Національно-екзистенціальні аспекти пострадянського літературознавства: метакритичний огляд (на матеріалі публікацій в журналі “Слово і час” за 2001 р.)
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 26 Гру 2019 в 0:01
Петро Іванишин
Національно-екзистенціальні аспекти пострадянського літературознавства:
метакритичний огляд
(на матеріалі публікацій в журналі “Слово і час” за 2001 р.)
Довгий період перебування української культури в денаціоналізуючих умовах російсько-комуністичної окупації не міг не позначитися і на науковій сфері національної духовності. Нам передусім ідеться про негативні явища в українському літературознавстві. Звідси одним із найактуальніших завдань новітньої української науки про літературу, серед інших, було і залишається звільнення від фальшивих стереотипів політичної марксистсько-ленінської методології. Розходиться власне про перехід від політичного антинаціонального до наукового націостверджувального літературознавства.
За короткотривалий період незалежності у цьому плані вже чимало зроблено. (Хоч усе відчутнішою стає загроза домінування іншого політико-антинаціонального (часто у формі постмодерного, національно індиферентного) демоліберального “літературознавства”.) Однак залишається зробити ще більше.
Для того щоб окреслений позитивний процес набув систематичного і глибинного характеру очевидною постає потреба у якісних змінах на найбільш фундаментальному для будь-якої науки теоретико-методологічному рівні. І тут впадає в око об’єктивна потреба не лише у продуктивній трансформації закордонних методологій та методів (онтологічної герменевтики, семіотики, структуралізму, феноменології, психоаналізу, неоміфологізму, постколоніалізму тощо), а й у віднайдені та актуалізації власних – іманентних українській культурі – інтерпретаційних стратегій. Саме в цьому, на нашу думку, полягає актуальність даної роботи.
Однією з власне українських інтерпретаційних систем доречно вважати й об’єкт нашої студії – національно-екзистенціальну методологію (термін В.Іванишина). Мета нашого метакритичного дослідження – виявити й охарактеризувати утвердження основних аспектів національно-екзистенціальної методології в сучасному українському метадискурсі. Межі статті спонукають обмежити предмет нашої роботи до найбільш промовистих, на наш погляд, публікацій в єдиному досі українському академічному журналі “Слово і час”. Не випадковим є і часове обмеження 2001-им роком: рівно десять років тому Україна проголосила свою незалежність. З іншого боку, у роботах, вміщених в за цей період, як у краплині води відображаються сутнісні риси (“хімічний склад”) усієї ріки – українського літературознавчого процесу початку нового століття і тисячоліття.
Перш ніж приступити до безпосереднього огляду публікацій, доречно зробити декілька спекулятивних зауважень, котрі стосуються як нашої методологічної бази, так і об’єкту дослідження. Увиразнимо для реципієнта поняття “національно-екзистенціальна методологія”.
У даному випадку нам ідеться про методологію як про ідейно-наукову базу світогляду. Найбільш масштабно національно-екзистенціальна методологія сформульована у художніх творах (на рівні філософії творчості) Тараса Шевченка: “У творчості Шевченка закодована і потребує лише логічного перекодування, наукової експлікації довершена національно-екзистенціальна методологія мислення, тобто мислення в категоріях захисту, розвитку і процвітання нації, особистого і суспільного чину в ім’я її свободи і утвердження” [1].
Сучасну дефініцію та наукову експлікацію цієї методології на новітньому етапі розвитку українського метадискурсу дав політолог, літературознавець, лінгвонаціолог та історик Василь Іванишин у цілому ряді праць з кінця 80-х років ХХ ст. Найбільш повно її охарактеризовано у філософсько-політологічній праці “Нація. Державність. Націоналізм” (1992). “Підставою аналізу минулого й сучасності тут є національно-екзистенціальна методологія, – пише в зазначеній праці український вчений, – філософські презумпції, гносеологічні евристики та аксіологія якої верифіковані з християнством та ідеєю свободи народу і яка зобов’язує осмислювати дійсність передусім у категоріях захисту, відтворення і розвитку нації. Бо історія переконує: усяке, навіть найменше і, здавалося б, виграшне відхилення в українській суспільно-політичній теорії та практиці від християнського максималізму і національної ідеї неминуче веде до трагічних світоглядних і політичних помилок, за які нація розплачується кров’ю і рабством” [2].
У своїй свіжій мистецтвознавчій роботі “Непрочитаний Шевченко” В.Іванишин конкретизує деякі герменевтичні аспекти: “…це універсальна гуманітарна методологія, що впливає з національного імперативу і зобов’язує до осмислення всіх явищ суспільного життя (у тому числі й художньої дійсності) в категоріях захисту, утвердження і розвитку нації” [3]. В роботах інших сучасних націоекзистенційних дослідників можемо знайти сучасне формулювання національного імперативу, котрий безпосередньо випливає із філософії української національної ідеї (націоналізму того ж Т.Шевченка): “…усе те, що йде на користь нації і не суперечить християнству – добро, усе те, що шкодить нації і християнству – зло” [4].
У сфері літературознавства особливо важливим видається наголосити на двох основних засновках-передсудах національно-екзистенціальної методології, котрі органічно узгоджуються із герменевтичними настановами. По-перше, йдеться про те, що “художня література (ширше – мистецтво) є одним із основоположних елементів національного буття і тому будь-яка інтерпретаційна стратегія, котра претендує на істинність, мусить враховувати цей факт” [5]. По-друге, дослідник повинен “розглядати націю як аксіальну дійсність, що детермінує і буття індивіда і його герменевтичну здатність” [6].
