Не відкритий Україною простір: тюркський світ

Автор: . 07 Вер 2019 в 22:59

Не відкритий Україною простір: тюркський світ

Микола Васьків  –   доктор філологічних наук, професор Київського університету ім. Б.Грінченка,  фахівець з історії української літератури ХХ ст., перекладач із тюркських літератур та автор низки досліджень про тюркомовні літератури (більше 40-а), зокрема монографії «МаґтимґулиПираґи (МахтумкуліФрагі) : літературний портрет». Особливе визнання здобули його перекладитворів Ч. Айтматова, А. Кунанбаєва, Бахманьйора, казахських і туркменських народних казок українською мовою. Народився в с. Доброгостів Дрогобицького р-ну (Галичина), закінчив Дрогобицький педінститут ім. І.Франка (1986), згодом працював у Запорізькому та Камянець-Подільському університетах.

Сьогодні М.Васьків є одним з небагатьох фахівців у сфері тюркології  в Україні, відвідав кілька тюркських країн, був відзначений різними нагородами посольств Туркменістану й Киргизстану в Україні за внесок у популяризацію національних культур цих народів. Ми розмовляємо з науковцем про тюркський світ, тюркські культури і невидимий простір міжнаціональних полілогів, які допомагають змінювати і збагачувати цей світ.

  • Тюркські народи є для українців дещо загадковими, навіть насторожливими (давній стереотип бачити в тюркові  –  «злого кочівника»), водночас ці народи доволі контрастні між собою, сьогодні живуть новими темпами розвитку. Як би Ви схарактеризували їх?
  • Так, під час поїздок на наукові конференції я мав можливість спостерігати за життям в Туреччині, Туркменістані, Киргизстані. Можна однозначно стверджувати, що ці країни суттєво відрізняються від стереотипів, які існують у нас ще від радянських часів. Зрештою, Туреччини це не стосується: вже абсолютна більшість українців знає, що це одна з найпотужніших економік світу. Вагомість цієї країни як політичного гравця, якщо врахувати її геополітичне становище, в останні десятиріччя лише зростає. Приклад цієї держави може бути показовим для України, як треба уміло використовувати своє геостратегічне становище (хай воно у нас і не настільки вигідне, як у турків, але дуже подібне), як уміти наполягати на своїх інтересах, власному баченні проблем та його просуванні навіть у взаєминах із найближчими і потужними союзниками (наприклад, із США й іншими членами НАТО), змусити до взаємовигідного партнерства агресивну Російську Федерацію тощо.

Пригадую, як мене вразили гірські траси в Туреччині, при чому навіть не центральні. У нас хизуються високим, ледь не «європейським» рівнем траси Київ – Чоп. Ще згадують Одеську трасу. Але вони виглядають «не надто солідними» проти турецьких доріг. Якщо «чопська» траса в Карпатах – це одна смуга в кожен бік, то у горах Туреччини – це дві смуги, з відбійниками, які є й на не «найкрутіших» трасах. А ще – активна робота значної кількості дуже потужної техніки з розширення доріг, підвищення їхньої  безпеки тощо.

Сучасні летовища є у великій кількості турецьких міст, значну частину яких не можна зарахувати до мегаполісів,наприклад, у Трабзоні (відомому для українців як Трапезунд) з його 240 тис. населення чи Ґіресуні зі 100 тис. людності. Я вже мовчу про стамбульський аеропорт ім. Ататюрка – один із найбільших у світі, – який став повітряними транзитними воротами з Європи до Азії й Африки (є ще у Стамбулі й чимале летовище ім. Сабіги Ґьокчен). Вже два десятиліття точаться розмови про те, що такими транзитними воротами могли би стати київські аеропорти, але далі розмов справа чомусь не рухається.

Уразив і Університет міста Ґіресун – один із найменших і наймолодших (всього 13 років історії!) у Туреччині. «Один із найменших», однак, має 10 тис. студентів, які навчаються у сучасних, а не переобладнаних, корпусах, оснащених, як на думку українця, за останнім словом техніки, з повним дотриманням норм охорони праці та здоров’я викладачів і студентів. З належними зарплатами, зрозуміло. Як стверджували місцеві викладачі, платня професора стартує з еквіваленту двох тисяч доларів – це гола ставка, без праці над окремо оплачуваними темами тощо. Значними є додаткові плати на наукові дослідження, конференції тощо. Так, на одній з конференцій нам повністю оплатили транспортні витрати (а ми прибували з відстаней в тисячі кілометрів!), проживання й харчування на вищому рівні, ще й обдарували місцевими сувенірами. До цього варто додати чималі організаційні витрати на розвиток науки і культури, які постійно робить турецька держава. Наприклад, Інститут імені Юнуса Емре (на взірець французького Альянс Франсез чи німецького Інститут імені Ґьоте) придбав розкішне приміщення у центрі Києва, на Пушкінській, і провадить активну, добре фінансовану роботу з популяризації Туреччини, її мови, культури.

