Неоліберальна внутрішня політика

Петро Іванишин

 Ідеологічна сутність неолібералізму:

основи націософського трактування

VI. Неоліберальна внутрішня політика.

Розглянемо тепер основні аспекти неолібералістичної внутрішньої політики, котрі начебто мали б забезпечувати дві фундаментальні цінності – свободу вибору і свободу слова. Ці аспекти насамперед повʼязані з поняттями ліберальної демократії та пропаганди.

Поруч із індивідуалізмом (правами й свободами людини) та ринковою економікою, демократія завжди входить до трійки провідних понять нової лібералістичної ідеології і є, на думку Пола Круґмана, основною метою лібералів (“Кредо ліберала” (2007)). Однак шанується й, відповідно, утверджується на практиці далеко не кожна народовладна теоретична модель. Для неолібералістичної політичної системи важливою є саме ліберальна демократія (ще – “ринкова”, “представницька” або “космополітична”). Та, якщо пригадаємо формулювання Л. фон Мізеса, форма суспільного устрою, що начебто “уможливлює адаптацію уряду до бажань керованих ним людей”. В реальності ж, як розтлумачує сучасний американський дослідник Джек Доннелі, демократія і права людини є протилежними поняттями: “Насправді, права людини є глибоко антидемократичними”. Звідси принципові конфлікти між засадами виборчої демократії й вимогами прав людини. Але оскільки саме вони, права, є важливішими й ширшими за демократію, оскільки вони потрібні, щоб “цивілізувати і демократію, і ринки”, то треба утверджувати саме ліберальну демократію, в якій пріоритет надається правам людини, а не народоправству. Більше того, права людини повинні обмежувати право народу на врядування, оскільки найвища політична мета – “створення справжніх правозахисних режимів”[1]. Те, що такі переконання формують провідні лібералістичні критерії щодо оцінки внутрішніх політичних систем різних країн (так звана “відповідність правам людини”), є фактом повоєнної політичної реальності, однак наскільки такі “відповідні”, “правозахисні режими” є насправді народовладними – це, на жаль, не обговорюється.

Політична практика свідчить, що насправді політичні режими розвинених західних країн насправді далекі і від засад народоправства (чи республіканізму як змішаного врядування), і від так званих “прав людини” в широкому сенсі (як права будь-якої людини). Про ці останні ще К.Маркс писав як про “права егоїстичної людини, людини відгородженої від інших людей та від суспільства”[2]. Ці поняття перетворюються  в неолібералістичній риториці на політичні міфи, бодріярівські симулякри (тіні без речей). За зовнішніми демократичними процедурами й процесами – систематичні вільні вибори, свобода обʼєднань, публічні дискусії, розподіл влад, вільні медіа, плюралізм, громадська активність та ін., – приховується могутня система контролю над населенням, в якій влада належить не народу і не кожному індивіду (мізесівським “керованим людям”). Вдумливі аналітики окреслюють цю лібералістичну систему влади дещо інакше – як антидемократичну чи псевдодемократичну.

Відомий італо-американський філософ і соціолог Джованні Сарторі в праці “Homo videns” (1997) окреслював її як “медіакратію” (тобто, владу медіа, ЗМІ, що перетворює людей на контрольованих ззовні невільників). Професор Девід Гарві писав про “величезний дефіцит демократії” в сучасних США й окреслював мету ліберальної держави як “забезпечення умов для накопичення капіталу як місцевим, так і іноземним бізнесменам”, а захист прав людини обертається насправді захистом інтересів (“свобод”) приватних власників, ТНК і фінансового капіталу[3]. Відомий німецько-американський філософ Ганна Арендт ще в 1963 році вказувала, що ліберальна – представницька – демократія перетворилась на владу партій, тобто “у різновид олігархії”[4]. А англійський політолог та соціолог Колін Крауч вже в ХХІ ст. окреслив неолібералістичну систему влади як олігархічну “постдемократію” (владу “заможних груп”), систему котра має демократичну форму, але “в якій політики все більше замикались у своєму власному світі, підтримуючи зв’язок із суспільством за допомогою маніпулятивних технік, заснованих на рекламі і маркетингових дослідженнях”[5]. Американський публіцист Джон Перкінс, до праць якого ми ще звернемося, вживає у цьому звʼязку термін “корпоратократія” (зрощення державної влади із транснаціональними банками та корпораціями), політолог Майкл Паренті – “корпоративна плутократія”, а економіст Ерік Райнерт – “глобальна плутократія”. Причому робляться переконливі спроби показати тоталітарний характер лібералістичного народоправства. Як, наприклад, це зроблено у книжці польського політика і професора Яґеллонського університету Ришарда Леґутко “Демон в демократії: тоталітарні спокуси у вільних суспільствах” (2016).

