політичних цілей за інтелектуально-етичними та філантропічними ширмами, однак їхня мета, як ми мали можливість переконатися на прикладі товариства “Мон Пелерін” чи Римського клубу, порівняно з “мулярами” космополітично радикальніша й політично виразніша – ініціювати й стимулювати створення нової системи влади лібералістичного правлячого класу не лише в межах окремих країн, а й у світовому масштабі – мондіалістично або під гегемонією якоїсь “демократичної” імперії.
Першими стратегічними організаціями нового типу, що обʼєднували нову лібералістичну еліту, можна вважати Фабіанське товариство й товариство “Круглого столу” (відоме ще під назвами “Товариство Родса” чи “Група Мілнера”). Фабіанське товариство, засноване групою англійських інтелектуалів (переважно письменників) у 1884 р. в Лондоні, синтезувало ідеї соціалізму та лібералізму й мало на меті досягнути соціалістичної суспільної моделі, але без революції, а шляхом реформ. Згодом воно все більше еволюціонувало в бік ліберальної демократії, хоча й запозичувало деякі ідеї економічного націоналізму (наприклад, бісмарківської “держави загального добробуту”). Заснувало Лондонську школу економіки, вплинуло на постання Лейбористської партії у 1900 р. й нині є її інтелектуальним центром, схожі структури існують у США, Канаді, Австралії, Італії, Новій Зеландії. Активними фабіанцями були відомі соціал-ліберали (лівоцентристи): економісти Сідней Вебб, Джордж Коул, Джон Мейнард Кейнс, Томас Балоґ, філософ Бертран Рассел, письменники Бернард Шоу, Герберт Веллс, Джон Голсуорсі (Ґолсворзі), журналіст Роберт Блетчфорд, політолог Бернард Крік, соціолог Пітер Таусенд, низка премʼєр-міністрів Британії від Рамсея Макдональда до Тоні Блера й Ґордона Брауна та ін. Фабіанство вплинуло на таких зарубіжних політиків, як німецький соціал-демократ ревізіоніст Едуард Бернштейн, індійський націоналістичний політик Джавахарлал Неру, пакистанський лідер Мухаммад Алі Джина, засновник Сінґапуру Лі Кван Ю, засновник руху Баас Мішель Афлак та ін. Про впливовість і популярність економічної політики кейнсіанства у ХХ ст. ми вже писали.
Але в цього товариства були й вельми суперечливі риси. Чимало фабіанців (наприклад, подружжя Веббів, Г.Веллс та Б.Шоу) відзначились стійкою симпатією до більшовизму й особисто Й.Сталіна та під час своїх мандрів до СРСР воліли не помічати геноциду українців у 1932-33 рр.[4] У 1940 році Г.Веллс видав публіцистичну книжку з промовистою назвою “Новий світовий порядок”, де виклав мондіалістичну ідею відмови від держав на користь побудови соціалістичного та науково-спланованого глобального суспільства під керівництвом світового уряду заради захисту прав людини – “громадян світу”[5]. До речі, цей класичний в ідеології соціального лібералізму твір (разом з іншими) вплинув згодом на підготовку оонівського тексту “Загальної декларації прав людини”.
Наслідки панування такого ліво-космополітичного неоліберального класу добре описав професор С.Гантінґтон. У праці “Хто ми? Виклики американській національній ідентичності” (2004) політолог дослідив занепад національної самобутності США, повʼязуючи його, в дусі В.Парето, Г.Моски чи Д.Донцова, насамперед із процесом занепаду, денаціоналізації еліт (політичних, бізнесових, академічних, мас-медійних та ін.). Він стверджував, що правління цих еліт базується на запереченні ідей американського націоналізму й утвердженні в середовищі так званих “золотих комірців” ідей мультикультуралізму, універсалізму, глобалізму й транснаціоналізму. Саме ці ідеї формують “космополітичну ідентичність” у бінаціональних і мультинаціональних людей (“мертвих душ”), для яких домом стає “глобальний ринок”, природним вважається відкидати “лояльність своїй країні і своїм співвітчизникам”, закономірним – заперечення “національного суверенітету”, бажаними – “антипатріотичні настрої”. Усе це, на думку С.Гантінґтона, призводить до “деконструкції Америки”. До речі, ця деконструкція проявляється зокрема в тому, що той, чиї лояльності й ідентичності залишаються суто національними, з меншою ймовірністю підніметься вгору в бізнесі, науці, мас-медіа, ніж той, хто “подолав ці обмеження”. При цьому націоналізм транснаціоналісти розглядають як “зло”, свідомо провокуються “культурні війни”, а також відбувається занепад народовладдя, оскільки “Америка зробилась непредставницькою демократією”, бо думка обраних лідерів не збігається в питаннях національної ідентичності із думкою народу[6].
