Лінгвоцид

Автор: . 23 Січ 2016 в 0:10

       Мова і нація. – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 1994. – 218 с.
     
       У наш час знову актуалізувалось мовне питання. Без перебільшення, існування української нації та української держави напряму пов”язане із існуванням української мови. На жаль, мало хто з політиків це усвідомлює, хоча традиція осмислення мовної проблеми в Україні дуже давня. Одними із перших в часи перебудови в СРСР із концептуальним, базованим на національно-екзистенціальній методології, осмисленням важливості рідної мови для буття будь-якого народу, і передусім українців, виступи двоє філологів Дрогобицького педінституту В.Іванишин та Я.Радевич-Винницький. Йдеться про знамениту  лінгвонаціологічну книжку “Мова і нація” *( з 1990-го до 2012-го років вийшло шість доповнених видань). Фрагменти із четвертого видання 1994-го року пропонуємо до уваги читачів.
Науково-ідеологічний центр ім.Д.Донцова
 

     Анотація: “У наш час у свiтi спостерiгається масовe зацiкавлення мовними проблемами. Буквально вибухового характеру воно набуло в Українi, особливо у схiдних її регiонах. Люди свiдомо чи, здебiльшого, iнтуїтивно вiдчувають життєву важливiсть вирiшення цих проблем для перспектив нацiонального розвою.

Численнi публiкацiї на мовну тематику в пресi мають переважно полемiчний, агiтацiйно-величальний чи безадресно-звинувачувальний характер. Принагiднi i фрагментарнi у своiй масi, часто перенасиченi плаксивою емоцiйнiстю та обережною поблажливiстю, вони не надто сприяють формуванню свiдомого патрiотизму й активної позицiї в питаннях нацiонально-мовного буття. Певнiй частинi публiкацiй властива псевдонауковiсть, нерiдко в отруйному поєднаннi з антиукраїнським пiдтекстом.

Пропонована праця в лаконiчнiй формi тез широко висвiтлює мовознавчу проблематику, пов’язану iз суттю, роллю та функцiонуванням мови в суспiльствi, розкриває механiзм денацiоналiзацiї народу на мовному грунтi, подає науковий матерiал, необхiдний кожному громадяниновi для вироблення мовознавчого свiтогляду, належного ставлення до рiдної та iнших мов.

Вона допоможе читачевi визначити своє мiсце в боротьбi за утвердження української мови, за нацiональне вiдродження.

Адресована членам Товариства “Пpосвiта”, учителям, студентам, усiм, кому не байдужа доля рiдного народу i його мови, хто цiкавиться гуманiтарними науками”.

 

Василь Іванишин, Ярослав Радевич-Винницький

 

ЛІНГВОЦИД

 

Прикметно, що чисельнiсть росiян за останнє столiття зросла втричi, зокрема й за рахунок асимiляцiї (1897 року було 55 млн., 1959 року – 114 млн., 1989 року – 145 млн.), тодi як українцiв залишилося майже стiльки, скiльки було. (…). За столiття частка українського населення в країнi (Росiї – СРСР) зменшилася майже наполовину. Не згадую вже часiв Переяславської угоди, коли українцiв було значно бiльше, нiж росiян.

В. Радчук

“… На Україні навіть доходило до того, що під загрозою була українська мова – велика мова великого народу”.

М. Горбачов

Як же так сталося, що до багатовiкового катування української мови, бажання вбити її, Солженiцин залишився цинiчно-байдужим, навiть бiльше – схильним видати культурно-духовний геноцид за короткочасний курйоз?

П. Кононенко

1. Лiнгвоцид (мововбиство) – це свiдоме, цiлеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу – народностi, нацiї. Лiнгвоцид спрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кiнцевою метою лiнгвоциду є не геноцид, тобто фiзичне винищення певного народу, а етноцид – лiквiдацiя цього народу як окремої культурно-iсторичної спiльноти, винародовлення етносу.

2. Лiнгвоцид є передумовою масової денацiоналiзацiї та манкуртизацiї: без нього неможлива втрата народом iсторичної пам’ятi, етнiчного iмунiтету, нацiональної самототожностi, а без цього, своєю чергою, не може вiдбутись асимiляцiя – поглинання одного народу iншим. Ось чому поневолювачi нiколи не забували про необхiднiсть нищення мови поневолених народiв.

3. Лiнгвоцид мав i має мiсце фактично в усiх полiетнiчних утвореннях, багатонацiональних державах, де стикаються iнтереси панiвного i поневолених народiв. Форми лiнгвоциду можуть бути жорстокими чи помiркованими, вiдвертими чи закамуфльованими, однак це не мiняє нi сутi, нi кiнцевої мети лiнгвоциду.

У стародавнiй Індiї носiї неарiйських мов не мали надiї вибратись iз нижчих каст; у Китаї, щоб зайняти хоч найнижчу посаду, треба було скласти iспит з iєроглiфiчного письма, i хто не знав китайської мови, не мав у життi найменших шансiв.

В окупованiй iспанськими фашистами Каталонiї один iз перших заходiв режиму Франко стосувався каталанської мови. Було заборонено викладати цю мову в школах i вузах, публiкувати нею газети, журнали i книги, правити Службу Божу, листуватись, розмовляти в робочий час, називатись каталанськими iменами, вживати рiднi географiчнi назви, у тому числi слово Каталонiя.

4. У науковому свiтi вважалось, що каталанська мова – найбiльш значна iз європейських мов, яка не є офiцiйною мовою незалежної держави. Українську ж мову, носiїв якої бiльше, нiж носiїв усiх мов Іспанiї (кастiльської, галiсiйської, каталанської, баскської) разом узятих, за давньою звичкою чи з кон’юнктурних мiркувань до уваги не брали.

5. Лiнгвоцид щодо української мови має довгу iсторiю, сторiнки якої ряснiють пiдступом, погордою, нахабством, лицемiрством поневолювачiв та щедро политi сльозами i кров’ю їхньої жертви – нашого народу. Торкнемось лише окремих сторiн та епiзодiв цiєї iсторiї.

 

6. Лiнгвоцид через заборону мови чужою державою (Церквою).

– 1690 р. Собор російської православної Церкви осудив “кіевскія новыя книги” С. Полоцького, П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського та інші, наклавши на них “проклятство и анафему, не точію сугубо и трегубо, но и многогубо”.

– 1720 р. Указ Петра І про заборону друкувати в Малоросiї будь-якi книги, крiм церковних, якi необхiдно “для повного узгодження з великоросiйськими, з такими ж церковними книгами справляти…, щоби нiякої рiзницi i окремого нарiччя в них не було”.

– 1753 р. Указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянськiй академiї.

– 1769 р. Заборона Синоду Росiйської православної Церкви на друкування та використання українського “Букваря”.

– 1784 р. Переведення викладання у Києво-Могилянській академії на російську мову.

– 1786 р. Київський митрополит С. Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви і правили службу Божу “голосомъ, свойственнымъ россійскому наречію”. Те ж саме було заведено і в школах України.

– 1789 р. Розпорядження Едукацiйної комiсiї Польського сейму про закриття руських (українських) церковних шкiл та усунення з усiх iнших шкiл руської мови.

– 1808 р. Закриття Руського інституту Львівського університету, на двох факультетах якого (філософському і богословському) низка предметів викладалася українською мовою.

– 1817 р. Постанова про викладання в школах Захiдної України лише польскою мовою.

– 1862 р. Закриття українських недiльних шкiл – безоплатних, для навчання дорослих.

– 1863 р. Циркуляр мiнiстра внутрiшнiх справ П. Валуєва про заборону видавати пiдручники, лiтературу для народного читання та книжки релiгiйного змiсту українською мовою, якої “не было, нет и быть не может”. Цього ж року заборонено ввiз i поширення в росiйськiй iмперiї львiвської газети “Мета”.

– 1864 р. Статут про початкову школу: навчання має провадитись лише росiйською мовою.

– 1876 р. Указ Олександра II (Емський указ) про заборону ввозу до iмперiї будь-яких книжок i брошур “малоросiйським нарiччям”, заборону друкування оригiнальних творiв i перекладiв, крiм iсторичних документiв та творiв художньої лiтератури, в яких “не допускати жодних вiдхилень вiд загальновизнаного росiйського правопису”. Заборонялись також сценiчнi вистави й читання та друкування текстiв до нот українською мовою.

Емський указ, як i чимало iнших, був таємним. Очевидно, вiдали обрусителi, що творять, i боялись розголосу. Прийняття таємних указів “з одного боку було протизаконним і злочинним, а з другого – таємністю громадяни позбавлялися можливости оскаржень” (С. Шелухин).

Москвофіли Галичини привітали указ 1876 року про заборону української мови. Було за що: Росія взялась таємно субсидувати москвофільську газету “Слово” – “для протиставлення в Галичині українофільському напрямку ідей”. (В. Міяковський).

Москвофілів використовували для боротьби з українством у Галичині і польські шовіністи. Так, М. Здзєховський закликав “порозумітися з українцями-русофілами для того, щоб задушити український дух, який не дає спокою галицьким полякам”.

– 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповiдей українською мовою. М. Костомаров у статті “Малорусское слово” (“Вестник Европы”, 1881, No 1) писав, що з забороною церковних проповідей українською мовою “скрізь між малоросами поширюється відчуженість до церкви … якесь вороже ставлення до духовенства”. Народ прагне сприймати святе у рідних йому, природних формах.

