Микола Євшан Національне виховання Гадки і мрії

Микола Євшан

Національне виховання

Гадки і мрії [1]

Справу виховання наша інтелігенція переказала майже виключно призначеним для того людям, платним учителям, школі. Школа мала в означенім часі „виховати” дитину, т. є. виробити в ній здібність „обняти посаду”. І коли у нас були які турботи про школу, коли виражали які-небудь питання та проблеми педагогічні, то про них мали говорити лише „педагоги”, люде, „які з того жиють”. Була тільки одна справа, пекуча і тісно зв’язана з нашим життєм, – се постулят рідної школи. Рідна школа – се та сама московська, чи польська школа, з тим самим пляном наук і змістом навчання,– тільки „з язиком викладовим руським”, та обслугувана „своїми” людьми. Отже постулят української мови як мови викладової – се було властиво maximum наших стремлінь. Чим мала жити та рідна школа, що мало бути її змістом, тим не займалася ані наша педагогічна література, ані сама суспільність. Те все мав рішити сам учитель. Наслідки того такі, що хоч ми в Галичині та на Буковині мали українські школи, то все таки української” інтелігенції з них вийшло дуже: мало, менше навіть як з польських. Початки рідної школи були, але української школи ще не було. А не було з двох причин, раз, що справу виховання ми вважали за справу „фахових” людей; а не за справу цілої нації – а по друге, що ми головну увагу звертали на форму, а не на зміст того, що нам мала дати рідна школа. Одним словом, не була постановлена в повній основі справа національного виховання в повнім того слова значінню.

Аби увійти відразу in medias res,[2] скажу; немає ніякого загального виховання, виховання не національного, яке могло би в однаковій мірі заспокоїти всякі національні типи і характери, не нарушуючи їх духової рівноваги та не затираючи їх індівідуальности. Коли Англійці, Французи, Німці, Москалі, Подяки і т. д. говорять про вихованнє, то очевидно мають на думці тільки таке вихованнє, яке відповідало би в потребам, культивувало їх позивні національні прикмети та зберігало зміст їх національної психіки, а не убивало його. Отже, не має властиво виховання, яке би було щодо змісту спільним для всіх, всяке виховання остаточно сходить на національне виховання. Зміст виховання і його тенденції мусять – після того відповідати конкретним обставинам національного життя, рахуватися з народною психікою і її потребами, кристалізувати неначе характер нації та давати напрям її моральному розвиткові. І коли ми говоримо про рідну школу, про українське вихованнє, то повинні собі ясно здавати справу, що в основу всіх наших педаґоґічних міркувань і цілого педаґогічного пляну, обчисленого не на роки, а на десятиліття і століття, мусить увійти передовсім і насамперед українська національна ідея, ідея утримання національної волі українського права як утримання національної волі і українського права як ultima ratio нашої школи і виховання взагалі. Ми можемо говорити тільки про українську школу, українську по формі і змісту, всяка инша школа, хоч би навіть „з язиком викладовим руским” (коли він одинока прикмета нашої школи) стає для нас безпредметова, бо затирає, коли не вбиває зовсім, національну психіку та індівідуальність. Сього, думаю, доказувати не треба нікому, кождий, хто перейшов чужу школу, може се підтвердити. І коли з того боку розглядати, справу, школи на Україні, школи, яка з малими виїмками в Галичині та на Буковині, не могла бути до недавна національною навіть чисто формальною, – то прийдемо до парадоксального висновку, що всяка освіта і всяке виховання будучи не національними, т. є. не українськими, було „для. нас шкідливим, – і анальфабетизм можна вважати до певної міри за „щастє в нещастю” і за свого рода „опікуна”, який широкі маси українського народу „хоронив” від денаціоналізації. Бо дійсно: що нам могло помогти накливування до боротьби з анальфабетизмом, що могло нам помогти навіть зменшеннє % анальфабетів, а навіть їх викорінення, коли ми, вивчивши їх читати і писати, не могли їм дати національного виховання, того живущого слова на ціле життя, не могли напоїти їх цілющою водою, яка би охоронила їх відтак раз на все від чужих, впливів та билася в них живим національним почуттєм? Вивчивши всіх анальфабетів читати і писати ми ще не дали їм виховання, не рішили головної проблеми: усвідомлення нації. Ще треба їх далі не випустити з рук, виховувати: надихати широкі маси живою думкою, показати їм дальшу дорогу і дати їм певний компас, який би їм не дав збитися з дороги. Так рідна матір не випускає з своїх рук дитини і не дає їй відійти на „другу вулицю” так довго, поки не має певности, що дитина не заблудить і сама знайде дорогу до дому, – хоч дитина давно уміє ходити.

