Минуле і майбутнє “Тризуба” у політичному вимірі

 

 

Петро Іванишин

 

Минуле і майбутнє “Тризуба”

у політичному вимірі

 

 

Заснована у 1993-му році Всеукраїнська організація “Тризуб” імені Степана Бандери за двадцять п’ять років свого існування, без належної державної та суспільної підтримки, без адекватного фінансування й піару, часто переслідувана й паплюжена, і навіть не зареєстрована жодною із влад, ‒ все ж зуміла стати чимось значно більшим, ніж просто одним із численних громадських патріотичних об’єднань. І несподівано для багатьох змогла відіграти важливу роль не лише в громадському, а й ідейно-культурному та політичному житті постколоніальної України.

“Тризуб” замислювався своїм засновником та провідником, членом Проводу ОУН(р) сл. п. полковником Василем Іванишиним (1944-2007) як структура вузькофункціональна. Передусім він створювався як громадська молодіжна націоналістична організація орденського типу, покликана вирішувати три основні завдання в контексті культивування й утвердження національної ідеї: вишкільно-виховну, пропагандивну та націозахисну.

Вишкільно-виховна робота в Організації завжди була спрямована на героїчний виховний ідеал націоналіста-“бандерівця”, на сформування рис воїна української національно-визвольної революції, “державника, соборника, революціонера” (за Є.Коновальцем). Тобто на культивування в молодої людини ідейної переконаності, високої духовності, спортивності, морально-психологічної та фізичної готовності до боротьби за свободу і незалежність, державність і процвітання українського народу, нерозривної єдності Ідеї і Чину в ім’я нації.

В основі пропагандивної роботи “Тризуба” незмінно перебувала орієнтація на могутню, перевірену часом традицію класичного українського націоналізму (від Т.Шевченка й І.Франка до Д.Донцова й С.Бандери), на найвищі людино-, націо- та державотворчі ідеали (Бог, Україна, Свобода), на українську національну ідею як ідею державності української нації, на єдність українського національно-визвольного і державотворчого руху, де національний орден (ОУН) неодмінно розглядався як єдино можливий для українців фактор політичної консолідації та державотворення, на постійну настанову боротьби “ЗА” та ін.

Націозахисна діяльність Організації реалізовувалась не тільки у широкому діапазоні форм і методів, але й проблематики, бо, як наголошував Провідник В.Іванишин: “…усе, що шкодить нації, загрожує їй і державі, має бути об’єктом нашої уваги і дії” (“Українська ідея і перспективи націоналістичного руху”). Тому “Тризуб” провів чимало націозахисних акцій, спрямованих проти діяльності москвофілів-реваншистів, особливо червоного, комуністичного зразка, носіїв імперських ідеологій, повпредів космополітичних доктрин, борців із християнськими вартостями, пропагаторів різних форм сатанізму і морального розкладу та ін. Чимало було також протистоянь антинародним, антидержавним та антинаціональним діям влади й опозиційного політикуму, що засвідчили обидва Майдани, а також протистояння російській агресії з 2014 р.

Передусім через такого типу діяльність “Тризуб” сформувався як унікальна молодіжна організація, котра в принципі не здатна вичерпати свої основні завдання та функції. І то не лише на цьому постмайданному етапі державотворення, коли неоколоніальна стратегія розвитку й режим внутрішньої окупації суттєво послабилися, але загроза російського вторгення, космополітичної глобалізації та реваншу промосковських сил вельми відчутна. Бо, запитаємо себе, навіть коли буде здобута й повноцінно розбудована українська національна держава – УССД – чи зникне потреба у молодих націоналістах? Чи не вони повинні б стати кадровим резервом для різноманітних державних, громадських та партійних структур? Чи не їм належатиме важлива роль у відстоюванні національної та християнської суті нашої держави? Звернімо увагу, навіть утверджена й розбудована Вселенська Церква чомусь не обходилась і не обходиться без численних релігійних орденів.

Водночас в силу різних обставин “Тризубові” довелось так чи інакше виконувати низку інших, початково непритаманних йому функцій: ідеологічну, видавничу, освітньо-наукову, філософсько-методологічну, інтеграційну, правоохоронну, військову та ін. Серед них була і функція політична. Звичайно, будь-який громадянин чи обʼєднання так чи інакше виконують цю функцію, беручи безпосередню, практичну участь у політичних процесах, наприклад, у виборах. Однак політика це не лише практика, це ще й теорія державного будівництва. Тому основним субʼєктом політичного процесу є той, хто випрацьовує ідеологію державотворення, пропонує громаді власне бачення її реалізації та стає фактором формування політичного суспільства.

