Олег Баган: Ідея і чин Ярослава Стецька «За єдиний фронт поневолених народів»

Олег Баган: Ідея і чин Ярослава Стецька (Київ, 2008)

Ім’я Ярослава Стецька (1912-1986) закарбоване на самих вершинах українського визвольного руху: член Проводу ОУН (1939), Голова Державного правління (уряду) новопроголошеної української держави (1941), керівник Антибольшевицького Блоку народів (1946-1986), організатор Світової антикомуністичної ліги (1967). Пропонований нарис дає цілісний огляд науково-популярного плану біографії та діяльності Я. Стецька, його ідеолого-публцистичної творчості. Власне, у книжці вперше здійснена спроба вибудувати концептуальний ідейний каркас теоретичної спадщини визначного націоналіста.
Видання адресоване усім українським патріотам і дослідникам історії та ідеології українського націоналізму.

Пропонуємо увазі читачів РОЗДІЛ ІV цієї книги.

 

ІV. «За єдиний фронт поневолених народів»

(Концепція АБН)

 

Як ми пам’ятаємо, ще у квітні 1941 р. на ІІ Зборі ОУН задекларувала гасло щодо міжнародної політики: «Свобода народам, свобода людині!». ОУН чітко виступала за повне самовизначення і незалежність всіх народів, проти будь-яких імперій. Філософська концепція націоналізму загалом передбачає саме такий – національний – принцип організації світу.

У листопаді 1943 р. під час воєнних дій, які тоді точилися на Україні, ОУН-УПА скликала І Конференцію Поневолених народів Сходу Европи і Азії. Її метою було об’єднати зусилля поневолених Москвою народів, заманіфестувати перед світом визвольну стратегію націоналізму. Ще раніше в УПА були сформовані загони азербайджанців, узбеків, грузинів, татарів та ін. Тепер в Конференції взяли участь такі національні делеґації: грузинська, вірменська, осетинська, казахська, черкеська, азербайджанська, кабардинська, татарська, чувашська, башкирська, білоруська, узбецька. Конференція виробила програму поширення спільної визвольної боротьби в СРСР.

У постановах Конференції зазначалося: «… Сучасна війна між німецьким націонал-соціялізмом і російським большевизмом – це типова імперіялістична загарбницька війна за панування над світом, за новий поділ матеріяльних багатств… за поневолення народів…

Тільки національні революції поневолених народів припинять безглузду воєнну різанину й принесуть світові тривке замирення. Новий міжнародний лад, опертий на шануванні політичних прав кожного народу дасть кожному народові повні можливості культурного і економічного розвитку. В системі вільних національних держав зебезпечується повна воля людини, давленій і експлуатованій досі казарменною системою

 

 

імперіялізму».*

Був створений комітет народів Східної Европи і Азії для координування національно-революційних сил і вироблення їх спільної тактики боротьби.

Розвиток воєнних дій не дозволив тоді перевести ідеї спільного фронту в спільну дію. Хоча ідеї запеклого опору Москві УПА і ОУН мали колосальний резонанс серед народів колишнього СРСР, коли «бандерівцями» москалі почали називати узбецьких, казахських та інших націоналістів. Також у 1940-і роки виник рух опору в Середній Азії, в Таджикистані, були заворушення на Кавказі. Проте, тоталітарна московська імперія зуміла придушити рухи поневолених народів.

З новою сило, новим спрямуванням і в нових умовах ідея спільного фронту народів проти Москви відродилася у 1945 р., коли частини ОУН опинилися на еміґрації. Тоді й формується ідея Антибольшевицького Блоку Народів, головою якого у 1946 р. обирають Я. Стецька.

Як згадував Я. Стецько пізніше, концепцію АБН розробляв С. Бандера (ІІ, 259).

Перед ОУН, яка не припиняла своєї боротьби за незалежність України на еміґрації, постала проблема зробити цю боротьбу чинником міжнародної політики, створити спільний фронт поневолених Москвою народів. Ось як визначав завдання АБН Я. Стецько: «АБН… мусить бути теж промотором організованої протибольшевицької дії у всьому світі…

АБН бореться не тільки за розвал СССР, не лише за неґативні цілі, але й за позитивні, національно-політичні, соціяльні й культурні, за новий образ світу…

Ідейно-політиним та ідейно-соціяльним засягом АБН – Великої Національної та Соціяльної Революції – є людський універсум. ________________________

* АБН в світлі постанов конференції та інших матеріялів в діяльности 1941 – 1956: Зб. Документів. – Видання ЗУ ОУН, 1956

Політична орбіта впливу АБН – Европа, Азія та Північна Африка, де большевизм старається здобути для себе нові вихідні бази.

