Ліквідація вогнищ збройного націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині у першій половині 1950-х рр.

Автор: . 19 Бер 2016 в 0:05

Пропонуємо увазі читачів уривки з монографії Юрія Щура “Український націоналістичний рух на Наддніпрянщині (1920–1955 рр.)” (Запоріжжя, 2011)

 

Юрій Щур

 

Ліквідація вогнищ збройного націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині у першій половині 1950-х рр.

 

 

Протягом п’яти років після закінчення Другої світової війни на території УРСР тривали бойові дії націоналістичного підпілля проти радянської влади. Згідно директив керівництва СРСР, кожен із цих п’яти років мав бути останнім у питанні боротьби з українським націоналістичним рухом. Проблемі ліквідації підпілля були присвячені виступи функціонерів КП(б)У на партійних активах у західних областях України. Характерною у цьому контексті була промова першого секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова на нараді секретарів парторганізацій Дрогобича і Борислава 9 січня 1950 р., де, зокрема, йшла мова про необхідність рахуватися зі змінами в тактиці збройного підпілля. Керівник українських комуністів наголошував, що часто партійні організації й органи держбезпеки зосереджують свою увагу на боротьбі з оунівцями в лісових масивах та різних укриттях. У той же час необхідно було звертати увагу на міста. На думку Л. Мельникова, оунівське підпілля не змогло б втриматися без підтримки міського й сільського населення. Він же підкреслив, що „ворог, хоч і розбитий, але його залишки намагаються знайти зв’язок з населенням міст, серед робітників підприємств, службовців установ, студентів учбових закладів, серед молоді, серед жінок”[1].

Звичайно, були підстави для такої заяви. Незважаючи на труднощі останніх років, чисельні втрати особового й керівного складу, націоналістичне підпілля продовжувало свою діяльність. Одним з основних напрямків роботи залишалася агітація та пропаганда, зокрема на Наддніпрянщині та серед її уродженців. Органи МДБ фіксували, що одним з першочергових завдань керівництва підпілля було „оволодіння Сходом”, тобто поширення своєї мережі на східні області України, особливо на важливі промислові й оборонні об’єкти.

Керівник Проводу ОУН-р Р. Шухевич, направляючи свою довірену зв’язкову О. Ільків – „Роксоляну” для роботи на Наддніпрянщину, давав вказівки приділити особливу увагу сільській та міській інтелігенції, яка розмовляє українською мовою. Також організовувати українців та агітувати їх за створення незалежної України. Про важливість такої роботи у тому ж листі Р. Шухевич писав: „Вірте, якщо Вам вдасться зробити те, що я накреслив, ваша робота буде вартувати можливо більше, ніж робота й смерть наших повстанців”[2].

Підкреслював важливість перекидання на Наддніпрянщину оунівських кадрів і відповідальний від Проводу ОУН-р за розбудову ланок підпілля на прилеглих до Західної України центральноукраїнських областях В. Галаса. Він указував, що для організації роботи важливо не втратити зв’язок з членами ОУН, які виїхали на схід. Виконуючи настанови В. Галаси, краєвий провід ОУН-р „Москва” видав інструкцію, де зазначено: „Вислати у робітничі центри наших симпатиків, вони повинні інформувати нас про життя на Донбасі й вивчати робоче середовище”[3].

Проблема поширення мережі ОУН на Схід фігурувала в інструкціях для підпілля, затверджених у квітні 1950 р., де у пункті 4 йшла мова про методи поширення підпільної літератури та листівок і їх зміст. Основним завданням керівники націоналістичного руху визначили – дійти зі своєю пропагандою до кожного українця, щоб переконати його підтримувати оунівські ідеї. У ще одній інструкції Проводу ОУН № 1/50 від 30 травня 1950 р. про пропагандистську роботу серед населення вказувалося, що необхідно розширити коло читачів націоналістичної літератури передовсім за рахунок молоді та східних українців, для залучення їх до активного спротиву радянській системі.

В оунівських „Вказівках по пропагандистській роботі на 1950 рік” вказувалося, що до пропагандистської роботи серед жителів Наддніпрянщини у містах і селах необхідно залучати осіб, які проживають легально, особливо західноукраїнську шкільну та студентську молодь[4].

Значна увага цій проблемі приділялася у інструкції націоналістичного підпілля „Тактичні вказівки у нашій сучасній роботі” (1950 р.), вилученої у керівника Коломийського окружного проводу ОУН „Бориса”. У „Вказівках” відмічалося, що існує реальна можливість проводити успішну діяльність на Наддніпрянщині. Задля цього передбачався ряд заходів в рамках програми „Харків” („Орлик”), зокрема:

– поширити ОУН на схід навіть за рахунок послаблення організації на Західній Україні;

– використовувати кожну можливість для проведення зустрічей й розмов із „східняками”, які проживають на Західній Україні;

– збирати інформацію про східні області для вивчення Наддніпрянщини, завести збірник „Ситуаційні матеріали про східні області”.

Вивчення східних областей мало відбуватися за такими напрямками:

– органи держбезпеки та їх діяльність;

– зовнішня агентура;

– можливості для націоналістичного руху;

– відношення населення до існуючого режиму, кількість репресованих;

– психологія місцевого населення;

– топографія території;

– нелегали;

– адміністрація на селі;

– партія;

– комсомол;

– відношення до галичан;

– належність до будь якого руху;

– національні меншини;

– інваліди та їх настрої.

Крім того планувалися наступні заходи: надсилання літератури на Наддніпрянщину; заохочувати жителів Західної України до товариських відносин із „східняками”, шукати й готувати зачіпні пункти, готувати кандидатів на нелегальну діяльність[5].

На основі отриманих агентурних та вилучених у заарештованих чи вбитих членів підпілля матеріалів у 1950 р. в апараті МДБ УРСР було складено „Довідку про спрямування підпілля ОУН у східні області УРСР”, де зазначалося, що протягом 1949–1950 рр. оунівці активізували перекидання своїх кадрів на схід, де їм вдалося створити осередки в деяких областях. Тут же вказувалося, що такі речі мали місце не лише у сільській місцевості, але навіть на великих заводах, зокрема „Азовсталь” у Жданові (тепер – Маріуполь) та ім. Андре Марті у Миколаєві.

