Націоналістичний тип літературної герменевтики (на базі поеми Ю.Клена “Прокляті роки”)

Автор: . 16 Кві 2020 в 0:02

Петро Іванишин

Націоналістичний тип літературної герменевтики

(на базі поеми Ю.Клена “Прокляті роки”)

Націоналізм супроводжує новітні держави, повністю виявляючи себе в суб’єктах, буття яких просочене їхньою національністю.

                                   Саймон Дюрінг

В умовах методологічного оновлення та поповнення сучасного літературознавчого інструментарію увага науковців часто спрямовується на інтердисциплінарні герменевтичні стратегії (неоміфологічну, христологічну, культурологічну, різні види філософської тощо). При цьому продуктивним видається передусім методологічна верифікація такого типу інтерпретацій, котру можна здійснювати різними способами. Одним із базових є, на нашу думку, спосіб, що полягає в окресленні детермінуючого філософського (ширше – дискурсивного чи ідеологічного, за М.Фуко та Е.Саїдом) контексту постання тієї чи іншої теоретичної системи.

Виходимо з того, що процес пізнання (передовсім науковий) неможливий без базування на певних регулятивних принципах (власне, методології), котрі, як відомо, безпосередньо випливають із філософії. Виявлення та охарактеризування цих принципів через окреслення генеруючої їх філософії (чи, за потребою, ідеології) не зайве й у герменевтиці. Саме така метадискурсивна експлікація, на нашу думку, увиразнює тип інтерпретації, верифікує міру її об’єктивності та суб’єктивності, допомагає диференціювати істинні та хибні передсудження тощо.

З цього погляду літературна герменевтика як практика (насамперед) і теорія інтерпретації буття, змодельована в літературно-художньому творі[1], являє собою цікаву теоретичну проблему. Прикладом її методологічної верифікації може бути запропонований тут аспектальний когерентно-смисловий аналіз політичної (в іншій термінології ще “громадянської”) поеми виразно заангажованого, “тенденційного” (І.Франко) письменника-“вісниківця” – Юрія Клена (Освальда Бургардта). При цьому, враховуємо, що застосовувана тут метадискурсивна стратегія “мусить співвідноситись, корелювати зі світоглядом автора”[2].

Нас буде цікавити не просто художнє вираження літературної інтерпретації, а передусім детермінованість ейдологічного тлумачення концептами філософії творчості. Подібно до того, як наукові герменевтичні підходи використовують методологічний потенціал тієї чи іншої філософської системи, художня герменевтика безпосередньо випливає з тієї “світоглядної бази, що лежить в основі [будь-якої] творчості”, і котру визначаємо як філософію творчості[3]. Інша річ, що ця специфічна філософія природно співвідноситься з уже існуючими чи майбутніми філософськими дискурсами. Це співвіднесення дозволяє вловити типологічні та індивідуальні риси метадискурсу. У нашому випадку доречно говорити про філософію творчості, котра в загальних аспектах притаманна і письменникові, і його літературним героям і сутність котрої найкраще можна пізнати через її іманентний зв’язок із філософією національної ідеї та ідеологією українського націоналізму.

Промовистим і переконливим у цьому зв’язку виглядає розгляд названого автора Дмитром Донцовим у 1936 році у межах націоналістичної філософії творчості – філософії трагічного оптимізму: “Трагічний оптимізм, – amor fati – особлива філософія життя. Тільки вона дає відвагу жити і вмирати. Тільки в ній – дійсна краса. Знаходимо її в Шевченка і в Лесі Українки. Потім – довга перерва. А потім – піднесли її прапор трагічні оптимісти, про яких тут кілька слів. Це переважно ті, що виплинули з ЛНВ-ку, що заповняли своїми творами Вістник останні три роки”[4]. До них критик зараховує Маланюка, Клена, Телігу, Мосендза, Ольжича, Липу та Геркен-Русову[5].

Не випадковим є вибір художнього твору – поеми “Прокляті роки” (1937). По-перше, експліцитно виражений тут політичний (іноді політико-філософський та політико-релігійний) тип художнього осмислення української дійсності дозволяє з великим ступенем достовірності окреслити характер суспільного світогляду літературних героїв та авторів. По-друге, в межах поетичної системи поема виступає відносно автономною у смисловому значенні підсистемою, котра радше є не початком, а підсумком тих чи інших ідейно-естетичних шукань.

