Націоналістична концепція національної громади

Петро Іванишин

Націоналістична концепція національної громади

Ключовою проблемою, через врахування якої мало б здійснюватись фундаментальне осмислення всіх інших питань постімперського українського буття, є проблема  української державності. Про це усе частіше починають говорити в останні роки і наші різнокольорові політики, і (не)залежні від них журналісти. Проте, якщо уважно проаналізувати різноманітні висловлювання відомих людей України за останні п’ятнадцять років, то помітимо, що політичний міф про те, що начебто в українців уже є “своя, національна держава” раз-у-раз деміфологізувався у різних наукових, публіцистичних, політичних, навіть художніх творах. Досить уважно перечитати собі тих, які мають не штучно роздутий, часто на базі лише колишніх заслуг, а справжній, перевірений спокусами мідних труб та золотого тільця доби незалежності авторитет в українському суспільстві, – Ліну Костенко, Віталія Дончика, Бориса Олійника, Валерія Шевчука, Петра Скунця, Анатолія Погрібного, якоюсь мірою Леоніда Плюща та багатьох інших.

Ось як про це писав американо-український історик індіанського походження Джеймс Мейс: “…якщо розвал комунізму міг у таких країнах, як Польща, Чехія, Угорщина і т.д., призвести до реставрації втраченої незалежності передіснуючих народів, то в Україні, поза межами західних областей, українська нація в сенсі людської спільноти, яка має консенсус щодо власної ідентичності, власної історії, культурних цінностей, у певному розумінні залишилася просто національною меншиною у власній країні. Іншими словами: народ і країна були такі засмикані, такі залякані, що коли Україна виборола незалежність, у народу не було чітко визначеної спільної думки щодо власного майбутнього. Були тільки передіснуючі структури Української РСР. У 1991 році ми всі зробили фундаментальну, хоч і несвідому помилку, коли думали, що ми створили нову незалежну державу (курсив наш. – П.І.). Сьогодні ясно, що це було унезалежнення передіснуючої держави. Фактично такі самі люди продовжували робити так само, і дальший розвиток пішов від цього. Посткомуністична Україна вже не просто унезалежнена УРСР, але в суб’єктивному сенсі, де люди мають спільні національні цінності, спільне розуміння, хто вони є, – ще нема української України в сенсі, як Польща є польська і Чехія є чеська”[1].

Мабуть, першим, хто спостеріг проблему підміни тодішнім проводом національно-визвольної боротьби в кінці 1980-х рр. боротьбою за ліберально-космополітичну демократію, яка логічним чином призвела до формування не української держави, а новітньої “держави Україна” як неоколоніального утворення, став Василь Іванишин (1944-2007). Проте він уже в першій своїй політологічно-філософській роботі “Нація. Державність. Націоналізм” (1992) не лише окреслив новітній кризовий стан нації, а й запропонував ефективні, базовані на філософії та ідеології українського націоналізму шляхи розв’язання основних проблем. Згодом, цілеспрямовано розвиваючи теорію і практику новітнього націоналізму, пропонуватиме їх до кінця свого життя.

Одним із основних шляхів до здобуття Української Соборної Самостійної Держави в націоналістичній політології В.Іванишина стала концепція розбудови національної громади, яку віднаходимо в одній з останніх праць “Національна громада” (2006) (вперше опублікованій у 2007 році на сайті ВО “Тризуб” імені С.Бандери “Бандерівець”). Її осмислення та ефективність можливого втілення заслуговують на увагу передусім націоналістичного середовища. Викладемо деякі основні частини цієї концепції.

У своєму нинішньому стані українське суспільство не здатне ні виступати суб’єктом державотворення,  ні організовано захищатися від зловорожих дій чужої у всіх відношеннях  влади, ні сформулювати конкретні вимоги загальнонаціонального характеру і домогтися їх реалізації. Бо суспільство – це не просто населення країни, а народ, представлений кількома поколіннями й об’єднаний спільною метою, завданнями, відповідальністю за долю держави. Нічого цього немає, бо досі вся українська політика здійснювалась якраз у протилежному напрямі – для членування, дезорієнтації і дезорганізації народу.

Тому в нас кожна влада керує в умовах цілковитого політичного паралічу громад, суспільства в цілому і виключно кланової, а не ідейно-політичної структуризації політикуму. Тому в нас Президент – це не президент національної держави, а головний адміністратор  космополітичної неоколонії: почленованої внутрішньо й узалежненої зовнішньо. Тому кожна наша влада, кожна її гілка і структура діють не в інтересах народу, нації, держави, а тільки в інтересах свого клану і зовнішніх сил, тим більше, що ніякого організованого впливу суспільства на їхню політику немає.

