“Національний підхід” Євгена Маланюка – авторський метод національно-екзистенціальної методології (підстави до експлікації)

Петро Іванишин

“Національний підхід” Євгена Маланюка –

авторський метод національно-екзистенціальної методології

(підстави до експлікації)

Шматками розпадеться морок
І ти, нащадче мій, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей зір нагледів мет,
Чому стилетом був мій стилос
І стилосом бував стилет.
Євген Маланюк

Чи ненайактуальнішим завданням новітнього українського літературознавства можна вважати пошук іманентних герменевтичних стратегій інтерпретації, інтерпретації суголосній вітчизняній культурній традиції. Провідну роль у такого типу пошуково-методологічних процесах відіграє вивчення філософського та теоретико-літературного вітчизняного досвіду (Г.Сковорода, П.Юркевич, О.Потебня, І.Франко, С.Єфремов, М.Євшан, Д.Донцов, Л.Білецький та ін.), але вивчення саме з оглядом на специфічну постколоніальну ситуацію

Своєрідним прикладом тут можна назвати підхід Миколи Ільницького, який у передмові до фундаментальних “Основ української літературно-наукової критики” Леоніда Білецького слушно актуалізує вагомість даної студії, наголошуючи саме на провідному національно-постімперському контексті: “Потреба цієї праці особливо гостро усвідомлюється сьогодні, коли у всіх галузях духовного життя ми повертаємося до національних джерел і розглядаємо українську культуру і літературу не під кутом зору її “прив’язаності” до російської…”[1].

Виходячи із сказаного вище, об’єктом нашої студії є методологічна настанова – “національний підхід” (за самоокресленням) – блискучого українського письменника, культуролога та літературознавця ХХ ст. Євгена Маланюка. Однак його вивчення тут звужуємо до з’ясування специфіки есеїстичного функціонування цього підходу, що становить безпосередній предмет роботи. При цьому метою виступає вивчення підстав до експлікування окресленого “національного підходу” як методу національно-екзистенціальної методології.

Навіть побіжне ознайомлення з біографією, історико-культурним контекстом та корпусом есеїстично-критичних праць Є.Маланюка спонукає до висновку про те, що однією з підстав теоретичного вивчення методологічного підходу автора є окреслення поняття політичної герменевтики взагалі та націоналістичної герменевтики зокрема. Саме в їхніх межах, на нашу думку, можна побачити характерні риси “національного підходу”. Окремо слід бодай коротко актуалізувати поняття національно-екзистенціальної методології.

Під герменевтикою у сфері літературознавства розуміємо теорію та практику інтерпретації художньої літератури. Тоді поняття політичної герменевтики (ще “ідеологічної”) можна максимально конкретизувати і визначити як інтердисциплінарну літературознавчу меодологію, котра використовує потенціал такої галузі культури, як політика.

При цьому слід розрізняти поняття “ідеологічний” та “політичний”. Перше з них безумовно ширше та всеохопніше, бо політика є лише однією із сфер (чи галузей) ідеології. Момент можливої тотожності цих понять виступає тоді, коли вживають термін “політична ідеологія” в значенні “система політичних поглядів”.

Крім того, є вагомі підстави враховувати більшу чи меншу детермінованість знання і пізнання (навіть такого специфічного, як художньо-літературне) ідеологією як суспільною свідомістю та світоглядом, а отже, і політикою як органічною підсистемою ідеології. Інша річ, що детермінізаційні процеси у сфері філософської, наукової, художньої тощо творчості можуть при цьому усвідомлюватися чи не усвідомлюватися творчою особистістю.

Одне з найбільш ґрунтовних досліджень проблеми залежності знання від влади та політики (при цьому часто вживаючи останній термін синонімічно до “ідеології”) знаходимо у французького філософа-постструктураліста Мішеля Фуко (див., наприклад, його “Археологію знання”).