– 1884 р. Заборона українських театральних вистав у всiх губернiях Малоросiї.

– 1892 р. Заборона перекладати твори з російської мови на українську.

–1895 р. Головне управлiння у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання, “хоча б за суттю змісту вони уявлялись би добромисними (благонамеренными)”.

Відомо, що в Росії законів ніколи не дотримувались у повному обсязі. Що ж до заборони української мови, то вони навіть перевиконувалися. Цензурний режим “вільно міг переходити і на практиці постійно переходив указані правилами рамки” (П. Стебницький).

– 1908 р. Указом Сенату Росiйської iмперiї українськомовна культура i освiтня дiяльнiсть оголошена шкiдливою, бо “може викликати наслiдки, що загрожують спокоєвi i безпецi”.

– 1914 р. Заборона в окупованiй росiйською армiєю Галичинi й на Буковинi друкування книг, газет i журналiв українською мовою, розгром товариства “Просвiта”, гонiння на Українську Церкву.

Бобринський – губернатор Галичини, зайнятої російськими військами, заповнив свою адміністрацію москвофілами і “великополяками”, що одержали директиви нищити українців, яких вони називали мазепинцями. Сам він дотримувався такої програми: “Східна Галичина і Лемківщина – давно невіддільна частина єдиної великої Росії; на цих землях місцеве населення завжди було російське, тому їхня адміністрація має бути основана на російських засадах. Я буду тут заводити російську мову, закон і порядки”.

Було організовано курси російської мови для вчителів, бо всі українські школи мали бути переведені на російську мову викладання, а для початку їх було просто закрито.

Коли брусиловські війська у 1914 році захопили Львів, козача команда відразу поскакала до бібліотеки Наукового товариства імені Т. Шевченка – і вона була знищена. Звертає на себе увагу той факт, що російська військова адміністрація в Галичині і на Буковині заборонила всю українську пресу, навчальні заклади тощо, однак вона не чіпала німецьких, польських, єврейських інституцій. Воістину дивна, на перший погляд, російська любов до України!

А річ у тому, що “Український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом”, як писала газета “Киевлянинъ” у 1914 році.

– 1924 р. Закон Польської республiки про обмеження вживання української мови в адмiнiстративних органах, судi, школi. Для порiвняння: у 1922/23 навчальному роцi в Галичинi було 2532 українські школи, в 1929/30–їх залишилось 749.

– 1938 р. Постанова “Про обов’язкове вивчення росiйської мови в нацiональних республiках СРСР”.

– 1958 р. Положення про вивчення другої мови “за бажанням учнiв i батькiв”. Оскільки постанову 1938 року не було відмінено, то за цими двома документами росiйську мову в Українi треба було вивчати обов’язково, а українську – хто як захоче. “Можна було відмовитись від будь-якої мови, але відмова від російської – кримінал” (Є. Сверстюк).

– 60-тi – 80-тi р.:

– Соцiалiстична Польща: кiлькiсть українських шкiл зменшилась iз 152 до 29.

– Соцiалiстична Чехословаччина: кiлькiсть українських шкiл зменшилась iз 300 до 20, а з 200 тисяч етнiчних українцiв стали вважати себе українцями (русинами) лише 40 тисяч. До цього спричинився і той факт, що українці боялися признаватись до своєї національності, щоб не бути депортованими до СРСР.

– Соцiалiстична Румунiя: закрито українськi школи i лiцеї, заборонено Українську греко-католицьку Церкву, без румунського прiзвища неможливо влаштуватись на добру роботу. З 840 тисяч українцiв у 1979 роцi визнали свою етнiчну приналежнiсть лише 159 тисяч. Крiм нацiональностi “українець”, румунський уряд запровадив ще iншi “офiцiйнi нацiональностi”: “гуцул”, “русин”, “хохол”.

– Соцiалiстичний Радянський Союз: кiлькiсть тих, хто вважає українську мову рiдною, за цi три десятилiття зменшилась на 10 мiльйонiв осiб.

Висновок: чи феодалiзм, чи капiталiзм, чи соцiалiзм – доля поневоленого народу однакова: лiнгвоцид, етноцид, а часами – i геноцид.

“Етноцид не може обійтися без геноциду: українець, якщо він не маскувався хоч трохи під перевертня, мусив вирушати назустріч своїй загибелі” (Л. Кіпніс).

 

7. Лiнгвоцид через приниження статусу й престижу мови.

Н. Карамзін у коментарі до української грамоти зауважив, що вона “писана варварською мовою, ні Російською, ні Польською”. Це все одно, що назвати “варварською” італійську, бо вона ні французька, ні іспанська, або голландську, бо вона ні англійська, ні німецька. Такі аргументи можуть прийти до голови хіба що асимільованим вірнопідданим нацменам, до яких і належав цей історик.

“… Ми маємо повне право сказати, що тепер уже немає малоросiйської мови, а є обласне малоросiйське нарiччя, як є бiлоруське, сибiрське та iншi, подiбнi їм нарiччя”, – писав В. Бєлiнський. Хоча те, що українська мова не є наріччям російської, переконливо доводили його сучасники І. Срезневський, А. Шляйхер, П. Шафарик, Ф. Міклошич та інші широковідомі європейські вчені.

“Мене дуже дивує той факт, що люди, ставлячи перед собою одну i ту ж мету, не тiльки стверджують вiдмiннiсть нарiч – намагаються зробити нарiччя мовою”, – обурювався М. Горький, висловлюючи сумнiв у доцiльностi перекладати роман “Мать” українською мовою.

Коли так оцiнювали нашу мову “свiточi” братнього народу, то чого можна чекати вiд “тiєї iстинно росiйської людини, великороса-шовiнiста, негiдника i гвалтiвника, яким є типовий росiйський бюpократ?” (В. Ленiн). Чи набагато кращими були на українських землях польськi, угорськi, румунськi бюрократи? І чи далеко втекли вiд них знахабнiлi на українських харчах зайди-обивателi?

“Поетична мова України стала предметом зневаги i насмiшок”, – писав у минулому столiттi М. Костомаров. “Вы говорите серьезно или по-украински?”–демонструвало свою дотепнiсть “русскоязычное население” радянської України в 30-i роки в чергах за хлiбом, вiдiбраним в українських селян, котрi тим часом корчились, але не зi смiху, а вiд передсмертних голодових мук.

Ієрархи російської православної Церкви, різко виступивши проти спроб запровадити українську мову в богослужінні, переконували віруючих, що ця мова непридатна для служби Божої і взагалі неугодна Богові. Подекуди після українськомовних богослужінь навіть проводилось переосвячування церков. Відаючи, що “всяка власть от Бога”, батюшки ніяк не хотіли второпати, що і всяка мова від Бога. Чи не тому, що самі служили більше мамоні і кесарю, ніж Богові?

І польські, і російські україножери люблять повторювати міфи про недорозвиненість української мови, її непридатність для спілкування у “вищих сферах” – науці, мистецтві, політиці, військовій справі, навіть щоденному житті. Це твердження стало у них одним із стереотипів побутової свідомості. На такі стереотипи неважко натрапити в художній літературі наших етнічних родичів і сусідів.

Російська художня література і публіцистика віддавна практикують негативні типи хохлів, неоковирні пасажі українською мовою і т.п. Це можна надибати і в творах авторитетних письменників рівня М. Булгакова, В. Тендрякова, і в опусах бездарних заробітчан типу москвича А. Мінкіна чи одеситки Є. Риковцевої.

І нинi можна почути, що українська мова в порiвняннi з росiйською бiдна, недорозвинена, навiть “курдупельна” (В. Лобановський). Що ж, якась доля правди в цьому є, i добре вiдомо, чому в нашiй мовi бракує слiв i виразiв науково-технiчного, вiйськово-спортивного, офiцiйно-дiлового та под. характеру.

З цього приводу визначний дiяч євpейського нацiонального руху В. Жаботинський ще десь 80 рокiв тому писав, маючи на увазi українцiв: “Це наша нацiональна мова, а росiйська – це ваша нацiональна мова; якщо ваша мова багата й чудова, нам вiд цього анi тепло, анi холодно; ми мусимо зробити нашу мову такою ж багатою, створити нею всебiчну й повноцiнну культуру, мати можливiсть учитися вiд дитячого садка i аж до унiверситету власною мовою i потребувати вашої допомоги не iнакше i не бiльше, нiж ви потребуєте допомоги з боку нiмцiв або французи – з боку iталiйцiв”.

Тим, хто вважає українську мову неповновартісною в порівнянні з російською, варто б пригадати, що писав свого часу О. Пушкін: “… але ученість, політика і філософія ще по-російськи не пояснювались; метафізичної мови у нас зовсім не існує … лінощі наші охоче виражаються мовою чужою, якої механічні форми давно готові і всім відомі”. Додамо до цього, що, працюючи у Руському інституті при Львівському університеті, доктор філософії І. Земенчик викладав експериментальну фізику, а професор П. Лодій – теоретичну і практичну філософію руською (українською) мовою ще до народження великого російського поета.

Якщо російська мова з недолугої попелюшки стала пишною красунею, то чому б такою не стати українській мові? Невже тільки тому, що цього не хочеться носіям російської мови?

