Між двома імперіялізмами

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

В. Богуш

[Макар Кушнір]

 

Між двома імперіялізмами

 

 

1.

Поточного року минуло вже 10 літ (1921-1931) від останнього поділу україн­ських земель поміж історичними ворогами української великодержавности. За цей час українські патріоти мали можливість в основному простудіювати питання, чому українська нація не використала подій та ситуації на Сході Европи в 1917-1919 рр.

І ось можна нині ствердити, що деякі групи нашого народу, студіюючи події недавньої збройної боротьби за українську державність, прийшли до таких висновків: українська нація ще не доросла до того, щоб власними силами чинно боротися за свою великодержавність, а тому мусить зректися або ідеї самостійности, або соборности. В першому випадку за допомогою Москви (сьогодні червоної, а завтра, може, і білої чи зеленої) буде значно легше зібрати всі українські землі докупи, забезпечивши їм ту або иншу форму державности під зверхністю Росії. В другому – навпаки, за допомогою Варшави, мовляв, є надія відновлення української державности на певному терені на засаді союзу з Польщею. Зрозуміло, що прихильники цих концепцій якомога намагаються довести, що лише таким шляхом за нинішніх обставин можна провадити «реальну» та «доцільну» боротьбу за визволення народу, щоб не сталося ще раз такої трагедії, яку довелося пережити в 1919 р.

Проте забувають ті наддніпрянські та наддністрянські партикуляристи, що саме подібні польсько-московські концепції українських гетьманів звели нанівець визвольні змагання нашої нації протягом 17-18 ст. Себто, наївні, але зрозумілі, прихильники колишніх гетьманських традицій дуже поверхово засвоїли українське минуле та намагаються штовхнути українську націю на шлях старих помилок. Наче в якомусь політичному засліпленні вони не хочуть зрозуміти, що об’єднання українських земель під чужою зверхністю не має нічого спільного з соборницькою ідеєю, а українська державність, побудована на спілці з одним із наших історичних ворогів, не лише цілком виключає ідею суверенности, а ще й засуджує українську націю на ганебну роль знаряддя польсько-російських імперіялістів у їх змаганнях за гегемонію на Сході Европи. Звичайно, лише майбутні події та майбутнє загалом покажуть, до якої міри є безґрунтовними та шкідливими вищезгадані концепції.

Між тим українські націоналісти та ишні наші патріоти, обстоюючи шлях боротьби за самостійну соборну Україну власними силами, і нині глибоко переконані, що українська нація раніше чи пізніше здобуде собі повне визволення лише через на­ціональну революцію та саме на ґрунті непримирної збройної боротьби проти істо­ричних ворогів української великодержавности. Українські націоналісти, всупереч різним наклепам, не легковажать собі сили ворогів. Вони ніколи не твердили, що ось сьогодні чи завтра впаде совітська влада або розвалиться сучасна Польща, бо знають, що казати так – це лише присипляти чуйність української нації та зменшувати її волю до боротьби. Проте українські націоналісти не ширять також і безпідставної зневіри у власні сили, навпаки якомога організують українську націю до нового чинного виступу.

Нема сумніву, що теперішнє становище на Сході Европи тимчасове, що там спі­ють грізні події. Ми повинні до них приготуватися, щоб український народ на цей раз уже як належить використав польсько-московське суперництво для себе. Зрозу­міло, що прихильники Варшави та Москви спекулюють на перемозі одної зі сторін в майбутньому збройному конфлікті на Сході Европи, а тому намагатимуться використати силу української нації для зреалізування своїх замірів. Навпаки, укра­їнські націоналісти вживатимуть усіх заходів, щоб у тій борні обидва вороги укра­їнської державности потерпіли невдачу, бо лише тоді українська нація зможе з ба­жаним для нас уставом виступити чинно проти знесилених та здеморалізованих польсько-російських імперіялістів. Себто, саме на руїнах ворожої державности на наших землях ми збудуємо власну великодержавність.

Звичайно, прихильники польсько-російського імперіялізму, засліплені власними концепціями та залякані сучасною силою наших ворогів, уперто галасують, що така можливість цілком виключена. Але вони так само безпідставно вже роками твердять, що ось-ось незабаром вибухне революція, як не в Росії, то в Польщі, а чомусь відкидають можливість революції в обох тих країнах. Українські націоналісти, навпаки, не лише припускають таку можливість, але ще й рук доложать, щоб саме так сталося.