Фуко, переводячи проблему ідеологічного впливу із сфери філософсько-методологічної у сферу філософсько-лінгвістичну, тобто розглядаючи науку (та й ідеологію) як “мовну практику”, справедливо зауважує: “Ідеологія не виключена з науковості. Небагато мов залишили стільки місця ідеології, як клінічна мова або мова політичної економії; це не є достатньою причиною, щоб приписати сукупності їхніх висловлювань помилки, суперечності та відсутність об’єктивності”[2].

На більш чіткому методологічному рівні розглядає співвідношення наука/політика та література/політика визначний постколоніальний мислитель сучасності американський культуролог Едвард Саїд. Американський вчений прямо вказує на політичний (ліберальний), а отже, ненауковий, характер заперечення більшістю західних вчених наукової вартості політичних ідей у сфері гуманітарного пізнання: “…широко розповсюджена ліберальна переконаність у тому, що “істинне” знання є фундаментально неполітичним (і навпаки, що кожне відверто політичне знання не є знанням “істинним”), затемнює надзвичайно, хоч і неявно, організовані політичні обставини, що існують тоді, коли виникає таке знання. Немає людини, якій було б не важко усвідомити це сьогодні, коли означення “політичний” використовується як ярлик, навішуваний для дискредитації всякої праці, яка наважується порушити протокол уявної надполітичної об’єктивності”[3].

Звідси творець будь-якого “систематичного висловлювання” – дискурсу (філософського, наукового, релігійного, художнього тощо) – мусить враховувати його ідеологічну природу: “…людина не може творити дискурс із власної примхи або робити твердження в ньому, якщо вона не належить – несвідомо в деяких випадках, але в усіх випадках мимовільно – до ідеології та інституцій, які ґарантують її існування”[4].

Виходячи приблизно із такого типу міркувань, обґрунтовував “тенденційність” художньої літератури Іван Франко, а значно пізніше – її “ангажованість” Жан-Поль Сартр: “…через літературу колектив вчиться реагувати, мислити, отримує критичну свідомість, нестійкий образ самого себе”[5].

У суто літературознавчому контексті розгляду поставленої проблеми методологічно значущим є увиразнення інтерпретаційного потенціалу політичного підходу. А він насамперед полягає в тому, що метод політичної герменевтики може бути особливо ефективним  у двох випадках. По-перше, під час вивчення політично заангажованих письменників чи окремих творів (так званих “громадянських”), коли без наявності у дослідника специфічного політичного (навіть політологічного) тезаурусу чимало основних ідейних аспектів залишається поза увагою, що збіднює або й викривляє інтерпретацію.

По-друге, ефективність цього методу увиразнюється за умов вивчення художніх феноменів у кризовий для народного буття культурно-історичний період, коли основним смисловим питанням у національно-духовній сфері стає питання політичне. Ідеться, скажімо, про період окупації, коли це політичне питання концентрується довкола проблем: здобуття незалежності, створення самостійної національної держави, потреба широкомасштабної боротьби з імперіалізмом, утвердження національної самобутності тощо. Обидва вказані аспекти промовисто характерні для критичного мислення Є.Маланюка.

Особливо вагомо, щоб усвідомленою передумовою використання політичної герменевтики для кожного вченого стало наступне: “Важливим є інше, щоб, скажімо, політичні (чи якісь інші) погляди не змушували дослідника нехтувати канонами наукового пізнання, допасовуючи предмет дослідження до напередвстановленої політичної доктрини, і перетворювати інтерпретацію у фальсифікацію чи, як сказав би Умберто Еко, у “надінтерпретацію”. Така детермінована аберація об’єкту пізнання неприпустима, оскільки призводить у кінцевому рахунку до деструкції науки і культури, а отже, людини і нації”[6]. Тобто важливим є саме усвідомлення дослідником того, що політична герменевтика є науково-літературознавчим, а не політичним методом (і методологією) пізнання художніх явищ та закономірностей.