А щодо, як тепер кажуть, конкурентноздатностi мов, той же В. Жаботинський зауважив: “Але навiщо iгнорувати iсторiю i запeвняти, нiби все минулося без кулака i нiби успiхи росiйської мови на периферiї доводять внутрiшню безсилiсть iнородницьких культур? Нiчогiсiнько цi успiхи не доводять, крiм старої iстини, що пiдкутою закаблукою можна втоптати в землю найжиттєздатнiшу квiтку”.

Тому не вiрте тим, хто, маючи на увазi українську мову, нинi по-фарисейськи запевняє: добрий товар не потребує реклами. Мовляв, якби вона була “високоякiсною”, то i сама пробила б собi дорогу в освiтi, науцi, спортi, на виробництвi i т.д. Так говорять лицемiри, шахраї, невiгласи та подiбна шовiнiстична i манкуртська погань.

Мiж iншим, ця публiка у свойому росiйському мовленнi замiсть виразу “украинский язык” вживає (очевидно, для “сатиры и юмора”) українське слово “мова”. Чи через багатолiтню звичку говорити замiсть “коммунистическая партия” просто “партия”, чи тому, що по-росiйськи “язык”–це не тiльки “мова”, а й “рухомий м’язовий орган у порожнинi рота”? Зрештою, шукати в їхнiй мовленнєвiй поведiнцi логiки, як i в їхньому ставленнi до української мови елементарної порядностi, –справа безнадiйна. Недарма сказав поет:

 

Мов поганих не існує в світі, Є лише погані язики.
(А. Бортняк)

8. Лiнгвоцид через оголошення мови неприродною.

Польськi загарбники оголосили українську мову дiалектною вiдмiною польської мови. Так, римо-католицький архиєпископ Львова граф А. Анквич стверджував, що в Галичині є лише один народ – польський і що русини говорять польським діалектом. Однак, коли греко-католицький митрополит М. Левицький запропонував запровадити в школах Галичини навчання українською мовою, вiд полякiв до папи римського i австрiйського цiсаря полетiли доноси: Левицький сiє розбрат мiж народами iмперiї Габсбургiв (вже тодi цiнували “дружбу народiв”), бо українська мова є “породою московської”. Папський нунцій Северолі під тиском поляків рекомендував М. Левицькому занехаяти підготовку шкільних підручників рідною мовою, з чим митрополит, до його честі, не погодився.

У Росiї теж була поширена думка, що українська мова – дiалект польської. Так уважав, наприклад, вiдомий мовознавець нiмецького походження Н. Греч. Згодом тут перезорiєнтувались: українська мова – це нарiччя росiйської, зiпсоване польськими впливами.

Щоб дискредитувати це “нарiччя”, яке вперто завойовувало мiсце серед слов’янських мов, була придумана нова версiя, що її дружно пiдхопили i польськi i росiйськi україножери: українську мову буцiмто створили австрiйськi нiмцi, зосiбна герцог Франц Стадiон, призначений 1847 року губернаторм Галичини.

Ще в двадцяті роки нашого століття деякі польські вчені мали нахабство стверджувати, що існування русинів (слово “українці” вони принципово не вживали) – це вияв “загарбницької інтриги” німців і австрійців.

Ця примiтивно-безглузда версiя i нинi грiє душу не лише бiлогвардiйським покидькам на кшталт графа Гагарiна, але й славному письменниковi-дисидентовi А. Солженiцину.

 

9. Лiнгвоцид через оголошення мови неавтохтонною.

У серединi минулого столiття з’явилась “погодiнська теорiя”, за якою територiю Києва i прилеглих до нього земель Середнього Надднiпров’я до татаро-монгольської навали заселяли “великороси”, котрi були частково винищенi, а частково переселилися на пiвнiч, тобто на терени сучасної Росiї. “Етнiчний вакуум”, що утворився таким чином у Середньому Надднiпров’ї, згодом був заповнений вихiдцями з басейну Карпат – малоросами. З приводу подiбних фальсифiкацiй iсторiї Т. Шевченко саркастично писав про росiйських правителiв, яким нiби-то Україна належала i в минулому:

Що вони тiлько наймали
Татарам на пашу
Та полякам…

Хоча росiйський академiк Н. Погодiн був вiдомий з “надмiрної пристрастi до фантастичних побудов” (“Словарь Брокгауза и Ефрона”), його “теорiя” отримала публiцистичну пiдтримку в статтях М. Каткова i фiлологiчну – в працях академiка А. Соболєвського. Останнiй дещо її модифiкував: “великороси” заселяли Київщину аж до кiнця XV столiття, а малоросiйське “наpiччя” за походженням не лише галицьке, а галицько-волинське.

Позаяк українська мова на Надднiпрянщинi виявилась, таким чином, “прийшлою”, то вона не має “iсторичного права” на iснування в цiй частинi України. Це твердження стало одним iз стереотипiв не тiльки побутового україножерського мислення. I хоча облуднiсть та цiлковиту неспроможнiсть шовiнiстичної концепцiї Погодiна-Каткова-Соболєвського ще в минулому столiттi блискуче, а головне – фактуально i аргументовано довели професори М. Максимович, В. Антонович, академiки А. Кримський, А. Шахматов, В. Ягич, ця “теорiя” й донинi затуманює мозок не одного “ревнителя росiйської словесностi i вiтчизняної iсторiї”. Письменник дисидентсько-монархiстського штибу А. Солженiцин у палкому бажаннi “облаштувати Росiю” договорився до того, що заперечив iснування української мови навiть там, звiдки, за Погодiним-Соболєвським, вона бере свiй початок– у районi Карпат. На його думку, це вже зовсiм недавно тут було “вирощено спотворену українську ненародну мову” на “спокусу вiдлучити карпаторосiв вiд росiйської мови”.

А коли так, то i тут треба: “Вашу Україну з України – геть!” (Е. Драч). Бо яка може бути Україна без української мови? Це добре знають тi, що заперечують останню, щоб заперечити першу.

 

10. Лiнгвоцид через “зближення” i уподiбнення.

Втручання у структуру та функціонування української мови розпочалося ще в царській Росії. “Дбала цензура навіть про чистоту і нашої вкраїнської мови, – вона не дозволяла неологізмів, не допускала нових слів, що показують якісь культурні розуміння…” (І. Огієнко). У п’єсах допускалося вживання української мови лише персонажами-селянами. Друкувати українські тексти, дозволені цензурою, можна було тільки російським правописом, “єрижкою”. Однак тотальний наступ на структуру української мови почався в Країні Рад.

Однією з догм XIX століття було твердження про злиття народів у єдину загальнолюдську націю з загальнолюдською мовою. За практичне втілення цієї догми у життя взялись російські більшовики. У їхній реалізації прогрес справді набув вигляду “язичницького ідола, котрий не бажав пити нектар інакше, ніж із черепів убитих” (А. Камю). На цвинтарі мов мала торжествувати Мова. Але оскільки “доля утопії – у служінні цинізмові” (А. Камю), то на роль Мови була призначена одна з мов, причому та сама, заради якої заборонялись усі інші мови в добільшовицькій Росії.

Українська мова була поставлена в центрi полiгону, де проводився експеримент “злиття мов”. “Зливали” саме її, вiдцiджуючи з неї самобутнi, специфiчнi ознаки i перетворюючи її на “блiду й незграбну копiю росiйської мови” (С. Караванський) зi слiдами ерозії та ознаками примiтивiзму.

Деформацiї був пiдданий правопис, фонетика, граматика i особливо лексика. Коли вживали “валiза”, а не “чемодан”, “фотель”, а не “крiсло”, “вiд дня народження”, а не “з дня народження”, то це вже трактувалось як iнакомислення (Л. Кореневич).

Звертає на себе увагу те, що вилучалися не будь-які слова, скажімо, “дорога”, “вода”, “ліс”, а такі лексичні та фразеологічні одиниці, які мають національно-символічний зміст: “Україна”, “Київська Русь”, “козак”, “Запорізька Січ”, “рідна мова”, “українська нація”. Не прийнято було вживати і слова типу “денаціоналізація”, “асиміляція”, “русифікація” тощо. Вживанням слів керували відповідні інстанції. “Перед війною редакція “Комуніста” розсилала списки слів на дві колонки: слова, яких не вживати, – слова, яких уживати” (Ю. Шевельов). Внаслідок такої політики мова була “редукована до газетного словника, як музика – до маршiв, а живопис – до портретiв вождiв”(О. Пахльовська).

У ставленні до української мови більшовики і тут не видумали пороху: ще у 1905 році П. Стебницький писав, що цензурою “виключаються такі слова, як “козак”, “москаль”, “Україна”, “український”, “Січ”, “Запоріжжя”.

Якщо в Польщi, Румунiї, Чехословаччинi, Угорщинi українську мову душили лише ззовнi – шляхом усякого роду заборон на її вживання, то в СРСР – i ззовнi, i зсередини: втручанням у внутрiшню структуру. За допомогою методу, вiдомого у медицинi як вiвiсекцiя (живорiзання), намагались зробити українську мову копiєю росiйської, а оскiльки копiя завше гiрша за оригiнал, то для чого вона потрiбна, тим бiльше, що оригiнал – до ваших послуг, ним не лише можна, а й треба послуговуватись. “Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин” (В. Маяковський).

