ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ ЗМАГАННЯ З ІМПЕРІЄЮ ЗЛА: ВЕРСІЯ ВІСНИКІВЦЯ
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 20 Жов 2024 в 10:02
Олег Баган
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ ЗМАГАННЯ З ІМПЕРІЄЮ ЗЛА:
ВЕРСІЯ ВІСНИКІВЦЯ
(Передмова до видання: Маланюк Євген. Есе про Росію і малоросійство. Збірник. Тернопіль: Крила, 2024. 352 с.)
І
Творчість Євгена Маланюка (1897 – 1968) – поетична й есеїстична – належить до вершин української літератури й філософської думки. Перефразовуючи його ж оцінку феномену Миколи Хвильового, можемо визначити, що в усьому він вмів бути найяскравішим, захопливо-виразним і достеменним: чи тоді, коли на початку 1920-х років витворив свій неповторний поетичний стиль на синтезі неокласики й неоромантики, чи тоді, коли розвинув свою оригінальну лінію есеїстики як інтелектуальне переплетення естетичної, історіософської, культурологічної та націософської думки.
Як митець слова, Є. Маланюк означив своїм іменем цілу добу – драматичне, поривисте, войовниче й героїчно-шляхетне міжвоєнне двадцятиліття: 1920 – 1930-і рр. Ніхто інший з українських літераторів не зміг в образах схопити весь трагізм української історичної долі («Лежиш розпутно на розпутті, / Не знати – мертва чи жива… Мізерія чужих історій / Та сльози п’яних кобзарів – / Всією тучністю просторів / Повія ханів і царів…»), розітнути словом українські національні болячки й фатальні вади менталітету («Звідсіль черкаська твоя шатость / І рабська кров твоя звідсіль. / І діти, мов сліпі курчата, / І сліз – пісні, й бандури – біль. / І та розслабленість ледача / І серця, й розуму, і рук – / Безсила насолода плачу / Безсоромно-плебейських мук…»), сотворити через енергетику слова переможний дух національного наступу («Бо вороги не згинуть, як роса, / Раби не можуть вздріти сонця волі, / Хай згине скитсько-еллінська краса / На тучнім припонтійськім суходолі, – / Щоб власний Рим кордоном вперезав / І – поруч Лаври – станув Капітолій!». Або в іншому місці: «Буде. Буде. І будемо ми / Дратувати залізом звіра, / Руйнувати логово тьми. / Ще почуємо подих просторів – / Чорноморського вітру гуд, / Ще глибоким плугом історії / Перейде наш останній труд…»).
Саме з цього ідейного пориву до сотворення нової моральної та ментальної субстанцій для України, під впливом розпечених жаром серця й крові Маланюкових слів народиться дивовижно ідеалістичне й героїчне міжвоєнне покоління українських націоналістів. Це покоління майже все загине у полум’ї страшної Другої світової війни, але його духовний заповіт залишиться в національній пам’яті назавжди.
Лірика Євгена Маланюка у найсконденсованішій формі й стильовій манері виразила те, що треба називати вісниківським або вольовим неоромантизмом і що у нашій науці хибно й безбарвно нарекли «Празькою поетичною школою» – цілком штучним поняттям, бо ані Прага не грала такої виняткової ролі в становленні нового літературного покоління, ані не було ніякої «школи» з естетичною програмою, засновниками-теоретиками, літературними маніфестами. Традиціоналістський тип мислення, ірраціоналістичний філософський світогляд, національний волюнтаризм та містицизм, героїчне візіонерство й етика нового лицарства, культурософський окциденталізм – ось ідейно-естетичні засади вісниківського стилю. І про це відмовляється говорити та ж частина української науки, яка остерігається ідеї українського націоналізму.
Інтелектуальну революцію, яка привела до утвердження вольового націоналізму в українській культурі, розпочав ще перед Першою світовою війною Дмитро Донцов (1883 – 1973) своїми полум’яними есе 1910 – 1918 рр. Він перший як націолог і культуролог усвідомив фатальність національної програми українського народництва, яка розвивалася на філософському ґрунті позитивізму–соціялізму–лібералізму, збагнув слабкощі національного характеру – інертність, сентиментальність, анархізм, які, як кайдани, висіли на українському суспільстві, як смертельну загрозу, оцінив присутність в українському світі російсько-московської цивілізації і культури (праця «Модерне москвофільство», 1913 р.), яка дихала розкладом і морила атмосферою громадянського пригнічення. Спочатку Д. Донцов виглядав одинаком-диваком, який, здавалося, засліплено йшов проти течії відвічного і тягуче-пасивного українського малоросійства, плиткого етнографізму та отруйного пицифізму. Проте Перша світова війна дещо розвіяла імлу перед новим поколінням, передусім перед середовищем галицьких січових стрільців (сам Д. Донцов у 1908 – 1914 рр. переважно жив у Галичині й активно друкувався в галицькій пресі). Особливо оживилася ситуація в період Національної Революції 1917 – 1920 рр., коли Україну залили терор, безнастанні війни й жорстоке протиборство різних ідеологічних таборів. Як кинджалом, бив Д. Донцов своїми відверто-гострими й пекучими есе про слабку національну вдачу українства («Нарід-бастард», 1917 р.), про злу фатальність російських ментально-культурних впливів («Культура розкладу», 1917 р.), про потребу великої національної самоорганізації й згуртованої боротьби за національні ідеали («Мазепа і мазепинство», 1919 р.). Ця експресивна, динамічна за стилем, разюча й концептуальна есеїстика формувала національний характер, захоплювала юні серця яскравими візіями, давала відчуття історичної впевнености. Однак було вже запізно. Країну розірвала навпіл немилосердна большевицька плаха. Молоде покоління не встигло сформуватися на моральних засадах ідеалізму та героїзму й повести боротьбу з ворогом. Ті, що вступили в бій за державу й програли, понесли свій біль утрати Батьківщини на вигнання. Серед них був і Євген Маланюк.