Отож актуальним постає питання сформуваня власне українського суспільства та громади на основі усвідомлення наступної істини: українці стануть повноправними господарями тільки у своїй національній державі – через механізм національного народовладдя.

Але в Україні українська національна ідея не тільки не втілюється в життя, не тільки не популяризується українськими політиками з їх “адаптованим розумом” (Л.Костенко), але навіть не усвідомлюється більшістю з них – що воно таке і для чого.

А це дуже шкідливо для консолідації українців.Бо національна ідея – це ідеологічна формула, яка виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства, але й із постійних інтересів народу, націлює його на найбільш загальну, головну, визначальну політичну проблему, від вирішення якої залежить і розв’язання поточних проблем, і здійснення всіх прагнень та задумів народу, і саме його збереження і буття в часі.

Народ, позбавлений національної ідеї, перетворюється в дезорієнтовану масу – легку здобич політичних шахраїв і хижаків, громада – у розділену в собі й озлоблену на все і всіх юрбу, а держава – у вируючий пристрастями вибухонебезпечний котел індивідуальних і групових інтересів. І навпаки. Народ, об’єднаний національною ідеєю, стає політично монолітною нацією і долає будь-які перешкоди і труднощі на своєму шляху в майбутнє. “Якби українці не були нацією, то вони давно були б уже не українці” (Л.Костенко).

Незалежність країни і самостійність політичного проводу в державотворенні не завжди гарантують державності нації. Не гарантує цього і заміна компартійного диктату космополітичною демократією – на що так розраховували колишні вожді національно-патріотичного табору. Для державного самоутвердження українського народу потрібне головне і визначальне: узаконення і послідовна реалізація його Національної Ідеї – створення української національної держави: Української Соборної Самостійної Держави. Тому, як учив С.Бандера, – “Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс”!

Національна ідея надзвичайно ефективно спрацювала у країнах Прибалтики, у Польщі, Словаччині, Угорщині, в інших країнах колишнього “соціалістичного табору”. Спрацює вона і в нас, тим більше, якщо її речником стане відомий і впливовий політик. І навпаки. Настанова тільки  на особу – безвідносно до цієї ідеї – це продовження ідеологічної, політичної та економічної вакханалії та злодіянь, підштовхування України до прірви чужих інтересів.

При цьому, варто враховувати, що немає іншої, крім українського націоналізму, ідеології реалізації української національної ідеї. І якщо українське суспільство не живе, не керується українським націоналізмом, то не тому, що він хибний чи застарів, а тому, що його просто не знає.

Нам необхідно створити передумови для консолідації кожної громади, політикуму, влади, бізнесу, громадських, професійних та релігійних об’єднань, цілого суспільства довкола конструктивної і перспективної державотворчої ідеї та її носія – партії, блоку чи кандидата на пост президента.

Але не можна ощасливити народ без участі самого народу. Той, хто обіцяє ощасливити народ, але не допомагає народові організуватися для щоденного відстоювання свої прав та інтересів, – або політичний невіглас, або політичний шахрай.

Що ж відбувається з цим у нас?

На кожному конкретно-історичному відрізку часу народ представлений суспільством (кількома поколіннями, які мислять себе як народ). Громади – складові частини останнього. Воля громад, інтегрована в єдину волю суспільства, становить могутню політичну силу і є волею народу – головного суб’єкта державотворення в цивілізованій державі.

Проблема в тому, що ні громад, ні суспільства у політичному розумінні в Україні насправді немає. Більше того, за останнє десятиліття різними силами зроблено і робиться дуже багато, щоб їх і не було. Прискореними темпами і цілеспрямовано “відбувається варваризація суспільства” (Л.Костенко). Механіка проста, як дишло: «…Великі ідеї слугують цементуючою субстанцією суспільства, а за відсутності цих ідей суспільство потрапляє в кризу, оскільки розпадається на суму “малих егоїзмів”»  (О.Пахльовська).

Бо громада – це не будь-яка збираниця людей: це відносно стійка і структурована сукупність людей, об’єднаних спільністю місця проживання, праці, становища, ідей, інтересів, завдань тощо. Чи варто тут розповідати про те, як зараз навіть у маленьких селах громада буквально розшматована за конфесійними, майновими, партійними та іншими ознаками? А це суттєво знижує, якщо не перекреслює, політичну дієздатність громади. За відсутності загальнонаціональних консолідуючих факторів громада в політичному сенсі перестає бути громадою. Аналогічно – і з суспільством, де диференціюючих чинників набагато більше.

Тому невідкладною потребою є творення в кожному селі чи місті, у колективі чи професійному об’єднанні української національної громади (УНГ). Саме з національної громади треба починати творення власної національної держави – тої політичної „хати”, у якій, кажучи словами Тараса Шевченка, буде „своя й правда, і сила, і воля”. А щоб здобути її, „треба миром, громадою обух сталить”.

