Олег Баган: Ідея і чин Ярослава Стецька «Ми не жили, ми – горіли»

Олег Баган: Ідея і чин Ярослава Стецька (Київ, 2008)

Ім’я Ярослава Стецька (1912-1986) закарбоване на самих вершинах українського визвольного руху: член Проводу ОУН (1939), Голова Державного правління (уряду) новопроголошеної української держави (1941), керівник Антибольшевицького Блоку народів (1946-1986), організатор Світової антикомуністичної ліги (1967). Пропонований нарис дає цілісний огляд науково-популярного плану біографії та діяльності Я. Стецька, його ідеолого-публцистичної творчості. Власне, у книжці вперше здійснена спроба вибудувати концептуальний ідейний каркас теоретичної спадщини визначного націоналіста.
Видання адресоване усім українським патріотам і дослідникам історії та ідеології українського націоналізму.

Пропонуємо увазі читачів РОЗДІЛ І цієї книги.

 

І. «Ми не жили, ми – горіли»

(Епоха)

 

1930-і роки в Україні – це один з найдраматичніших періодів її історії. Після Першої світової війни, під час якої на Україні вибухнула національно-визвольна революція і була проголошена незалежна Українська Народна Республіка, внаслідок аґресії большевицької Росії і Польщі її земля і народ знову потрапили у неволю. Територія України перебувала під окупацією чотирьох держав: найбільша частина – Центральна і Східна Україна – відійшла до СРСР, Галичина і Волинь – до Польщі, Закарпаття було окуповане Чехословаччиною, Буковину і Бесарабію зайняла Румунія. Ставлення всіх чотирьох окупантів до українського народу і української національної ідеї було нетерпимим. На всіх цих територіях проводилася нещадна політика репресій і денаціоналізації українців.

Найбільш несприятливою була ситуація в підрадянській Україні. Там московська тоталітарна держава, користаючи з того, що весь світ відгородився від неї перед загрозою її аґресії, озброївшись ненависницькою класовою ідеологією марксизму, вела протягом1920-30-х років справжню війну проти українського народу. У цій війні йшлося про повне знищення українців як етносу. Так під час аґресії большевиків і червоного терору ЧК протягом 1918-21 рр. загинуло до 4 млн. українців; під час голоду 1921-22 рр. – близько 2 млн.; у жахливому за своїми масштабами і глибиною садизму народовбивстві голодомором 1932-33 рр., організованому за планом Москви, загинуло близько 8 млн. українців. Крім того постійно велася політика нищення української культури і її головного носія – інтелігенції. Вже протягом 1918-20 рр. загинули від рук московського ЧК сотні видатних українських письменників, вчених, малярів, освітян, музикантів. Інші еміґрували на Захід (Німеччина, Австрія, Чехословаччина). Від 1928 р. почався новий виток репресій проти української інтелігенції, який закінчився вже у 1941 р., коли в умовах воєнного хаосу, знищили десятки тисяч невинних людей. Українська культура опинилася в становищі резервації: сувора цензура, заборона національної тематики, постійне цькування неслухняних. Особливо посилився цей процес нищення наприкінці 1920-х – у 1930-і роки: суд над Спілкою Визволення України, внаслідок якого у 1930 р. була заарештована ціла плеяда видатних українських вчених і письменників старої ґенерації (Єфремов, Ніковський, Дурдуківський, Гермайзе, Голоскевич та ін.); у 1934 р. почалися арешти і розстріли письменників і діячів культури молодшого покоління: Косинка, Фальківський, Влизько, Буревій та ін.). Відтак до 1937-38 рр. були заарештовані і часто потім розстріляні на Соловках чи засланні тисячі визначних талантів. Катівні НКВД, де страчували всіх, хто мав хоч якусь національну свідомість, були організовані по всіх більших містах України. Тільки у Вінниці, де у 1940-х роках були проведені розкопки, віднайдено 10 тис. трупів. Результатом такого «любовного єднання України з «братньою» Росією стала майже повна русифікація українського населення і повна руйнація морально-духових основ нації.

У Галичині і Волині – у другій за величиною частині України, що перебувала під чужою окупацією, –  суспільно-політичне становище було дещо ліпше. Польща, яка декларувала себе як демократична держава, ґарантувала сякі-такі правові можливості і свободи суспільно-культурної для діяльности українців. Тут діяли політичні партії. Головні з них: Українське народно-демократичне об’єднання (УНДО), Соціал-демократична і Соціал-радикальна партії, Народна католицька партія. Всі вони виступали за самостійність України, але боролися за це лише парламентськими методами, в рамках польських законів. Зрозуміло, що окупаційна влада, яка часто скочувалася до диктаторських методів і не гребувала протиправними діями, дуже легко зводила всі зусилля цих партій нанівець. Крім того провідники цих демократичних і соціялстичних партій, щоб виторгувати собі якісь пільги в уряду, часто йшли на співпрацю з окупантською владою, займали угодовську позицію. Існували також в Західній Україні великі і впливові культурно-просвітницькі і господарсько-економічні організації українців, які стимулювали національне життя: «Просвіта», «Рідна школа», «Маслосоюз». Була досить чисельною і розгалуженою й українська преса, особливо в Галичині (Волинь у цьому плані зазнавала сильних утисків). Все це забезпечувало українцям непогані можливості, хоч і доводилося переборювати різноманітні труднощі і перешкоди з боку польської цензури і адміністрації, для культурного розвитку. Проте у плані національно-політичного і соціяльного розвитку справа стояла значно гірше.