Орієнтовна схема перекидання кадрів на Наддніпрянщину виглядала таким чином: спершу направлялися рядові учасники ОУН, так звані „піонери”, які мали закріпитися на відведеній території. Після цього для створення підпільної мережі з числа осіб, які проживають легально направлялися керівники ОУН. В інструкції з цього приводу було вказано, що керівний склад Організації відправляється лише за умови, що „піонери” залучили в районі не менше 10-15, або 15-20 осіб. На допиті 24 серпня 1951 р. один з керівників підпілля І. Сказинський детально розповів про тактику, яку реалізовували відряджені оунівці у східних областях. Вони знаходили такі господарства, такі оселі, де можна було переховуватися, отримувати продукти харчування, а також обладнати схрони. Підбиралися особи, які були кандидатами для подальшого залучення. Серед таких людей проводилася виховна робота. Кожен оунівець опановував не лише певну область, а й конкретну соціальну групу з числа тих, де була можливість легко та швидко провести вербувальну роботу.

Основним завданням членів націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині було виховання та навчання нових кадрів. Диверсійно-терористична діяльність відсувалася на задній план. Основні кадри для Організації вербувалися серед молоді, з перспективою в майбутньому виховати з них самодостатніх керівників. Провід ОУН-р не вбачав доцільності засилати на Наддніпрянщину керівників, які були уродженцями Західної України і погано орієнтувалися на східних землях. Відправлені на схід члени ОУН на початковій стадії своєї діяльності ретельно конспірувалися, ніяк себе не проявляли. Одягалися так, щоб по зовнішньому вигляду не відрізнятися від місцевого населення. Після відповідної обробки й перевірки проводилася робота з переводу найбільш підготовлених осіб із жителів сходу на нелегальний стан. Для цього їх перекидали в інші райони й приєднували до діючої там групи підпілля.

Захоплений органами МДБ на Волині провідник „К” на допиті повідомив, що в травні 1950 р. він зустрічався із провідником „Романом”, який за завданням підпілля направлявся на Наддніпрянщину. Останній повідомив, що в роботі серед „східняків” є такі вказівки: 1. Вести широку пропаганду ідей націоналістичного руху, особливо серед колгоспників; 2. Підібрати надійних людей, які могли б самостійно вести пропаганду та здійснювати підтримку оунівців, які виїжджають на схід; 3. Усіх членів ОУН, які мають досвід роботи в східних областях, а на вказаний час перебувають на заході, направляти назад.

У провідника ОУН В. Савчака („Сталя”) було знайдено вказівки низовим ланкам з підбору та заслання членів Організації у східні області для проведення роботи, з яких випливало, що переправлення кадрів на Наддніпрянщину – робота першочергового значення. Вона повинна йти двома напрямками: обладнання явочних квартир та створення мережі. Того, хто надає квартиру, необхідно було заагентурити, дати йому завдання підірвати міст, викопати бункер, вчити його конспірації та утримувати від провокацій. Учасники збройного підпілля повинні були брати з собою зброю та цивільний одяг. З метою створення необхідної бази для розгортання націоналістичної роботи серед переселенців та місцевого населення необхідно було організовувати опорні пункти та підтримувати зв’язки з підпіллям Західної України [6].

Поза увагою не залишалися українці з Наддніпрянщини, які працювали на заході. У пропагандистських вказівках 1950 р. член крайового проводу ОУН „Захід-Карпати” „Борис” зазначав, що необхідно вести націоналістичну роботу й серед указаних українців, наказуючи використовувати кожну, навіть найменшу нагоду для зустрічей та розмов агітаційного характеру, особливо з молоддю, студентами, вчителями. Потім намагатися зробити їх прихильниками підпілля та з їхньою допомогою організовувати на сході так звані конспіративні опорні пункти, де могли б переховуватися підпільники, які прибули із заходу[7].

Проблемі роботи з молоддю, що „зійшла на більшовицькі манівці”, була присвячена стаття провідника ОУН „Поділля” В. Бея („Уласа”). Автор наголошував на основних тезах, які повинні обговорюватися на особистих зустрічах і бесідах, зокрема: героїка молоді в історичному минулому; кровна приналежність молоді до української нації; презирство до давніх яничар; героїка й самопосвята молоді, яка бере участь в українському націоналістичному русі; почуття національної гідності і гордості за приналежність до української нації; духовні та матеріальні втрати українського народу, завдані Москвою; підлість, брехня і зло Москви; гідність кожного українця – стати на захист свого народу тощо[8]. Перу цього ж автора належить дослідження „До питання нашої політпропагандивної роботи у східноукраїнському середовищі”[9].

Поза увагою підпілля не залишилися працівники села. У квітні 1950 р. ОУН випустила листівку „Колгоспники Східної і Західної України”, де в черговий раз колгоспний лад було піддано критиці. Підпільники зазначали, що не закликають жителів села до збройного повстання, однак указували напрямки боротьби з радянським режимом: саботаж, диверсії на виробництві та індивідуальний терор проти представників влади на селі, зокрема голів колгоспів, бригадирів, ланкових, сторожів, бійців винищувальних батальйонів[10].

Оунівські типографії випускали різноманітні матеріали для потреб підпільників, які проводять пропагандистську роботу на Наддніпрянщині. Так органам МДБ у лютому 1951 р. вдалося ліквідувати типографію Станіславського окружного проводу ОУН, яка була створена ще у 1947 р. й до листопада 1950 р. називалася „Боротьба”, а після листопада – „імені Генерала Чупринки”. У цій типографії було вилучено більше 5 тис. екземплярів націоналістичних брошур, підготовлених підпіллям до пересилки в східні області України[11].

Незважаючи на те, що внаслідок чекістсько-військових операцій, ліквідовувалися підпільні типографії, поширення агітаційних матеріалів продовжувалося протягом першої половини 1950-х рр. Зокрема, 19 жовтня 1952 р. у м. Радомишль Житомирської області співробітниками райвідділу МДБ, міліції та місцевими жителями було знайдено 11 пакунків оунівських листівок. У кожному пакунку знаходилося по 3 листівки та 2 брошури. Аналогічний пакунок було знайдено на мосту приміського с. Лутівка. Працівники МДБ зафіксували, що матеріали було виготовлено типографським шрифтом у 1949–1950 рр. У тій же області, на станції Головки Коростенівського вузла Південно-західної залізниці, 19 травня 1953 р. працівниками залізниці у вагоні було виявлено пакунок оунівських листівок[12]. Імовірно, останній випадок поширення націоналістичної агітації на Наддніпрянщині було зафіксовано працівниками міліції 3 жовтня 1955 р. у Києві, коли у Золотоворітському сквері та інших зонах відпочинку було знайдено 52 листівки, зокрема „Україна – українцям”, „Чи існує експлуатація в Совєтському Союзі” та „Чи є більшовицька влада на Україні народна”[13].