Що саме формальне вихованнє, отже освіта і знання, які давала нам школа хоч би й рідна, ще нічим не є, се показує найкраще приклад української інтелігенції. Вона прецінь кінчила середні і вищі школи, має всякі потрібні патенти, а все таки лише в дуже малій мірі ставала дійсною інтелігенцією, душею, серцем і мозком нації, мало взагалі українщилася. Найважнійшим завданнєм нашого шкільництва було: продукувати як найбільше інтелігенції, а ніхто не питав, яка вона має бути і як треба її виховувати, аби вона була українською, інтелігенцією з повнім того слова значінню. Не було в нашій педагогічній праці дійсно педагогічної української думки, яка працювала би після одної системи і проводила консеквентно одну ідею. Кажучи трівіяльно: наша педагогія працювала на збут, не маючи на увазі свого ринку, тим самим працювала de facto для чужого ринку, виховувала і посилала українських „холопів” на службу чужим культурам, а не організувала і забула організувати свій ринок, українську національно-культурну базу, яка притягала би відтак всі інтелігентні сили.

Це занедбаннє нашої педаґоґії прийшлося нам відпокутувати в хвилі, коли треба було рук для будовання української державности, коли серед мас прокинувся з повній силі історичний інстінкт і виявилася народня воля, а не стало її екзекутиви. Замало маємо інтелігенції? Можливо, але я переконаний, що й та інтелігенція, якою в даний момент нація розпоряжає, могла би в повні виповнити своє завданнє. Якби квалітативно була инша, т. є якби мала була те, що називаємо національним вихованнєм. І тепер, власне, може в найбільше невідповідний та неприхильний для сього час, ми стаємо око в око з пекучою проблемою, що не терпить найменшої проволоки з проблемою нового виховання.

Не педагогічний момент або краще, не лише педагогічний момент сього вимагає. Педагоґічний момент може вимагати і вимагає обновлення чи реформи певних істнуючих галузей шкільництва, організації нових форм або усунення старих, і т. д. Але момент національний, політичний, і соціяльний, той власне час, який переживає наша нація, вимагає чогось більше як реформи: вимагає зовсім нового ґрунту під виховання, вивертає з коріннєм старі педагогічні наші традиції. Революція розбила основи старого ладу, старий світ валиться і серед огню та бурі показалися горизонти нового світа. Якже серед того всього може утриматися наше старе поколіннє, що виросло в неволі, старі ідеольогії, пристосовані до тої неволі, старий лад, який був укріпленням того рабства, а врешті старе вихованнє і що робило нас „холопами”? Се було би зрадою супроти відвічних устремлінь людства, коли ми про ті стремління говоримо і віримо в них, – замкнути очи на те, що діється на наших очах і недооцінювати революції, на шлях якої вступило людство, кров’ю зазначуючи свої сліди. І коли можна говорити тепер про якийсь найперший обов’язок Українця, в той час, як він рішився під­нести і свій голос і намагається стати рівноправним членом сім’ї народів, – то се обов’язок забути про все, чим він донедавна був. Нашому поколінню припало те почесне завданнє: будувати основи нової України, віль­ного народу. Але нікому не повинно бути більше ясним як нам, що може будувати віль­ну Україну тільки поколінне, яке – кажучи словами Фіхте – „стратило свою дотеперішну істоту і світ”, ґрунтовно про них забуло…

Ми проголосили самостійність України і твердо порішили будувати свою національну державу. Ми поставили українських жовнірів боронити української землі і битися за її границі. Ми наладжуємо державний апарат і ухвалюємо закони, які мають нормувати українське життє. Заспівали поети: „Яка краса – відродження країни!” А все-таки серце не перестає чогось щеміти і неспокійно битися „за будучність рідного краю, якась трівога гніздиться в наших душах і все наново пхає нас в обійми сумніву, не дає нам певности завтрішнього дня, параліжує наш розмах і примушує нас вічно за чимсь чи за кимсь огля­датися, шукати „помочи”. Єсть українська держава, а не має в ній українських горожан, а властиво того Бога, в якого би всі ми одна­ково вірили і йому служили. Маємо зверхну форму, а нема змісту, який би її виповнив. Се момент, коли хочете, більше ніж серйозний, навіть трагічний. Без него неможлива екзистенція українського національного організму, як неможлива церква без вівтара. (тут очевидно продовження, а може й справді немає сторінки)

