Новий світовий порядок у XXI столітті: тенденції та европейський вимір

У сучасній Україні значна частина політикуму та суспільства живе рожевими ілюзіями щодо підтримки України з боку Заходу під час триваючої російсько-української війни на Донбасі та окупації Криму. І при цьому забувають націоналістичну максиму, висловлену свого часу мислителем Василем Іванишиним: «Для Заходу аксіомою є те, що Росія мусить бути – як імперія, тоді як Україна може бути – але лише як державоподібна неоколонія, а не як повноцінна національна держава». Прагматичний звʼязок між імперськими хижаками набагато міцніший, ніж вважають наші демократи-іскаріоти з числа безнадійних «єврооптимістів». Підтвердженням цьому може бути виступ відомого американського політолога Семюела Гантінґтона на круглому столі в Національному інституті стратегічних досліджень (Україна) ще далекого 1999 року. У ньому доволі чітко відображено американську геополітичну позицію як наддержави щодо Європи, Росії та України. Попри актуальну риторику сучасної адміністрації, сутнісні сенси цієї позиції, на жаль, і досі визначають  політичну стратегію США. Скорочений варіант цього виступу пропонуємо увазі читачів.

                                                                  НІЦ ім. Д.Донцова

Семюел Гантінґтон

 

Новий світовий порядок у XXI столітті: тенденції та европейський вимір

 

Дуже дякую вам, пане секретар Горбулін, пане Бєлов, пані та панове! Мені дуже приємно за нагоду зустрітися з усіма вами тут, під час мого першого приїзду в Україну. Мене попросили поділитися з вами думками про новий порядок, що формується в світі, і про важливі наслідки цього для Европи та для України. (…)

У своїй доповіді я хотів би приділити увагу трьом речам. Перше – ознайомити вас з тими арґументами, які я виклав у своїй книзі про зіткнення цивілізацій, і, можливо, достосувати ці арґументи до нинішнього моменту. Друге – проаналізувати нову ієрархію сили, яка складається зараз у світі. Третє – поговорити про можливі наслідки того, що відбувається, для системи безпеки та стабільности як в Европі в цілому, так і в Україні.

Ми знаємо, що ХХ століття – це століття ідеології, якому була притаманна гостра боротьба між ідеологіями комунізму, фашизму та ліберальної демократії. Ця епоха вже закінчилася. І я вважаю, що тепер ми вступаємо в епоху, коли найважливішу роль у формування світової політики відіграватимуть культура та культурні фактори.

В усьому світі люди намагаються знайти відповідь на одне з найголовніших питань – хто ми? Їхня відповідь здебільшого зумовлена минулим, релігією, мовою, традиціями і суспільними інститутами. Люди подумки ідентифікують себе з якоюсь культурною спільнотою – наприклад, племінною чи етнічною групою, нацією та іншими. У майбутньому потенційна загроза для країни з боку іншої країни, культурно схожої, буде менш вірогідною, аніж від країни, що відрізняється своєю культурою.

За часів “холодної” війни світ був розподілений на такі основні групи: “вільний” світ на чолі з США, східний блок, очолюваний СРСР, і решта менш розвинених країн. Якщо говорити про розподіл світу на групи тепер, то, звичайно, вже не існує тих трьох груп, які були за часів “холодної” війни. Зараз є близько 7-ми або 8-ми основних цивілізацій, серед яких можна назвати західну, китайську, японську, мусульманську, індуїстську, латиноамериканську та африканську.

Як вже зазначив секретар Горбулін, різні цивілізації в теперішньому світі представляють країни-лідери. До них належать США, Росія, европейські країни, Японія, Китай та Індія. Також – важливі ісламські країни, які завдяки своєму стратегічному положенню, великій кількості населення та нафтовим ресурсам мають значний вплив у системі міжнародних відносин.

Вісім найнаселеніших сьогодні країн світу належать до восьми різних цивілізацій. Сім економічно найрозвиненіших країн належать до п’яти різних цивілізацій. Якщо ж говорити про нову світову політику, що формується, то в локальному значенні – це політика етнічности, а в ґлобальному – політика цивілізації. Вперше за світову історію ґлобальна політика – справді багатоцивілізаційна. У цьому новому світі взаємини між країнами-представниками різних цивілізацій часто будуть складними, а в певні моменти навіть антагоністичними.

Одним з найважливіших факторів стануть відносини між Заходом та рештою цивілізацій, бо Захід й надалі намагатиметься нав’язувати свої культурні цінності іншим країнам.