Критерієм науковості для того чи іншого політичного методу буде, отже, визначення, наскільки він враховує іманентні закономірності художньої літератури та принципи літературознавчого аналізу. Звідси “матеріалістичний підхід” Георгія Плеханова, у суті своїй виразно марксистський, слід вважати науковим і відрізняти від псевдонаукового “марксистсько-ленінського” підходу, що лежав в основі радянського літературознавства. (Наукову вартість цілий ряд праць радянських вчених мають саме тоді, коли їх автори, більшою чи меншою мірою, відхилялися від імперсько-соцреалістичного інтерпретаційного канону.)

Окреслені моменти варто враховувати тоді, коли розглядаємо гносеологічну вартість праць видатних критиків, що свою інтерпретаційну потужність продемонстрували ще у 20-30-х роках ХХ ст. Ідеться про Д.Донцова, М.Мухина, Ю.Липу, Є.Маланюка тощо. Тут важливо усвідомити, що політичний підхід українських мислителів мав не соціологічний (за змістом – класовий), як у марксистів, а націологічний характер, оскільки першим актом їх інтерпретації був переклад ідеї з мови мистецтва на мову націології, у пошуках націологічного еквівалента літературного феномена. (В основі змісту цього націологічного еквіваленту – два основні процеси: пошук та утвердження власної національної ідентичності та політична реалізація національної ідеї.)

Окреслену вище націологічну модель вразно бачимо на прикладі хоча б такого критичного спостереження Є.Маланка: “Ударив грім 17-го року і прийшов іспит залізом і кров’ю, але питати не було кого.

Покоління, викохане серед декорацій русько-малоросійської “кумедії”, виплекане мріями про “воріженьків”, покоління, що направляло свою енергію на роз рішення “соціальних” і “полових вопросов”, натурально прийняло революцію як кару Божу, або як нагоду причепитися до побідної колісниці “вєлікорусскіх товаріщей”[7].

Методологічною базою такого взаємного (художнього/націологічного) перекладу стала ідеологія (і політична система, що з неї випливала) українського націоналізму в інтерпретації Т.Шевченка, М.Міхновського та самого Д.Донцова. Тому у випадку Д.Донцова чи Є.Маланюка (а також їх численних послідовників передусім із середовища “вісниківців”) ми маємо справу із націоналістичною (ще – націоцентричною, націологічною, просто національною тощо) герменевтикою або критикою.

При цьому слід враховувати кілька сутнісних рис українського націоналізму. Передусім, “коріння, походження, генезис націоналізму – в історичному досвіді народу, а не в соціологічних теоріях”[8]. Це структуроване поняття нам важливо експлікувати на визначальних для інтерпретації філософському та ідейно-концептуальному рівнях: “На філософському рівні – це світоглядна система, в якій онтологічно нація розглядається як найвищий природний ступінь організації людської спільноти, а соціологічно – як суб’єкт та рушійна сила історії”. А на ідейно-концептуальному рівні – це “ідеологія національного життя”, “кожен зі структурних елементів якої підпорядкований реалізації національної ідеї і спрямований на забезпечення виживання, відтворення та розвитку нації в конкретних умовах дійсності”, а також “ідеологія національно-визвольної боротьби, національного державотворення чи національно-державного функціонування, яка побудована на приматі національної ідеї в житті народу”[9].

Окреслимо ще деякі загальні методологічні аспекти інтерпретаційного підходу Є.Маланюка.

Передусім неможливо не враховувати, оцінюючи спадщину творців-націоналістів, ті смертельні для нації культурно-історичні обставини, у яких доводилося їм жити, мислити та діяти. Тому природно, що так багато націозахисної політичної тенденційності в їхніх творах; часто таким по-воєнному безкомпромісним стає критичний тон; закономірно, що чимало нешкідливих чи й корисних у мирних обставинах явищ духовного життя (зокрема, літературного) піддаються різкій оцінці (те ж “народництво”) тощо. Генерував, стимулював, коригував окреслені процеси, закладаючи основи міжвоєнної націоналістичної герменевтики у середовищі однодумців, Дмитро Донцов.