ІІ
Перші роки на еміграції були тяжким випробуванням для молодого покоління. Велика його частина не витримала морально-емоційної розпуки через поразку й втрату Батьківщини і швидко пониділа, навіть пішла з життя через безнадію. Іншу частину захопили бурхливі хвилі мандрів чужими країнами й привабливі блискітки матеріялістичної цивілізації Заходу. Ще інша, головна, зосередилася в дусі, в інтелектуальному зусиллі, напружила свої почуття і волю й розпочала творення цілком відмінної від попередньої, якісної й високої в своєму ідеалізмі, культури. Одним з лідерів цієї частини еміграційного українства був Євген Маланюк.
Тоді, на самому початку 1920-х рр., перебуваючи в таборах для інтернованих вояків Армії УНР на території Польщі, він пережив, за власними зізнаннями, два шокуючі моменти, які кардинально перемінили його світогляд. Перший – це знайомство із книгою Д. Донцова «Підстави нашої політики» (Відень, 1921), про яку він через багато років писав так: «В nому ж часі наш таборянин М.Гікавий…, таємничо усміхаючись, передав нам свіжо видрукувану книжку.
То були «Підстави нашої політики», книга, що їй суджено було стати якщо не євангелією покоління, то однією з тих небагатьох книг, які стали на межі нової епохи, і то не лише української» [4, c.376 – 377].
Другий – це знайомство з журналом «Літературно-науковий вістник» за редакцією Д.Донцова. Про це Є.Маланюк залишив такий красномовний спогад: «Аж ось несподівано опиняється серед нас р. 1922 перше число відновленого «Літературно-наукового вісника». Ім’я редактора – «Д-р Д.Донцов» – ми вже чули, але тільки ім’я, бо ми просто не вспіли були прочитати його перші речі. Але від того першого числа ЛНВ вже дихнуло на нас першим передчуттям можливої відповіді. Це вже було щось якби прорив облоги, якби вихід в широкий світ, якби відтискання вільного духу і вільних рухів після довгого спаралізування.
Так таборовий період нашого існування несподівано, і вже навіки, розколовся на дві частини: До ЛНВ (отже, Донцова) і після ЛНВ» [4, c.375].
Саме в перших числах журналу Д.Донцова з’явилися його знакові есе з розпрацюванням теорії й естетики вольового неоромантизму та утвердженням філософських ідей ірраціоналізму-волюнтаризму: «Поетка українського Рисорджименто: Леся Українка», «До старих богів!», «Драгоманов і ми», «Наші цілі», «Про молодих», «В мартівську річницю», «Церква і націоналізм», «Криза нашої літератури», «Українсько-совєтські псевдоморфози» та ін. Сутність цього світоглядного перевороту полягала в наступних глобальних напрямних. Д. Донцов відкривав перед новим поколінням ідеалістичну традицію у філософії, пізнання якої було цілком занедбано в Україні в минулу добу через засилля позитивізму-раціоналізму та соціялістичного матеріялізму. Це той пласт думки, який ще називають консервативним, представлений іменами Едмунда Берка, Жозефа де Местра, Мен де Бірана, Артура Шопенгауера, Йогана Готліба Фіхте, Томаса Карлайла, Хуана Доносо Кортеса, Джузепе Мадзині, Едварда Гартмана і доповнений яскравою творчістю їхніх продовжувачів у добу Модерну – Фридриха Ніцше, Вільгельма Дильтая, Ґюстава Лебона, Анрі Берґсона, Мориса Баре (Барреса за старою транскрипцією), Шарля Мора (Морраса), Ґерберта Честертона, Вернера Зомбарта, Макса Шелера, Ґеорґа Зимеля, Освальда Шпенґлера та ін. Ця філософія давала одне велике переконання, базоване ще на досвіді античної філософії (передусім на ідеях Платона й Зенона-стоїка), що метою кожного цивілізаційного утвердження людства є не зовнішнє, а внутрішнє, не матеріяльний поступ, а вдосконалення соціяльної етики, що найважливішим пізнанням є не стільки зусилля розуму, як інтуїції, глибинних духовних чуттів (звідси – реактуалізація релігії), що кожна спільнота розвивається і стає сильною не через нагромадження багатств і задоволення прав широких мас, а через сталення національного характеру і плекання шляхетно-елітарних, лицарських уявлень про життя.
Ця світоглядна переорієнтація цілого покоління дозволила витворити нові філософські основи для національного руху і вже невдовзі в українській культурі постали яскраві мислителі ірраціоналістичного типу: Дмитро Андрієвський, Микола Сціборський, Остап Грицай, Володимир Мартинець, Олесь Бабій, Осип Бойдуник, Євген Онацький, Макар Кушнір, Микола Шлемкевич, Юліан Вассиян, Олег Ольжич, Дмитро Мирон, Ярослав Оршан (Чемеринський). Це були провідні ідеологи й публіцисти-теоретики націоналістичної періодики міжвоєнного періоду, зокрема чільного журналу ОУН «Розбудова нації». Саме вони сформували ідеологічні основи українського вольового націоналізму у 1920–1930-і роки. (Не інтегрального, як хибно твердить сучасна українська політологія, яка сплутує різні поняття й світоглядні принципи).