Виходячи із сказаного вище, ми отримуємо методологічний тезаурус, котрий дозволяє нам під націоекзистенційним кутом зору вивчати наукові твори українського постімперського літературознавства вміщені в журналі “Слово і час”. Для увиразнення розгляду цікавих для нас методологем на базі окремих праць ми поділили увесь текстуальний матеріал на декілька тематичних груп, що корелюють із галузями літературознавства: публіцистика та літературно-критичні есе, теорія літератури, історія літератури, теоретико-історичні праці, метакритика.
Художня література невід’ємна і від буття, і від актуального життя народу, тому не випадковою є поява на сторінках академічного часопису більш-менш регулярних публіцистичних (водночас політологічних та культурологічних) розмислів. Часто це спроба збагнути сутнісні моменти історичної плинності, зафіксувати у свідомості читача характерні аспекти, що, можливо, завтра стануть (якщо не стали вчора чи нині) надбанням мистецького феномену. Типовим прикладом можуть бути публіцистичні статті-розмисли Миколи Жулинського, який активно використовує паралелі із літературної дійсності, щоб осмислити дійсність реальну.
Наприклад, у роботі “На шляху в європейський простір” автора тривожать перспективи майбутнього переходу людства “в новий духовно-цивілізаційний простір”, але при цьому основна увага зосереджується на проблемах України. Передусім ідеться про типово націоекзистенційну тривогу щодо збереження власної національної ідентичності: “Світ крокує шляхом глобалізації, шляхом творення співдружності національних держав, об’єднаних у межах глобального громадянського суспільства. Але цей процес має і зворотний бік – загрозу космополітичної ерозії. Тож кожна нація, здійснюючи інтернаціональні кроки, мусить чітко усвідомити – чи є в неї культурно-духовний імунітет перед загрозою нівеляції? Чи є актуальна культура нації гарантом збереження її власної ідентичності?” [7]. “Інтегруючись у глобалізований світ, – пише український дослідник, – важливо не втратити в цьому ареопазі власної культури, історії, духовності, власного національного образу” [8].
Надзвичайно важливим видається усвідомлення вченим пріоритетності національної держави як гаранта нормального розвитку національного буття і тому “наше лихо в тому, що ми не мали національної держави, яка б вважала своїм пріоритетним обов’язком виробляти власні механізми трансляції своїх культурних надбань у світовий цивілізаційний простір” [9].
Дуже виразну (і що тішить – перманентну!) національно-екзистенційну інтенціональність мають роботи Віталія Дончика, зокрема, йдеться про фундаментальну лінгвонаціологічну статтю “Мова не винна (Про суржик, двомовність і грамотність на українському ТБ)” у другому номері. Попри зацікавлення мовноекологічними проблемами (тут справедливо звучить заклик до громади “послідовно і наполегливо вести… боротьбу… за чистоту української мови”), вчений занепокоєний глибинними й систематичними антиукраїнськими тенденціями у сфері українського інформаційного простору, передусім – телебачення: “Багато що залежить від засобів масової інформації. Українська преса.., Українське радіо більшу чи меншу, але приділяють увагу питанням культури солова, а ось сучасне майже суціль приватизоване телебачення цілком глухе й чуже до них. Називаючи себе українським, чи усвідомлює воно, що має і відповідний обв’язок.., який можна сформулювати так: як мінімум – не засмічувати, не калічити української мови і – як цивілізована норма для всіх суб’єктів українського інформаційного простору – дбати про її чистоту та багатство. На превеликий жаль, на телебаченні мають місце явища й процеси цілком протилежні” [10].
Серед протилежних – себто антимовних, антиукраїнських – феноменів аналітик вирізняє утвердження “українським” телебаченням потворного суржику, причому суржику не підслуханого, а вигаданого – “це передражнювання українця російськомовним хохмачем” [11]. Висновок недвозначний: “…засмічення, калічення, нівечення мови, намагання видати саморобний, спотворений суржик за українську мову – цей результат наочний, такі “надзавдання” нашого (?) телебачення, на жаль, мають місце” [12].
Інший тривожний симптом актуального мововжитку – це утверджувана телебаченням двомовність: “Серйозною загрозою для української мови і безпосередньою причиною її збіднення є всілякі відверті й приховані, здійснювані всупереч законові про державність мови, з порушенням придбаних каналами ліцензій ненастанні спроби зробити наше телебачення двомовним” [13].
Промовистий націоекзистенційний захист нації через захист її мови (як “дому буття” (М.Гайдеґґер)) особливо виразно помітний у наступному уривку:
“Що ж маємо в підсумку? (…)
Те, що антиукраїнським силам не вдалося здійснити законодавчо – українсько-російську двомовність – нам тепер намагаються нав’язати практично, реально. Справдешня картина нашого телебачення – це зумисні колотини, лемішка, шкідливе для обох мов, а особливо української, перемішування, за наявності якого про чистоту тої чи тої годі говорити. Тим більше – мріяти про атмосферу піїтету до української мови, плекання коментаторами, дикторами, ведучими, редакторами багатства, свіжості, вишуканості мовленнєвого ряду.
Найбільша прикрість у тому, що назагал безнаціональна, вдавано не заангажована змістова спрямованість українських телекомпаній і студій, їхня свідома орієнтація на російськомовний десант, двомовну мішанину, розмитість, неокресленість мовних кордонів і пріоритетів взагалі перешкоджають утвердженню української мови в її державному статусі й повновартості” [14].
