Курди: свобода і нафта

Богдан Харахаш

 

Курди: свобода і нафта

 

Я дивуюсь долі, що її Бог призначив курдам… Курдам, які шаблею здобули славу… Як це сталося, що всі вони підкорені іншими? Турки і перси огороджені курдськими стінами…
Щоразу, як араби і турки воюють між собою, курди купаються в крові… Як і раніше, роз’єднані, вони страждають від чвар, але не слухають один одного…

Ахмед Хані, курдський поет XVII ст.

Серед усіх зон етнополітичної напруги, що існують у цьому сповненому несправедливості світі, курдська є найбільшою. Від того, як буде розв’язане курдське питання і чи буде воно як-небудь розв’язане взагалі, значною мірою залежить етнонаціональний розвиток людства в цілому. Якщо воно буде розв’язане позитивно для курдів (а саме таке розв’язання є природовідповідним і Богоугодним), цебто якщо незалежна Курдська держава постане на всіх етнічних курдських теренах, вимоги інших підневільних і розділених народів найближчим часом будуть задоволені, а отже зникнуть причини більшості т.зв. „внутрішніх” війн, що точаться у багатьох полінаціональних країнах. Якщо ж „сильні світу цього” і надалі вважатимуть задоволення вимог національного самовизначення „поступками расизмові” (висловлення одного з американських державних мужів з приводу Боснії), то у XXI ст. можна сподіватися ескалації етнополітичних конфліктів у світовому масштабі, наслідки якої можуть бути непередбаченими, Принаймні, для вищезгаданих мужів. На жаль, другий сценарій є набагато ймовірнішим від першого. На жаль.

 

Ласий шмат

Курдистан охоплює до 400 тис.кв.км. Розташований він у Південно-Західній Азії, на гірській системі Загрос, Курдистанському, Внутрішньому і Східному хребтах і майже повністю вкритий лісистими горами та ущелинами (що, між іншим, є дуже зручними умовами для ведення партизанської війни – практично ціла країна є природньою фортецею). Клімат у Курдистані – різко континентальний, а це означає, що зими там є суворими, а літа – спекотними. Курдистан не має виходу до моря. Курдистан не має судноплавних річок. Курдистан не має родючих земель. Курдистан не має ще багато чого, що робить країну привабливою для завойовників. Але Курдистан має одну річ, як робить, цей загалом похмурий і важкодоступний край діамантом у короні будь-якої сучасної держави. Курдистан має нафту – свій найголовніший скарб і своє найголовніше нещастя. Якби не нафта, то історична доля курдського народу склалася б у XX ст., зовсім інакше. Тому Курдистан насьогодні є розділеним між чотирма державами – Туреччиною, Іраном, Іраком і Сирією. Кожна з цих держав, привласнюючи курдську нафту, є відтак затятою поборницею власної територіяльної цілісности. Особливо у світлі того, що для Туреччини (т.зв. „нафтовий трикутник Гарзал-Гермік-Раман”) та Сирії (північний схід держави) курдська нафта є єдиним джерелом рідкого палива, а ірано-іракська війна напевно не тривала б так довго, якби Іран не мав нафтових родовищ під Ксрманшахом, а Ірак – поблизу Барси. Також для Ірака зовсім не зайвими є родовища поблизу Хенекіна та нафтові поля Кіркука, що взагалі мають світове значення, оскільки нафта там ледь не сама по собі фонтанує з-під землі. Курдські свердловини є дуже продуктивними та дешевими. Так, 1 барель кіркукської нафти коштує 4,2 американські центи, в той час. як вартість 1 бареля кувейтської нафти – 9.8 центів, Саудівської – 9,5 центів.

Курдистан, на своє лихо, має ще й поклади мідної, залізної та хромової руд. Має він і сприятливі умови для лісового господарства та тваринництва. Має і значні гідроресурси – річки Тигр та Євфрат завдяки гірському рельєфу несуть значний енергетичний потенціал. Ну як же тут не стати борцем за територіальну цілісність і неподільність суверенітету, якщо всі ці ресурси, джерела, родовища, умови і потенціяли знаходяться у полі твого суверенітету та вважаються складниками твоєї територіяльної цілісности! Тим більше, що прибутки від всього цього окупанти Курдистану використовують, ясна річ, на розбудову власних національних інфраструктур, мало журячись соціальними проблемами якихось там курдів. Факти, як відомо річ уперта. А вони свідчать, що у Туреччині 93 відсотки курдів є неписьменними, що турки мають вп’ятеро більше лікарів на 10 тисяч населення, ніж курди, що у 1975 р. середній доход на душу населення в Ірані становив загалом 1340 доларів СІЛА на рік, а серед іранських курдів – лише 150 доларів, що більшість індустріяльних проектів невипадково здійснюються в некурдських провінціях тощо.