Для нас важливо усвідомити непересічне культурологічне та методологічне значення цього ідеолога українського націоналізму: “У сфері національної культури Д.Донцов також запропонував новий стиль мислення і переживання світу, фактично розбудив і сформував цілу генерацію митців і теоретиків, що представляють один із найвагоміших і найшляхетніших здобутків українського Духу у ХХ ст.”[10].

Цей “новий стиль” мислення, мислення в національних категоріях, призвів до сформування власної естетичної концепції, концепції, що мала служити головному – політичній боротьбі за національне визволення та здобуття національної держави. “Естетиці декадансу”, що виросла у вітчизняній культурі в теорію “плебейської літератури” М.Драгоманова, протиставляє Д.Донцов “естетику Шевченка (цього “Прометейового духу”, в художній інтерпретації Є.Маланюка), який відкидав “солодкаво-нудну” творчість, протиставляючи їй героїку[11].

Оця “шевченківська” (ідеалістично-героїчна), виразно національно-тенденційна, чи ангажована, естетика Д.Донцова стала ідейною базою для продовжувачів. Одиним із найбільш продуктивних прикладів розвитку націоналістичної герменевтики став “національний підхід” Євгена Маланюка. Методологічно вагомим у цьому сенсі є есе “Ранній Шевченко”, в якому автор, захищаючи метод Степана Смаль-Стоцького, висловлює фундаментальну герменевтичну істину: “…розуміння творчости Шевченка і висвітлення його особистости можливі лише за національного підходу до національного генія”[12].

Кілька характерних прикладів суто політичних та загальноідеологічних аспектів “національного підходу” Євгена Маланюка. Говорячи про творчість В.Сосюри, критик дає їй оцінку, зрештою, з позицій героїчної неоромантичної духовності й актуального для нації завдання – плекання борців, а не плакунів, і передбачає зникнення її ґрунту – “плачливої традиції” – аж у національній державі: “..Сосюра, як виявляється, зовсім не останній рецидив українського минулого, за ним тягнеться ціла хмара Фальківських. Певно, ця “плачлива традиція” української поезії ще довго буде згасати, аж поки не знищить її здорова атмосфера майбутнього українського суспільства, що випростає спину у власній державі”[13].

В іншій своїй роботі – “Репліка” – автор саме націоналістичний державницький ідеал вважає повноцінним критерієм адекватної рецепції та інтерпретації Кобзаря: “Процес матеріялізації шевченкової поезії потужньо триває і тільки, коли він закінчиться власною державою, ми можемо сказати, що сучасність доросла до Шевченка”[14].

Саме наявність виразної національної свідомості і чіткого національного світогляду в автора дозволили йому  виразно герменевтично (емпатійно) простежити психологічні нюанси зародження та кристалізації національної ідеї  у Тараса Шевченка: “…чим гостріше відчував він себе вільним, тим кріпацький стан його рідні виростав перед ним і розростався, охоплюючи увесь нарід, усю Україну. І ця гірка свідомість була першим натуральним наслідком його психологічно-інтелектуального зросту, його політично-національного прозріння.

(…) Занадто він був зв’язаний із самим національним єством своєї Батьківщини, занадто страшну в своїй реальності Україну носив в собі самім”[15].

Увиразнює політичний ракурс розгляду літературних проблем часта апеляція Є.Маланюка до одного з провідних концептів націоналістичної ідеології – національно-визвольної боротьби. Саме національно-визвольний аспект української революції стає національно каталізуючм чинником, бо, на думку автора, пробуджує, скажімо, українську “віру” Миколи Хвильового: “…Хвильовий іменно від огня революції загорівся вірою в українське майбутнє,, вірою, що довела його майже до українського (він його замаскував “азіятським” псевдонімом) месіанізму”[16].

Інші аспекти “національного підходу” доречно простежувати, використовуючи наявний у Є.Маланюка критичний діалог із ідеологічною системою Д.Донцова, виявляючи, для прикладу, авторське бачення ідей національного героїзму (наприклад, в есе “До справжнього Шевченка”), національного волюнтаризму (“Буряне поліття”), ідеалізму (“Три літа”) тощо.