Філософсько-ідеологічний тип (характер) інтерпретації, змодельованої у названій поемі, на наш погляд, доречно вивчати через виявлення та окреслення ряду домінантних ейдологічних конструкцій та відповідних їм змістових категорій. Саме вони найбільш зримо, прямо експліцитно виражають спосіб рецепції та витлумачення реальної чи уявної дійсності через наступні ракурси: що зображено? як зображено (в аксіологічному сенсі)? як зображене інтерпретується авторським alter ego? яку воно отримує оцінку? тощо. Ми, свідомо звужуючи оперативний простір експлікації конкретними потребами даної роботи, зосередимося на образах окупованої батьківщини і героя та відповідних їм темах, ідеях, характерах.

Мегаобраз окупованої після програних Визвольних Змагань України увиразнюється в поемі Юрія Клена “Прокляті роки” через макрообраз УРСР.

“Прокляті роки” пропонують реципієнтові розгорнуту мегакартину більшовицького “пекла”, котра може розглядатися як своєрідний пролог до монументального “Попелу імперій” (1943-1947). Представлена автором жахлива парадигма домінуючих об’єктів національно-духовної диференціації (абстрагування) розгортається в континуумі російсько-комуністичної окупації (коли панують слуги сатани – “жерці криваві чорних мес”[6]): національного античасу (“проклятих років”) та антипростору (“до Голготи страдницької путь”).

Ліричний герой – очевидець – не просто поетично фіксує побачене, пережите чи почуте, він ще й намагається його пізнати, зрозуміти, оцінити. Причому те пізнання, водночас дискурсивне та дивінаторне, переважно осягає зображуване явище на суто герменевтичному рівні – смислу буття, його істини, сутності, телеології тощо. Іншою субстанціональною ознакою вираженого в поемі інтерпретаційного процесу є його експліцитна (частіше) та імпліцитна (рідше) націоцентричність, промовиста національна інтенціональність. Текстуальний суб’єкт-осмислювач не є відстороненим від власної національної ідентичності[7] індивідом-“загальнолюдом”, навпаки, він органічна частинка національного універсуму – фізичного і духовного. Свідченням цьому є промовистий автобіографічний епізод у полтавському підвалі смертників – “чекістській в’язниці”. У цій вкрай по-екзистенціалістичному загостреній межовій ситуації герой разом з іншими співв’язнями декларує й утверджує власну національну самототожність через “контрреволюційні”, бо українські, пісні:

Здавалось, що спадала з душ кора
І сріблилася біла древесина,
Коли, мов грім, лунало “Не пора”
І в такт здригалися в’язничні стіни:
Веселий бог виплскував з відра
Злотавий плин, чистіший від бурштину.
Та завжди вправи ті, мов чорний квіт,
Урочисто вінчав нам “Заповіт”. (111)

І саме оте животворне для будь-якої особистості національно-духовне “укорінення” (за Сімоною Вейль) дозволяє йому збагнути глибину й обсяг української трагедії, бо спонукає подивитися на зовнішній та внутрішній світи очима усіх “мертвих, живих і ненарождених земляків своїх в Украйні і не в Украйні” (Т.Шевченко). Так конституюється унікальна в культурному просторі людства власне українська точка зору, національна призма бачення, не зашорена універсалістськими (пролетарсько-інтернаціоналістичними чи ліберально-космополітичними) міфами-стереотипами, що призводять до сутнісної аберації, спотворення розглядуваних та зображуваних об’єктів. І тільки ця національна призма допомагає і героєві, і автору дивитися на явища життя, а бачити закономірності буття.