Друга, політологічна, широка теза Д. Донцова пояснювала, що ціле довге ХІХ ст. було для українства змарноване через майже тотальне запанування в його суспільних ідеалах ліберально-космополітичних та соціялістично-прагматичних принципів. Через це за майже 100-літній період національного відродження українці не зуміли сформуватися на повноцінну націю, в той час, коли, наприклад, чехи, словаки, болгари, серби, хорвати, литовці, латвійці чи естонці, які часом стартували на початку ХІХ ст. зі значно гірших історичних позицій, витворили собі цілісну національну ідеологію, загартували національний характер і мали чітку програму власної державности. Натомість українці застрягли в провансальстві, хуторянстві, тобто в атмосфері інтелектуальної провінційності, політично безвольного автономізму, культурно плаского етнографізму. Тому головним завданням для нового покоління він означив ідею плекання мілітарно-героїчної психології в суспільстві, яка б вирвала націю із стагнації і створила нову еліту.
І третя, культурологічна, концептуальна теза Д. Донцова: занурившись від початку ХІХ ст. в позитивізм і соціялізм, українська культура не змогла створити великих національних пориваючих міфів в дусі романтизму (за винятком одного Т. Шевченка, творчість якого в масових тлумаченнях була спрофанована), не змогла розгорнути внутрішньої динаміки в національному мистецтві, постійно вдаючись до трафаретності й по-провінційному дрібних тем, не змогла запропонувати власної суворої й героїчної етики з виховання сильних і яскравих особистостей, підмінюючи все сентиментальністю в дусі «поступового гуманізму» та етнографізмом. На думку Д. Донцова, на початок ХХ ст. українці сформувалися як калічна нація: без державницького інстинкту (який вони підмінювали автономізмом), без вольової й героїчної етики (яку вони підмінювали знаменитою теорією «малих діл»), без яскравої, героїко-аристократичної культури (яку вони підмінювали неонародництвом з його «соціяльними бідами», наріканнями на «долю» і розливами графоманії).
В українській культурі Д. Донцов бачив всього лише кілька постатей – Т. Шевченка, пізнього І. Франка, Олену Пчілку, Лесю Українку, В. Стефаника, М. Черемшину, – спадщина яких була вартісною для творення великої нації майбутнього. Тому він кидав виклик цій традиції народництва-хуторянства й апелював до нового покоління, щоб воно переорієнтовувалося на кардинально інші психо-естетичні засади й створило новий динамічний стиль національної культури. Завершено цей його філософсько-етичний виклик представлено в трактаті «Націоналізм» (1926), який давав вичерпну критику українського провансальства, тобто історичної інертности, фальшивого етнографізму та куцого автономізму в сукупності.
Центральною ментально-культурологічною, а латентно – геополітично-цивілізаційною, – проблемою українства була проблема ставлення до Росії, російської культури й цивілізаціїта споріднена з нею проблема внутрішнього малоросійства. На цю тему Д. Донцов писав протягом цілого свого життя і ця його спадщина складає кілька книжок та десятки статей і есе. Окремі з них, написані в 1920 – 1930-і рр., як «Шатость малороссійская», «Bellua sine capite», «Atrofia cerebri», «В.Лєнін», «Третя Росія», «Українсько-совєтські псевдоморфози», «До старого спору», «Роздвоєні душі», «Da capo», «Росія чи Европа?», а перед тим «Підстави нашої політики» (1921), стали класикою в цій темі. У них він висловив кілька постулатів, які мали сцементувати українство майбутнього перед загрозами російського імперіялізму:
а) цивілізаційно Україна є продовженням православно-візантійського культурного кола, але від Середньовіччя вона тяжіла до середньоєвропейського цивілізаційного простору, де змішуються впливи Візантії й католицького Заходу, Балтійського й Чорноморського басейнів з їхніми складними культурними традиціями, і це вносило внутрішню контроверсію в українське національне життя, але водночас постійно творило його як вічну альтернативу візантійсько-православної цивілізації;
б) створення «середньоєвропейського муру», тобто союзу держав Середньої Европи супроти завжди агресивної Евразії-Росії, – це вирішальне завдання для геополітики Европи, тільки так можна гарантувати майбутню стабільність і гармонію в розвитку европейської геополітики;
в) російські цивілізація й ментальність є сутнісно охлократичними, хаотичними в соціяльному плані й деспотичними в політичному, тому будь-яке поширення російських соціяльних вартощів у простір України завжди буде обертатися на деструкцію українського життя;
г) російська культура є глобальним провідником ментально-цивілізаційних впливів Евразії як своєрідного й патологічного синтезу ординських і візантійських інтенцій, тому проти неї має бути поставлене суворе забороло;
ґ) російська культура передусім прищеплювала асимільованим українцям приземлено-матеріялістичні принципи життя, руйнувала виховання особистости, сіяла плебейські настрої, утверджувала цинізм і моральне збоченство (наприклад, теорія Л. Толстого «непротивлення злу»), зрештою, вона стала основою при творенні такої ідейно-естетичної моральної потвори, як «комуністична культура» з її агресивно-примітивним «соціалістичним реалізмом», тому подолання її впливів – це над завдання для української національної еліти;
д) епіцентром української слабкости є «національний гермафродитизм» (назва статті Д.Донцова 1911 р.), тобто малоросійство, яке виросло історично, має глибоке коріння в українській ментальності і яке потребує бути знищеним доглибинно;
е) малоросійська свідомість пронизує всі сфери українського буття, вона може набирати різноманітних форм, маскуватися у крикливі шати, але сутність її залишається сталою: ослаблювати український національний організм різноманітними теоріями москвофільства, профанувати національну культуру «просвітянщиною», поширювати космополітизм;
є) тільки через засвоєння філософії европейського ідеалізму та ірраціоналізму, яка дає людині міцні духовні основи життя, через створення могутньої ідеології вольового націоналізму, яка гострить характер і дає силу перемагати, через розвиток культури й літератури героїчного типу, яка стає естетичною зброєю для відсічі розкладовим впливам і виховує шляхетність душі, українство може звільнитися від фатальних пут, які пов’язали його свободу духу, енергетику життя й творче візіонерство; ці ідеологеми Д.Донцова й стали підґрунтям для вісниківства як ідейно-культурного явища й вісниківського неоромантизму як літературної течії.