Стати активним учасником української постімперської політики “Тризуб” як громадську організацію змусили не владолюбні амбіції його керівництва, а драматичні умови політичного формування. З цього погляду в історії “Тризуба” виокремлюються три основні періоди. Перший (1993-1999) повʼязаний із заснуванням організації та її функціонуванням у системі націоналістичних структур під політичним керівництвом ОУН (р), згідно із розпрацьованою В.Іванишиним “теорією птаха”, де головою був Провід ОУН, одним крилом політична партія КУН, а іншим – “Тризуб”. Однак деструктивні процеси всередині націоналістичного руху, передусім повʼязані із сепаруванням КУН-у та втратою ОУН своєї орденської суті, призвели до зруйнування цієї системи. Тому під час другого періоду (1999-2003) “Тризуб” існує як самостійна громадська структура, самостійно бере участь у політичних процесах і самостійно випрацьовує у 2001-2003 роках “Програму реалізації української національної ідеї у процесі державотворення” (авторства В.Іванишина) як основний політичний орієнтир своєї діяльності.

У третій період (2003-2014) Організація продовжує вести самостійну політичну діяльність, базовану на націоцентричній “Програмі”, на основі націоналістичних критеріїв підтримує або не підтримує ті чи інші політсили, планує відродження національного ордену, виступає співтворцем блоку “Рух за націю”, з ініціативи Дмитра Яроша розпрацьовує у 2012 році проект власної політичної структури – “Української політичної організації «Тризуб»”, категорично відмовляється визнавати режим президента Віктора Януковича, очолює радикальну частину протестувальників під час Зимового Майдану у 2013-14 рр. й під проводом Д.Яроша та низки інших тризубівців створює Військово-політичний рух “Правий сектор”, ще пізніше ­– Національний рух “Державницька ініціатива Яроша”. У цей період і пізніше чимало діючих та колишніх тризубівців активно себе проявили у складі різних громадсько-політичних, передусім націоналістичних, структур: Свободи, КУН-у, Правого сектору, Національного корпусу, ДІЇ та ін. А також в органах державного управління як депутати різних рівнів та навіть міністри.

Щоправда, в силу обʼєктивних причин до подій 2013-14 рр. Організація прийшла суттєво ослабленою, а тому активна участь у народному повстанні проти режиму Януковича, у російсько-українській війні, в інших політичних процесах призвели до майже зникнення “Тризуба”, до розпорошення його членства в різних обʼєднаннях, збройних силах та добровольчих формуваннях. У декого навіть створилась ілюзія, що “Тризуб” як організація вже не потрібний, що своє завдання він начебто виконав. Але життя показало, що це далеко не так. Воно показало, що перемога над злочинним режимом не завжди є перемогою національної ідеї, що патріотична та державницька свідомість не обовʼязково переростає у націоналістичний світогляд, що успішні повстанці та солдати не завжди є відповідальними революціонерами, що люди орденського типу не завжди можуть перетворитись на людей партії, що революціонерам важко шукати політичні компроміси, що ставати жертвами політиканських шахраїв та робити болючі політичні помилки здатні, на жаль, і досвідчені націоналісти тощо. Але показало воно ще одне: ні влада, ні опозиція, ні жодна із громадських чи політичних структур не займається, бо не вміє або й не повинна займатися, систематичним вихованням молоді в національно-орденському дусі, в дусі національних Ідеї і Чину, в дусі класичного націоналізму та традиційного християнства. Тому так гостро постала потреба відродження Організації у 2017-му році, а значить накреслення можливих майбутніх шляхів участі “Тризуба” у політичному житті України також.

А ці майбутні шляхи прямо залежать від творчого розвитку Центральним Проводом Організації успішного політичного досвіду та врахування досвіду негативного попередніх періодів. Політичний шлях “Тризуба” завжди визначався генеральною національною метою та основними засадами політичної діяльності так чітко виписаних у працях тризубівських ідеологів, передусім у В.Іванишина. Пригадаємо їх.

“Тризуб” – організація націоналістична, тому визначальною метою його завжди була боротьба за державність нації та національне народовладдя, тобто – за УССД. За УССД, а не за владу.

“Тризуб” – організація орденського типу, яка довела свою спроможність формувати і включати в боротьбу справді націоналістичні кадри, а тому ця її суть не може бути змінена за жодних умов. Але таке кадрове донорство, не повинно приводити до знищення Організації.

“Тризуб” – організація вузькофункціональна, створена для виконання вишкільно-виховних, пропагандивних та націозахисних завдань, які потрібно здійснювати постійно, а в практичну політику втручатися саме через реалізацію цих функцій.