“Зливання” мов призвело до розквiту мовної химери–суржика, що знайшло своє вiдображення в київському фольклорi шiстдесятих рокiв:

Говорила баба дєду:
–Ти купи мiнє “Побєду”,
Я поєду к Бєлодєду.
Хай вiн дасть мiнє отвєт:
є в нас мова iлi нєт?

Ученi теоретики “дружби мов”, зокрема згаданий у цитованому вiршi академiк I. Бiлодiд, науково обгрунтували, а поети навiть оспiвували суржикiзацiю:

Спочатку так: немов пiдкова,
в руках у тебе гнеться, бiдна,
а потiм раптом – мова! мова!
Чужа звучить менi, як рiдна…
І позичаєш тую мову
в свою – чудову, пребагату…

(П. Тичина).

З часом “позичене” починало сприйматись як своє, а своє опинялось на периферiї мови або й цiлком виганялось iз неї. Не дарма ж про деякi росiйсько-українськi словники саркастично говорять, що вони подають переклад росiйських слiв на … росiйськi. Ці словники називають “могильниками української лексики”, що “збиватимуть з пантелику не лише сучасників, а й прийдешні покоління” (С. Караванський).

Відомий і такий жарт: оскільки українська мова – малоросійська, то її зробили більшеросійською. Чорний гумор!

 

11. Лiнгвоцид через ставлення до носiїв мови.

За статтю “О педагогическом значении малорусского языка…” М. Драгоманова було звiльнено з посади доцента Київського унiверситету. У 1880 році за неблагонадійність був звільнений з роботи в Київському кадетському корпусі та колегії П. Галагана видатний український філолог П. Житецький. Переклад українською мовою лише одного речення з Євангелiї мав наслiдком для М. Лободовського позбавлення права вчителювати. Указ 1876 року зобов’язував “прийняти як загальне правило”, щоб в Українi призначати вчителiв-великоросiв, а малоросiв посилати до Петербурзької, Казанської i Оренбурзької округи. Тільки з Київської округи у 1876 році було вислано 8 педагогів.

Не набагато кращим, якщо взагалі кращим, було ставлення до української мови і її носіїв у Польщі. “Люди боялись говорити по-українському. Ще й донині, коли хтось почне говорити по-українському, виявить себе як українця, – то реакція ворожа” (А. Вінценз).

Найбiльш повне уявлення про ставлення до української проблеми на “мiсцях” дає доповiдь полтавського губернатора мiнiстровi внутрiшнiх справ Росiї (1914 рiк):

“1. Призначати на посаду вчителiв, по можливостi, тiльки великоросiв.

2. На посади iнспекторiв i директорiв народних училищ призначати виключно великоросiв.

3. Усякого вчителя, котрий виявив схильнiсть до українського, негайно звiльняти. (…)

7. …на чолi єпархiй ставити архиєреїв винятково великоросiв, причому твердих, енергiйних; виявляти найкрутiший тиск на священикiв, заражених українофiльством; парахiальних наглядачiв за школами призначати виключно великоросiв.

8. Звернути особливу увагу на семiнарiї i ставити ректорами виключно великоросiв, усуваючи iнших; навчальний персонал має бути тiльки з великоросiв; за семiнарiї треба взятись i викорiнити дух українства, що гнiздиться в них.

9. Необхiдно субсидувати деякi газети в Києвi, Херсонi, Полтавi, Катеринославi та iн. з метою боротьби проти українцiв; у газетах показувати тотожнiсть великоросiв з українцями i пояснювати, що малоросiйська мова утворилась шляхом полонiзацiї росiйської в минулi часи…

…старатись, щоби євреї не прилучились до українського руху – виселяти їх iз сiльських мiсцевостей, не утворювати нових мiстечок i заважати економiчному зростанню єврейства. (…).

12. Узагалi на рiзнi посади не допускати людей, котрi коли-будь, хоча б i в далекому минулому, мали стичнiсть iз українським елементом”.

У підросійській Україні директори гімназій мали обов’язок давати кураторові шкільної округи таємну “референцію” про кожного абітурієнта: якою мовою він користується в розмові, чи дбає про вдосконалення себе в російській мові, чи виявляє відданість Росії і взагалі до всього російського. У миргородській гімназії був напис: “Въ стенахъ гимназіи строго воспрещается воспитанникамъ говорить на малорусскомъ наречіи”.

Подiбна, тiльки бiльш жорстока полiтика провадилась i в пiзнiшi, “пожовтневi”, часи. Першими, хто пiдлягав масовим репресiям тридцятих рокiв, були викладачi української мови, лiтератури, iсторiї. Не диво, що й нинi, наприклад, у Вінницькому обласному науково-методичному центрi народної творчостi з 26 спiвробiтникiв українською мовою володiють тiльки шiсть” (“Культура i життя”, 1991, 29 липня).

 

12. Лiнгвоцид через освiту.

Чия освiта, того й мова. Про цю стару iстину добре знали й керувались нею всi вороги українського народу на всiх його розшматованих теренах i в усi часи. “Кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають у межах нашої вітчизни, безперечно, повинно бути обрусіння”,– писав, на-приклад, у 1870 році міністр освіти Росії Д. Толстой. Саме через освiту йшов головний напрям удару по нашiй мовi.

“Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися на своїй мові – він стане учитися на чужій – і наша народність загине з освітою народу”, – писав на початку 60-их років минулого століття М. Костомаров. Російські правителі і їхні чиновники в Україні прекрасно це усвідомлювали за сто років до цих слів Костомарова і сто років після них. І робили все для того, щоб українці “загинули з освітою”, тобто за допомогою російськомовної освіти.

Навіть один із міністрів народної освіти Росії констатував, що заборона української мови, “значно утруднюючи поширення серед малоруського населення корисних знань шляхом видання зрозумілим для селян наріччям книг, заважає піднесенню нинішнього низького його рівня”. Звертаємо увагу читача на слово “нинішнього”: на початку XX століття серед українців 87 відсотків було неписьменних, а в XVII столітті письменними були майже всі.

Колись депутати Думи ухвалили, щоб навчання для інородців у школі провадилось їхніми рідними мовами: польською, латиською, татарською, киргизькою, черкеською, чеченською і навіть – “на сміх” (!) – єврейською. “Але українцям і на сміх не схотіли позволити” (М. Грушевський). Серед причин депутати Думи називали і те, що “українські селяни самі не просять української школи”. Нині, майже через дев’яносто років, шовінізмофренік Круглов, депутат Республіки Крим, твердить, що українці півострова не потребують української школи. А щоб це довести, однодумці Круглова розгромили недільну українську школу в Севастополі.

П. Струве писав, що “створення середньої і вищої школи з малоросійською мовою викладання було б штучною і нічим не виправданою розтратою психічних сил населення”. “Населення” ж до подібних застережень не прислухалось. Воно знало, що “відсталість українців щодо писемности в порівнянні з іншими народами, що заселяли Російську Україну, – це безпосередній наслідок русифікаційної політики царського режиму” (С. Сірополко). Тому “населення” вперто домагалося національної школи, на що російський уряд відповідав у своїй звичній манері – заборонами і переслідуванням. Так, лише куратор П. Зілов від 1905 до 1912 року закрив 12 приватних гімназій, звільнив 32 директорів та 972 учителів, а 822 учителів “перевів” до інших шкіл. Коли 1905 року 1400 студентів Київського університету подали петицію з вимогою відкрити в університеті 4 кафедри україністики з українською мовою викладання, ректор відповів, що університет – це “загальнодержавна інституція” і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської.

Чорносотенець професор І. Сікорський поширював думку: українська і російська мови ніби-то різняться фонетично (фізично), але збігаються духом (психологічно). Існування паралельних мов є розкіш, якої природа не терпить. Отже, українську мову треба заборонити.

Оскільки повного паралелізму між мовами насправді ніколи не буває, то в радянські роки українську мову почали “паралелізувати” до російської, щоб не лише російським шовіністам, а й українцям вона видалася непотрібною.

“Та ось я перед вами російськомовний українець. Як запхали мене в сім років у російську школу, а потім у російський інститут, так і став я російськомовним”,– пише відомий публіцист Володимир Коваленко.

На окупованiй Польщею Волинi, Полiссi й Холмщинi у мiжвоєнний час не було жодної української школи. У Галичинi вiдкрити початкову українську школу можна було за умови, що в населеному пунктi мешкає мiнiмум 25% українцiв i коли було щонайменше 40 нотарiально засвiдчених заяв батькiв. Щоб вiдкрити польську школу (при костьолi) достатньо було двох польських сiмей на село.

У вiдносно лiберальний (геноциду таки не було) хрущовсько-брежнєвський перiод кiлькiсть дiтей, що навчались в українських школах, неухильно зменшувалась. Цей процес продовжувався аж до самого скону СРСР. Якщо в 1985–1986 навчальному роцi українською мовою навчалось 48,2% дiтей республiки, то в 1990–1991 роцi частка таких дiтей зменшилась до 47,9%. За п’ять рокiв “перебудови” прирiст контингенту росiйськомовних учнiв перевищив прирiст українськомовного контингенту в 2,7 раза.

