Навіщо тягають Вакарчука? (Політологічна репліка)

Олег Баган

(Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова)

Навіщо тягають Вакарчука? 

(Політологічна репліка)

        Ось уже кілька днів по всіх телеканалах України тягають співака Святослава Вакарчука як нібито «волонтера», «захисника», «сміливця» і ще когось там. Усім відомо, що Вакарчук є креатурою одіозного олігарха з українофобськими акцентами Віктора Пінчука. Саме Пінчук недавно фінансував політичний проєкт «під Вакарчука»  –  псевдопартію «Голос»,  –  яка ганебно провалила довір’я виборців і зайняла в парламенті відверто угодовську, безпринципну позицію, а сам Вакарчук (вже вдруге!) покинув парламент, бо йому там «нудно». 

       Що означає ця нова поява Вакарчука? Чому цей багато разів використовуваний заробітчанин і просто моральний нікчема знову виявився корисним для антиукраїнських середовищ?

       Зараз, у час війни олігархічні клани уважно стежать за інформаційним простором і намагаються не допустити появи в ньому облич правдивих нових героїв сучасності. Усі українські телеканали, як відомо, належать тільки олігархам. Тож на телеекранах з’являються тільки «дозволені» та «прийнятні» обличчя. Зрозуміло, виняток роблять для відомих експертів-політологів або військових чи економістів, щоб зберегти картинку об’єктивності та фаховості. Особливо насторожені космополітичні середовища щодо націоналістів та представників інших, переважно правих, ідейних течій, тому такі персони з’являються на телеканалах вкрай рідко, а частіше цілком не з’являються. В цьому аспекті все зрозуміло: неоліберальний табір нашого політикуму, який домінував в країні останнє десятиліття, прагне зберегти стан справ непорушним, і тому затінює все, що може розбити його медійну картинку, його програму впливів на суспільну свідомість. Особливо лякає неолібералів та олігархат ситуація війни, коли на поверхню політичного життя через загальну бурхливість подій, затребуваність людей героїчного плану можуть вийти небажані особистості й здобути собі популярність.

       Тож змагатися з цим майже неможливо, оскільки 99 % українського інформпростору перебуває під контролем олігархів, які його спонсорують. Однак навіть в такій наперед виграшній ситуації і олігархи, і неоліберальні політики хвилюються про майбутнє, передусім про своє майбутнє, і прагнуть цілковито «замальовувати» в потрібні кольори простір думання українців. І в такому випадку знову корисним стає Вакарчук як популярний співак,  відомий мільйонам.

       Олігархи йдуть легким і випробуваним шляхом: вони ставлять на наперед «розкручених» осіб і навіть не намагаються творити щось нове. Здавалося б, ну, кого у випадку з Вакарчуком може привабити ця цілком примітивна, якась по-медузячи безхребетна, писклива людина? Проте тут розрахунок дуже простий: суспільство зараз перебуває в стані вкрай хаотизованих та деградованих морально-духовний вартощів, в стані світоглядної примітивності через абсолютне переважання масовою культури та зредукованих інтелектуальних дискурсів в інформативному просторі. Над примітивізацією українського суспільства вже третє десятиліття працює велетенська машина неоліберальної ідеології та її медійної системи впливів. Схему діяльності цієї системи можна представити в таких головних етапах: спочатку людей масово відривають від високої культури (для пояснення: вкажіть хоча б одну телепередачу на українських комерційних телеканалах, яка б пропагувала високу культуру, пропонувала обговорення складних проблем, виховувала високі естетичні смаки?); на другому етапі людям зумисне широко підкидають якісь неправильні уявлення про життєві речі, хибні думки, абсурдні твердження, видаючи все це за «релятивність буттєвих принципів», тобто за допустимість всього викривленого, патологічного, химерного (це витворює бажану картину хаосу); на третьому етапі залишається хіба запропонувати масі (тобто вже обезличиним людям, зведених до вегетативно-вульгарного способу життя) всі можливі версії примітивності й бездуховності. 

       Власне, на цьому третьому рівні працює Вакарчук і йому подібні: він широко впливає на молодь як найбільш уразливу в духовному плані авдиторію, він посилено привчає її до якоїсь екзистенціальної спрощеності у сприйнятті світу, до банальності. Тут нагадаємо одне з визначень диявола, яке є в класичному богослов’ї: диявол  –  це сіра банальність, це той момент, коли людина починає деградувати душевно, сприймати світ як щось неуникненно примітивне, саморозуміле, до нудоти звичайне, коли людина перестає дивуватися красі буття, його загадкам і складнощам, перестає жити емоційними злетами. Масова культура  –  це завершена форма пропаганди банальності. У т. зв. масовому мистецтві, власне, мистецькості немає, є лише набір відомих ходів і прийомів, миготіння невибагливих затертостей. Метою масового псевдомистецтва є повна деградація людської здібності сприймати красу, творчість, буттєву неповторність і лет живої уяви та натхнення.

       Тож можемо тільки звернутися до журналістів наших телеканалів з побажанням: не поступайтесь тискові грошей і хазяїв, не «розкручуйте» гниду, яка цинічно не раз вже кидала громаду і плювала на довір’я людей, яка не має жодного стосунку ні до патріотизму, ні до іншого ідейного служіння, окрім грошей, які вона доїть з олігархів. Україні не потрібні фальшиві «герої», дуті «волонтери», штучні «лідери», Україні потрібна правда і щира любов. Проявіть громадянську принциповість і відповідальність, очистіть ефір від тотального пристосуванства.