Не шукайте хороших людей!

Автор: . 23 Бер 2019 в 0:01

Не шукайте хороших людей!

 

«Я не критик намірів. Покажи мені виконану роботу і я скажу тобі добре це чи зле». Так відповів мені, як відрізав, Василь Іванишин, коли одного разу я намагався випитати його думку про свій черговий письменницький задум. Така дещо різка, як тоді здалося, відповідь — виявилась для мене, далебі, цінною наукою на майбутнє. Цей імператив і досі спонукає вимогливо оцінювати себе та інших. Бачити людей справжніми, а не такими, якими їм вигідно себе подавати і таким чином уникати марних очікувань, сподівань та прикрих несподіванок, а відтак і розчарувань. Саме настанови Василя Іванишина значною мірою допомагають мені в дні нинішньому успішно продовжувати започатковану ним справу.

Людину якнайвиразніше характеризують не слова, не поривання, а таки вчинки. Бо «я хочу зробити» і «я зробив» — це відмінні речі, навіть на початковому: граматичному рівні. А коли йдеться про Справу визволення нації, — не до пустопорожнього патякання. «Тризуб» не є товариством взаємного вшанування,…», — наголошував Провідник, — «…це там знайшлося б належне місце численним хвалькам і базікам. А організація, метою якої є пришвидшення процесу здобуття української державності. Тут неабияк важать чин і здобуток».

Василь Іванишин — людина слова і чину, волів гуртувати навколо себе не пустомель-пустобрехів та «ябунів»[1],  а таких як і він сам: діяльних осіб, наміри котрих втілюються в конкретні справи, а не виснуть у просторі уявними ментальними конденсатами. Бо мальовидла зáмків на піску то можливо подекуди й гарно, прецінь, вельми непрактично в світі, де «Homo homini lupus est», а нація в стані жорсткої боротьби за своє виживання.

Пригадую час, коли українські націонал-демократи, засліплені ілюзіями своєї віри в зичливість, добру волю та безкорисливість «прогресивної світової спільноти», вели цілий український нарід із однієї в’язниці в іншу, лише з більш привабливим фасадом. Коли лютий хижак з Півночі зачаївся, зализуючи рани і готувався до нового стрибка. Тоді ж визріла гостра потреба перенапрямити ходу з націєвбивчого в рятівне русло національного державотворення та належної підготовки до нових спроб Кремля загнати Україну назад в імперське стійло. А в країні бракувало сили, котра мала хоча би візію тих загроз. Не кажучи вже про здатність очолити спротив. Саме тоді у 1994 році доля звела мене із Василем Іванишиним — без перебільшення, одним із рушіїв процесу українського національного відродження на зламі тисячоліть. Він не тільки розповідав, що і як треба робити, а й сам взявся творити структуру, котра змогла б показати приклад ефективної протидії тим згубним процесам, котрі загрожували втратою, хоч і невеликих, але перспективних для нації досягнень, набутих самим фактом проголошення Незалежності. І створена та розбудована ним організація вже більше двадцяти п’яти років знаходиться на самому вістрі боротьби за українську державність.

Вклад Василя Іванишина був яскраво проілюстрований під час так званої «Революції гідності», коли «Тризуб» ім. С. Бандери став двигуном процесів, котрі врешті примусили змінити хід історії в бік українських національних пріоритетів. Та на початку московської агресії в 2014 році, коли Збройні Сили України, внаслідок планомірного нищення в попередні роки, ні фізично, ні морально не здатні були протидіяти наступу ворожої армії — а їх функцію (на подив ворогам) перебрали на себе добровольчі підрозділи, до творення деяких із них (полк «Азов», Добровольчий Український Корпус «Правий сектор», а пізніше й Українська Добровольча Армія) безпосередньо причетні кадри виплекані ВО «Тризуб» ім. С. Бандери.

Вимогливість та категоричність Василя Іванишина у підборі кадрів для «Тризуба», декому здавалася занадто високою. У світі немає досконалих людей, а тому організація приречена на кадровий голод, — стверджували вони. «А не шукайте хороших людей, не знайдете, — парирував Провідник, — шукайте щось хороше в людині, те що може прислужитися загальній справі. І розвивайте в ній цю позитивну рису до таких розмірів, аби вона переважила усі її вади.».

Завдяки цьому принципу, «Тризуб» ім. С. Бандери, за час діяльності став унікальною в новітньому часі школою націоналізму зі своєю системою людинотворення. Ця школа спромоглася виховати велику плеяду особистостей, котрі сьогодні в різноманітних середовищах творять українську історію.

І якщо я й можу пишатися якимись особистими досягненнями, то у цьому є велика заслуга мого Вчителя — славної пам’яті Василя Іванишина.

 

Віктор Сердулець, Головний командир ВО «Тризуб» ім. С. Бандери

19 грудня 2018 року Божого, м. Київ

 

[1] «Ябуни» – категорія імпресіоністів, котрі голосно кричать: “Як буде необхідність, то я й автомат візьму!”, для яких така необхідність, очевидно, не настане ніколи.  Іванишин Василь. Жерці імпрези. Майже науковий трактат зі сфери політичної патології. – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 2003. – 20 с.

Рубрики: Український націоналістичний рух