Нескорений Шевченко

Петро Іванишин

 

 

Нескорений Шевченко

 

 

У переддень 22 травня, цієї знакової для кожного українця дати перепоховання Тараса Шевченка, маємо нагоду поміркувати про основи власного національного буття. А це значить не лише поміркувати про творчість генія, чий життєвий подвиг та художній всесвіт зберегли й утвердили українське “Я” у новітні часи жорстокої окупації, етноциду та геноциду. Це значить спробувати поглянути на себе і свій час крізь призму високих Шевченкових критеріїв – Бога, України, Свободи, критеріїв українського націоналізму.

Автор цих рядків звик осмислювати дійсність у межах монографії чи хоча б об’ємної наукової статті, тому заздалегідь просить пробачення, що опинився на не зовсім своїй публіцистичній “території”. З іншого боку, газетна публікація – не місце для широких інтерпретацій, тому відсилаємо глибше зацікавлених постаттю Кобзаря читачів до нашої книги (“Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка” (Дрогобич, 2001)). Натомість у цих буквально кількох рядках спробуймо, уявивши себе на Чернечій горі, не просто віддати належну шану нашому духовному Батькові. Спробуймо з позицій нескореного пророка, котрий за нас, за всіх “мертвих, і живих, і ненарожденних земляків своїх в Украйні і не в Украйні”, в “чужому краї” “карався, мучився, але не каявся”, поглянути в себе і навколо себе.

Багато що дивує і непокоїть в Україні та українцях сучасності, якщо дивиться по-шевченківськи, використовуючи ідеологію національної ідеї. Тут згадаємо про два феномени, котрі печуть найбільше. Ідеться про, по-перше, разючу невідповідність постколоніальної України національній державі – державному ідеалові Кобзаря, і, по-друге, ницу фальсифікацію життя і творчості Шевченка низкою науковців та публіцистів демоліберального спрямування, яких після цього важко назвати науковцями чи публіцистами, принаймні українськими.

Ці два феномени лише позірно відмінні між собою. Насправді вони тісно, онтологічно пов’язані. І саме другий (фальсифікація Шевченка) уможливлює існування псевдодержавної “фата моргани”. Наші ж бо політики, політикани та політуни в основній своїй масі (і це добре показали останні вибори) шукають обґрунтування своїх примітивних “платформ” усюди і скрізь, апелюючи до американського, китайського, мало не марсіанського досвіду, але серйозно так ніколи і не апелювали, починаючи ще від найперших батьків-демократів на зорі незалежності, до досвіду Тараса Шевченка. Не апелювали і не могли цього робити, бо апелювати до Шевченка – це значить апелювати до питомо української ідеології націоналізму (теорії та практики збереження і продовження в часі національного буття), основоположником якого він був, хочеться це комусь визнати чи не хочеться. Апелювати до Шевченкового націоналізму – це означає звіряти свої індивідуальні чи групові інтереси з інтересами української нації, а це дуже небезпечно як для власної кишені, так і для явного чи прихованого господаря-україножера.

Але такою небезпечною силою для псевдоукраїнського політикуму володіє тільки несфальшований Кобзар. Чи не тому так масово в останнє десятиліття з’явилися різнокаліберні “дослідники” із своїми виразно політичними міфами-“аналізами”. І проблема не тільки в надуживаннях політичними ракурсами, проблема в тому, що використовувані політичні доктрини (передусім лібералізм) мають глибинний антиукраїнський характер. А це суперечить як українському літературознавству, так і творчій природі українського генія.

Як захиститися читачеві, ширше – сучасному поколінню загалом, від політичних фальсифікацій Кобзаря насамперед ліберального типу? Рекомендувати звернутися до фахового коментаря не завжди допоможе, бо часто політичні фальшивки з’являються саме під виглядом фахових коментарів у наукових монографіях чи часописах. Надійніше звернутися до творчості самого Тараса Шевченка і саме нею перевіряти ті чи інші аналітичні розмисли. І прикладів тут багато.

Якщо якісь недовірки вам будуть твердити (майже як у радянські часи!) про “богоборчісь” Кобзаря, про те, що він начебто повставав проти “Бога Отця”, про якесь раннє “поганство” його, пам’ятайте: Шевченко і його ліричний герой – завжди були питомими християнами. Шевченків діалог з Богом – це діалог християнського пророка, котрий зважується на дискусію із Творцем виключно вболіваючи долею свої катованої земними божками пастви – українського народу, але ніколи ця дискусія не переростає у заперечення Бога. Більше того, критичні моменти поглинаються всеохопним, фактично Мойсеївським, уславленням Божого Провидіння і Премудрості, збагнути які людині, навіть геніальний, дуже важко:

Коли одпочити

Ляжеш, Боже, утомлений?

І нам даси жити!

Ми віруєм твоїй силі

І слову живому.

