Олег Баган: Ідея і чин Ярослава Стецька «Леґенда трьох літер»

Олег Баган: Ідея і чин Ярослава Стецька (Київ, 2008)

Ім’я Ярослава Стецька (1912-1986) закарбоване на самих вершинах українського визвольного руху: член Проводу ОУН (1939), Голова Державного правління (уряду) новопроголошеної української держави (1941), керівник Антибольшевицького Блоку народів (1946-1986), організатор Світової антикомуністичної ліги (1967). Пропонований нарис дає цілісний огляд науково-популярного плану біографії та діяльності Я. Стецька, його ідеолого-публцистичної творчості. Власне, у книжці вперше здійснена спроба вибудувати концептуальний ідейний каркас теоретичної спадщини визначного націоналіста.
Видання адресоване усім українським патріотам і дослідникам історії та ідеології українського націоналізму.

Пропонуємо увазі читачів РОЗДІЛ VIII цієї книги.

 

VIII. «Леґенда трьох літер»

(ОУН: ідеї, люди, боротьба)

 

Зрозуміло, що у своїх теоретичних статтях Я. Стецько приділив багато уваги питанням суто організаційної роботи, розвиткові ідеології націоналізму. Його, поряд з С. Бандерою і С. Лепковським, можемо вважати найбільшим ідеологом ОУН у післявоєнний час. У працях Я. Стецька знайшли своє осмислення і розвиток  багато програмних ідей українського націоналізму, короткий виклад і аналіз яких ми запропонували вже у попередніх розділах.

«Леґендою трьох літер» називав Я. Стецько ідейний і бойовий змаг ОУН – Організації, діяльність якої стала епохою в історії України ХХ ст. Це вона у 1920-30-і роки у надзвичайно складних умовах зуміла мобілізувати до непохитної боротьби молоде покоління українців, це вона у криваві і жорстокі роки війни з гідністю пронесла над нашою Батьківщиною стяг самостійности і нескінченними подвигами уславила рідну землю на віки, це вона мобілізувала найбільшу у світі повстанську визвольну армію, бойовий досвід якої не знає собі подібних і є визнаним між народами. Це ОУН розвіяла міф про м’якотілість, недисциплінованість українця, про його нездатність до організованої праці – у її багатотисячних рядах не було ані на йоту непорядку, свавілля, вона зуміла здавити відому бестію анархізму, отаманщини, що завжди заважала українцям під час історичних революційних подій.

ОУН стала живою леґендою ХХ ст., сама назва якої доглибинно роволюціонізує свідомість кожного українця і тому саме проти неї та її ідейно-духової спадщини була спрямована найнищівніша боротьба ворога. Слова «націоналіст», «оунівець», «бандерівець» чужинець зробив лайливими на українській землі. Для багатьох сьогодні в Україні ці слова є ворожими. Тому донести правду про ОУН, про мету і принципи її боротьби – значить виправити викривлене, фальшиве уявлення про націоналізм як ідейно-світоглядну базу і суспільно-політичний рух.

Ще у 1939 році, у найбурхливіший період діяльности ОУН, Я. Стецько так лаконічно вирізняв її: «ОУН належить до типу світоглядних організацій, в основі яких лежить передусім віра!» (І, 141). Як ми пам’ятаємо, ОУН творилася за принципом ордену і тому об’єднувала людей, перш за все, спільної віри. Тобто не якісь спекулятивні, доктринерські методи і стимули були в основі спаювання людей. А саме велика, незламна, фантастична віра. Віра – значить почуття, глибоке містичне переживання, що з’єднує людей назавжди, що робить їх подвижниками.

Великий вплив на формування ОУН справили ідеї Дмитра Донцова. Це він ще у 1920-і роки поставив кардинальну тезу про те, що перемогти в політичній боротьбі, в історії зможе той політичний рух, партія чи об’єднання, котрий в основу своєї роботи поставить добір і гартування кадрів, сталення їх характеру. «Єдине, що є на потребу» – говорив Д. Донцов, – це характер. Від сталевости, витривалости і бойовитости характеру членів якогось руху залежить його успіх і сила.