Очевидно, що молодий Є. Маланюк (у 1923 р., коли він цілковито переорієнтувався на ідеологію націоналізму, йому було 26 років) дуже глибоко засвоїв ці ідейно-інтелектуальні уроки Д. Донцова й став його, може, найбільшим учнем. Відповідно, одними з центральних тем у його поетичній і есеїстичній творчості були теми Росії і малоросійства. Є. Маланюк концептуально багато взяв від Д. Донцова, але одночасно багато чого в його теорії росієзнавства поглибив і розширив, запропонував низку своїх оригінальних концептів-тлумачень ментального малоросійства.
Цю збірку склали найкращі есе Є. Маланюка на теми Росії й малоросійства як її патологічного відросту, об’єднані назвою «Rossica», яку він дав одному з розділів у своїй «Книзі спостережень». Сукупно ці праці дають цілісний погляд на проблему Росії й російської культури, які так фатально деформували українську історію й мистецькі уявлення. Через Україну, в якій вони знайшли собі потужне підживлення – чого вартують лише творчі феномени Гоголя й Достоєвського (напівукраїнця за походженням)! – російські цивілізаційні й культурні впливи суттєво охопили Европу, підважили її морально-духовну стабільність і до сьогодні шарпають европейські суспільства своїми ударами ідеологічного, психологічного, інформаційного змісту.
В історіософії Є. Маланюка малоросійство займає особливо важливе місце. Через зрозуміння його ми можемо глибше пізнати саму Росію, розкрити секрет перетворення її на могутню імперію, яка від Петра І почала погрожувати геополітичній стабільности всієї Европи, зрозуміємо, як Московії вдалося перетворитися із відсталого, замкнутого, малоосвіченого й деспотично-темного царства на маєстатичну імперію, яка в колосальних масштабах почала продукувати свою штучну культуру й експортувати її мільйонним масам покорених та асимільованих народів, або народів, вражених розкладовими бацилами московських впливів. Тому спочатку ми запропонуємо уважне прочитання Маланюкової теорії «малоросіянізму», як він казав, щоб глибше зрозуміти інтернаціональну та інтерцивілізаційну вагу цього чинника.
Вартує зауважити, що в есеїстиці Є. Маланюка, яка розвивалася в його творчості від 1921-го до 1968-го років (майже пів століття), цікаві й глибокі спостереження до теми Росії й малоросійства, оригінальні історіософські висновки, етнопсихологічні судження та культурологічні концепції зустрічаються в есе дуже різного змісту: від літературно-критичних до мемуарних. Загалом цей автор мав цілісний світогляд і вмів вибудовувати завершену картину трактування найскладніших культурних та історичних явищ на цілком мізерному матеріялі, що іноді вельми дивує в його творчій манері.
Так, у статті «Українська література в світлі сучасности» (ЛНВ, 1932, Кн. 7) Є. Маланюк несподівано й дуже проникливо робить кілька історіософських узагальнень про сенс українського минулого й про ментально-духові основи української культури. Зокрема він дає ось таке пояснення джерел українського малоросійства: «Мало маємо відомостей з цієї темної доби ХІІІ – ХIV ст., але чи не в тій, власне, добі, серед її постатей, належить шукати прототипів пізнішого нашого «двоєдушшя», заздрісного «лукавства», роздвоєности характеру, словом, «гоголівства», коли то київські русичі, як римляни по упадку, пішли служити достойниками й урядовцями до литовської Барбарії, до тієї «Литви», що нею київські князі колись орали землю» [9, с. 628].
У цій тезі може здивувати термін «гоголівство». Насправді це одне з ключових понять у Маланюковій системі мислення. Феномен Гоголя розглядався ним як цілий комплекс ментальних, психічних, творчих, культурних інтенцій, які нуртували в хаотичній українській стихії від доби пізнього Середньовіччя. Цей комплекс Є. Маланюк докладно проаналізував в есе, які увійшли до нашого збірника: «Гоголь – Ґоґоль», «Наступ мікробів», «Кінець російської літератури», «Творчість і національність», «Петербурґ як літературно-історична тема». Український письменник Микола Гоголь – це трагічно-сумний символ українського затухання й метушливого мімікрування в історії. У його творчості знайшли своє вираження задавнені негативні й хворобливі комплекси етнічної роздвоєности, хаосу бездержавности, вічного пристосуванства, загравання й холуйства перед сильною чужою владою, які вирували в українській душі впродовж століть. Малоросійство – це безнастанне вдавання, неодмінна гра в когось, така собі хлєстаковщина в засаді. Надто травмована після втрати національної еліти в помонгольську добу, українська маса у великій своїй частині відчула стан власної розгублености, осиротіння, втрати захисту. Татарські жорстокі шарпання країни, загальна незахищеність українського етнічного простору через слабку владу Литви, відчуття зім’ятости перед безжальним і величним наступом польського переможного католицизму – це все були важкі й глибокі травми, які тягнулися віками. Тому український малорос, який виходить на кін історії як завершений тип десь наприкінці ХVI ст., має одну тверду засаду: систематично вдаватися до хитрощів, аби вислужитися, виграти гру в диявола (в чужої й ворожої сильної влади), знайти собі підтримку назовні.
Тривале перебування в стані національної руїни виховало в масі українців відчуття непевности, незакорінености, безтрадиційности власного буття. Українців можна вважати мінусовою антиномією до, наприклад, англійців, світовідчуття яких є максимально заглиблене у власні традиції. Тому в Україні так буйно розцвітає ментальність перекотиполя, або, як її ще образно називає Є. Маланюк, ментальність орхідейности, хворобливого буйноцвіття.
