Неолібералістичний правлячий клас
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 20 Чер 2021 в 0:03
Петро Іванишин
Ідеологічна сутність неолібералізму:
основи націософського трактування
Х. Неолібералістичний правлячий клас.
Новий лібералістичний правлячий клас (чи еліта) як і його структура чи організаційні форми, на жаль, належать до мало досліджених явищ в новітній політичній академічній науці. Однак є достатньо тлумачень, що дозволяють вийти на його сутність. Насамперед шанувальники цієї системи не завжди усвідомлюють, що лібералізм (усі його підвиди) – це класова ідеологія. Це ідеологія класу власників, капіталістів, буржуа, буржуазії. Але існують відмінності. Наприклад, носіями ідей класичного лібералізму вважали різні прошарки власників, наприклад, часто середню буржуазію – “торгівельно-промисловий середній клас”. При цьому ліберальні ідеї не тільки виражали егоїстичну класову свідомість, а й часто поєднувалися із національною ідеєю та традиційними вартостями, що, як не без перебільшення твердили Дж.Себайн і Т.Торсон, перетворило англійський класичний лібералізм в “теорію загального блага всієї національної спільноти”, долаючи буржуазні обмеження[1]. Хоча ідеалізувати цей період не варто. Досить згадати відразливі художні образи лібералів-капіталістів, хижаків-нелюдів ХІХ ст. а плоди їх діяльності в знаменитих творах Оноре де Бальзака, Чарльза Дікенса, Івана Франка, Джека Лондона та ін. Або опис характеру типового новоанглійського (американського) ліберала (демократа) цього ж періоду в Ореста Бравсона, на противагу південному аристократові, як інтригана, примітива, матеріаліста, псевдорелігійного фарисея та ін.[2]
Натомість неолібералізмові (особливо в його лібертаріанській формі, де відкидається цінність соціальної справедливості чи державної та колективної власностей) ідеться передусім про вираження класової свідомості та захисту егоїстичних інтересів великих власників, крупних капіталістів. Хоч як би нові ліберали не приховували класову природу та бенефеціарів (одержувачів вигод) своєї ідеології і, відповідно, влади: “Не існує централізованого розподілу, не існує жодної особи чи групи, уповноваженої контролювати всі ресурси, вирішуючи, як саме слід розподілити їх і роздати”[3], – вони, ця природа та бенефеціари (“особи” і “групи”), як ми могли помітити вище, таки існують й активно діють. Окрім офіційної, начебто демократично обраної влади, існує, пригадаємо цю слушну думку Е.Бернейза ще раз, “невидимий уряд” “представників буржуазії”, який є “справжньою правлячою силою” і який керує лібералістичним масовим суспільством (громадською думкою) за допомогою пропаганди[4]. Не випадково президент Джон Кеннеді за два роки до смерті остерігав американське суспільства перед підступною силою “таємних товариств”. А президент Теодор Рузвельт полюбляв називати такий тип людей “вельми багатими злочинцями”[5]. Щоправда, самі себе в суспільній свідомості вони зображають виключно “філантропами” і “меценатами”.
Сформувався цей неолібералістичний правлячий клас поступово, від ХІХ ст. через інтеграцію (так повністю і не завершеної) родовитої, але часто зубожілої, аристократії із плебейською за походженням, але завжди заможною буржуазією. В Британії цей процес активізувався з другої половини ХІХ століття, коли на базі “нових торі” утворилась Консервативна партія, що стала виразником інтересів не лише земельної аристократії, а й крупної буржуазії – монополістичного капіталу фінансистів та підприємців, що покидали партійні лави занепадаючих лібералів-віґів. Не випадково тогочасний лідер консерваторів, 40-й і 42-й премʼєр-міністр Британії Бенджамін Дизраелі окреслював здобуття багатства як “основну мету” англійського буття[6]. В художній формі зафіксували цей процес деградації, обуржуазнення на прикладі англійської шляхти оповідання Гіберта Кійта Честертона. Певну девальвацію аристократичних традицій монаршої родини на прикладі британської династії Віндзорів у повоєнний час показано (хоча й обережно) в телесеріалі “Корона” (2016-2020).
У 1921 році видатний італійський економіст і соціолог Вільфредо Парето вже аналізував нищівні наслідки цієї інтеграції у світовому масштабі, коли “сучасні парламентські режими повʼязали свою долю з плутократією” (багатими спекулянтами) і так демократії перетворились на “ефективні інструменти демагогічної плутократії”, на “плутодемократію”[7]. Не випадково італійський юрист і соціолог Гаетано Моска нещадно критикував олігархічний режим, в якому “нерозривно поєднались би і здійснювались тими самими людьми керування економікою, керування виробництвом, розподіл виробленого продукту, політична влада”[8]. При цьому демократичний виборчий процес виявляється повністю контрольованим з боку різних “організованих груп”, котрі впливають на “масу неорганізованих виборців”[9].