Цю думку завжди стверджував і Я. Стецько, коли писав про визначальні ознаки Організації: «Сила ОУН – в її кадрах. Сила кадрів – у їхніх характерах. Характери ростуть у твердій дійсности, серед високих моральних і ідейних вимог, з ясною ціллю і великими перспективами» (І, 369).

Він розумів і другий важливий аспект діяльности Організації – її світоглядні орієнтири. Тому постійно наголошував: «Тенденції зробити з нашого визвольного руху, зокрема з ОУН, лише техніків революції, збиранину людей різнорідних програмово-світоглядних поглядів, почавши від визнавців християнізму аж до його противників, від прихильників приватної власности до приклонників колгоспної системи – треба протиставити незмінну суть нашої Організації, тобто стверджнення, що ми є суспільно-політичний і світоглядовий рух … без ідеологічно-світоглядової підбудови втратимо суть, а через те і молодь, бо без цього вона занидіє, позбавлена віри у вищі абсолютні правди» (І, 526).

У нашу демократичну добу таке твердження може видатися «тоталітаристським», таким , що нівелює людську незалежність, примушує до визнання якихось обов’язкових ідейних і життєвих принципів і вартощів. Особливо це нас шокує, коли нагадуємо собі про « для всіх обов’язкову» комуністичну ідеологію.

Стосовно таких проблем Я. Стецько відповідав: «Не було, нема й не буде жодного великого суспільного руху без ідеології, бо не можна йти в розбурханий світ без дороговказів і давати тривалі основи під його існування. Злочинність большевизму чи нацизму не в тому, що вони мали ідеологічні підвалини, а в тому, що їх ідеології були фальшиві, антилюдські» (ІІ, 76).

А ось як дивився він на ролю Організації в національно-визвольній революції українського народу: «Ідея, політична провідна організація, народні маси – це три елементи одного цілого. Політично-суспільна і політично-мілітарна керівна організація – це передовий загін і організатор боротьби народу за державу. Без неї немає успішних революцій. Революція – це організовані і унапрямлювані органічні процеси, свідомі своїх цілей і шляхів.

…Звідси розуміння і ставлення провідного загону революції не як розхлябаної партії, а як рішучого, свідомого своїх цілей, своїх основних істин, залізного кадру борців. Лише такому гуртові, з’єднаному недискусійною ідеєю, з суворою мораллю, залізною дисципліною, може належати провід масами під час революції. Нам не відомі революції, які велися б людьми іншого типу. Всі національні і соціяльні революції велися одного типу людьми, що вірили в свої істини, які для них були догмами». (І, 227).

А ось як бачилася Я. Стецькові тактика ОУН: «Завдання ОУН під сучасну пору – проникнути у всі шари українського народу, в усі ділянки життя, розбудуватися на всіх теренах України і поза нею, де живуть українці, ініціювати і проводити такі дії, щоб в них брали участь найширші кола в різних можливих формах…» (І, 307).

Я. Стецько застерігав проти введення в діяльність ОУН партійницької практики, яка зорієнтована на тимчасові успіхи, на часткові здобутки, на догоджання популярним уподобанням і гаслам: «ОУН стоїть понад всякі соціяльно-групові інтереси, понад усе партикулярне, а обороняє всенаціональне, веде весь народ, усі верстви народу до боротьби за розвал імперії» (ІІ, 462). Ці слова були сказані у 1982 р., тобто ідею орденства ОУН Я. Стецько стверджував і в сучасну епоху. Цим ми відповімо всім тим, хто з «демократичних позицій» схиляє ОУН до партійної практики, намовляє відмовитися від ідеї провідницької еліти в українському народі, від ідеї всенародного руху, а вміститися собі в якійсь правій частинці всеукраїнського політичного спектру.

Елітність ОУН розумілася наступним чином: «Провідна еліта нації, щоб мати право бути такою, повинна стати уосібленням ідеалізму й героїзму. Вона перша ставить чоло небезпекам і остання відступає…» (І, 127). Історія підтвердила цю тезу: ОУН власною кров’ю довела своє право визначати шляхи національного визволення українства, її героїка і самопожертва для загального зробила смішними всі звинувачення демократів у «тоталітаризмі» націоналістів.