Геополітичний засяг АБН – це підбиті та безпосередньо загрожені большевизмом народи Европи та Азії. Отже – Прибалтика, Середня Европа, Балкани, Східна Европа, Кавказ з Передньою Азією, Туркестан, Середня Азія, Сибір, Далекий Схід з Манджурією» (І, 276-277).

Отже, ОУН-АБН виробляла спільну концепцію боротьби для народів, в першу чергу, СРСР, які безпосередньо перебували під чоботом Москви, для народів т.зв. соціялістичного табору, які хоч зберегли свою національну суверенність, все ж уряди їхні були маріонетковими, залежними від Москви, і для народів, яким загрожувала експансія большевизму.

Вже у 1949 р. організації і центри АБН об’єднували наступні країни: Україна, Білорусь, народи Кавказу, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Туркестан, Сибір, Ідиль-Урал, Донські землі, Литва, Латвія, Естонія, Словаччина, Чехія, Угорщина, Болгарія, Ромунія, Сербія, Хорватія, Албанія. У наступні роки центри АБН були створені в країнах Африки, Південно-Східної Азії і навіть Латинської Америки.

Відтак ідеї націоналізму, національного визволення і протистояння експансії московського большевицького імперіялізму набували щораз більшого і більшого поширення у світі. Активна пропаґандивна діяльність АБН допомагала освідомити світ щодо загрози большевизму, розвіювала совєтофільську політику певних кіл Заходу, стимулювала процеси національно-визвольної боротьби у всьому світі.

Я. Стецько дає таке визначення концепції АБН: «АБН – концепція ноціонально-визвольної революційної боротьби поневолених націй, концепція визволення поневолених народів шляхом національних революцій.

… Це концепція світового протиросійського, протикомуністичного, протиімперіялістичного фронту волелюбних національних і теїстичних елементів світу, які стверджують принцип соціяльної справедливости всередині кожної нації, виступають проти титанії в обороні незалежности і свободи людини» (ІІ, 129).

Про роль і місце українського народу в концепції боротьби АБН Я. Стецько писав: «Українська нація, для якої ідея свободи є абсолютною вартістю, визнає боротьбу і право на суверенність кожної нації, засуджуючи імперіялізм як ворога свободи і ретроґрадне явище. Український нарід, борючись за свою суверенність, одночасно бореться за незалежність усіх заприязнених народів, поневолених Росією, стоїть в аванґарді національно-визвольної, а тим самим і соціяльної та культурної революції народів підросійського світу» (І, 207).

У післявоєнні роки, розуміючи загрозу з боку СРСР і т.зв. «соціялістичного блоку», Я. Стецько наполягав на створенні дієвого фронту спільних сил Заходу і поневолених народів, бо проголошена «холодна війна» між Заходом і Москвою виглядала фіранкою, якою насправді були прикриті сфери політичного впливу. Він надіявся на щирість Заходу у підтримці народів, хоч це й виявилося ілюзорним: Захід не хотів ставити на поневолені народи, а тільки на Москву. Про це питання Я. Стецько писав: «Найважливіша річ: треба довести західному світові, що його політика помилкова, коли йдеться про нехтування фронту поневолених народів. Мусить бути створений осередок координації боротьби західного світу і поневолених народів в кожному напрямку: політичному, військовому й пропаґандивному. Мусять бути організовані окремі військові національні формації пеневолених націй

теж на еміґрації, коли будуть визнані альянтами їхні цілі» (І, 304-305).

У трактуванні міжнародних стосунків і фронту боротьби з комунізмом Я. Стецько був категоричний: «Доки не сформується на еміґрації українська армія на таких самих засадах і правах, як французька чи голландська в рамках атлянтійської армії з визнанням політичного українського революційного проводу цієї армії, так довго всі обіцянки Заходу – пусті слова» (І, 310).

Як і С. Бандера, Я. Стецько завжди чітко наголошував при виробленні зовнішньополітичної лінії ОУН: «Нашу стратегію розпрацьовуємо в аспекті цілого СССР, а не тільки етнографічних українських земель» (І, 311),

Ця тверда настанова йшла від розуміння того, що «Україна не може визволитися сепаратно, ізольовано від інших уярмлених у московській імперії народів, бо це велика, скомплікована проблема з погляду людського потенціялу, матеріяльних ресурсів і геополітичного положення. Тому одночасно з визволенням України валиться вся дотеперішня система на евразійському суходолі, а через те й у всьому світі. Таким чином, визволення України – одна з найважливіших проблем світу» (ІІ, 45).