А тому Москва та Варшава і провадять безоглядну боротьбу проти українського націоналізму та намагаються дискредитувати українських націоналістів, поширюючи брехливі поголоски, що націоналісти є наймитами німецькими, большевицькими, польськими чи там ще й якими иншими. А спільники Польщі та Росії, побоюючись, що український націоналізм може стати найбільшою силою в лоні української нації, й собі з тою самою метою обвинувачують націоналістів у всіх смертельних гріхах. Одні вважають їх за крайніх реакціонерів-фашистів, другі, навпаки, за безоглядних революціонерів-руїнників і т. д. І все це робиться лише тому, що українські націоналісти вперто та завзято йдуть своїм шляхом і не бажають падати навколішки перед польським або російським імперіялізмом.

2.

Нема сумніву, що вороги української нації будуть завжди поборювати нас всіма можливими для них засобами. Зате можна було сподіватися, що наші противники з українського табору знатимуть міру в політичній боротьбі. На жаль, доводиться кон­статувати противне.

Ми, правда, не дивуємося, що частина гетьманців вважає українських націона­лістів деструктивним чинником, бо з погляду прихильників Скоропадського, й решта українських груп є лише руїнниками української державности. Ми розуміємо також і певне упередження декого з українських соціялістів, бо для людей, які мріють про «безкровну революцію» або перебувають у полоні міжнародного пацифізму та мають намір ще раз визволяти українську націю через парламентарну демократію, мабуть, і справді тяжко зрозуміти українських націоналістів.

Зате не зовсім ясно, чому це уенерівці так завзято повели наступ проти націона­лістів, накидаючи їм цим разом гайдамацькі традиції та ідеологію. Й поготів – це дивно, бо ж так звану «отаманію» та «повстанство» донині всі вважали якраз за уенерівську традицію.

Правда, українські націоналісти, беручи під увагу настрої та погляди наших народних мас, ніколи не визнавали уенерівський варшавський центр за представництво української нації, але саму уенерівську групу вважали ще донедавна за досить по­важний чинник у лоні нашої нації. Вони гостро поборювали полонофільську концепцію уенерівського центру, але ніколи не твердили, що всі прихильники того центру поді­ляють також і його концепцію. Навпаки, націоналісти вірили, та й тепер переконані, що значна частина уенерівців згодом відмовиться від своїх нинішніх ілюзій.

І, здається, цей процес вже почав в силу вбиватися, бо инакше навіщо уенерівцям треба б було накидати націоналістам гайдамаччину? Це цікавий факт, бо ж досі саме поляки вважали український визвольний рух взагалі гайдамаччиною. Чи не польська приязнь, часом, поволі вже починає впливати також і на ідеологію певної частини уенерівців?

У чому річ? – запитають нас читачі. Річ у тому, що уенерівці видали в Па­рижі брошуру О. Шульгіна під назвою «Державність чи Гайдамаччина?», де автор уперто боронить полонофільську концепцію та свої виступи в Данцигу та Брюсселі у справі пацифікації, а також гостро атакує українських націоналістів. Це вже не пер­шина, що О. Шульгін «навчає розуму недосвідчених націоналістів». Як відомо, останні не дуже то звертають увагу на науку О. Шульгіна, а тому він тим разом наважився стрільнути з важкої гармати. Мовляв, націоналісти стали на шлях гайдамаччини, що приведе українську націю не до державности, але лише до анархії та різанини.

Звичайно, легко вгадати, звідки вітер дме. А проте не розуміємо ми, чому, на думку уенерівців, та боротьба, яка точиться нині на радянській Україні, безперечно, в ширших розмірах, є певним рухом самооборони та чинною акцією української нації проти окупантів, а подібні виступи на Західній Україні є гайдамаччиною? Цілком природно, що Москва з неменшою рішучістю поборює ту чинну акцію українських патріотів проти окупаційного режиму по той бік Збруча, ніж це роблять поляки в Га­личині, що Варшава тішиться з безладдя на совітській Україні, а Москва з такого самого безладдя –  на західноукраїнських землях.

Але, чому це Шульгін ніколи не виступав проти наддніпрянської «гайдамач­чини», а виступає лише проти наддністрянської? Та, мабуть, тому, що він є кермани­чем закордонної політики уенерівського центру. Отже, на його думку, недавні події в Галичині цілком суперечать полонофільській концепції, а навпаки – такі самі події на совітській Україні свідчать, мовляв, про те, що населення не мириться з оку­паційним режимом та чекає повороту «законного уряду».