До цього ж закликав й Іван Франко словами  Захара Беркута з однойменної повісті:

„Батьки і браття! Нинішня наша побіда – велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тільки? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас.

Але я знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був останній удар на нашу громадську твердиню, що за ним підуть інші і в кінці розіб’ють нашу громаду. Погані часи настнуть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари  і роздори по руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забагів і робучого вола.

Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє громадство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крові, цілі століття неволі. Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їх слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного!

Передавайте ж дітям і внукам своїм вісті про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між ними тота пам’ять серед грядущих злиднів, так, як жива іскра не гасне в попелі. Прийде пора, іскра розгориться новим огнем!”

Українська національна громада – це спільність,

• яка усвідомлює себе невід’ємною часткою української нації,
• яка відчуває свою відповідальність за відродження, збереження і продовження своєї нації в часі,
• яка згуртована під прапором української національної ідеї, 
• яка об’єднана спільною метою – здобуття української національної держави із всеохопною системою українського національного народовладдя,
• яка підпорядковує свої особисті та групові інтереси цій загальнонаціональній високій ідеї-меті,
• яка і своїх співгромадян, і представниеів національни х меншин, і владу, і політичні, громадські, професійні, етнічні та релігійні об’єднання, і всіх претендентів на владу оцінює передусім за їхнім ставленням до цієї ідеї-мети, готовністю включитися в боротьбу за її здійснення та реальним внеском у справу її реалізації.

Неможливо в одному окремо взятому селі чи місті збудувати собі власну національну державу. Бо вони – тільки елементи у тій гігантській системі, що називається державою, а система завжди сильніша за окремий елемент. Але й наша олігархічно-кланова злодійська система не зможе безкарно грабувати народ і країну, якщо їй протиставити організований опір іншої системи – системи творення української національної держави із всеохопним національним народовладдям. На жаль, досі в Україні не знайшлося жодної політичної сили, жодного лідера, партії, блоку, жодного кандидата в депутати чи в президенти, які б усвідомлювали це і діяли в цьому напрямі. Тому основою цієї системи можуть і повинні стати українські національні громади.

Ми не можемо зараз ставити собі за мету створити проукраїнську більшість у Верховній Раді, в Уряді чи в адміністрації Президента: і ЗМІ, і механізм формування та контролю влади повністю в руках сил внутрішньої окупації України, тому там домінують неукраїнські та антиукраїнські сили. Але ми просто зобов’язані творити таку національно свідому більшість у кожному українському селі чи місті, у виробничому чи творчому колективі, у кожному професійному, освітньому чи релігійному об’єднанні.

Згубній політиці безідейності і мавпування, шкурництва і яничарства, лакейства і продажності можна і треба протиставити українську національну політику під прапором української національної ідеї і з опорою на українські національні громади. Саме така – національна політика викличе реальну, а не вдавану боротьбу за Україну в Україні, викує реальних, а не вдаваних і штучно створених лідерів-борців, згуртує націю спільною ідеєю-метою і відкриє перед нею перспективи вільного і гідного життя у власній національній державі.

Хто має творити національні громади?

В ідеалі це мали б робити передусім національно свідомі керівники місцевих громад, депутати всіх рівнів, національно-патріотичні політичні, громадські та релігійні об’єднання, зрештою, влада – своєю цілеспрямованою політикою створення нормальної, національної держави. Тільки де вони, такі політики і така політика? А якщо й трапляються, то тільки як рідкісні випадки.

Тому, як і в кінці 80-х – на початку 90-х років доводиться розраховувати виключно на ініціативу і творчу енергію тих одиниць у кожній громаді, які готові діяти на користь України і нації без огляду на несприятливі обставини, на опір злочинної влади та її холуїв і без розрахунку на особисту владу та вигоду. А такі люди є – і серед членства різних організацій, і поза ними.

Надійною опорою і послідовними соратниками ініціаторів творення українських національних громад можуть і повинні стати націоналістичні партії та організації. Досвід розбудови УНГ мають місцеві структурні підрозділи ВО „Тризуб” імені Степана Бандери – організації, яка з моменту створення у 1993 році послідовно діє для культивування й утвердження національної ідеї.

Найбільш природним і необхідним є творення національної громади в українському  селі. Бо доля села – це доля України. Бо злочинне ставлення влади до села, як і до української мови, – це її ставлення до української нації.