Останньою відомою роботою, яка була підготовлена націоналістичним підпіллям, є книга керівника проводу „Поділля” В. Бея „Перспективи розвитку національно-визвольної боротьби в Східній Україні”, написана під псевдонімом Улас Василенко у 1952 р.[14].

Виконуючи настанови керівництва націоналістичного руху, провідники низових ланок спрямовували свою діяльність на східні області України. У 1950 р. В. Галаса зустрівся з керівником Житомирського надрайонного проводу „Романом”, одержав від нього звіт про проведену роботу й надав вказівки щодо активізації націоналістичного руху серед молоді та громадян, налаштованих проти радянської влади. Такі ж вказівки було передано керівнику окружного проводу ОУН-р у Київській та Житомирській областях „Будьку”.

З метою активізації ОУН-р на сході, 1950 р. було відправлено на схід керівника Брестського окружного проводу „Мефодія”. У 1950–1951 рр. В. Галаса відправив на Наддніпрянщину досвідчених членів підпілля: „Мирона” на посаду керівника районного проводу ОУН у Київській області, „Артема” – для друку листівок та „Кучера”[15]. Імовірно, вказані підпільники направлялися для підсилення боївки провідника Київщини „Черника”, яка на той час своєю діяльністю охоплювала Ладиженський район Вінницької та Уманський і Христинівський райони Черкаської областей[16].

У вересні 1950 р. ОУН-р організувала чергову поїздку підпільників на Наддніпрянщину для створення нових осередків. Відомо про виїзд „Марійки” і „Байди” у с. Козацьке Сумської області, біля Конотопа. Там було побудовано криївку, куди перевезено друкарську машинку і все інше необхідне для випуску підпільної літератури, а також зброю. У жовтні 1950 р. „Марійка” повернулася на Західну Україну, а „Байда” залишився на Сумщині[17].

Для перевірки діяльності осередків на Наддніпрянщині у жовтні 1950 р. року В. Галасою до Київської та Житомирської областей було направлено члена крайового проводу ОУН на північно-західних українських землях „Кайдаша” з друкаркою та двома боївкарями. Тоді ж було перевезено провіднику „Мефодію” невелику друкарню для розмноження листівок та брошур, а також 10 тисяч карбованців для організаційних потреб[18]. У 1951 р. В. Галаса підпільною поштою від провідника Житомирщини „К-13” та Київщини „Будька” отримав звіти про роботу, зокрема про розширення кола симпатиків ОУН. „К-13” також повідомив про можливість прибуття В. Галаси на відведену йому територію.

До подібної інформації, яка надходила і в 1952 р., дехто з провідних діячів підпілля ставився критично. Зокрема, провідник „Уліян”, не підтримуючи ідею переходу В. Галаси на Житомирщину й далі на схід, стверджував: „де діємо ми, діє МВД. Наша діяльність на СУЗ, контакти з населенням не можуть залишатися непоміченими. Значить, МВД вживає відповідні заходи: засилає агентів, сексотів, створює провокаційні групи, які діють під маркою повстанців. Спокій і тиша – це ознака того, що ворог розставляє пастки”[19].

У силу об’єктивних обставин, підпільних документів ОУН-р, які б висвітлювати боротьбу з радянською владою на Наддніпрянщині, майже не збереглося. Основний пласт інформації у вигляді звітів, планів операцій, тощо зберігався у спецфондах архівів партійних структур та органів держбезпеки. Тому простежити діяльність націоналістичного підпілля та збройних боївок у східних областях України можна лише через призму боротьби з ними радянської влади.

Готуючись, як здавалося, до завершального удару по націоналістичному підпіллю, радянська влада у 1950 р. з метою допомоги місцевим органам держбезпеки надіслала до західних областей України у тривале відрядження 100 співробітників центрального апарату МДБ УРСР та 589 представників управлінь МДБ зі східного регіону. Виїжджали в регіони, охоплені націоналістичним рухом, і високі чини МДБ СРСР. Першою масштабною і однією з найуспішніших для радянської влади операцією стала ліквідація 5 березня 1950 р. Голови Проводу ОУН-р, голови Генерального секретаріату УГВР та Головного командира УПА Р. Шухевича („Чупринки”)[20], який, за спогадами його охоронця М. Зайця („Зенка”) ледь не до останніх днів життя особисто приймав кур’єрів від підпільних ланок Наддніпрянщини[21]. Після цього націоналістичний рух очолив новий керівник. Згідно з повідомленням від 8 липня 1950 р. інформативного органу УГВР часопису „Бюро інформації Української Головної Визвольної Ради” (№ 8, 1951) посаду Голови Проводу ОУН, голови секретаріату УГВР та Головного командира УПА, з наданням звання полковника, обійняв В. Кук („Коваль”)[22].

Хоча один із керівників радянських спецслужб П. Судоплатов стверджував, що після загибелі Р. Шухевича націоналістичний рух на Західній Україні пішов на спад і швидко затихнув, це не відповідало дійсності. Не перебільшував наслідків вбивства Р. Шухевича для націоналістичного руху й офіційний Київ. Підтвердженням цього було засідання політбюро ЦК КП(б)У 22 березня 1950 р., на якому в черговий раз розглядалося питання про посилення боротьби із залишками націоналістичного підпілля. Учасники засідання звертали увагу на зростання кількості терористичних актів з боку збройного підпілля. Рекомендувалося посилити чекістську роботу, відшукати нові способи боротьби з ОУН тощо[23].

Міністр державної безпеки УРСР М. Ковальчук у довідці про результати боротьби з підпіллям ОУН у східних областях УРСР вказував, що протягом перших чотирьох місяців 1950 р. на Наддніпрянщині органами МДБ було зареєстровано поширення антирадянських листівок. Внаслідок проведених держбезпекою заходів було ліквідовано 5 оунівських осередків та 3 збройні боївки[24]. 3 лютого 1950 р. на межі Кам’янець-Подільської та Рівненської областей оперативною групою Управління МДБ у Кам’янець-Подільській області була ліквідована боївка районного провідника С. Рябунця („Грача”), що діяла у Славутському районі[25]. Також було ліквідовано молодіжну ланку ОУН в Борзнянському районі Чернігівської області, яка підтримувала контакт з націоналістичним підпіллям Яблунівського району Івано-Франківської області. До складу організації входило 12 осіб. Під час арешту було вилучено багато листівок та зброю.