Як мені розповідали, протягом століть праця вчителя, викладача, медика високо цінувалася в Туреччині (до цього – в Османській імперії) не лише морально, а й матеріально. Особливо значним був прорив у перші республіканські роки, коли з подання Мустафи Кемаля Ататюрка в середині 1920-х років витрати на освіту зростали в геометричній прогресії. Сучасне економічне турецьке диво, вважаю, є наслідком насамперед великої уваги до освіти, середньої та вищої, в цій країні. Самі турки досить високо оцінюють її рівень, значно вищий за рівень нашої (а колись же радянська освіта котувалася на світовому ринку!), тому вони й відмовляються від періодичних українських пропозицій про взаємовизнання університетських дипломів.

Про Туркменістан у нас найчастіше розповідають якісь напіванекдотичні історії часів Туркменбаші Сапармурата Ніязова. І майже жодного слова  –  про те, що зараз  потужними темпами відбувається модернізація цієї країни, йде формування розвинутої важкої промисловості, розгалуженої транспортної системи на рівні сучасних вимог світового рівня (Туркменістан – важлива ланка потужного транспортного коридору на основі середньовічного Великого Шовкового шляху). Ця країна – один із основних світових гравців на ринку природного газу, якій удалося уникнути повної залежності від російського транспортування через побудову потужних газопроводів до Китаю, Афганістану, Пакистану і їх прокладання до Індії.

Усе це можна наочно бачити на прикладі змін у столиці Ашґабаті: сучасні житлові будівлі з високими стелями, квартири з чималою площею (оплата комунальних послуг за собівартістю чи й нижче). Ще більше вражають державні, адміністративні, навчальні споруди, заклади охорони здоров’я. Всі вони вирізняються цікавою і неповторною архітектурою, навіть нібито однотипні житлові будівліна одній вулиці насправді є оригінальними архітектурними витворами. Якщо не біля кожного будинку, то, щонайменше, коло трьох-чотирьох є окремий спортмайданчик для заняття баскетболом, міні-футболом, тенісом… Певним «піжонством»виглядає те, що абсолютна більшість нових споруд облицьована білим мармуром. Туркмени дуже пишаються, що їхня столиця внесена до Книги рекордів Гіннеса як місто з найбільшою кількістю «мармурових» споруд. Відповідним і вражаючим є й інтер’єри університетів, готелів (те, що доводилося бачити).

А ще більше вражають приміщення театрів, залів засідань, споруди, в яких проводяться книжкові виставки: виділяються вони і площею, і рівнем обладнання. Приємно вразило, що й виконавська майстерність, професіоналізм танцювальних колективів, співаків оперного мистецтва цілком корелюють із величним виглядом закладів культури. А ще можна додати широкі проспекти, які дають можливість уникнути корків за наявності великої кількості транспорту. Комунальні автобуси за помірну плату їздять дуже часто, комфортабельні й ніколи не бувають переповненими. Окремо можна багато говорити про велику кількість водограїв, сучасну каналізаційну систему (до чого безпосередньо причетні українські метробудівці), і це при тому, що за радянських часів дуже часто багатоповерхівки в центрі міста мали «зручності у дворі».

Уперше був у Ашґабаті у 2014 році, де ми відзначали 200-річчя від дня народження Т. Шевченка, а туркмени – 290-річчя від дня народження МаґтимґулиПираґи, якого ми звикли називати МахтумкуліФрагі. Можливо, офіційно наша держава потратила на шевченківський«круглий» ювілей значно більше коштів, ніж Туркменістан на відзначення ще одного десятиріччя від дня народження свого класика. Проте куди ділися всі ці кошти, поки дійшли до кінцевого призначення, сказати важко. Можна констатувати одне: відзначення «всього» 290-річчя Маґтимґули було на порядок вищим, помпезнішим, системнішим, ніж у нас 200-річчя Тараса Григоровича, і кошти таки доходили до видавців, учасників різноманітних заходів, до вуличної, телевізійної, пресової реклами, популяризації творчості поета, висвітлення значної кількості заходів у ЗМІ тощо. Загалом  збереженню й утвердженню національної культури, самобутності у країні відводиться чимало уваги й коштів. Можна відзначити своєрідний синтез модернізації з тисячолітніми ментальними й господарськими традиціями туркменів.