Так, наприклад, у наступних риторичних звертанні та запитанні до Києва суб’єкт виявляє історичну закономірність незнищенності української столиці, її здатності відроджуваися/відновлюватися і в такий спосіб пророщує трагічно-оптимістичне зерно надії у свідомості реципієнта, пригніченого варварством новітньої “татарської голоти”:

О златоглавий мій! Не раз голота
Татарська пила твою чисту кров,
Не раз знущалася з твоєї плоті,
Та духу твого варвар не зборов.
Невже ж навік зчорніла позолота
Тепер ніким не пещених церков,
Що викохані мудрістю варяга,
І висушила горло вовча спрага? (109-110)

Усе болить, хвилює й отримує виразну негативну оцінку героя (часто в іронічній чи саркастичній формі: “Совєтський дощ із хмар совєтських хлюпав” (122) чи “Українізовано всі установи, / і Шльойме став не Шльома, а Щупак” (124)). У поле його зору потрапляють різні прояви організованого окупаційною радянською владою – “чумою” – антиукраїнського погрому: “Який співець поему склав про холод, / Чи розповів, як то людей в наш вік / Крушив і чавив пролетарський молот? / В скількох кровях купаючи той герб, / Жнива справляв на людській ниві серп?” (115). Ось елементи, що утворюють мегаобраз “нещасної України”: тут і матеріальні нестатки (“дні / Без дров, і без електрики, й без хліба”(110)), і дикунська “романтика кривавої чеки” – терор комуністичного “чорного ворона” (“Ти одяг катові лишав “на чай”. / В потилицю, мов грім. А потім клали, / Поважно, всіх шикуючи до куп, / З мистецьким хистом труп на мокрий труп” (112)), і деградація письменницького таланту (“І, мов гриби, ростуть з землі поети, / Які виспівують похід машин” (126)), і масові депортації в “очима ще не міряний Сибір” (“…я криком радісним вітаю. / Усіх, хто йшов шляхами ясних зір, / В дрімуче лоно радо він приймає: / Тут нації краса і гордий квіт / З уламків корабельних творить міт” (120)), і тюрми та концтабори (“холод бараків і в’язниць” у “дикому просторі Усевлону” (124-125)), і нівелююча індустріалізація (“Чи  ж знаєте, що в затисках металу / Самі машинами давно ми стали!”), і безліч ще не висловлених проблем:

Клубки багряних літ, повиті в чад,
Жмути кривавих днів, мов пишні грона,
Які зросли під вибухи гранат,
Я б міг вам кидати... (128)

Ліричний герой уміє не тільки побачити, а й дати відсіч проявам хибної інтерпретації “совєтської” дійсності. Він не лише демаскує імперські пропагандивні стереотипи, показуючи антилюдяну, бо антинаціональну сутність різних (часто замовчуваних, як-от голодомор1932-33 років) процесів і явищ, а й показує світоглядну немічність чи лицемірство тих закордонних інтелектуалів, котрі зумисне чи мимоволі допомагали червоним тиранам розповсюджувати міф про “щасливе” життя “щасливих” радянських людей. Негативним прикладом помічника колоніальним фальсифікаторам стає Бернард Шоу “та інші “побратими” – “заїжджі гості, що плекали чвань”: “…В’ялились на поживу, як тарань, / Мандруючи, як Катерина в Кримі, / По килимах, покладених на твань. / І рідко спостережливіше око / Допитливо зорило дно глибоке” (122). Їхньою антитезою, уособленням митецької порядності стає румунський письменник Панайт Істраті, котрий “метнув перунний грім / І сповнив світ отим потужним дзвоном, / Який луною гув у вухах всім” (122). Апеляція текстуального суб’єкта – це апеляція до совісті закордоних літераторів, ширше – усіх західних гостей, апеляція-імператив, котра вимагає істинної, правдивої інтерпретації макабричної імперської реальності:

О милі гості з західних країв!
Нехай за приклад буде вам Істраті.
Невже ж у вас ще не клекоче гнів?
Нотуйте все: знущання, крики, страти,
Щоб потім гулом праведних громів
Облудного напасника скарати!
Хай не засліплять вас зухвалий блиск
Самореклами, вигода і зиск. (123)

До речі, важко не помітити, що цей імператив став чи не основним творчим стимулом, світоглядною настановою і для самого Ю.Клена, коли йому вдалося вирватись за межі совдепії.

