Місто Учителя Нації

Пропонуємо увазі читачів редакторську передмову секретаря Центру Донцова Петра Іванишина до видання “Дрогобич – місто Івана Франка” (Дрогобич, 2016), котра в найосновніших рисах висвітлює націософські сенси творчої постаті Каменяра.

 

Місто Учителя Нації

 

Чимало написано й ще буде написано про наш старовинний Дрогобич – самобутнє галицьке місто, що розкинулось на Бойківському Підгір’ї поблизу Карпат. Місто, заснування котрого губиться в глибині української історії, відоме найстарішим у Європі солевиварювальним заводом та нафтопереробною промисловістю. Але не лише цим. Дрогобич – батьківщина ренесансного ректора Болонського університету Юрія Дрогобича (XV ст.), місто, де збереглися унікальні пам’ятки галицької церковної архітектури XVІ і XVII століть, зрештою, місце народження добре відомих у світі митців: німецької актриси театру та кіно Елізабет Берґнер, польських поета-скамандрита Казимира Вежинського, письменника й художника Бруно Шульца та письменника й публіциста Анджея Хцюка, єврейських художників Мауриція та Леопольда Ґотлібів, митця-сіоніста, одного із засновників юґендстилю Ефраїма Моше Ліліена та ін.

Однак у вимірах світової культури не завжди враховувався й враховується той факт, що Дрогобич до середини ХХ ст. зумів стати розвиненим культурним осередком українського життя – політичним, релігійним, освітнім, мистецьким та ін. Так чи інакше з Дрогобичем повʼязані долі відомих українських письменників – Стефана Коваліва, Василя Стефаника, Леся Мартовича, Володимира Бірчака, Осипа Турянського, Петра Карманського, мовознавця і природознавця Івана Верхратського, театрального режисера Йосипа Стадника, композитора Остапа Нижанківського, вченого та філософа Володимира Левинського, літераторів-вісниківців Остапа Грицая та Луки Луціва, оперного співака Модеста Менцинського, замордованих у більшовицьких катівнях новомучеників Української Греко-Католицької Церкви Якима Сеньківського, Северіяна Бараника, Віталія Байрака. Посутнім став внесок дрогобичан й у громадсько-політичний національно-визвольний рух: Степан Витвицький, Іван Чмола, Іван, Григорій та Зенон Коссаки, Андрій Мельник, Михайло Смола, Володимир Кобільник, Мирослав Тураш, Володимир Фрайт, Дмитро Грицай та ін.

Значимою є роль Дрогобича й у новітній історії незалежної України як міста відомих учених, письменників, митців, богословів, підприємців, політиків тощо. Лише два приклади. Саме тут 2 квітня 1990 року вперше в Україні над міською ратушею було знято прапор колоніальної УРСР, а натомість піднято синьо-жовтий стяг. А в 1993 році відомий український учений та політичний філософ, доцент Дрогобицького університету Василь Іванишин заснував всеукраїнську молодіжну організацію “Тризуб”. На основі “Тризуба” учень та студент В.Іванишина Дмитро Ярош створив під час Зимового Майдану 2013-2014 рр. громадсько-політичне обʼєднання “Правий сектор”, що відіграло важливу роль у перемозі повсталого народу.

Усе це є свідченням того, що, не зважаючи на складні для нормального розвитку культурно-політичні обставини різних іноземних володарювань (від XIV ст.), засилля денаціоналізації та соціального визиску, Дрогобич в колоніальний період усе ж зумів не лише зберегти свою українську (руську, русинську) ідентичність, а й стати самобутнім центром української націотворчої традиції. І ключова роль тут, безумовно, належить найвідомішому уродженцеві Дрогобиччини, геніальному українському письменникові, філософові, вченому, громадсько-політичному діячеві Іванові Франку (1856-1916), котрий загалом одинадцять років провів у Дрогобичі, навчаючись у початковій школі (1864-67), а згодом у гімназії (1867-75). Тому не дивно, що явно чи приховано Дрогобич зображено у багатьох творах І.Франка: оповіданнях і новелах “Отець-гуморист”, “Борис Граб”, “Гірчичне зерно”, “У столярні”, “Ґава”, “Добрий заробок”, “На дні”, “Задля празника”, “Пироги з черницями”, спогадах “Мої знайомі жиди”, поезіях “Похвала Дрогобича”, “Дрогобицька філантропія”, поемі “Вандрівка русина з Бідою”, повістях “Батькіщина”, “Великий шум”, “Boa constrictor”, романах “Перехресні стежки”, “Борислав сміється”, драмі “Украдене щастя” та ін.

Вдумлива розмова про дрогобицький текст Івана Франка має ґрунтовні підстави й віддавна ведеться в науці, однак завжди актуальним залишається питання про сутнісний вимір духовного значення самого письменника. Наголосимо лише на трьох визначальних рисах літератора та мислителя, котрі в історичній перспективі вигранюють його не лише національну, а й світову велич. По-перше, Франко залишився у памʼяті поколінь як великий автор, геніальний письменник і публіцист, котрий уособлював нехай не завжди прямий і не завжди зрозумілий оточенню, але завжди чесний та цілеспрямований шлях до істини. По-друге, він постає як універсально розвинений “національний інтелект” (Є.Маланюк), що мав, подібно до духовних титанів Античності, Середньовіччя чи Відродження, різні творчі вияви й зумів стати, за влучним спостереженням сучасників, “академією в одній особі”. По-третє, він – великий мислитель, котрий у час панування імперських “темних царств” зумів глибокого осягнути найрізноманітніші аспекти українського буття, із каменярською безкомпромісністю розтрощивши, на кшталт Ніцше, Честертона, Жаботинського чи Унамуно, своїми новаторськими ідеями-молотами чимало облудних, здавалося б незнищенних, стереотипів на шляху національного поступу та свободи.