Висновок з усього вищесказаного може бути лише один: стосовно курдів здійснюється звичайна колоніяльна експлуатація. І вона буде здійснюватися доти, доки курдський народ не стане сувереном власної землі.

Трохи етнографії

Курди живуть на своїй етнічній території принаймні 3 тисячі років. Згадки про них зустрічаються в працях ассірійських, давньовірменських, давньогрецьких та римських (під назвою „карду”) істориків. Курдська мова відноситься до іранської групи індоєвропейських (арійської сім’ї) мов, відтак запевнення турецької пропаганди у тому, що курди не є окремим народом, а лише „гірськими турками”, можна назвати етнологічним нонсенсом (турецька мова відноситься до огузської групи тюркських мов).

В своїй абсолютній більшості курди є кочівниками. Притому вони є єдиними у світі досі зцілілими кочівниками індоєвропейського походження. Подеколи це походження наочно ілюструється наявністю серед курдів ясноволосих і блакитнооких людей. Не зовсім характерним для Сходу є і курдський менталітет. Мандрівники та етнографи однозгідно відзначають крім таких позитивних рис загального плану, як гордість, войовничість, волелюбність, почуття індивідуальної гідности та обов’язку перед плем’ям і країною, такі не зовсім „східні” характеристики, як прямодушність та вроджену відразу і презирство до гендлярства і комерції взагалі. До того ж, як на мірки сусідів, то курди є в питаннях сім’ї та шлюбу просто-таки феміністами – курдські жінки нарівні з чоловіками мають право на власність, на голос у вирішенні сімейних справ, вони не носять паранджі, не позбавлені права вільного пересування по помешканню (нагадаємо, що в інших мусульманських народів жінки майже не виходять поза межі жіночої половини оселі); серед курдів зовсім не поширене багатоженство. Становище курдських жінок в суспільстві с настільки високим, що вони нерідко ставатта навіть законними провідницями цілих племен.

Курди мають багату і давню культуру. Це й народні епоси про боротьбу з руш (турками) та аджем (персами), і великий масив писемної літератури. Найдавніша пам’ятка курдської писемности датується VII ст. Протягом XI-ХУЇЇ ст. жили і творили такі видатні курдські поети як Алі Харірі, Факір, Мела Ахмед Бате, Ахмед Хані. У XIX ст. писав свої твори апостол курдської незалежности Хаджі Кадир Кої. Сучасне письменство представлене такими знаними в усьому мусульманському світі іменами, як Мустафа-бег Джафф, Алі Камінь та ін.

Незважаючи на наявність власної багатої літератури, курдська мова внаслідок несприятливих історичних обставин досі знаходиться в діалектальній стадії розвитку. Це означає, що єдиної літературної мови курди поки що не мають – для її витворення потрібні такі умови національно-культурного розвитку, про які курди за теперішнього свого становища не можуть і мріяти (а всі національні літературні мови є більшою чи меншою мірою штучними, перемеленими в уніфікаційних жорнах науки та високого мистецтва, що вільно розвиваються). Тому вся курдська друкована продукція випускається на двох основних діалектах – курманджі, яким розмовляє 60 відсотків всіх курдів, і сорані, яким розмовляє ЗО відсотків. Крім того, курди в Ірані та Іраці користуються арабською абеткою, в той час в Сирії та Туреччині – латинською. Але ці моменти не перешкоджають становленню національної єдносте. Такою перешкодою є натомість фанатична відданість курдів своїм племенам і вождям. Племінний партикуляризм взагалі є прокляттям курдської історії – він завжди згубно впливав і на ефективність визвольних повстань, і на економічний розвиток (натуральне тваринницьке господарство не є кращим способом життєдіяльности на порозі XXI ст.). З іншого боку, передумови для ліквідації архаїчного родоплемінного устрою (а всі курди поділяються на племена-аширети, деякі з них утворюють союзи) не можуть скластись доти, доки курди залишаються кочівниками-скотарями, хоча кочівництво інколи має і свої позитивні моменти, зокрема, мобільність, яка неодноразово зводила нанівець спроби асиміляції. Деякі племена кочують по території двох-трьох держав, стверджуючи в такий спосіб примат єдности етнічної території над державними кордонами. Так. плем’я харкі зимує в Ірані, а на літо відкочовує через Туреччину до Ірану.