Конфлікти та нестабільну політичну ситуацію в новому світі спричинять головно відродження Китаю й повернення ісламу. Стосунки Заходу із Китаєм та мусульманськими країнами будуть іноді важкими, а то й зовсім антагоністичними. Розвиток цих конфліктів дуже залежатиме від того, до якої сторони приєднаються Росія, Китай та Індія, які будуть доволі впливовими країнами в системі цивілізацій.

Потенційно найнебезпечнішим є конфлікт між США та Китаєм. Сьогодні є багато питань, які роз’єднують ці країни. Але головне – це питання впливу, а саме; яка з країн протягом наступних десятиріч відіграватиме важливішу роль у формуванні ситуації у Східній Азії. Китайці дуже чітко сказали, що ера, в якій вони залежали від інших провідних країн, наближається до завершення. Вони намагаються повернути собі керівну позицію, яку вони займали у Східній Азії до середини ХIХ століття.

З іншого боку, США завжди протистояли домінуванню чи то Західної Европи, чи Східної Азії. Для того, аби запобігти цьому, США у ХХ столітті взяли участь у двох світових війнах і в “холодній війні”.

Майбутнє миру в світі надзвичайно залежить від врегулювання конфлікту між США та Китаєм.

Виклики мусульманського світу суттєво відрізняються від тих, про які ми щойно говорили. Вони породжені не економічним розвитком, а зростанням населення. Упродовж кількох десятиріч у мусульманських країнах був дуже високий рівень народжуваности, який в середньому становив 3% на рік, – майже в десять раз вище, ніж в европейських. З іншого боку, разом із швидким зростанням населення відбувалось посилення прихильности народів цих мусульманських країн до ісламу як способу життя.

Зараз у світі відбувається багато локальних етнічних воєн. І мусульмани стають їх учасниками частіше, аніж представники будь-якої іншої цивілізації. Вздовж усього умовного кордону ісламу: Балкани – Кавказ – Центральна Азія – Південна Азія – Південно-Східна Азія – Близький Схід – Африка, – мусульмани воюють проти не-мусульман. Чому так відбувається?

Однією з причин є надзвичайно високий рівень народжуваности, який викликав різке зростання кількости молоді віком від 15 до 25 років. Як свідчить досвід, коли в країні ця вікова група становить понад 20% від загальної кількости населення, швидкими темпами починає зростати нестабільність, частішають конфлікти та вияви насильства. У більшості мусульманських країн чисельність цієї вікової групи зараз досягла 20%-го рівня, і це спричинило зростання войовничого настрою мусульман, рівня їхньої міґрації та посилило тиск на країн-сусідів. В інших суспільствах кількість людей цього віку поступово зменшується, в той час як у мусульманських країнах ця тенденція триває.

Події останніх років ще раз доводять важливу роль факторів культури та цивілізацій в сучасній політиці. Не стала несподіванкою нова міжцивілізаційна війна у Косово, дуже схожий на цю війну конфлікт зараз розвивається у Синдзяні, в Китаї. Нещодавно знову спалахнула війна між чеченцями та росіянами. Індія та Пакистан випробували ядерну зброю і взяли участь у невеликій війні в провінції Кашмір. США та Китай продовжують протистояння: Китай не припиняє розвивати свій ракетний потенціал, одночасно США намагаються створити систему протиракетної оборони. На жаль, таке зіткнення цивілізацій продовжує активно розвиватись в сучасному світі.

Тепер я хотів би перейти до питання про структуру розподілу сил у світі.

Більшість людей погоджується з тим, що за часів “холодної війни” світова система була біполярною, в той час як сьогодні існує односилова система (one simple power). З іншого боку, продовжують точитися дискусії з приводу того, яким же вважати сьогоднішній світ – уніполярним, багатополярним чи якоюсь іншою системою. Моя точка зору полягає в тому, що нинішня міжнародна політична система є водночас уні– та мультиполярною.

Для вирішення міжнародних проблем сьогодні потрібні зусилля як однієї супердержави, так і спільні зусилля кількох інших керівних держав. У цьому уні/мультиполярному світі ґлобальна структура сили має чотири рівні.

Єдиною наддержавою залишаються США. Далі ідуть найважливіші реґіональні держави, кожна з яких відіграє домінуючу роль у своєму реґіоні. Відтак – група країн, які я називаю другорядною реґіональною силою. До них належать: Велика Британія стосовно Німеччини та Франції в Европі, Україна стосовно Росії, Японія та В’єтнам стосовно Китаю, Пакистан стосовно Індії, Австралія стосовно Індонезії, Саудівська Аравія стосовно Ірану, Єгипет стосовно Ізраїлю й Арґентина стосовно Бразилії. Нарешті, четвертий рівень – це країни, які не увійшли до перших трьох груп.