“Тризуб” – організація ідейна, котра культивує у своєму середовищі і в суспільстві непереможну і конструктивну ідеологію українського націоналізму. “Тризуб” мав і надалі повинен мати ідейно вишколені інтелектуально-творчі кадри, а тому зобовʼязаний виробляти на націоналістичних ідейно-світоглядових засадах нові концепції, моделі, програмні напрямні та пріоритети політичної реалізації націоцентричної ідеології в нових умовах. Соратником у цьому питанні для Організації є створений у 2007 році колишніми тризубівцями і за підтримки “Тризуба” Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова.

“Тризуб” – організація бандерівська, а тому не міг і не може стояти осторонь доленосних для народу подій і процесів, до яких належать і вибори. При цьому тризубівська участь у них може не обмежуватись тільки пропагандивною і націозахисною діяльністю, але й виражатися у прямій чи опосередкованій підтримці окремих кандидатів, партій чи блоків. Однак це має здійснюватися тільки з принципових, ідейних позицій: коли ті, хто зацікавлений у підтримці організації, так чи інакше приймають тризубівські ідеї і допомагають “Тризубу” в його націоналістичній діяльності по цілій Україні (“Політична функція ВО “Тризуб” ім. С.Бандери”).

“Тризуб” завжди доносив до свідомості широких мас та політикуму незаперечну націоналістичну істину: доки український народ не розвʼяже своєї головної внутрішньополітичної проблеми, не створить власної національної держави, не узаконить свого права творити державу, формувати і контролювати владу, доти жодна інша його проблема не буде вирішена на його користь. Тому основною метою політичної діяльності в Україні була й залишається реалізація української національної ідеї – здобуття, закріплення і розбудова національної держави. При цьому в контексті окупації Криму й частини Донбасу, й тривання російсько-української війни ще відповідальнішою повинна стати політична позиція націоналістів. Слід обовʼязково провести якісні, революційні зміни та перетворення в інтересах української нації, але при цьому не ослабити і не поставити під загрозу саме існування української державності та незалежності (“Програма реалізації української національної ідеї у процесі державотворення”).

Як вчить історія: навіть неоколоніальна державність дає кращі стартові можливості для реалізації національної ідеї, ніж колоніальна бездержавність. У цьому плані слід обовʼязково завершити національну революцію, але розглядати її в якості всенародного повстання можна лише як крайній варіант. Набагато перспективнішим у нашій ускладненій війною ситуації є варіант революційний – через демократичний механізм. Цей мирний варіант реалізується, коли обʼєднаний національною ідеєю народ шляхом виборів змінює відповідно до завдань національного державотворення законодавчо-представницьку гілку влади, яка, спираючись на постійну підтримку озброєного й організованого національно ідеєю народу, докорінно змінює законодавчими актами саму суть держави і відповідно до цього реформує інші гілки влади. (“На розпутті велелюднім”). Зробити це цілком реально через українські партії, сконсолідовані українською національною ідеєю (“Українська ідея і перспективи націоналістичного руху”). І тут завданням “Тризуба” є апелювати передусім до тих націоналістичних та державницьких політсил, котрі в основу партійних програм так чи інакше взяли чи візьмуть “Програму реалізації української національної ідеї у процесі державотворення”.

Для пришвидшення відродження й розбудови Організації, а також для успішно виконання основних функцій та ефективнішої участі у політичному процесі Центральному Проводові варто поміркувати ще над двома ідеями полковника В.Іванишина: відродження Головної Ради із числа фундаторів Організації та створення станиць “Тризуба” на місцях із числа симпатиків. Навряд чи втратила актуальність й інша ідея Провідника, з котрою варто йти до політиків: створення національних громад як органічних клітин національної держави.

Загалом політичне майбутнє “Тризуба” визначалося й визначатиметься лише в контексті майбутнього збереження суті Організації як унікальної молодіжної націоналістичної структури орденського типу, існування котрої визначається генеральною та незмінною національною метою, як на цьому наголошував його засновник: “…реалізація української національної ідеї, тобто державне самоутвердження української нації у всіх сферах суспільного життя, створення на українській землі української національної держави із всеохопною системою українського національного народовладдя, побудова Української Соборної Самостійної Держави (УССД) як форми, засобу і гаранта всебічного відродження, розвитку і буття в часі української нації”. Саме за ставленням до цієї нашої національної мети і до нашої боротьби за право українців мати власну державу і бути господарями своєї долі на своїй власній землі варто оцінювати і окремих людей, і громадські та політичні обʼєднання, і структури та функціонерів влади, і політику іноземних держав та сил (“Програма реалізації української національної ідеї у процесі державотворення”). Усе інше – другорядне або хибне.

З “Тризубом” – переможемо!

І хай допоможе нам Бог!