Націоналізм і індивідуалізм

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Евген Онацькнй

 

Націоналізм і індивідуалізм

 

 

Кожна людина має в собі щось своє, оригінальне, неповторне, що відрізняє її від решти людей, навіть тієї самої національности, навіть тієї самої родини, і що творить з неї цілком відмінний психічний і фізичний образ, творить із неї «особу», або, кажучи латиною, – індивіда. Але історія не знає ізольованих індивідів; насамперед сексуальний інстинкт, а потім і економічні потреби спонукають первісних людських істот до суспільного життя, і тепер жодна людина не з’являється на світ поза рамками тої чи іншої суспільности.

Дуже легко спостерігати, що економічні потреби організації праці приводять неминуче до встановлення залежности одних індивідів від инших, слабших від сильніших, бідніших від багатших. За давніх часів ця економічна залежність доходила до форми цілковитого заперечення «особистости» в усіх приналежних до нижчих класів людности: людина при­рівнювалася до речі, яку можна було купити, продати, знищити на ба­жання власника. Одна сильна індивідуальність вважала себе в праві розпоряджатися безконтрольно тисячами инших, слабших індивідів, які, саме через слабість, втрачали навіть право вважати себе за «людей». Втрачали право, але певно за людей себе вважати продовжували і людьми були. І не раз зі зброєю в руках, у кривавих повстаннях, змагалися за «право» бути людьми, себто, право не соромитися свого «я», своєї інди­відуальности, здобували. Ціла історія людства виглядає, зрештою, як бо­ротьба, з одного боку, за звільнення людини від залежності від при­роди, а з другого боку – за звільнення людини від залежности від лю­дини. Та якщо боротьба за звільнення людини від залежности від при­роди осягає великих успіхів, боротьба за звільнення людини від людини осягає успіхів лише відносних, бо саме життя в суспільстві з розвитком цивільного життя накладає на кожного члена суспільства щораз більше обов’язків у відношенні до суспільства.

Уже Христос визнав за кожною індивідуальною людською душею безконечну вартість, але великі ідеї Христа настільки випереджали то­дішню суспільну дійсність, що перейшли віки за віками, аж поки в сві­домости християн ці ідеї стали чинними. І лише французька революція, проголосивши загальну рівність і братерство, спробувала – але відкидаючи Христа! – пристосувати до життя Його ідею вартості кож­ного індивіда. Від французької революції з її лібералізмом і бере поча­ток той «індивідуалізм», що так характеризує два останніх століття, за­барвлюючи собою і літературу (згадати хоча би романтизм, байронізм і т. д.), і політично-економічне життя.

Але коли, з одного боку, літературно-філософський рух йшов у на­прямі валоризації психічних сил індивіда, стремів до найбільшого їх розвитку, бодай коштом пригноблення решти індивідів, то в політично-суспільних рухах, індивідуалістична тенденція приводила навпаки до зниження рівня окремих індивідів, до заперечення права одних індивідів розвиватися коштом решти. Ось так, з одного боку, ми маємо Ґете, що в відчутті яскравої індивідуальности вбачав найвище щастя, або Ніцше з його жаданням піднести людину до щабля надлюдини, і з його твер­дженням, що індивід є усе, а колектив – ніщо, або Йогана Мілера з його мріями про чоловіка-бога; а з другого боку, ми знаходимо атомістичну теорію суспільства демократичної доктрини, з її ідеалами загальної рівности, що приводить до нівеляції людських вартостей, і виливається в жахливу демагогію большевизму і комунізму (що фактично приводить в логічному розвитку подій до цілковитого заперечення індивідуа­лізму). Для демократичного індивідуалізму людське суспільство є чи­сто механічним та атомістичним агрегатом. Кожна окрема людина є рів­ним кожній иншій людині атомом, що важить на важниці життя і влади рівно стільки, скільки й кожний инший. І саме тому в усякому демокра­тично-ліберальному режимі важить не якість тієї чи иншої особи, не вар­тість її психічних прикмет, які треба всемірно плекати і розвивати (зга­дайте притчу Христа про закопані в землю таланти), але лише кількість тих осіб. І відповідно до того, нація уявляється не як органічна цілість, де різні вартості розподіляються по єрархічній драбині більшої ко­рисности та відповідальности, але як проста сума, як число, без всякого органічного зв’язку, але з тягарем суми нарахованих одиниць. З цієї точки погляду, наприклад, українська нація має право на шосте місце в Европі, бо нараховує… понад 40 мільйонів індивідів. А проте суворе життя не рахується з тими 40 мільйонами і відводить нам нині на банкеті націй одне з останніх місць! Бо кількість має в інтернаціональному житті свою вагу, але лише помічну, другорядну…