Або ось такі слова Провідника, які добре унаочнюють практичність його мислення у внутрішньоорганізаційній роботі: « … двадцять добрих, політично вишколених революціонерів-пропаґандистів, організаторів чи бойовиків є більшим досягненням, ніж сотні міжпартійних засідань, що звичайно є змарнованим часом» (І, 525). Ці слова особливо актуальними є для всіх тих численних «націоналістичних» партій, рухів і угрупувань сьогодення, які так люблять покликатися на авторитет і традицію ОУН і її лідерів, а самі ж, окрім надчисленної кількости засідань і конференцій (зрозуміло, безрезультатних), не спроможні забезпечити відповідними кадрами бодай один напрямок з вказаних аспектів націоналістичного руху, яким вони себе вважають.

Головними елементами ідеології, які чітко устійнив Я. Стецько, були наступні. Осмислюючи вихідні ідеї націоналізму, він завжди наголошував: «наша теорія – це не доктринерство» (І, 219). Націоналізм – як почуття інстинкту самооборони і утвердження нації – завжди розвивається органічно, з природних потреб і устремлінь нації. Як універсальна ідея свободи – він зроджує в масах героїку боротьби. Всі інтенції, напрямні устремлінь, модефікації націоналізму – є живим, незнищенним поривом народу до волі і самостверджування. «Інспірувати», «видумати», «штучно оформити» націоналізм неможливо – він є живою потребою нації.

Звідси у Я. Стецька з’являється думка, що звучить як імператив: «Велика героїчна мораль втримується лише великою правдою-ідеєю, в якій сумніватися чи над якою дискутувати не вільно» (І, 219). Бо: «Кожна, навіть найменша чисельно, нація хоче жити вільно і незалежно, незважаючи на те, якої вона раси і величини. Нація – як духово-органічна спільнота вважає своє життя і свої закони головними постулатами буття світу. Інакше бути не може» (І, 147).

«Національна ідея, – писав він, – виростає з традиційного підґрунтя, найісторичнішими елементами якого є елементи культури й релігії» (ІІ, 81). І дав таке, класичне вже, визначення поняття нації: «Нація – найвища духово-органічна спільнота, яка кристалізувалася і виросла з означених історичних, геополітичних, господарських і соціяльно-політичних умов, як живе, самобутнє єство. Вона – біологічно-суспільна реальність, культурна єдність. Складовим суттєвим її чинником є елемент відвічного. Живі, мертві і ненароджені – це синтеза поняття нації» (ІІ, 119).

У роздумах про сутність нації Я, Стецько часто звертався і до статей, есе українського історика-дисидента 1960-70-х. – Валентина Мороза. Його вабив глибокий ідеалізм в концепціях молодого тоді історіософа, ґлобальність протиставлення безтрадиційного, космополітичного світу сучасности і світу національної органіки, високої духовности і традиції, символом якого виступає відвічний гуцульський Космач, зо заперечує бездуховну, матеріялістичну цивілізацію технократичного сучасного мегаполісу – Вавилону (ІІ, 408).

Наведемо кілька думок Я, Стецька, які коротко узагальнюють його розуміння сутности націоналізму: «Націоналізм – це щирий, благородний, альтруїстичний патріотизм, який прагне до духової і моральної, культурної і матеріяльної величі власної нації на її власній землі власними зусиллями, а не коштом рабства іншої нації, ані не коштом давлення свободи власних одиниць» (ІІ, 24).

«Український визвольний націоналізм вимагає суворого життя, самопожертви, створення ідеї понад матерією, національного понад особистим, спільного понад еґоїстичним. Праця на користь своєї Батьківщини вирощує саме ці співзвучні з християнським ідеалізмом елементи. За друзів своїх – незмінний маяк для нас і нашої молоді» (ІІ, 44).

Або ще коротше: «Націоналізм – це антиімперіялізм, антишовінізм, антирасизм, антиколоніялізм» (ІІ, 263).

Я. Стецько виділяв такий важливий аспект ідеології націоналізму: «Християнські основи української духовности й культури належить до самозрозумілих вартостей, іманентних українству… Український революційно-націоналістичний рух завжди в практиці нав’язував до християнських основ буття, які давали силу його визнавцям видержати у важкій боротьбі проти численних ворогів визволення України» (ІІ, 31).