ІІ

Справу виховання наша інтелігенція переказала майже виключно призначеними виключно для того людям, платним учителям, школі. Школа мала в означенім часі „виховати” дитину, т. є. Виробити в ній здібність „обняти посаду”. І коли нас були які турботи про школу, коли виражали які-небудь питання та педагогічні проблєми, то про них мали говорити лишень „педагоги”, люди, „які з того жиють”. Була тільки одна справа пекуча і тісно зв’язана з нашим життям, – се постулят рідної школи. Рідна школа – це та сама московська чи польська школа, з тим самим пляном наук і змістом навчання, – тільки „з язиком викладовим руським”, та „обслуговувана своїми людьми”. Отже, постулят української мови як мови викладової – се було властиво maximum наших змагань. Чим мала жита та рідна школа, що мала бути її змістом, тим не займалася так дуже ані наша педагогічна література, ані наша суспільність. Те все мав рішити сам учитель. Наслідки того такі, що хоч ми в Галичині та на Буковині мали українські школи, то все-таки української інтелігенції вийшло, часом навіть менше як з польських. Початки рідної школи були, але української школи ще не було. А не було з двох причин: раз, що справу виховання не вважали за справу „фахових” людей, а не за справу цілої нації – а по-друге, що ми головну увагу звертали на форму, а не на зміст того, що нам мала дати рідна школа. Одним словом, не була поставлена в повній основі справа національного виховання в повнім того слова значінню.

… не має ніякого загального виховання, виховання ненаціонального, яке могло би в однаковій мірі заспокоїти всякі національні типи і характери, на порушуючи їх духової та не затираючи їх рівноваги… Зміст рівноваги та його тенденції мусять… відповідати конкретними обставинам національного життя, рахуватися із народною психікою і її потребами, кристалізувати неначе характер нації та давати напрям її моральному розвиткови. І коли ми говоримо про рідну школу, про українське виховання, то повинні собі ясно здавати справу, що в основу всіх наших педагогічних міркувань і цілого педагогічного пляну, обчисленого не на роки, а на десятиліття і століття, місить увійти насамперед українська національна ідея… Ми можемо говори і думати тільки про українську школу, українську по формі і змісту, всяка наша школа, хоч би навіть „з язиком вик ладовим руським” …, стає безпредметова, бо затирає, коли не вбиває зовсім, національну психіку ті індивідуальність… Коли з того боку розглядати справу школи на Україні, школи, яка з малими виїмками в Галичині та на Буковині не могла бути до недавна національною навіть чисто формально, – то прийдемо до парадоксального висновку, що всяка освіта і всяке виховання, будучи національним, т.є. неукраїнським було для нас шкідливим, – і анальфабетним можна вважати до певної міри за „щастя в нещастю” і за свого рода „опікуна”, який широкі маси українського народу „хоронив” від денаціоналізації. Бо дійсно: що нам могло помогти накликування до боротьби з анальфебитизмом, щ нам могло помогти навіть зменшення % анальфабетів, а навіть їх викоріння, коли ми не могли їм дати національного виховання…? Вивчивши всіх анальфабетів читати і писати, ми ще не дали їм виховання, не рішили головної проблеми: усвідомлення нації. Ще треба їх далі не випустити з рук, виховувати: надихати широкі маси живою думкою, показати їм далі дорогу і дати їм певний компас, який би їм не дав збитися з дороги. Так рідна матір не випускає з рук дитини і не дає їй відійти на „другу вулицю” так довго, поки не має певності, що дитина не зблудить і сама знайде дорогу до дому, – хоч дитина давно вміє ходити.