В останні роки на всій території Туркменістану активно провадяться археологічні розкопки з активним залученням американських, італійських, польських та ін. науковців. Яскраво про це промовляють два томи книги президента країни Ґурбанґули Бердимухамедова «Туркменістан – серце Великого Шовкового шляху», в якій зібрані унікальні факти про туркменську історію, культуру і сучасність (зараз підготовлено її український варіант). Адже в надрах туркменської землі заховані цивілізаційні скарби давніх культур Парфянського царства, Соґдіани, Хорезму, імперій Олександра Македонського, Газневідів, Санжарів…Усе це нині є духовно-ідеологічним багатством цієї невеликої за чисельністю населення країни, колись бідної й маргінальної «радянської соціалістичної республіки». Зрештою, активні археологічні розкопки – це теж результат розробленої президентом стратегії, особливо якщо врахувати, що в радянські часи прекрасно знали про потенційні багатства туркменських теренів у цьому сенсі, однак свідомо ігнорували їх, щоб не перешкоджати офіційній ідеологічній схемі про «визначну роль старшого російського брата». Лише частково їх «виносили» на поверхню, а який це мало ефект, можуть засвідчити «культурологічно-археологічні» книги нашої письменниці Докії Гуменної, яка вельми захопливо описувала давні культури.

Киргизстан,на противагу до Туркменії, не може похвалитися якимись великими покладами природних копалин. Хіба що можна згадати видобуток золота, який із перших років незалежності прибрали до рук канадці на не зовсім вигідних, як видається, умовах для киргизів. Є значні поклади урану, але йде боротьба проти їх розробки через те, що офіційно держава орієнтується на розвиток насамперед туристично-відпочинкового невичерпного потенціалу. Потреба розраховувати лише на власні сили й наполегливу працю спонукали киргизів від перших днів незалежності робити значні економічні структурні перетворення. Мабуть, не всі знають, що першою конвертованою валютою на пострадянському просторі (якщо не брати до уваги країни Балтії, які побудували відразу окрему економіку) був киргизький сом. Хоча й досі проблем із економікою, фінансуванням освітньо-соціальної, культурної сфери у Киргизстані чимало.

Проте доводилося чути захоплені слова казахів, узбеків, таджиків у публічних виступах і кулуарних розмовах про те, що киргизька держава є для них взірцем демократії та соціальної справедливості. Останні події з притягненням до кримінальної відповідальності попереднього президента, інших посадовців лише підтверджують це. Як переконували самі киргизи (й українці, які вже десятиліттями живуть у цій країні), у них неможливо дати хабаря даішникові для звільнення від штрафу чи й позбавлення водійського посвідчення, неможливо порушувати правила забудови, ігнорувати законодавство. Нагадаю, що киргизи, як і українці, двічі підіймалися на свій Майдан протесту проти зловживань влади і це насторожує владу, змушує рухатися шляхом реформ.

Безперечно, найбільше багатство сучасного Киргизстану – автентична природа і культура. Не можуть не вражати рівнинні й особливо гірські краєвиди. Окрема і нескінченна «пісня» – озеро Ісик-Куль. А ще термальні джерела, цілющі рослини, неперевершений мед, особливо «білий», особливі м’ясо-молочні продукти. Навіть баранина особлива, без специфічного запаху і присмаку. Кисломолочні продукти і зброджене збіжжя (бозу) продають на вулицях Бішкека, як у нас квас чи колись пиво. Страви надзвичайно смачні, поживні й, попри велику частку м’яса в них, дієтичні й екологічно чисті, що організм відчує від перших днів перебування на киргизькій землі. Усі тюрки надзвичайно гостинні, але киргизи, мабуть, найбільше вирізняються цією рисою в поєднанні з відсутністю церемонності й нав’язливості.

Тобто загалом всі головні, державницькі  тюркські нації включилися в процеси модернізації, активно будують свої національні суспільства і мають, на мою думку, великі соціально-політичні та господарські перспективи.