Велику роль в житті курдів відіграє релігія. Абсолютна більшість курдів є мусульманами, з них 75 відсотків є сунітами, цебто прихильниками канонічного ісламу, а решта – шиїтами, цебто прибічниками більш догматичних і непримиренних ісламських вчень. Більшість курдів-шиїтів належить до особливо ортодоксальної секти ахл-і хакк (алі-іллахі, кизилбаші), яка обожнює четвертого халіфа і першого шиїтського імама Алі, ставлячи йот навіть вище від пророка Мухаммеда. Приблизно 200 тис. курдів дотримується особливої релігії – езідизму, який одні дослідники вважають синкретичним культом, що поєднує елементи зороастризму, юдаїзму, християнства, ісламу і навіть стародавніх ірано-арійських вірувань, а інші – оригінальною етнічною релігією, яку курди сповідували до свого навернення в іслам.

Дані про загальну кількість курдів є дуже суперечливими – називаються цифри від восьми з половиною до двадцяти мільйонів чоловік. Дивного в цьому нічого немає – адже кочівників просто важко порахувати. Крім того, існують ще такі етнічні групи, як лури (прибл. 1,5 млн.ч.) та бахтіари (прибл. 0,6 млн.ч.), яких, знову ж таки, одні науковці вважають етнографічними групами (субетносами) у складі курдського народу, а інші -окремими, хоч і близькоспорідненими з курдами народами. В майбутньому була доцільною інтеграція лурів та бахтіарів в єдиний курдський національно-політичний організм – це зміцнило б останній демографічне і геополітично, оскільки дало б йому такий необхідний вихід до моря – адже ареали цих груп примикають до Перської затоки.

Проте незалежно від цих арифметичних вправ, треба констатувати, що курди є чисельним народом, що знаходиться на високому рівні етнічного розвитку і має багату культурно-історичну спадщину. Враховуючи кількасотрічні змагання за свободу, курдів можна назвати якщо не нацією у справжньому сенсі цього слова, то принаймні народом, що невдовзі станс нею – цебто протонацією. В будь-якому разі є безперечним той факт, що курди насьогодні є найбільшим бездержавним народом – незалежно від того, чи існує їх у світі десять, а чи двадцять п’ять мільйонів.

Трохи історії

Курдські землі з фатальною послідовністю знаходились у складі двох або кількох держав. Курдистан входив до складу всіх імперій, що будь-коли існували в цьому регіоні (Римська, Візантійська, Османська, Арабська, Іранська). Проте не можна сказати, що курди просто пасивно зазнавали жорстокого гноблення від цих держав – по-перше, тому, що були, як ми вже знаємо, кочівниками, вільними, як вітер, і невловимими для збирачів податків, а по-друге, тому, що вони були кочівниками високоорганізованими – на основі родоплемінних структур склалась ціла низка різних феодально-державних курдських утворень – еміратів, ханств, бекств, шейхств та пашаликів, які здебільшого лише формально (більшою чи меншою мірою) визнавали над собою суверенітет арабських халіфів чи (пізніше) турецьких султанів та іранських шахів. Форми власної політичної організації дещо амортизували імперський тиск, тим більше що деякі племінні князі (зокрема, хакярійські еміри та сулейманські паші) постійно переходили від одного суверена до іншого залежно від політичної кон’юнктури, а інші принципово (і безкарно!) не визнавали над собою нічиєї зверхности, як-от орамарські шейхи.

Так тяглося до кінця ХVIII ст. Весь час курди не лише випасали свою худобу, а й постійно воювали – то з вищезазначеними імперіями, то (і здебільшого) між собою, Чилі ті імперії з перемінним успіхом користалися. Найбільш значною подією в їхній історії був розгром турецьким султаном Селімом І Явузом війська іранського шаха Ісмаїла Сефевіда на Чалдирані у 1514р., в результаті чого Іран і Туреччина врешті провели поділ Курдистану на умовні сфери впливу. Туреччина забрала собі (принаймні, так їй здавалося) західну, південну і центральну частину країни, а у складі Ірану залишилася східна частіша. Щоб якимось чином змусити норовливих нових підданих хоч до якогось послуху, турки „легалізували” курдські держави в якості якогось аналогу чи то прикордонної сторожі (про які кордони насправді могло йтися у XVI ст. у пустелях і горах?), у зв’язку з чим курди були урочисто звільнені від податків (яких вони, слід здогадуватися, доти не платали і платити не збиралися). Щоправда, деколи говорять про два згаяних історичних шанси, коли курди могли утворити сильні державні об’єднання, але так і не зробили цього.