Якщо говорити про інтереси наддержави в такій уні/мультиполярній системі, то, без сумніву, вона зацікавлена у поверненні до уніполярної системі, щоб самостійно приймати всі рішення. Впливові у реґіонах країни зацікавлені у багатополярній системі світу. Тому стабільність наявної системи значно залежить від рівноваги між головними конфліктуючими групами. Я вважаю, що така рівновага за своєю природою нестабільна, і марно сподіватися, що її можна буде втримати. Світова політика відійшла від біполярної системи, яка існувала під час “холодної війни”. Потім, наприкінці 80-х років, упродовж деякого часу панувала однополярна система. Зараз, я вважаю, нас очікує 10 чи більше років панування системи уні/мультиполярного світу. Вона стане перехідною у ХХI століття, коли переважатиме мультиполярна система.

Сьогодні спостерігається значне протистояння геґемонії США з боку важливих реґіональних держав. Тому можна сказати, що США і другорядні реґіональні країни мають спільні інтереси, таким чином позбавляючи важливі реґіональні країни (2 група) впливу у власних реґіонах.

Зрештою, я хотів би поговорити про можливі наслідки впливу цих тенденцій на світову культуру та перерозподіл сили для Европи в цілому та України зокрема.

По-перше, якщо йдеться про західні цивілізації, то США мають набагато більше спільного в цінностях та стилі життя з европейськими країнами ніж з “незахідними”. Лідери західних країн узаконили взаємні стосунки довіри та співробітництва, яких вони не мають з лідерами інших країн. Розбіжності, які існували між США і західними країнами за часів “холодної війни”, відкидалися на другий план через спільну опозицію цих держав стосовно СРСР. Тепер, за умов існування системі уні/мультиполярного світу, конфлікти між США та европейськими країнами виходять на перший план. Уряди европейських країн дедалі більше не погоджуються із залежністю від США. Франція, зокрема, дуже часто говорить про те, що треба покласти край американській геґемонії. Европейська валюта – евро – була свідомо запроваджена на противагу американському доларові.

Европейці працюють зараз над формулюванням планів спільної зовнішньої політики та спільного військового потенціалу. Проте якщо раніше США схвалювали таке об’єднання країн, то тепер все частіше починають задавати запитання: а чи вигідно це для США. Відтак у цих стосунках виникає конфлікт між логікою культури і логікою сили. Я вважаю, що для виживання европейської цивілізації абсолютно необхідно, щоб логіка культури перемогла логіку сили.

Другий наслідок мого аналізу. Зараз в Европі відбувається процес групування країн за цивілізаційним критерієм. Вже немає “залізної завіси”, як раніше, але лінія розподілу залишилася, і тепер вона розділяє людей, які дотримуються християнства в західному варіанті, людей мусульманського віросповідання і православних християн. Такий розподіл дуже чітко видно у Балканському реґіоні – тут ми бачимо, що на зміну розподілові, який існував за часів “холодної війни”, прийшов розподіл за цивілізаційною ознакою. Під час війни в Югославії католицькі країни Европи та Латинської Америки надавали значну допомогу Словенії та Хорватії, водночас православні Росія та Греція надсилали ресурси, дипломатів та військову техніку в Сербію. Ісламські країни – зокрема Іран, Малайзія, Саудівська Аравія, Туреччина – надали боснійським мусульманам допомогу на сотні мільйонів доларів як грішми, так і військовою технікою.

Протистояння між Грецією і Туреччиною, яке тимчасово стихло під час “холодної війни” через небезпеку з боку СРСР, знову відновилось. І хоча зараз відносини між цими двома країнами трохи поліпшилися, схоже, що це тільки тимчасово.

Звичайно, нещодавній конфлікт у Косово можна назвати класичним прикладом конфлікту між цивілізаціями, коріння якого сягають часів османського завоювання цього реґіону. Водночас, і цей, і попередній конфлікти у Боснії зумовлені демографічними причинами, про які я згадував раніше: і в Боснії, і в Косово спостерігалося стрімке зростання кількости мусульманського населення. У нещодавній конфлікт в Косово втрутився Захід через НАТО, аби захистити мусульман. Це ще один приклад, з моєї точки зору, історичного факту, який свідчить про те, що відносини між Заходом і православним світом ніколи не були тісними.