Після Другої світової у провідних західних країнах остаточно оформилась неолібералістична система влади через поєднання, синтез представників “видимого” та “невидимого” урядів – державної влади (політиків, бюрократів-чиновників, партійних лідерів, армійських чинів, керівників спецслужб, держпідприємств та ін.), фінансового капіталу (крупних банкірів), промислового капіталу (великих підприємців), обʼєднаних у транснаціональні корпорації (ТНК), та обслуговуючих їх політиків і чиновників нижчого рівня, інтелектуалів (філософів і науковців, творців ідей) та пропагандистів (політтехнологів, публіцистів, журналістів, митців та ін.). Не випадково С.Гантінґтон наголошував, що США після Другої світової війни “керувались президентом, федеральною бюрократією, конгресом, а також основними бізнесами, банками, юридичними фірмами, фондами, ЗМІ та іншими субʼєктами, що конституюють приватний істеблішмент”[10].
Провідну роль, на думку К.Крауча, в цій системі відіграють “глобальні корпорації”[11]. Натомість праці політичних реалістів (Г.Морґентау, Г.Кіссінджера, Ф.Фукуями) акцентують більше на ролі державної влади (наприклад, президентських адміністрацій у США). Але тут великої суперечності нема: часто провідні політики західних країн були і є офіційними чи неофіційними (наприклад, через родичів) мільярдерами чи мільйонерами, власниками і співвласниками великих бізнесів (як-от родини Барухів, Ротшильдів, Рокфеллерів, Варбурґів, Меллонів чи Бушів, Оранська династія в Нідерландах чи династія Віндзорів у Великій Британії, С.Берлусконі, Д.Трамп, Е.Макрон, Дж.Байден та ін.). Не бракувало й не бракує їх і в українській політиці: Л.Кучма, брати Суркіси, Є.Червоненко, В.Медведчук, С.Тігіпко, В.Ющенко, Ю.Тимошенко, В.Янукович, С.Льовочкін, Ю.Бойко, В.Кличко, П.Порошенко, В.Зеленський та ін.
Поєднання можливостей політичної, економічної та культурної (інформаційної) влади створює під виглядом ліберальної демократії класичну форму транснаціональної капіталістичної олігархії (чи плутократії) – егоїстичної влади багатих буржуа. “Залізний закон олігархії” Роберта Міхельса діє невблаганно: будь-яка демократія перетворюється на олігархію. А у випадку неолібералізму від самого початку й не планувалась жодна по-справжньому демократична влада. У фаховій літературі можна знайти й інші промовисті окреслення цієї неолібералістичної системи (псевдодемократії) і правлячого класу: “плутодемократія” (“демагогічна плутократія”) (В.Парето), партійна “олігархія” (Г.Арендт), “приватний істеблішмент” (С.Гантінґтон), “медіакратія” (Дж.Сарторі), “постдемократія” (влада “крупного капіталу”) (К.Крауч), “корпоративна плутократія” (М.Паренті), “корпоратократія” (“братство голів корпорацій, урядів і банків”) (Дж.Перкінс), “глобальна плутократія” (Е.Райнерт), “кочова еліта” (влада багатих “кочовиків”-космополітів) (Ж.Атталі) та ін. Щоправда, монолітність цієї системи сумнівна, нерідко можна прочитати в дослідженнях й помітити через інформацію в офіційних ЗМІ протистояння між різними її елементами: гегемоністами й мондіалістами, політиками й власниками ТНК, фінансистами й підприємцями, представниками “центру” й “периферії та “напівпериферії”, соціальними лібералами, комунітаристами й лібертаріанцями та ін. Свіжим прикладом може бути спроба притягнення офіційними органами США до відповідальності українських олігархів Дмитра Фірташа та Ігоря Коломойського.
[1] Себайн Дж.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. С.586, 588.
[2] Бравсон О. Лібералізм і прогрес. Консерватизм: Антологія. 2-ге вид. / Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. К.: ВД “Простір”, “Смолоскип”, 2008. С.240. (С.240-248.)
[3] Нозік Р. Розподільна справедливість. Лібералізм: Антологія. С.869. (С.869-894.)
[4] Бернейз Э. Пропаганда. С.1, 13.
[5] Селигмен Б. Сильные мира сего: Бизнес и бизнесмены в американской истории. М.: Прогрес, 1976. С.6. (456 с.)
[6] Дизраелі Б. Англійська демократія . Консерватизм. С.11. (С.8-13.)
[7] Парето В. Трансформация демократии / Пер. с итал. М.Юсима. М.: Изд. Дом «Територия Будущего», 2011. С.59-60. (208 с.)
[8] Див.: Буренко В.И. Гаэтано Моска как родоначальник теории политического класса и один из основателей элитологии. Моска Г. История политических доктрин; пер. с итал. Е.И. Темнова. Москва: Мысль, 2012. С.314. (С.311-317.)
[9] Моска Г. История политических доктрин; пер. с итал. Е.И. Темнова. Москва: Мысль, 2012. С.305. (326 с.)
[10] Crozier, M. J., Huntington, S. P., & Watanuki, J. The Crisis of Democracy. Report on the Governability of democracies to the Trilateral Commission. New York University Press, 1975. P.92.
[11] Крауч К. Странная не-смерть неолиберализма. С.13.