В такій кількісній масі одиниця, індивід є всім. Рівний всім иншим індивідам, він почуває себе «сам-собі-паном». Не з’єднаний з суспільством ніякими етичними обов’язками, він поводиться відповідно до своїх влас­них міркувань, інтересів і смаку. В момент національної небезпеки, він проголошує свою нейтральність, виправдовуючись тим, що «його хата з краю», й її ніхто не зачепить. Ціллю собі він ставить здобути якомога більше прав і звільнення від усіх обов’язків. Коли є можливість, він не платить податків, намагається обходити закони, хвалиться, коли йому пощастить провезти контрабанду, симулює хвороби, щоби ухилитися від військової служби, вимагає повної безконтрольности в його промис­лових і торговельних операціях. «Моя» ініціятива, «мої» гроші, «мій» крам, «моє» підприємство: хочу – продам, хочу – закрию, хочу – подарую, а державі, суспільству, нації до того всього – зась!

Країною найбільш безпардонного індивідуалізму (бо і лібералізму, і так званої «демократії») останніми десятиліттями стали Північні Штати Америки, де запанувало досить вульгарне гасло: «Mind your own business» – «Не пхай носа до чужих справ». Дійшло до того, що займа­тися політикою чи взагалі громадськими справами («пхати ніс до чу­жих справ») почали вважати в Америці за річ для порядної людини не­пристойною. Порядна людина повинна присвячувати себе комер­ції чи промисловости, взагалі власному бізнесові, залишаючи політику касті професіоналів, що дивилися на свою діяльність теж як на своєрід­ний «бізнес», в якому йшла торгівля голосами за відповідні послуги.

Як наслідок, з одного боку, – буйний розквіт бутлегерства, рекетирства
й иншого бандитизму (з окремою спеціялізацією грабування і звільнення
за відповідний викуп багатих людей та дітей), що витворило справді злочинну державу в державі, а з другого боку, – безпримірна концентрація капіталів у руках кількох привілейованих фінансистів та промисловців, що так само витворювали свою державу в державі, і заміряли до повної механізації та автоматизації суспільства. Саме в Америці за останні десятиліття гасла демократичного лібералізму привели, з одного боку, до непомірного розквіту індивідуалізму та появи небагатьох справді – бодай щодо антисуспільної діяльности – «надлюдей», а з другого боку, до нового заперечення вартости індивідуальности в раціоналізації про­мисловости, де індивід став звичайним приладом, інструментом, річчю, без особистости й виразу. Ніхто не думає заперечувати пожиточности машин в еволюції людства, але не можна допускати, щоби ця пожиточність ма­шин поверталася на шкоду цілої маси робітництва, яке має бути дисци­плінованим, але не механізованим, має бути точним у своїй діяльности, але не автоматичним, повинно зберігати людський образ, і не допускати до того, щоби тиранія машин нищила гідність і радість праці.

Націоналізм, що ставить в основу своєї діяльности добро цілої нації, пам’ятає, що стан цілого залежить від стану складників. І саме тому він мусить піклуватися про якнайбільший розвиток індивідуальних прик­мет і окремих індивідів, і окремих індивідуалізованих груп. Індивіди, що складають націю, не можуть ніколи сходити на рівень засобу, вони завжди мають залишатися ціллю, щодо якої держава, суспільство в цілому, має свої обов’язки. І саме тому, напр., в Італії, з приходом до влади італійсь­кого націоналізму (відомого під назвою фашизму), італійська держава при­брала назву етичної держави, себто, держави, що не залишається байду­жою до життя нації й індивідів, що її складають, але має щодо них свої етичні обов’язки, дбає про їх виховання (не лише про освіту!), про різноманітний розвиток усіх індивідуальних вартостей. З другого ж боку, і індивід має обов’язок жертвувати всім – навіть власним життям – для нації. І тут нема ніякої суперечности. Почуття самопосвяти для на­ції, яке помічається в кращих її членів, лише підкреслює те споріднення індивіда з нацією, при якому індивід, ризикуючи для нації, жертвує со­бою не для якоїсь чужої відмінної йому істоти, але для того, що є в нього самого найдорожчого, найкращого, найшляхетнішого, найвищого. Бо іде­али нації є його ідеалами, болі нації є його болями, тріюмф нації є його тріюмфом, – і якщо сильна людина ніколи взагалі не вагається ризи­кувати життям для осягнення своїх партикулярних ідеалів, то тим мен­ше буде вона вагатися ризикувати своїм життям задля осягнення тих її ідеалів, що поділяють їх разом із нею мільйони споріднених душ.