Однак найбільше увагу ліричного героя привертає закономірний в умовах колонізації процес духовної деградації, котрий у поемі тлумачиться насамперед як етноцидний феномен денаціоналізації. Саме національний ракурс рецепції та інтерпретації практичної реалізації ленінами та сталінами комуністичних ідей, – “…Що їхні гасла вкрили двері храмів, / Що їхній намул світ роками плямив” (115), – дозволяє збагнути їх глибинну облудність та антигуманність через антиукраїнську тенденційність. Перетворення окупованих росіянами етносів у єдиний “радянський народ” – “пролетар’ят майбутніх поколінь” (113) – неможливий без попереднього обездуховлення людини, визначальною передумовою котрого стає деструкція національних традицій:

Що успадковано від давніх-давен,
Тепер за димом-попелом пішло,
В житті, позбавленім легенд і слави,
Жарким залізом випекли дупло,
Щоб нам Сучасне, нищачи наш травень,
Тисячогромим вихором ревло.
У порожнечі тій – кубло дракона,
Що із людей майструє грамофони. (113)

“Дракон” – давній символ на позначення нового окупаційного ладу – замешкує у національно-духовній порожнечі, попередньо випаливши в тут-бутті народу спадок “давніх-давен” – його “легенди і славу”. “Кублом дракона” стають “тіла і душі” людей, отруєні його “ядом” (114), у формі марксистсько-ленінської ідеології ця антидуховна отрута проникає у свідомість: “Засліплюють нам мозок блискавиці / Його у пітьмі зроджених ідей” (114).

Через нав’язування гетерономних національній культурі принципів та ідей, українців свідомо перетворюють у радянців. Так у поемі актуалізується образ новітнього убивці – “яничара” і “малороса”: “…З нас зайди горбоносі / Ще виховають добрих яничар, / І час прийде, що вірні малороси / За хліб і цукор, жир і дрібний крам / Ще голови стинатимуть братам” (119). Імперські люди – люди “дракона”, і його манкурти-раби і їх господарі – “дмухачі всесвітньої пожежі” (125). Ідеалом, метою, сенсом буття нового радянського “дракона” стає культ гордині – основа будь-якого гуманізму, – котрий у поемі метафоризує кривава, зроблена з людей, вежа, що нагадує вежу вавілонську. Світ повинен перетворитися у космополітичний меганекропалац, що насправді повинен прихистити не людей усього світу, а потолоч усього світу. Зміст цього образу, на наш погляд, є якнайточнішою інтерпретацією суті російсько-комуністичного окупаційного режиму та його пролетарсько-інтернаціональної соціал-демократичної ідеології, ідеології марксизму:

..З людських, цементом зліплених, кісток
Там добудовують гігантську вежу.
Отак, усіх втягаючи в танок,
Копичачи на купу спини, груди,
Змуровують палац для щастя люду.
Загравши той мотив, що всім набрид,
Туди прийдуть з усього світу ланці...
Цвіль нечисті, що виригнув Мадрид.
Займуть почесне місце мексіканці.
Нехай москаль, іспанець, негр і жид
Там обіймуться у братерськім танці...
Хай там, до стін прибивши свій портрет,
Лишаться Маркс і Сталін tête à tête. (125)

Пасивною антропологічною антитезою цьому демонізованому світові та його деперсоналізованим індивідам стає нонконформіст, хоча в поезії (особливо періоду30-х) авторові не бракує моделей героя, здатного і до активного спротиву – “герцю”. Саме їх згадує Д.Донцов, пишучи про “варягів і римлян”, про “здобичників-конкістаторів”, що уособлюють характери тих “нових людей”, котрих живить неоромантичний дух: “Спалити крила й загинути в вогні – коротко, але жити”[8]. Мужність в умовах колоніального світу дещо інша, тут, щоб зберегти своє національне й особистісне обличчя, треба не стати рабом системи:

...тричі той блажен, який за чай
І хліб теж не схотів себе продати,
Але, минаючи тропу розлук,
Зостався, щоб зазнати хресних мук... (110)

Не випадково поема закінчується молитвою за мучеників, “чиї неясні дні, як ночі, чорні” (129).

Загальний тип літературно-герменевтичної практики, простежений нами на прикладі художньої інтерпретації мегаобразу окупованої України в політичній поемі “Прокляті роки” Юрія Клена, дозволяє охарактеризувати її як націоналістичну. До такого висновку спонукає не лише очевидна спорідненість авторської філософії творчості із націоналістичною філософією “трагічного оптимізму” (через ейдологічні конструкції, пафос, характери та інші “формозмістові” (А.Ткаченко) категорії), але й постійне зумовлення інтерпретаційних процесів національною ідентичністю ліричного героя, що увиразнюється передусім через домінування у його світоглядній структурі національної (а не соціально-класової, расової, індивідуальної чи “загальнолюдської”) свідомості. Звідси інтерпретація імперської реальності в поемі Ю.Клена є своєрідною моделлю “культурного націоналізму” (С.Дюрінг).

