Літературна інтерпретація національного буття (на прикладі поезії Д.Павличка)

Петро Іванишин

Літературна інтерпретація національного буття

(на прикладі поезії Д.Павличка)

Украй актуальним завданням постколоніального літературознавства залишається витлумачення спадщини письменників, що творили в радянський період історії української літератури. Складність цього завдання безпосередньо зумовлена явною контроверсійністю та різнорідністю літературних досвідів і постає перед дослідником насамперед у сфері теоретико-методологічній. Тут, очевидно, передусім важливо поставити собі епістемологічно коректну мету добору стратегії інтерпретації: як, в яких межах, на основі яких критеріїв слід вибирати методи експлікації, щоб з одного боку, не викинути цілий період в історії рідного письменства як “застарілий”, “примітивний” чи “нехудожній”, а з іншого, уникнути непотрібної глорифікації виразно антихудожніх імперських фальшивок, що не завжди навіть мали форму літературного тексту.

Поезія такого класика української радянської літератури, як Дмитро Павличко, у цьому плані є типовим прикладом герменевтичної складності схожого типу інтерпретації. Водночас знайдення продуктивної моделі її витлумачення може стати знаковим для вивчення не лише шістдесятників, а й інших письменників сімдесятилітнього радянського періоду.

Не маючи змоги провести повновартісне дослідження поставленої проблеми, зосередимося натомість лише на одному з можливих способів витлумачення радянського дискурсу. Ідеться про пропедевтичну експлікацію кількох методологічно значущих, на наш погляд, моментів, використовуючи як методологічну базу ідеї онтологічної герменевтики М.Гайдеґґера та Г.-Ґ.Ґадамера і національно-екзистенціальної методології.

Насамперед постараємося вийти на сенс (глибинне інтенціональне значення) деяких характерних (ключових) поезій Д.Павличка (від початку 50-х до 1990-го року ХХ ст.), використовуючи їх власний літературно-герменевтичний потенціал[1], тобто постараємось з’ясувати, що і з якою метою витлумачує своїми творами сам автор та з яких ідейно-світоглядних позицій він це робить. Найбільш продуктивним у цьому плані нам видається окреслити пізнавально-інтерпретаційні процеси максимально близького до емпіричної особи  поета ліричного героя як моделі тут-буття (екзистенції чи присутності), за М.Гайдеґґгером. Верифікаційним критерієм художності твору тут стає герменевтично обґрунтований взаємозв’язок: художній твір / буття (істина буття). Останній елемент цього біному ми, використовуючи екзистенційно-онтологічну аналітику німецького філософа, конкретизуємо до поняття національного буття[2]. Під буттям традиційно розуміємо й існування будь-якого сущого (енсу), й опорну “основу” сущого[3].

Мета роботи, таким чином, концептуалізується у плані окреслення декількох продуктивних герменевтичних ракурсів розгляду проблеми, котрі б дозволили відповісти на ключові питання: яку смислову інтерпретацію українського буття пропонує той чи інший знаковий поетичний твір Д.Павличка і як зазначена інтерпретація впливає на окреслення типу цього літературного твору (художній він чи далекий від художності). Вивчення в подальшому  всієї сукупності творів різних авторів дозволить аргументовано здійснити ту чи іншу диференціацію та оцінку всього радянського поетичного дискурсу.

Перший із інтерпретаційних ракурсів спонукає розглядати поезію (ширше – художню літературу) як національний логос. Логос у М.Гайдеґґера означає “звернення до сущого як до сущого” і “розуміння сущого”[4] взагалі. Нам же  йдеться про художнє звернення (до) та художнє розуміння саме національного сущого. Загалом, така зорієнтованість у сутнісних рисах нагадує феноменологічну інтенцію – “до самих речей!”[5]. При цьому феномен постає сущим, котре себе показує.