І знову автор як на основну причину розбалансованості національно-духовної сфери вказує на брак в українців власної національної держави: “У нормальній державі на всіх національних каналах усе, від початку й до кінця, всі блоки новин і ток-шоу, розважальні, політичні, економічні, спортивні передачі, КВК, хіт-паради й кінофільми, інтерв’ю ведучих і відповіді запрошених – геть усе, без винятків, має здійснюватися в режимі державної мови. Ті ж із наших телевізійників, які посилаються на 50 чи 40 відсотків російського мовлення, лише виявляють – дозволю собі таке припущення – свою позицію відстороненості, байдужості чи й неприхильності до національного відродження України, до майбуття українського народу. Поняття високі – й жодні економічні підрахунки, жодні посилання на рейтинги не можуть і не повинні їх переважити. Нині телевізори здатні приймати десятки каналів, і одоратори російського слова мають широкий вибір, можуть без зусиль знайти те, що їм до вподоби. В українського глядача національних каналів лише три, і вони мають бути не на половину чи третину, а повністю й цілком українськими (виділення наші. – П.І.)” [15].
У наведеній цитаті заслуговують на коментар два концептуальні методологічні моменти. По-перше, виділені нами вирази можуть служити формулюваннями національних імперативів у сфері національного телебачення. По-друге, шановний автор цілком вмотивовано робить і основним критерієм оцінки інформаційного продукту, й найвищим аксіологічним орієнтиром для його творців національно-екзистенціальні константи – “національне відродження України” та “майбуття українського народу”. Важко не погодитися: щоб телебачення України стало українським телебаченням, воно мусить працювати на збереження й розвиток української нації, в тому числі її мови.
У восьмому номері вміщено публіцистично-лінгвонаціологічну статтю Олеся Козулі “Як розмовляємо – так і живемо (Мова винна)”, яка продовжує пекучу для українців націоекзистенційну тему, порушену у роботі В.Дончика. Справедливо критикуючи антиукраїнські пасажі різних актантів сучасного культурологічного процесу (від сумнозвісного “десакралізатора” О.Бузини до “демократичного” філософа М.Поповича), автор наводить чимало фактів, котрі переконливо розвінчують міф про тотальну російськомовність та російськомисленність наддніпрянської України.
Водночас О.Козуля глибоко (бо з національно-екзистенціальних позицій) проникає в суть методологічної бази начебто “центристських” та “демократичних” ЗМІ, ідеї котрих повністю суголосні шовіністичним ідеям частини російськомовної меншини: “…сучасна російська меншина в Україні, хоч і має великі права, не позбулась євразійських колонізаторських рис. Вона ніяк не може змиритися з проголошенням Україною незалежності, не може перетворитися з колонізатора на порядного громадянина України.
З лівими проросійськими газетами в національному та мовному питаннях здебільшого солідарні газети, що називають себе центристськими, ліберальними чи космополітичними і висувають у борні з опонентами загальні гарні поняття – “демократія”, “права людини”, “сучасна цивілізація”, “подолання провінційності”, “традиційні зв’язки” тощо. Насправді вони – спадкоємці більшовицької інтернаціональної ідеї, які в нових умовах намагаються законсервувати провінційне становище українців” [16].
Автор цілком в дусі націоналістичних ідей німецького мислителя ХІХ ст. Фрідріха Ліста (до речі, покладених, за Р.Шпорлюком, в основу ідеології державного будівництва повоєнної Японії) чи українських філософів-націоналістів (того ж Т.Шевченка) вважає пріоритетними для сучасної України саме культурні, національно-духовні проблеми, передусім мовні. Без їхнього вирішення у сучасної держави України немає майбутнього: “…замість українського духовного відродження, сьогодні йде зворотний процес, що є наслідком відсутності серйозної гуманітарної політики й того факту, що основна частина бізнесу України – неукраїнська. (…) …питання мови в Україні – це питання національної безпеки та національної перспективи, і кожен має усвідомити свою особисту відповідальність й визначити своє особисте місце в тому змаганні, що сьогодні точиться навколо питання “бути чи не бути Українській державі” [17]. Останнє речення має виразний національно-імперативний характер.
У цьому ж номері знайдемо різнопланове і цікаве, під будь-яким оглядом, літературно-критичне есе Григорія Штоня “Література українська і література як фах”, що вирізняється на жанровому тлі. Нас не будуть цікавити його численні котроверсійні моменти (як-от твердження про те, що “власне літератури… сучасна Україна не має” [18]), котрі, напевно, й спонукали редакторів часопису дати ремарку: “Редакція не в усьому поділяє оцінки автора”. Для нас важливими будуть ті вічні, з точки зору актуалізованого в літературі національного духу, національно-екзистенційні ракурси, котрі відкриває нам слово українського вченого. Обмежимось найголовнішим.
Як видається, уся гострота авторських оцінок (переконливих, коли йдеться про колоніально-радянські чи неоколоніально-постмодерні явища і, мабуть, не завжди теоретично та історично виправданих, для прикладу, коли йдеться про характеристику того ж Ю.Мушкетика чи В.Медведя) випливає з усвідомлення болючої для Г,Штоня як українського інтелігента правди сьогодення, націоекзистенційна суть котрої зачіпає всіх українців: криза української духовності. І саме література, за автором, може зробити тут вагомий внесок у покращення ситуації, оскільки “покликана не до скарг, а до творення”, “творення духовного дня” [19]. І з цим важко не погодитись.
Важче погодитись з іншим, тим, що вкладає шановний критик в поняття призначення мистецтва слова, де національне чомусь не є пріоритетним (ніби духовне й українське не взаємозумовлені речі), де несприймається справжній шедевр сучасного дискурсу – поема “Берестечко” Ліни Костенко, де виявляється в надрах національної ментальності якась “хронічна ксенофобія” тощо. Але, видається, це є другорядним у даній праці, автор якої перейнятим надзвичайно сутнісним і важливим для новітньої художньої культури: процесами постання літератури, відповідної вимогам актуальної культурно-історичної ситуації. Ідеться про “самонародження поезії, прози, есеїстки й почасти навіть драматургії не авангардної, не постмодерної, не постколоніальної і, само собою, не посттоталітарної, а всього лиш української. Щоправда, з маленьким уточненням: української початку ХХІ століття” [20].