Радимо уенерівцям поінформуватися в певних колах, польських або французь­ких, хто саме кермує чинною антибольшевицькою акцією. Тоді їм, може, доведеться констатувати, що «гайдамаччина» – це лише зручна вигадка Шульгіна для побо­рювання українських націоналістів. Так само в тих самих колах можна легко довіда­тися, що всупереч твердженням уенерівців, український націоналізм не є ні над­дністрянським, ні наддніпрянським.

Зі свого боку зазначаємо, що Шульгін, власне, не має ніякого права читати лекцій державности українським націоналістам. Адже він сам пройшов досить довгий шлях хитань від федерації з Росією до союзу з Польщею. Був час, коли Шульгін скеп­тично задивлявся на українську незалежну державність: у 1918 р. за гетьманату до певної міри годився на федерацію з Росією, в 1919 р. властиво не був проти поро­зуміння з Денікіним, а в 1920 р. дуже критично задивлявся на союз із Польщею. І ми не певні, чи він і нині має такі самі погляди, як йото деякі колеги, виразні полонофіли. Отже, не виключено, що з часом, коли обставини на Сході Европи радикально зміняться, то п. Шульгін буде знов до них приладнуватися. Взагалі, він належить до тої категорії доволі хитких людей, що й його суперник на міжнародному форумі – п. Панейко.

Звичайно, ми цим не хочемо заперечувати щирости тимчасових переконань Шульгіна. Напр., у 1919 р. він видав брошуру французькою мовою під назвою «Україн­ська проблема», де цілком виразно обстоював соборницьку концепцію. Та й у своїй брошурі «Державність чи Гайдамаччина?» Шульгін зазначає, що він властиво з певних тактичних мотивів не обстоює гасла соборности, хоч вважає його тим ідеалом укра­їнської нації, який доведеться реалізувати етапами.

Цікаво зазначити, що деяку еволюцію в поглядах на соборницьку ідею помітно також і в редакції «Тризуба». Був час, коли цей орган уенерівців і чути не хотів про якусь там соборницьку державність чи ідеологію. Нині «Тризуб», навпаки, нама­гається примирити соборництво з полонофільською концепцією тим способом, що визнає вагу соборницької ідеї для української нації, але намагається обмежити її на­ціонально-культурним змістом. Ми не знаємо, до якої міри це робиться з тактичних міркувань, але нема сумніву, що пацифікація Західної України примусила уенерівців дещо еволюціонувати у своїх поглядах на польську «приязнь».

Як відомо, уенерівці вже роками чекають певних подій на Сході Европи та вірять у можливість порозуміння західних українців із польською окупаційною владою. І ось несподівано для них зайшли зовсім инші події в Галичині, неймовірно ускладнивши й без того досить тяжке становище уенерівського центру. Спочатку уенерівці разом із УНДО гостро виступили проти відомої акції на Західній Україні. Далі, зважаючи на міжнародну думку та одностайний виступ української соборницької еміграції проти польських погромів, примушені були теж протестувати проти пацифікації Східної Галичини.

Проте уенерівці зі зрозумілих причин ухилилися від спільних виступів проти польської окупаційної політики. Мовляв, вони не можуть втручатися у внутрішні справи Польщі, але, як українці, вважають за свій національний обов’язок захищати інтереси «українських меншостей». Себто, з погляду уенерівців західноукраїнська проблема – це внутрішня польська справа, а тому вони намагаються в ім’я майбутніх дружніх відносин поміж двома сусідніми державами досягнути порозуміння також і поміж західними українцями та поляками.

Нам здається, що найкраще було б, якби уенерівці ніяк не втручалися до тих справ. Передусім тому, що їх посередництво цілком зайве, а до того ще викликає зовсім зро­зумілі протести з боку тих українських груп, які не вважають західноукраїнську про­блему лише за внутрішню польську справу. Це посередництво є зайвим та шкідливим тому, що польська влада, коли б вона того бажала, і без уенерівців має можливість стати на шлях виконання своїх міжнародних зобов’язань. Тим часом уенерівці, забу­ваючи про сумні приклади спроб польсько-української угоди за посередництвом таких українських патріотів, як Куліш або Антонович, без потреби втручаються не в свої справи, тоді як поляки дуже зручно використовують усякі розмови про порозуміння на міжнародній арені якраз для того, щоб західноукраїнська проблема втратила свій міжнародний характер та значення.