Першим шансом вважається заснування курдського Еюбідського князівства 1169р. Салах ед-Діном (відомим в європейській історії під ім’ям Саладдіна), великим борцем з хрестоносцями, і не лише з ними. Другим – сходження курда Керім-хана Зенда на іранський шахським трон 1760р. Проте обидві ці події навряд чи можна всерйоз трактувати як такі, що могли стати міцними підвалинами справжньої курдської державности.

Оскільки за станом на кінець XVIII – поч. XIX ст. і Іран і Османська імперія (як, втім, і інші, що існували одночасно з ними, наприклад, Австро-Угорська і Російська) знаходилися у стані економічного і військово-політичного розкладу і контролювати загарбані землі належним чином не могли, курдські племена були фактично незалежними. Здавалося б, якщо вже так протривало дві тисячі років, то триватиме принаймні ще дві – імперії приходитимуть і йтимуть, часом дошкулятимуть, ба, навіть допікатимуть, часом не дуже, а курди все кочуватимуть по своїх горах на чолі зі своїми пашами і шейхами, інколи воюватимуть між собою, інколи – з тими імперіями, і часом – і того не робитимуть. Але настало XIX сторіччя, яке принесло з собою зовсім нові виклики всім народам і регіонам у світі. Не оминуло воно і курдів.

Новочасся

З’ясувалося, що у XIX столітті не можна продовжувати жити як завжди. Почалося зростання темпів життя і соціокультурного розвитку, задане Европою. Всі держави стали намагатися використовувати свої ресурси якнайефективніше, а тому поволі прибирали до рук такі найпівнічніші землі, як курдські. Крім того, як відомо, XIX століття було сторіччям початку розквіту націоналізму. Проникав він і в курдську культуру. Тому мало-помалу війни і повстання, що їх вели й піднімали курди проти когось, переростали на боротьбу за власну свободу.

У перших роках XIX ст. Туреччина за підтримки Британії здійснює повторне, адміністративне завоювання курдських земель, ліквідовуючи автономні курдські феодальні володіння (хоча до самого розвалу Османської імперії на землю деяких племен так і не ступила нога турецького урядовця). Звичайно, курди чинили цьому затятий опір. Вже у 1806р. вибухає повстання під проводом Абдурахман-паші, у 1835 – повстання Ахмед-паші, у 1843 – повстання Бадр-хана, у 1854 – повстання шейха Езданшіра, у 1873 – повстання шейхів Гусейна і Остапа. Всі вони були придушені турецьким військом, іноді за допомогою англійців.

Курди намагалися знайти союзника в особі Росії, оскільки та постійно воювала з Туреччиною. Під час Кримської війни 1853-56р.р. курди завдавали туркам ударів у спину, сподіваючись згодом на підтримку Росії. Але оскільки на всі пропозиції курдських вождів про співробітництво Росія відмовчувалася, курди вже у наступній російсько-турецькій війні 1877-78р.р. взяли активну участь в оголошеному проти росіян джихаді.

У 1880р. вибухнуло повстання, організоване і очолене орамарським шейхом Обейдуллою Негрі. Особливість його полягала в тому, що орамарські шейхи були релігійними вождями більшості курдів. У квітні 1880р. Обейдулла скликав з’їзд всіх курдських вождів, на якому вперше поставив питання про союз всіх племен з метою утворення незалежної курдської держави. Зібране Обейдуллою військо вторгнулося в Іран, але невдовзі було розбите турками і персами. Не останню роль в поразці відіграли і чвари між курдськими вождями. Попри це, повстання Обейдулли має особливе значення, оскільки було першим загальнонаціональним виступом курдів за здобуття власної держави.

