Олег Баган: Ідея і чин Ярослава Стецька «Україна – наріжний камінь світової політики»
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 14 Лип 2016 в 0:01
Олег Баган: Ідея і чин Ярослава Стецька (Київ, 2008)
Ім’я Ярослава Стецька (1912-1986) закарбоване на самих вершинах українського визвольного руху: член Проводу ОУН (1939), Голова Державного правління (уряду) новопроголошеної української держави (1941), керівник Антибольшевицького Блоку народів (1946-1986), організатор Світової антикомуністичної ліги (1967). Пропонований нарис дає цілісний огляд науково-популярного плану біографії та діяльності Я. Стецька, його ідеолого-публцистичної творчості. Власне, у книжці вперше здійснена спроба вибудувати концептуальний ідейний каркас теоретичної спадщини визначного націоналіста.
Видання адресоване усім українським патріотам і дослідникам історії та ідеології українського націоналізму.
Пропонуємо увазі читачів РОЗДІЛ VI цієї книги.
VI. «Україна – наріжний камінь світової політики»
(Україна і світ. Геополітика.)
Ще у 1938 р. Я. Стецько передбачав: «Українська Соборна Держава внесе революцію в зовнішньополітичну діяльність світу… Україна виринає, як нова, великого значення сила» (І, 120).
У концепції національно-визвольних революцій народів Я. Стецька роль України була винятковою. Обґрунтуванням цього була така вихідна теза: «Етнографічна територія України з її 53 міл. населенням, геополітичне положення, багатства землі, величина території, ідейно-політичні моменти ( Україна як носій ідей християнських, національних, соціяльної справедливости й особистої свободи) – визначають особливу роль України на міжнародній шахівниці. З появою української суверенної держави буде доконана докорінна реконструкція карти Сходу Європи» (ІІ, 321).
Україна мала стати тим найбільшим, головним важелем, який мав розвалити останню світову імперію, ганебну систему поневолення сотень народів – Росію.
Розвиток історії пішов не імперіяльним шляхом. «У висліді ІІ –ої світової війни, – пише Я. Стецько, – зникли всі західноєвропейські імперії. Імперіяльний принцип організації світового ладу поступився переможному національному принципові…» (ІІ, 80). Тому Україна, як сила, що підважувала найбільше останню імперію, стала у 2-й половині ХХ ст.. «революційною проблемою світу» (ІІ, 45).
Антиімперський принцип у Я. Стецька знаходить ще й таке обґрунтування: «Причиною світових воєн завжди були імперії ( наприклад, Наполеон, Вільгельм, Гітлер, Сталін). І тепер не інакше. Найбільше воєн вели російська, німецька, французька, англійська імперії. А скільки воєн вели Швайцарія, Норвеґія, Аргентина, новітній Єгипет? Ліком на розбрат і всесвітню боротьбу є ніщо інше, як здійснення національного принципу – незалежність усіх держав чи народів.» ( І, 214).
Отже, визначальною для Я. Стецька була настанова на визволення і усуверення всіх народів як конча передумова для гармонійного, щасливого життя світу. Тут він робить такий висновок: «Жоден імперіялізм, жоден лібералізм, а єдино визвольний антиімперіялістичний націоналізм є порятунком світу від війни, страху, нужди і неволі» (І, 215).
Імперіялістичні і ліберально-космополітичні сили завжди залякують світ «хаосом», який ніби приносить націоналізм, тобто незалежність народів. Вони підступно переконують, прикриваючи свої апетитні інтереси, що «націоналізм малих народів», (тепер особливо це є популярним!) загрожує «постійними конфліктами», «взаємною боротьбою», «ескалацією аґресивности» і т. д. У політичній публіцистиці існує навіть відповідний термін: «балканізація», тобто неспокій, взаємна боротьба, соціяльно-економічна нестабільність, які так притаманні національно строкатому Балканському півостровові.