Звідси: «…було б помилкою звужувати революцію до Европи чи лише Сходу Европи. Азійський ренесанс народів, мохамедданський світ, визвольний рух колоніяльних народів нам не байдужі…» (І, 265).

Концепція АБН знайшла собі прихильників і серед політичних кіл Заходу. Відомий американський політолог і військовий теоретик ген. Фуллер у своїх працях чітко поставив майбутню перемогу над Росією на співпрацю, співдію сил Заходу з поневоленими народами, з АБН. Його думки були такі: «Холодна війна може довести до вибуху справжньої війни, тому Захід мусить бути приготований не тільки вести справжню війну, а й до того, щоб перетворити її на громадянську війну в середині країни-ворога…

Як тільки Атлянтійському пакті, незважаючи на всі його недомагання, можна знайти потенціяльний фронт проти СССР, так тільки в Антибольшевицькому Блоці Народів треба шукати потенціяльного другого фронту… обидва ці фронти спільно повинні творити величезний стратегічний інструмент зехідних потуг, при чому кожен з тих фронтів є однаково суттєво важливим, бо без одного не може досягнути мети, себто – не тільки стримати комунізм, а й докорінно знищити большевизм, без чого не може бути миру в світі» (ІІ, 87-88).

Концепція національно-визвольної революції поневолених Москвою народів включала не лише, так би мовити, вузькі власні інтереси цих народів, а й проблему уникнення світом атомної війни, загроза якої стояла у 1950-60-і роки. Я.Стецько наполегливо протягом багатьох років постійно заявляв, що замість надмірно дорогої гонки озброєнь, замість розробки систем і стратегій термоядерної війни Заходові треба всього на всього зробити акцент на підтримці поневолених народів, і московська імперія розпадеться, як картковий будинок. Національні революції підірвуть її з середини. І страшенні витрати на озброєння, і загроза жахливих наслідків атомної війни є зайвим, якщо справді в міжнародній політиці відстоювати принцип національної суверенности і свободи.

«Отже, – пише Я. Стецько у статті «Великий обман», – не термоядерна війна чи безоглядна капітуляція в обличчі московської загрози є порятунком для світу, а національні революції, що з середини можуть розвалити Російську імперію. Проти визвольних революцій поневолених народів Москва не зможе вжити термолядерної зброрї, бо вона була б самогубством і для самих москалів».(І, 380).

Я. Стецько весь час наголошував, що перешкодою для мирного, гармонійного співіснування народів у світі є наявність аґресивної Російської імперії, яка прагне поневолювати інші народи, бо лише завдяки цьому – аґресії – може зміцнюватися внутрішньо. «АБН, – зазначав він – стоїть за єдність багатогранної Европи як цілости. Але на шляху до єдности Европи, як і всього світу, стоїть СССР і взагалі російська імперія всіх барв. Передумовою єдности Европи є знищення російської імперії і відновлення на її руїнах вільних, самостійних, від нікого незалежних національних держав, в яких господарями будуть самі народи… Не може бути об’єднаної Европи за умов самостійности одних народів, а рабства й поневолення інших». (І, 166-167). Сьогодні ж, під гул російських танків і ґеноцид у Чеченії, Росію приймають до кола країн демократичного світу, до «великої вісімки» і т. ін. Парадокс! Чи може вовк бути в одній загороді з вівцями? І ще таке зауваження Стецька стосовно доктрин «панславізму», якими Росія завжди любить прикривати свій імперіялізм: «Слов’янські народи не стоять проти англосакських чи романських, а большевицько-російський імперіялістичний расизм паразитує на неіснуючому панславізмі! Слов’янські народи борються не за слов’янську расу, а кожний – за свою національну ідею, за власну державність» (І, 167). Чим не прозірливе передбачення міжнародної слов’янської політики, коли тепер, у 1990-і і 2000-і роки, російський шовіністичний панславізм хотів розіграти «слов’янську карту» у війні в Югославії, і коли там перемогла якраз націоналістична концепція: хорвати, словенці, боснійці, македонці і чорногорці не схотіли жити разом зі своїми єдиномовними «братами» – сербами – і створили свої власні національні держави?

Вся теоретична спадщина Я. Стецька, його ґлобальні узагальнення щодо перспектив розвитку світу пронизані маґістральною думкою: «Ні, не по лінії концепції «великих просторів» – себто завуальованих нових імперій – іде процес розвитку світу, але через поділ великих просторів на суверенні держави всіх і найменших народів» (І, 168).