Що саме формальне виховання, отже освіта і знання, які давала нам школа хоч би й рідна, ще нічим не є, – се показує найкраще приклад української інтелігенції. Вона прецінь кінчила середні і вищі школи, має всякі потрібні патенти, а все-таки в дуже малій мірі ставала дійсною інтелігенцією, душею, душею, серцем і мозком нації, мало взагалі українщилася… Не було в нашій педагогічній праці дійсно педагогічної української думки, яка працювала би після одної системи і проводила консеквентно одну ідею… Наша педагогія працювала на збут, не маю на увазі свого ритму, виховувала і посилала українських „хлопців” на службу чужим культурам, а не організувала і забула організувати свій ринок, українську національно-культурну базу, яка притягала би відтак всі національні сили.

Це занедбання нашої педагогії прийшлося відпокутувати нам в хвилі, коли треба було рук для будуваня української державности, коли серед мас прокинувся в повній силі історичний інстинкт і виявилася народня воля, а не стало її екзекутиви. За маємо інтелігенції? Можливо, але я переконаний, що й та інтелігенція, якою в даний момент нація розпоряджає, могла би вправні встановити своє завдання. Якби квалітативно була інша т.є. якби мала була те, що називаємо національним вихованням. І тепер, власне може найбільш невідповідний та неприхильний для цього час, ми стаємо око в око з пекучою проблемою, що не терпить найменшої проволоки: з проблемою, що не терпить найменшої проволоки: з проблємою нового виховання.

Момент національний, політичний і соціальний, той власне час, який переживає наша нація, вимагає зовсім нового ґрунту під виховання, вивертає з корінням старі педагогічні наші традиції. Революція розбила основи старого ладу, старий світ валиться і серед огню та бурі показалися горизонти нового світа. Якже серед того всього може утриматися наше нове покоління, що виросло в неволі, старі ідеольогії, пристосовані до тої неволі, старий лад, який був укріпленням того рабства, а врешті старе виховання, яке робило нас „холопами”?… Коли можна говорити тепер про якийсь найперший обов’язок Українця…– то се обов’язок забути про все, чим він до недавна був… Може будувати вільну Україну тільки покоління, яке – кажучи словами Фіхте – „втратило свою дотеперішню історію і світ”, ґрунтовно про них забуло…

Ми проголосили самостійність України і твердо порішили будувати свою національну державу. Ми поставили українських жовнірів боронити українські землі і битися за її границі. Ми налагоджуємо державний апарат і увалюємо закони, які мають нормувати українське життя… А все-таки серце не перестає чогось щеміти і неспокійно битися за будучність рідного краю, якась трівога гніздиться в наших душах і все наново пхає нас в обійми сумніву, не дасть нам певності завтрашнього дня, паралізує наш розмах і примушує нас вічно за чимсь чи за кимсь оглядатися, шукати „помочі”. Єсть українська держава, а не маємо в ній українських горожан, а властиво того Бога, в якого би ми всі однаково вірили і йому служили. Маємо зверхню форму, а нема змісту, який би її виповнив. Се момент… більше, ніж серйозний, навіть трагічний. Без нього неможлива екзистенція українського національного організму, як неможлива церква без вівтара.^[3]

Кожда нація кладе себе в центрі, від себе робить залежним весь хід і розвиток світової історії… Ми хотіли показати свою власну „історичну свідомість” і сміялися з тих „екстраваганцій націоналізму”. Але, йдучи консеквентно, в першу чергу вбити в себе дома всякі національні „химери” та „утопії” і поглумитися над „т. зв. народною душею”, про якої істнування нам соціольогія „нам нічого не говорить”… Не хотячи бути першими ми стали послідними, зійшли до ролі прихвоснів, подібних до власної ініціативи… Вершок нашої політичної мудрости – „прокрадатися”. Але це можливо тільки так довго, поки нас ніхто в темноті не „застукав”, не приголомшив… Але… коли дійсно рішили бути вільними, мусимо запалити сівтла; мусимо повірити в дійсність України… Українська національна ідея мусить увійти в основу виховання українських поколінь, стати для них новою релігією, увійти в їх кров… Треба нам стверднути довкола одної думки, яка могла би нам світити не одну ніч, а століття. І від сього залежить наше державне істнування: чи зможемо в свій час зорганізувати український культурно-національний тип, тип національного героя і довкола нього змобілізувати все свідоме українство і поставити його до твердої національної праці…

