Моріс Баррес

Моріс Баррес, народився. 19 серпня 1862 р. в Шармі (Лотарингія), помер 4 грудня 1923 р. в Нейї-сюр-Сен коло Парижа, французький романіст, есеїст, теоретик націоналізму і патріотичний діяч.

На життя, творчість і ідейно-політичну концепцію Барреса вплинула пережита в дитинстві війна 1870 року, окупація, і врешті часткова анексія Пруссією його “малої вітчизни” – Лотарингії разом з Ельзасом. Після закінчення ліцею в Нансі розпочав навчання в Парижі і паралельно літературну творчість. Перші книжки присвятив письменникам, з якими він був особисто знайомий: «Anatol France» (Париж 1883) і «Huit jours chez Monsieur Renan» (Париж 1888); він пережив також зачарування музичною драмою Вагнера, і навіть відбув “паломництво” до м. Байройт. У 1883-84 роках був пов’язаний з езотеричним “Орденом Мартиністів”, заснованим його шкільним колегою Станісласом де Ґуайте. У 1888 р. з’явився перший том романів з його трилогії «Le Culte du moi — Sous l`oeil des Barbares» (Tом 2. «Un homme libre», Париж 1889; Том 3. «Le Jardin de Bérénice», Париж 1891), яка разом з романом «L`ennemi des lois» (Париж 1893) і “збіркою пристрасних ідей” «Du sang, de la volupté et de la mort» (Париж 1894) принесла йому ранг і славу першого з письменників цього покоління.

Керуючи редакцією щоденної газети „Le Courrier de l`Est” (січень 1889 р.), яка виходить в Нансі, він визначився політично як “республіканець-ревізіоніст”, тобто той, хто прагне ревізії конституції у напрямку ліквідації парламентаризму і встановлення царських інститутів: суверенної влади Шефа Держави (Chef d’ État) і плебісцитаризму. Ця програма, збіжна з цілями антиліберальної коаліції, що зосереджується навколо бувшого міністра війни, генерала Жоржа Буланже, привела Барреса в ряди “буланжистів”, яких він репрезентував (1889-93 р.р.) в Національному Зібранні. 4 липня 1892 опублікував в “Le Figaro” програмову статтю «La querelle des nationalistes et des cosmopolites», де вперше в історії термін «націоналізм» був вжитий для того, щоб сформулювати і визначити принципові прагнення цього ідейно-політичного напрямку: збереження національної традиції, запровадження захисту народу (у соціально-економічній сфері) і перебудови держави на децентралістичних принципах (Tradition, Protection, Décentralisation). Будучи редактором „La Cocarde” (1894-95 р.р.) та засновником і кандидатом до парламенту від Республіканського Соціалістично-Націоналістичного Комітету (1896-98 р.р.), Баррес в цьому періоді поширював концепцію «певного соціалізму» (un certain socialisme), тобто такому, що сприяє творчості кожної людини і соціальної солідарності нації, організованої в професійних асоціаціях.

Після вибуху в 1898 році «справи Дрейфуса» (affaire Dreyfus), котра остаточно споляризувала французьке політичне життя ІІІ Республіки на світсько-республіканський табір, який реалізовував цілі масонства, та на націоналістичний табір, який захищав армію та Церкву, Баррес як один з чільних «антидрейфусарів», у відповідь на створення інтелектуалами лівого спрямування Ліги Прав Людини, зініціював позапарламентську Лігу Французької Вітчизни (la Ligue de la Patrie française), в яку ввійшла понад половина членів Французької Академії. Водночас він зайнявся діяльністю з відновлення діяльності зосередженої на «безпосередню дію» Ліги Патріотів (la Ligue des Patriotes) (яку заснував Поль Дерулед ще в 1882 році), що поєднувала ідеї устроїв республіканського різновиду бонапартизму з програмою реваншу (revanche) на Пруссії в закордонній політиці. Позицію найвищого авторитету в цілому національному таборі підтвердив інтелектуальний патронат Барреса над Французькою Дією (l`Action française), яка в цей час організовувалася, хоч в кінцевому рахунку, незважаючи на повагу і дружбу, якими Баррес обдаровував її головного теоретика, Шарля Морраса, він не прийняв запропоноване йому керівництво над Французькою Дією.