Відповідаючи всім цим фальсифікаціям і фальсифікаторам правдивої історії і дійсности ХХ ст., Я. Стецько твердить: «Балканізація» не загрожує спокоєві і порядкові, тим більше, що Балкани «балканізували» ніхто інший, а самі імперії, як, наприклад турецька, російська, австрійська імперії. «Балканізують» увесь світ імперії. Неправдою є, що наша концепція побудови світу на органічних основах буде «балканізувати» його. Навпаки – вона є запорукою єдности світу» (І, 215). І справді, хіба всі вибухи «порохової бочки Європи» (як назвав Балкани У, Черчилл) упродовж ХХ століття не були наслідком попередньої політики названих трьох імперії, до яких можна додати ще й англійську? Балканські країни довго не могли «заспокоїтися» і сперечалися між собою лише тому, що «неперетравленими» залишалися рештки імперського минулого і в політичному, і в психологічному плані, до того ж амбіції політиків цих країн постійно підігрівалися імперіяльними силами збоку. І хіба остання війна на Балканах – в Югославії – не є підтвердженням того, що будь-яке, навіть мікроімперіяльне, державне утворення не може проіснувати довго? До речі, і про це пише Я. Стецько: сербська мікроімперія – Югославія – була створена з допомогою Заходу, що прагнув розігрувати «балканську карту» для посилення свого впливу. (ІІ, 78).
Я. Стецько постійно підкреслював хибність західноєвропейської політики, яка проблему Східної Европи хотіла розв’язати тим, що віддавала її на поталу Московській «антиевропейській, евроазіятській, руїнницькій» імперії (ІІ, 79). Така політика неодмінно вела до надмірного зростання сили Московщини–аґресора і, як результат, до загрози стабільности і свободі в самій Европі. На жаль, така політика Заходу щодо багатьох країн Східної Європи, в першу чергу тих, що входили до колишнього СРСР, продовжується і сьогодні, коли Захід погоджується фактично з існуванням якоїсь «сфери російських політичних інтересів» на теренах цих країн. Таким чином знову продовжується поділ Европи!
Між тим, категорично заявляє Я. Стецько: «Жодна европейська проблема не може бути розв’язана інтеґрально, доки вона буде розв’язуватися на половині Европи, а інша половина буде надалі об’єктом евразійського московського винищування» (ІІ, 343). Ці слова повинен би затямити собі кожен европейський політик, особливо сьогодні, коли відбуваються такі доленосні для Європи події: формування ідеології нової єдности Европи (ЕС), виникнення нових держав (типу Чорногорії чи Боснії і Герцеговини). Такий підхід до проблеми важливим є для всіх, хто стоїть на засадах справжньої демократії, тобто свободи вибору, і хто по-справжньому вболіває за майбутнє Европи, а не прикриває своїми діями неправду, гніт, насильство, які так чи інакше все одно вибухнуть колись новими, може ще страшнішими, міжнародними конфліктами.
У статті «Політичне значення України» ( 1962 р.) Я. Стецько наводить як повчальний приклад для Европи один урок з історії: «На початку ХVІІІ-го стол. Західна Европа не розуміла й не підтримала Карла ХІІ-го і Мазепу, і своєю байдужістю спричинилася до поразки під Полтавою, що стала поразкою не тільки Швеції і України, а й цілої Европи, та відкрила дикій Московщині шлях у вільний світ. У ХХ-ому стол. Західна Европа не підтримала Української держави та держав інших визволених з московського ярма націй ( 1917 – 1920 років), наслідком чого виникла і зміцніла нова червона московська імперія, що сьогодні загрожує цілому світові. Тодішні державні мужі західнього світу не збагнули історичні процеси – відродження націй, і сьогодні армії московських варварів домінують не тільки у Східній Европі, а навіть у її центрі та в Азії (ІІ, 65),
Більше того, Захід не тільки не прийняв національного принципу устрою Східної Европи, не допоміг визволитися народам колишньої царської імперії, а й, як пише Я. Стецько, «заразив пошестю мегаломанії імперіяльних карликів» (ІІ, 78) – країни Центральної Европи: Польщу, Югославію, Чехословаччину, Румунію. Внаслідок цього у неволі в цих державах-мікроімперіях опинилися литовці, українці, білоруси, хорвати, словенці, боснійці, албанці, македонці, чорногорці, словаки, угорці. Так у європейську політику була закладена ще одна бомба сповільненої дії, бо зрозуміло, що ці поневолені народи не погодилися з тим, щоб жити без національної суверенности і продовжували боротьбу за визволення своїх етнографічних територій. Останній вибух цієї бомби, і дуже кривавий, стався щойно тепер – у югославській війні 1991 -1995 рр., коли сита, стабільна Европа з переляком спостерігала за перебігом подій, навіть не підозрюючи, що вся «югославська загроза» сьогодні – це пожинання плодів недалекоглядної політики европейських державних мужів початку ХХ ст., коли саме за їх підтримки й творилася карликова імперія з химерною назвою – Югославія.
Існування будь-яких імперій, гігантських, як Росія, чи невеликих, як Югославія, – це завжди несправедливість, перешкода для економічно-господарського процвітання народів, це завжди загноювання міжнаціональних стандартів, а не залагодження їх, що неодмінно закінчується кров’ю і руїнами.