У травні 1950 р. у с. Королівка Київської області було виявлено й ліквідовано молодіжну організацію під назвою „Українська демократична партія” у складі 10 осіб. Під час арешту у них було вилучено кілька одиниць вогнепальної зброї та українську літературу. Того ж року Управління МДБ у Кіровоградській області ліквідувало молодіжну групу ОУН у складі 9 осіб на чолі зі студентом педагогічного інституту Нагорним. В учасників групи було вилучено антирадянську літературу[26]. У Донецькій області під Горлівкою восени 1950 р. було викрито бункер ОУН з літературою та заарештований 1 підпільник[27].

Наступний рік, на думку керівництва МДБ, став переломним моментом боротьбі з ОУН-р.

До початку другого півріччя 1951 р. Управління МДБ Кам’янець-Подільської області та підлеглі йому структури мали у своєму розпорядженні значну кількість отриманих агентурним та слідчим шляхом даних, що свідчили про наявність в області глибоко законспірованого підпілля ОУН, яке на той час, окрім збирання інформації економічного, політичного, військового характеру та проведення терористично-диверсійних актів, значну увагу приділяло питанню залучення молоді до націоналістичного руху.

Влітку 1951 р. успішними для МДБ були операції з ліквідації Кам’янець-Подільського окружного проводу ОУН під кодовою назвою „Дон”, який входив до складу краєвого проводу ОУН “Поділля”. Була також ліквідована молодіжна організація сіл Женишківці та Покутинці Віньковецького району, що складалася з 8 осіб, переважно – учнівської молоді, на чолі з В. Мельником[28]. Крім того, Кам’янець-Подільському обласному управлінню МДБ вдалося ліквідувати на території області провідний актив ОУН Скала-Подільського району Тернопільщини, зокрема двох районних провідників М. Штойка („Богуна”) та М. Цепія („Андрія”)[29].

У 1951 р. було знешкоджено також керівника Вінницького обласного проводу Й. Демчука, керівника Дунаєвецького надрайонного проводу Кам’янець-Подільщини Х. Мартюка, керівника бойової групи на Кам’янеччині І. Ковалевича („Мирона”), керівника бойової групи ОУН у східній частині Вінницької області Г. Левка („Шепеля”) та боївки в Київській і Кам’янець-Подільській областях[30].

Молодіжним організаціям, створеним під впливом або безпосереднім керівництвом ОУН-р, органи МДБ приділяли пильну увагу в усіх областях України, у тому числі й східних. За довідкою міністра МДБ УРСР М. Ковальчука про викриття підпільних молодіжних оунівських організацій, органами держбезпеки, з 1 червня 1951 р. по 20 квітня 1952 р. було викрито 42 молодіжні націоналістичні осередки загальною чисельністю 182 особи, з них 7 – на Наддніпрянщині (Київська, Кам’янець-Подільська, Сталінська, Харківська і Ворошиловградська області), загальною чисельністю 27 осіб. З них: троє віком до 17 років, дев’ять – 17-20, одинадцять – 21-25 і четверо старших від 25-ти років. Студентів вузів – 3, технікумів – 10. Тринадцять із заарештованих були членами комсомолу[31].

Для ліквідації керівних осередків націоналістичного руху органи МДБ використовували, як традиційні методи, так провокаційно-агентурні, зокрема створювали псевдопроводи й підпільні групи. Завданням таких „націоналістичних осередків” було взяття під контроль дій боївок, „пацифікаторський” вплив на них, недопущення проведення терористично-диверсійних акцій, а в кінцевому результаті підведення їх під оперативний удар органів МДБ. У 1951 р. органами державної безпеки були захоплені та завербовані як агенти під псевдонімами „Жаров” і „Ільїнський” зв’язкові кур’єри Кам’янець-Подільського окружного проводу ОУН. За допомогою цих агентів наприкінці року було захоплено керівника окружного проводу ОУН „СК-9”, який після відповідної обробки був завербований в якості агента під псевдонімом „Н-26”. Після вербування він очолив псевдопровід ОУН Кам’янець-Подільської округи. Керівництво МДБ передбачало, що це дозволить налагодити зв’язок з членами Проводу ОУН-б й використати цей зв’язок в інтересах МДБ.

Розширюючи псевдомережу, органи держбезпеки у Тернопільській області завербували двох членів ОУН-р, які були проміжною ланкою зв’язку між Проводом ОУН і керівниками осередків у східних областях, зокрема Хмельницькій і Вінницькій. Агенти були повернуті до підпілля і в спецдокументації органів МДБ отримали назву групи „Захід”. Агенти в силу своїх обов’язків підтримували контакти із керівником пункту зв’язку Проводу ОУН „Бурим”. Для „розчищення дороги” для членів агентурної групи, МДБ провело ряд операцій, внаслідок чого протягом кінця 1951 – початку 1952 рр. було ліквідовані боївки „Гейниша” й „Кузьми” в Кам’янець-Подільській області та „Прокопа” й „Семена” в Тернопільській. Основним завданням, за яким працював псевдопровід, було виведення членів Проводу ОУН-р на підконтрольні території для захоплення й передачі МДБ[32].

Разом з тим, органи державної безпеки проводили розшук Голови Проводу ОУН В. Кука і в інших регіонах. Так, встановивши, що сестра керівника його охорони І. Демчука („Байди”) Ольга під виглядом переселенки виїхала до Софіївського району Дніпропетровської області та, імовірно, враховуючи, що В. Кук під час німецької окупації був керівником Проводу ОУН південноукраїнських земель із центром на Дніпропетровщині, місцевому відділенню МДБ було надано вказівки провести ряд заходів у цій області. Зокрема, чекісти сподівалися через О. Демчук натрапити на слід В. Кука, його дружини У. Крюченко („Оксани”) та „Байди”[33].

Однак, незважаючи на успішну діяльність МДБ УРСР з ліквідації націоналістичного підпілля, в тому числі на Наддніпрянщині, політбюро ЦК КП(б)У 24 серпня 1951 р. прийняло постанову, у якій зазначило, що МДБ УРСР та його органи на місцях недостатньо організовують підготовку багатьох чекістсько-військових операцій, тому зазнають провалів.

Зокрема, акцентувалася увага на випадках у Вінницькому районі Вінницької області, Корнинському районі Житомирської області та у Ставищанському й Володарському районах Київської області. У постанові говорилося, що окремі обласні управління й райвідділи МДБ часто проводять без необхідної підготовки та оперативно безграмотно оперативні заходи з ліквідації боївок й затримання підпільників, деякі працівники органів державної безпеки та міліції під час проведення оперативних заходів замість рішучих дій проявляють недбалість і часто боягузтво.