Із енсом логос може повестися двояко. З одного боку, він може вийняти суще із його прихованості і “дати побачити як неприховане”, тобто розкрити його. Такий логос є істинним. З іншого боку, логос може приховувати, видавати щось за те, чим воно не є. У цьому випадку логос є хибним і здійснює обман[6]. Поетичний логос, звідси, може бути як істинним, коли він дозволяє побачити нам національне суще, так і хибним, коли  приховує це національне суще, в обманний спосіб заміняючи його якимсь національно-індиферентним чи антинаціональним ерзацом. Під таким оглядом, далеко не кожне зображення постане перед нами “буттєвим процесом, у якому буття набуває осмисленого й видимого вияву”[7].

Показовим у плані істинного логосу є вірш-звинувачення Д.Павличка “Ти зрікся мови рідної”[8]. У цьому творі автор витлумачує феномен денаціоналізації через відречення від рідної мови. Цей потворний акт духовного суїциду відомий підневільним народам усіх часів, і зокрема українському. Ліричний герой чітко показує нам специфічне суще – людину-манкурта, людину-яничара, котра здійснює мовне відречення. Ця присутність (підкреслена анафоричним рефреном-звертанням “Ти зрікся мови рідної”) постає перед нами як ущербне під національним оглядом суще, котре, зрікаючись національної мови, тим самим обриває всі основні органічні зв’язки свого буття-у-світі. Обривання цих національних зв’язків призводить до омертвіння людини. Вона “темна, як сльота осіння”, модуси її існування – це ганьба і журба. Її оточують образи смерті, занепаду, заціпеніння, нежиттєвості різних національних сущих (колись яскравих і живих): безплідна земля, зів’яла гілка, скалічений дух, скам’янілі друг, серця і зірки, посивіла мати.

Зрікаючись рідної мови, персонаж перестає бути національною людиною, – “Нема / Тепер у тебе роду, ні народу”, – але не стає органічною частинкою і народу панів-чужинців, заради яких і відбувся акт відречення: “Чужинця шани ждатимеш дарма – / В твій слід він кине сміх-погорду!”. Він опиняється в непевному, онтологічно порожньому місці кожного маргінала (фактично, недолюдини) – між національними культурами та спільнотами, а не в їхніх природних для кожної екзистенції межах. Такий вірш, безумовно, будучи літературно-герменевтичним успіхом автора, водночас виступає і художнім зразком національно заангажованої громадянської лірики в межах української літератури.

Щось зовсім протилежне, під оглядом істинності логосу, спостерігаємо в інших численних політичних творах, таких, як, наприклад, “Партія – очі мої”[9] та “Москва”[10]. Національно самоідентифікований ліричний герой попереднього твору, національна повнокровність котрого дозволяє йому помічати та критикувати ущербність маргінала, у цих віршах зникає. Перед нами інший тип людини, епіцентром буття якого стають виразно антиукраїнські енси, кодифіковані канонічними образами російсько-комуністичного окупаційного режиму.

Ось як ця присутність в поезії “Партія – очі мої” витлумачує власну самість – “серце саме свого єства”: “Леніна думи ясні, / Леніна мудрі слова”. Ось що стає інтерпретаційною призмою та засобом комунікації: “Партія – очі мої, / Партія – мова моя!”. Ось як витлумачується цілокупне найближчих до незмаргіналізованої присутності сущих – Україна: “Партія – серце її, / Ум її – партія!”.

Цілком закономірно, що зображені поетом імперські сущі – Ленін, комуністична партія, комунізм тощо – зумовлюють постулювання в якості рідної (національної) іншу форму батьківщини у сонеті “Москва”. Природна для українця вітчизна – Україна – заміняється  на суще, котре, не будучи рідною онтологічно, повинне такою срийматися у свідомості колоніального індивіда. Ліричний герой-комуніст інтерпретує столицю російської радянської імперії – Москву (ще Кремль) – як власну батьківщину, заміняючи нею іманентну в цьому випадку Україну: “Як добре, що на світі є Москва, / Моя земля, столиця і надія!”. Схожий тип художньо-герменевтичної практики дозволяє помітити обманну інтерпретацію і ствердити існування хибного поетичного логосу, котрий аж ніяк не сприяє “приростові буття” (Г.-Ґ.Ґадамер).