З початком нового століття опублікував свої найважливіші книжки: другий і третій том започаткованої в 1897 році повістю «Les déracines» другої трилогії «Le Roman de l`Energie nationale: L`Appel au soldat» (Париж 1900) і «Leurs Figures» (Париж 1902); есе «Amori et dolori sacrum» (Париж 1903) та «Le Voyage de Sparte» (Париж 1906) а також теоретичний magnum opus: «Scenes et Doctrines du nationalisme» (Париж 1902). В 1906 році Баррес був прийнятий до Французької Академії і повернувся до Палати Депутатів (в котрій засідав вже до кінця життя), як обранець І району Парижа, що репрезентував коаліцію націоналістичних ліг, католиків, «приєднаних» (rallies) до Республіки з Народної Ліберальної Дії а також республіканських консерваторів. Як депутат, він прославив себе захистом католицької Церкви, переслідування якої посилилося після ухвалення в 1905 році закону про «відмежування» (la loi de Séparation) Церкви від Держави. Документом боротьби Барреса в обороні християнства як духовної спадщини Франції є також книжка «la Grande Pitié des églises de France» (Париж 1913). В 1907 році він розпочав битву за оживлення культу Орлеанської Діви – патронки Франції, яка знайшла увінчування в канонізації Жанни д’Арк буллою Бенедикта XIV з 1920 року. В 1911 році Баррес опублікував дослідження «Le Greco», а в 1913 році символічно-містичний роман про історію лотаринзького святилища в Сіон «La Colline inspirée», натомість розпочата в 1905 році романом «Au service de l`Allemagne» і продовжувана «Colette Badouche» (Париж 1909) третя трилогія – «Les Bastions de l`Est» була завершена лише після війни («Le Génie du Rhin», Париж 1921).

Під час війни 1914-18 рр., яка була сповненням його надій на повернення втрачених «бастіонів Сходу», Баррес змінився з редактора „L`Écho de Paris” на хронікера Великої Війни («Chronique de la Grande Guerre». I-XIV, Париж; 1920-24), прокламуючого «святу унію» (l`union sacrée) всіх французів. Однак радість перемоги була затьмарена централістично-якобінською політикою уряду в повернутих провінціях і відкиненням його пропозиції утворення спільно з урядами Бельгії і Люксембургу з простору Курпфальцу автономної Надрейнії (Баррес був переконаний в існуванні кельтського «генія Рейну», оживлення котрого могло б відродити наднаціональну європейську ідентичність). Під патронатом Барреса була утворена широка коаліція право-центристів – від роялістів до правого крила радикалів, під назвою Національного Блоку (Bloc National), яка на виборах 1919 року здобула 440 мандатів з 586 можливих, що дозволило французьким правим перший раз за чотири декади взяти під свій контроль управління державою. Під кінець життя він опублікував ще «Un Jardin sur l`Oronte» (Париж 1922) та «Une Enquete aux pays du Levant» (Париж 1923). Його похорон був найбільшою похоронною маніфестацією у Франції в столітті між смертями Віктора Гюго і генерала де Голля. Публіковані посмертно щоденники Барреса («Mes Cahiers» I-XII, Париж 1929-38) повсюдно вважаються шедевром діаристики.

Значною постаттю в політичному і культурному житті Франції був син Барреса – Філіп Баррес (народився у 1896 році) – спочатку симпатик фашизму і нацизму («Sous la vague hitlérienne», Париж 1933), а пізніше рішучий «антимюнхенець» та палкий голліст.