Насувається само собою перше, вступне завдання того виховання: знайти пункти опертя, вихідну точку діяльности… Се не така проста справа… Треба перебороти не одні труднощі, викорінити з корінням не один забобон, піти походом і розбити не одну з патріотичних традицій або навіть т. зв. національну святощ, аби дійти до якого, голого факту, до правди того, що на дні української народної душі… Національне виховання не може основуватися на ніякій „признаній” системі, „традиціях” і ніби-то на „педагогічнім досвіді”, бо зміст його не минувшість і не теперішність, а будучина, та вічно будучий ідеал України, що має реалізувати свою силу, правду і волю…

В чому, власне, виявляється історичний зміст українського народу, як і в чому зберігається його психіка та характер – на се передовсім мусить дати відповідь наша історія. Нам потрібна історія, яка зв’язала би наше покоління з десятками поколінь перед нами і зазначила головні лінії діяльності будучих поколінь. Знайшли ми таку нитку, то тим самим ми віднайшли своє національне обличчя, зеркало, в якому ми можемо приглядатися і пізнавати себе, не боячись зблудити з шляху…

Другий елемент національного виховання – це свідомість та регульовання всіх культурних цінностей нації, творення чи підготовлення ґрунту, на якому ті цінності могли би виростати, одним словом: евіденція всіх сил і засобів, які складаються на творчу національну працю. Свідомість ця доконче нам потрібна, коли ми не хочемо стати якимись культурними parvenu,[4] що живуть з ласки долі, ненавидячи все, що зраджує дійсну культуру, обвіновуючи себе за те при всякій нагоді всякими псевдо-культурними страхіттями… Ще не пройшла воєнна хуртовина, ще шаблі не поховані і, мабуть, не скоро будуть поховані, а український народ кричить просто за духовою поживою, виявив вже такий культурний голод, що знов треба армії культурних робітників, аби його заспокоїти… Неправда, що inter arma silent musac. На спинення чи занедбання всякої культурної праці в час боротьби нема і не повинно бути оправдання. Культурна праця мусить рівно рядно з всякою нашою працею, особливо тепер, коли треба створити якусь противагу тій ворохобні, яку завела скрізь війна.

… Я маю на думці не духову культуру в тіснішім значіню того слова, а в значіню найширшім, в розумінню організовання національного організму, культуру як вияв органічного життя нації. Отже, культура ця – се не лишень те, що стоїть сховане в музеях припорошене „порохом століть”, живі сили нації, які відіграють ролю в її житті духовім і матеріяльнім. Ті сили треба знати і відкривати, давати їм певну волю творчості, треба їх організувати і направляти в один бік, аби сума всіх живих сил нації скристалізувалася в тому, що німець називає gemüt…[5]

Ясна річ, аби створити українську культуру, не требу їхати ані до Москви, ані до Берліна, ані до Америки,… перш цього треба міцно притулити вуха до рідної землі: розуміти її мову. Хто тої мови не розуміє і не годен зловити душею тих звуків, якими промовляє український народ, українська земля, – той чужинець, хоч би він сто раз називав себе Українцем. Перед такими чужинцями… найбільше треба стерегтися; вони застроюють живе джерело національної культури, затирають лінії національного обличчя та убивають в корені його первісний характер.

Отут велике завдання національного виховання: станути на стороні національної культури і пильнувати, аби тільки чисті руки і чисті серця і дійсно українська творча думка користувалася тими безконечними культурними матеріялами, якими розпоряджає Україна. Національне виховання має бути отим сумлінням, яке весь час будить і утримує національну свідомість і підкладає за кожний раз зеркало, в якому ми можемо читати: хто ми і що ми?

Третє завдання національного виховання: горожанська свідомість. Воно має виховати українського громадянина: не того, що означену плату годиться повісити певні функції: обслуговувати „державний апарат”, надягає на себе урядову форму з всякими відзнаками своєї „ранги”, а того, що сам з власної волі здібний віддати свою працю, свій час, інтелект, силу, а навіть життя для громади і без наказу згори розуміє свою національну гідність. Громадянин не той, хто ним став на підставі закона про горожанство, а той, хто носить в собі ідеал громади і почуває себе і почуває себе частинкою великого громадського організму… Дійсний громадянин не чує на собі закону, бо він сам його творить, а творить його не раді, не голосуючи його, а жиючи ним… Громада, істнування горожанських обов’язків для нього не „служба”, а почесна функція, до якої він відноситься з певного рода побожністю. Тим самим горожанське виховання єсть sui qeneris[6] вихованням релігійним, тим, яке входить і найдальші „закутки” щоденного життя і дає йому моральний підйом та громадську етику… Отже, не той спокійний горожанський послух супроти державного ладу і законів має проповідувати національне виховання, виставляючи як ідеал „дисципліну” та карність національну; се ніяка громадська чеснота, а навпаки плекання рабства. Горожанські чесноти вироблюються навики при вільній волі та ініціативі кождого з громади, х то чується в силі послужити громаді…