Українське село як система національного людинотворення і націозбереження стане необхідністю та об’єктом постійної турботи влади лише у власній національній державі. Тільки в цьому його порятунок і перспектива.  А тому на всіх виборах саме питання утвердження у практиці державотворення української національної ідеї, національно зорієнтованої ідеології державного будівництва, українського національного відродження повинні бути першочерговими критеріями вибору між претендентами на голоси селян.

Ці ключові для формування української національної громади як клітини національної держави міркування Василя Іванишина можна розвивати і доповнювати у стратегічному та тактичному планах. Ми дозволимо собі лише кілька тез, що стосуються політології, історичного досвіду та сучасності.

По-перше, слід розрізняти громадянське та політичне суспільства у класичному їх розумінні: громадянське – стосується індивідуального буття, політичне – буття загальнодержавного (за Геґелем). При цьому слід враховувати їх реальну взаємозумовленість у межах кожного нормального суспільства. Ще Арістотель спостеріг, що держава – це “природне утворення”, без якого неможливе сформування людини: “…держава належить до того, що існує за природою, і що людина (за своєю природою) є істота політична”. Людина співвідноситься з державою, як частина із цілим, тому той, хто “живе поза державою”, хто “не здатен до об’єднання”, є або “тварина” (агресивний “нелюд”, “охоплений бажанням воювати”), або “божество”[2]. Треба враховувати також політико-міфологічне слововживання. Бо те, що часто видається у ЗМІ чи лібералістичній політології за “українське громадянське суспільство” переважно є (чи має бути) не українське, не громадянське і не суспільство.

По-друге, варто пам’ятати ефективність формування потужного політичного впливу через розбудову: 1) антинаціональних, ліберально-космопоплітичних громад – масонських лож, інтелектуальних гуртків, сект (наприклад, у Франції ХVIII ст.[3] чи Російській імперії ХІХ – поч. ХХ ст.) та національних громад (наприклад, у міжвоєнній Західній Україні передусім структурами УВО-ОУН).

Ситуація в сучасній Україні небезпечно перегукується, наприклад, із передоднем Французької революції особливо у плані формування хибної громадської думки через членів офіційних, напівофіційних, явних і просто таємних груп, фондів, і товариств, які у Франції XVIII ст. організовувались і контролювались “малою державою” чи “малим народом”: ліберальними філософами-просвітниками (“товариствами думки”), різними антихристиянськими сектами та масонськими ложами. Цей “малий народ” зайняв місце реального, справжного народу і виявився “більш чужим.. інстинктам, інтересам і духу” французів, ніж “англійці з Йорку чи прусаки з Брауншвейгу”. Саме через членів цих товариств, вказує французький історик Огюстен Кошен, запроваджувались механізми формування політично вигідної лібералам громадської думки, фактично, вперше ефективно апробувалась теорія та практика обману мас – поневолючих націю інформаційних війн. О.Кошен пише про передреволюційні механізми впровадження через просвітницькі громади антинародної, “чужорідної” влади утопічних ліберальних доктрин, що призвели до найкривавішого в історії тогочасної Європи терору і найсуворішої цензури: “…без таланту, без ризику, без небезпечних і грубих інтриг, завдяки одній лише властивості свого союзу, мала держава змушує говорити за своєю вказівкою громадськість великої [держави], нищить добрі імена і змушує аплодувати нудним авторам і книгам, якщо вони належать до неї, до малої держави”[4].

Аналогії із сучасним українським інформаційним простором більш ніж помітні. Проте ситуація в Україні ускладнюється тим, що в нас тепер активно діють не лише найбільш голосні явні чи приховані лібералістичні структури, а також інші організації, що базуються далеко не на концептах української національної ідеї, а отже, всіляко розшматовують, ідейно дезорієнтують та розкладають українське суспільство. Маємо на увазі реваншистсько-комуноїдні, проросійські, псевдодемократичні, псевдоконсервативні, расистсько-шовіністичні та теж-націоналістичні середовища. Усе помітнішими стають доволі агресивні псевдохристиянські та іммігрантські структури.

І, нарешті, третє. Якщо націоналісти не спроможуться консолідувати постімперське населення України у національну громаду на основі національної ідеї – крах незалежності й остаточне перетворення у неоколонію або й колонію (прозахідного чи проросійського типу) – неминучий.

Лютий 2008р.

---

[1] Мейс Дж. Ваші мертві вибрали мене… // День. – 2003. – 12 лютого.

[2] Арістотель. Політика / Пер. з давньогр. та передм. О.Кислюка. К.: Основи, 2003. – С.16-17.

[3] Див.: Кошен О. Малый народ и революция / Пер. с франц. – М.: Айрис-Пресс, 2004. – 288с.

[4] Кошен О. Малый народ и революция / Пер. с франц. – М.: Айрис-Пресс, 2004. – С.242, 42.