Польська держава вела дуже послідовну політику на дискримінацію українців, вдаючись часто до жорстоких розправ над населенням (знаменита «пацифікація» 1930 р.). Здобути вищу освіту, розгорнути своє господарство, якщо ти був українцем, – було дуже важко. За такої ситуації, враховуючи те, що з кожним роком в народі зростало почуття національної гідности й усвідомлення потреби мати свою самостійну українську державу, поступово почав зростати авторитет і вплив націоналістичної підпільної організації – УВО (Українська Військова Організація). Вона була заснована у 1920 р. офіцерами української армії після втрати незалежности з метою продовжувати боротьбу у підпіллі. Її організував і очолив полк. Євген Коновалець – командир Корпусу Січових Стрільців в Армії УНР. УВО виступала за радикалізацію політичної боротьби, вдаючись до масових байкотів і терористичних актів, за підготовку всенародного повстання проти Польщі. Паралельно з УВО в Західній Україні і на еміґрації виникає ще кілька, в основному молодіжних, націоналістичних організацій: Українська партія Національної Роботи (УПНР, ідейний лідер – Д. Донцов), Союз Української Націоналістичної Молоді (СУНМ, лідери – С. Охримович, Б. Кравців, С. Ленкавський, З. Коссак, І. Ґабрусевич). Їхні центри були у Львові. У Празі створюються Група Української Національної молоді (ГУНМ, лідери – М. Коновалець (брат Є. Коновальця), І. Гижа, О. Бабій, С. Нижанківський) і Леґія Українських Націоналістів (ЛУН, лідери – М. Сціборський, М. Грива). У лютому 1929 р. на Конґресі Українських Націоналістів у Відні ці всі організації об’єднуються в єдину Організацію Українських Націоналістів, головою Проводу якої стає Є. Коновалець. Так створюється єдина політична націоналістична сила, яка завойовує серце молодого покоління і з кожним роком здобуває собі щораз більший вплив серед західноукраїнського суспільства. Особливо радикалізується боротьба ОУН на початку 1930-х років, коли революційно настроєна молодь починає домінувати і визначати тактику Організації в Західній Україні.

Становище українців в Буковині (колишньому важливому центрі національного відродження) мало чим відрізнялося від ситуації в Радянському Союзі. Шовіністично настроєний уряд Румунії вів політику суцільних заборон і утисків щодо українства, так що багатьом українцям доводилося виїжджати в Галичину чи країни Европи. Такий стан справ трохи змінився в середині 1930-х рр., коли в Чернівцях дещо пожвавішало культурне життя, почав видаватися журнал «Самостійна думка», який відіграв важливу роль в нарощуванні націоналістичних ідей.

Найсприятливішим було становище українців на Закарпатті. Але з огляду на те, що перед тим край століттями перебував в стані глибокого національного гноблення і нищення, процес національного відродження йшов тут досить повільно і не міг, зрозуміло, впливати на активізацію національного руху в інших частинах розшарпаної чужинцями України.

Ярослав Стецько народився 19 січня 1912 року в Тернополі, в одному з найбільших міст Галичини, в сім’ї греко-католицького священика о. Семена Стецька. Мати – Теодозія Стецько – походила з роду Чубатих. У сім’ї було троє дітей: крім Ярослава – ще брат і сестра. Вже змалку виявилися неабиякі здібності старшого сина Стецьків і вони беззастережно визначили його життєвий шлях: навчання. В одинадцять років Ярослав осиротів – помер батько. Відтак в сім’ю прийшли нестатки, які потім переслідували його протягом багатьох років. І все ж цей удар долі не збив хлопця з обраного шляху. Він бере на себе, як може, утримування сім’ї. Заробляє, даючи лекції слабшим учням гімназії.

Навчався Я. Стецько спочатку в українській гімназії у Тернополі. Якийсь час їхня сім’я мешкала у селі Голубочок Великий, тому доводилося щоденно долати досить велику відстань пішки, відвідуючи гімназію. З цим пов’язаний один прикрий епізод в житті Ярослава, який відбився на його здоров’ї. Ідучи в сильний мороз засипаним глибокими снігами полем, хлопець загубив свої і так діряві чобітки. У результаті – сильна простуда. А на все життя – підірване здоров’я, ревматизм.

У гімназії Ярослав вирізнявся серед учнів величезною спрагою пізнання, інтелектуальними здібностями. Дуже багато читав. Так, наприклад, будучи ще у 6 класі гімназії, Я. Стецько готував учнів, які здавали матуру, тобто закінчували останній, 8-й, клас гімназії. Вже тоді він попробував себе в тій роботі, якою йому доводилося пізніше усе життя активно займатися, – в редакторстві. Редагував юнацький журнал.

Планувалося, що Ярослав піде, як і батько, на теологію після закінчення гімназії. Але на це потрібні були великі кошти. Тому зміг він вступити лише на філософський факультет Львівського університету. Паралельно почав заочно студіювати право у Краківському університеті. З нелеґальним молодіжним націоналістичним рухом Я. Стецько був зв’язаний ще у Тернополі. Він був членом УВО, а потім ОУН. З переїздом у Львів його діяльність в Організації стрімко посилилася. Вже у 1932 р., тобто у 20 років, Я. Стецько стає членом Крайової Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. Він очолює ідеологічну референтуру, редаґує підпільні видання ОУН: «Юнак», «Юнацтво», «Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ».

Якраз тоді (початок 1930-х рр.) боротьба ОУН з польським окупаційним режимом набирає особливого загострення. Націоналістичний рух максимально напружує енерґію підпільної революційної, терористичної діяльності з тим, щоб викликати в народі почуття масової мобілізації, підготувати всенародне повстання. Друковані видання ОУН спрямовані на максимальну активізацію народу. Це були фактично єдині видання, в яких повідомлялося правдиво про всі злочини польського режиму, про всі жертви українського руху. Інші, леґальні, українські часописи, підцензурні зрозуміло, писати про все не могли. Звідси зрозумілою стає особлива увага як поліції, так і народу до «Бюлетня Крайової Екзекутиви ОУН», який перетворився в ідейний аванпост боротьби. У краю, де щороку відбувалося сто і більше судових процесів над учасниками підпільного революційного руху, таке видання сприймалося як вибухівка. Активно друкувалися в «Бюлетні» провідні діячі ОУН в Краю: В. Янів, З. Коссак, С. Ленкавський, Д. Штикало, Д. Мирон-Орлик.