Коли врахувати, що українцi складають нинi майже 73% населення України, то кожна третя українська дитина позбавлена можливостi навчатися рiдною мовою. Жодної української школи немає в Криму, де проживає щонайменше сімсот тисяч українців. У процентому відношенні це більше, ніж росіян в Україні в цілому. Однак за кримським “Законом про освіту” обов’язковим предметом є лише російська мова, а українська, як і кримськотатарська, вивчатиметься “за бажанням”. Задовольнити це “бажання” можливості немає, тому що українська мова у шкільних навчальних планах відсутня, є тільки один урок літератури – на вибір між українською і кримськотатарською.

Уявімо собі подібне ставлення до російської школи і російської мови! Як на це реагували би російські парламентарі, російський уряд та інші захисники прав “русскоязычного населения”! Українці ж мовчать. Мовляв, не те було – в кущах пересиділи. Дай Боже пересидіти і на цей раз. Може, й справді “хто терпен – той спасен”?

Немає або майже нема українських шкіл у мiстах Сходу i Пiвдня України, що зовсiм не заважає росiйським ура-патрiотам лякати публiку українiзацiєю i боротись за … права росiйської мови, або, як вони делiкатно висловлюються, “за пропорцiйнiсть мов”.

Хай би вони краще звернули увагу на таку пропорцію. У Донбасі серед науковців українці становлять лише 15% (Р. Лях), хоча в загальній кількості населення відсоток українців перевищує цифру 50 (насправді, етнічних українців значно більше, але чимала кількість із них записана росіянами).

У 30-i роки були лiквiдованi всi без винятку українськi школи, середнi спецiальнi та вищi навчальнi заклади (факультети) на Кубанi, в Сибiру, на Далекому Сходi i т.д. Ось як дбала радянська соцiалiстична вiтчизна про розквiт мови одного з “молодших братiв”. І мало хто з синiв “старшого брата” вбачав у цьому несправедливiсть. “У своїй свiдомостi росiяни розчинили Україну давно” (А. Стрєляний).

До зниження престижу української мови спричинилася й радянська педагогіка. Викладання рідної мови в школі впродовж багатьох років було організоване в такий спосіб, щоб викликати нехіть і відразу до цього предмету. “В уяві постають потворні картини уроків мови, які деформують дитячу свідомість. Саме тут корені нашого “малоросійства”, національної “неповноцінності”, національної закомплексованості. … Дитина має вивчати мову не як збірник правил, а як продукт власної духовної та інтелектуальної діяльності” (М. Турчик, учителька). Може, і не “саме тут” корені нашого малоросійства, але що і “тут теж” – то це безперечно.

Зате для російської мови створювались неабиякі привілеї. 1978 р. (жовтень) ЦК КПРС і Рада Міністрів видали постанову “Про заходи щодо дальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках”, у 1983 р. (травень) вийшла постанова “Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік”. У постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР (травень 1984 р.) “Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи” писалося: “У національних школах союзних республік виділяється додатково 2–3 години на тиждень у II–XI(XII) класах на вивчення російської мови”. На основі цих та багатьох інших постанов партійні органи та урядові структури УРСР розробляли деталізовані заходи щодо подальшого запровадження російської мови, що означало витіснення мови корінного населення.

Оплачувалися ж усі ці заходи, зрозуміло, коштом самих українців. Значною мірою це продовжується й досі.

“Українська держава не повинна фінансувати неукраїнську (а часто – і антиукраїнську) освіту” (Б. Парахонський). З цим не можна не погодитись. Проте українцям не лише в галузі освіти доводиться констатувати: за моє жито та ще й мене бито.

 

13. Лiнгвоцид через демографiчну полiтику.

Демографiчна полiтика щодо нашого народу здiйснювалась за принципом, вiдомим iз фольклорного гасла: “хай живе москаль на Українi, а хохол на Сахалiнi”.

Зараз захисники прав “русскоязычного населения” вимагають запровадження в Україні другої державної мови на тій основі, що в Україні проживає більше одинадцяти мільйонів росіян. До уваги не береться ні той факт, що росіяни мають державну мову в Росії, ні те, що в Україні вони з’явилися в основній масі зовсім недавно.

У 1742 році в Києві на 20 тисяч мешканців було лише 129 росіян – “великороссийских торговых людей”.

Щоб позбавити козаків народної підтримки, а заодно відкрити шляхи на Крим, Катерина II видала у 1762 і 1763 роках два маніфести про іноземну колонізацію України: вербувалися серби, болгари, молдавани, греки, німці з Прусії, Австрії та інших країн. Іноземцям давали по 60 десятин землі на душу, звільняли їх на 30 років від податків, наділяли всілякими пільгами, зокрема правом на купівлю українських кріпаків, яке переходило на їхніх нащадків. Що ж до українців, то вони мали безплатно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків.

1777 року дипломат Бакунін розробив план: заселити кримські степи українцями, на обжиті ними місця переселити росіян із центральної Росії, а татар “вон из Крыма”. У здійсненні цього плану брав участь генералісимус А. Суворов, який за лічені дні виселив на півдні України 32 тисячі душі чоловічої статі (інші душі не рахувались).

У 1820 році маркіз Габріель де Кастельно писав про українців: “… Численна ця нація простягається, починаючи від кордонів Орловщини до меж Угорщини і займає, майже без жодної мішанини, Херсонщину, Харківщину, частину Курщини й Вороніжчини, всю Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Поділля, Волинь, частину Мінщини, більшу частину Галичини – і все це населення без жодної різниці в звичаях і норовах”. Сьогодні ж нам доводять, що Харків – “исконно русский город”, що до Одеси “понаехало хохлацкое быдло” (“Голос України”, 7.03.92), що українці Донбасу за своїм характером і звичаями ближчі до росіян, греків і татар, ніж до українців інших регіонів, що українсько-російська етнічна мішанина виникла спонтанно, сама собою.

За законами від 21 листопада 1869 року та 13 червня 1886 року “В десяти Південно-Західних губерніях особам російського походження, виключаючи, однак, місцевих уродженців, надаються доплати…”. Це була плата за русифікацію. “І як це не дивно, ще й тепер не скасовано цього закона…”,– писав у 1918 році І. Огієнко.

А ось декілька статистичних даних по Донецькій області за радянській період. У 1926 році тут проживало 64,1 % українців і лише 26,1 % росіян. Решту біля 10 % становили інші народи. У 1939 році українці становили 59 %, а росяни – 31 %. Як бачимо, сталінський геноцид 30-их років дав свої наслідки. Результативними виявились і дещо м’якіші методи, які застосовувались у республіці пізніше. У 1989 році українців у Донецькій області налічувалось 50,7 %, а росіян – 43,6 %. За 63 роки відносна кількість українців в області зменшилась на 13,4 %, натомість кількість росіян зросла на 17,5 %.

Про етапи i наслiдки демографічної полiтики в Радянськiй Українi дає уявлення така статистика:

 

Рік

Населення

Українців

Росіян

Інших

1926

29019747

23218860

2677166

3123721

80%

9,2%

10,8%

1959

41869046

32158493

7090813

2619740

76,8%

16,9%

6,3%

1970

47126517

35283857

9126331

2716329

74,9%

19,3%

5,8%

1979

49609333

36488951

10471602

2648780

73,5%

21,1%

5,4%

1989

51452034

37419053

11355582

2677399

72,7%

22,1%

5,2%

 

У 1926 роцi в Радянськiй Українi (а це без Галичини, Закарпаття, Волинської i Рiвненської областей, без української Буковини i Бесарабiї (пiвденної) та без Криму) спiввiдношення росiян до українцiв становило пропорцiю 1:8,7, тобто на одного росiянина припадало майже дев’ять статистичних українцiв. Далi пропорцiя змiнювалась таким чином: 1959 рiк – 1:4,5, 1989 – 1:3,3. Як бачимо, спiввiдношення змiнилось майже в три рази не на користь корiнної нацiї.

І ще два кiлькiснi показники. Вiд 1926 до 1989 року росiйське населення України збiльшилось iз 2 677 166 до 11 355 582 осiб, тобто на 8 678 416 осiб ( у 4,2 раза), а українське – пiсля всiх возз’єднань!– з 23 218 860 до 37 419 053 (в 1,6 раза).

До таких наслiдкiв, звiсно, призвiв не тiльки геноцид 30–40–50 рокiв, а й лiнгвоцид та етноцид, особливо в сусловсько-брежнєвськi часи.

Етнічний склад населення України змінювався не на користь корінної нації найрізноманітнішими методами. Так, лише в 1933 році з Горьковської, Івановської та інших областей було переселено в Україну 117149 осіб. В оперативному зведенні Всесоюзного переселенського комітету при Раді Народних Комісарів СРСР на ім’я начальника ГУЛАГу тов. Вермана повідомлялось: “План перевезення колгоспників на Україну виконано на 104,7%”. Оперзведення йшло під грифом: “Срочно. Секретно”. Очевидно, вожді партії, у якої, як відомо, “не було таємниць від народу”, боялись, щоб міжнародна громадськість не довідалась, що землі виморених голодом українців заселяються росіянами.

 

Про характер національної політики більшовицької імперії в Україні свідчить і ставлення Москви до українських комуністів. До 1933 року українці становили лише третину від загальної кількості членів Комуністичної партії (більшовиків) України. В результаті “чистки” за цей рік кількість українців у партії стала ще меншою, оскільки 27 тисяч українців були позбавлені партквитка. А це означало, що на керівних посадах у республіці майже не залишилось українців. Уже в 1935 році Постишев зізнався, що “члени Комуністичної партії України почали деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою” (О. Субтельний). Прикметно, що вперше українцеві було дозволено посісти посаду Першого секретаря ЦК Компартії України аж у 1953 році. Доти комуністами України керували “дети разных народов”.