Суто наукову, літературознавчу групу аналізованих текстів, складають насамперед теоретичні, історико-літературні та історико-теоретичні праці.
Концептуальним теоретичним розмислом, котрий має виразну загальногуманітарну методологічну інтенцію, можна вважати працю Івана Дзюби “Метод – це насамперед розуміння”: “Докорінні суспільні зміни останніх десятиріч позначилися на змісті, характері й методології всіх гуманітарних наук” [21]. При цьому проблему застарілості “інституційної, інструментальної, методологічної бази” вчений пропонує вирішувати відштовхуючись від розпрацювання націоекзистенційного концепту української культури: “Ми ще не маємо цілісної картини національної культури як узагальненого вираження зусиль українського народу, його осягів у світорозумінні, релігії, моралі, художньому мисленні, науці й філософії” [22].
У цьому плані особливо важливим методологічним пунктом є утвердження вченим необхідності узгодження новозасвоюваних західних методологій із специфікою власної національної культури: “Потрібне відчуття міри і великий такт дослідника, щоб уникнути методологічного насильства над органікою культури, щоб іти від неї, від її макрорухів і мікрорухів, а не від готового набору роз судкових лекал і від методологічної догми, хай навіть і загальновизнаної на сьогодні – адже й вона завтра виявиться неабсолютною й буде подолана” [23].
Цікавою, під оглядом нашої теми, є й праця Юрія Барабаша “Про дифузійні процеси і явища в історії українського письменства”, де автор зосереджується на “теоретичних аспектах історії української літератури” [24]. Характерним у національно-екзистенціальному плані можна назвати момент, коли дослідник, критикуючи тезу Г.Грабовича про “несуцільність” українського історико-літературного процесу”, утверджує думку про порубіжне (“у певному сенсі”) геополітичне становище української культури і, відповідно, літератури, але при цьому вказує на наявність в межах культурного континууму постійної “національної константи”: “…безперечним є інше: геополітичне становище України – “перехід”, “перетин”, “битий шлях”, – ставши злощасною (хоча, річ ясна, далеко не єдиною) причиною багатьох її трагедій, разом з тим давало у минулому і нині дає українській культурі великий історичний шанс уникнути замкнутості, провінційності, стати відкритою художньою системою з національною константою” [25].
Виразний націоцентричний тезаурус можемо віднайти в роботі Лариси Мороз “Традиції української класики у творчості лесі Українки (стан і напрям досліджень)”, котра якраз намагається з нових теоретичних позицій реінтерпретувати українську класику. При цьому дослідниця свідомо застерігається від типової для сучасного метадискурсу “модерної” та постмодерної “позанаціональної” вульгаризації української літератури: “Останніми часами – відколи з’явилася можливість вести мову про український модернізм і загалом не вважається небезпечним погляд на Україну як на частину Європи, – спостерігаються нові крайнощі: всі, передовсім найкращі, наші письменники початку ХХ ст. з дивовижним поспіхом протиставляються (саме в зазначених аспектах) попередній українській культурі. Парадокс полягає в тому, що ідеологія тоталітаризму, яка нав’язувала літературознавству, крім іншого, реалізмоцентричну концепцію, – все ж не змушувала соромитися національних традицій (хоча й наголошувала на їхньому “зовнішньому” характері). Щоправда називати їх мусили “народними традиціями”, адже вживання поняття нація і всіх похідних від нього, було вельми небажаним, ба навіть заборонялося. Одначе крайнощі до добра не ведуть. Нині в нас магічними стали слова “європейський”, “європеїзація”, й подібні; часом здається, чи не почнемо скоро приховувати й любов Лесі Українки до українських строїв, та й сам її псевдонім станемо сором’язливо виправдовувати” [26].
Дослідниця цілком в націоекзистенційному дусі постулює вагомість усвідомлення (суто герменевтичного) національної традиції для інтерпретації літературного процесу: “…абетковою істиною є те, що в динаміці літературного процесу ніщо нове не виникає з нічого: ґрунт становлять вироблені попередніми поколіннями традиції (можна, звісно, ставити питання: яких митців – “своїх” чи “чужих”) [27].
Досліджуючи, в дусі Томаса-Стернза Еліота, історію української класичної літератури як систему, виявляючи животворні впливи письменників ХІХ ст. на Лесю Українку, вчений підходить до вагомого висновку, що характеризує духовно-історичний зріз буття нації: “Оглядаючись на минуле, маємо всі підстави стверджувати: попри всю видиму дискретність українського історико-культурного процесу, в усі віки його в’язали в єдину систему (багатобарвну – але ж то не мусимо трактувати як ваду!) незримі ниті ідейно-мистецької спадкоємності” [28].
Чимало концептуальних національно-екзистенціальних моментів знаходимо в теоретичному осмисленні фундаментальної постаті українського націоналістичного філософа і літературознавця ХХ ст. Дмитра Донцова Іриною Шляхтою в статті “Явище українського інтегрального націоналізму (західноєвропейський контекст творчості Дмитра Донцова)”. Основний з них полягає в потребі актуалізації в гуманітарному метадискурсі сучасності спадщини класиків українського націоналізму таких, як Д.Донцов, оскільки “зовсім не правильно применшувати роль явища інтегрального націоналізму (і, відповідно, заслуг Дмитра Донцова) в 20-30 рр. ХХ ст., екстраполюючи її на пізніші періоди нашої історії” [29].