Звертаючись до історії, Я. Стецько робить такий висновок: «Якщо б союзники були висунули в Другій світовій війні ідею універсального визволення народів, як в німецькій, так у російській сфері панування, і не в’язалися з жодною тиранською системою, якщо б вели політику визволення по відношенню до народів, поневолених так нацизмом, як і большевизмом, а не підтверджували поневолювання большевицькою Росією ще більшої кількости народів, ніж поневолював німецький нацизм, – революційна сила визвольної ідеї, прагнення до волі і справедливости розвалили б у масових всенаціональних зривах і визвольних війнах народів обидві тиранські імперії – Гітлера і Сталіна» (ІІ, 315).

У цьому ж аспекті Я. Стецько зазначає: «Волелюбні болгари чи мадяри, словаки чи хорвати, діставши ґарантію незалежности від

Гітлера, мусіли стати на захит своєї державнсти проти Москви, з якою ішов Захід. Тому ж є муринською мораллю заплямовувати словаків чи болгарів як гітлерівських «коляборантів». Вони ставали тільки в захист своєї самостійности, використовуючи Німеччину, а її режим уважали другорядною справою. Чи мали ці народи зрікатися своєї самостійности і наставляти свою шию під лезо сталінського НКВД тільки тому, що Рузвелт і Черчіл біли союзниками Сталіна?» (ІІ, 345).

Логічно може виникнути запитання: чому серед учасників АБН ми не бачимо польського визвольного руху, Польщі? Пояснення тут таке. З одного боку, український націоналістичний рух завжди стояв на тому, що Польська держава повинна будуватися тільки на етнографічних польських землях, позбувшись імперських зазіхань щодо інших. Ось як про це каже Я. Стецько: «Українські націоналісти підтримують ідею польської державности в її етнографічних межах і прагнуть визволення польського народу… Вони раді співпрацювати з тими польськими колами, які визнають такі самі права українського народу та захищають аналогічні щодо польського народу». (І, 476).

З одного боку, поляки уперто дотримуються дуже часто своїх старих імперських традицій, виступаючи з політичними заявами за відновлення Польщі в кордонах Ризького договору 1921 р., за яким західноукраїнські землі входили до Польщі. Загалом, як зазначає Я. Стецько, «для поляків на еміграції не Росія творить головний фронт… але Україна, Німеччина, Литва, Білорусія» (І, 311).

Зрозуміло, що така сила, яка виявляла імперські претензії до інших народів, не могла була бути включена в антиімперський блок народів.

І ще кілька цитат зі статті Я. Стецька «Незмінна політика польських імперіялістів» (1953 р.). Ведучи мову про потребу переродження традиційного імперства в польській політиці, про потребу сказати правду щодо польської історії, він пише, що без цього «…польська держава буде вічним осередком неспокоїв і причиною все нових провокаційних воєн на Сході Европи… Польща імперіялістична не може втриматися власними силами так, як не спроможна Югославія… Імперіялістична Польща – це міжнародний базар, як це й було до 1939 р., що тріснув, як миляна банька впродовж двох тижнів». (І, 476).

Таким чином чітка антиімперіялістична позиція українських націоналістів на еміґрації зі свого боку вплинула на політичне мислення польських еміґраційних кіл, змусила їх до перемін у своїх доктринах, до налагодження культурного, а потім і політичного діалогу з українцями, білорусами, литвинами передусім. Саме такий діалог був започаткований на сторінках знаменитої польської паризької «Культури», що виходила за редакцією Є. Ґедройца, саме це середовище змінило загальне політичне мислення нової ґенерації польських, політиків, які вже у 1980-і рр. щиро визнавали домагання українців.

Узагальнюючи концепцію АБН Ярослава Стецька, наведемо ще дві його думки. Усвідомлюючи все зло, що йде від Росії у планетарному масштабі, і всю складність і напругу боротьби України за свободу, він закарбовує: «Що більше ворогів має московська імперія, то краще для нас» (ІІ, 404),

І друга: «І коли центром мілітарної потуги вільного світу є сьогодні Вашинґтон, столиця США, то центром ідейно-моральної сили поневолених народів є Київ, столиця України. Визволення України означає знищення московського-большевицької імперії, а тим самим і ліквідацію московської аґресії в Азії, на Близькому і Середньому Сході та Індійському океані» (ІІ, 398-399). Ці слова пояснюють таку велику «увагу» сучасної Росії до України, її систематичні потуги обійняти нас новими братськими обіймами.