  • Сьогодні вимальовується явна геополітична лінія посилення міжнародної ролі тюркських країн у просторі Євразії: Туреччина – Азербайджан – Туркменістан – Узбекистан – Казахстан –  Киргизстан. Чи відчули Ви це «на живо»?
  • Останнім часом усе частіше лунають розмови про потребу об’єднання тюркських народів. Насамперед це стосується Туреччини, яка багато в чому пробує відродити політику пантюркізму, яку активно провадили турецькі верхи століття тому (одним із основних її творців був кримський татарин Ісмаїл Ґаспринський, який убачав у потужній Османській імперії основний двигун тюркського відродження і єдності, як чимало панславістів  –  у Російській імперії). Для цього турецька влада, приватний бізнес, різноманітні політичні й культурницькі структури докладають чимало фінансів, організаційних, науково-культурницьких зусиль. Тут варто окремо згадати організацію ТЮРКСОЙ (Міжнародна організація тюркської культури), штаб-квартира якої міститься в Анкарі, а основну частину витрат на її діяльність взяли на себе турки. Не можна оминути увагою й уже згадуваний Інститут імені ЮнусаЕмре, який має свої осередки в більшості тюркських держав, а також у багатьох розвинутих країнах Заходу і Сходу.

Відігравати провідну роль в інтеграції тюркського світу Туреччині дають підстави потужна економіка (за різними рейтингами, вона займає 13-е або 17-е місце за рівнем ВВП у світі), найбільша за чисельністю і добре озброєна армія в Європі (понад 700 тис.), вигідне геополітичне становище і велика кількість населення. До цього варта додати етнічну (тюрки-оґузи), мовно-культурну і політичну спорідненість із турками азербайджанців, яких в Ірані мешкає значно більше (до 20 млн.), ніж у власне Азербайджані. Проте не всі погоджуються з домінуванням турків на тюркському етнічно-культурному просторі. На поважне окреме місце претендує Казахстан, який спирається на свою велику й геополітично вагому територію, на динамічну економіку, значні поклади нафти, а також на сусідство і традиційні зв’язки з центральноазійськими державами.

Довгий час взаємини між центральноазійськими країнами, а також їх із Казахстаном були досить прохолодними. Та з приходом до влади в Узбекистані Шавката Мірзійоєва контакти суттєво пожвавилися між країнами регіону (крім тюркських держав, це ще Таджикистан із перською культурною основою, яка, однак, протягом століть перебувала у тісних взаємозв’язках і взаємовпливах із тюркським світом). Узбекистан перебуває в центрі цього тюрксько-перського світу, безпосередньо межує з кожною країною регіону й домінує за кількістю населення, отже, є ще одним потужним центром впливу у тюркському світі.

Можна констатувати, що за останні три десятиліття економічна і політична значимість України у світі неухильно зменшувалася, натомість вага тюркського світу лише зростала. І це при тому, що ефективної співпраці, єдності між тюркськими державами поки ще не було. Ймовірно, політичної єдності, за надзвичайно широкого спектру державних устроїв, статусу різних тюркських народів у складі РФ, Китаю тощо, й бути не може. Тому зараз усе більше йдеться про економічну й культурну взаємодію, творення спільного економічного, етно-культурного і навіть мовно-інформаційного простору.

  • Тюркський світ  –  це не  лише названі держави, але й ще низка бездержавних народів, які часто ведуть наполегливі змагання за свою самостійність. Як би Ви змалювали цю картину?
  • Якщо йдеться про бездержавні тюркські народи, то насамперед маються на увазі етноси у складі Російської Федерації, які мають різний статус: автономних республік, областей чи й зовсім без територіально-культурного виокремлення (наприклад, шорці, долґани). Також це кримські татари у складі України, ґаґаузи в Україні й Молдові, уйґури в Китаї, туркомани у Сирії та ін. Безперечно, найгірше становище зараз в уйґурів. Масове переселення ханців на схід Китаю призвело до того, що в Синьцзян-Уйґурському автономному районі тюрки втратили свою етнічну більшість. Це не було б такою загрозою, якби не потужна нівеляційна етнічно-культурна політика Китаю в останні роки з таборами «перевиховання» тюрків і мусульман як інакомислячих навіть без проявів протистояння з їхнього боку. Інтернет переповнений жахливими історіями про таке «перевиховання» у таборах, які радше нагадують концентраційні. Рівень достовірності цих повідомлень установити важко, але багато західних держав, які не хотіли би псувати стосунки з надпотужним Китаєм, час від часу виявляють «стурбованість» становищем уйґурів, а заодно й етнічних казахів, киргизів у цій країні. Що цікаво, дуже залежні від Китаю економічно й політично Казахстан і Киргизстан, як і інші центральноазійські держави, не виступають на захист своїх співвітчизників, остерігаючись могутнього сусіда. Відверто говорити про етноцид тюрків у Китаї наважується лише віддалена від цього регіону Туреччина. Як це не прикро, доводиться констатувати незворотній процес етно-культурного зникання уйґурів із мапи світу, а це дуже давній і багатий своєю культурою народ.