В доволі проникливому романі-антиутопії англійського літератора Джорджа Орвела “1984” (1949), котра є політичною сатирою не лише на комунізм чи націонал-соціалізм, а й на лібералізм (що не завжди помічають, як, зрештою, і щодо фантастичних романів “Прекрасний новий світ” (1932) Олдоса Гакслі чи “451º за Фаренґейтом” (1953) Рея Бредбері), не випадково на окреслення тоталітарної системи влади в Океанії (однієї з трьох регіональних імперій під гегемонією США) вводиться термін “олігархічний колективізм” . Приблизно в цей час побачив світ політичний роман американського письменника Роберта Пенна Воррена “Усе королівське військо” (1946), в якому детально описано переродження альтруїстичного політика-популіста з середнього класу Віллі Старка після перемоги на губернаторських виборах на цинічного олігарха-політикана (копію його конкурентів) – корупціонера, шантажиста, злочинця. На жаль, роман реалістичний, а тому зображені характери в ньому – типові. І то не лише для американської демократії 1920-30-х років.

Якщо пригадаємо слушне спостереження А.Макінтайра про те, що в сучасних західних суспільствах панує лише лібералістичний дискурс (із різними своїми модифікаціями – правими, центристськими, лівими), то одне лише це підважує спроби неолібералів говорити про свободу вибору, про багатопартійність, про плюралістичність чи свободу слова в межах ліберальної демократії. Тобто руйнується попперівський міф про так зване “відкрите суспільство”, коли начебто терпимо й плюралістично співіснують найрізноманітніші суспільно-політичні погляди. Насправді ж змагаються між собою і пропонуються до вибору в суті своїй одні й ті самі ідеї та партії (того самого ідеологічного спектру), котрі провадять “єдиноправильну” неолібералістичну політику в інтересах капіталістів-олігархів. Що це, якщо не одна з типових ознак тоталітарної влади – диктатура (щоправда, прихована) однієї політичної ідеології?

Не випадково сучасні політологи помічають різке падіння після Другої світової інтересу до політики в західних державах, а, як пригадуємо, без політично активного громадянина ліберальна, та й будь-яка інша, демократія просто неможлива[6]. Тому яка б не прийшла політсила до влади – вона навіть з формальної точки зору є представником меншості суспільства. Девід Гелд наводить три основні поразки ліберальної демократії за Алексом Каллінікосом: 1) в “участі” (оскільки участь у виборах бере менше 50 відсотків виборців), 2) у “контролі знизу” (оскільки існує багато невиборних центрів влади) і 3) у “свободі протесту і реформ” (оскільки спостерігається обмеження державної діяльності на користь інтересів капіталу)[7]. Таким чином, лібералістична демократія дарує народові лише ілюзію вибору та народоправства. Насправді вона є владою капіталістичної олігархії, здійснюваної через політичні проєкти олігархів в інтересах цих олігархів. Повоєнний тріумф демолібералізму обертається всього лише тріумфом багатої меншості – “демократії для обраних” (М.Паренті). А лібералістичне “відкрите” суспільство виявляється не менш “закритим”, ніж його ідеологічні антиподи – комуністичне чи соціал-націоналістичне.

Не випадково у 1975 році зʼявилась ґрунтовна доповідь відомих політологів і соціологів, професорів Мішеля Крузьє (Париж), Семюела Гантінґтона (Гравард) і Дзьодзі Ватанукі (Joji Watanuki) (Токіо) на замовлення нещодавно утвореної Тристоронньої комісії (тоді її голово був Збіґнєв Бжезінський) під промовистою назвою “Криза демократії”[8]. Загалом автори наголошували на знищені традиційних, особливо для США, ідеалів протестантизму, націоналізму та класичного лібералізму й утвердженні “аномальної демократії” (тобто неолібералістичної), в якій політика стає ареною протиборства інтересів, а не побудовою чогось спільного. При цьому “демократичний дух” (егалітаризм, індивідуалізм, популізм та ін.) руйнує традиційні вартості, знищуються сімʼя, Церква, громада, патріотизм, моральність, через ЗМІ культивується злоба і цинізм тощо. Тому автори (передусім С.Гантінґтон) закликали до певного регулювання й збалансування повоєнної демократії. Однак на обговоренні цієї доповіді в Кіото вони зустріли переважно несприйняття своїх ідей з боку членів Тристоронньоої комісії, особливо ж німецько-британського соціолога Ральфа Дорендорфа (на той час директора Лондонської школи економіки), котрий наголосив на необхідності подальшого збереження ключових властивостей демократії і особливо – “здатість ставити індивідів понад усе”[9].