У 1891р. турецький султан Абдул Хамід І, прагнучи залучити на турецьку службу курдську знать, почав набір у загони курдської іррегулярної кінноти, названої на його честь „хамідіе”‘. Курди моментально скористалися цим, щоб підняти повстання. Щоб вгамувати його, турецькій владі довелося дозволити курдам мати зброю (якої вони і не припиняли носити), визнати привілеї курдських шейхів і вкотре розпрощатися з мріями зібрати з курдів податки. „Хамідіе” ж стали для турків великою проблемою, оскільки курди ігнорували такі, на їхню думку, негідні їх дурниці, як регулярні військові збори, а за командирів не визнавали нікого, крім своїх вождів. Останні ж, додавши до інших своїх регалій полковницькі звання у „хамідіе”, цілком раціонально вирішили, що вони тепер є турецькими достойниками, отже, тим більше не повинні коритися іншим турецьким достойникам. А спроби відправити „хамідіе” на придушення арабських повстань до Ємену взагалі викликали в курдів великий подив. Більш успішними були спроби залучити „хамідіе” до вірменських погромів (1894-96). але зумовлений цей успіх був Іншими причинами – адже вірменське лихварство подеколи набувало потворних форм. Проте найбільш далекоглядні курдські провідники розуміли правдиву підоснову цієї колізії. Ще шейх Обейдулла казав, що „ми, курди, потрібні туркам лише як противага християнам. Не буде християн, і турки візьмуться за нас”.

Трохи оговтавшись, курди повставали знов і знов. Згадаємо лише кілька моментів. Зокрема, причиною повстання 1905р. у Бітлісі було намагання турків вперше(‘) зібрати податки. Часто пліч-о-пліч з курдами билися й вірменські дружини. На початку 1908 р. у Бітлісі влада повністю перейшла до рук курдських шейхів. З 1908р. у Південно-Захіідному Курдистані господарював як суверенний володар шейх Ібрагім-паша.

Тим часом, у результаті революції 1908-09р.р. до влади у Туреччині фактично прийшли молодотурки під проводом Мустафи Кемаля (Ататюрка). Озброєні модерною європейською ідеологією, вони взяли курс на побудову в Туреччині світської національної держави. Але, на жаль, їхній націоналізм (і це не дивно для Азії початку XX ст.) невдовзі переріс на пантюркізм і османізм, що передбачав побудову в Туреччині моноетнічної держави.

Але й на „ідеологічному фронті” курди протистояли туркам гідно. На початку XX ст. курди вже мали власну, хоч і нечисленну, світську інтелігенцію. Вона, як і належить, і стала оповісником ідей новітнього курдського націоналізму. На початку XX ст. такими діячами, як Емін Алі Бадр-хан, Абдуррекзак-бей, генерал Шериф-наша, була розгорнута пропагандистська та освітня діяльність. У Стамбулі та Каїрі почали виходити перші курдські газети „Курдський день”, „Голос Курдистану”, „Курдське сонце”. Основним завданням їх була пропаганда національної єдности. Трохи пізніше виникли політичні і просвітницькі товариства – „Курдське єднання” (1913), „Просвіта” (1913), визволення Курдистану” (1913), „Оновлення” (1914). У ці ж роки налагоджується співпраця між курдськими та вірменськими націоналістами, що було просто необхідно за умов, коли молодотурки переводили в життя свої гасла винищення всіх „нетуранців” в державі. Протягом першої світової війни у глибинну Туреччину було депортовано з метою асиміляції 700 тис. курдів, з яких понад половина загинула або була вигублена турецьким військом. (І це при тому, що більшість, курдських племен підтримала джихад, проголошений Туреччиною проти Росії, і що в багатьох операціях турецької армії курдська кіннота була ударною силою!). Деякі споконвічні курдські землі зовсім знелюдніли, оскільки курди цілими племенами виселилися до Ірану, де гноблення не було таким жорстоким. Під час геноциду вірменів 1915 року провина за смерть сотень тисяч людей перевалювалась турками або на курдів, або ж на самих вірменів (чому не можна відмовити у своєрідній дотепності). Хоча курдські підрозділи справді брали участь у винищенні вірменів (відповідальність за це лежить, втім, на тих курдських князях, які колаборували з турками), визначальним для майбутнього стало не це, а факт врятування життя 12 тис. вірменів курдами у районі Сасуна та 20 тис. вірменів, що переховувались у курдів Дерсиму.

Закінчення першої світової війни знаменувало і початок нової фази курдської історії. Як і всі бездержавні народи, вони почали зазнавати тепер набагато жорстокішого гноблення – адже по розвалі реліктових громіздких імперських утворень гнобителями стали централізовані держави, де проводилась політика етноциду і визиску в інтересах панівної нації.