На думку ЦК КП(б)У, невдалі чекістсько-військові операції були наслідком слабкої оперативної та бойової підготовки окремих оперативних працівників, невмілого поєднання агентурно-оперативної роботи з бойовими операціями й низького рівня дисципліни серед особового складу, що призводить до підриву авторитету органів державної безпеки та міліції серед жителів республіки. Центральний Комітет наполягав кожен випадок невдалої операції розглядати як надзвичайну ситуацію, за кожним з них проводити розслідування і карати винних[34].

1952 р. розпочався для компартії й державної безпеки з підготовки до ліквідації залишків націоналістичного підпілля. Створювалися Бригади сприяння міліції, які залучалися до постової й патрульної служби, обходів населених пунктів тощо.

У січні 1952 р. МДБ УРСР затвердило план агентурно-оперативних заходів з ліквідації членів підпілля, які перебували на території Кам’янець-Подільської області, їх опорної бази та блокування проникнення оунівців на територію області із західних областей. Для цього на межі адміністративних кордонів з Тернопільською та Рівненською областями було створено 48 агентурних заслонів, до яких залучено 204 особи. Найбільш ефективним чекістським заходом з перехоплення й ліквідації членів ОУН, на думку керівництва компартії, було створення на території області 20 квартир-пасток в 10 районах: Базалійському, Теофіпольському, Білогорському, Дунаєвецькому та інших. Усі квартири були організовані у колишніх утримувачів оунівських явок та помічників підпілля. Такі квартири забезпечувалися спеціальними препаратами, радіосигналізаційними апаратами „Тривога”, поруч з ними влаштовувалися засідки.

Загальна кількість членів підпілля на Наддніпрянщині, за підрахунками МДБ, станом на 1 січня 1952 р. становила 11 осіб та до 200 утримувачів явочних квартир, схронів та активних помічників. За допомогою колишніх членів підпілля, завербованих до агентури МДБ під псевдонімами „Жаров” та „Ільїнський” було ліквідовано надрайонного провідника Кам’янець-Подільщини „Матюшенка” та членів його боївки „Карася” й „Славка”[35]. Виконуючи заплановані заходи з ліквідації підпільних груп, органи МДБ у Ставищанському районі Київської області в ніч з 20 на 21 квітня 1952 р. захопили живими керівника боївки Кам’янець-Подільського окружного проводу „Кобзаря” та члена боївки „Богдана”, які оперували головним чином у Ставищанському й Білоцерківському районах Київської області. Через тиждень після цього оперативними заходами із Київської області виведені в с. Майдан-Олександрівський Летичівського району Кам’янець-Подільської області й там заарештовані керівник оунівського підпілля Київської області П. Колесник („Черник”) та учасник боївки В. Юркевич („Змагун”). Таким чином, з ліквідацією груп „Кобзаря” і „Черника” була звершена ліквідація Кам’янець-Подільського окружного проводу ОУН-р та керівництва підпілля Київської й Вінницької областей[36].

Загалом, за статистикою МДБ, з 1 серпня 1951 р. по 17 квітня 1952 р. на центральноукраїнських землях було ліквідовано 50 членів підпілля, у тому числі у Кам’янець-Подільській області – 44 (вбито 10, заарештовано 34), у Житомирській – 6 (усі вбиті). У результаті захоплення деяких оунівців живими, органами держбезпеки була виявлена значна кількість помічників підпілля, інформація про яких залучалася до оперативної розробки. Керівництво МДБ УРСР визнавало, що вважати націоналістичне підпілля на вказаній території повністю ліквідованим зарано[37].

Проведення такої роботи дозволило у травні 1952 р. ліквідувати крайового провідника ОУН „Поділля” В. Бея який після зимування у бункері разом з В. Куком повертався на підконтрольні йому центральноукраїнські терени. Після загибелі В. Бея Голова Проводу ОУН-р В. Кук підпорядкував провіднику ОУН північно-західних українських земель В. Галасі, окрім Житомирської і Київської областей, ще й Кам’янець-Подільську та Вінницьку області, фактично призначивши його своїм заступником в Україні[38].

Діяльність двох керівників націоналістичного руху, В. Кука й В. Галаси, не давала спокою органам державної безпеки: незважаючи на те, що націоналістичне підпілля та його керівництво в основній масі вже було знищене, воно існувало, до того часу, поки на свободі перебували його провідники. Володіючи інформацією про наміри керівництва ОУН перебазуватися на територію східних областей, МДБ продовжувало агентурні ігри, які мали на меті вивести „Леміша” й „Орлана” на територію, яку контролювали чекістські псевдобоївки. У 1952 р. через групу „Захід” вдалося направити через члена Проводу ОУН В. Галасу для В. Кука записку від агента МДБ „Н-26”, у якій останній інформував про встановлення ним зв’язку з підпіллям ОУН на сході України. В. Кук наказав В. Галасі втримати цей зв’язок за будь яку ціну[39].

Ліквідація основних підпільних груп та боївок не принесла радянській владі очікуваної перемоги над силами українського націоналістичного руху. Наприкінці весни 1952 р. на території Кам’янець-Подільської області знову було здійснено ряд терористичних та експропріаційних акцій боївками із Рівненської та Житомирської областей. Розуміючи, що традиційними військовими методами викорінити підпілля не вдасться, МДБ все частіше вдавалося до агентурно-оперативних заходів. Затвердженим у травні 1952 р. „Планом агентурно-оперативних заходів з викриття й подальшого запобігання бандоунівським проявам в Кам’янець-Подільській області” було передбачено посилити роботу з ліквідації боївки „Кайдаша”. Ця боївка базувалася у Рівненській області й часто здійснювала рейди до Славутського району Кам’янець-Подільської області. Також було передбачено ліквідувати боївки Барановського району Житомирської області та залишки Кременецького окружного проводу ОУН, які систематично оперували на території Старо-Синявського, Старокостянтинівського, Красилівського та Теофіпольського районів Кам’янець-Подільської області[40].

У 1953 р. помічене переміщення діяльності ОУН-р у бік східних і південних областей України. На думку начальника 4 управління МВС УРСР полковника Сараєва, це пов’язано з надією керівництва націоналістичного підпілля на швидкий початок війни між американо-англійським блоком і СРСР. Створенням осередків подалі від епіцентру боротьби підпілля з органами державної безпеки керівництво націоналістичного руху планувало підготувати оунівські кадри до активних антирадянських виступів на випадок ускладнення міжнародної ситуації, а також проведення протирежимної діяльності різних видів.