Другий опорний елемент політики всередині демоліберальних держав складає лібералістична пропаганда. В її основі лежать успішні пропагандистські напрацювання американських фахівців під час Першої світової війни, котрі згодом майстерно виклали свій досвід у низці теорій та практик, спрямованих на формування свідомості мирних громадян у політичній та економічній сферах. Ключовими тут, мабуть, варто назвати розробки вже відомого нам ідеолога неолібералізму журналіста Волтера Ліппмана (1889-1974) та його колеги, племінника Зиґмунда Фройда, одного з “батьків” піару Едварда Бернейза (1891-1995), котрі разом працювали під час війни в Комітеті з питань громадської інформації США (CPI) й тісно співпрацювали з адміністрацією президента В.Вілсона. Згодом свій вагомий внесок у цю справу зробили науковці (соціологи та політологи) Пол Лазарсфельд, Гарольд Ласвелл, Роберт Мертон (Школьнік) та ін.

В одній зі своїх ранніх робіт “Громадська думка” (1922) Волтер Ліппман закладає підвалини для продуктивної системи сформування демократичної громадської думки, що, на відміну від приватної, “випадкової думки”, котру хибно і видають за громадську, творить ефективне політичне мислення, “базоване на точному вимірюванні, аналізі і порівнянні”[10]. Американський політолог дає принципові розрізнення й формулює ключові поняття. Він чітко відрізняє людей як виборців від народу як “історичної спільноти”, “обʼєднаної нації”, чиї інтереси часто не співпадають. Для демократії справді важливою є громадська думка, але її не треба підміняти опитуваннями виборців, оскільки ті “не є громадськістю”. На його погляд, для ефективного функціонування народовладдя слід формувати демократичну еліту і, окрім цього, політичну компетентність громади через джерела інформації (наприклад, пресу), котрі треба захищати. Загалом, ціла праця служить описом “інформаційного забезпечення процесу управління в демократичному суспільстві”[11]. І цю концепцію цілком можна було б сприймати як політично незаангажовану й науково нейтральну, якби не активна участь її автора у розроблюванні ідеології неолібералізму.

 Інші важливі аспекти впливу на маси окреслив Е.Бернейз у своїх працях “Кристалізація громадської думки” (1923), “Адвокат піару” (1927), “Вердикт громадської думки пропаганді” (1927), “Пропаганда” (1928) та ін. Він активно залучав до своєї методології та успішної рекламної діяльності психологічний досвід Г.Лебона, В.Троттера, З.Фройда та ін. і, щоб не робити непотрібних ототожнень з військовою пропагандою, часто використовував нейтральніший термін – “звʼязки з громадськістю” (піар, public relations). Однак не у книжці “Пропаганда”. Цю цікаву, насичену прикладами працю можна розглядати як одну із найвідвертіших у сфері соціальних технологій (чого вартує лише зізнання в тому, що суспільство США утворене безліччю організацій і каст). З одного боку, американський автор дуже точно й багато разів окреслює суть пропаганди: як постійно присутнього “механізму, що контролює громадську думку”, як “механізму широкомасштабного навіювання поглядів” через “сучасні засоби звʼязку” (газети, кіно, радіо та ін.), як “постійний масовий вплив, завдання котрого – оволодіти… розумом в інтересах якоїсь стратегії, товару чи ідеї”. Пропаганда “пронизує все наше життя і змінює нашу картину світу”. При цьому, як і кожен засіб, знаряддя, вона етично нейтральна, оскільки її зміст “залежить виключно від того, що саме вона прославляє, а також від достовірності оголошеної інформації”. При цьому важливу роль для впровадження нових ідей у суспільну свідомість відграють спеціальні люди, фахівці – пропагандисти чи “консультанти з піару”[12].