В есе «Малоросійство» (1959) він так підсумовує цю тему: «Плями майбутнього малоросійства помітні вже в нашім Середньовіччю («люди татарські»), яскравіють в добах Литовській і Козацькій. За гетьманування Виговського і в наступній добі Руїни малоросійство українське стає вже чинником політичним і виходить на арену історії.
Переяслав р. 1654 той чинник якби злегалізував і він, бувши спочатку чисто чуттєвою і психологічною вадою, об’єктивно дає пізніш очевидний параліч національно-державній волі, а далі – агентуру й п’яту колону Москви. Брюховецький – з одного боку, Тетеря – з другого: ось два обличчя за Руїни… Кочубеївщина – то був плід довгих десятиліть» [6, с. 233].
Отже, психічними ознаками великої частини українства ХVI ст. стали хитливість, м’якість, засаднича компромісність, які виходили з тієї почуттєвости загальної непевности, в якій перебувала вся нація. Коли у самому кінці ХVI ст. виникає стала тенденція серед церковної еліти шукати собі підмоги в Москві, то це теж був вияв малоросійства (позиція Герасима Смотрицького, Івана Вишенського, Йова Борецького, Ісайї Копинського, Єлисея Плетенецького, Захарії Копистенського та ін.). Прагнучи оборонити свою Церкву перед наступом католицизму й Унії, ці діячі передусім відмовилися від головного принципу будування нації: опертя на власні сили. Їхні ідейно-політичні пошуки містили й другу складову малоросійського комплексу – ілюзійність, постійне витання в маревах видуманого. Як ідеологи, вони моделювали собі якийсь уявно-химерний світ «Нової Візантії», великого православного царства, яке мало, нарешті, захистити всіх православних і об’єднати в одну щасливу родину. Від самого початку в засаді їхньої діяльности було пораженство (як визначав головний психологічний принцип малоросійства Є. Маланюк), тобто невіра у власну націю, у самостійне її визволення. Всі уповання православних ідеологів були на якусь зовнішню потугу (передусім Москву). Тож програма наступного, вже відкритого й однозначного москвофільства, яка протривала крізь всю бурхливу козацьку добу ХVIІ ст., була запущена. Переяслав, відтак, став закономірністю, за Є. Маланюком, а не прикрим геополітичним випадком-помилкою, як це потім, у ХХ ст., намагалися обґрунтувати багато українських істориків. Подальший масовий перехід на добровільну службу Москві та її ідеї великодержавности тисяч і тисяч українських православних інтелектуалів, культурників, богословів, митців різного ґатунку, політиків та державників, типу Олексія Безбородька, потверджував цю закономірність. Такі яскраві діячі, як Стефан Яворський та Феофан Прокопович, були вже за своєю сутністю завершеними малоросами, які отримали в своє розпорядження безмежний ресурс державного управління та впливів в умовах нової імперії Петра І. Таким чином, створення велетенського простору візантійсько-ординської й православної уніфікації, про який і не мріяли перші руські ідеологи малоросійства, стало доконаним фактом.
Однак, за концепцією глибокого аналізу Є. Маланюка, малоросійство на цій цілковитій національній зраді не зупиняє свого розвитку. Воно запускає в нову імперську суспільність і культуру другу властивість своєї природи – орхідейність, або гоголівство. Малоросійський суспільний тип не здатен творити щось органічне, сильне, державницьке, маєстатичне. Можна сказати, що йому цілком чужий аполлонійський стиль культури: піднесеність, ясність, гармонійність, мармуровість. Він невідворотньо тяжіє до химерности, тьмяности, хворобливости. Тому, проминувши період кочубеївщини, тобто зрадництва й прислужництва в засаді, малоросійські типи, цілком асимілювавшись в імперську культуру, починають розкладати її ізсередини. Внутрішня ментальна патологія нікуди не щезає, вона тільки набуває нових форм, залежно від таланту малороса й ситуації, в якій він діє: або хлєстаковщини, або гоголівства. А коли в умовах імперії все-таки настає національне відродження, то малоросійство рядиться в шати шельменківщини, а потім – енківщини (цей термінвигадав Микола Хвильовий, але концептуально застосував Є.Маланюк у своїй етнопсихологічній теорії). Тобто навіть в умовах відносної свободи, як це було в часи ХІХ ст. чи в умовах СССР, малоросійство не здатне творити повноцінну національну культуру, воно вигадує різні теорії декоративного змісту, щоб підмінити цю культуру: спочатку етнографізм-побутовізм (шельменківщина) в період Г.Квітки-Основ’яненка, який занурює нашу культуру в шароварщину й поверхове народництво, а потім – в добу М.Хвильового – масовім (енківщина – названа так М.Хвильовим за типом закінчень у прізвищах провідних теоретиків цього примітивізму: Г.Яковенка, і С.Пилипенка).
Культурний «комплекс Гоголя» Є. Маланюк виводить із естетики бароко. Цей стиль ідеально припав до ментальної особливости України, і тому він так поширився в її культурі ХVIІ ст. Його світовідчуття народжувалося із самого географічного ландшафту України – рівнинного степу. В есе «В річницю Чупринки» Є. Маланюк так передає його настрій і ритм: «Безвладний, розхристаний, двомірний, в рівень з несито просторими степовими обріями, в такт із широкими помахами важких степових вітрів – він фатальний цей спеціялізовано український барок, стиль непевности, тривоги, татарських погонь і рвучких заграв нічних пожарів. І цей стиль Дикого Поля, землі, що століття корчиться в лютих породільних муках навал, воєн, повстань, рабства, дошкульних канчуків і традиційної евразійської обабічности («шатости») – він сам у собі несе каліцтво, несуцільність, руїнність, він сам в собі як стиль стоїть на гострій грані заперечення всілякого стилю» [2, с. 972].