Наступний ракурс стосується уже більше мистецтва і поезії як такої, проте лише поглиблює наведені вище ідеї. У художньому творі ми спостерігаємо процес “прозріння” в суще, котрий М.Гайдеґґер витлумачує як “осяяння… істиною буття”[11]. Завдяки художньому творові ми довідуємось, чим є “згідно з істиною” той чи інший предмет, виріб, людина, тварина, рослина, взагалі усе, що існує в емпіричній реальності чи уяві. Саме у мистецькому творі “суще вступає у неприхованість свого буття”[12]. А неприхованість, як відомо, здавна називається істиною (алетеєю). Таким чином, варто б розглянути поетичний твір і під наступним оглядом: твориться у ньому здійснення істини чи ні? Тобто відбувається осяяння чи затемнення істини національного буття?

Цікавим прикладом осяяння може бути лірична пісня “Два кольори”[13]. Ліричний герой цього твору знову постає перед нами як незмаргіналізована особистість – національна екзистенція. Персонаж інтерпретує власне єство крізь образ модусу долі (“незнані шляхи“ “у світ”). І виявляється, що вишиті на традиційній українській сорочці два архетипні кольори – “Червоне – то любов, / А чорне – то журба” – стають метафорою і “душі”, і “життя” героя. Ці два кольори осяюють власне буття, роблять його неприхованим і підводять до вступу (символ “порогу”) у простір цієї неприхованості як національної істини: “Мене водило в безвісті життя, / Та я вертався нас свої пороги…”. Перед лицем неминучої кінцевості власного тут-буття (“мені війнула в очі сивина”) з’являється органічна потреба чергового повернення до свого, рідного, “додому”, до того буття, котре завжди було опорною, справжньою основою існування такого сущого, як людина:

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не везу додому,

Лиш горточок старого полотна

І вишите моє життя на ньому.

Вишита мамою сорочка інтерпретується як глибокий символ істини національного буття в обох його основних значеннях: як неприхованість онтично глибинної основи існування героя та сутнісних перипетій цього існування.

Інший тип творів під оглядом здійснення істини репрезентує характерний для автора політичний сонет “Ленін”[14]. Національну істину у цьому творі заміняє істина універсальна, імперська “істина” комуністичного месіанізму – побудови “ленінського світу”. Її персоніфікує ключовий персонаж російсько-радянської міфології – Ленін, котрий, через порівняння із сонцем, наділений основним атрибутом істини – здатністю осяювати, робити неприхованим:

До сонця він подібний. Обійма

Промінням розуму простори світу.

Іде весна на землю, ним зігріту,

А де не світить – радості нема.

Тут знову немає місця для будь-якого, бодай найменшого національного сущого. Проміння імперської псевдоістини (інтернаціоналістичної комуністичної ідеології) затінює все буттєве, органічно-національне, залишаючи вияскравленою глобальну мрію-ідею кожного, хто бажає всесвітнього панування над народами (“…Здобути владу мусять ясні дні”). Ідеться про мрію, яку ні кривавий кат українського народу Володимир Ульянов (Ленін), ні його не менш криваві комуністичні наступники так і не змогли здійснити: “І, вирвавши планету з темноти, / Племенам і народам, наче сонце, / Його ім’я світитиме завжди!”.

Неважко помітити, що істина національного буття у променях такого “сонця” марксизму-ленінізму затемнюється цілковито. І це закономірно, оскільки імперська “істина” випливає не з неприхованості національного буття (“прозріння”), а з не приховування власного політичного бажання панувати над національним буттям (чи буттями).