Доречно при цьому враховувати думку англійського націолога Ентоні Сміта, який говорить про націоналізм ще й як про “форму історичної культури та громадянської освіти”[9]. У цьому сенсі націоналізм розглядається як “мова і символізм”, які є “ширшими за ідеологію[10] або ідеологічний рух”[11]. Розвитком цієї націоналістичної семіотичної системи займаються передусім інтелектуали (поети, музиканти, художники, скульптори, романісти, історики, антропологи, філологи, філософи, фольклористи тощо), котрі “запропонували й розвинули концепції й мову нації та націоналізму і через свої розважання й дослідження надали голос прагненням широких мас, прагненням, які вони виразили у відповідних образах, міфах[12] і символах”[13].

Для нас важливим є наголосити на гносеологічно-герменевтичному аспекті націоналістичної мови і символізму, котрі “поєднують пізнавальний і виражальний виміри”. Найкраще це видно на прикладі художньої творчості такого письменника, як Юрій Клен, оскільки саме в нього (та інших “вісниківців”) “уявлення про незалежність і автентичність та символи певності власних сил, символи природної спільноти… є прикладами злиття пізнавального та виражального аспектів і зв’язків з ширшими почуттями й прагненнями”[14]. В українській культурній традиції націоналістичний тип герменевтики, ширше – “мова і символізм”,  базуються на тій філософії творчості, в основу котрої покладений національний імператив Тараса Шевченка, виражений хоча б у 1947 році у медитації “Мені однаково, чи буду…”, де пріоритетною в бутті індивіда виявляється відповідальність за буття нації:

...не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.

Загалом же теоретичне вивчення літературної герменевтики (як і детермінуючої її філософії творчості) сприяє, на нашу думку, не лише кращому розумінню різних аспектів національного буття, не лише вивченню художньо-літературного досвіду і світогляду письменника та його літературних героїв, але й виводить нас на методологічний рівень пізнання художньої системи, зокрема творчого методу, а також когерентного та смислового рівнів окремого художнього твору.

            Лютий 2003р.


[1] Детальніше див.: Іванишин П. Художня герменевтика Івана Франка: пролегомени до христологічної інтерпретації (на матеріалі “Святовечірньої казки”) // Франкознавчі студії / Ред. кол. Є.Пшеничний (голов. ред.), А.Войтюк, В.Винницький та ін. – Дрогобич: Вимір,2002.– Випуск другий. – С.205-228.

[2] Іванишин В. Непрочитаний Шевченко. – Дрогобич: ВФ”Відродження”,2001. – С.9.

[3] Іванишин П. Філософія творчості О.Ольжича // Українські проблеми. – 1998. – № 1. – С.141.

[4] Донцов Д. Трагічні оптимісти // Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто,1958. – С.279.

[5] Там само. – С.284.

[6] Клен Ю. Прокляті роки // Клен Ю. Вибране / Упоряд., авт. передм. та приміт. Ю.Ковалів. – К.: Дніпро,1991. – С.109-132. Тут і надалі цитуємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті (прим. автора).

[7] Цікавий психологічний та націологічний момент, оскільки етнічна ідентичність автора – німецька, а національна – українська (прим.автора).

[8] Донцов Д. Трагічні оптимісти… – С.280.

[9] Сміт Е.Д. Національна ідентичність. – К.:Основи,1994. – С.99.

[10] Очевидно у сенсі “політичної ідеології” (прим. автора).

[11]Сміт Е.Д. Національна ідентичність… – С.81.

[12] Сам автор часто плутає терміни – “міф” і “візію”, – котрі вживає як синоніми. На наш погляд, доречніше було б зупинитися, говорячи про націоналізм, на терміні “візія” (прим. автора).

[13] Сміт Е.Д. Національна ідентичність… – С.101.

[14] Там само. – С.81.

Рубрики: Наука і національне буття