Саме М.Гоголь реактуалізував в естетиці ХІХ ст. барокову містичність, віру в чортів, химерність форм і ліній, бароковий спіритуалізм, вертепну мистецьку умовність, екзистенційний песимізм та схильність до фантазування. При всьому натуралізмі-реалізмі його творчого стилю, це передусім містичний автор. Є.Маланюк вважав, що М.Гоголь «…загасив передовсім сонячно-аполлонійську (античного і французького походження) поезію Пушкіна та його плеяди, викривив органічний розвій молодої російської літератури і, що найгірше, отруїв її трупною отрутою своєї, російською державою замордованої душі…» [3, с. 209].
«Гоголь і ніхто інший, – писав він в іншому есе, – ввів в досі тверезий Петербурґ своїх українських вовкулаків, відьом і чортів, всю ту недобру, отруйну, пізніш так поглиблену Достоєвським, фантастику. Це Гоголь перепровадив ту двозначну гіперспірітуалізацію Петербурґу, що пізніш, через Достоєвського і Бєлого, зробила з міста граніту й металу туманну фатаморгану…
Гоголівський чорт з наївно-хитрою міною смертельно висміяв маєстат імперії і отруїв її дух… За Гоголем в столиця густо увійшов «різночинець», для якого патос Державінської імперії і мідяний лад Пушкінських ямбів були не тільки чужі, а й дико ворожі своїм неорганічним аристократизмом. Від Гоголя починається в історії російської літератури той похід «юґа» на «сєвєр», що привів в нашій добі до фатальної, остаточної «одесізації» Петербурґу…
Від Гоголівських бурсаків належить виводити тип російського нігіліста і Пісарєва» [7, c. 993].
Інакше кажучи, ментальна хворобливість, відчуженість від традиції, пристосуванське штукарство мусили породити щось вибухово-деструктивне, брутально-цинічне й агресивне, чим бум весь російський революційний рух від середини ХІХ ст. і вінцем якого стала жахлива ера большевизму.
Є. Маланюк вважав закономірною інтелектуальною серцевиною барокової української культури й ідеологічного малоросійства Києво-Могилянську Академію, цей епіцентр православного космополітизму, який виплодив тисячі «дядьків отечества чужого» (Т. Шевченко). Її розкладові традиції переросли в той тупий православний фанатизм, який демонстрували українські еліти від початку ХVІІI ст. і до кінця ХІХ ст., видаючи для Російської імперії тисячі й тисячі різноманітних Новицьких, Юзефовичів, Гогоцьких, які во ім’я «спасіння православних душ» вигублювали в Україні під орудою Москви всі інтелектуальні й культурні впливи західного католицизму, а заразом із цим викорінювали, як «мазепинство», правдиві паростки української національної ідентичности, що визрівали на ґрунті середньоєвропейських цивілізаційних інтенцій. У такий спосіб ідеологічна малоросійщина переросла в системну українофобію.
Страшною трагедією України від кінця ХVIІІ ст. стає моральний занепад, навіть моральне виродження її національної еліти. Про добу Івана Котляревського, який випадково виявився «батьком» нової української літератури, Є.Маланюк каже: «На тлі сонячно-багатої країни, серед руїн бурхливого минулого занепадають в смертельний сон маєтки й хутори решток козацької й гетьманської еліти. «Енеїда» Котляревського – це останній пізній цвіт тієї української шляхетчини, яка вже сама себе пародією і травестує» [8, с. 51]. Тож цілком природно, що творчість цього завершеного малороса породила явище котляревщини – примітивізацію національного літературного стилю, калічення мови, гру «в дурника», тобто постійного творення образу українця як плебея та страхопуда.
Відтак подальшою смертельною інтенцією котляревщини стало «висміювання власної історії, власного народу, його культури й мітів – при одночасній присутности сталого персонажу – безконкуренційного Москаля-Чарівника – це був проклятий психологічний шлях філософського ренегатства» [8, с. 53].
І тут з’явилася постать надзвичайного Миколи Васильовича Гоголя. Цей автор не просто визначив головну тенденцію розвитку російської літератури з її претензією на визначальність для всієї поствізантійської цивілізації Східної Европи, а водночас він явив людству страшний приклад духового розкладу імперської культури як штучної й зараженої мікробами деструкції й хаосу. «У випадку Гоголя, – писав у 1935 р. Є. Маланюк, – справа значно ускладнюється тим, що письменник був потенціяльно геніяльний і що його «експеримент» не відбувався внутрі поля спільноїцивілізації, а вимагав передовсім виходу з цього кола й переходу до цивілізації істотно відмінної, властиво, протилежної й ворожої. Та ворожа цивілізація вимагала, кажучи конкретно, моральної смерти («умертнення цілого себе»), бо розриву з органічною цілістю, а одночасно – механічно розплистися в атмосферній неокреслености «Росії», отже, культурно-національного самогубства. Це був найжахливіший фастівський варіянт «продажу душі чортові» [3, с. 204 – 205]. Це омертвіння душі художника М.Гоголь, за спостереженням Є.Маланюка, найповніше описав в оповіданні «Портрет», єдиному безнадійно сумному творі письменника.
Перейнявшись візією великої і по-імперськи розмитої всеросійської культури, Микола Гоголь малює в своїх неймовірно вишуканих за психологічною стилістикою й екзистенціялістських за філософією повістях і оповіданнях фантастично-макабричну картину України, гротескової України (цілком не реалістичної!), де «зіпхнуті до стану напівтваринного, занурені в тупім безладді, вже поза межами історії, десь поміж кухнею і спальнею – дотлівають останні рештки козацької і гетьманської еліти…
… Гоголь ту мертву тишу, те мертве життя і той провінціяльний безрух історії – побачив і відчув» [3, с. 194, 197].
