М. Драгоманов у світлі чужих тайних документів

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Павло Кашинський

 

М. Драгоманов у світлі чужих тайних документів

 

 

Про особу й діяльність М. Драгоманова за ті роки, коли він пробував на еміграції в Женеві, оповідають численні документи, що лежать в актах австрійського державного архіву. Ті документи вдалося мені відписати й деякі з них тут наведу.

Ось так про прибуття Драгоманова до Женеви, де він пристав до гуртка російських нігілістів (переважно українців!), подає акт ч. 322/1877. р. президіяльної секції австрійського міністерства закордонних справ: «Ватажком т. зв. малоруських націоналістів є колишній київський професор д-р Михайло Драгоманов, що живе як емігрант у Женеві. Все ж і в нього не національна ідея, але соціяльний рух – засіб, з допомогою якого повинен бути заведений новий соціяльний порядок». «Акція групи Драгоманова цілком аналогічна з акцією російських нігілістично-соціялістичних груп (Усі підкреслення наші. – Авт.): притягнення на свій бік незадоволених режимом у Росії та ширення соціял-революційної літератури, тому швидко вона входить у зв’язок з останніми, особливо з російською революційною активістичною партією та інтернаціональною робітничою лігою в Лондоні та Женеві».

Та вже в 1881 р. дирекція поліції у Відні доносить австрійському Міністерству закордонних справ (3787/Рr 2679/1881): «Знаний Михайло Драгоманов несподівано перейшов із радикальної партії російських емігрантів до поміркованої та заснував під назвою «Вольное слово» свій тижневик, в якому досить лагідними словами заповідає обстоювати заведення конституції та децентралізації в Росії».

У тій справі пишуть до Відня і з Берліна (Берлін 14/1881, Відень 2998/1881): «Донесення віденського конфідента, що Драгоманов раптово й несподівано перейшов із радикального до поміркованого табору, не відповідає дійсности; ця зміна в його поглядах відбувалася повільно і вже перед роком скінчилася».

З цього часу австрійське Міністерство закордонних справ намагається довідатися про причину зміни поглядів Драгоманова і постійно інформується про його нову діяльність. Про висліди своїх заходів міністр закордонних справ у Відні довірливо повідомляє австрійського посла в Петербурзі, графа Кальнокі 12. X. 1881 (3044/1881): «Від 8. VIII. б[увшого] р[оку] виходить в Женеві під назвою «Вольное слово» (La рагоlе libre) російський тижневик, про що подаю тут окремо. Маю ще додати, що, як запевняють нас із конфіденційних кіл, цей тижневик, в якому співпрацює також знаний у Женеві Веселіцький-Божидарович, патронується графом Іґнатьєвим і має за завдання виступами проти російського уряду змилити російських нігілістів, щоб таким способом прийти поза їхні плани. Тижневик цей перепачковується до Росії через Німеччину, щоб затримати видимість його незалежности та опозиційности».

До цього листа додано відомості інформаційного бюра Міністерства закордонних справ про напрям та зміст газети: «Тенденція та призначення російського тижневика «Вольное слово», що виходить у Женеві від 8.VIII, хоч появилось його сім чисел, досить енігматичні. В програмовій статті першого числа підприємство це мотивується тим, що «Вольное слово» під теперішніми цензурними умовами в Росії взагалі неможливе. Бюрократичний режим, мовляв, повернув Росію в жалюгідне становище так, що там і найширші реформи, наслідком бюрократичности їх застосування, причинили б Імперії більше зла, ніж користи.