Для перекидання кадрів на Наддніпрянщину керівництво ОУН широко використовувало канали переселення й організованого набору робочої сили у промисловість. Підпільники, прибуваючи до східних областей, отримували й облаштовували житло, влаштовувалися на роботу на промислові підприємства, у радгоспи й колгоспи та проводили антирадянську діяльність.

На думку полковника МВС Сараєва, поширенню націоналістичних ідей на Наддніпрянщині сприяв переїзд із західних областей України та Польщі кадрових підпільників та симпатиків ОУН. Крім того, тут же проживали активні учасники місцевих осередків ОУН, які діяли під час німецької окупації і до цього часу не були виявлені органами держбезпеки.

На території Житомирської області продовжувала діяти і завдавати турбот радянській владі боївка „Романа”. Незважаючи на те, що із складу цієї підпільної групи влітку 1953 р. держбезпеці вдалося ліквідувати двох членів, провідник і його охоронець „Лис” залишалися на свободі й продовжували диверсійно-терористичну діяльність та поширення націоналістичних листівок. Сам факт, що ця група діяла на Житомирщині з 1945 р., на думку Сараєва, свідчив про недбале ставлення до своєї роботи працівників обласного управління МВС.

Станом на 1 вересня 1953 р. органами МВС східних областей було виявлено 5014 осіб, запідозрених у належності до ОУН і зв’язках з підпіллям. У тому числі, у 1953 р. виявлено 270 оунівців та „іншого антирадянського елементу”, заарештовано 79 членів ОУН і ліквідовано 4 осередки загальною кількістю 17 осіб. Крім того, у шести східних областях (Сталінській, Запорізькій, Ворошиловградській, Миколаївській, Херсонській та Одеській) викрито 12 груп загальною кількістю 69 учасників[41].

У січні 1953 р. органи МДБ УРСР виявили та ліквідували молодіжну націоналістичну групу серед студентів філологічного факультету Київського державного університету, основним напрямком діяльності якої було вивчення та поширення забороненої в Радянському Союзі української літератури[42]. У лютому 1953 р. ліквідовано молодіжну оунівську організацію у Великолепетиському районі Херсонської області, яку очолював уродженець Іванофранківщини М. Голотів. Наступного місяця на Вінниччині заарештовано групу молоді, яка допомагала членам підпілля[43]. У Київській області були ліквідовані дві боївки ОУН, що своєю діяльністю охоплювали Володарський, Білоцерківський, Богуславський та інші райони[44]. Тоді ж у Одесі була викрита група Й. Волошина і О. Кащука, яка, планувала гучні терористично-бойові і агітаційні акції, які здійснити не встигла[45]. Крім того, органами МДБ і МВС розгромлено націоналістичні групи у Вознесенському районі Миколаївської області, Якимівському районі Запорізької області на чолі з переселенцем П. Сендецьким, у Генічеському районі Херсонської області на чолі з кадровими оунівцями із Тернопільщини І. Мандзюком та Й. Сопівником, Лисичанському районі Ворошиловградської області на чолі з Г. Яструбецьким; Волноваському районі Сталінської області на чолі з колишнім священнослужителем-переселенцем Фарошівським та інші[46]. У 1953 р. було розгромлено велику підпільну мережу ОУН на чолі з В. Підгородецьким. За його спогадами, оунівці діяли у Донецьку та прилеглих до нього районах[47].

Найбільшим успіхом 1953 р. для МДБ стало завершення оперативної гри з членом Проводу ОУН В. Галасою. 21 липня 1953 р. В. Галаса підпільною зв’язковою лінією викликав на зустріч агента МДБ „Н-16” (у підпіллі – провідник „Скоб”). За результатами їх бесіди органам державної безпеки стало відомо, що В. Галаса має намір перебазуватися на схід України, в район дії фіктивного Кам’янець-Подільського окружного проводу. Внаслідок проведених агентурно-оперативних заходів, 11 липня В. Галаса, його дружина М. Савчин („Марічка”) та охоронець „Чумак” прибули на базу фіктивного проводу, де і були захоплені співробітниками МДБ. Таким чином, із членів Проводу ОУН-р на свободі залишався лише В. Кук[48].

У середині березня 1954 р. ЦК КПРС реорганізував систему МВС СРСР. Було утворено Комітет державної безпеки (КДБ) при Раді міністрів СРСР. Його філія в Україні перебрала на себе функції боротьби із залишками націоналістичного підпілля. Важливе місце відводилося операції із захоплення або ліквідації В. Кука, єдиного на той час члена Проводу ОУН-р в Україні, голови Генерального секретаріату УГВР і Головного командира УПА. Цю операцію ще у 1952 р. розпочали органи держбезпеки Хмельницької області, паралельно полюючи і за В. Галасою. Останнього внаслідок спецоперації було затримано. Арешт В. Кука затримувався внаслідок непорозумінь між МВС УРСР і його обласним управлінням у Хмельницькій області. Це питання окремо розглядалося 15 березня 1954 р. на президії ЦК КПУ. Проте В. Куку, незважаючи на його винятковий хист конспіратора, не вдалося уникнути арешту КДБ. 23 травня 1954 р. він разом із своєю дружиною У. Крюченко був затриманий у криївці, яка перебувала під контролем КДБ. Голова проводу ОУН, як і чимало його соратників, став жертвою зради[49].

Таким чином, український націоналістичний рух залишився без вищого керівництва. Діяльність підпілля повільно вщухала. Протягом 1954 р. на схід від р. Збруч було зафіксовано лише діяльність боївки „Романа” у північних районах Житомирської області. Члени підпілля здійснювали терористичні акти, нападали на колгоспи й крамниці, поширювали націоналістичні листівки. За інформацією Житомирського обласного комітету КПУ, найбільш „зараженими” націоналістичним підпіллям були 12 районів області, особливо Городницький, Ємільчанський, Барашівський, Коростенський та Олевський. У зв’язку з таким станом справ, обком прохав відновити периферійні структури держбезпеки[50].

1955 р. став, по суті, останнім в історії збройної боротьби українського націоналістичного руху. Залишки підпільників і учасників боївок вже були не в змозі адекватно відповідати на репресивні заходи влади. Якщо у травні 1955 р. адміністративний відділ ЦК КПУ висловлював стурбованість наявністю оунівської боївки на території Ємільчанського, Радомишльського, Барашівського та Городницького районів Житомирської області[51], то вже 8 липня того ж року під час проведення чекістської операції в с. Сушки Барашівського району загинув провідник „Роман” і член боївки „Лис”. Збройне підпілля на Житомирщині перестало існувати[52]. У Горлівці Донецької області в цей же час ліквідовано підпільну групу Андроніка-Сіберанця[53].