Барреса можна сміливо назвати батьком сучасного, але глибоко традиціоналістичного у змісті націоналізму, романтична і переконлива форма подання якого (не лише в публіцистиці, але і в літературній творчості) потужно вплинула і поза межами Франції, перш за все у просторі романських культур. Однак націоналізм Барреса не був «готовою» доктриною, а лише фінальним результатом бурхливого інтелектуального і чуттєвого розвитку, для якого вихідним пунктом був неоромантичний спротив щодо позитивізму і сцієнтичного ідолопоклонства науки («Інтелігенція – яка ж це маленька річ на поверхні нас самих!»). Світобаченням молодого Барреса був (близький «філософії життя» Ніцше) еготистичний «анархоаристократизм», квінтесенцією і метою якого було гедоністичне (в духовному сенсі) прагнення до максимізації розумових насолод, а напрямною – ізоляція від натовпу «варварів» («Першим завдання кожного, хто хоче жити, є оточити себе високим муром»). Однак вже невдовзі барресівське «Я» відкриває зв’язок з колективністю нації, як також несуперечливість цього зв’язку з доглядом за власним індивідуальним еґо, бо він є «продовженням» своєї раси, не «парниковою рослинкою», але «деревом, що глибоко вросло в рідний ґрунт» і результуючою родинних, провінційних, національних та релігійних традицій.

Поняттям-ключем націоналізму Барреса є слово «вкорінення» (enracinement) і протиставлене йому заперечне «викорінення» (deracinement) духовно скалічених осіб без громадянства (космополітів). Відкриття існування спільноти, тривалішої ніж поодинока особа, примушує її до смирення, а ряд необхідних принижень її пихи винагороджується відкриттям сенсу нескінченно вищого існування, ніж нікчемна особиста кар’єра. Людина здобуває повноту індивідуальності укорінюючись у спільноті, в традиції та вірі свого народу, але народ – це «спільне володіння стародавнім цвинтарем і бажання збереження його неподільним». Іншими словами: «Батьківщина – це Земля і Померлі» (la Terre et les Morts). Досвід «буланжизму», в якому спонтанність патріотичних рефлексів цілком поглинала політичну дію, штовхаючи її в хаос, навчив Барреса необхідності доктринальної дисциплінованості національної політики. Якщо патріотизм є почуттям, то націоналізм становить власне його доктринальне вираження: «Націоналіст – це француз, який має свідомість своєї формації. Націоналізм є схваленням певного детермінізму». Однак природу нації визначають не лише біологічні чинники («кров предків»), але в значно більшій мірі спіритуалістичні («сонце вітчизни»). Націоналізм в жодному разі не є доктриною ненависті, ані всередині народу, ані назовні; натомість є «розв’язуванням суспільних питань через відношення їх до конкретної нації, до її життєвих інтересів (…), почуттям окремішності і винятковості її культури – без применшування окремішності і винятковості інших націй. Націоналізм не направлений проти інших націй – він направлений всередину власної нації». Основним наміром Барреса був пошук того, що поєднує різні «духовні сім’ї» у межах нації («Les diverses familles spirituelles de la France», Париж 1917) і різні регіональні самовизначення, родові, расові («потрібно, щоб ви чулися лотаринзцями, ельзасцями, бретонцями, бельгійцями, жидами»), але попри це утворюючи одну «спільноту призначення», що буде увінчувати, а не заперечувати локальні і регіональні «малі вітчизни». Як Республіка і Царство, так і Ancien régime належать до національної спадщини; це є в деякій мірі «плоди різних сезонів» (les fruits de diverses saisons). Протягом віків наріжним каменем загальнонаціональної ідентичності та джерелом почуття лояльності був відновлюваний в династії Суверен; однак революція безповоротно зірвала цю тяглість та знищила інститут монархії, а спроба її реставрації може знову поділити французів; тому Баррес відкинув, попри симпатію до монархічної ідеї, неороялістську програму Action française і свого товариша Морраса. Він вважав, що устроєвим виразником націоналізму може стати також авторитарна національна республіка з квазі-царським Шефом.
Натомість далеким від реальності є називання Барреса католицьким письменником; католицизм був для нього найглибшою формою духовної дисципліни, об’єктом подиву та любові, а також фундаментом національної спадщини, хоча він ніколи, попри «голод трансценденції» («дихаю лише в католицькій атмосфері») і зусиль під духовним керівництвом священика Генрі Бремонда, до священних практик так і не дійшов і ласки віри не отримав, хоч був, як висловився дружній з ним кардинал Луї Люсон, природньо християнською душею (anima naturaliter christiana).

Автор: Яцек Бартизель

Переклад: Ростислав Іваник

http://zentropa.net/teksty/moris-barres.html