Однак щоб про джерело цього зла можна було висловлюватися цілком одверто, кілька патріотів вибрало цю форму. Ідеалом їхнім є свобода індивідуальности, ліпша адміністрація, як також і признання національних прав більшим племенам Росії, які через земства могли би декларувати свою волю. Тільки тоді зникне відчуження, що постало між адміністраційним апаратом і громадянством. Яких способів треба було б ужити, щоб цю ціль осягнути, про це програмова стаття мовчить. З наступних чисел можна довідатися, що новий орган робить фронт як проти бюрократичної сваволі, так і проти обидвох крайніх партій: проти нігілістичних терористів та московських реакціонерів. Що цей орган нічого спільного з нігілістами не має, доказує число, де снується думка, що громадська опінія в Швайцарії ухвалює висилку Крапоткіна. Нарешті, на шостому тижні свого існування, а саме в шостому числі, переходить газета до ближчого обговорення своєї тенденції. До цього змушений був Драгоманов закидами різних газет, що вказували на те, що «Вольное слово» має зв’язок із одповідними колами. Це, мовляв, брехня. Інсинуація ця могла постати через те, що «Вольное слово» як емігрантський орган не виставив ніякої своєї програми. Реформи не можна погодити з тими методами, що їх застосовує пануюча бюрократія, щоб відродити Імперію, бо за цих умов було б це безкорисне діло. Щоби ціль осягнути шляхом революції – про це, як зазначав орган, має він особливі погляди. Штучним викликуванням революції нічого в Росії осягнути не дасться. Ватажки революції мали б у ній не перше, але останнє слово. Тому передусім треба стреміти до того, щоб нарід у своїй масі прийшов до зрозуміння своїх прав і через декларацію збірної волі зміг би осягнути своє завдання. Рідка претензійність та намагання цієї газети організувати в Росії проти пануючої системи всі стани в одну спільну опозицію, дали притоку газеті «Общее дело», що виходить також у Женеві, взяти під сумнів роль, яку «Вольное слово» грає, загостривши це в запитанні, як думає газета «Вольное слово» про графа Іґнатьєва, на що інтерпельована сторона дала виминливу відповідь, мовляв, що хоч відомо, що бажає почути сторона, яка поставила цей запит, але «Вольное слово» не хоче робити їй приємність, а до того граф Іґнатьєв є escore, і таку з широким колом діяльности особу не дасться кількома словами схарактеризувати. Не без підстав поставила стара російська газета питання, бо часті прихильні замітки про графа Іґнатьєва кожному читачеві нової газети впадають в око».

Про зв’язок Драгоманова з Іґнатьєвим довідуємося більше з иншого документу (6621/1883): «Хитрий граф Іґнатієв, колишній міністр внутрішніх справ, прийшов до як сміливої, так і оригінальної ідеї – через своїх урядовців засновувати за кордоном нігілістичні газети та їх з державних грошей субвенціонувати. Так заснував він 1881 р. у Женеві при помочі якогось Мальчинського нігілістичний журнал «Вольное слово», для якого скоро заангажовано як головного редактора знаного київського екс-професора Михайла Драгоманова, а до співробітництва приєднані з нігілістів: Василь Сидорацький, В. Жуковський, Аксельрод та инші. Та незабаром нігілістичний публіцист, князь Черкесов, ствердив на підставі документів, що їх женевські нігілісти у Мальчинського викрили й забрали, що він є урядовцем російської таємної поліції й що газету в Женеві засновано й видають за допомогою російського уряду. Це відкриття загрожувало великим скандалом для російського уряду та для багатьох високопоставлених російських осіб. Викритий шпик Мальчинський благав простити йому й замовчати скандал, пропонуючи російським нігілістам всю суму, яку довірив йому російський уряд на видання газети «Вольное слово». Практичні нігілісти пішли на пропозицію шпигуна, забрали в нього кілька тисяч рублів грішми, звернули йому частину документів назад, а як наддаток дали копняка й пустили втікати. Відтоді виходить у Женеві «Вольное слово» під редакцією й як власність п. М. Драгоманова в тій самій формі, як і перше, тільки замість чотири – два рази на місяць».

Ще більш цікавим є инший документ (2628/1889): «…(Драгоманов) поїхав до Женеви, де разом з Лавровим спричинився до посилення активности в нігілістичному таборі, але при цьому завсігди виставляв своє українство проти великоросійства. В Женеві поводилося Драгоманову зле, і він почав пактувати з російським урядом, а саме через посла Новікова. Сей посол казав мені, що Драгоманов дістає тепер од російського уряду 6000 рублів пенсії річно. Ця залежність од російського уряду дається помітити в його політичній позиції, бо тепер проповідує він не боротьбу українства проти Великоросії, але унію з нею. Тепер Драгоманов не є нігілістом, відкидає всякі атентати та повстання, натомість проповідує державний соціялізм, мотивуючи тим, що в інтересі рутенців є, щоб цим способом стати незалежним від російських та польських дідичів, а політичну владу хоче він передати в руки народу, це значить – українській масі. У поляків і росіян уважають Драгоманова за ультрасоціяліста, та російська поліція вміє його ліпше цінити».