З іншого боку, Е.Бернейз розтлумачує ключову важливість пропаганди для існування саме демократичного суспільства, точніше, для забезпечення влади у ньому. Він пояснює, що внаслідок історичного процесу відбувся перехід влади від королів та аристократів до “представників буржуазії”, утворилось масове демократичне (егалітарне) суспільство, котрим треба якось керувати. І здійснює цю функцію за допомогою пропаганди “невидимий уряд”, тобто невелика групка людей, що “розбираються в мислительних процесах і соціальній структурі мас”. Саме цей буржуазний “невидимий уряд”, а не обрану на виборах владу, називає американський автор справжньою правлячою силою в демократичному суспільстві: “Свідоме й уміле маніпулювання упорядкованими звичками й смаками мас є важливою складовою демократичного суспільства. Рухає цей невидимий суспільний механізм невидимий уряд, котрий є істинною правлячою силою в нашій країні”. І додає таке: “Нами правлять, нашу свідомість програмують, наші смаки визначають, наші ідеї нам пропонують – і все це роблять в основному люди, про яких ми ніколи не чули. Такий логічний результат організації нашого демократичного суспільства”[13].

Отже, демоліберальне суспільство, попри декларативну егалітарність, насправді є чітко ієрархізоване, щоправда, керовані маси не помічають і часто не знають тих справжніх представників буржуазного “невидимого уряду”, котрий здійснює й контролює владу. Прикладом може бути постколоніальна Україна, де про одних із реальних господарів країни – мільярдерів-олігархів – відвертіше заговорили лише після Зимового Майдану 2013-2014 років.

Подальший розвиток теорія і практика лібералістичної пропаганди отримала після Другої світової. Наприклад, у працях соціологів П.Лазарсфельда й Р.Мертона, фахівців з мас-медіа, детально розроблено основні функції засобів масової комунікації (ЗМК) (кіно, радіо, преса та ін.) (1948): 1) легітимація, присвоєння статусу суспільним проблемам, особам, організаціям і суспільним рухам; 2) зміцнення соціальних норм (організація кампаній за чи проти чогось); 3) дисфункція наркотизації (ЗМК створюють “штучну поінформованість людей про суспільні проблеми”, перетворюють енергію людей “від активної участі до пасивного знання” і в такий спосіб “можуть бути віднесені до одного з найефективніших і визнаних соціальних наркотиків”); 4) структура власності й діяльності (роль власника й  рекламодавця в контролі над ЗМК; висновок, що саме “великий бізнес” визначає зміст комунікації); 5) соціальний конформізм (масова комунікація підтримує існуючу соціальну й економічну систему та перешкоджає розвитку критичного мислення); 6) вплив на масові смаки (зниження естетичних й інтелектуальних смаків, утвердження “масового мистецтва”, примітивізація розуміння, перетворення еліти на частину масової аудиторії); 7) пропаганда соціальних цілей. Цей сьомий пункт стосується просування певних комерційних чи політичних ідей і автори виявляють три основні умови успішної пропаганди: а) монополізація (усунення контрпропаганди, зокрема й через створення “суспільних ідолів”); б) скерування, а не заміна базових цінностей і в) доповнювальні безпосередні контакти (тобто доповнення пропагандивних зусиль персональними контактами)[14].

Доволі вдалою художньою інтерпретацією сутності та механізмів лібералістичної пропаганди може бути політико-сатиричний фільм Баррі Левінсона “Хвіст крутить собакою” (1997). У цьому творі, щоб відвернути громадську думку від сексуального скандалу довкола американського президента, фахівці з піару створюють цілий каскад симулякрів – віртуальних подій та людей, центром котрого стає війна з Албанією.

Таким чином, розвіюються неоліберальні міфи про “свободу слова”, “природну гармонію інтересів”, “плюралізм”, “зміцнення свободи”, “толерантність” чи “незалежні медіа”. Увиразнюється роль сучасних мас-медіа (як іронізував В.Іванишин, “незалежних від усього, окрім влади та грошей”) як контрольованих власниками (передусім великим бізнесом) могутніх засобів маніпуляції, наркотизації, примітивізації та пропаганди, з метою підтримки існуючої лібералістичної політико-економічної системи в інтересах буржуазного “невидимого уряду” (“демократичної еліти”). Новітні ЗМК чи ЗМІ стають основним механізмом неоліберальної пропаганди, а значить – формування лібералістичної “заблокованої”, вживаючи термін Ліни Костенко, свідомості та лібералістичного “закритого” суспільства. Інші, альтернативні ідеї, світогляди чи цінності просто не мають шансів бути озвученими чи почутими. Отака свобода слова.