Статті Я. Стецька цього періоду засвідчують його чітку революційну переконаність і налаштованість, філософську глибину вникнення в проблематику. З ідеологічними статтями друкується він в основному в націоналістичному часописі «Студентський шлях» (1933-34 рр.). Хоч ці перші праці ще виявляють залежність автора від ідейних авторитетів доби (передусім – Д. Донцова), є ще стилістично й концепційно необробленими, все ж вражає в них дух революційного горіння і жертовности. Головна їхня думка – пробудити в українцеві високий порив до ідеалу, орденську зреченість і затятість у боротьбі, волюнтаристську наснагу і непохитність. Одна зі статей так і називається «За творців нової дійсности». У творенні нового, героїчного українства Я. Стецько бачить запоруку майбутнього. І ось така коротка дефініція: «Героїзм – це вислід ідеалізму». Лише та нація здатна буде утвердити Прекрасне, національну Справедливість, яка переборе в собі приземлені інстинкти матеріялізму, подолає потяг до вигоди і зручности.

Ось один з філософських висновків Я. Стецька: «Маєстатична краса природи, безкраїх буйних піль і степів, бурхливих хвиль моря, величних обрисів гір – ушляхетнює дущу. Естетика вчить чесноти. Чи не зраджує вона найрізноманітніші позитивні почування, почуття великі, непоборности й гордости?! Чи не порушує ниток ідеалістичного відношення до світу?! Естетика природи – це позитивна вартість, бо створена Доброю рукою. В ній бачиш і відчуваєш ідею й душу світу, душу Вселенної, що співає від віків і по віки гимн Боротьбі, Величі й Перемозі, гимн Гідности, гимн Непоборности» (І, 38)*

Кожна вогненна доба волає своїх героїв. Напочатку 1930-х років тисячі сердець молодих оунівців палати великою жертовністю во ім’я свободи Нації. Українська лицарська доба знайшла серед них своїх героїв. Двоє юнаків з Трускавця на Дрогобиччині – Василь Білас і Дмитро Данилишин – стали такими героїчними символами національної боротьби.

Вони були членами законспірованої бойової п’ятірки в Дрогобичі, створеної керівником бойової референтури в Крайовій Екзекутиві ОУН Зеноном Коссаком – одним з чільних організаторів і творців нової лави й

духовности націоналістичного руху. Їм належав ряд успішних бойових акцій, спрямованих на усунення зрадників і ворогів українського народу, а також на здобуття коштів для Організації. Під час однієї з таких акцій у

листопаді 1932 р. В. Білас і Д. Данилишин були заарештовані польською поліцією і невдовзі – 23 грудня 1932 р. – страчені у львівській тюрмі. Ця подія сколихнула всім свідомим українством Галичини,   стала    зразком

________________________________

* Тут і далі в дужках всі посилання будуть подаватися за виданням: Ярослав Стецько «Українська визвольна концепція». Твори. Т. 1 і 2, – Мюнхен, Видання ОУН, 1987 і 1991. Перша цифра вказує том, друга – сторінку.

зречности і служіння національній справі для молодого покоління. Вона позничила новий етап наростання ідейної і політичної сили і впливу ОУН. Цим героям присвятили прекрасні вірші визначні українські поети-націоналісти – Олена Теліга і Олег Ольжич, який створив безсмертну поему «Городок. 1932».

Наступним актом наступального маршу ОУН стало вбивство 15 червня 1934 р. у Варшаві міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького – винного в організації масових побиттів і знущань над українським народом, відомих під підступною назвою «пацифікація» («замирення»). Виконав цей атентат за наказом тодішнього Крайового Провідника С. Бандери бойовик ОУН Григорій Мацейко. Під час слідства у цій справі польській поліції вдалося натрапити на слід Організації. Були проведені масові арешти, в тому числі серед членів Крайової Екзекутиви. У тюрмі опинилися С. Бандера, М. Лебедь, Я. Стецько, В. Янів, Р. Шухевич, Б. Підгайний, І. Малюца та ін.

Вбивство міністра Б. Пєрацького і подальше слідство набрали міжнародного розголосу. Над ув’язненими відбулося два великих судові процеси: У Варшаві (листопад 1935 – січень 1936 рр.) і у Львові (травень – червень 1936 рр.), які переросли у ґрандіозну маніфестацію домагань націоналістичного руху. Оунівці зуміли перетворити судилище на трибуну для пропаґанди своїх ідей. Вся суспільність Польщі була просто приголомшена стійкістю і запалом боротьби українських революціонерів. Для значної частини її все більше ставало зрозумілішим, що політика нищення, репресій проти українства ні до чого не доведе. «Українська проблема» постала такою, що її вже не можна було прикрити брехнею перед світом, не можливо було зупинити тюрмами і катуваннями.

Особливо «вибуховими» були промови на суді С. Бандери, Я. Стецька і В. Яніва. Вони з гідністю декларували свої принципи боротьби, наголошуючи, що український націоналістичний рух це не «група терористів», а всенаціональний рух опору за утвердження національної ідеї і свободи, національних духових і суспільних вартощів. З гордістю визнаючи свою приналежність до ОУН, дивлячись прямо в очі своїм катам, вони мужньо кидали своїм виглядом і поведінкою, палаючими словами обвинувачення всій шовіністичній Польщі, її напівдиктаторському режимові.