Вивчаючи західноєвропейський контекст творчості українського мислителя, дослідниця справедливо вказує на ще один аспект, важливий для усвідомлення оригінальності та автентичності національних ідей для української культури: “Говорячи про “запозичення” всіх цих ідей, ми, проте, хочемо розставити деякі акценти: ідеї, про які велася мова, витали тоді в повітрі, до багатьох з них Донцов дійшов самостійно, а цитати з праць інших авторів використовував лише для посилання на авторитет” [30].
В історико-літературній розвідці Григорія Штоня “Життєсущий талант” актуалізується не лише історико-літературне, але й ширше – національно-культурологічне значення Лесі Українки. І спонукає автора до такої актуалізації національно-екзистенціальне спостереження стану загроженості рідної культури, її денаціоналізації та примітивізації: “Інстинкт самозбереження, що репродукує саме цей різновид духовності не перше вже століття на вітчизняних теренах, втім, йде вже йде на спад; разом із традиційними формами щоденного побуту Україна втрачає також органіку зв’язку з ними. Цим, зокрема, зумовлена її дедалі більш поширювана ряженість під саму себе, тобто делегування суто зовнішніх чи й просто технічних (танок, соло- та хороспів, “наївне” малярство) своїх ознак, навичок спадкоємцям спільноти на ймення “совєтській народ”. Україномовної, зрозуміло, лише про людське око: на сцені, перед телекамерою, мікрофоном тощо. Ця третя, після царської та ленінсько-сталінської, хвиля зросійщення смертельно небезпечна найперше тому, що нею без відчутного опору поглинається обікрадене концертними гопаками та філармонійними бандуристами етномистецтво тих, хто всі інші цивілізаційні поверхи й рівні культури ділив із своїми нищителями” [31].
Виступаючи проти звуження естетики українського новітнього мистецтва виключно до “естетики селянськості” (хоча з цим висновком, мабуть, важко погодитися) автор, однак, слушно вказує на високий інтелектуальний рівень творів Лесі Українки: “Драматургія Лесі Українки стала (і залишається!) практично єдиним, органічно українським за художньою мовою і духовною проблематикою, поетичним організмом, який і ріс, і виростав, і, головне, виріс з одеж ужитково-мистецького мислення, що однойменний народ оберігало. Слово Лесі заповзялося народ ростити. Його ж духовним ресурсом, для чого знадобилося повернути його не в романтизовану свою, а у всесвітню історію, знайти у ній аналоги внутрішньо національних наших хвороб і ці хвороби щонайменше оприлюднити” [32].
У цій роботі безпосередній вихід на націоекзистенційні проблеми, а також на їх осмислення та характеристику, впливає не лише концепція науковця, а й досліджуваний матеріал. У цьому плані характерним прикладом може бути й історико-літературна сильветка Олександра Астаф’єва “Довколишній світ відкривати – краса!”, присвяченій творчості Р.Володимира (Романа Володимира Кухара). Вчений, уважно проінтерпретувавши художній спадок письменника, приходить до вагомого висновку, котрий стосується типово національно-екзистенціальної суті осмислюваного спадку: “Поезія й проза Р.Володимира цікаві тим, що, з одного боку, ніби органічно вписуються в контекст української історіософічної літератури, тієї літератури, що запліднена кирило-мефодієвською традицією, і, можливо, найяскравіше виражена в естетичному кредо поетів-вісниківців, які вважали: поет повинен насамперед формувати націю, будити національну свідомість, а з другого – не зводиться до комбінації патріотичних гасел” [33]. Тут, як і у випадку з письменниками-націоналістами міжвоєнного періоду, висока ідейність творів поєднується із не менш високою їх естетичністю.
Іноді до виразних націоекзистенційних висновків спонукає поглиблений аналіз навіть одного факту. Як це ми спостерігаємо у статті Жанни Ляхової “Український лист Миколи Гоголя”, в якій обґрунтовується українськість цього письменника: “…україномовний лист М.Гоголя, на нашу думку, слід вважати етнопсихологічним і психолінгвістичним феноменом, який автентично стверджує його національну самосвідомість, українську ментальність, задокументовує його неповторну індивідуальність в історії культури України. З другого боку, взаємини М.Гоголя з Ю.-Б.Залеським, незмінний його піїтет до А.Міцкевича, стосунки з іншими польськими емігрантами – це конкретна важлива сторінка не лише культурологічних, а й національно-визвольних взаємозв’язків двох великих слов’янських народів в умовах колоніальної політики Російської імперії” [34].
У роботах історико-теоретичного плану (з переважанням першого чи другого елементів діади) теж знаходимо виразні національно-екзистенціальні тенденції в осмисленні тих чи інших художніх та спекулятивних явищ. Так, наприклад, лесезнавча стаття Лукаша Скупейка “Текст автора як екзистенціал страждання (драматична поема Леся Українки “Одержима”)” розпочинається вагомими метакритичними зауваженнями. Спостерігаючи “модні” різнотлумачення новітніми дослідниками драматичної поеми авторки, вчений зауважує, що в них “не схоплено чогось основного, найважливішого, найзмістовнішого, без осягнення якого кожне критичне судження завжди срийматиметься, образно кажучи, лише як примовка до казки” [35].