Ще один інтерпретаційний ракурс отримуємо тоді, коли усвідомлюємо, як художній твір “розкриває притаманним йому способом буття сущого”, скажімо, у трагедії[15]. У класичній трагедії, свідчить німецький герменевт, “творіння мови” не розповідає про боротьбу нових богів проти старих, “а так перетворює оповідь народу, що кожне сутнісне слово бореться тепер з цією боротьбою і ставить перед вибором, що святе, а що лихе, що велике, а що мізерне, що мужнє, а що полохливе, що шляхетне, а що нестійке, що пан, а що слуга”[16]. Це ж залишається істинним і щодо творів пізніших періодів, коли боротьба відбувалася не стільки між богами, скільки між різними ідеями, конкретніше – ідеологіями.

У переддень незалежності Д.Павличко створює поезію-послання “Мазепинка”[17] (1990), котра за характером громадянської спрямованості вписується вже у політичну лірику 90-х – початку 2000-х років. Сущим, буття котрого розмикає образ мазепинки постає національна ідея, велика націотворча ідея українського народу. Поруч із ним виступає інший образ українського сущого – образ мужнього і шляхетного націоналіста, власника мазепинки: “О мій брате, забитий німаками в бою, / Ми взяли з бойовища мазепинку твою”. Ліричний герой тлумачить національну ідею українських націоналістів (“мазепинку”), як несмертельне священне суще (“Господню снагу”), котре відроджується через півстоліття в новому поколінні “онуків”:

Не зотліла в могилі, не погасла в глею,

Повернулась, як птаха, в Україну свою.

……………………………………………………

Не кляни ж ти, мій брате, рідну землю й сім’ю,

Вже онук одягає мазепинку твою.

Однак іншу численну групу поетових творів складають поезії, котрі важко назвати “сутнісним словом” про національну ідею та націоналістів як феноменів національного буття. Наприклад, цикл “Убивці”, спрямований проти націоналізму (як ідеології та філософії національної ідеї) та націоналістів (насамперед бандерівців), серед інших містить і поезію-послання “О ви, “борці” за Україну!..”[18]. Тут образ і національної ідеї і її носія – націоналіста – свідчить про дещо інший спосіб витлумачення, спосіб, далекий від “розкривання буття сущого”. Озвучуючи офіційну фальшиву інтерпретаційну позицію окупаційної соціалістичної влади, ліричний герой зображує націоналістів як псевдоборців “за Україну” (тому слово “борці” у лапках), братовбивць (“вміли” “на шиї брата затягти петлю”), прислужників німецького націонал-соціалізму (“Гестапівці… скупувато / Платили чемним наймитам”), котрих жде неминуча комуністична помста (“За все розплатимось лиш ми!”).

Таке тлумачення з позицій антиукраїнської імперської ідеї, котре прямо суперечить історичному досвідові народу, спонукає автора фальшувати – спотворювати й затемнювати – образ національного сущого: трагічних героїв національно-визвольної боротьби, що віддавали своє життя у боротьбі з російськими та німецькими загарбниками та польськими колонізаторами, перетворювати в антигероїв, святе змінювати на лихе, велике подавати як мізерне, мужнє робити полохливим, шляхетне зображати нестійким, а пана власної долі на власній землі паплюжити як гестапівського слугу (“наймита”).

І нарешті підсумковий у межах цього дослідження герменевтичний ракурс дозволяє нам розглянути художній, передусім поетичний (літературний), твір в історичному аспекті становлення національного буття. Поезію взагалі М.Гайдеґґер розглядає як “поставання чогось через слово і в слові”. Оскільки для того, щоб відкрилося суще, повинно відкритися буття, сутність поезії виявляється через “становлення буття за допомогою слова”[19]. Поезія звідси – “становляче називання… сутностей речей”[20]. Нас у першу чергу цікавить поетичне становлення національного буття та становляче називання сутностей національних речей (як сущих).

При цьому варто враховувати, що коли “здійснюється мистецтво” в історію (як “ряд здійснень”) “входить першопоштовх пробудження й історія починається або ж починається заново”. Така історія-здійснення є “вторгненням народу в дане і надане йому”[21].