Оглядаючи міжнародне, геополітичне значення України, Я. Стецько зазначає: «Україна не може визволитися «випадком», «збігом обставин», кон’юнктурою, як Польща чи Румунія. Вона назавжди визволиться тільки тоді, коли будуть вільними всі нації, поневолені Росією. Карта світу мінялася кожного разу, коли падала українська держава, бо тоді поставала можливість виходу імперіялістичної Росії на світову арену і після поневолення України падали одна за одною інші держави в обійми Російської імперії. Тепер цей процес мусить піти в зворотному напрямі. Політична мапа світу в корені зміниться, коли постане УССД, а за нею інші національні держави» (І, 267).
Водночас Я. Стецько розумів, що визволення може прийти тільки внаслідок наростання революційних, національно-визвольних процесів в самій Україні, внаслідок накипання оновлюючої енерґії в глибинах народної свідомости і почувань. Він пише: «За весь час нашої історії ще ні разу Україна не визволилася шляхом інтервенції, а завжди й єдино силами революції. І Хмельниччина, і революція 1917-20 рр. народилася не на шляху інтервенції, а у висліді внутрішніх процесів, великих національних і соціяльних змін» (І, 267).
Отже, у своїй визвольній боротьбі українці не повинні покладати великих надій на підтримку Заходу. Бо, по-перше, він є зорієнтований поки що на імперіялістичну Москву, по-друге, не хоче просто змінювати існуючий статус кво, не зацікавлений в ніяких революційних змінах. Разом з тим українцям не слід заспокоюватися, не треба бути пасивними та інертними і боятися відлякати когось в міжнародних стосунках від України, через те, що вона стане епіцентром революційних змін. Загалом треба змінити погляд на українців, як на націю покірнішу, тиху, слухняну. «Краще заставляти західних політиків думати, що вони мають творити з тим вогнищем тривоги, яким є українці й інші поневолені народи, ніж мають нас вважати спокійними і лише працьовитими «почтивими русинами» (І, 313), – каже Я. Стецько.
Окреслюючи стосунки України з США, найбільшою і найвпливовішою державою Заходу, яка, однак, ніколи не підтримувала українських визвольних змагань (зазначимо, і це продовжувалося аж до 1990-го року, коли президент США Дж. Буш закликав Україну не відділятися від СРСР), Я. Стецько писав: «Нам здається, що в сьогоднішній Америці є при голосі такі сили, яким чужий великий і героїчний дух християнської і національної України, носія національного визволення та нових ідей і вартостей, бо ці ідеї унеможливлюють даним силам, які опановують певні кола на Заході, опановувати живі, здорові організми нації. Ми переконані, що інша Америка, яка завтра прийде до голосу, Америка вірна традиціям Вашингтона і Лінкольна, великих провідників свободи і справедливості, – думає інакше. Але це, поки що, неофіційна Америка» (І, 449). Очевидно, що тут Я. Стецько передбачав появу таких американських тхориків і політиків, як З. Бжезинський, які ідейно і морально підтримали українську суверенність і згуртували ціле коло нових політиків, які працюють на стратегію геополітичної підтримки України.
Цікавою є геополітична концепція Я. Стецька щодо Великої Британії, яка традиційно прагнула і буде прагнути відігравати якусь виняткову, домінуючу роль в Европі. Ще у 1953 р. він передбачав, що розвиток 80-мільйонної Німеччини і натиск імперського СРСР відіпхнуть її з провідних позицій. І тому робив такий висновок: «… Велика Британія ще може грати належну їй політичну ролю тоді, коли підтримає розвал російської імперії і ввійде в пряме відношення з відновленими на її руїнах самостійними державами, зокрема Україною. За таких умов зайва сильна Німеччина, як забороло проти Росії, а Франція, Великобританія, Україна і інші держави чорноморського комплексу, з передпіллям Туркестану, зліквідують тиск російської імперії на коммонвельт* і унеможливлять Великій Британії впорядкувати відносини на своїх просторах» (І, 481).