Про кримських татар і їхні домагання культурно-політичної автономії ми знаємо багато, а говорити можна ще більше. Думаю, це окрема тема для обговорення. Що стосується ґаґаузів, то більша частина їх (135 тис.) мешкає в Молдові, маючи статус автономії (Ґаґауз-Єрі). Вони мають усі можливості для розвитку мови і культури, однак чомусь опозиційно налаштовані проти молдовської держави, маючи потужні проросійські симпатії. Кажуть, ці симпатії добряче стимулюються російськими грошима. Українські ґаґаузи (трохи більше 30 тис.) автономії не мають, проте в більшості симпатизують українській державі й ідентифікують себе частиною української політичної нації.

Що стосується тюрків у Російській Федерації, то вони характеризуються різним рівнем зросійщення і національної самосвідомості. Певна частина малих тюркських народів (уже згадувані шорці, долґани, телеути, алтайські народності) перебуває на межі зникнення – якщо не етнічного, то мовно-культурного точно. А за цим, зрештою, і політично-етнічного. Натомість потужні автономістичні мовно-культурні й навіть державно-політичні прагнення притаманні для казанських (волзьких) татар, дещо менше – якутів, башкирів, чувашів, ще менше їх є в інших тюркських етносів РФ. Більшість із них мають формальний статус автономних республік, на їх територіях національна мова вважається державною паралельно з російською, хоча фактично ситуація не така безхмарна. Бо російська держава на практиці проводить традиційну столітню політику нівеляції етнічних відмінностей й асиміляції малих народів. Ще за роки радянської влади було «досягнуто» того, що більшість населення тюркських автономій не володіло рідною мовою, втрачалася традиційна культура.

Дмитро Павличко пригадує, що у 1980-ті роки він активно спілкувався з башкирським побратимом Мустаєм Карімом (хто хоче, може почитати статтю українського метра «Мустай Карім» про творчість класика башкирської літератури) й почув у інтимній розмові від нього приблизно такі слова: «Ви ще можете розраховувати на повернення до сім’ї європейських народів як самостійної держави з власною культурою. Для нас це – недосяжна мрія, бо наслідки денаціоналізації вже незворотні».

Татари виділяються серед інших тюрків РФ. Ще у 1992 році за результатами проведеного референдуму Республіку Татарстан було проголошено незалежною державою, з відповідними положеннями була прийнята конституція. Під тиском центральної російської влади на початку 2000-х років була прийнята конституція Татарстану з правами автономії, однак республіканський парламент і досі не скасував офіційно результатів референдуму 1992 року. Не піддалися татари й офіційним законодавчим вимогам центру про відміну посади президента республіки (мовляв, цей звання-статус на території РФ може мати лише президент усієї держави, тобто за фактом – В.В. Путін). Попри всі потуги Москви М. Шаймієв і досі офіційно вважається президентом Республіки Татарстан. До речі, коли турки збили російський літак, устромивши, за висловом Путіна, «нож в спину» росіянам, Татарстан також довго відмовлявся розривати всі форми економічної, науково-освітньої й культурної співпраці з Туреччиною.

Після розпаду СРСР активно розпочався процес національно-культурного і мовного відродження тюрків у Російській Федерації, досягнувши значних результатів, хоча й досі ситуація ще безрадісна. Хоча татари в республіці становлять більшість населення (53%, росіян – близько 40%), у школах із російською мовою навчання у 2012 році здобували освіту більше 133 тис. учнів, у школах із татарською мовою – трохи більше 76 тис. учнів. Рівень володіння татарською мовою серед старшого покоління ще нижчий. В інших республіках ситуація значно гірша.

Загальноімперський неприхований тренд із утвердженням російської мовної й етнічної ідентифікації запанував у мовно-культурній політиці РФ з липня 2017 року, коли регіональні державні мови перестали бути обов’язковими до вивчення і були вилучені з державного освітнього стандарту. Тепер, як у радянські часи в УРСР вивчення української мови, є добровільним і лише за письмової згоди батьків. Зрозуміло, що ситуація з вивченням тюркських мов як рідних суттєво погіршилася. Традиційно найдовше опиралися татари, а також башкири (неофіційний опір триває й досі), але навіть вони на законодавчому рівні затвердили «московські» мовно-освітні норми. Що ж тоді казати про інших? Паралельно відбувається скорочення відповідних кафедр, кількості годин і, відповідно, викладачів із національних історії, мов, літератур, культур, натомість збільшується великоросійська мовно-культурна компонента.