Тоді Я. Стецько, формулюючи засади власного життєвого чину, сказав: «… я висунув у своїй діяльности тезу, що Україна повинна стати ідейним, моральним і культурним центром, довкруги якого повинні зосереджуватися змагання інших поневолених народів, що Україна має бути їх ідейним і моральним провідником у їхніх визвольних змаганнях.

… Я виконував мій обов’язок, який мені диктувала приналежність до української суспільности. Я визнаю, що українська держава існує, існує потенціяльно в серцях українського народу. Не існує поки що реально, але існує морально, існує і правно в наших душах. Змислом мойого цілого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна Соборна, Україна без холопа і без пана. Я вірю в перемогу, я вірю так сильно, що можна вмерти. З цього шляху мене не заверне ніщо, ані тортури, ані пекло тюрем, ані смерть…» (І, 45-46).

У результаті судового вироку, оскільки Я. Стецько не був безпосередньо причетний до організації атентату, він отримав 5 років тюрми. Перебував в ув’язненні від літа 1936 р. до осені 1937 р., коли внаслідок загальної амністії вийшов на волю. Про цей жахливий рік неволі Я. Стецько залишив вражаюче документально-історичне свідчення: свій спогад «За ґратами» (З переживань українського націоналіста-революціонера, в’язня польської тюрми)», надрукований вже на еміґрації під псевдонімом «Аскольд» у паризькій газеті «Українське слово» в 1938-39 рр. Цей спогад демонструє нам, що таке Стійкість, він і сьогодні може служити прекрасною літературою для виховання справжнього Характеру в молодому поколінні.

Ніби з темряви, крізь прозорі шкельця окулярів на нас дивиться палаючим поглядом тонке обличчя юнака, що з несхитною мужністю і відразою споглядає довколишні бруд, підступ і насильство і бачить лише майбутнє. Бо він не живе, він – горить. Як горять тисячі інших молодих українців, що присвятили своє життя національній боротьбі. Тюрма, як величезна потворна гідра безправ’я і знущань, намагається зім’яти його, спокусити відступництвом і зрадою, зламати, залякати, але він стоїть. Стоїть до кінця, до моральної зневіри самого ката!

Після звільнення Я. Стецько виїжджає за кордон. Його вводять у Провід Українських Націоналістів, де він працює в ідеологічній ділянці. Голова Проводу полк. Є. Коновалець доручає йому готувати ІІ Великий Збір ОУН. Однак проведення Збору з різних причин відкладається. Його вдалося провести лише в серпні 1939 р. в Римі. Це вже було після трагічної смерті полк. Є. Коновальця у Роттердамі (23 травня 1938 р.), тому на ІІ Великому Зборі гостро стояло питання наступництва Голови Проводу і подальшої тактики й стратегії ОУН. Я. Стецько, який готував всю документацію Збору, опинився в самому епіцентрі подій, які мали вирішальний, переломний характер для історії ОУН і цілої України.

На той час в ОУН склалася наступна ситуація. Під час судового слідства у справі вбивства міністра Б. Пєрацького виявилося, що польська поліція володіє документами з архіву ОУН. На основі цих документів їй вдалося «розколоти» кількох підсудних, провести широкі арешти серед членства ОУН. Крім того, Є.Бандера у розмові з слідчими виявив, що вони знають про такі речі, про які він розмовляв віч-на-віч з членом Проводу ОУН, його секретарем і зв’язковим референтом Ярославом Барановським. Архів ОУН, який потрапив у руки польської поліції, також підлягав компетенції Я. Барановського. Відтак серед членства ОУН в Західній Україні визріла серйозна підозра до одного з членів Проводу. (У 1939 р. співпраця Я. Барановського з польською поліцією була підтверджена на основі документів).

З другого боку, на середину 1930-х рр. намітилося серйозне розходження в питаннях тактики революційної боротьби між членством ОУН в Краю, на західноукраїнських землях, і за кордоном. При чому це розмежування відбулося не лише в ідейній площині, а й в психологічній. І чим більшого напруження набирали події в Україні  і в Европі з наближенням Другої світової війни, тим чіткіше вимальовувалося це розмежування. Зрозуміло, що проживаючи приблизно від 1920 р. на еміґрації, не відчуваючи всієї жорстокости і напруги боротьби, переважна частина членів ПУНу втратила живий контакт з націоналістичним рухом (адже всі зв’язки відбувалися конспіративно: дуже рідко і за незручних умов!), не орієнтувалася в його особливостях (не усвідомлюючи потреби його радикалізації), врешті, після загибелі полк. Є Коновальця не виявилося в Проводі й людини належного стратегічного таланту, щоб передбачити в геополітичному аспекті розвиток події.

Натомість на перше місце у Проводі вийшов якраз Я. Барановський – натура надзвичайно енерґійна і підприємлива. Оскільки вже протягом трьох років проти нього наростала опозиція серед членства ОУН в Краю, особливо вона посилилася після виходу з тюрми таких авторитетних діячів, як З. Коссак, Р. Шухевич, Д. Грицай, сам Я. Барановський не відважився зайняти пост Голови Проводу ОУН. (Хоч, очевидно, члени Проводу, крім кількох, не дуже цьому й перечили б.). Тому він вирішує поставити на цю посаду людину з іменем, але таку, яка б давала йому всі можливості визначально впливати на політику Організації. Найліпшою кандидатурою тут виявився полк. Андрій Мельник – колишній січовий стрілець, Шеф Штабу Армії УНР, крайовий комендант (керівник) УВО на західноукраїнських землях у 1923-24 рр., який, проте, не був навіть членом ОУН (він вийшов з націоналістичної боротьби вкінці    1920-х, коли повернувся з тюрми). Чому? За які заслуги А. Мельник опинився на чолі націоналістичного руху? – це залишилося невиясненим. При чому, кілька разів перед тим А. Мельник потрапляв у різке розходження з політичною позицією Є. Коновальця і ОУН (Є. Коновалець через це навіть довго не спілкувався з ним), що особливо насторожувало членство ОУН.