Деякий час курди маневрували, за своєю традиційною тактикою, шукаючи слабшого чи ліберальнішого володаря. Таким володарем, на їхню думку, могли б стати англійці. Шейх Махмуд вручив їм петицію від вождів усіх племен з проханням прийняти їх під британське підданство. Англійці ж, зі свого боку, прагнучи заволодіти багатою на нафту Мосульською областю, деякий час експлуатували ідею самостійного Курдистану і навіть проголосили гасло „Курдистан для курдів”. Англійська окупаційна влада навіть почала створювати курдську адміністрацію і видавати укази курдською мовою. Але згодом англійці припинили загравання з курдами, взявши курс на утворення арабських держав – Іраку та Сирії.

Тим часом у Туреччині курдське питання стояло, як завжди, найбільш гостро. Турки намагалися силоміць зробити курдів осілим народом і виселити їх у якнайбільшій кількості у внутрішні райони Туреччини. Подібні намагання „цивілізувати” „ диких” курдів супроводжувалися антикурдською кампанією у пресі та дипломатії. Рецепти зняття проблеми на кшталт „Де з’являється турецький багнет, курдського питання не існує” стали нормою. Курди, як завжди, піднімали повстання, які щоразу топилися у крові. Так, під час і безпосередньо після найбільшого повстання шейха Саїда Пірані (1925) було винищено понад 500000 курдів. Така політика мала й „конституційне” обґрунтування: конституція Туреччини 1924р. проголошувала, що „всі мешканці Туреччини без відмінностей національностей та віровизнання є турками”, 1932р., після чергової хвилі повстань, у Туреччині був прийнятий закон про висилку і розселення курдів. Згідно з цим цінним документом, курдів повинні були розселити по турецьких селах так. щоб вони становили лише 5 відсотків населення у кожному селі. Проте курди, піднявши нові повстання (1933, 1934), зірвали ці акції.

У Турецькому Курдистані і досі панують беззаконня та свавілля турецької влади. Курди зазнають тут найбільш жорстокого гноблення. Відбуваються постійні судові процеси над діячами курдського руху, смертні вироки на яких є звичайною річчю. На лаву підсудних потрапляють навіть видавці курдських букварів (процес 1968р.).

В Іраці з 1919 по 1923р. за курдську державність боровся шейх Махмуд Банзанджі, який проголосив себе спочатку хумумдаром (верховним правителем), а потім маліком (королем) Курдистану. Незважаючи на те, що це повстання було придушене (у т.ч. за допомогою авіабомбардувань) англійцями, які ще донедавна удавали з себе „добрих дядечок” для курдів. Махмуд встиг дуже багато зробити для становлення основ курдської державности. Він створив майже повноцінний державний апарат і майже повноцінну регулярну армію, налагодив навіть випуск грошей, поштових марок і штемпелів. Саме маліку Махмудові іракські курди завдячують тим, що курдський рух тут досі є найбільш інтенсивним, а саме курди тут є найбільш розвиненими в культурному, політичному та економічному планах. ТУТ майже подоланий племінний поділ, а курдська мова поруч з арабською є офіційною. Існує кілька курдських політичних партій та розвинена національна Інформаційна інфраструктура.

Після першої світової війни у Каїрі був створений Комітет незалежности Курдистану. Його засновники (Сурейя Бадр-хан та ін.) керувалися положеннями відомих „14 пунктів” президента США Вільсона про право націй на самовизначення. Член комітету Шериф-паша уклав у Парижі угоду з вірменськими націоналістами про взаемонепоборювання, У 1927р. у Детройті відбувся з’їзд курдських націоналістів, на якому був створений Національний комітет „Хойбун”, який організовував повстання в Курдистані, забезпечував їх фінансове і пропагував ідею курдської державности у світі, їхні зусилля не були марними. Так, вже 1920р. у договорі країн Антанти з Туреччиною йшлося про „місцеву автономію у районах суцільного розселення курдів”, а 1922р. англо-іракська декларація визнала „право курдів Іраку на організацію свого уряду.

Звичайно, всі ці „права” на тлі вищеописаних геноцидних акцій видасться просто блюзнірством. Проте – навіть сам факт існування проблем є початком її розв’язання.

Другу світову війну курди провели знов-таки у повстаннях. На цей раз з їхнім провідником став Мустафа Барзані. Проте ці повстання не мали такого розмаху, щоб увінчалися радикальною зміною політичного статусу курдів.