Бо нація, як казав Адам Мілер, є одною великою цілістю, одною ве­ликою індивідуальністю. Вона не є, як це думав Руссо і з ним усі демо­крати, агрегат індивідів, що існують одні коло одних на визначеній те­риторії в визначений момент, але є органічною цілістю, що сформува­лася шляхом довгої низки поколінь. Бо кожний індивід є в дійсності продуктом не лише своїх безпосередніх родичів, але також цілої нації, себто, цілої низки предків. І не дарма французький соціолог Лебон пи­сав, що: «Всі мешканці одної і тої самої місцевости, одної і тої самої провінції неминуче мають спільних предків, вимішаних із тої самої глини, викарбуваних у тих самих формах, зв’язаних одним і тим самим довжелезним ланцюгом, у якому вони є лише останніми ланками. Ми є одночасно діти наших батька-матері і нашої нації. І це не лише почуття, але це також – фізіологія і спадковість, що роблять із нашої батьків­щини для нас другу мати…» І саме тому наш великий Шевченко присвя­тив своє чудове «Посланіє» – «І мертвим, і живим, і ненародженим зем­лякам моїм», –  єднаючи їх всіх в одну спіритуальну цілість, в одну націю.

А втім, якщо не мати вихідної точки з такої спіритуальної цілости, годі втекти від руйнуючого матеріялізму: індивід завжди буде супроти інди­віда, клас завжди – супроти класу, і боротьба – боротьба за всяку ціну! – буде останнім критерієм. Кожне панування буде виключним та на­сильним, кожна єрархія буде позбавлена будь-якого етичного змісту. Про соціяльне становище і владу кожного вирішуватиме головне гріш, не те, хто чим є, але те, скільки, хто має. На базі індивідуальної рівности зни­кає всяка градація психічних якостей, і демократія неминуче перетворюється – як це ми бачимо найвиразніше в Америці – в плутократію.

Індивідуалізм, що має за вихідну точку окрему особу, дивиться на речі лише з точки погляду тієї окремої особи, і тим приводить у моралі до егоїзму (з усіма його утилітаристськими, гедоністичними, мак’явелістськими і т. п. варіянтами); в політиці – до лібералізму (щоби індивід мав якнайбільшу свободу) і до демократії (щоб ніхто не був більшим за иншого); і нарешті – до анархії, себто, руйнування всякого державного зв’язку.

Націоналізм, виходячи з цілости, а не з індивіда, приводить, навпаки, в моралі – до жертвенности і самопосвяти, а в політиці – до справж­ньої організації через поєднання індивідів тією ідеєю цілости. І якщо соціалізм висуває концепцію, де колективові (не нації) надається ви­ключне значення, а індивідуалізм, навпаки, те виключне значення надає індивідам, то націоналізм заперечує крайності одної і другої тео­рії, і твердить, що без нації не може бути зросту індивідуальностей, і без розвитку індивідуальностей не може бути зросту нації. Розвиток національної свідомости, що примушує людину час від часу до жертв на ко­ристь нації, не лише не суперечить розвиткові індивідуальної свідомости, але навпаки, – ця індивідуальна свідомість є конче потрібною для роз­витку національної свідомости. Бо лише свідомі індивідуальної гід­ности індивіди можуть мати й свідомість національної гідности; не дарма писав В. Соловйов, що «головне нещастя Росії полягало в нерозвинености особистости, себто, в слабкому розвитку колективного, громадського чуття, бо між цими елементами заходять відносини пропорційности: при зчавленню особистости твориться з людей не суспільність, а отара…» Але з другого боку, цей розвиток особистості не повинен іти на шкоду цілого суспільства, бо тоді повстає сваволя і анархія.

Отже, висновок: український націоналізм має бути проти індивідуа­лізму, оскільки він визначає безконтрольну гру невгамовних егоїзмів і хижацьких апетитів, але має бути за індивідуалізм, оскільки він ви­значає гармонійній різноманітний розвиток психічних вартостей люд­ської особистости і спричинюється до збагачення якостевої сили цілої нації. Націоналізм має бути проти індивідуалізму, оскільки він визначає намагання індивідів звільнитися від обов’язків у відношенні до суспільства і нації, націоналізм має бути за індивідуалізм, оскільки він визна­чає намагання індивідів дбати про якнайкраще виконання своїх обов’язків супроти суспільства і нації, що є можливим лише при постійній праці над зростом і розвитком індивідуальних вартостей.

 

[Розбудова нації. – 1933 р. – № 7-8].