Я. Стецько завжди послідовно і категорично виступав проти політичної концепції т.зв. «співіснування», «коекзистенції» вільного світу і московської большевицької тиранії-імперії, яка була так популярна на Заході після Другої світової війни. До речі, ця політична концепція, в новій формі, виникає і сьогодні, у 1990-і роки, коли Захід погоджується на існування російської імперії і «сфери її впливу». «Визволення поневолених націй, – писав Я. Стецько у статті «Міжнародне становище і українська справа», – є тотожне з рятуванням християнської культури, тому не лише політичний, але й моральний обов’язок лежить на західних потугах допомогти визволенню України та інших поневолених большевизмом націй. Коекзистенція – це визнання найбільшої несправедливости, толеранція найбільшого зла, найжорстокішої тиранії над людиною і народами; це ствердження народо- і людиновбивства, заперечення всякої демократії, а найвищою мірою – це глум і сором над моральним відчуттям і свідоцтво неймовірної політичної вузько- і короткозорости» (ІІ, 314). Чим не актуальне зауваження стосовно сьогодення, сьогоднішніх концепцій і теорій «співіснування» з модифікованого московського імперією, коли Захід закриває очі на нечувану за своєю жорстокістю війну Москви в Чеченії?!
І далі Я. Стецько продовжує: «Відкинення ідеї всякої коекзистенції буде, принаймні, початком виправлення цих кривд, які заподіяли західні потуги нашим поневоленим народам, з Україною на чолі, віддаючи їх на __________________________
* так називалася спільнота колишніх британських колоній і домініонів, куди входили такі держави, як Канада, Австралія, Нова Зеландія та ін.
поталу большевизмові, допомагаючи йому – об’єктивно – нас поневолювати». І резюмує: «Це буде перша спроба історичної сатисфакції» (ІІ, 314).
Виступаючи в річищі ідей українського націоналізму, щодо призначення і геополітичної ролі України, Я. Стецько різко відкидав усякі теорії, які трактували Україну як закуток і провінцію світової політики. Нагадуємо, що в усіх провідних українських мислителів-націоналістів – Д. Донцова, В. Липинського, Ю. Вассияна, Ю. Липи, О. Ольжича та ін., – відродження української держави передбачалося як постання великої, вирішальної щодо долі всієї Східної Европи політичної потуги. У статті Я. Стецька «Україна – наріжний камінь світової політики» зустрічаємо наступні слова: «Трактування України як периферії, на якій має відбуватися розіграш великих потуг, означає не вірити у свою націю, зраджувати українські самостійницькі позиції. Для такого роду політиканів Україна – міжнародний базар, що на ньому метушаться різні бізнесмени, ласі на український хліб, підземні багатства, на українську робочу силу і небуденний талант, що виявляється також в особливих технологічних досягненнях» (ІІ, 407).
У питанні геополітичної орієнтації України в майбутньому Я. Стецько розвивав глибоку і цікаву концепцію Юрія Липи. Як відомо, видатний український історіософ і культуролог Ю. Липа розробляв концепцію про орієнтацію України на Південь, на країни басейну Чорного моря. Найповніше його погляди на цю тему викладені у праці «Чорноморська доктрина» (1940 р.). Там на основі географічних, економічних, політичних, культурних, етнопсихологічних спостережень і аналізу автор доходить висновку, що Україна історично і геополітично тяжіє до Чорного моря, разом з Туреччиною, країнами Кавказу і Балканського півострова вона повинна творити політико-економічну цілість і бути епіцентром цього нового геополітичного макрокомплексу у Европі. Ю. Липа робив такий висновок: «Союз чорноморських держав – це твір, що може започаткувати нову держану форму буття і новий зріст европейської культури в її чорноморській відміні».
У Я. Стецька ця концепція зазнає розширення. Враховуючи психологічну спільність, геополітичні інтереси, Україна повинна, в першу чергу, йти на зближення з країнами середземноморського простору загалом. Він констатує: «Інтереси України вимагають поглиблення стосунків і співпраці із середземноморськими країнами, зокрема з Туреччиною, Грецією, Італією, Еспанією, включаючи також поневолені чорноморсько-середземноморські країни ( напр. Болгарія, Ромунія). Для всіх них розвал російської імперії кожної барви є їх життєвим інтересом. Такий бльок має всі елементи органічности» (ІІ, 321). Сьогодні залишається лише пошкодувати, що українська зовнішня політика у цьому напрямку є такою кволою і нерішучою. Адже ж очевидно, що чорноморсько-середземноморські країни є для нас «золотим простором», при тому, що європейські «ґранди» – Німеччина, Велика Британія і Франція – поки що й надалі традиційно зорієнтовані на Москву, то з вдячности за об’єднання Німеччини, то під впливом проросійських міжнародних сил. Бо не тільки ми, а й вони об’єктивно зацікавлені у зв’язках з Україною в економічному, геополітичному і культурному планах.