Згаданий нігіліст Черкесов, що грав головну роль у викритті Мальчинського, скваліфікував роботу «Вольного слова»  як намагання призвести в рядах російських нігілістів за кордоном колотнечу й деморалізацію та служити джерелом інформації тим російським урядовим чинникам, що старалися акцію російських терористичних груп розбити. Про це говорить також документ ч. 1986/1882: «Проти російського публіциста М. Драгоманова, що належав безоглядно до революційної партії, однак останнього часу своїми статтями у «Вольном Слові» викликав між російською еміграцією в Женеві підозріння, що він тепер стоїть на удержанні російського уряду, нігіліст на прізвище Черкесов видав брошуру під заг[оловком] «Драгоманов де Гадяч у боротьбі з російськими соціялістами», в якій Драгоманов представлений як донощик, фальшивник і зрадник».

Документ ч. 662/1883 подає, що наступник по графу Іґнатьєву, міністр внутрішніх справ Толстой вислав до Женеви урядовця охранки Клімова, який почав видавати ультранігілістичну газету «Правда». Знов же «Вольное слово», скомпрометоване в очах російської політичної еміграції, почало працювати на галицько-австрійському терені. Документ ч. 345/ІВ 1883 подає таке: «Від нового ноку (1882) женевська соціялістична газета «Вольное слово» під виразно зазначеною редакцією проф. Драгоманова виходить двічі на місяць, на тонкому шовковому папері, щоб ліпше надавалася до ширення. В одному куверті, заадресованому на Т[оварист]во «Руська Матиця», митниця у Львові знайшла і сконфіскувала число 52 цієї газети, в якому знаходиться стаття під заголовком «Листи з австрійської України». «…Драгоманов заповідає ряд дописів із австрійської України, які підписуватиме М-он (Мирон); ним мав би бути осілий у дрогобицькому повіті галичанин, аграрний соціяліст Франко».

З того акту довідуємося, що дирекція поліції у Львові поробила заходи щодо суворої заборони газети «Вольное слово», беручи на увагу ширення ним між українським населенням Австрії симпатій до Росії, підсилювання надій на близьку війну та прилучення до Росії східних австрійських земель.

З акту ч. 1045/1887, довідуємося про програму «Вольный Союз», складену Драгомановим, що має на меті переведення нової організації Росії в дусі звичайного ліберального устрою держави. §25 статуту говорить, що на чолі російської держави може бути й цар. Ніяких радикальних соціяльних змін у програмі не заповідається. У зв’язку з тим буде цікавим, що, як довідуємося з акту ч. 3696/1882, приблизно в тому часі колишній російський бюрократ Щербачов, що 35 років служив у російських урядах і «виемігрував» до Берліна, видав брошуру, в якій також мотивує конечну потребу заведення в Росії ліберальних інституцій та народного представництва для спасіння Росії. А втім є загально звісним, що програма спілки лягла в основу статуту конституційно-демократичної (кадетської) партії (1905 р.) та бралася до уваги й пізніше, коли тільки російські ліберальні кола виробляли проєкти перебудови державного устрою на засадах конституційного монархізму.

Акт ч. 651/1889 подає, що Драгоманов «має гарячу голову, є то соціялістом, то нігілістом, то анархістом», а з акту ч. 2628/1889 довідуємося, що таємницю своїх зв’язків з офіційними російськими колами Драгоманов не відкрив навіть найближчим приятелям; таким найближчим його співробітником був Кістяківський, про якого пишеться у зв’язку з його арештом, що він (Кістяківський) «нічого не буде знати, що Драгоманов дістає тепер від російського уряду 6 тисяч рублів річно». З акту ч. 162/1888 довідуємося, що на закиди, які робили Драгоманову в російських соціялістичних колах, він усе знаходив добрий спосіб оборони; так, наприклад, коли Лавров у календарі «Народної волі» (Женева, 1883) напав на Драгоманова, останній у «Вольному слові» відповів йому гострою статтею, в якій закидав Лаврову часту зміну поглядів.

 

[Розбудова нації. – 1933. – №11-12].