Якщо фабіанство породило ліво-ліберальний глобалізм, використавши ідеї утопічного соціалізму та марксизму й скерувавши в “правильному” напрямку революційну енергію робітничого класу, то еліта “правих” лібералів мала інші ідеї. Тому ще однією впливовою організацією нових лібералів стало згадане вище товариство “Круглого столу”, засноване в 1891 році британським підприємцем-мільйонером і політиком, “африканським Наполеоном” Сесілом Родсом (1853-1902), членом Таємної королівської ради, одним із ініціаторів англо-бурської війни 1899-1902 рр., засновником колонії Родезії, творцем, за фінансування банком Ротшильдів, двох золотодобувних компаній та алмазної корпорації “Де Бірс” в Південній Африці і низки знаменитих афоризмів, на кшталт: “Учений негр – вельми небезпечна істота!”. Цей адепт британської Ліберальної партії (колишніх віґів) був не меншим адептом англосаксонського расизму й шовінізму ХІХ ст. і предтечею гегемонізму ХХ ст. Він уважав, що англосакси разом із німцями, як представники найкращої раси, повинні підпорядкувати собі США й керувати світом в межах глобальної, планетарної федерації на чолі з Британською імперією, що унеможливить будь-які війни (в цьому він був суголосний з лідером нових консерваторів Б.Дизраелі та багатьма іншими неоімперіалістичними політками, підприємцями та інтелектуалами). Для досягнення цієї мети він заснував, розчарувавшись у масонстві, до лав якого вступив під час навчання в Оксфорді, власне товариство, котре професор К.Квіґлі характеризував як “найтаємніше й найвпливовіше таємне товариство Британії”.
Членами цього товариства було чимало представників британської еліти: журналіст Вільям Стед, лорд Ешер (впливовий радник трьох монархів – Вікторії, Едуарда VII й Ґеорґа V), юрист і політик Роберт Сесіл, премʼєр-міністр Артур Балфур та ін. Однак найактивнішим членом і лідером товариства після смерті С.Родса став журналіст, бізнесмен, впливовий британський політик, дипломат і колоніальний адміністратор Альфред Мілнер (1854-1925), котрий сам себе окреслював як “імперіаліста” і “британського расового патріота”. На ідеологію товариства вплинув друг А.Мілнера, відомий оксфордський економіст, представник неоімперіалістичного руху Арнольд Тойнбі-страший (дядько відомого історіософа й геополітика А.Тойнбі), зокрема такі три його ідеї: 1) історія Британської імперії є розгортанням великої моральної ідеї – ідеї свободи; 2) насамперед треба апелювати до почуття обовʼязку і зобовʼязання служити державі і 3) треба провадити соціальну (особливо виховну) роботу серед нижчих класів англійського суспільства. За свідченнями К.Квіґлі, товариство Родса-Мілнера мало величезний вплив на британську внутрішню та зовнішню політику й імперську пропаганду, воно стояло за процесами (в тому числі й війною з бурами) в Південній Африці, створило й контролювало фонд Родса, впливало на низку коледжів Оксфордського університету, на елітні школи Ітон та Герроу, контролювало “Таймс”, впливало на уряд Ллойд Джорджа та Лігу Націй, на британську політику щодо Ірландії, Палестини й Індії (аж до 1945 р.) та на політику замирювання Німеччини у міжвоєнний період, заснувало знаменитий та вельми впливовий досі неурядовий аналітичний центр Чатем-гаус – Королівський інститут міжнародних відносин у 1920 році та ін.[7]
Цікава річ: здається, расистські ідеї та британо-імперські амбіції зникли з риторики неолібералістів, але вплив англосаксонської еліти в сучасному світі від цього анітрохи не зменшився.