Нашi захiднi сусiди, маючи не менший апетит на українськi землi, на щастя для нас, не мають нi свого Сахалiну, нi Сибiру, нi хоча б Пiвночi, щоб за їх допомогою звiльняти для себе життєвий простiр в Українi. В iншому ж їхня демографiчна полiтика щодо українцiв суттєво не вiдрiзнялась вiд полiтики нашого “старшого брата”.

Так, на “схiднi креси”, тобто на загарбанi Польщею українськi землi, за двадцять мiжвоєнних рокiв було переселено десятки тисяч полякiв iз наданням їм землi та всiляких привiлеїв. Тільки у 1919–1929 роках з Польщі прибуло 77,2 тисячі осадників, яким було виділено понад 600 тисяч гектарів української землі. В Галичинi i на Волинi поляки володiли 50 % землi; українцi ж не мали нiякої можливостi для працевлаштування i змушенi були масово емiгрувати з рiдного краю.

Поляки, як колись Катерина II, заохочували змішані шлюби. Відомий польський географ Ромер доводив на конференції у Парижі, де країни Антанти вирішували долю Західної України, що русини добре почуватимуть себе в складі Польщі, про що свідчить кількість змішаних подруж.

З етнiчної групи лемкiв поляки робили окремий народ, для чого звiльнили з роботи всiх учителiв-нелемкiв, а 1938 року запровадили у школах замiсть української лiтературної мови вивчення лемкiвської говiрки.

Пiсля другої свiтової вiйни в Польщi залишилось 19500 кв. км територiї, споконвiку заселеної українцями: Лемкiвщина, Надсяння, Пiдляшшя, Холмщина. Там проживало 1061920 українцiв. Із них бiля половини було переселено до СРСР, а решту виселено (операцiя “Вiсла”) на захiднi землi, якi вiдiйшли до Польщi вiд Нiмеччини. Українськi родини насильно розмiщували “врозсип” мiж поляками, не більше 3–4 родини в одну місцевість, щоб вони (українцi) не мали можливостi спiлкуватись, органiзовувати школи, церковнi громади i т.iн. Так здiйснювався принцип “етнiчної однорiдностi Польської держави” (В. Мокрий).

У 1924 роцi в Румунiї вийшов закон, у якому говорилось, що румуни, котрi “загубили матiрну мову”, мають давати дiтям освiту в школах з румунською мовою викладання. Не важко здогадатись, що тими забудькуватими “румунами” вважались українцi.

На Закарпаттi, що в мiжвоєнний час входило до складу Чехословаччини, за двадцять рокiв кiлькiсть чехiв зросла вiд нуля до 19 тисяч, i в 1931 роцi тут уже було 158 чеських шкiл (на 425 русинських, тобто українських). “Заносилося на перспективу чехiзацiї краю” (Ю. Шевельов).

А ось приклад з територiї, що тепер належить до “схiдної дiаспори”. У пореволюцiйнi роки на Кубанi було бiльше як 200 українських шкiл, в районах виходили українськi газети, в Кубанському педiнститутi був український факультет. Пiсля сталiнського голодомору 1932–1933 рокiв (голодомор був i в РРСФР, але тiльки в тих районах, де проживали українцi) все це було лiквiдовано. В обезлюдненi станицi завезли селян iз росiйських закуткiв. А iз запровадженням у сiльськiй мiсцевостi паспортизацiї всi кубанцi були записанi росiянами (Л. Угрюмов, “Українське слово”, 1992, 2 квiтня). Українцiв масово записували росiянами в Криму, в Донбасi та iнших мiсцях.

 

14. Лiнгвоцид через привiлеї для панiвної мови i її носiїв.

“Дивне вiдчуття охоплювало тут (у Молдовi.– В.I., Я. Р.-В.) того, хто приїжджав iз Росiї! Бувши навiть часто хоч i дурнем, вiн виявлявся в пошанi. Йому росiйську не треба було вчити” (“Огонек”, 1990.– No 52.– С. 13). А хiба в Українi було не так?

Будь-якi cпроби змiнити статус української мови викликали шалений опiр не лише можновладцiв i обивателiв, а й певної частини вчених, у тому числi й фiлологiв. Для прикладу наведемо слова мовознавця, члена-кореспондента АН СРСР О. Трубачова: “Чи етично скарги про становище української мови починати з того, що вона “не є державною” (з листа Ю. Заплетiна, Ужгород)? Чи не вимагає цей товариш привiлеїв, котрих явно не має росiйська мова ?” Бач, чого етiм хахлам захотiлось!

Зовсiм недавно, у першiй половинi 80-х рокiв, було запроваджено положення, за яким учителi росiйської мови проводили уроки не з цiлим класом, а в пiдгрупах i одержували зарплатню на 15% бiльшу, нiж учителi нацiональних мов. Цей дискримiнацiйний захiд посилив вiдчуття другосортностi piдної мови, її упослiдженостi.

Не лише у нанайцiв “молодь наша своєї мови встидається. Заговориш, зразу кричать: не ганьби нас!” (“Огонек”, 1991.– No 4.– С. 17). Не лише iжорець Гур’єв вiдчуває мазохiстськi радощi вiд того, що його мова невдовзi вiдiмре (“Литературная газета”, 1989, 1 березня). На таких манкуртiв не бiдна й ненька Україна.

Коли минулого столiття наш краянин Н. Кукольник тiльки вимагав заборонити малоросiйську мову (заодно, правда, польську i нiмецьку – в остзейських губернiях), то на очах нашого поколiння Щербицький i вся пiрамiда, яку вiн вивершував, доклала максимум зусиль до її лiквiдацiї. “Дотепер пече встид при згадцi, як у 60-i роки мовчки взяли новий мовний курс на Українi, коли один iз перших керiвникiв республiки почав демонструвати свою вiдданiсть “iнтернацiоналiзмовi” читанням промов виключно росiйською мовою. (…). За командою згори росiйською заговорили апаратники всiх рангiв, голови райвиконкомiв i вузiвськi професори, голови колгоспiв i бригадири” (“Правда”, 1990, 11 лютого).

Сумнiвно, щоб “один iз перших керiвникiв республiки” запустив механiзм прискорення русифiкацiї з власної iніцiативи. Йому це було “рекомендовано”. А не проявити належної запопадливостi вiн не мiг – як зi страху перед небезпекою позбутися становища намiсника України (перед ним це сталося з П. Шелестом, якого за “українофiльство” зняли з посади першого секретаря ЦК КПУ), так i з уродженого холуйства.

І що ж? Завалилася пiрамiда, щезла дешева “калбаса”, задля якої жертвували рiдною мовою, а мова таки встояла i вистояла. Дякувати Боговi, не всi українцi сприймають свiт через шлунок.

 

15. Лiнгвоцид через “свободу вибору” мови.

Справжня свобода вибору можлива тiльки за повної паритетностi, рiвноправностi мов, чого не буває в жоднiй багатонацiональнiй державi, де “неминучими є ущемлення, а то й нищення iнших нацiональних культур, мови, нацiонального характеру, провiдних мислячих людей” (Ю. Мушкетик).

У життi мов теж спостерiгається “воля до влади” (Ф. Нiцше), i незахищенi мови опиняються в ролi попелюшки або й щезають з лiнгвістичної карти свiту.

Слова про права людини у виборi мови були в законах СРСР, Румунiї, Угорщини, Польщi, однак реальна дiйснiсть завжди чомусь зводилась до вибору не української мови, а наслiдок цього “вибору” теж вiдомий: великi масиви нашого етносу були денацiоналiзованi й асимiльованi сусiднiми народами.

Усі, хто читав літературу з питань мовних відносин в СРСР, пам’ятають, що в ній одним із ключових було слово “добровільно”. “Добровільно” неросіяни відмовлялись від своїх “національних” мов, “добровільно” на роль засобу міжнаціонального спілкування була обрана російська мова і т.д. На думку сучасних польських учених така ж добровільність мала місце і в минулому: “На прохання громадян Великого Князівства Литовського (руська мова) наприкінці XVII ст. була замінена польською мовою”. Звична логіка поневолювачів: жертва, мовляв, сама просилася в ярмо.

Зараз, коли українська мова оголошена державною, знову чується галас про права людини, про свободу вибору мови. А йдеться про одне: як би, живучи в Українi, не вчити i не користуватись українською мовою. “Протиставлення прав нації правам особи (чи навіть взагалі людини) виникає здебільшого у колонізатора, який вважає особою чи то людиною передусім колонізатора і вимагає відтак собі всіх прав, не відмовляючись, звичайно, від прав колонізатора” (Л. Кіпніс).

Цiкаво, чи приходить кому-небудь до голови подiбна думка в тих країнах, де з правами людини давно все гаразд? І чому це не обурюються колишнi громадяни колишнього СРСР, наприклад, у США чи Канадi, коли їм, щоб улаштуватись, наприклад, лiкарем, доводиться складати екзамен з англiйської (у Канадi – англiйської i французької) мови?