Підставою для призначення А. Мельника на пост Голови Проводу ОУН був для Я. Барановського якийсь «усний заповіт» Є. Коновальця, про який він згадав лише через два місяці після смерті Провідника. Зрозуміло, що ніхто серйозно не сприймав інформації про цей «заповіт». Навпаки, все більше приходило усвідомлення, що А. Мельник – маріонетка в руках провокатора Я. Барановського.

Наступним кроком, який остаточно розмежував два напрямки в ОУН, була політична доктрина Я. Барановського, а за ним і А. Мельника, про орієнтацію українського визвольного руху на Німеччину. Відома теза Я. Барановського: «треба заслужити собі Україну у Гітлера». Наслідком цього була пасивність Проводу ОУН (не членства!) у війні за незалежність Закарпатської України, пренесення фактично осідку Проводу в Німеччину і зближення з німецькими політичними колами (за Є. Коновальця Провід перебував в малих нейтральних країнах –  Чехословаччині, Австрії, Швеції), дезорієнтація членства ОУН в питаннях міжнародної політики, а у 1939 р., після розподілу Польщі між Німеччиною і СРСР і окупації Західної України большевиками, з’явився наказ ПУН про ліквідацію ОУН на цих землях (який на щастя, не був виконаний).

Єдиними, хто серед членів Проводу протиставився такій орієнтації націоналістичного руху на Німеччину, були недавні «крайовики», кооптовані у Провід, І. Ґабрусевич і Я. Стецько. Вони зайняли чітку позицію критики дії та ідей Я. Барановського. Їм належить заслуга в освідомленні членства ОУН за кордоном щодо справжньої ситуації в Організації.

Після виходу з тюрми С. Бандери «крайове» членство відразу сконсолідувалося, його гострий і аналітичний розум унапрямив дії революційно настроєних оунівців стосовно політики провокаторів і опортуністів у Проводі. Так сформувалося ядро в ОУН, яке поступово перебрало на себе відповідальність і керівництво цілим націоналістичним рухом, сформувалося нове покоління українських політичних діячів, якому судилося відіграти визначну роль в історії Східної Европи в роки Другої світової війни, – покоління «бандерівців»!

Восени 1939-го і в січні 1940-го були проведені  переговори революційно настроєного крайового членства ОУН з Проводом А. Мельника, яким далі маніпулював Я. Барановський. Ці переговори не дали ніякого результату. А. Мельник виявив повне нерозуміння ситуації в Організації і в питаннях міжнародної політики. Тому 10 лютого 1940 р. був створений у Кракові новий Революційний Провід ОУН. До нього увійшли: С. Бандера, Я. Стецько, Р. Шухевич, Д. Грицай, І. Ґабрусевич, С. Ленкавський, О. Гасин, М. Климишин, І. Равлик, В. Турковський. Всі ці люди потім або героїчно загинули, або уславили себе визначною діяльністю в ОУН.

Революційний провід ОУН відстоював в ідейній боротьбі з опотрунізмом чіткі і традиційні принципи націоналізму: вести послідовну політику самостійництва, опиратися тільки на власні сили, уникаючи будь-якої залежности руху від зовнішніх чинників, бути безкомпромісними до проявів відступництва, несхитно розвивати напрямні боротьби до поглиблення революційної ідеї і стратегії, до повного національного визволення і утвердження українського народу. Тому в міжнародній політиці була запропонована чітка тактика забезпечення самостійности і незалежности націоналістичного руху від великих держав світу, Німеччини зокрема, була розпрацьована широка програма радикалізації і поширення підпільного руху ОУН в Україні (за А. Мельника Провід був просто бездіяльним у цьому питанні: він ніяк не дивився на підпілля!), була вироблена концепція похідних груп для просування на схід України. Ідейно і морально паралізовані, у невеликій кількості А. Мельник і його прихильники реально залишилися на узбіччі історичних подій. (З близько 20 тис.членів ОУН  керівництво А. Мельника визнало кількасот).

До речі, полк. Є.Коновалець прозірливо передбачав це ще у 1932 р. У листі до члена ПУН Д, Андрієвського він писав: «Ми заініціювали організований націоналістичний рух, ми допомогли йому оформитися, ми даємо йому ще й тепер іньєкції, але ми його не ведемо (виділення наше – О.Б.)… на західних землях той рух виявляє більше радикальні тенденції, ніж це декому з нас бажане. Не виключено, що ми вже в недалекому часі опинимося супроти того руху в ролі батьків без відповідного впливу на його дальший розвій… Молодий націоналістичний рух на західних Землях нас ще толерує, – я певний, одначе, що з його скріпленням і внутрішнім оформленням, він, коли ми не намагатимемось знайти спільну мову, витворить свій власний провід* (виділення наше – О.Б.). Отже, Провідник передбачував сумну долю тих, хто не встигав за подіями.

Ідейно політичні основи діяльности Революційного Проводу ОУН були вироблені Я. Стецьком у праці «За правильність генеральної лінії політики ОУН». У ній чітко зазначалися антиімперські позиції ОУН, співпраця з Німеччиною була можливою лише за умов визнання нею повної незалежности України. Ці ідеї були розвинуті в «Маніфесті ОУН», який з’явився в грудні 1940 р. і який був ніби відповіддю на посилення імперської політики на Сході Европи. Зрозуміло, що його написання відбулося не без участи Я. Стецька. Таким чином ОУН розпрацьовувала свою визвольну концепцію, міцно стоячи на засадах свободи народів; протиставляючись будь-яким імперським тенденціям як зі Сходу (Москва), та і з Заходу (Берлін).