З іншого боку, відомий американський літературознавець палестинського походження Едвард Саїд так характеризує у 1993-му імперську, гегемоністську течію в неолібералістичному правлячому класі на прикладі США: “Істотна частина риторики «нового світового порядку», декларованої американським урядом по закінченні холодної війни, риторики запаморочливих самовихвалянь, неприхованого тріюмфалізму та загрозливих прокламацій відповідальності, могла бути написана Конрадовим[8] Голройдом: ми – найкращі, ми преречені бути на чолі, ми – за свободу й порядок тощо. Жоден американець не мав імунітету від цієї структури почування. Риторика влади, розгорнута в імперських декораціях, надто легко продукує ілюзію доброзичливости, тому над імпліцитним попередженням, захованим у Конрадових портретах Голройда й Ґулда, і досі рідко замислюються”[9].
У товариствах “Фабіана”, “Круглого столу” і пізнішого “Мон Пелерін” втілилися в чомусь конкурентні, а в чомусь вельми подібні соціалістична, консервативна і центристська течії неолібералізму та організаційно структурувались відповідні їм представники лібералістичного істеблішменту. Однак неперехідних меж між ними ніколи не існувало. Ще більше це можна спостерегти в пізніших неофіційних структурах нових лібералів, котрі не лише ефективно співпрацюють між собою та із структурами офіційними, а й часто поєднують тих самих впливових людей. Наприклад: американський відповідник Чатем-гаусу – Рада з міжнародних відносин в Нью-Йорку (1921) (заснована відомим фінансистом, творцем Федеральної резервної системи Полом Варбурґом, близьким другом і радником В.Вілсона, дипломатом Едвардом Гаузом, уже неодноразово згадуваним нами ідеологом неолібералізму Волтером Ліппаном, майбутнім головою ЦРУ дипломатом Алленом Даллесом та ін., фінансується, зокрема, фондами Форда та Рокфеллера); некомерційна дослідницька організація Тавістокський інститут людських відносин (Лондон, 1947) (створений за підтримки Фонду Рокфеллера); неофіційна щорічна конференція Більдерберґський клуб (Нью-Йорк, 1954) (ініціаторами створення якого стали англійський політик Джозеф Ретінґер і нідерландський принц Бернард, обʼєднує майже чотириста членів – провідних світових політиків, бізнесменів, фінансистів, голів ЗМІ); згадуваний вище міжнародний аналітичний центр Римський клуб (Вінтертур, 1968); створена з ініціативи Більдерберґського клубу та Ради з міжнародних відносин (передусім Д.Рокфеллера, Г.Кіссінджера і З.Бжезинського) неурядова міжнародна організація Тристороння комісія (1973), що обʼєднує близько чотирьохсот впливових представників (бізнесменів, політиків та інтелектуалів) Північної Америки, Західної Європи та Азії (фінансується Рокфеллерами, фондами Кеттерінґа й Форда); неурядова міжнародна організація фінансистів та економістів “Група тридцяти” (G 30) заснована банкіром Джеффрі Беллом з ініціативи Рокфеллерівського фонду (Вашингтон, 1978), обʼєднує голів банків та дослідників економіки; мережа фондів (23) мільярдера Джорджа Сороса “Відкрите суспільство” (з 1984 р.) та ін.
Від цих офіційних та неофіційних структур напряму залежать сотні аналітичних центрів та менш впливових неурядових організацій, наприклад: Брукінґський інститут (1916), Інститут Гувера (1919), Американський інститут підприємництва (1943, 1960), RAND (1948), Атлантична рада (1961), Міжнародна амністія (Лондон, 1961), Інститут Катона (1974), Американська консалтингова група з зовнішньої політики (1982), Центр міжнародного приватного підприємництва (1983), Stratfor (1996), Європейська рада з міжнародних відносин (2007), Зовнішньополітична ініціатива (2009-2017), “Гелена Ґруп” (2016), Центр безпеки та перспективних технологій (2019) та ін.