Такий ракурс виводить нас на проблему “надінтерпретації” художнього твору (розроблюваного на Заході, зокрема, Умберто Еко), завжди важливого для націоекзистенційної експлікації: витлумачувати художній твір як і будь-якій інший феномен національно-культурного буття слід іманентно, а не через часте гетерономне використання національно нетрансформованих чужокультурних моделей (як ми це бачимо у випадку марксизму-ленінізму чи постмодернізму). У цьому ж, як бачиться, полягає й смисл наступного розмірковування автора: “…у дослідженнях переважають оцінки й критерії, що, як правило, функціонують іззовні, поза текстом і нав’язуються йому під впливом кон’юнктури – історичної, ідеологічної, наукової, суб’єктивної і т.д. З такої, сказати б, “дедуктивної” установки й походять актуальні (“модні”, кон’юнктурні) для певного часу, але по суті не зв’язані з “Одержимою” поняття й категорії, як-от: індивідуалізм, антиклерикалізм, фемінізм, модернізм, ґендер, андрогін та ін.” [36].
Розглядаючи теоретичні проблеми створення нової історії української літератури, Микола Бондар у статті “Українська література класичного періоду: рух крізь категорію художнього”, утверджує сутнісно національний характер мистецтва слова: “Література як література художня здобувається на питомо власне слово, її предмет, що набуває вимірів “художнього”, не задається кимось чи чимось їй позаположним. Українська духовність, зрощена з етнічних глибин, заявлена в художньо-словесній формі як література, переживає відтак свою історію в якісному поглибленні її змістовності, її “драматичних” вимірів” [37].
Вчений наголошує на неможливості наукової інтерпретації історії тієї чи іншої літератури без категорії “національного”: “…і в другій половині ХХ ст. дослідники змушені констатувати, що постановка питання історії літератури як літератури національної неодмінно штовхає до поняття, як видається, чимало давності – поняття “національного духу” (та суміжних з ним), обґрунтованого ще І.Гердером та романтиками. Постпозитивістській, постструктуралістській літературознавчій науці можна було б і відмовитись від нього, – але це привело б до втрати специфікаційної бази конституювання національних літератур, до в чомусь збідненого витрактування (при всьому розширенні розглядуваного об’єкта) літературного розвитку як “єдиного”, загальносвітового (завважмо, що навіть у філософії, вищою мірою “загальній” дисципліні, виявляється сьогодні інтерес до національних форм філософствування). Тим часом про “національний дух”, про національний світогляд тощо, характеристики яких так важко піддаються науковим формулюванням, найдокладніше й найвиразніше може мовити література, художня своєрідність якої виступає їхнім мистецьким маніфестуванням, найвищим рівнем вияву і – на цьому рівні – їхнім же активним визначальником, формувачем їхнього профілю” [38].
М.Бондар обгрунтовано, виходячи саме з глибоко наукових національно-екзистенціальних передсудів, розвінчує “міфологізовані” (додамо – політико-міфологічні) стереотипи сучасного літературознавства, зокрема ті, що стосуються літератури ХІХ століття – її “етнографізм”, перебільшення “пошевченківського епігонства”, демонізація “народництва”, тенденційне непомічання українських витоків модернізму тощо.
Одне з принципових місць виразно окреслює націоекзистенційний характер дослідницької методології. Ідеться про критику погляду на начебто “ущербність української літератури” ХІХ ст., “наївних ремствувань на те, що вона в своєму розвиткові не йшла услід за схемами “розвинутих” літератур, закорінене, з-поміж інших джерел.., і у висловлюваннях Д.Чижевського про “неповноту нації” і “неповноту літератури”: “Авторитетний літературознавець-компаративіст свого часу (йдеться про Б.Г.Реізова. – П.І.) іронічно коментував зміст подібних концепцій: “Нібито “повнота” літератури залежить не від того, що вона повно й широко виявляє історичні завдання народу, а від того, що вона “повторює” те, що відбувається в якійсь іншій країні і що всі “-ізми” в неї на місці” [39].
У деяких роботах знаходимо пряме використання терміну “націоналізм”, який не просто має позитивне (й основоположне!) аксіологічне навантаження в національно-екзсистенціальній методології, але й дозволяє охарактеризувати суть художнього мислення письменників-націоналістів “празької школи”. Так, для прикладу, у здавалося б чисто когезійній роботі Оксани Кривчикової “Стилістична різноманітність “празької школи” як віддзеркалення національних пошуків” знаходимо глибокі спостереження націоцентричного плану, котрі не зменшують, а поглиблюють науково-герменевтичну вартість розвідки: “…незважаючи на всю неоднорідність, стилістичною домінантою творчості пражан є неоромантизм, взаємодія якого з різними напрямами пояснюється саме притаманними йому як художній системі внутрішніми особливостями, а не “спробою модернізму” в українській літературі, що обернулася сукупністю елементів, поверхово вихоплених із різних європейських зразків, їхнім нашаруванням. Взагалі, аналізуючи поезію “празької школи”, для якої питання європеїзації також було центральним, говорити про дискурс модернізму якщо і варто, то не в першу чергу. Набагато важливіше визначити дискурс націоналізму: категорії національного мислення, слова та жести, прояви підсвідомого, архетипічного, моралізаторські повчання, міфопоетичні структури, особливості нової української моделі світу” [40].
Чимало, якщо не найбільше, національно-екзистенціальних методологем можемо знайти у метакритичних розвідках та оглядах. Найхарактернішим прикладом може бути робота Михайла Наєнка “Дискурс сучасної науки про літературу (огляд досліджень з літературознавства 90-х років)”. Дослідник, оцінюючи науковий рівень літературознавчих праць, ставить питання на рівні методологічної верифікації: “Збої, яких припускається сучасне “модерне” літературознавство в оцінках явищ української літератури, знову змушують наголосити на головному для науковця: методології” [41].