З цього випливало абсолютно точне і вичерпне трактування проблеми джерел і напрямних руху у філософському аспекті – «консерватизм-революціонізм»: «… як революційний, націоналізм є тим, що він дає нові, протилежні сучасним, цінності життя, так і є він консервативним, коли йде про збереження тих добрих вартостей нашого минулого, сучасного – та нав’язання до них у майбутньому» (І, 135).

Ось як Я. Стецько визначає аспекти у гартуванні членів руху: «Світоглядовий націоналізм без етичного ідеалізму в житті – це облуда. Націоналіст за своїми переконаннями мусить бути в житті ідеалістом, мусить плекати культ героїки життя, суворий його зміст, жити в небезпеці й ризиковано» (ІІ, 448).

«Я приніс не мир , а меч…» – ці слова Христа кладе Я. Стецько в основу свого розуміння героїчної етики життя, свого розуміння боротьби за істини і правди християнські і національні (ІІ, 34). Не поблажливість, м’якість і толерування зла, що часто пропаґують ті церковники, що «заспокоїлися», а нещадна пристрасна боротьба з ним з гаслами Суворости і Справедливости. Бо що є світ, як не вічна боротьба Добра зі Злом у космічних вимірах?! Саме цей заповіт, а не сльози і прохання, повинен світити українцям у їх тисячолітньому протистоянні силам руїни і хижацтва, що напирають зі Сходу, з московського Кремля.

Не оминув Я. Стецько і складних моментів в історії й ідеологічній практиці ОУН. Це стосується Постанов ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН 1943 р., коли, щоб пристосувати ідеологічно-програмові засади націоналізму до психології і способу думання людей з Центральної і Східної України, які довгий час перебували в умовах «термічної» обробки комуністичною пропаґандою, ОУН пішла на внесення близьких їм положень і гасел до своїх програм. Дуже швидко життя довело, що такі поступки зовсім були непотрібними. Відтак ОУН відмовилася від них і в 1950 р. була проведена спеціяльна Конференція, яка виправила ці «пристосовницькі» положення, що містилися у Постановах ІІІ НВЗ ОУН.

Натомість знайшлися політикани (і що дивно – знаходяться і дотепер!), які вирішили з цих хибних положень зробити собі політичну платформу. Ті демократично-ліберальні і навіть соціялістичні елементи, які внесли в Постанови ІІІ НВЗ його організатори з тим, щоб наблизити ідеологію націоналізму до ментальности зденаціоналізованих і скомунізованих підрадянських українців, вони проголосили (і проголошують) непорушними, ніби-то визначальними для націоналізму і ОУН.

Продовжуючи логіку мислення С. Бандери, який казав, що пристосовувати ідеологію і пропаґанду ОУН можна і треба, але лише назовні, для нечленів ОУН, головні ж, принципові засади повинні залишатися назмінними, Я. Стецько категорично відкидав спроби реанімувати помилкову тактику та ідеї. Сукупно він цілком точно називав окремі положення ІІІ НВЗ «матеріялістичними» і зауважував: «Як раніше ОУН корегувала деякі перестарілі положення ІІ-го Великого Збору, так і зараз – на основі здобутого досвіду – кореґує в дусі антиматеріялістичних інтенцій устійнення ІІІ НВЗ ОУН, елімінуючи все чуже, навіяне, хвилеве» (І, 427).

Я. Стецько ніколи не вагався говорити про суперечливі моменти історії ОУН. Тут для нього принципом було: «Тільки слабі й малі люди бояться визнати свою помилку, й саме вони приносять шкоду рухові. Сильні й далекозорі не бояться кореґувати й направляти помилок, бо в цьому саме є ріст руху-організації» (ІІ, 28).

Загалом він вважав, що тільки Постанови IV і V Зборів ОУН визначили остаточно ідеолого-програмові засади Організації (ІІ, 289). Постанови ж ІІІ Збору стали ідейною базою для виникнення в 1950-і роки ліберально-демократичної опозиції («двійкарі») в ОУН, що спричинило відхід групи її прихильників і неприємні, непотрібні, в глибині своїй підривні суперечки з приводу ідейних засад націоналізму. Тому увага і поборення деяких хибних визначень ІІІ Збору сьогодні – це запобігання ідейно-світоглядному розмиванню і розпорошенню Організації.