Напрочуд ґрунтовну оцінку поетової методології в постімперській науці  дав Григорій Клочек. Проаналізувавши літературознавчу есеїстику літератора, вчений виснував, що Є.Маланюк “фактично виробив, а точніше, довів до завершення, до певної цілісності дуже важливу методологічну систему, суть якої полягає в тому, що кожне літературне (як бачимо з поезії та есеїстки Є.Маланюка – не лише літературне. – П.І.) явище пізнається, інтерпретується та оцінюється з націоналістичних позицій”[17]. Джерельною базою появи цього “національного підходу” дослідник справедливо називає “народницьку критику”, “націоналістичні спрямування” в модерністичній публіцистиці “Української хати” і, звичайно, “Дмитрія Донцова, його “Літературно-науковий вісник”[18].

Однак ми б конкретизували окреслену вченим “джерельну базу” саме національно-екзистенціальною методологією і доповнили експлікацію “національного підходу” Є.Маланюка кількома методологічними моментами.

У гносеології поширеною є думка про те, що методологія безпосередньо залежить від тієї чи іншої філософської системи (як-от, наприклад, позитивізм від філософії класичного лібералізму, а марксизм-ленінізм від марксистської філософії). Національно-екзистенціальна методологія основоположним вважає буття нації, а тому органічно випливає із філософії національної ідеї (спекулятивного рівня націоналізму), про що переконливо свідчать філософські, націологічні та філологічні роботи різних мислителів: від Дж.Віко, Й.-Г.Гердера, і Ф.Шлейєрмахера до Л.Сеа,  Е.Д.Сміта і С.Дюрінга.[19]

Складно не погодитись із думкою, що в українській культурній традиції Нового часу філософію національної ідеї розвинув і сформулював, закодувавши в художню систему насамперед поетичних творів, Тарас Шевченко. До переліка його численних ідейних продовжувачів належить також ім’я Євгена Маланюка.

Уперше дефінітивну окресленість та наукову експлікацію національно-екзистенціальна методологія отримала (з кінця 80-х років) у цілому ряді політологічних, філологічних та історичних робіт Василя Іванишина. Найбільш повно дану методологію охарактеризовано у філософсько-політологічній праці “Нація. Державність. Націоналізм” (1992): “Підставою аналізу минулого й сучасності тут є національно-екзистенціальна методологія, філософські презумпції, гносеологічні евристики та аксіологія якої верифіковані з християнством та ідеєю свободи народу і яка зобов’язує осмислювати дійсність передусім у категоріях захисту, відтворення і розвитку нації. Бо історія переконує: усяке, навіть найменше і, здавалося б, виграшне відхилення в українській суспільно-політичній теорії та практиці від християнського максималізму і національної ідеї неминуче веде до трагічних світоглядних і політичних помилок, за які нація розплачується кров’ю і рабством”[20].

У мистецтвознавчій роботі “Непрочитаний Шевченко” В.Іванишин вказує (водночас актуалізуючи дефініцію), що ця методологія “випливає з національного імперативу і зобов’язує до осмислення усіх явищ суспільного життя (у тому числі й художньої дійсності) в категоріях захисту, утвердження і розвитку нації”[21]. Інтерпретація Шевченкового “Кобзаря” (лише згадаймо зачини деяких вербальних настанов його ліричного героя: “Свою Україну любіть…”, “Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…”, “Учітеся, брати мої…”, “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…”, “Борітеся – поборете…” тощо) виводить нас на найзагальніше формулювання українського національного імперативу: “усе те, що йде на користь нації і не суперечить християнству – добро, усе те, що шкодить нації і християнству – зло”[22].

Згодом, одне із  перших логічних перекодувань Шевченкового імперативу знаходимо у пізнього Івана Франка: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити своє змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації”[23].