Цей фатально-гіпнотичний письменник живим прикладом своїм показав перед усім світом, у що вироджується творчість дуже талановитого митця, коли він прагне через імперську культурну модель цілком відірватися від національної традиції. «Почуття постійної зв’язаности фальшивою ролею російського патріота і письменника-праведника, постійна відсутність творчої свободи й вічна змора свідомої брехні – ось та задушлива, убійча атмосфера, в якій могли поставати відповідно скалічені й відповідно хворобливі образи. Звідціль родовід і «зайвих людей», і «принижених і ображених». Звідціль пішли і православний месіянізм, і православний нірванізм, і «справжня російськість»… і погорда до европейських чужоземців, і зневага «гнилої» Европи, і гасла культурної автаркії, і догмат поліційної єдности… Словом, все те, що згодом буйним цвітом розквітне у Достоєвського», – писав Є.Маланюк в есе «Гоголь-Ґоґоль» [3, С. 208].
Другим великим малоросом, що обезсмертив імперію своїми геніяльним творами і завершив розвиток російської літератури «героїчного періоду», Є.Маланюк вважав Антона .Чехова. «Це був один з найбільших російських европейців, – писав він у есе «Кінець російської літератури», – що іронічним зором протявши російське життя, – гоголівським гірким сміхом посміявся вдруге і, виставивши його на загальне глузування, прокляв. Можливо навіть, разом із собою. Звідтіля особиста трагедія Чехова: він знав і не міг.
Він знав усю брехню, всю нісенітницю, все безглуздя існування Росії – механічної суміші племен і народів за в’язничними мурами імперії, але бувши сам «общеросом» і на останній глибині своїй – тим же російським інтелігентом, він не міг голосно про це сказати» [5, с. 344 – 345].
Загальний висновок мислителя-націоналіста був такий: морально калічне малоросійство породило особливий тип культури й політичного мислення в Російській імперії, воно наповнило її різноманітними психологічними комплексами, атмосферою цинізму, крайнього пристосуванства, постійної хлєстаковщини, тобто безсовісного вдавання; саме воно стимулювало розростання жахливого російського шовінізму, оскільки безнастанно імітувало свій показний патріотизм, виплескувало свої глибинні патологічні переживання, пов’язані з утратою рідного коріння, в поле всеросійського ідеологічного хаосу, який, своєю чергою, був породженням ненормальним становищем російських еліт, позбавлених своєї традиції, зім’ятих царизмом та татарсько-ординськими звичаями суспільства. Тому «всеросійські люди» (так можна назвати тих вдаваних патріотів, які зазвичай були немоскалі за походженням, але прагнули бути першими в нав’язуванні своїх ідей) кидалися в різноманітні крайнощі – від монархізму до комунізму, – дико перекручували засади консерватизму й соціялізму, на яких базувалися праві й ліві европейські ідеології, і витворювали на ґрунті власних аберацій свої скажені «модифікації» цих ідеологій – чорносотенство і большевизм. Неможливо збагнути сутності цих явищ та ідей без зрозуміння правдивої російської душі. Такі явища були цілком нереальні в умовах Европи. Але в Росії вони ставали національними релігіями. Це був симбіоз жорстокого й рабського ординства із інтернаціональним малоросійством, як його трактував Є.Маланюк.
На рівні культури цей симбіоз давав вибух особливого устремління до експериментального авангардного мистецтва, яке в Росії набуло певної сакральности на самому початку ХХ ст. і з якого народилися такі знакові й демонічно-руїнницькі постаті літератури, як Влідімір Маяковський чи Вєлємір Хлєбніков. Ця літературна доба футуризму була, за спостереженням Є.Маланюка, «менше всього російським періодом» за своїм духом [5, с. 345], але як явище вона вельми вплинула на розвій всеевропейської літератури авангарду, в якому отруйні імпульси розкладового малоросійства виявилися якнайповніше. Особливо коли згадати «естетику» європейського кубізму чи сюрреалізму.
ІІІ
Критика російського імперіялізму й російської культури займала в загальній ідеології та естетиці вісниківства важливе місце. Передусім цю традицію сформував Д. Донцов, який у праці «Підстави нашої політики» поставив такий імператив національного виживання: «Коли історія (і географія) зробили з нас аванпост Европи проти Росії, Росії яко такої, незалежно від кожночасового її режиму; коли сю ролю під загрозою національної смерти мусить Україна грати і далі; коли самі заложення московської культури руйнують відпорну силу нації; коли, нарешті, перемога в обстоюванні своєї національної незалежности невіддільна для нас від перемоги Европи над Росією і навпаки, то першою заповіддю нашої політики повинно бути: 1) в політиці внутрішній – плекати всіх засад західної культури, які рятують Европу (і нас) від московської пошести; 2) в політиці зовнішній – повна сепарація від Росії» [1, с. 82].
Другий стратегічний крок Д. Донцова в інтелектуальній сфері – це застосування антропологічного принципу до аналізу основ російської ментальности й культури. Він наче «розщепив» російсько-московську людину як носія отих відвічних імперських інстинктів візантійської деспотії на Сході Европи і показав перед світом душу типового деспота в усьому, хаотичного в своїх бажаннях (звідси – міф про «загадкову російську душу»), зануреного в примітивне матеріяльне буття, по-рабськи залежного від влади, прямолінійного й жорстокого. Починаючи від есе «Культура розкладу» (1917), Д.Донцов систематично сіяв в українській свідомості образ і сприйняття всього російського як невмотивованого, неорганічного, отарного. Він прагнув пробудити почуття зневаги до цього ординського світу вічного мороку й рабства.