Можна також вести мову про фаворизування православ’я в тюркських регіонах РФ, негласне нетолерування ісламу в європейських регіонах Росії, насамперед у Москві, що теж породжує напругу в міжетнічних і міжрелігійних стосунках, що спонукає російських тюрків до пошуків підтримки з боку тюркських держав, збільшує прагнення загальнотюркського єднання як форми відстоювання власних етнічних, релігійних і мовно-культурних прав. На позір, напруга між центром і тюркськими регіонами в РФ дещо спала, однак не згасла. Невдоволення власним становищем у державі постійно тліє серед тюрків, і є постійна невелика, але значима меншість тих, хто готовий на радикальні дії для збереження національно-культурної автономії та навіть проголошення державної самостійності.

  • Як сприймають Україну в тюркомовному світі?
  • Зацікавленість Україною, сприйняття її як потужного центру впливу в тюркському світі, як і у світі загалом, постійно знижується. Певний спалах був після створення ГУУАМ в середині 1990-х рр., яке попервах убачалося як реальна альтернатива до російського політично-економічного і військового домінування. До його складу, як відомо, ввійшли були і дві тюркські держави: Узбекистан та Азербайджан. Однак після обрання Президентом України В.Ющенка всі дуже швидко переконалися в «беззубості» й неефективності цього об’єднання. Видається, насамперед через політичну безвольність і зовнішньополітичну пасивність Віктора Андрійовича. Як наслідок, Узбекистан швидко покинув лави цього утворення, скоротивши його до ГУАМ. Формально об’єднання існує й досі, але «пацієнт швидше мертвий, ніж живий».

Особливо прикро, що рвуться зв’язки з пострадянськими тюркськими державами, які колись були дуже різноманітні й потужні. Можна стверджувати, що економічні, політичні, культурні контакти з Казахстаном і досі ще міцні, але далеко не ті, що колись. Працюють українські підприємства у Туркменістані, йде жвава торгівля з цією країною. Не здивую вас інформацією про те, що у крамницях Ашґабата знайдете чимало продукції «Рошен». Подейкують, що її популяризація й укладання торговельних контрактів було одним із головних завдань дипломатичного корпусу в більшості країн Азії та Європи. Відповідно формувався і рівень співпраці в останні попередні п’ять років чи й за інших президентів.

А можна ж пригадати гігантський масштаб економічної співпраці з цією країною, коли Україна щорічно закуповувала десятки мільярдів кубометрів природного газу. Так, Росія зробила все можливе, аби перервати цей газовий потік, нав’язати нам повну залежність від російської газової голки. Але ж і Україна не пасла в цьому процесі задніх, постачаючи неякісну бартерну продукцію, видаючи відремонтовані старі тепловози за нові тощо. Ця репутація ненадійного постачальника не розвіюється, а щораз більше підтверджується й досі, коли, наприклад, спирт доходить до туркменських покупців гіршої якості чи менших обсягів від проплачених. І ця підміна відбувається ще на території нашої держави, а не за її межами. Звинувачують українських партнерів у несумлінності на офіційному рівні й узбеки.

Обсяги ж торгівлі з Киргизстаном узагалі перебувають у межах статистичної похибки – одна-дві сотні мільйонів доларів, хоча ситуація за останні роки трохи поліпшується. Так і не набула бажаного рівня співпраця з Азербайджаном, а колись вимальовувалися такі яскраві перспективи у закупівлі та транзиті азербайджанської нафти українським трубопроводом! Традиційно економічна і культурна співпраця з азербайджанцями у нас досить потужна, хоча теж суттєво занепала. Політично проблеми Нагірного Карабаху і Криму зближують Азербайджан із Україною, але жодним чином використати це ми чомусь не можемо: в ООН Азербайджан постійно підтримує голосуванням Росію, а не Україну (очевидно, що фактично автократичний режим І.Алієва прагне таким чином знайти собі опертя у подібному режимові В.Путіна).

