Нація на шляху до Шевченка

Василь Іванишин

 

НАЦІЯ НА ШЛЯХУ ДО ШЕВЧЕНКА

 

Березень кожного року – місяць особливий, і за ступенем духовно-світоглядної змістовності він може бути порівняний хіба із січнем. Саме в ці два місяці лінія життя українців круто піднімається на графіку координат національного буття в часі – від горизонталі буденності до вертикалі духовності.

У січні разом зі своїми рідними і близькими поринаємо в осяяну образом і  духом Христа Спасителя атмосферу різдвяного циклу. У березневі дні весняної надії ми вже не поодинці, а цілою громадою звіряємо свій стан і шлях за “Кобзарем” – нашим немеркнучим національним орієнтиром. Бо вчення Христа і художній світ Шевченка – два невичерпні джерела, з яких, за словами С.Бандери, чий день народження відзначаємо 1 січня, кожен може зачерпнути стільки, скільки душа його здатна вмістити.

До цих джерел національної сили й наснаги припадають усі ті, хто ще або вже відчуває себе українцем. І тільки вони. Але – це далеко не всі українці. Так, зараз ціла Галичина відзначає шевченківські дні. Урочистості відбуваються в усіх містах, містечках і навіть селах. Але переважно  – тільки в тих, де є школа: в інших цим нікому зайнятися. А на Волині, Поліссі, Чернівеччині, Закарпатті? А за Збручем – на безмежних просторах Великої України?..

Це наша задавнена національна біда, хоч і за нових, здавалося б, обставин. Як і за імперкомуністичного режиму, нам і за десять років державної незалежності не вдалося нічого суттєвого зробити не тільки для ознайомлення із генієм Шевченка народів світу, але й для того, щоб Шевченкова творчість стала джерелом прирощення духовності і національної свідомості всіх українців у самій Україні. Чому? Бо ці завдання у природний і легкий спосіб можна вирішувати тільки в національній державі, якої ми ще не маємо і творити яку не збирається ні наша влада, зайнята проблемами власного збагачення, ні наш політикум – навіть дуже патріотичний, але заворожений мріями про посади і мандати, ні сам народ, обманутий і зраджений немудрими або лукавими вождями і загнаний у глухий кут голодного і безпросвітного виживання.

Є ще одна проблема, пов’язана із долученням українців до творчості Т.Шевченка, де сконденсована свідомість, душа і дух України, закодовані в разюче чітких і яскравих образах і словесних формулах, доступних для українців усіх часів і епох, поколінь і станів. Це – проблема фальсифікації його творчості.

За царя  твори Кобзаря, як і українську мову, просто забороняли. У радянський час  спадщину Шевченка уже не забороняли, зате старанно фальсифікували – з метою зробити себе мало не його послідовниками, а його творчість – спримітивізувати відповідно до завдань імперської та комуністичної ідеології. І ми ще далеко не викорінили ні з нашого шевченкознавства, ні зі свідомості народу ці імперкомуністична фальсифікації.

В умовах незалежності України фальсифікація спадщини Шевченка, як і інших духовних велетнів України, набрала нових і загрозливих форм і масштабів. Її ініціатори прибули з-за океану, але дуже скоро знайшли спільників і серед доморощених духовних карликів та інтелектуальних яничарів. Вони прекрасно вишколені і добре фінансовані. І кінцева  мета в них – максималістська:  не тільки спримітивізувати Шевченка відповідно до завдань  ідеології американського культурного імперіалізму, а цілком знищити позитивний образ національного генія у свідомості українців.

І претендентів на роль нових власників України, і їхніх високовчених лакеїв можна зрозуміти. Для них Шевченко – найбільший ворог, бо кожен рядок його поезії – це заперечення їх імперських, антихристиянських, матеріалістських та сатанинських демоліберальних концепцій. І якщо українці колись таки прочитають справжнього Шевченка, послухають його і виконають його заповіти, то Україна не тільки не стане їх рабинею, як уже стало півсвіту. З вільної національно-державної України голос Шевченка можуть почути інші грабовані і денаціоналізовані народи. А це – крах усіх планів жерців мамони, які зазіхають на світове панування.

Українцям можна відібрати все, але доки вони пам’ятають Святе Письмо і “Кобзар” – українська нація незнищенна.

Шевченко – незаперечний батько української нації.

Саме він у доступний для себе як поета спосіб і в найдоступнішій для цілого народу досконалій художній формі сформулював, розвинув та обґрунтував національну ідею українського народу – ідею власної національної держави: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”.