Однак, вважаючи націоналістичне підпілля та збройні боївки на Наддніпрянщині знищеними, радянське керівництво вбачало недоцільним згортати роботу з ліквідації ОУН. Зокрема, у березні 1955 р. адміністративний відділ ЦК КПУ визнавав незадовільною роботу КДБ при Раді Міністрів УРСР з викриття та попередження діяльності учасників оунівського підпілля, які проникли у східні області України. Зазначалося, що незадовільно проводили таку роботу управління КДБ Житомирської, Київської, Чернігівської, Харківської, Сталінської та Одеської областей[54].

На незавершеність боротьби з українським націоналістичним рухом (листопад 1955 р.) звертав увагу в оглядовій довідці майор держбезпеки Воронянський. Указуючи, що матеріалів про діяльність організованого націоналістичного підпілля КДБ не має, він наголошував на кількох принципових моментах:

– створені й раніше діючі організаційні ланки повністю не розкриті, не ліквідовані й можуть продовжувати глибоко законспіровану роботу;

– значна частина керівників підпілля, які свого часу уникнули нагляду органів держбезпеки, залишилися невикритими і, можливо, продовжують діяльність;

– окремі керівники, вибувши за кордон, потрапили у поле зору західних розвідок, і за їх завданням можуть намагатися відновити зв’язки з метою продовження діяльності.

Крім того, серйозної оперативної уваги заслуговували члени ОУН, які після відбуття термінів ув’язнення поверталися на попередні місця проживання. Органи КДБ не виключали, що окремі з них можуть намагатися відновити підпільну діяльність.

Для недопущення відновлення діяльності оунівського підпілля органам державної безпеки необхідно було постійно проводити ряд заходів: виявляти діючі осередки та їх зв’язки; вести розшук активних учасників ОУН з метою арешту або оперативного використання; вивчати поведінку осіб, які повернулися після відбуття ув’язнення; організовувати квартири-пастки на базі виявлених явочних квартир керівництва ОУН; поповнити агентурний апарат тощо[55].

На сьогодні не можемо визначити, чи подібна робота КДБ мала наслідки. Відомо лише, що останнім членом ОУН-р на Донбасі, заарештованим за націоналістичну агітацію, був М. Яновський. Його було викрито в м. Дзержинську у 1958 р.[56].

Таким чином, 1950–1955 рр. на Наддніпрянській Україні характеризуються ліквідацією органами державної безпеки розрізнених ланок підпілля ОУН та збройних боївок. Підпільники відповідали, здебільшого, стихійними антирадянськими акціями.

Існування нечисленних підпільних груп на Наддніпрянщині викликало занепокоєння органів державної безпеки, хоча на той час оунівські осередки вже об’єктивно не могли становити серйозної загрози радянській владі. Керівництво СРСР усвідомлювало, що, проводячи усну агітацію та поширюючи підпільну літературу, члени ОУН доносили до жителів східних областей України правду про становище України в складі Радянського Союзу. Ідеї ОУН ставили під сумнів правильність політики комуністичної партії, зокрема в національній площині.

Протягом першої половини 1950-х рр. помічається звуження географії діяльності українського націоналістичного руху. Зокрема, збройні боївки діяли на території правобережних областей, в основному на кордонах західноукраїнських областей: в Житомирській, Хмельницькій та Вінницькій областях. У інших областях Наддніпрянської України діяльність збройних груп була неможливою з огляду на відсутність великих лісових масивів. Тому тут більше себе проявили підпільні організації, в більшості випадків – молодіжні. Значна кількість таких організацій виникала на Донбасі. Це у першу чергу було пов’язано із переселенською кампанією радянської влади, коли на відбудову народного господарства із Західної України прибуло немало членів і симпатиків ОУН.

Незважаючи на те, що з 1955 р. про наявність збройних боївок та підпільних оунівських груп на Наддніпрянщині говорити здебільшого не можна, органи державної безпеки продовжували боротьбу з українським націоналістичним рухом. У КДБ небезпідставно побоювалися повернення колишніх учасників ОУН із ув’язнення. Дійсно, пізніше частина з них стала активними учасниками дисидентського і правозахисного руху. Змінився час, змінилися обставини діяльності. Український націоналістичний рух переходив до інших методів і засобів боротьби.

 

***

У 1944 р. ОУН та УПА перейшли до безпосередньої боротьби проти радянської влади. Епіцентром протистояння залишалася Західна Україна. Однак вагоме місце керівниками ОУН-р та УПА відводилося землям Наддніпрянської України, де у середині 1940-х рр. діяла група УПА-Південь та законспіровані оунівські осередки.

Основними напрямками діяльності підпілля ОУН та відділів УПА на Наддніпрянщині у 1944–1955 рр. були: організаційний, пропагандистський та військовий. Перший полягав у відновленні та створенні нових осередків націоналістичного підпілля. Така діяльність регламентувалася інструкціями Проводу ОУН та положеннями спеціально розробленої програми „Орлик”. Найбільшої реалізації програма отримала у великих промислових містах, що були скупченнями студентської та робітничої молоді, зокрема на Донбасі. У 1948–1953 рр. органами державної безпеки УРСР було зафіксовано наявність 38 молодіжних націоналістичних організацій. У цей же час на Наддніпрянщині на обліку органів державної безпеки перебувало 911 членів ОУН, більшість з яких складала молодь.

Робота в рамках другого (пропагандистського) напрямку проводилася під гаслом „Обличчям до Сходу”. Учасники українського націоналістичного руху проводили агітацію серед жителів Наддніпрянщини, що була спрямована на викриття злочинної суті радянської влади, пропагували ідеї визволення України та створення самостійної держави та ін. Поза увагою ОУН та УПА не залишилися і наддніпрянці, які з різних причин опинилися на Західній Україні. Серед них також проводилася самостійницька агітація. Зокрема, обов’язковою для підпільників була робота серед голодуючих жителів Наддніпрянщини, які в умовах голоду 1946–1947 рр. приїжджали на Західну Україну у пошуках їжі.

У рамках військового напрямку відбувалося ведення збройної боротьби на території Житомирської, Хмельницької та Вінницької областей Правобережжя силами місцевих відділів і організація регулярних військових та пропагандистських рейдів УПА на Схід. Наприкінці 1940 – на початку
1950-х рр. націоналістичне підпілля опинилося у складних умовах. Через неможливість вести масштабну збройну боротьбу перевага віддавалася здісненню індивідуальної ліквідації працівників радянських адміністративних, партійних структур та органів держбезпеки.