Отакий власне інтерес до громадських справ має будити громадське виховання, підготовлюючи молодіж до виступу на арену публічного життя. Обладовувати молодіж всякими теоріями: заповідями та поученнями або врешті „золотими думками” – се хиба не педагогіка, а менторство, яке вбиває всяку самостійну думку і творить попихачів, а не громадян…

Ні, виховувати громадянина, значить отворити його очі на все, що навкруги його діється, показати йому всю ту велику робітню, де кується ядоля громади і його разом з тим, дати йому відчути і вияснити собі той зв’язок, який існує поміж ним і громадою, а який згори покладає на нього певні, означені самою природою, обов’язки в заміну за права, що ними він користується; і коли він не „привілейований”, а відданий сам собі, на власні сили, він стане добрим громадянином; візьметься до праці і виробить в собі волю та ініціативу і покориться справедливості, і витворить в собі характер, і здатний буде до самопожертви для цілості, яка з свого обов’язку дає забезпечення його індивідуальної екзистенції…

Отсе ті моменти національного виховання, які, я думаю, повинні увійти в основу нашого виховання взагалі. Не думаю… заводити в плян нашого шкільництва якусь окрему дисципліну, яка називалася би національним вихованням, аби призначувати на се окремі години. Навпаки, думаю, що ми повинні перестати дивитися на школу як на одинокого „педагога”, що має нам по стільки то роках науки дати „готового” чоловіка чи громадянина. Школа сама собою має працювати над вихованням в тій мірі й національним, але найліпша школа мало що вдіє, поки буде вільна з гори і з долини (державних і приватних) і не буде мати своєї повної творчої автономії, де лишень вона мала би рішучий голос і учні віддавалися їй у повну розпорядність. Поки нема такої школи у нас, нема що й мріяти про виховання нею ідеальних українських громадян… Може це діло… й наладиться у нас колись і українське громадянство сконсолідує свої сили для створення такої національної школи чи шкільництва. Тим часом, як довго ми заняті з усіх боків ворогами, трудно було би кого-небудь у нас переконати, що тут, власне, в національному вихованню лежить весь секрет успіхів одної чи другої нації, і що за це діло треба би у нас братися зараз, негайно… Остається хіба „гарячий апель до громадянства”, якого звичайно, ніхто не обов’язаний, поза „важністю” других справ, чути, – а потім… мрія. Мрія насамперед про те, як би то було сьогодня на великій Україні, як би ми тому літ 20-30 розпочали українську націю в повнім того слова значінню виховання; а потім мрія про те, як той фактор національний стане колись душею і основним статутом нашого виховання,… як то виросте нове, духово перероджене і вільне бодай від духових кайдан покоління Українців, свідомих українських громадян, репрезентантів великої нації, багатої і буйної національної культури, сильної та скоординованої національної волі;… як на українській землі одного дня… membra disiecta[7] українського національного організму зійдуться до купи і зацвітуть життям єдиної і однодушної нації.

Текст для публікації підготував Ігор Розлуцький

---

[1] Євшан Микола. Національне виховання // Народ. – Ч. 32. – Станіславів, 1919. Друга частина статті надрукована посмертно. Микола Євшан. Національне виховання (Гадки і мрії) З посмертної теми. Ред. // Життя і мистецтво. –.№ 2. – 1920. Проте у № 2. Життя і мистецтва за 1920р. повторена і скорочена перша частина статті Євшана „Національне виховання”, тому подаємо тільки фрагмент, який є доповненням і не повторюється у газеті Народ. – Ч. 32. – Станіславів, 1919.

[2] In medias res – у середені справи. – лат.

[3] У надрукованій статті відсутня одна сторінка рукопису. Примітка редактора газети Народ.

[4] Parvenu – тут у значенні вискочка. – франц.

[5] Gemüt  – вдача. – нім.

[6] Sui qeneris – своєрідний, особливий. – лат.

[7] Membra disiecta – розкидані частини. – лат.