У річищі ідей українського націоналізму Я. Стецько виступав за духовно-релігійне переродження народів Европи, за відродження пафосу її боротьби з силами матеріялізму, що опанували світ. Тому він часто висував ідею нового хрестового походу релігійних і національних сил Заходу проти безбожницького комуністичного бедламу і тиранії. З сумом Я. Стецькові доводилося визнавати, що: «Католицизм на Заході перестав бути войовничим рухом, Ватикан шукає компромісу в сателітних країнах і в певному сенсі навіть гальмує аґресивність деяких західних кіл» (І, 514).
І все ж, у міжнародному аспекті для українського руху, в зіставленні з протестантством і православними Церквами, католицтво є надійним союзником. Я. Стецько зауважує: «проте Ватикан є великою силою в світі і було б помилково нехтувати його. Не зважаючи на його, в певному сенсі, вагаюче ставлення до ідеї хрестового походу, він є найпевніша ідейна антибольшевицька сила…» (І, 514).
Не залишилося поза увагою Я. Стецька питання українсько-єврейських стосунків. У статті «Національне й інтернаціональне жидівство» він ставить проблему, яка виражена вже в самій назві: проблему існування двох напрямків, ідеологій в єврейському національному русі.
Я. Стецько так пояснює головне розмежування єврейства: «Частина жидів, зокрема їх еліти, наставлена інтернаціоналістично. Вона прагне світової імперії під егідою інтернаціонального капіталу із світовим урядом, за яким є також масонерія. Отже, вона за світову економічну імперію та світовий надуряд, не чуючи національні держави і елементи» (ІІ, 351). І далі він конкретизує: «Жидівський інтернаціональний капітал забезпечує собі впливи в кожній російській імперії, білій чи червоній, вибілює московських погромників, відвертає від них увагу власної маси жидівських бідаків та спрямовує ненависть до носіїв духовних вартостей – шляхетних поневолених Москвою народів, зокрема українців. Хоч Україна не має антисемітських елементів, ані погромників, однак ідейно й духовно вона чужа інтернаціональному жидівству, тоді як московська духова босячня безбатченків дуже споріднена з анаціональним капіталом» (ІІ, 351).
Інша частина єврейства – національна – є, за словами Я. Стецька, «найсимпатичнішою» (ІІ, 352) для українського руху. Це та частина, яка орієнтується на свою прабатьківську землю – Ізраїль – і на свої національно-духовні традиції. «Жидівські націоналісти Ізраїля, – пише Я. Стецько, – що боронять права на національну жидівську державу в межах їх прадідної землі, – мають симпатії антимосковських елементів…» (ІІ, 352). Далі він з захоплення говорить про переродження психології єврея-«кочовика», «анаціонального» в «управителя й любителя землі, войовника, хороброго, відважного борця за свої національні права» (ІІ, 352), що так блискуче вирішив соціяльну проблему у своїй державі (ІІ, 353).
Ці дві частини єврейства – інтернаціональна і національна, або ще – імперська і державницька – протистоять часто між собою. Зрозуміло, що українці всюди, на всіх рівнях і в усіх аспектах повинні співпрацювати з національним єврейством, оскільки воно відстоює ті ж ідеали, що й ми. «Коли більшість жидів почне думати національними категоріями і бачитиме свою батьківщину в Палестині, тоді зрозуміє і наші визвольні змагання» – робить висновок Я. Стецько.
Він також застерігає проти упередженого ставлення до євреїв в Україні з огляду на, що вони в комуністичні часи виступали з антиукраїнських позицій: «Будучи знаряддям окупантів України, фактично жиди служили Москві, отже, вона відповідає і за свої, й за жидівські злочини, виконані на її наказ. Було б помилкою відвертати увагу від Москви та обвинувачувати жидів за злочини комунізму… За комунізм, як наймодернішу форму московського імперіялізму, відповідає насамперед Москва…» (ІІ, 350 – 351).
Отже, можемо підсумувати. У всіх аспектах міжнародної політики Ярослав Стецько як теоретик українського націоналізму послідовно виступав за додержання принципу свободи нації, національної суверенности. Цей принцип набирає у нього універсального, світового звучання: кожен народ світу, кожний політичний рух, що борються за національне самозбереження, національне самовизнання, повинні отримати підтримку всіх здорових, національних, справді демократичних, а не тільки на словах, сил і країн світу. І лише в цьому – порятунок світу. Бо як довго будуть існувати макро- чи мікро імперії, так довго знемагатимуть народи від насильства, нужди і неволі.