Чимало есеїстичних (авторських) формул національного імперативу знаходимо й у Є.Маланюка. Промовистим прикладом літературознавчого варіанта цього імперативу може бути вже цитована нами актуалізація “національного підходу” в “Ранньому Шевченкові”. Інший яскравий приклад уже загальнокультурологічного масштабу віднаходимо в “Репліці”, де генералізується значення поезії Т.Шевченка: “…єдиним ліком, єдиним рятунком проти всіх, Хвильовим так гостро окреслених національних хворіб наших, є саме вогняна, вульканічна, страшна в своїм національнім демонізмі поезія Шевченка – і до цього часу – тільки вона одна і ніяка інша!”[24].

Специфіку захисту, утвердження та розвитку національного буття прояснюють два системотворчі методологічні засновки, котрі значною мірою систематизують герменевтичний потенціал інших елементів національно-екзистенціального тезаурусу.

Перший засновок-передсуд базується на переконаності в тому, що художня література (ширше – мистецтво) є одним з основоположних елементів національного буття і тому будь-яка інтерпретаційна стратегія, котра претендує на істинність, мусить враховувати цей факт.

У “Ранньому Шевченкові” Є.Малнюка віднаходимо яскравий приклад, що засвідчує наявність у критичній відомості автора саме такого націоекзистенційного передсуду. Ідеться про оцінку Шевченкового романтизму, у вербалізації котрої простежуємо органічну гомогенність (в сенсі національної інтенціональності) думок автора та Кобзаря: “Поезія для нього (Шевченка – П.І.) служення, національна (а не лише суспільна) функція – покликання Перебенді. Романтизм його завжди проєктується на реальну Україну, він має сталий контакт із дійсністю, з краєвидом, з історією, з долею народу. Був це романтизм, що знайшов своє адекватне органічно-реальне втілення”. І згодом додає: “Національна недокровність Гоголя спричинювала недовтіленість, мертвотність і специфічну “графічність” у його, поза тим, вельми скомплікованій і таємничій, творчості, і він залишається лише “романтиком”. Романтизм Шевченка, завдяки національній повнокровності, був завжди доведений до кінця, опуклий, яскравий, живий і реальний”[25].

Другий засновок-передсуд зобов’язує дослідника розглядати націю як аксіальну дійсність, що детермінує і буття індивіда, і його герменевтичну здатність.

Не випадково, що саме до такого типу висновків, котрі перегукуються із націоцентричними філософськими положеннями минулого та сучасності, прийшли і передові соціологи та націологи нашого часу. Особливо значущими у цьому плані є роботи англійського вченого Ентоні Сміта, котрий розглядає національну ідентичність як “найважливішу і найповнішу”. При цьому вказує, що “інші типи колективної ідентичності – класова, родова, расова, релігійна – можуть накладатися на національну ідентичність або поєднуватися з нею”[26]. Висновок англійського мислителя в корені заперечує антинаціональні спекуляції багатьох універсалістів-космополітів сучасності: “Сьогодні національна ідентичність становить головну форму колективної ідентифікації. Хоч які почуття в індивідів, національна ідентичність стає домінантним критерієм культури та ідентичності, єдиним принципом урядування і центральним фокусом соціально-економічної активності (виділення наше. –П.І.)”[27].

Чітко простежується детермінованість герменевтики Є.Маланюка національним буттям чи національною ідентичністю, скажімо, тоді, коли автор безпосередньо обґрунтовує “національний підхід” до вивчення творчості та особистості Т.Шевченка: “…у великім, як-не-як, дорібку сучасної шевченкології ми знайдемо немало спеціальних, часом екзотичних (“Соціологія шевченкового римування”) розвідок, але як мало праць чи статей, що кидали б справді нове й очищальне світло на й досі дещо “таємничу” постать генія. Тим більше, що з таким своєрідним генієм, як Шевченко, сама лише раціоналістична аналіза в багатьох випадках буде безпорадна й, що найменше, неповна. Без творчої й при тім національної (виділення наше. – П.І.) інтуїції тут, напевно, не обійтись”[28].