Класичним прикладом становлячого називання сутності людини як національного сущого із одночасним введенням її в збагнення історичного сенсу художності, може бути глибоко змістовний вірш “Я народився на землі…”[22]. Ця поетична декларація через класичну для українського народу землеробську образність автоінтерпретує сутність митця (людини взагалі) та літературного слова. У першій архітектонічній частині людське тут-буття витлумачується автором в суто національному плані – воно породження національного буття, кодифікованого образами рідної “землі”, “батька”-землероба, “хлопської ріллі”, “пшеничного колоска”, “крові”:

Я народився на землі

Від батька, що орав ту землю.

Ніколи я не відокремлю

Себе від хлопської ріллі.

Із неї виріс я, немов

Пшеничний колосок зернистий.

Я тілом – дужий, духом – чистий:

В мені землі моєї кров.

У другій мегаобразній частині твору тлумачиться сутність мистецтва слова. Найвищим творчим здобутком ліричний герой вважає осягнення літературою саме національного сенсу – перетворення у “хліб для народу”. Це ж забезпечує і несмертельність (“воскресіння”) авторові як духовному хліборобові:

Мої зернини – то слова.

Як відберуть їх на насіння –

Мене чекає воскресіння,

І сонце, і весна нова,

І слави жнива золоті.

Та мав би вищу нагороду,

Як стали б хлібом для народу

Хоч на єдиний раз в житті.

В контексті 50-х років ХХ століття (а вірш створено у 1957 році)  таке відверте художнє вираження інтерпретації національної сутності людини та національного сенсу літератури, безумовно, демонструє становлення саме українського буття за допомогою слова. В умовах російсько-радянської окупації таке становлення набуває і глибшого історичного значення, оскільки такого типу твори давали змогу для “першопоштовху пробудження” національної, а не імперської свідомості. А це, своєю чергою, завжди відкриває можливість для реактуалізації початку не нав’язаної окупаційним режимом історії колоніальної (як складової історії СРСР чи російського “старшого брата” взагалі), а самобутнього “ряду здійснень” – історії власне української.

Цю окреслену вище художню декларацію прямо заперечують інші поезії-декларації Д.Павличка. Типовим прикладом може бути вірш “Я – комуніст”[23]. У ньому відсутнє становляче називання сутності національних сущих, натомість присутнє становляче називання імперського буття, інтерпретованого уже не людиною-українцем, а людиною-комуністом, причому суто імперського типу.

Сутність ліричного героя цього твору пізнаємо через численні атрибути, котрі, на жаль, не мають бодай найменшого національного сенсу, а є лише авторською ілюстрацією барабанної радянської риторики. Перед нами безнаціональний індивід ленінського походження (“…в ленінському слові, як у світлі, / Я сам себе очистив і відкрив”), він ідеологічно однозначний та комунізмом сформований (“Я – комуніст і в імені, і в мислі, / В якій реве та стогне кров моя”), його світогляд вибірково й еклектично поєднує “козацькі думи” із більшовицьким “співом арсенальців” та “криком молодогвардійців”, його віра атеїстична (“тут мій рай, а не на небесі”), сенс його буття (зокрема творчої діяльності) обмежений приховано імперськими космополітичними (інтернаціоналістськими чи загальнолюдськими) устремліннями (підкреслені рефреном: “…Людині я будущину будую, / Будущину в родині світовій”) і, річ ясна, сповнений культивованої марксизмом класової ненависті до закордонних багатіїв – “пана і блазня”.

Важко не погодитись із ліричним героєм, що його “світ росте від ленінських щедрот”, проте історично невмотивованою виглядає переконаність персонажа в тому, що його комуністичну дію “благословляє… народ”.

Такого типу поезія знову ж таки не розкриває, а спотворює сутність національних сущих (речей) і тим самим становить не українське, а імперське буття, буття нав’язане українському народові комуністичним окупантом. У цьому фальшивому, неприродному бутті немає місця для української людини, її повинна замінити людина імперська – загальнолюд-“комуніст”. Водночас такого типу творчість в принципі не може започаткувати національну історію, бо говорить нам не про “вторгнення народу в дане і надане йому”, а про загарбання соціалістичною метрополією цього буттєво даного і наданого. Так здійснюється позбавлення народу взагалі та кожного українця зокрема національної історії.

