Мова та історія

Мова та історія

1. Хто володiє минулим, той володiє майбутнiм. Ця часто повторювана в нашi днi мудрiсть iнтуїтивно чи свiдомо використовувалась здавна – як для консолiдацiї свого народу, так i для утримання в покорi i асимiлювання iнших народiв.

2. Мова – це хоронителька iстоpичної пам’ятi народу. Позбавити мови – означає позбавити народ минулого, а тим самим i майбутнього. Народ без пам’ятi манкуртизується, перетворюється в населення – безетнiчну, безнацiональну бiомасу, якою легко манiпулювати. І навпаки: “та чи iнша спiльнота людей може виникнути тiльки в результатi свiдомого використання мови” (Ф. Нiцше).

3. Мова – не просто супутниця народу на його iсторичних шляхах. Вона – активна, дiяльна сила, вiд якої значною мiрою залежить вибiр цих шляхiв та успiшне просування ними. Вона забезпечує часову тяглiсть i безперервнiсть життя, збереження органiчностi i оригiнальностi свiтосприймання етносу при змiнi його iсторичних форм.

“Рiд через народження розростався в плем’я, генетичний зв’язок якого виражався в єдностi мови, в спiльних звичаях i переказах, а з племенi або племен шляхом роздiлення, поєднання i асимiляцiї складався народ, коли до зв’язкiв етнографiчних долучався моральний, вiдчуття духовної єдностi, виховане спiльним життям i спiльною дiяльнiстю, спiльнiстю iсторичної долi та iнтересiв. Нарештi народ стає державою, коли почуття нацiональної єдностi отримує вираження в зв’язках полiтичних, в єдностi верховної влади i закону. В державi народ стає не лише полiтичною, а й iсторичною особою з бiльш або менш ясно вираженим нацiональним характером i усвiдомленням свого свiтового значення” (В. Ключевський).

4. Формування нацiй i нацiональних держав завжди пов’язане з розв’язанням мовних проблем. Для переважної бiльшостi народiв Захiдної i Середньої Європи – це давно пройдений етап. Їм пощастило: їхнi мови мали суперника в особi мертвої латини, яка вже не могла бути знаряддям панування одного народу над iншим. Латинська мова нацiонально була “нiчиєю” i не загрожувала нiкому асимiляцiєю, через те в перiод формування нових нацiональних мов Європи боротись iз нею було легше. Тим не менше в XVI столiттi на захист рiдної мови в Італiї було опублiковано близько 60 творiв, а Угорщина остаточно звiльнилась вiд латини аж у серединi XIX столiття.

5. У формуванні націй з поневолених народів величезну, по суті визначальну роль відіграли “філологічні палії”, “лінгвістичні революціонери”, “мовно-культурні будителі”. Вони торували шлях “від народу до нації”. У недержавних націях ніколи національно свідома буржуазія не існувала раніше існування національних газет, театрів і шкіл. “… Ми можемо оцінювати всіх цих ранніх національних будителів такими, що, будучи рожевими та романтичними мрійниками, відокремленими від реального світу, тобто світу політики та економіки, звернувши увагу спочатку на мову та школи (підкреслення наше. – В. І., Я. Р.-В.), були, по суті, більш практичними та реалістичними, ніж їх сучасники, зайняті політикою та економікою”. (Р. Шпорлюк). Спільноти, утворені на основі єдності мови, виявились історично більш витривалими, ніж державні утворення, з їхньою політичною та економічною єдністю. Розвал Австро-Угорської і Російської імперій є цьому яскравим свідченням. Коли, наприклад, маси поляків пішли до школи і навчилися читати й писати по-польському, “їх націоналізував польський націоналізм, замість того, щоб буржуазне суспільство зробило їх німцями, чи держава – росіянами, чи марксизм – свідомими пролетарями. (…). Дуже подібну історію можна розповісти про чехів, словенців, хорватів, українців та ін. “(Р. Шпорлюк).

Як бачимо, мова, рідномовна школа і культура відіграли в історії важливішу роль, ніж боротьба класів. Називати борців за права української мови, отже, і за права української нації буржуазними націоналістами є і було стільки ж підстав, як російських шовіністів-великодержавників іменувати інтернаціоналістами.

6. Роль мов поневолених народів в історії провідники панівних націй розуміли завжди. Розуміли і відповідним чином діяли. Генерал-ад’ютант граф Орлов у доповіді Миколі I з приводу діяльності слов’янофілів писав про необхідність оголосити “положительное высочайшее повеление”, щоб письменники і наставники “говорили якомога обережніше там, де йдетья про народність або мову Малоросії та інших підвладних Росії племен”. Адже є українофіли, що виношують ідею про відновлення мови, літератури і нравів Малоросії, доходячи навіть до мрій про повернення часів колишньої вольниці і гетьманщини, а це поведе їх, а за ними інші підвладні народи “до бажання існувати самобутньо”. Так воно є насправді: починається все з відновлення мови, а закінчується самобутністю, тобто самостійністю.

7. Історiя української мови завше була не тiльки об’єктом наукового дослiдження, а й предметом рiзноманiтних спекуляцiй та полiтичної боротьби. З огляду на це в нiй чимало “бiлих плям”, нез’ясованих питань, навколо яких точаться науковi i, звичайно ж, “побутовi” дискусiї. Все це, однак, має неабияке значення для становлення i розвитку нацiональної свiдомостi.

У наступних роздiлах ми торкнемось окремих iз цих питань.