У квітні 1941 р. у   Кракові   був  проведений  ІІ  Великий  Збір  ОУН

_____________________________

* Цит. за книгою: «Євген Коновалець та його доба» – Мюнхен, 1974 – с. 672

(ІІ Збір ОУН 1939 р. у Римі, на якому Головою ПУН був обраний А. Мельник, вважався нечинним). ОУН затвердила леґітимність і правильність ідейно-політичної стратегії Революційного Проводу. Був обраний новий склад Проводу ОУН, Головою якого став С. Бандера, Я. Стецько і М. Лебедь – його заступниками.

У «Постановах» ІІ Великого Збору ОУН декларувалося: «ОУН бореться за Українську Суверенну Соборну Державу, за визволення поневолених Москвою народів Східної Европи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах московської імперії СССР. ОУН продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення українського народу без огляду на всі територіально-політичні зміни, які зайшли б на терені Східної Европи. Шляхом до осягнення нових цілей є Українська Революція в московській імперії СССР в парі з визвольною боротьбою поневолених Москвою народів під гаслом : «Свобода народам і людині».

Так, вже у 1941 р., народилася концепція союзу поневолених народів проти Москви, яку пізніше, у роки війни і після війни, ОУН візьме на озброєння і зробить генеральною лінією у своїй міжнародній політиці. Було намічено широку програму розгортання національно-визвольної боротьби на випадок війни з СРСР. ОУН приступила до творення Прохідних Груп, які повинні були, як тільки з’явиться можливість, просуватися на Схід України з пропоґандою ідеї української національної революції і державности. Організовуються Крайовий Військовий Штаб, під керівництвом Дмитра Грицая, для підготовки збройних сил і Комісія знавців конституційного і міжнародного права та адміністрації під керівництвом д-ра Володимира Горбового для вироблення концепції майбутньої Української Держави. Також було сформовано відділи розвідки і протирозвідки під керівництвом Миколи Лебедя й Івана Равлика.

Наступним етапом підготовки до майбутньої незалежности Української Держави стало створення у Кракові 21-22 червня 1941 р. на політичній конференції, організованій ОУН, Українського Національного Комітету (УНК). Це мало бути національне представницьке політичне утворення, яке б виражало волю цілого народу. Тому на конференцію і в Комітет були запрошені найавторитетніші представники від усіх (!) українських політичних партій і середовищ, які стояли на позиціях самостійництва. Цим ОУН ще раз підтвердила свій орденський характер, коли для членів Організації є важливішою сама Ідея служіння Нації, її Свобода, а не прихід до влади. І хоч всі українські політичні партії у 1939 р. з приходом большевиків припинили свою активну діяльність і не являли собою жодної політичної сили, ОУН все ж вирішила піднести їх, з тим, щоб створити всенаціональний фронт визволення.

Головою УНК став ген. Всеволод Петрів, якого невдовзі через хворобу замінив його заступник Володимир Горбовий. Другим заступником був В. Андріївський, секретарі – Степан Шухевич і Василь Мудрий. Комітет видав «Маніфест напередодні війни», в якому декларувалося, що український народ є єдиним правним власником території, на якій він проживає, і що єдиним ґарантом його безпеки і свободи може бути Українська Самостійна Соборна Держава.

Як тільки вибухнула німецько-совєтська війна 22 червня 1941 р., з території, яка тепер називалася Генерал-ґубернаторством, тобто з колишньої Польщі, вирушили на Україну Похідні Групи ОУН. Спеціяльна група під керівництвом Ярослава Стецька у складі близько 100 людей прискореним темпом пройшла до Львова. Її завданням було провести національні збори, обрати державне правління і проголосити незалежність України.

Увечері 30 червня 1941 р. в приміщенні  львівської «Просвіти» на площі Ринок, 10 відбулися Національні Збори, учасниками яких стали всі визначні українські політичні і громадські діячі, що перебували тоді у Львові. Одноголосно було підтримано пропозицію ОУН негайно проголосити незалежність України. Головував на Зборах Я. Стецько. На його пропозицію були затверджені Акт Відновлення Української Держави і склад Тимчасового Уряду. Ось повний текст цього історичного документу:

Акт Відновлення Української Держави

1. Волею українського народу, організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває весь український народ не складати зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена суверена українська влада.

Суверенна українська влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння його потреб.

2. На західних землях України твориться українська влада, яка підпорядкується українському національному урядові, що створиться в столиці України – Києві.

Українська національно-революційна армія, що твориться на українській землі, боротиметься дальше проти московської окупації за Суверенну Соборну Державу і новий, справедливий лад у цілому світі.

Хай живе Суверенна Українська Держава.

Хай живе Організація Українських Націоналістів.

Хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів –

Степан Бандера!

Льва-Город, 30 червня, 1941 року.

Ярослав Стецько

Голова Національних Зборів.

Охорону Національних Зборів і порядок забезпечував відділ Дружин Українських Націоналістів під командуванням Р. Шухевича, який ще зранку вступив у місто. З Бережанщини підходили загони націоналістичних повстанців під керівництвом Крайового провідника ОУН Івана Климіва. Оунівці заволоділи радіостанцією і, переладнавши її, назвали іменем полк. Є. Коновальця, безперервно давали інформацію по Україні про відновлення української незалежности. Керував радіостанцією Зенон Тарнавський.

Повідомлення про відновлення Української Держави привітали «Пастирськими Листами» Голова Української Греко-Католицької Церкви Митрополит Андрей Шептицький і Голова Української Автокефальної Церкви Митрополит Полікарп.