Занепад колись потужних напрацювань у різних сферах яскраво ілюструє спілкування з тюркськими письменниками і літературознавцями, коли вони запитують, хто ще з колишніх класиків і некласиків живий, передають їм вітання тощо. І майже не знають жодного нового автора. Зрештою, як і ми майже нічого не знаємо про їхнє культурне, зокрема літературне, життя за останні тридцять років.

Тішити може лише те, що за останнє десятиліття суттєво зросла співпраця з Туреччиною. Це стосується й експорту українського зерна в цю країну, і спільного проектування й виробництва зброї, й інших форм економічної співпраці, а також значної й неухильноїполітичної підтримки кримських татар, а отже, й України загалом, з боку Туреччини. Прикро, але  відсутність власних енергетичних ресурсів, туманність перспектив отримання їх із інших джерел спонукає турків також до економічно-політичної співпраці з Росією, до вимушеної двозначності в політичних заявах. 

Науково-культурний і освітній обмін між Україною та тюркськими державами й теренами в РФ, м’яко кажучи, не на найвищому рівні. У нас постійно туркочуть про глобалізм, різновекторність у всіх сферах діяльності, зокрема й культурній, проте європоцентризм, США-центризм і надалі «засліплють» наших офіційних і громадських діячів різних рівнів і сфер діяльності (можливо, тут багато важить можливість отримувати ґранти саме від західних держав і фондів), блокуючи можливості активної, системної й багатообіцяючої співпраці зі східним світом, зокрема і тюркськими культурами. Тим більше що вагоме підґрунтя напрацьовано ще з радянських часів, що заслуговує на окрему розмову. Варто констатувати й певний диспаритет у міжкультурних взаєминах, який склався історично: у тюркському світі значно менше перекладають, цікавляться Україною, її мистецтвом, ніж українські митці й науковці подають інформації про буття і культуру, мистецтво тюркських етносів. Думаю, це свідчення неналежного економічного і політичного рівня розвитку нашої країни, її позиціонування у світі.

  • Якими Ви бачите перспективи розвитку стосунків України із тюркськими країнами, адже геополітичне зближення між нами є геостратегічною потребою сучасності?
  • Україна має претензії на статус великої держави, суб’єкта світової політики, і вже це спонукає до того, аби налагоджувати вигідну співпрацю в різних сферах діяльності. Зрозуміло, насамперед в сфері економіки. Це й імпорт вуглеводнів із країн цього регіону (хоча відновити те, що колись не зберегли і не розвивали, буде дуже важко), й участь у творенні найпотужнішого у світі транспортного коридору на основі історичного Великого Шовкового шляху, й експорт сільгосппродукції до цих країн, і реалізація нашого великого машинобудівного потенціалу для задоволення потреб тюркських економік. У 2000-ні роки Україна відкрила для себе потужний ринок арабського світу, бо за ним стоять незліченні капітали. Тюркський ринок починають лише освоювати, переважно за тим самим принципом – де багато грошей. А це Туреччина, Казахстан, Азербайджан. Потенціал співпраці навіть із цими країнами значно більший, ніж зараз маємо. Невиправданим є ігнорування інших країн і регіонів тюркського світу, бо дбайливий господар не втратить нагоди збільшити товарообіг навіть на кілька сотень мільйонів доларів. Загалом же ідеться про мільярди.
  • З чого потрібно починати в цій царині?
  • Будь-який дипломат скаже, що економічно-політичній співпраці завжди передує культурна дипломатія. Так само дуже багато важить повнота інформації про всі сфери буття країн і народів. Провідну роль на себе в цьому сенсі могли би перебрати виші, які готують чи підвищують кваліфікацію дипломатів, та Інститут сходознавства ім. А. Кримського. Однак стосовно тюркології (за винятком Туреччини) можна до цих установ застосувати два фразеологізми: «там ще кінь не валявся», або ж у цьому сенсі установи «на ладан дихають».

Для керівництва держави перед візитом до тієї чи тієї країни в МЗС готують відповідні інформаційні довідки. Якщо йдеться про візит до тюркських держав (чи візит їх лідерів до України), готують їх не емзеесівські відповідні фахівці чи взяті на облік експерти, а ті, кому дадуть доручення. І вони шукають інформацію у нетрях інтернету. Зараз це дуже потужне джерело інформації, але хаотичне і далеко не найповніше, не найточніше і не найдостовірніше.