За перші роки після звільнення Наддніпрянщини від німецьких військ радянським органам державної безпеки вдалося ліквідувати більшість осередків націоналістичного руху, створених під час німецької окупації. Ця робота не припинялася до кінця 1950-х рр.

Діяльність ОУН та УПА на Наддніпрянській Україні у 1944–1955 рр. була б неможливою без підтримки місцевого населення. Незважаючи на тотальний контроль в усіх сферах життя радянськими органами державної безпеки та антинаціоналістичну пропаганду КП(б)У, націоналістичне підпілля знаходило прихильників своїх ідей.

У середині 1950-х рр. діяльність українського націоналістичного підпілля затухає. Останній підпільник-оунівець на Наддніпрянщині був заарештований у 1958 р. на Донбасі. Однак, залишки ОУН та УПА на Наддніпрянщині були ліквідовані на початку 1950-х рр. Незважаючи на це, радянські органи державної безпеки продовжували боротьбу з українським націоналістичним рухом. У КДБ небезпідставно побоювалися повернення колишніх членів ОУН та бійців УПА із ув’язнення, оскільки пізніше частина з них стала активістами дисидентського та правозахисного руху. Змінився час та обставини, український націоналістичний рух перейшов до інших методів і засобів боротьби.

[1] Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси… – С. 429.

[2] Сергійчук В. Український здвиг: Наддніпрянщина… – С. 720.

[3] Там само. – С. 720-722.

[4] Іщук О., Ніколаєва Н. Діяльність молодіжних структур ОУН(б)… – С. 229-230.

[5] ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 372. – Т. 29. – Арк. 63-74.

[6] Нікольський В. Підпілля ОУН (б) у Донбасі… – С. 93-99.

[7] Іщук О., Ніколаєва Н. Діяльність молодіжних структур ОУН(б)… – С. 233.

[8] Улас Б. Як і який шлях знайти до молоді, що зійшла на большевицькі манівці // Для великої ідеї. – 1950. – № 1. – С. 37-38.

[9] ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 32. – Арк. 370.

[10] АЦДВР. – Ф. „Буй-Тура”. – О.з. 75. – Арк. 2.

[11] Літопис УПА. Нова серія. – Т. 7. – С. 388.

[12] Сергійчук В. Український здвиг: Наддніпрянщина… – С. 736-739.

[13] Літопис УПА. Нова серія. – Т. 7. – С. 531.

[14] Галаса В. Наше життя і боротьба… – С. 186.

[15] Кокін С. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ. – К: Інститут історії України НАН України, 2000. – Кн. 1: Анотований покажчик документів з фонду друкованих видань (1944–1953) – С. 117-118.

[16] Мизак Н. За тебе, свята Україно. – Чернівці: Золоті лаври, 2002. – Кн. 3: Заліщицький повіт у визвольній боротьбі ОУН-УПА. – С. 344.

[17] Романина-Левкович Я. За межами можливого // Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто; Львів: Видавництво „Літопис УПА”, 2001. – Т. 32: Медична опіка в УПА. – Кн. 2. – С. 329.

[18] Кокін С. Анотований покажчик… – Кн. 1. – С. 118.

[19] Галаса В. Наше життя і боротьба… – С. 168, 179.

[20] Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси… – С. 429-430.

[21] Зенко. Спомини: 1952 // Іщук О., Ніколаєва Н. Доля та спогади охоронця Романа Шухевича – Михайла Зайця – „Зенка”. – К.: Б.в., 2007. – С. 28.

[22] Вовк О. Останній генерал УПА: до біографії Василя Кука // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 2003. – № 1. – С. 255.

[23] Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси… – С. 430.

[24] Сергійчук В. Український здвиг: Наддніпрянщина… – С. 713.

[25] Літопис УПА. Нова серія. – Т. 7. – С. 317.

[26] Іщук О., Ніколаєва Н. Діяльність молодіжних структур ОУН(б)… – С. 245.

[27] Добровольський О. Оунівське підпілля Донеччини… – С. 5.

[28] Сергійчук В. Український здвиг: Поділля… – С. 658-659.

[29] Літопис УПА. Нова серія. – Т. 7. – С. 422-423.

[30] Мизак Н. За тебе, свята Україно… – Кн. 5. – С. 310.

[31] Сергійчук В. Десять буремних літ… – С. 849-851.

[32] Шульженко Б., Хамазюк И., Данько В. Украинские буржуазные националисты… – С. 118-119.

[33] Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки… – Т. 2. – С. 536.

[34] Літопис УПА. Нова серія. – Т. 3. – С. 435-436.

[35] Літопис УПА. Нова серія. – Т. 7. – С. 461-472.

[36] Сергійчук В. Український здвиг: Поділля… – С. 695-697.

[37] Літопис УПА. Нова серія. – Т. 3. – С. 456-461.

[38] Кентій А. Нарис боротьби ОУН-УПА в Україні (1946–1956)… – С. 82.

[39] Шульженко Б., Хамазюк И., Данько В. Украинские буржуазные националисты… – С. 119.

[40] Сергійчук В. Український здвиг: Поділля… – С. 701-707.

[41] Сергійчук В. Український здвиг: Наддніпрянщина… – С. 750-755.

[42] Іщук О., Ніколаєва Н. Діяльність молодіжних структур ОУН(б)… – С. 245-246.

[43] Сергійчук В. Український здвиг: Наддніпрянщина… – С. 753-754.

[44] Літопис УПА. Нова серія. – Т. 7. – С. 501.

[45] Іщук О., Ніколаєва Н. Діяльність молодіжних структур ОУН(б)… – С. 247.

[46] Сергійчук В. Український здвиг: Наддніпрянщина… – С. 755-758.

[47] Добровольський О. Оунівське підпілля Донеччини… – С. 5.

[48] Шульженко Б., Хамазюк И., Данько В. Украинские буржуазные националисты… – С. 119.

[49] Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси… – С. 437-438.

[50] Літопис УПА. Нова серія. – Т. 7. – С. 519.

[51] Там само. – С. 529.

[52] Сергійчук В. Український здвиг: Наддніпрянщина… – С. 798.

[53] Добровольський О. Оунівське підпілля Донеччини… – С. 5.

[54] Літопис УПА. Нова серія. – Т. 3. – С. 564.

[55] Сергійчук В. Український здвиг: Наддніпрянщина… – С. 799-800.

[56] Добровольський О. Оунівське підпілля Донеччини… – С. 5.

Рубрики: Український націоналістичний рух