Окреслених ракурсів можна навести набагато більше, однак і вже наведених достатньо, щоб зробити деякі висновки, один з яких видається найбільш важливим. Поетична спадщина Д.Павличка виразно кнтроверсійна, неоднорідна. Її утворюють твори національні, котрі так чи інакше виражають істину національного буття, та імперські, котрі фальшують національну дійсність  в інтересах колоніалістичної ідеології комуністичної партії. Якщо перша група творів безумовно входить до здобутків української національної літератури радянського періоду, то друга є надбанням антиукраїнського соцреалістичного дискурсу. Вона може бути класичним прикладом літератури соцреалістичного ідеалу, літератури національної лише за формою, соціалістичної за змістом, імперсько-“інтернаціональної” за духом.

Якщо при вивчення радянського письменства мати на увазі невід’ємну духовнотворчу роль літератури, котру філософська герменевтика Ганса-Ґеорга Ґадамера окреслює як “функцію духовного збереження й традиції”[24], то стане очевидним, що справді вартісним для закарбування в історії української духовності буде лише те, що зберігало національну духовність та продовжувало прадавню традицію художнього витлумачення українського буття.

2005 р.

---

[1] Детальніше про літературну (художню) герменевтику див.: Іванишин П. Художня герменевтика Івана Франка: пролегомени до христологічної інтерпретації (на матеріалі “Святовечірньої казки”) // Франкознавчі студії / Ред. кол. Є.Пшеничний (голов. ред.), А.Войтюк, В.Винницький та ін. – Дрогобич: Вимір,2002. – Випуск другий. – С. 205-227.

[2] Див.: Хайдеггер М. Исток художественного творения // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ – ХХ вв. Трактаты, статьи, эссе. – М.: Издательство Московского университета,1987. – С. 264-312; Іванишин П. Національно-екзистенціальні передсудження як засіб подолання хибної інтерпретації // Збірник на пошану професора Марка Гольберга. – Дрогобич:Вимір,2002. – С.52-63; Іванишин П. Національно-екзистенціальна методологія: герменевтична актуалізація // Слово і Час. – 2003. – №4. – С.33-45.

[3] Хайдеггер М. Бытие и время; Пер. с нем. В.В.Бибихина. – Харьков: “Фолио”, 2003. – С.178.

[4] Хайдеггер М. Европейский нигилизм // Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления: Пер. с нем. – М.: Республика, 1993. – С.151.

[5] Хайдеггер М. Бытие и время… – С.45.

[6] Там само. – С.50-51.

[7] Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод: Пер. з нім. – К.Юніверс,2000. – Т.1. Герменевтика І: Основи філософської герменевтики. – С.139.

[8] Павличко Д. В. Правда кличе: Поезії: Для ст. шк. віку. – К.: Веселка, 1995. – С.12.

[9] Павличко Д.В. Любов і ненависть: Вибране. – К.: Дніпро, 1975. – С.49-50.

[10] Там само. – С.346.

[11] Хайдеггер М. Поворот // Хайдеггер М. Время и бытие… – С.257.

[12] Хайдеггер М. Исток художественного творения… – С. 278.

[13] Павличко Д. В. Правда кличе… – С.213.

[14] Павличко Д.В. Любов і ненависть… – С.286.

[15] Хайдеггер М. Исток художественного творения… – С.280.

[16] Там само. – С.283.

[17] Павличко Д. В. Правда кличе… – С.301.

[18] Павличко Д.В. Любов і ненависть… – С.64.

[19] Гайдеґґер М. Гельдерлін і сутність поезії // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. – Львів:Літопис,1996. – С.202.

[20] Там само. – С.203.

[21] Хайдеггер М. Исток художественного творения… – С.308-309.

[22] Павличко Д. В. Правда кличе… – С.14.

[23] Павличко Д.В. Любов і ненависть… – С.258-259.

[24] Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод …– Т.1. – С.156.