Не втомлююся згадувати про анекдотичну ситуацію ще за Віктора Федоровича під час його  візиту до Туреччини. Протягом століть між українським і турецьким народами напрацьовані незліченні приклади ефективної та взаємовигідної співпраці, особливо у 1920–30-ті роки. І політес вимагає розпочати виступ із актуалізації якихось конкретних прикладів такої співпраці, насамперед – у культурній сфері (вже згадувана культурна дипломатія, яка передує всім іншим подальшим домовленостям). Так от, спічрайтери не змогли додуматися до чогось цікавішого, як завести мову, що ці (турецькі) терени колись оспівав Гомер (В. Януковичу потрібно було би ще і проставити наголос, бо він назвав поета-сліпця Гóмером), що це – одна з колисок давньогрецької культури, а українці – «діти» і продовжувачі цієї культури, отже, так зродився ланцюжок (опосередкований) «тісних» зв’язків. Тобто вийшов звичайний дипломатичний ляпсус, що й вплинуло на погіршення наших стосунків із Туреччиною.

Немає чогось першорядного у налагоджені ефективної співпраці України з тюркськими країнами, зокрема й у протистоянні російській експансії, потрібно все робити одночасно. Але для безперервності й поступальності такої співпраці конче потрібно готувати пули економічних, політичних, етнологічних, мовних експертів, консультантів, а також – розвивати системну культурну співпрацю, актуалізувати чималі здобутки попередніх років у цьому напрямі.

  •  Вашою особливою «пристрастю» є творчість знаменитого киргизького письменника Чингіза Айтматова. Чому саме?
  • Так, для мене ж найвизначнішим тюркським письменником ХХ століття, як і ХХІ-го, є киргиз Чингіз Айтматов, який заслуговує на окрему розмову. Постійно нагадую про те, якою шаленою була айтматовоманія на всіх радянських теренах, зокрема українських, у 1960–80-ті роки, досягнувши апогею після виходу «Плахи». Хоча, як на мене, вершинним його твором був роман початку 1980-х «Буранний полустанок (І понад вік триває день)». Тоді майже все перекладалося для українського читача ледь не «з коліс». Його «Повісті гір і степів» видавалися чотири рази українською, а ще ж були окремі видання «Джамілі», інших повістей із цієї збірки. Не можна не згадати чималий за обсягом сторінок і творів двотомник перекладів Ч. Айтматова українською 1983 року.

А після розпаду СРСР про письменника зовсім забули, не знаючи, живий він чи помер, пише щось чи відійшов від літератури зовсім. Оскільки минулого року був ювілей митця – 90-річчя від  дня народження (як і десятиріччя від дня смерті), – випала чудова нагода опублікувати переклади тих його творів, які ще не видавалися українською. У моєму перекладі вийшли друком останній роман письменника (2006 року) «Коли падають гори (Вічна наречена)», «новела», як її жанр визначив сам Айтматов, «Біла хмарина Чингізхана», основою якої була вилучена цензурою частина роману «Буранний полустанок», а також оповідання «Побачення з сином». У перекладі Наталі Куліш окремим виданням ще був опублікований роман «Тавро Кассандри». Друкувалися вони також у «Всесвіті». Так само у «Всесвіті» були опубліковані інші оповідання Ч. Айтматова, п’єси «Сходження на Фудзіяму» і «Нічні розмови про Сократа». Тепер разом із повістю «Віч-на-віч» вони чекають на окреме книжкове видання. Як і монографія ОсмонакунаІбраїмова «Чингіз Айтматов – останній письменник імперії», оригінал-макет якої теж уже готовий.

Свого часу Ч. Айтматова висували на здобуття Нобелівської премії. Однак того ж року на Нобелівську премію миру висували і М. Горбачова, тому оргкомітет премії негласно натякнув: дві премії для СРСР буде занадто, визначтеся з кимось одним. Свою кандидатуру зняв Айтматов, який із пієтетом ставився до останніх днів життя до колишнього генсека. Зрештою, чи був у Чингіза Торекуловича вибір, ми не знаємо. А М. Горбачов премію отримав. Видається, що реальні шанси отримати «Нобеля» були би в Анара за умови його висування й активного перекладу іншими мовами і лобіювання, але цей процес завжди оповитий таємницею. Насамперед високим гуманістичним звучанням і пошуком азербайджансько-вірменського порозуміння на найбільшу увагу заслуговують його роман «Білий Овен, Чорний Овен» таесей «Звук кяманчі», які можна прочитати у книзі перекладів, виданих «Ярославовим Валом» у 2015 році.

                                                                       Розмовляв Олег Баган

(Інтернет-видання «Вголос»)

Рубрики: Події та коментарі