Метакритик уважно відслідковує насамперед негативні явища в українському метадискурсі, котрі нівелюють його наукову вартість, змушуючи дослідників фальшувати національну художню дійсність в інтересах тієї чи іншої (фактично політичної) доктрини. Як приклад деструктивної (антилітературознавчої) методології, М.Наєнко слушно наводить фемінізм (чи неофемінізм): “Якщо глянути на те все, що іменує себе літературною критикою в дусі феміністичної методології (включно з головними настановами її найавторитетніших стовпів – Сімони де Бовуар та Кейт Мілет), то впадає в око насамперед безперспективність і цілковитий плагіат її теоретичної бази. Адже в структурі цієї бази незмінно проглядає всього-на-всього одно проблема: як жінкам позбутися чоловічного шовінізму, насилля, експлуататорства, які найбільше виявляються в інтимній сфері. (…). …модель названої феміністичної проблеми (про прагнення жінки визволитися з-під влади експлуататора-чоловіка) як дві краплі води схожа на модель марксистської псевдотерапії про залежність гнобленого пролетаріату від гнобителя-буржуа” [42].
Далі автор обґрунтовано доводить (через аналогію із соцреалізмом) обмеженість, надмірну редукованість феміністичного підходу, котрий, зрештою, призводить до надінтерпретації: “Достатньо… пролетаріату перемогти свого експлуататора – і світле майбутнє комунізму в кожного в кишені. Перенесена в царину художньої творчості, ця модель, як відомо, дала соцреалізм. То що ж, фемінізм як методологія пропонує нам ще один різновид соцреалізму? Адже навіть у скромному естетичному обличчі фемінізму проглядається чи не найбільш вульгарна позиція, коли персонажа-героя кожного твору цілком ототожнюють із його автором” [43].
Переглянувши основні феміністичні роботи основних авторок (С.Павличко, О.Забужко, Н.Зборовська, В.Агеєва), науковець приходить до вагомого і суто національно-екзистенціального висновку: “…українському фемінізмові бракує національної гідності і тому він послідовно, як колись більшовики, керується космополітичними поглядами на сам феномен України та її літератури. Робиться це інколи без прихованої тенденційності й навіть усупереч очевидному” [44].
Згодом вчений розглядає постмодерні дослідження, в яких несправедливо протиставляються модернізм і народництво. Така антагонізаця двох дискурсивних феноменів невиправдана з точки зору національної концепції української культури: “Незаперечно, що українська література в ХХ ст. таки мала модерністський досвід, але зовсім недоречним видається прагнення перетворити опозицію модернізму – народництва на перманентне й украй антагоністичне протистояння” [45]. Науковий же підхід насправді не цурається національного. Саме через нього стає “зрозумілим, що, скажімо, те ж народництво, огуджене С.Павличко на користь “європейського модернізму”, має теж європейське походження.., а “космополітизм” модерністських шукань насправді не такий уже й космополітичний… У кожній літературі він мав суто своє національне обличчя і через те й цікавий для кожної іншої нації як неповторний феномен” [46].
З іншого боку, автор відзначає роботи, скажімо того ж Г.Штоня, в яких продемонстровано “органічну приналежність суто “народницької”, як дехто вважає, прози України ХІХ–ХХ ст. до явищ природно філософських, націєзнавчих і націєтворчих” [47].
Особливу увагу до себе (і досі!) в літературознавстві зламу століть привертає книга Стефанії Андрусів “Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.” (2000). Цю блискучу й фундаментальну теоретико-історичну працю ширше обговорювано на сторінках часопису в сьомому номері – “Книжка Стефанії Андрусів: ще раз про модус національної ідентичності”. Серед метакритичних робіт помітною націоекзистенційною позицією виділяються дві – Н.Колесниченко-Братунь та П.Іванишина.
Наталя Колесниченко-Братунь звертає увагу на “феномен Андрусів” й експлікує його цілком в національно-екзистенціальному плані: “Феноменом Андрусів” можна назвати вміння, занурившись у філософський постмодерн, сучасні (мабуть, не такі вже й нові, але актуальні) методики досліджень, зберегти національну ідентичність українського вченого” [48].
Позірно близький до постмодерного дискурс авторки насправді сутнісно інший, бо “ведеться задля конкретної мети: з’ясування проблеми кодів національної ідентичності Галичини, обґрунтування етноохоронних функцій її культури” [49]. Звідси й “об’єкт дослідження С.Андрусів – не весь літературний комплекс 30-х рр. ХХ ст., а лише ті його тексти, що втілились у націотвірних жанрах, а саме: в історичній белетристиці, яка актуалізувала історичні аспекти національної само тотожності, у творах на “сільську” тему, в жіночій літературі і тій західноукраїнській поезії, яка “підтримувала національну ідентичність на рівні актуалізації першоелементів національного образу світу, дитинства народу й дитинства його мови” [50].
Петро Іванишин, високо оцінюючи книгу С.Андрусів, звертає увагу на імпліцитну (окрім експліцитної – неоміфологізму) домінанту монографії – власне національно-екзистенціальну методологію: “…найвідомішим її художнім втіленням стала творчість Т.Шевченка, а ідеологічним – теорія та практика українського націоналізму” [51]. Як наслідок, “критерієм оцінки… впродовж всієї праці стає корисність і важливість того чи того елемента, факту, феномена, закономірності для збереження нації, національної ідентичності, національної культури, в даному випадку – в космологічному вимірі” [52].
Серед інших доречно відзначити й наукову рецензію Ігоря Набитовича на монографію Миколи Ільницького “Драма без катарсису: Сторінки літературного життя Львова першої половини ХХ століття” (1999), яка завершується концептуальним націоекзистенційним висновком: “Створити історичний контекст, передати дух жорстокої тоталітарної епохи, що калічила, зводила до одного – про радянського – знаменника душі митців, авторові, як видається, вдалося. Книжка М.Ільницького про триактну драму, яка не завершилась катарсисом, – ще одна важлива сторінка в історії Книги Буття української культури” [53].