Національні Збори обрали Ярослава Стецька Головою (прем’єр-міністром) Державного Правління (уряду) новоствореної Української Держави і уповноважили створити Кабінет Міністрів. Я. Стецько, не відступаючи від початкових принципів ОУН, створив цей уряд на багатопартійній основі. Туди увійшли представники від ліберально-демократичної партії Українське Народно-Демократичне Об’єднання (УНДО), від право-консервативного Фронту Національної Єдности (ФНЄ), від соціал-демократів і безпартійні. 5 липня Я. Стецько оголосив склад Державного Правління: Я. Стецько – Голова; М. Панчишин – перший заступник і міністр охорони здоров’я; Л. Ребет – другий заступник; В. Петрів – міністр військових справ, його заступник – Р. Шухевич; В. Лисий – міністр внутрішніх справ; К. Паньківський – його заступник; М. Лебедь – державна безпека; В. Стахів – міністр закордонних справ, О. Марітчак – його заступник; Ю. Федусевич – міністр справедливости; Ю. Павликовський – міністр народного господарства; Є. Храпливий – сільське господарство; І. Ольховий – фінанси; А. П’яненький – лісництво; В. Радзикевич – міністр освіти і віровизнань; О. Гай-Головко – міністр інформації і пропаґанди; О. Позичанюк і Я. Старух – його заступники; І. Климів – міністр політичної координації; Н. Мороз – міністр зв’язку; М. Росляк – керівник президіяльної канцелярії. Була ухвалена офіційна печать уряду і тимчасове приміщення його місцеперебування. Заявлялося, що Львів є лише тимчасово центром Української Держаи, до часу, коли буде змога перенести столицю в історичний центр України – Київ.

ОУН блискавично приступила до творення української державної адміністрації, до повсюдної (аж до Дніпропетровська) декларації української незалежности. По всіх містах і містечках Західної України були проведені народні віча, на яких урочисто проголошувався «Акт Відновлення Української Держави». Створюються обласні українські управління у Станіславові (Івано-Франківську), Дрогобичі, Тернополі, Луцьку, Рівному, а також найдієвіші Похідні Групи ОУН встигають створити їх у Кам’янці-Подільському, Винниці, Житомирі, Кіровограді і Дніпропетровську. Творяться також окружні, повітові, районні і міські адміністрації.

Похідні Групи ОУН, які рухалися на Схід, налічували близько 7000 людей. Це були в основному добре вишколені, високоідейні оунівці. У екстремальних умовах вони працювали чітко і безпомилково. Йшли вони трьома напрямками: Північна Група під командуванням спочатку Миколи Климишина, після його арешту ґестапо – провід перебрав Дмитро Мирон, Середня Група під керівництвом Миколи Лемика, який загинув у жовтні 1941 р. у Миргороді, Південна Група під командуванням Зенона Матли.

Дуже активно йшов процес розбудови українського війська і міліції. Каркас тут творили два загони Дружин Українських Націоналістів під командою майора Є. Побігущого і сотника Р. Шухевича, які були ще сформовані перед німецько-радянською війною. І. Равлик керував розбудовою української державної міліції, котра складалася на 90 % з членів ОУН або її симпатиків. Пізніше вона майже у повному складі перейшла в підпілля і стала базою для творення УПА. Діяли дві старшинські військові школи у містечках Мости Великі і Поморяни під керівництвом Д. Грицая і О. Карачевського. Коли було виявлено, що німці вороже ставляться до Української Держави, Провід ОУН дав наказ організувати два таємні Крайові Військові Штаби – у Львові для Галичини і в Рівному – для Волині.

Поступово українці заволодівають залізничними комунікаціями, розпрацьовується схема державного шкільництва, відновлюється Український Червоних Хрест. Міністерство Закордонних Справ під керівництвом В. Стахіва веде активну роботу щодо визнання України у світі. Так буквально за кілька днів, ніби з-під землі, виросла Українська Держава. Велика частина України – вся Західна і майже вся Правобережна – вкрилася мережею української національної адміністрації.

Ярослав Стецько, як Голова Уряду, звернувся 3 липня до німецьких властей з тим, що тільки за умови повного визнання Німеччиною самостійности України можлива співпраця обох держав у війні проти СРСР. 5 липня німцям була подана офіційна Декларація Уряду, в якій наголошувалося, що на українській землі господарем є український народ, який ще від Революції 1917-18 рр. веде боротьбу за свою незалежність.

Успіхи українців у творенні своєї держави дуже швидко налякали Німеччину. Перед тим серед німецьких політичних і особливо військових керівних кіл було дві думки стосовно України. Одні, шовіністично налаштовані нацисти, дивилися на цю землю і народ, як на підлеглі засоби для Райху, які треба було використовувати і знищувати, тому ні про ніяку українську незалежність не хотіли слухати. Другі, далекоглядні політики і передбачливі військові стратеги, розуміли потребу створення української політичної і військової сили, як надійної і переломної опори для боротьби з Росією, тому намагалися підтримати десь українців і переконати в цьому Гітлера. Однак, перемогла перша думка і Німеччина фатально для себе і для всієї Східної Европи відмовилася від толерування українського національного руху. За висновком одного політолога, Німеччина програла війну з Московщиною вже в Києві, коли замість українського синьо-жовтого прапора вивісила свій.

Вже 5 липня на найвищій нараді у Гітлера було прийнято рішення про несприйняття української державности. У результаті цього був даний наказ ліквідувати її. Німецьке командування звернулося 6 липня 1941 р. до С. Бандери, як до Голови Проводу ОУН та ініціятора відновлення Української Держави, і до В. Горбового, як до Голови українського представницького органу – УНК, з вимогою відкликати «Акт» від 30 червня 1941 р. Відповідь, зрозуміло, була неґативна. С. Бандера, який з такою гідністю відкинув вимоги німців, відразу був заарештований. Почався тиск на всі українські представництва.