“Ну ж бо поїдьте до будь-якої європейської країни i зажадайте вiд громадян, аби розмовляли з вами “по-человечески”, тобто лише вашою мовою… І щоб у дитсадку та в школi тубiльцi – французи чи нiмцi навчали ваших дiтей також тiльки на “человеческом языке” (І. Драч).

“Свобода” вибору мови в нинiшнiй Українi означає свободу невибору української мови. Демократичне гасло прийшло на мiсце колишнiх гласних i негласних заборон.

 

16. Лiнгвоцид через звуження соцiальної приналежностi мови.

Вороги української мови, отже – i українського народу, з давнiх часiв стверджували, що вона низька, некультурна, оскiльки цiєю мовою нiхто, крiм неписьменних селян, не послуговується. З погляду полонiзаторiв, нею розмовляють лише “поп i хлоп”, за словами обрусителiв, це мужицька (у новiшi часи – колхозна) мова.

То правда, що головний удар поневолювачі наносили по вищих, освіченіших верствах українського народу, щоб його таким чином обезголовити, залишити без проводу. “Перш усього українське панство, почасти куплене Москвою, почасти вирізане нею, потрохи заслане, стероризоване або приголублене, швидко покинуло свій народ, перебігло на бік дужчого, здалось, асимілювалось, стало “руським”. (В. Винниченко).

“Несамовитий Вiсарiон” (Бєлiнський) уважав, що малоросiйське нарiччя – селянське i водночас твердив, що твори малоросiйської лiтератури “незрозумiлi простому народовi”. Елементарна логiка пiдказує, що саме народовi й повиннi були бути зрозумiлi цi твори. Адже, за словами Бєлiнського, вищi верстви, з яких складається “публiка, котра читає”, “переросли малоросiйську мову” i висловлюють почуття росiйською або навiть французькою.

Звiдки були вiдомi Бєлiнському лiтературно-мовнi уподобання малоросiв? А це не суттєво: “що ж стосуться до суцiльної маси чорного народу, то його не належить про це i питати, тому що вiн не може вiдповiдати, будучи неуцьким у державних питаннях” (М. Костомаров).

Знав “шалений Вiсарiон”, чому i як вiдбувалось “переростання малоросiйської мови” вищими верствами. Знав i пiдтримував полiтику “батога i пряника” рiдної “татарсько-нiмецької московщини” (М. Костомаров): довiдавшись про царський вирок для Шевченка, вiн сказав, що присудив би йому не менше. Слово “гуманнiсть”, яке запровадив до росiйської мови Бєлiнськiй, певно, до малоросiв застосовувати не належало.

Ще в минулому столiттi було вiдомо, що українська мова – “Це не мова простолюду тiльки, як твердять московськi невiгласи, а мова цiлої нацiї, полiтичне майбутнє якої iще попереду, але чиє мiсце на право самостiйного розвитку в ряду цивiлiзованих народiв уже завойоване й не може бути зайняте нiким iншим” (М. Драгоманов).

А з приводу більш віддалених часів академік М. Грушевський писав: “Український нарід, як порівняти його до московського приміром, – був тоді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім ціле столітє находили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з Українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених” (М. Грушевський).

Намагання не випустити мову з-пiд селянської стрiхи мало далекосяжну мету – мовно розчленувати український народ, позбавити його природного зв’язку мiж окремими суспiльними верствами. Це “прирекло б на темноту народнi маси або привело б врештi-решт до iснування двох мов: української для народу i (велико)росiйської для iнтелiгенцiї” (М. Грушевський).

Така “двомовнiсть” часто використовувалась як засiб боротьби проти української мови: “…дехто з промовцiв навiть указував, що й селянство зовсiм вiдмовно ставиться до українiзацiї, бо то, мовляв, знову хочуть пiддурити мужикiв, а для панiв буде мова панська” (В. Чумак).

Ще й сьогодні польські вчені схильні пояснювати відродження української мови саме її “народністю”, тобто тим, що вона була мовою простолюду: “Емансипація української мови пов’язана з добою романтизму, який звертав особливу увагу на народ, його мову, культуру, звичаї. Пожвавилось зацікавлення мовою і народною творчістю, а це, своєю чергою, збуджувало національні почуття молодої інтелігенції” (А. Фрішке). Ніби цією мовою не говорили свого часу князі, гетьмани і навіть польські королі.

 

У радянськi часи серед керiвництва українських бiльшовикiв були теоретики, якi вважали впровадження української мови – мови “нижчої культури села” змаганням супроти “вищої культури мiста”, отже, явищем реакцiйним. Адже в майбутньому передова росiйська культура поглине українську культуру разом з мовою (Д. Лебедь).

Навiть у перiод “українiзацiї” у виробничих школах i вузах важливi предмети викладались росiйською, а другоряднi та полiтосвiта – українською.

Щодо використання української мови для агітації та пропаганди, то, можливо, кремлівським ідеологам була відома думка єзуїта П. Скарги, який вважав, що причиною невдачі єзуїтів у Русі-Україні було їхнє небажання вживати для агітації руську (українську) мову.

Ще і сьогодні можна почути, що українська мова не годиться для науки. Доброзичливці з сусідньої держави говорять про необхідність єдиного інформаційного простору. Це своєю чергою повинно означати і єдність мовного простору. У цьому “просторі” українській мові відводиться, за всіма ознаками, те ж місце, яке вона займала ще тоді, коли була “національною” мовою. Якщо вже входити у якийсь “простір”, то хай би цей простір був не регіональним, а світовим і обслуговувався найінформативнішою мовою.

“Другосортність” української мови у сфері науки не є наслідком її чи її носіїв неповноцінності, а результатом колоніальної залежності України та україножерської політики її поневолювачів. Видатний учений І. Огієнко свого часу не отримав докторської стипендії лише тому, що писав української мовою і друкувався в українськомовних журналах. “Хохлов у науку не пущать”– золоте правило імперського думання, за яких би режимів і строїв це думання не “проістєкало” (Д. Степовик).

Не домігшись мовного розколу України “по вертикалі”, “заєдинщики” намагаються зараз зробити це “по горизонталі” – територіально. Західна і Центральна Україна хай би поки що балакали по-українському, а Східна і Південна – “по-двуязычному”, тобто по-російськи. Для цього вони домагаються запровадження другої державної мови, вимагають федералізації України. Мета зрозуміла: позбавити український народ можливості консолідуватись, зробити державу анемічною, безпорадною і “оградить” населення східних та південних областей від українськомовних упливів центральних і західних областей. Люди, які полюбляють розумувати про неконкурентноздатність української мови, застосовують проти неї методи, на які в цивілізованих країнах пристали б хіба що гангстери і мафіозі: перекриваються київські телепрограми, не приймаються передплата на українськомовну пресу, не допускаються українськомовні видання у торгову мережу й масові бібліотеки тощо. При цьому стверджується, що самі українці не хочуть учити своїх дітей в українських школах. А тим часом до єдиної української школи Донецька, яку таки не вдалося задушити, потрапляє лише кожна дванадцята дитина з тих, хто хотів би у ній учитись. Це означає, що вже тепер у Донецьку можна б набрати учнів ще на одинадцять таких шкіл. Очевидно, доказом того, що українці не хочуть учити своїх дітей рідній мові, мало послужити і спалення зразкової української школи на Дніпропетровщині.

 

17. Лiнгвоцид через “розквiт” мови.

Однiєю з вершин марксистської дiалектики є теза про вiдмирання через розквiт. Не останньою чергою вона стосувалась i нацiональних мов.

Їх вiдмирання велося з прискоренням, отож треба було показати i iхнiй розквiт, щоб, бува, з тезою не стався конфуз: мови спочатку вiдмерли, а тодi розцвiли. “Одним з яскравих прикладiв розквiту мов соцiалiстичних нацiй СРСР є українська лiтературна мова”, – писав академiк І. Бiлодiд у 1967 роцi.

“І, звичайно, самозакоханий автор йде на все, аби знову й знову просторiкувати на теми… “русифiкацi Украни”. (…). Радянськi люди такої проблеми не бачать, вона створена тими, хто, продавши рiдну землю, погавкує на неї з європейських та американських смiтникiв”,– картали в 1973 роцi сановнi київськi мовознавцi найвидатнiшого українського лiнгвiста сучасностi Юрiя Шевельова. Самi ж вони, заявивши, що “лiнгвiстика повинна робитися чистими руками”, про всяк випадок заховались за псевдонiмом “Марiя Тарасюк”.

Згодом виявилось, що вiд 1926 до 1979 року в СРСР “щезли, перестали існувати десятки (конкретно 93.–В. І., Я. Р.-В.) етнiчних груп” (“Коммунист”, 1988, No 15, с. 63). Серед цих народiв i мов, що пiшли в небуття, багато хто хотiв би бачити й українцiв з їхньою мовою: “Могила давно вже викопана. Й “iнтернацiоналiсти”-могильники ждуть не дiждуться, поки ми ляжемо до ями,– закопать, затоптать, зрiвняти з землею, щоб “от етих хохлов” не лишилося й згадки” (А. Дiмаров).

А таки не дiждуться! Хто комусь копає яму, сам упаде до неї. “М. Тарасюк” може це потвердити…

 

18. Лiнгвоцид через боротьбу iз “засиллям української мови”.