1945р. на установчій конференції ООН у Сан-Франціско Курдська ліга вручила оргкомітетові листа і меморандум з картою, в яких містилися вимоги створення вільного і незалежного Курдистану. Але, звичайно, ніяким чином курдське питання вирішене тут не було, оскільки на той час у дію вже давно вступив нафтовий чинник, й інтереси, припустимо, компанії Тurkish Petroleum були для засновників ООН набагато вагомішими від інтересів курдів. Коли іранським військом була розгромлена проголошена 13 січня 1946р. у Махабаді Курдська республіка, світ лише байдуже стенув плечима.

СЬОГОДЕННЯ

Становище у Туреччині вже було описане повище. Додати можна лише те, що там заборонені будь-які публікації курдською мовою (у вигляді компромісу дозволяються лише двомовні публікації), а також, що спеціяльно „під курдів” у Туреччині існує закон про заборону створення політичних партій, що визнають існування в країні національних меншин (?! – Авт.).

Іранські курди під час ірано-іракської війни 1980-1988 років створили непідконтрольне метрополії напівдержавне утворення, яке також проіснувало недовго.

В Іраці курдські землі є фактично непідлеглими іракському урядові. Ними керує той самий Мустафа Барзані. Між іракською армією та курдськими загонами „пешмерга” ведуться бойові дії, періодично переривані укладанням угод про перемир’я, що систематично порушуються іракцями (які, як правило, їх і ініціюють). Проте Барзані міцно утримує основну, нагірну частину Іракського Курдистану, де переваги іракської механізованої регулярної армії стають радше її недоліками. Курди з інших країн допомагають своїм іракським співплемінникам не лише фінансово, а й збройно – відправляючи на допомогу „пешмерга” загони добровольців.

Натепер курди користуються деякою підтримкою Греції, яка з геополітичних та історичних причин зацікавлена у послабленні Туреччини. Не випадково саме в столиці грецького Кіпра місті Лімасол розташований офіс Курдської Робітничої Партії – організації, що веде найбільш безкомпромісну боротьбу з Туреччиною за утворення незалежного Курдистану. Слід здогадуватися, Франція також розраховує на задоволення деяких своїх геостратегічних та економічних інтересів внаслідок здобуття Курдистаном державності. Про це опосередковано свідчить, зокрема, те, що Інститут культури курдів у Парижі очолює дружина колишнього Президента Франції Ф.Міттерана. Щоправда, говорити про безумовну підтримку курдів цією потужною ядерною державою ще зарано, але не можна не зауважити, що такі геополітичні гіганти як Франція, незрідка доводять до відома світові свої інтереси саме в такій безвинній культурницькій формі. Тому не буде дивним, якщо найближчим часом спалахне нове, несподівано потужно і несподівано добре скоординоване і зорганізоване курдське повстання, яке так само несподівано рішуче підтримає одна з держав – членів „ВЕЛИКОЇ СІМКИ”, а може, й не одна. Чому б і ні? Адже в курдському випадкові нафта – кров свободи. То чому б свободі не стати покликом нафти?

Перші ластівки таких дій провідних держав світу вже надлітають. 22 вересня 1998р. у Вашингтоні лідери двох ворогуючих між собою організацій іракських курдів — Демократичної партії Курдистану та Патріотичного союзу Курдистану — відповідно Мустафа Орзалі та Джелял Талабані підписали угоду про замирення і утворення коаліційного уряду за підсумками виборів, які плануються на літо 1999 р., до чого керівництво Іракським Курдистаном має здійснюватися ними на колегіальних засадах. Нема особливої потреби уточнювати, що СІІІА паралельно посприяли цьому процесові, безсумнівно, маючи на меті подальше послаблення свого кревного ворога Саддама Хусейна шляхом створення напів- або цілком самостійного курдського державного утворення на тій частині курдських етнічних земель, що нині знаходяться у складі Іраку. В американській пресі з’явилися повідомлення про те, що адміністрація Клінтона планує надати на цю справу іракським курдам до 5 мли. доларів. У даному разі йдеться про ситуативний збіг інтересів курдів та американців, що, безумовно, йде першим на користь, проте лише доти, доки останні зацікавлені у послабленні Іраку.