Таким чином, отримуємо цілий спектр можливих національно-екзистенціальних ракурсів розгляду української літератури (проблем, настанов, імперативів тощо), котрі переконливо доводять, що наука про літературу не просто сума теоретико-аналітичних схем, вона складає органічну ділянку національної культури. Більшість із них ми б сформулювали (не претендуючи на остаточність) так:
- пріоритетність збереження і утвердження української національної ідентичності (М.Жулинський, В.Дончик);
- вироблення в сучасності “культурно-духовного імунітету” (М.Жулинський);
- утвердження української мови, її чистоти (В.Дончик);
- поборення антиукраїнських тенденцій в українському інформаційному просторі (В.Дончик);
- розвінчання антинаціональних політичних міфів (В.Дончик, О.Козуля);
- приведення у відповідність сучасної української культури вимогам часу із одночасним збереженням її національної самобутності (Г.Штонь, М.Наєнко);
- методологічне оновлення української гуманітаристики (І.Дзюба, М.Наєнко);
- нове теоретичне (в тому числі й націоекзистенційне) осмислення історії української літератури (Ю.Барабаш);
- важливість вивчення національної традиції для інтерпретації історико-літературних феноменів (Л.Мороз, Ж.Ляхова);
- актуалізація в сучасності ідей класиків українського націоналізму (І.Шліхта, О.Кривчикова);
- утвердження інтелектуалізму українського мистецтва (Г.Штонь);
- збагнення вагомості для сучасної літературної України творчості національно заангажованих письменників діаспори (О.Астаф’єв);
- обмеження новітніх “надінтерпретаційних” (У.Еко) тенденцій художнім текстом (Л.Скупейко);
- вивчення української духовності через українську літературу і навпаки (М.Бондар, І.Набитович);
- увага до феномену націоналізму, його націотворчої ролі в плані художньої творчості (О.Кривчикова);
- верифікація західних методологій українською художньою дійсністю, ширше – українською культурною традицією (М.Наєнко);
- утвердження національної ідентичності в процесі осмислення української літератури (Н.Колісниченко-Братунь, П.Іванишин).
Навіть такий доволі вибірковий огляд (в межах публікацій в одному журналі за один рік) дозволяє зробити два вагомі, на наш погляд, висновки:
а) по-перше, майже ніхто з авторів (за одним-двома винятками) свідомо не відносить себе до сповідувачів національно-екзистенціальної методології, однак це не заважає їм перманентно використовувати національно-екзистенціальні методологеми, піднімати націоекзистенційні проблеми, робити вагомі для утвердження національної ідентичності висновки. Це спонукає нас говорити не тільки про іманентний українській культурі (вужче – науці) характер національно-екзистенціальної методології, а й про її глибинну загальногуманітарну суть: ця герменевтична стратегія є базовою (опорною, завжди присутньою) для українського метадискурсу, без неї важко говорити про українськість наукових розмислів того чи іншого дослідника;
б) по-друге, неповнота й фрагментарність вираження, часта непослідовність, аж до контроверсійності, використання (навіть в роботах одного автора) націоекзистенційних методологем, на нашу думку, зумовлена відсутністю опорних теоретичних робіт з теорії та історії національно-екзистенціальної методології, котрі сприяли б усвідомленню базовості цієї інтерпретаційної системи.
Ця, як переконуємось, актуальна для постімперської української науки методологія чекає ще на своїх теоретиків. Тоді, сподіваємо, її практиків ставатиме дедалі більше.
- Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич: ВФ “Відродження”,1992. – С.122.
- Там само. – С.6.
- Іванишин В. Непрочитаний Шевченко. – Дрогобич: ВФ “Відродження”,2001. – С.9.
- Іванишин П. Національно-екзистенціальні передсудження як засіб подолання хибної інтерпретації // Збірник на пошану професора Марка Гольберга. – Дрогобич: Вимір,2002. – С.54.
- Там само. – С.55.
- Там само. – С.56.
- Слово і час. – 2001. – №1. – С.4-5.
- Там само. – С.5.
- Там само.
- Слово і час. – 2001. – №2. – С.68-69.
- Там само. – С.69.
- Там само.
- Там само.
- Там само. – С.70.
- Там само. – С.70-71.
- Слово і час. – 2001. – №8. – С.70.
- Там само. – С.72.
- Слово і час. – 2001. – №8. – С.33.
- Там само. – С.36.
- Там само. – С.38-39.
- Слово і час. – 2001. – №7. – С.4.
- Там само. – С.4-5.
- Там само. – С.10.
- Слово і час. – 2001. – №8. – С.18.
- Там само. – С.20.
- Слово і час. – 2001. – №2. – С.28.
- Там само.
- Там само. – С.34.
- Слово і час. – 2001. – №7. – С.80.
- Там само.
- Слово і час. – 2001. – №2. – С.4.
- Там само. – С.5.
- Слово і час. – 2001. – №6. – С.73.
- Слово і час. – 2001. – №12. – С.65.
- Слово і час. – 2001. – №11. – С.74.
- Там само.
- Слово і час. – 2001. – №7. – С.37.
- Там само. – С.39.
- Там само. – С.45.
- Слово і час. – 2001. – №10. – С.72-73.
- Слово і час. – 2001. – №8. – С.22.
- Там само. – С.23.
- Там само.
- Там само. – С.24.
- Там само. – С.25.
- Там само. – С.27.
- Там само. – С.30.
- Слово і час. – 2001. – №7. – С.56.
- Там само.
- Там само. – С.57.
- Там само. –С.60.
- Там само.
- Слово і час. – 2001. – №7. – С.89.
2002 р.