Натомість неоліберальні ідеї й принципи, продумані до свого логічного кінця, бувають вельми цікавими саме в плані формування внутрішньої лібералістичної політики, озвучення справжнього, а не закамуфльованого, міфологічного, ставлення до власних співгромадян. Наприклад, представники лібертаріанства (мінархісти та анархо-капіталісти) вважають, що рабство цілком припустиме в лібералістичному суспільстві. Так, скажімо, американський філософ єврейського походження Роберт Нозік у своїй відомій праці “Анархія, держава й утопія” (1974) писав, що у “вільній системі” індивідові має бути дозволено “продати себе у рабство”[15]. Інший американський ідеолог лібертаріанства й водночас “культурний консерватор” Волтер Блок твердо переконаний, що людина має право продати себе на все життя і це є виявом “добросовісного контракту”[16]. Цей же ж економіст у праці “Захист осуджуваних” (1976), підтриманої передмовою Ф. фон Гаєка, хоча й говорив про низку явищ як аморальні (проституція, сутенерство, наркозлежність, наркоторгівля, порнографія, шантаж, лихварство, спекуляція та ін.), однак заперечував право суспільства (держави) забороняти чи карати за них[17]. Вельми прогресивні думки якраз саме для професора приватного єзуїтського університету імені Лойоли в Новому Орлеані.

---

[1] Доннелі Дж. Права людини, демократія і розвиток. Лібералізм: Антологія. С.1076-1078, 1084-1086. (С.1069-1087.)

[2] Див.: Доннелі Дж. Права людини і західний лібералізм.  Лібералізм: Антологія. С922. (С.919-936.)

[3] Харви Д. Краткая история неолиберализма.  С.269, 18.

[4]Арендт Х. О революции. Пер. И.В.Косич. М.: Европа, 2011. С374-377 . (464 с.)

[5]Крауч К. Постдемократия / Пер. с англ. Н.В.Эдельмана. М.: Изд. дом Гос. ун-тета – Высшей школы экономики, 2010. С.7-9. (192 с.)

[6] Жиро Т. Политология. – С.52.

[7] Гелд Д. Революції 1989 року і тріумф лібералізму. Лібералізм: Антологія. С.1052. (С.1044-1069.)

[8] Crozier, M. J., Huntington, S. P., & Watanuki, J. The Crisis of Democracy. Report on the Governability of democracies to the Trilateral Commission. New York University Press, 1975. 220 p.

[9] Crozier, M. J., Huntington, S. P., & Watanuki, J. The Crisis of Democracy. P.194.

[10] Липпман У. Общественное мнение / Пер. с англ. Т.В.Барчуновой; Редакторы перевода К.А.Левинсон, К.В.Петернко. М.: Институт Фонда «Общественное мнение», 2004. С.244. (384 с.)

[11] Барчунова Т.В. Предистовие переводчика. Липпман У. Общественное мнение. С.8-17. (С.7-25.)

[12] Бернейс Э. Пропаганда / Пер. с англ. И.Ющенко. М.: Hippo Publishing, 2010. С.10, 4, 11-21, 33. (176 с.)

[13] Бернейс Э. Пропаганда. С.1-2, 13-14.

[14] Лазарсфельд П., Мертон Р. Массовая коммуникация, массовые вкусы и организованное социальное действие: Пер. с англ. Макаров М.М. Массовая коммуникация в современном мире: методология анализа и практика исследования: Хрестоматия. М.: Аспект-пресс, 2000. С.138-149.

[15] Нозик Р. Анархия, государство и утопия / Пер. с англ. М.: ИРИСЭН, 2008. С.403.

[16] Поддерживают ли рабство правые либертарианцы? URL: https://daemon77.livejournal.com/665378.html

[17] Блок У. Овцы в волчьих шкурах: в защиту порицаемых / Пер. с англ. под ред. В.Новикова. Челябинск: Социум, 2011. 301 с.