Запропоновані у цій розвідці розмірковування, на нашу думку, спонукають до ряду висновків, два з котрих видаються основними. По-перше, есеїстичну герменевтику Є.Маланюка доречно розглядати як систему не стільки історико-літературних, скільки літературно-критичних творів націоналістичного типу: оцінка художніх явищ та закономірностей в них дається з позицій вирішення найактуальніших для нації політичних проблем. По-друге, сподіваємось, стаття конституює належний тезаурус, що дозволяє аргументовано підійти до експлікування “національного підходу” як авторського методу національно-екзистенціальної методології. Наступні теоретичні дослідження, очевидно, лише поглиблять бачення “національного підходу” Є.Маланюка як іманентного, органічного, а отже, архіважливого для новітньої української гуманітарної культури.

Січень-лютий 2004р.

---

[1] Ільницький М. Леонід Білецький – історик українського літературознавства // Білецький Л.Т. Основи української літературно-наукової критики / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М.М.Ільницький. – К.:Либідь,1998. – С.17.

[2] Фуко М. Археологія знання / Пер. з фр. В.Шовкун. – К.:Основи,2003. – С.289.

[3] Саїд Е.Д. Орієнталізм / Пер. з анг. В.Шовкун. – К.:Основи,2001. – С.22.

[4] Там само. – С.415.

[5] Сартр Ж.П. Что такое литература? // Сартр Ж.П. Что такое литература? Слова / Пер. с фр. – Мн.: ООО «Попурри»,1999. – С.258.

[6] Іванишин П. Ексод в еклектику // Іванишин П. Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка. – Дрогобич: ВФ”Відродження”,2001. – С.137.

[7] Маланюк Є. Буряне поліття // Маланюк Є. Книга спостережень. – К.:Атіка,1995. – С.18.

[8] Іванишин В. Нація.Державність.Націоналізм. – Дрогобич:ВФ “Відродження”,1992. – С.116.

[9] Там само. – С.117.

[10] Баган О. Поміж містикою і політикою (Дмитро Донцов на тлі української політичної історії 1-ї половини ХХ ст.) // Донцов Д. Твори. Том 1. Геополітичні та ідеологічні праці. – Львів:Кальварія,2001. – С.27.

[11] Донцов Д. Передмова до 2-го видання // Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто,1958. – С.6.

[12] Маланюк Є. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень… – С.31.

[13] Маланюк Є. Буряне поліття… – С.25.

[14] Маланюк Є. Репліка // Маланюк Є. Книга спостережень… – С.66.

[15] Маланюк Є. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень… – С.29.

[16] Маланюк Є. Буряне поліття // Маланюк Є. Книга спостережень… – С.26.

[17] Клочек Г. Про методологію літературознавчої есеїстки Євгена Маланюка // Євген Маланюк: література, історіософія, культурологія. Матеріали міжнародної наукової конференції. – Кіровоград:КДПУ,1998. – Ч.І. – С.25-26.

[18] Там само. – С.26.

[19] Детальніше див.: Сміт Е.Д. Національна ідентичність. – К.:Основи,1994; Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К.:Либідь,1999; Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. – Львів:Літопис,1996.

[20] Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич:ВФ “Відродження”,1992. – С.6.

[21] Іванишин В. Непрочитаний Шевченко. – Дрогобич: ВФ “Відродження”,2001. – С.9.

[22] Іванишин П. Національно-екзистенціальні передсудження як засіб подолання хибної інтерпретації // Збірник на пошану професора Марка Гольберга. – Дрогобич:Вимір,2002. – С.54.

[23] Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т.45. – С.284.

[24] Маланюк Є. Репліка // Маланюк Є. Книга спостережень… – С.61.

[25] Маланюк Є. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень… – С.34,35.

[26] Сміт Е.Д. Національна ідентичність. – К.: Основи,1994. – С.149.

[27] Там само. – С.176.

[28] Маланюк Є. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень… – С.31.