Луї-Ґабріель-Амбруаз віконт де Бональд
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 15 Січ 2016 в 7:51
Луї-Ґабріель-Амбруаз віконт де Бональд
Життєпис
Французький державний діяч, письменник і філософ, віконт Луї де Бональд належить до богословської школи традиціоналізму. Він народився 2 жовтня 1754 року в шляхетній родині з селища Мона поблизу містечка Мійо в краю Руерґ (провінція Аверон), на теренах Південної Франції. Освіту здобув в парафіяльному Коледжі Жуї. Як шляхтич, зобов’язаний стати на військову службу, в 1773 році Бональд долучається до королівських мушкетерів. Проте в 1776 році Людовік XVI розпускає мушкетерів, що звільняє Бональда від військових обов’язків. Відтак він повертається в свій рідний край, де втягується в громадські справи. Його обирають міським головою Мійо в 1785 році, а в 1790-му він стає членом крайової Асамблеї Аверону.
Впродовж ранньої фази Французької революції, він спрямовує свої зусилля на місцевому та регіональному рівнях на збереження порядку. Навіть коли Національна асамблея скасувала шляхту як стан, Бональда переобирають на посаду міського голови, а згодом знову обирають в крайову асамблею. Поворотною точкою в ставленні Бональда до революції стала Світська конституції кліру, яка підпорядковувала Католицьку церкву новому загальнодержавному урядові. Бональд виступав проти зміни становища Церкви у суспільстві. Відмовившись від примусу щодо священників приймати присягу вірності владі, Бональд позбавив себе права займати владні посади, хоч попри це, значною мірою підтримував революцію. В жовтні 1971 року, однак, Бональд долучивсь до контрреволюції і змушений був покинути Францію. Сподіваючись повалити революційний лад ззовні, він стає до лав армії Конде, а коли ця армія розпускається, прямує до міста Гайдельберг, де займається освітою своїх двох старших синів.
В 1797 році Бональд оприлюднює в місті Констанса свою першу роботу: «Політична та релігійна теорія влади» («Théorie du pouvoir politique et religieux»), яку в Франції забороняє до поширення влада Директорії. В 1797 році Бональд повертається до Франції під псевдонімом Сен-Северин, і видає в 1800 році «Аналітичний нарис природних законів суспільного порядку» («Essai analytique sur les lois naturelles de l’ordre social»), в 1801р. – «Про розлучення» («Du divorce»), в 1802 р. – «Первісне законодавство» («La législation primitive»). Він також співпрацює з Шатобріаном та іншими авторами часопису «Французький Меркурій», куди він долучив і ряд своїх статей, виданих в 1819 році у вигляді книги під назвою «Збірка літературна, політична та філософська».
Бональд змушений переховуватись до 1802 року, коли отримує помилування від Наполеона. Пізніше Бональд увійде до уряду Наполеона, несучи службу у Великій раді Імперського університету. В 1808 році він відхилить пропозицію стати членом даної ради, однак зрештою прийме її в 1810 році. Бональд також відмовився стати наставником сина Луї Бонапарта, короля Голландії, рівно як і сину Наполеона І, що обіймав посаду короля Риму.
Після Наполеонового зречення в 1814 році, Бональд швидко долучився до відновлення монархії Людовіка XVIII. Монархіст і рояліст за натурою та принципами, Бональд радо вітав реставрацію Бурбонів. Його було призначено членом Академії королівським декретом за 1816 рік. Бональда також було обрано до Камери депутатів – нижньої палати загальнодержавного законодавчого органу. З 1815 до 1822 року він служив депутатом від Аверону, а в 1823 році став пером Франції. Він спрямував всі своє зусилля проти підступів лібералізму в релігійні та політичній царинах. Закон проти розлучень було запропоновано ним в 1815 і схвалено в 1816 році. Він відіграв значну роль у прийняття закону 1822 року, який усував «свободу» преси і запроваджував комітет з цензури, який він сам і очолив. Бональд працював на державній службі і за наступного короля Карла І.
Відмовився він, однак, служити під володарюванням Луї-Филипа, який прийшов до влади під час революції 1830 року. В 1830 році він склав Бональд склав повноваження пера і відбув до свого рідного краю провадити життя пенсіонера. «За всю його довго кар’єру», зауважує Жуль Симон, «не було жодного місця діям не сумісним з його принципами, і жодному вислову, який би їм суперечив». Бональд помер в Парижі 23 листопада 1840 року.
Ідеї
Чимало мислителів намагалось охопити природу Модерну. Їх підходи різняться між собою, але багато погоджуються щодо ключових точок на шляху цієї доби: Відродження, Реформація, Наукова революція, ось деякі з них. Для розуміння модерного світу варто дослідити один з таких періодів: Французьку революцію. Для одних Революція звістила політичний лібералізм, який волав про «рівність, свободу та братерство». Для інших Революція відзначилась відкиданням європейського спадку за останні дві тисячі років. З перших митей Революція, чимало мислителів відчули її виклик старому порядку (не тільки політично, але, що важливіше, філософськи).
Луї де Бональд описував політичні проблеми Революції. Займаючись цим, він також розвинув теорію мови, взаємопов’язаної з його теорією урядування. За Бональдом, людина є по суті своїй суспільною істотою, чи як сказав Аристотель, «політичною твариною». Її розвиток проходить через суспільство; а тяглість та розвиток суспільства покладаються в своїх принципах на традицію. Оскільки мова є інструментом встановлення зв’язків у суспільстві, мовлення є таким же природнім для людини як і сама її суспільна природа. Мова для Бональда означала систему комунікації вцілому,не тільки слова, але й синтаксис та зв’язки між словами. Людина не може мислити без мови. Відповідно, мова не могла бути відкритою людиною, бо «людина потребує знаків чи слів для того, щоб мислити, як і для того, щоб говорити»; це значить, що «людина мислить своїми словесними висловами перед тим, як словесно висловити свої думки»; але початкова мова, у своїх основоположних елементах, разом із думками, які вона виражає була дана Богом-Творцем («Législation primitive», I, ii).
Ця думка є базовою в твердження Бональда про незаперечно божественне походження мови. Це твердження спирається на думку, за якою, якщо мова і думка взаємозалежні, одна не може почати без іншої. Відтак, щоб розпочати мовний процес, потрібна якась зовнішня ідея. В цьому випадку, мова слугує типом апології існування Бога як джерела мови. Слід зауважити, що така апологія можлива тільки у випадку визнання деїстичної першопричини. Так чи інакше, це грандіозне і важливе твердження. Еволюціоністи намагаються довести, що шляхом випадкових перетворень протягом часу, може виникнути певна структура. Для еволюціоністів, еволюція мови чудово пасує до їхнього бачення еволюції життя і відчуттів.
Основоположні істини, згадані вище, абсолютно необхідні для інтелектуального, морального і релігійного життя людини, мають бути спершу сприйняті вірою. Вони передаються через суспільство й освіту, і зберігаються завдяки традиції чи універсальному розумові людства. Суспільство, держава і закон мають божественне походження і тому підпорядковані релігії та церкві. Традиція лишається єдиним підґрунтям для впевненості, поза якою суть тільки людські опінії, суперечності та вагання («Recherches philosophiques», i, ix).
http://zentropa.net/teksty/luyi-g-abriel-ambruaz-vikont-de-bonal-d.html