Усе сказане дозволяє окреслити Івана Франка, попри інші символічні означення – Мойсея, Титана праці, Каменяра, – ще й як могутнього Учителя Нації. І тим, що ідуть “у мандрівку століть” з його “духа печаттю”, не завадило б памʼятати важливі уроки, принаймні у трьох сферах.

Насамперед ідеться про сферу наукову, гносеологічну. Тут Франко постає як найбільший у своєму часі продовжувач Шевченкової націософської герменевтики як національно-екзистенціальної методології інтерпретації та націоцентричного мислення в категоріях збереження, відтворення і розвитку нації. В основі цього способу мислення лежить національний імператив, одне з перших чітких логічних перекодувань котрого дав саме Каменяр, навчаючи органічних способів розуміння: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації”.

Інша сфера – етична. Франко як незаперечний і справжній моральний авторитет із чіткими критеріями добра і зла дав уроки боротьби із різними формами та видами фарисейства. А найбільше – із денаціоналізованими “ботокудами”, “хрунями” та “фарбованими лисами” із числа “патентованих патріотів”, котрі нищать національну справу. Франко вчив принципованості, безкомпромісності, відданості високим ідеям нації, Бога, істини, волі. Франко висловлюється чітко й безкомпромісно: “Наша, аж до границь безхарактерності, посунена толеранція хиб та слабостей наших ближніх, навіть тоді, коли вони зі сфери приватних відносин переходять у сферу товариської та громадської діяльності, мусить уступити місце живішому моральному почуттю й енергічнішій реакції против усякої моральної гнилизни, що грозила б розпаношитися в наших товариських відносинах”.

Третя важлива сфера побутування науки Франка – сфера політична, державотворча. Тут уроки українського Мойсея особливо значущі й можуть бути окреслені як ідеали. Перший ідеал стосується збереження та формування національної самобутності: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів”. Другий ідеал апелює до національної свободи, оскільки стосунки між країнами повинні базуватися на засадах “рівноправності й автономій кожного окремого народу, де б другий народ ніколи не мав права вмішуватися в домашній справи сусіда або держати над ним яку-небудь опіку”. Третій, найвідоміший, ідеал Франка – це “національний ідеал”, ідеал національної державності. Саме національна держава-“хата“ – не імперія і не колонія – єдино можлива для Франка форма державного самоутвердження, що може гарантувати народові свободу, розвиток і добробут, може перетворити його в господаря (“хазяїна”) своєї долі на власній землі. Так про це йдеться у пролозі до поеми “Мойсей” (цю поему Франко читатиме дрогобичанам у свій останній приїзд до міста у 1912 р.): “Та прийде час, і ти огнистим видом / Засяєш у народів вольних колі, / Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, // Покотиш Чорним морем гомін волі / І глянеш, як хазяїн домовитий, / По своїй хаті і по своїм полі”.

У межах політичних уроків окремо варто звернути увагу на модернізаційні стратегії Франка, цінність котрих особливо проявляється на тлі постколоніальних проектів малоросійського чи вестернізаційного типів. При цьому втрачається сама сутність модернізації як процесу якісного культурного оновлення чи як процесу набуття національною спільнотою адекватного часові цивілізаційного рівня розвитку. Якщо звернутися до досвіду Івана Франка, то у нього бачимо рішуче відкидання різних імперських теорій: як проектів інтеграції України в російський світ (русифікації), так і проектів розчинення в західних наддержавах та їх ідеологічних конструктах (вестернізації). Натомість Франко пропонує рідному, на той час бездержавному, народові інший шлях модернізування: “Найперша задача кожного народу є – стояти за своїми власними інтересами і дбати про своє власне утримання”. Основними для українського мислителя стають наступні націоцентричні моменти: засновування політики на органічних національних інтересах, проголошення принципу національної держави (звідси схвалення самостійницьких проектів поляків чи євреїв), паритетності стосунків та поваги до національної самобутності іншого: “…бажаючи для себе невпинного питомого розвою на власних народних підставах, ми бажаємо того самого і для поляків”.

Запропонована у цьому альбомі дрогобицькими літературознавцями візія Франкового Дрогобича в межах характерних топосів-локацій, окреслених творами самого письменника, уривками із праць франкознавців та відповідними світлинами, напевно, не є єдино можливою чи єдино правильною. Однак своє завдання вважатимемо виконаним, якщо читачеві відкриється місто, котре наповнене образами, концептами й духом українського автора. Бо йдеться не просто про австро-угорське містечко другої половини ХІХ – початку ХХ ст., не просто про периферійний осередок галицької політики, культури, промисловості, не просто про місце міжнаціональних та соціальних перехресть, а передусім про архіважливий український топос, духовне та ціннісне (аксіологічне) джерело національного буття – місто юності великого Учителя Нації.

 

Петро Іванишин,

доктор філологічних наук, професор,

завідувач кафедри української літератури та теорії літератури

Дрогобицького державного педагогічного університету

імені Івана Франка