США намагаються нав’язати зараз на Балканах свою систему цінностей – цінностей, що сповідують багатокультурні, багаторелігійні середовища, які хочуть жити разом.

Проте після цього першого досвіду боротьби з православними сербами західні країни можуть опинитися в ситуації, коли їм доведеться вести боротьбу з мусульманськими албанцями, щоб запобігти проголошенню незалежности та знищенню решти сербів, що залишились у Косово.

Третій наслідок для Европи – це те, що саме зараз в Европі формується новий порядок безпеки, заснований на цивілізаційному критерії.

Будучи головною православною країною в світі, Росія вважає своїм обов’язком підтримувати порядок і стабільність серед православних країн. З іншого боку, країни – колишні республіки СРСР, – які з культурної точки зору належать до Европи, активно шукають шляхи інтеграції в НАТО та інші організації. НАТО ґарантує безпеку в західному реґіоні. Без сумніву, до НАТО повинно приймати всі країни Західної Европи, які хочуть стати його членами і які відповідають західним стандартам. Говорячи про західні стандарти, я маю на увазі стандарти демократичної форми правління, ринкової економіки, визнання наявних міжнародних організацій та повагу до прав меншин. Але дуже важливо, щоб розширення НАТО відбувалося з найменшою загрозою для Росії. Для цього потрібно дві речі: по-перше, Росія має бути переконана в тому, що до складу НАТО ввійдуть лише ті країни, які історично та культурно є і вважаються частиною Західної Европи. З цієї точки зору Болгарія, Румунія, Білорусь, Молдова та Україна не матимуть права на вступ до НАТО. По-друге, НАТО має запевнити Росію, що воно буде співпрацювати з нею у тих питаннях, які стосуються православних країн. Говорячи про події в Косово, треба визнати, що НАТО цього не зробило.

Я вважаю, що війни в Косово можна було б уникнути, якби у січні 1999 року США негайно б відреагували початком військових дій на знищення сербами 40-ка косоварів.

НАТО повинно було звернутись до Росії й пояснити, що в разі продовження таких вбивств західна громадськість розглядатиме це як військову інтервенцію. НАТО також мало би підтримати демарш Росії проти Мілошевича і попередити його, щоб у майбутньому він відмовився від таких дій. До уряду Мілошевича мали б застосувати спільні російсько-натівські економічні, політичні і, в разі необхідности, військові санкції. Дуже важливо, щоб у майбутньому НАТО саме таким чином, через співпрацю з Росією, вирішувало подібні ситуації.

Нарешті, переходимо до України. Якщо говорити про фактор цивілізаційний, то Україна – держава розділена. Існують дуже значні розбіжності між Західною Україною і Східною. Саме через це, я вважаю, Україна не повинна бути членом НАТО. З іншого боку, Україна не повинна вступати в НАТО через те, що Росія сприйняла б це як ворожий акт. Треба додати, що Україна також не повинна бути частиною Російської Федерації. Проте, безумовно, для України мало б сенс співпрацювати з Росією. Наскільки я бачу, тісне співробітництво між Україною та Росією розвивається. На відміну від Югославії та колишнього Совєцького Союзу, Україну можна назвати моделлю співіснування різних етнічних груп і цивілізацій. Тому для України було б бажано залишитись позаблоковою державою, аби мати міцні зв’язки з Росією й розвивати тісні стосунки з західними країнами.

Якщо говорити про ґлобальну структуру розподілу сили, то Україна є другорядною реґіональною державою. Внаслідок цього вона дуже зацікавлена у власній автономії і незалежності від найвпливовішої країни цього реґіону. Динаміка світової структури розподілу сили спонукала США до встановлення тісних зв’язків із другорядними реґіональними державами, як-от: Велика Британія, Японія, Саудівська Аравія, Єгипет, Австралія й Арґентина. Та сама динаміка вимагає підтримувати тісні стосунки між США та Україною. Обидві країни зацікавлені в тому, щоб Росія не стала знову домінувати над своїми сусідами. США та Україна повинні продовжувати співпрацювати далі, здійснювати спільні програми, щоб запобігти цьому.

З точки зору цивілізаційного фактору, Україна займає унікальну позицію, є свого роду містком між західним та православним світом. З точки зору ґлобального розподілу сили, Україна також має унікальну позицію, яка полягає у забезпеченні стабільного розподілу сили, дуже важливу роль у забезпеченні рівноваги сили в Євразії. Ці виклики, на мою думку, є найважливішими завданнями, з якими Україна зіткнеться на початку XXI сторіччя. Дуже дякую вам за увагу.