Але, переслідуючи цю свою мету, США вступили у конфронтацію зі своїм союзником по НАТО — Туреччиною, яка аж ніяк не зацікавлена у виникненні біля своїх кордонів курдського державного утворення. Віце-прем’єр-міністр Туреччини Бюлент Еджевії виступив з обуреною заявою щодо намірів Вашингтону та Лондону створити на півночі Іраку курдську державу, а турецьке дипломатичне відомство заявило про намір повернути після 6-річної перерви свого посла до Багдаду. Зрештою, турків можна зрозуміти — вже і тепер загони КРП діють з баз і в іранському Курдистані і не треба бути геополітичним генієм, щоб уявити собі, наскільки ця діяльність посилиться після фактичного утворення там курдської держави. Останнім часом Туреччина намагається поєднувати батіг із пряником, висуваючи на провідні державні пости курдських „націонал-пособників” (термін С.-Х.Абумуслімова). Так, з’ясувалося, що з урядової кризи Туреччину нема кому більше вивести, як курдському колаборантові Йоліму Ерезу, якому запропоновано стати прем’єром, сформувавши коаліційний уряд (здається, доки загрози створення курдської держави в Іраці не існувало, курдам прем’єрських портфелів не пропонували). До речі, проблема націонал-пособництва існує в Іраці. Так, іракський уряд залучив опозиційних і до ПСК, і до ДПК курдських шейхів до написання зрадницької заяви, в якій останні закликають ввести іракські війська на курдські території з метою знищення „антидержавних сил”. Розробкою цього документу керував віце-президент Іраку курд Таха Мохі ед-Дш Мааруф.

Через курдів Туреччина свариться не лише із дружніми до себе США. Серйозна напруга намічається і в російсько-турецьких відносинах. Річ у тім, що і Туреччина, і Росія зацікавлені у тому, щоб новий нафтопровід з Азербайджану (знову ця клята нафта!) проліт саме через їхню територію (до речі, можна лише уявити собі, наскільки серйозні корективи у світовий геостратегічний та геоекономічний пасьянс було б внесено, якби на всіх курдських землях, постала б Курдська держава, що контролювала б не лише значну частину нафтових родовищ, а й значну частину світових нафтових артерій!). Бажання, в принципі, природне, але існує маленька дрібничка. Говорячи про те, що нафтопровід має пролягти через „її” територію. Росія „забуває”, що має на увазі територію Чечні, яку тепер вона абсолютно не контролює, а Туреччина „забуває”, що має на увазі знову – таки курдські землі. Тож турки лякають росіян підтримкою і дипломатичним визнанням незалежності Чечні, а заразом активізацією турецької політики в Середній Азії та на Кавказі (т.зв. „мусульманська карта”), а також деякими інтими прикрощами, як от виключеними Росії з торгів воєнного призначення та замороженням турецько-російської угоди по газу „блакитний потік”, яка є наймасштабнішою у світі. До слова, Італія також, очевидно, має в Курдистані свої інтереси, бо повірити в те, що парламент турецьких курдів у вигнанні збирав 1998 р. саме в стінах парламенту італійського випадково чи просто так, важко. Таким чином, зараз є всі підстави твердити про те, що вже найближчим часом вищезгаданий геополітичний пасьянс може бути викладений в такий спосіб, що виникне контекст, в якому національно-політичні прагнення курдів будуть задоволені по максимуму.

Нині курдський рух в усіх державах поступово вирівнюється і синхронізується. Повільно, але неухильно підвищується культурний рівень, а отже. І рівень національної самосвідомості курдів. Поступово долається архаїчний і шкідливий синдром міжплемінних чвар (хоча ще у 70-х р.р, доходило до збройних сутичок між аширетами). Курди в усіх країнах твердо протистоять спробам асимілювати їх. Існує численна курдська еміграція у Західній Європі (1 мли. ч.„ з яких половина мешкає у Німеччині), яка є не лише фінансовим джерелом руху за свободу, а й доброю школою життя для курдської молоді, зокрема студентства, котре невдовзі, отримавши освіту, у значній мірі повернеться на батьківщину і продовжить боротьбу за свободу свого краю.

Тож залишається завершити цей нарис сказаними понад 20 років тому словами Василя Симоненка:

О, курде, бережи свої набої,
Але життя убивців не щади!
Не байстрюків свавілля і розбою
Кривавим смерчем, бурею впади!
Веди із ними кулями розмову
Вони прийшли не тільки за добром:
Прийшли забрати ім’я твоє, мову,
Пустити твого сина байстрюком…
Бежи Курдистан! – Хай живе Курдистан!

 

http://banderivec.ho.ua/index.php?page=pages/zmist5/zmist512