Він дав українцям три найвищі ідеали-орієнтири, звіряючись за якими ні окрема людина, ні ціла нація ніколи не зіб’ється з праведного шляху: Бог, Україна, Свобода.

Він створив у художній формі цілісну філософію національного буття українського народу, тобто на рівні поетичного узагальнення відтворив ту повністю адекватну українській дійсності систему сутностей і закономірностей, які за цілі тисячоліття витворені українським народом, якими зумовлене і на яких тримається віками буття української наці, її суспільна свідомість і свідомість українського патріота – борця за інтереси нації.

У його творчості закодована і потребує тільки логічного перекодування та наукової експлікації довершена національно-екзистенціальна методологія мислення, тобто мислення в категоріях захисту, розвитку і процвітання нації, особистого і суспільного чину в ім’я її свободи й утвердження.

Шевченко витворив і такий інваріант ідеології національно-визвольної боротьби українського народу, який може бути реалізований за різних суспільно-політичних обставин і який гарантує успіх за умови неухильного дотримання її основних формантів, що підтвердили як крах української державності часів УНР, так і разючий приклад героїчних визвольних змагань 30-х – 50-х років ХХ ст.

Шевченко визначив мету, концепцію, пріоритети, рушійні сили національно-визвольних зусиль українського народу та необхідні якості його проводу.

Він бачив діапазон форм і методів цієї боротьби гранично широким і відстоював право поневоленого народу на вільний їх  вибір за принципом доцільності та ефективності, а не на догоду тим, з ким бореться народ.

Шевченко невтомно і довго працював над тим, щоб спочатку ідейно озброїти народ, пробудити його національну свідомість і гідність, а лише потім закликав його до повстанської сокири. Бо розумів: озброєний сокирою, шаблею чи гвинтівкою, але не озброєний ідеєю національної свободи і державності народ дуже легко може стати жертвою політичної демагогії і або буде перенацілений  із чужинецьких тронів на сусідову комору, або боротиметься за реалізацію не своєї, а чужої мети  (як це й сталося з українцями у 1917-1920 та у 90-х роках).

Шевченко заклав підвалини ідеології українського націоналізму, і кожна з історичних трансформ цієї ідеології мала, має і буде мати визначені Шевченком конститутивні характеристики. А все те в ідеології українських політичних об’єднань, що не стикується із Шевченковим або суперечить йому, – уже не націоналізм, хоч як би ці організації не називалися.

Творчість Шевченка і досі залишається найпродуктивнішою методологічною базою аналізу стану нації, політичної ситуації і планування державотворчих зусиль народу. Жаль тільки, що ніхто не вимагає від українських політичних і державних діячів, щоб вони користувалися нею, а самі вони, як бачиться, спроможні тільки спекулювати на його славі і любові народу до нього, але не здатні чи не хочуть діяти за його заповітами.

Цьогорічний березень – це ще й виборча кампанія. Але про Шевченка наші політики не забувають: кому не хочеться погрітися в променях слави – його і його послідовників. І ось антиукраїнська КПУ (о) бере своїм гаслом слова Т.Шевченка “Борітеся – поборете!..” Н.Вітренко давно маскує імперкомуністична сутність своєї ПСП “Досвітніми огнями” Лесі Українки. СДПУ (о) записує в свої соратники І.Франка. Невідомо якої політичної “масті” Яблуко” Бродського використовує як свій гімн вірш В.Симоненка “Ти знаєш, що ти – людина…”

А ось ідей Шевченка, зокрема сформульованої ним української національної ідеї, бажаючих використовувати не густо. Усі наші найбільші національно-патріотичні партії (КУН, УНР, НРУ) стали не під прапор національної ідеї, а під прапор соціал-демократії. А громаду розпропагували так, що вона більше орієнтується на особи, ніж на ідеї. Знову слухаємо не Шевченка, а фальшиві “правди” з чужого поля лукавих лжепророків і “дядьків отечества чужого”?.. А тому й вибори-2002 можуть стати черговими виборами без вибору – зміниться персональний склад законодавчої гілки влади, але не зміниться суть цієї влади, а отже, доля українців і України.

Але це – минуще. А Шевченко – це з категорії вічності. Його геній творив і творить тих, для кого боротьба за українську національну державу, за втілення його заповітів, за кращу долю народу – свята мета, що вища за життя.

З Шевченком – переможемо.

І хай допоможе нам Бог!

 

2002р.