10 липня на нараді Проводу ОУН Я. Стецько висунув пропозицію перевести все Державне Правління і всі українські структури в підпілля з тим, щоб самим фактом перебування української влади в підпіллі викликати всенародний рух опору. Проте в екстремальних умовах ця пропозиція не була прийнята. А вже 11 липня, коли німці підступно запросили для переговорів українську Урядову делеґацію, Я. Стецько був заарештований і негайно відправлений в тюрму в Берліні. По всій Україні почалися масові арешти і репресії проти українців, в першу чергу проти членів ОУН під проводом С. Бандери. Так закінчився цей героїчний і блискучий етап творення Української Держави.

17 липня за наказом Гітлера на більшій території України була створена нова адміністративно-територіяльна зона: «Райхскомісаріат Україне». Галичина відійшла до «Генерал-Губернаторства», сформованого ще раніше на терені Польщі. Південне Правобережжя Україне переведено під румунську окупаційну зону. Так формально була закріплена нова окупація України нацистською Німеччиною.

11 серпня 1941 р. в Берліні представники райхсміністра Розенберґа викликали на переговори Провідника ОУН  С. Бандеру, Голову УДП Я. Стецька, довголітнього представника Проводу ОУН в Німеччині Р. Ярого і міністра закордонних справ УДП В. Стахіва. Знову був поставлений ультиматум відкликати «Акт Відновлення Української Держави». Знову націоналісти відкинули негідні пропозиції.

У вересні 1941 р. в підпіллі пройшла Перша Конференція ОУН, на якій чітко задекларовувалося, що, оскільки німецька влада руйнує українське самостійницьке життя, ОУН буде надалі ставитися до неї як до імперсько-окупаційної, що відтепер ОУН буде вести проти неї боротьбу на рівні боротьби проти московських окупантів. Почався новий етап історії України.

15 вересня Я. Стецька разом з С. Бандерою і кількома іншими провідними членами ОУН спочатку відправлено до тюрми на Александерпляц у Берліні, а невдовзі до горезвісного концлаґеру в Саксенгаузені. Там Я. Стецько пробув рівно 4 роки – до вересня 1944 р., перебував він в основному у т.зв. «кацеті» – «бункері смерті», у внутрішній тюрмі, в надзвичайно суворих умовах. При підірваному здоров’ї – запалення суглобів – становище його було жахливим. Все ж всі ці роки продовжував антиімперську боротьбу. Разом з іншими політичними в’язнями, між ними А. Берзінс – міністр латвійського уряду та дель Бос – майбутній міністр Франції, вони готують цілий ряд документів, спрямованих на консолідацію народів проти нацизму. Перебуваючи в ув’язненні, Я. Стецько демонстративно не приймав карцерного одягу. Його постава як політичного діяча і людини у цей час справді гідна захоплення і поваги. Недаремно, як тільки прийшло звільнення у 1944 р., коли Я. Стецькові вдалося втекти з-під нагляду ґестапо, його вже напочатку 1945 р. на найближчій Конференції ОУН обирають в тричленне верховне Бюро Проводу ОУН разом з С. Бандерою і Р. Шухевичем.

Значення Акту 30 червня 1941 р. про відновлення Української Держави сьогодні ще недооцінюється багатьма істориками в Україні. Натомість це була подія архіважлива, вона визначально вплинула на перебіг історії і дотепер є неуникненним фактом і фактором щодо формування української національної і суспільно-політичної свідомости.

Акт 30 червня 1941 р.:

• відновив традицію української державности і стоїть в одному ряді з IV Універсалом Центральної Ради 22 січня 1918 р. про самостійність України та з проголошенням 1 листопада 1918 р. у Львові незалежности Західно-Української Народної Республіки, а також з волевиявленням народу Закарпаття 15 березня 1939 р. створити незалежну Карпатську Українську Державу;
• він виразно задекларував перед світом прагнення українського народу жити у своїй власній вільній державі;
• він політично зорієнтував населення України на усвідомлення того, що Німеччина є таким же окупантом, як і большевицька Росія, що потрібно боротися проти обидвох займанців, якщо вони не визнають самостійности України; цим вдалося запобігти тому, щоб нацисти використали енерґію українських мас у протимосковській війні без якоїсь політичної користи для них;
• він врятував честь української нації, яка могла б бути втягнена в співробітництво з нацистами (як це пропонували окремі політичні середовища), навпаки ж, протинімецька боротьба українського народу, керованого ОУН в 1940-і роки, є свідченням свободолюбности українців, непримиренних до жодного окупанта;

Узагальнюючи, можна сказати, що Ярослав Стецько, який був безпосередньо причетний, а то й безпосередньо керував виробленням головних документів, ідейно-політичних напрямних Революційного Проводу ОУН в 1940-41 рр., ІІ Великого Збору ОУН і діяльности нового Проводу ОУН, де він був першим заступником Голови Проводу у 1941 р., а також Українського Державного Правління, яке він очолював, відіграв вирішальну роль у такий надзвичайно складний період української історії. За цей час у пам’яті українських патріотів, у пам’яті Організації він залишився як незламний, мудрий, жертовний борець і стратег національної боротьби.

Сам же Я. Стецько, згадуючи цю буремну добу, порівнював її з «епохою перших віків християнства» (І, 117) за напругою, зречністю і жертовністю боротьби українців на полі війни з окупантами. У 1967 р. він писав: «Коли на захист Акту 30 червня 1941 р. ми не були спроможні поставити танків, гармат і бомбовозів, відповідно – сильної армії, бо так склалися умови, – ми вирішили танкам, бомбовозам і гарматам окупантів протиставити вірність ідеї Суверенітету нації, гідність і гордість великої духом нації, незламність нашого характеру, чистоту нашого серця, нашу безстрашність особисто захищати проголошене діло, за ніяких умов цього не заперечити, не відкликати, видержати до кінці» (ІІ, 241-242)