Встане правда! встане воля!

І тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

Якщо якомусь національному ренегатові глибинна національність Кобзаря видаватиметься раптом “квазімістичною”, реально неіснуючою, варто згадати хоча б наступні рядки, в яких ліричне “Я” набуває виразно українських рис, бо ставить риторичні питання від імені цілої нації:

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра??

Якщо якийсь закінчений невіглас чи підляк вирішить раптом переписати нашу історію, утверджуючи думку, що борці за національне визволення і передусім націоналісти – це тупі бандити, “різуни”, “упирі” тощо, або принаймні стверджуватиме, всупереч українському та загальносвітовому досвідові, що націоналістична ідеологія давно “застаріла”, і підтверджуватиме свої “думки” критикою “Гайдамаків”, згадаймо апологію протягом усієї творчості цих гайдамаків (зокрема Гонти) у Шевченка. Тим самим український геній ствердив вічну актуальність борців-націоналістів і вчив нас не тільки шанувати їх славу, але й переймати благородну справу фізичної та духовної війни “за святую правду-волю” – звільнення народу з усіх можливих кайданів: політичних, економічних, чужокультурних тощо:

…Дурний шию підставляє

І не знає за що!

Та ще Гонту зневажає,

Ледаче ледащо!

“Гайдамаки не воины –

Разбойники, воры.

Пятно в нашей истории…”

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбійник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний, не заріже

Лукавого сина,

Не розіб’є живе серце

За свою країну.

Якщо черговий златоустий фарисей-псевдохристиянин, часто прикриваючись своїм колишнім дисидентством, проповідуватиме вам брехливу новину про те, що Шевченко, мовляв, був не національним, а чисто “християнським” письменником (ніби українська ідентичність виключає чи не передбачає ідентичності християнської), “панетистом”, якого не цікавили “діла” суєтної української землі, а тільки “Божії глаголи”, відправте його до рядків із “Сну”, в яких жертовна (суто націоналістична) любов до Батьківщини виражена чітко і ясно. При цьому вона узгоджується із євангельською заповіддю: “Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата свого ненавидит, лож есть”. Справді, не може бути щирої любові до Бога, без любові до ближнього, в даному випадку – до своєї нації (чи ж не тому віддано співаємо: “Душу й тіло ми положим за нашу свободу…”?!):

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Коли ще один (а їх вже так багато було, на жаль) імперіалістичний, але україномовний, холуй, нервово розхлюпуючи слину, переконуватиме вас у міфічній “загальнолюдськості”, космополітичності Кобзаря, який начебто писав передусім для “загальнолюдів” (справді, хіба ж то наш народ – люди?), а не для якихось там українців, і так утверджуватиме “єдиноправильність” цієї антиукраїнської інтернаціоналістичної “мудрості”, принесеної ним, та йому подібними хрунями із “чужого поля”, зацитуйте йому уривок “Посланія”, де Кобзар чітко і ясно виражає не лише свою українськість, а й, критикуючи ліберальні псевдоцінності (що не підкріплені внутрішньонаціональними інтересами) “свободи”, “рівності”, “братства”, переконує нас у пріоритетності національних цінностей, національних ідей, навіть національної території в бутті кожного справжнього українця:

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого. Кричите,

Що Бог создав вас не на те,

Щоб ви неправді поклонились!..

І хилитесь, як і хилились!

Подовжувати можна без кінця: багатоликими і влізливими постають перед нами фальсифікуючі Кобзаря демоліберальні міфи. Однак чи не найбільш небезпечною є теза, котру тонкими “демократичними” голосочками виблеюють новітні вовки в овечих шкурах (ретельно приховуючи свій справжній імперський бас), стверджуючи, що начебто “українці вже мають свою національну державу”. Тим самим дискредитується саме поняття національної держави. Звісно, раз оте, що нас оточує і є омріяною націоналістами УССД, то кому вона така потрібна? Істина полягає в тому прикрому факті, що національної держави – української, соборної, самостійної, – у нас поки що нема. Є позірно незалежне постколоніальне утворення, котре постійно ризикує перетворитися в політичну (бо економічно й культурно вже майже стало) неоколонію Росії чи Заходу.

Але порятунок є. І пропонує нам його Шевченко. Пропонує, як добрий батько нерозумним дітям, що раз у раз наступають на політичні граблі – князівсько-імперські, козацько-класові, соціал-ліберальні, націонал-комуністичні, тепер-от демоліберальні (ще будуть?), – і постійно втрачають шанс державно утвердити свою національну ідентичність. Пропонує побудувати національну державу – “свою хату”, бо тільки в ній – наші українські “правда, і сила і воля”, тільки в ній належно захистимо Шевченка від наклепницьких фальсифікацій:

Подивіться на рай тихий

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Нескорений Шевченко не дозволяє скоритися й нам!

 

2002 р.