Така кількість безкорисливих і філантропічно налаштованих неурядових структур, що працюють на вирішення глобальних проблем, на благо всього людства, вельми тішить. Однак постає одне просте питання: чому вважливі політичні, економічні та культурні проблеми світу обговорюють і водночас, як показує практика, лобіюють у вигляді конкретних політичних рішень, люди, яким це право ніхто з народів чи держав не делегував? Наскільки це відповідає проголошуваним критеріям прозорості, відкритості й народоправства? Невже глобальне добро повинно бути настільки таємним і аж так суперечити проголошуваним догмам?
Однак навіть якщо припустити, що всі представники неолібералістичної еліти були і є абсолютними альтруїстами, а їхні організації – втілення свободи і демократії, – навіть у цьому випадку буде діяти невблаганний “залізний закон” Р.Міхельса, котрий у своєму найширшому формулюванні звучить так: “Де організація, там і олігархія”[10]. Можливо, це стосується не всіх організаційних форм (бо, як твердять політичні філософи, не будь-яку еліту – в тому числі й буржуазну – варто ототожнювати з олігархією), однак те, що будь-яка складна владна чи політична система, навіть найбільш демократична, котра не контролюється позасистемними чинниками, неминуче перетвориться на олігархію, – у цьому сумніватися важко. А якщо ця владна система складається із відчужених від національної ідентичності індивідів (або із тих, що як британські неоімперіалісти, культивують деформовані уявлення про неї) і прагне стати глобальною, досягнути всесвітнього контролю і панування, то маємо справу із транснаціональною глобальною олігархією. Елементами цієї олігархічної системи влади є сам неоліберальний правлячий клас, підконтрольна йому система представницької (чи парламентської), ліберальної демократії (“постдемократії”) та пропаганди (зокрема політкоректної цензури), ліберальні держави та залежні від них неоколонії, партії різного лібералістичного спектру (“ліві”, “праві”, “центристи”), державні і недержавні організації, ідеологи й аналітичні центри, лібералістичні системи економіки й культури, зомбовані неолібералізмом маси та ін.
На імперську сутність цієї системи не надто впливають і сучасні спроби деяких лібералістичних ідеологів (Г.Кіссінджера, Ф.Фукуями, Н.Гаґґера, керівників Римського клубу та ін.) загравати із націоналістичними та консервативними вартостями: наприклад, національними державами чи релігією. Це просто можливе свідчення того, що на зміну панівним соціал-лібералістичній чи лібертаріанській ідеологічним моделям може прийти консервативний або комунітаристський варіанти неолібералізму.
[1] Див.: Киссинджер Г. Мировой порядок.
[2]Bilderberg Conference. URL: https://www.britannica.com/event/Bilderberg-Conference
[3] Дэвис Н. История Европы; Пер. с англ. Т.Б.Минской. М.: ООО «Издательство АСТ»; ООО «Транзиткнига», 2004. С.467-468. (943 с.)
[4] Сидорук Ф. Джоунз проти фабіанців. Історія журналіста, який уперше розповів про Голодомор. URL: https://www.istpravda.com.ua/articles/2012/12/13/103570/
[5] Wells H.G. The New World Order. URL: http://gutenberg.net.au/ebooks04/0400671h.html
[6] Хантингтон С. Кто мы?: Вызовы американсткой национальной идентичности / Пер. с англ. А.Башкирова. М.: ООО «Издательство АСТ»: ООО «Транзиткнига», 2004. С.39-40, 218-228, 414-428, 506-508. (635 с.)
[7] Квигли К. Как создавалось самое секретное и самое влиятельное тайное общество Британии. URL: https://zavtra.ru/blogs/kerroll_kvigli_kak_sozdavalos_samoe_sekretnoe_i_samoe_vliyatel_noe_tajnoe_obshestvo_britanii_
[8] Ідеться про відомого англійського письменника польського походження Джозефа Конрада (1857-1924) (прим. автора).
[9] Саїд Е. Культура й імперіялізм. К.: Критика, 2007. С.19. (608 с.)
[10] Крашенинникова Ю. А. Политические партии и формализм представительной демократии: критический взгляд М. Я. Острогорского и Р. Михельса. Институты прямой и представительной демократии: генезис политических режимов в XX веке : сборник материалов Зимней школы, Екатеринбург, 4-15 января 2000 г. Екатеринбург: Издательство Уральского университета, 2000. С.80. (С. 78-83.)