Кілька тез щодо виборчої реформи

Петро Іванишин

 

Кілька тез щодо виборчої реформи

 

 

Сьомого листопада 2017 року Верховна Рада проголосувала за новий проект Виборчого кодексу, зробивши перший крок до так званої “виборчої реформи”. Діюча “змішана” система, котра у свій час проголошувалась “реформаторською”, як перед тим і система закритих списків, тепер оголошена “корупційною”, натомість прогресивною визнано пропорційну систему за начебто відкритими списками. Влада, контрольовані нею політтехнологи, більшість опозиціонерів, так звані “західні” партнери й залежні від них громадські організації однозначно втішені. Набагато критичніші у своїх оцінках інші політичні середовища та аналітики, котрі вказують на консервування новою системою партійного диктату. Наприклад, чого вартує лише цікава можливість  того, що кандидат, за якого проголосувала найбільша кількість виборців на певному окрузі, все ж програє вибори, оскільки його партія не здобула більшість голосів. І, річ ясна, в проекті кодексу знову ні слова про те, яким чином громада зможе впливати на свого народного улюбленця. Мовляв, “іншого разу за нього не голосуйте”, от і весь вплив. Раз на пʼять років…

Щоб повновартісно осмислити проблему виборчого законодавства, потрібно більше текстуального місця та часу. Тут запропонуємо лише кілька тез, котрі можуть увиразнити альтернативну точку зору.

1. Будь-який політик чи аналітик у своїй публічній діяльності не мав би оминати увагою той фундаментальний прикрий факт, що в Україні відсутня національна державна система. Сучасне покоління українців живе в неоколонії. Тому будь-які реформи, в тому числі виборчі, котрі нехтують цією очевидною істиною, приречені на провал. У кращому випадку – на частковий успіх. Бо зміцнюють неоколоніальну, а значить – антинаціональну та антинародну, систему управління.
2. Виявилось, що всі дотеперішні виборчі системи не сприяли перетворенню України в національну державу із реальною системою національного народовладдя, а тому є імітацією влади народу. Насправді в країні утверджена система космополітичної, непредставницької демократії, що служить інтересам олігархату, тобто системі внутрішнього поневолення українців. Ніякої реальної влади народ не має (хіба що під час спорадичних повстань) і на процеси державотворення не впливає. Щоб не було ілюзій, на думку вдумливих авторів (наприклад, Г.Арендт), так звані західні “демократичні країни” теж є переважно олігархіями.
3. Як слушно помітили націоналістичні політологи, “«хорошою» буває не та влада, яка складається з хороших людей, а та, яка перебуває під постійним, щоденним контролем і тиском обʼєднаного національною ідеєю народу” (В.Іванишин). Виборчий закон, котрий не передбачає запровадження дієвих механізмів такого контролю, – профанація народовладдя.
4. Із все більшим узалежненням волевиявлення народу від партійних списків (чиста пропорційна система, змішана, відкриті списки), що означає узалежнення від волі грошовитих власників партій (олігархів) та закордонних геополітичних гравців, мінімальні державотворчі права народу стали взагалі ілюзорними. За пропорційної системи (будь-якого типу) неоколоніальний політикан або підкуповує керівництво потрібної йому партії, або йде до нього у добровільне кріпацтво.
5. В Україні практично відсутні масові, “розкручені” політичні партії, що чітко виражали хоча б якусь політичну ідеологію. Тому про жодну боротьбу ідеологічно різних партійних програм (що начебто передбачає пропорційна система) мови не може бути. Майже всі брендові структури є не партіями, а політичними проектами олігархів, причому лідерського типу, із приблизно однаковим популістським набором лібералістичної та псевдопатріотичної (бо ж війна, все-таки) риторики. А тому сподіватися, що ці проекти виражають якусь національно зорієнтовану політичну ідеологію, що реалізують політичні інтереси нації чи волю народу, – шкідлива утопія.

Виходячи із сказаного вище, можна зробити кілька рекомендацій, котрі враховували б реальний справ речей в українській неоколоніальній політиці (ускладнений війною із Російською Федерацією) та могли б мінімізувати шкідливий, антидержавний та антинаціональний, вплив виборчого законодавства на процеси народовладдя в нашій країні:

Перше. Проводити вибори за мажоритарною системою за принципом абсолютної більшості (переможцем є той кандидат, що набрав абсолютну – 50 плюс 1 відсоток – кількість голосів виборців). За потреби, проводити другий тур. Так не виникатиме сумнівів у легітимності переможця.

Друге. Прописати у виборчому кодексі реальний і конституційний механізм відкликання будь-якої виборної особи (передусім народного депутата), що втратила довірʼя виборців. Так депутат стане залежним від волі громади, а не партійного боса, олігарха чи чиновника.

Третє. З метою унезалежнення депутата від виконавчої влади та інших впливових осіб, запровадити обмеження депутатської недоторканості. Врахувати, що повна відміна недоторканості вигідна передусім виконавчій владі, оскільки дозволить зробити депутата інструментом своїх інтересів. Натомість обмежена депутатська недоторканість не виводить народного обранця за межі правового поля. Вона надає депутатові необхідний правовий статус і сприяє виконанню основних функцій: розбудова держави, захист інтересів громади і нації.

Четверте. Недопущення до виборів осіб із антиукраїнськими поглядами. В Україні не мав би бути “депутатом, керівником чи державним службовцем той, хто не визнає за українцями права на власну державу, хто пропонує українцям замість їхньої власної національної держави якесь космополітичне чи новоімперське утворення, хто відверто зневажає український народ, ігноруючи в законодавчій практиці інтереси української нації, а в офіційному спілкуванні – державну українську мову” (В.Іванишин).

Стратегічна мета виборчого, та й будь-яких інших, кодексу мала б бути наступною: сприяти перетворенню нинішньої неоколонії в українську національну державу із системою національного народовладдя та узаконеною владою громади в усіх сферах суспільного життя. Все інше – від лукавого.