Із “засиллям” української мови боролись пiд час “українiзацiї” i пiсля неї. Чим закiнчилось це засилля добре вiдомо: українська мова-“гвалтiвниця” ледве дотягла до розпаду iмперiї “дружби народiв – єдностi мов”.

Зараз, пiсля прийняття “Закону про мови в Українськiй РСР”, знову посилено мусується брехливе твердження про насильницьке впровадження української мови. У “Зверненнi” iнiцiативної групи “Руху на захист прав росiйського населення Донбасу” серед iншого ставиться вимога “пропорцiйного розвитку мов”. На перший погляд, можна подумати, що “пропорцiйностi” вимагають тi, хто занепокоєний упослiдженим становищем української мови в Донбасi. Насправдi ж, хоч як дивно, у “Зверненнi” йдеться про росiйську мову! Все це нагадує класичну ситуацiю, коли злодiй вигукує: “Ловiть злодiя!” Однак ця буфонада потрiбна для шумового прикриття лiквiдацiї останнiх українських газет, шкiл, чинення перепон “Просвiтi” i т. iн.

У Луганську виходили дві українськомовні газети: “Молодогвардієць” (від 1939 р.) і “Прапор перемоги” (від 1946 р.). “Тепер нема жодної”, – сумно констатує журнал “Україна” (1991.– No 20.– С. 21). В Одесі на 73 російськомовні видання виходить одне українськомовне (“Огонёк”, 1993.– No 25–26.– С. 13). Мовляв, самі собі хахли винні: навіщо рвались із СРСР!

Серед тих, хто торкається проблеми української мови, є i такi, котрi радять вiдроджувати мову українського народу помалу, обережно, щоб часом не образити носiїв iнших мов. Тут же пропонується придiляти якомога бiльше уваги розвитковi мов неукраїнських народiв України, аби вони iз вдячностi за турботу про їхнi мови приступили до вивчення української. “Нiжно” вiдроджувати українську мову радять нам i тi, що готовi бути краще “погвалтованими, нiж українiзованими”, у яких вiд цiєї мови алергiя (див., напр.: “Огонек”, 1991, No 48, стаття “Одесса: языковые баталии”).

Обачнiсть у цiй делiкатнiй справi, а тим бiльше турбота про iнших, безперечно, потрiбнi й заслуговують на схвалення i всiляку пiдтримку. Треба, однак, глядiти, щоб “провансальська” терплячiсть й обережнiсть не призвели українську мову до стану провансальської, що колись була квiтучою мовою трубадурiв, а з кiнця минулого столiття оголошена мертвою, хоча насправдi продовжує животiти приблизно в такому виглядi, як українська десь на Бiлгородщинi чи Курщинi.

 

19. Інші форми лінгвоциду.

Лiгвоцид здiйснювався i багатьма iншими шляхами та способами, яких не сила хоча б перелiчити у нашiй книжцi. Однак не можемо не вказати тут на облуднiсть художньої лiтератури, що “розминулась з духом i з душею народу” (Р. Миша), на безсоромнiсть так званих суспiльних та гуманiтарних наук, у тому числi перетвореної на слухняне знаряддя русифiкацiї українiстики.

Мовознавцiв-українiстiв було вимордовано ще в сталiнськi часи. Тільки за 1932 рік в Україні було знищено 16,4% всього складу науковців (Д. Соловей), в тому числі лінгвістів. Були вилучені з науки такі блискучі мовознавці, як академік А. Кримський, професори Є. Тимченко, О. Синявський, О. Курило, учені Г. Голоскевич, В. Ганцов, Ф. Шумлянський… А пiзнiше, хоч “були талановитi люди, люди оригiнального мислення i незаховуваних фактiв, їх прирiкали тiкати до iнших республiк, мовчати в своїй чи сидiти у в’язницях, концтаборах або психушках” (Ю. Шевельов).

Часи, слава Богу, змiнились, проте мало змiнились люди. “Упродовж останнiх рокiв кожен, хто вимушено чинив шкоду українськiй культурi i усвiдомлює це, мiг би висловитися i засудити минулу мовну практику i свою в нiй участь. А проте таких голосiв не чути” (С. Караванський).

І нині на адресу деяких україністів можна віднести іронічні рядки П. Глазового:

Дома в мене мова –
Засіб спілкування.
А на службі мова –
Засіб існування.
Як же рідну мову
Я забуду, тату,
Я ж за неї маю
Непогану плату?

Одним iз головних напрямкiв здiйснення лiнгвоциду є боротьба з друкованим словом. Недостатньо було заборони на iмена i твори. Ще – спалювали бiблiотеки. Першою згоріла книгозбірня Києво-Печерської Лаври ще за Петра I. Вночі з 21 на 22 квітня 1718 року православні монахи – царські агенти підпалили приміщення Києво-Печерської Лаври, де знаходилася її бібліотека та архів. За Катерини II згоріла бібліотека Києво-Могилянської академії (1780 р.). Пізніше горіли в основному лише книжки. Так, за розпорядженням куратора Київської округи князя Ширинського-Шихматова було спалено 500 книжок із байками Л. Глібова. Спалення бібліотек відновилося у радянські часи. Найбільш відому бібліотечну пожежу було влаштовано у відділі україністики Бібліотеки АН УРСР у Києві у 1964 році. Не треба думати, що горіли лише українські бібліотеки. У 1833 і 1928 роках було спеціально зібрано і спалено рукописи і книги кримсько-татарського народу.

А ще неухильно зменшували тиражi українськомовних видань: вiд 60% у 60-i роки до 19% у 1990 роцi.

А те, що друкувалось українською, являло собою головно пререклади класикiв марксизму-ленiнiзму i вiрних ленiнцiв сучасностi, агiтацiйно-пропагандистську, атеїстичну та соцреалiстичну художню лiтературу. Ця “продукцiя” здатна була викликати огиду не лише до самої себе, а й кидала тiнь на мову, якою вона – i тiльки вона – друкувалась.

“Десятками мов Союзу повинні були друкуватися і читатися тільки повні зібрання творів Маркса та Леніна. Цього було досягнуто з одами Сталіну на додачу. Задля цього треба було задушити національні літератури (особливо українську і тюркську), винищивши значну частину їхньої інтелігенції” (Г. Федотов).

У роки застою Інститут філософії Академії наук УРСР спромігся видати українською мовою лише одну книжку, та й ту про боротьбу з українським буржуазним націоналізмом.

Чи поліпшились справи після проголошення Україною незалежності? “Комуністична система планомірно йшла до знищення національної видавничої справи, але робила це “медленно, но верно”; сьогоднішній шовінізм пішов у атаку на українське слово навально й цинічно, не приховуючи свого справжнього обличчя” (“Літературна Україна”, 1993, 31 березня). 1992 року газета “Друг читача” зафіксувала в Україні 2277 (61,9%) російськомовних і 868 (38,1%) українськомовних видань, тиражем відповідно 54,4 міліона (71,7%) і 21,5 мільйона (28,3%) примірників. Російською мовою було видано 264 переклади (за тиражем – 95,7%), а українською тільки 24 – у 12 разів менше. Тільки четвертина тиражу дитячої літератури вийшла українською мовою.

Вiдомо, що росiйськi дворяни зневажали рiдну мову не з причини вiдсутностi почуття патрiотизму (навiть багато декабристiв погано володiли росiйською), а головним чином через те, що цiєю мовою нiчого було читати. Щоб не було чого читати (а в нашi часи – ще й слухати i дивитись) українською мовою, машина русифiкацiї працювала на повну потужнiсть протягом кiлькох столiть.

“Руйнування мови – основи нацiональної культури – це вже не просто вина, а злочин держави перед народом” (А. Мокренко). Не дивина. Адже це була не наша держава.

У більшовицько-соціалістичні часи перепало, звісно, і російській мові. “А матюкаюсь я тому, що мат російський рятівний для мене особисто в цій смердячій камері, до якої потрапила наша велика, могутня, вільна і т.д. і т. п. мова. Заганяють її, бідолаху, під нари хто попало: і пропагандисти із ЦК, і смердячі газетярі, і паскудні літератори, і графомани, і цензори, і технократи горді. Заганяють її у передовиці, у постанови, у протоколи допитів, у мертві доповіді на зборах, з’їздах, мітингах і конференціях, де вона поступово перетворюється у доходягу, що втратила гідність і здоров’я, випирають із неї Дух”(Ю. Олешковський).

Але хіба можна порівняти всі ці знущання з тим, що випало на долю української мови? Зрештою, між долею мов і долею народів існує чи не повна паралель. І тут достатньо порівняти у процентах скільки українців і скільки росіян загинуло хоча б від голодомору імені Сталіна.

20. Історiя лiнгвоциду, спрямованого в Росiї, Польщi, Угорщинi, Румунiї, Чехословаччинi проти української мови, з абсолютною однозначнiстю свiдчить, що єдиним i найпевнiшим заборолом проти нього є державнiсть мови i нацiї. “В свой хатi й своя правда, i сила, i воля” (Т. Шевченко).

21. Протистояти явному чи скритому лiнгвоцидовi можна тiльки з позицiї знання, усвiдомлення того, що являє собою мова, як i за якими законами вона живе, яка її роль у життi людини i народу.

Рубрики: Наука і національне буття | Націоналізм у культурі | Твори Василя Іванишина