На жаль, уенерівці не можуть або не хочуть зрозуміти, що їх концепція україн­ської державности, на підставі якої західноукраїнські землі мали б залишитися під чу­жоземним окупаційним режимом, а також намагання трактувати їх як проблему мен­шин, цілком суперечать поглядам усіх инших українських груп. Якраз тому не лише українські націоналісти, а також і УНДО (незважаючи на явні його тенденції до певного порозуміння з поляками), так гостро виступають і проти полонофільської уенерівської концепції, і проти уенерівських теорій про українські меншини. Не дивно, бо УНДО ще не стало на шлях уенерівського визволення української нації та, може, й не стане, бо боїться опинитися в такому самому безвихідному становищі, в якому пе­ребуває вже уенерівський центр.

В цьому й трагедія уенерівців. Вони не бажають або не можуть виступати спільно з иншими українськими групами, а коли пробують робити свої виступи сепаратно, то чомусь виходить завжди так, що ці виступи викликають співчуття саме з боку поля­ків, а натомість – гостру критику та обурення з боку українців. Напр., Шульгін і в Данцигу, і в Брюсселі виступав не лише проти відомих підпалів та саботажів, а також і проти польських погромів, але з явною тенденцією, що, мовляв, поляки та українці повинні б якось порозумітися. Він ні слова, власне, не згадав про ту польську політику колонізації та полонізації, яку вже понад 10 років провадять поляки на Західній Україні, а також поминув мовчанкою те, що Польща рішуче відмовляється викону­вати свої міжнародні зобов’язання щодо наших західних земель.

Не дивно, бо, мовляв, уенерівцям незручно втручатися у внутрішні справи Польщі, а, крім того, вони не мають мандату від західних українців. Чому ж тоді, взагалі, уенерівці все ж таки втручаються до західноукраїнських справ? А тому, що ціла полонофільська концепція української державности нічого не варта, якщо не прийде до польсько-української угоди на Західній Україні. Себто, уенерівці використовують міжнародну арену не так для оборони інтересів наших західних земель, як для популяризації своєї концепції визволення українських земель з-під большевицького панування.

Це розуміють уенерівці й всякою ціною намагаються втягнути також і західних українців до воза польського імперіялізму, незважаючи на те, що поляки, власне, не виявляють ніякого бажання піти назустріч вимогам УНДО. Тим часом ця уенерівська метушня, особливо на міжнародній арені, з нашого погляду, лише шкодить справі визволення західноукраїнських земель. Так уенерівці завжди галасують про конеч­ність польсько-українського порозуміння, а поляки й собі роблять такі самі заяви та додають, що польська влада виявить і покарає винних у справі надужить під час не­давніх погромів, що вона зробить відповідні заходи щодо відшкодування за поруйно­ване українське майно й т. д.

І це робиться тоді, коли по польських судах відбуваються безнастанно розправи не лише проти українських націоналістів, а також і проти ундівських послів, коли польська влада не лише не покарала нікого з активних учасників погрому над українцями, а навпаки – кількасот із них дістали різні нагороди; це робиться тоді, коли польські урядові кола й чути не бажають про виконання міжнародних зобов’язань та про зміну нинішньої політики супроти українців, роблячи передумовою взагалі яких-небудь балачок, щоб українці стали на шлях такого лояльного співробітництва, як Певний та инші волинські ренегати.

У своїй простоті Шульгін та инші уенерівські лідери б’ють себе у груди, що вони не полонофіли, що вони не боронять польських інтересів, а навпаки – всіх своїх сил докладають, щоб увільнити українські землі з большевицької неволі. Гаразд! От незро­зуміло тільки, чому це Варшава підпирає якраз уенерівців так само, як Москва радянофілів. Орган уенерівців «Тризуб» гостро картає західних українців за те, що останні не йдуть назустріч польським імперіялістам, а тим часом забуває, що група Петрушевича з таким самим правом атакує українців за те, що вони не йдуть назустріч російським імперіялістам.

В цьому й полягає історична трагедія української нації, яка вже протягом сто­літь пробуває між двома імперіялізмами. Вже крайня пора настала зрозуміти всім українським патріотам, ще не в спілці, а навпаки – в боротьбі проти обох імперіялізмів українська нація здобуде собі волю, що лише на руїнах Польщі та Росії повстане Самостійна Соборна Україна. Майбутні грізні події на Сході Европи матимуть далеко більший розмах та значення, ніж це було в 1919-20 рр. Тому саме українські націо­налісти певні, що українська нація використає цей слушний час для досягнення власної великодержавности.

 

[Розбудова нації. – 1931. – № 5-6].