Є. Маланюк подивився на Російську імперію й московську душу з дещо іншого боку. Він «розітнув» їх по лінії становлення. І це відразу пояснило всі особливості історичного розвитку їх обох. Імперія в Московії розбудовувалася чисто механічним способом, на відміну, скажімо, від імперій Британської чи Французької, які постали, так би мовити, з «римського духу», з традиції Римської імперії (див. про це в есе Є. Маланюка «До проблеми большевизму» та «Єдинонеділимство»). Навіть Китайська імперія була по-своєму органічною, такою, що прагнула гармонізувати певний геополітичний і геокультурний простори. Натомість Московія була від самого початку державою монгольського типу: жорстока влада царів зверху, внизу – цілком безправна народна маса. Завойовуючи сусідні народи й географічні простори, Москва цілком нехтувала й руйнувала їхні етнічні й суспільно-політичні традиції. Як, скажімо, у внутрішній соціяльно-політичній структурі Російської імперії були враховані державницькі й культурні традиції набагато давніших за неї і виразних у своїх етнічних особливостях Казанського й Астраханського ханств, спадкоємців середньовічної Волзької Булгарії, яскравих народів Закавказзя – Грузії, Вірменії й Азербайджану – чи самобутніх народів Середньої Азії? Ніяк. Московія завжди намагалася «перемолоти», «перетравити» всі покорені народи й країни. Відповідно, це витворювало в свідомості її правлячої еліти велику ноповагу й жорстокість у ставленні до інших націй. Упродовж ХVIІ– ХVIІІ ст. Московія спробувала «перемолоти» й «перетравити» набагато культурніші й у соціяльному плані вищі за неї Україну, Білорусь і Польщу разом із дрібними народами на узбережжі Балтійського моря (литовців, латвійців і естонців). Це зіткнення обернулося для неї великою внутрішньою морально-психологічною проблемою: у простір нової Російської імперії (так вона називалася від 1721 р.) потрапили мільйонні суспільства, з розвинутою окциденталістською, індивідуалістичною свідомістю, народи з початковими модерними типами культури, тобто культурами, ґрунтованими на ідейно-естетичних традиціях Ренесансу й Бароко. (Чого не було у випадку захоплення поволзьких ханств, країн Закавказзя й Середньої Азії). Відтак в нову широку домінантну соціяльну верству на рівні правлячої аристократії (по-російськи: «дворянства») та жителів міст влилися мільйони людей із проевропейським типом свідомості. Це спричинило, з одного боку, велику динамізацію всеросійського соціяльного й культурного розвитку протягом всього ХІХ ст. Звідси з’явилися успіхи російського імперського господарства, активність російського інтелектуального життя (винятковою була роль в активізації російського громадянського життя університетів та якісної системи середньої, гімназійної освіти), постали великі здобутки російської імперської культури (література, філософія, малярство, архітектура, музика, балет), яку дуже часто творили люди змішаного етнічного походження, передусім вихідці із її західних губерній.
З іншого боку, це породило великий внутрішній новий розкол у всеросійському суспільстві: під впливом людей-носіїв окцидентального типу свідомості широко сформувалася система ідейно-ціннісної критики традиційної московсько-російської деспотії, внутрішнього рабства, азійських соціяльних і політичних традицій, загальної дрімучости російського громадянського життя. Знаковими творами-шедеврами із такою критикою стали комедія «Ревізор» та повість «Мертві душі» того ж українця М. Гоголя. Тож цілком закономірно, що від 1840-х рр. в російському суспільстві почала розвиватися стала тенденція до радикалізації цієї критики, яка вже у 1860-і рр. переросла в широкий і системний революційний рух, який, по-перше, відразу набув форм підпільности (організації «Народна воля», «Земля і воля», «Чорний переділ» та ін.), а по-друге, озброївся ґрунтовною ліво-соціялістичною ідеологією (творчість А. Ґерцена, Н. Добролюбова, Д. Пісарєва, Н. Чернишевського, П. Лаврова, Н. Ткачова, Ґ. Плєханова та ін.). Це зробило його особливо особливо наступальним, влило в його енергетику демонічну силу.
Вже тоді російський революційний рух отримав дві визначальні інтенції: 1) на морально-психологічному рівні його мимовільно підтримала велика частина «розкольників», які виникли внаслідок церковного розколу в московській православній Церкві середини ХVIІ ст., не прийнявши реформ патріарха Нікона (1605–1681), зазнали масових репресій і пішли в підпілля або у вигнання на окраїни імперії і, закономірно, зберегли у своїй свідомості образу на царя (царів) та панівну систему влади, а тепер їхня енергетика протесту отримала еруптивну силу; 2) другою соціяльною силою, яка влилася в революційний рух, було єврейство, якраз розселене переважно в західних губерніях імперії – від Південної України й Молдови до країн Балтії. Перші, розкольники-старовіри, надали російському революційному рухові фанатизму, майже релігійної віри у «святість» соціялістичних теорій (і це дуже добре описали В. Розанов, Н. Бердяєв та Ґ. Федотов, на яких часто посилався Є. Маланюк в своїх есе, зокрема в творі «До проблеми большевизму»), другі, євреї, надали цьому рухові виняткової винахідливости, цинізму й практицизму (євреї, закономірно, ставилися до чужої імперії та її духових і культурних традицій, як до чогось цілком ворожого для них, такого собі варіянту давнього «Єгипту» чи «Вавилону», у жорстокий полон до яких потрапляли юдеї. (Ця тема, наприклад, цікаво розкрита в драматичній сцені Лесі Українки «В дому роботи, в країні неволі…» (1906), яку трактували і Д. Донцов, і Є. Маланюк). У примітці до есе «Петербурґ як літературно-історична тема» Є.Маланюк робить таке зауваження: «Роля жидівства (з Польщі й України) в цім процесі (наступу «юґа» на «сєвєр» – О.Б.) є наочно величезною…юдаїзм і православіє на монгольських дріжджах головним чином сферментували сучасний месіяністичний «комунізм», а зручна спекулятивність жидівської психіки – технологічно – є й досі головною «допоміжною силою його» [7, с. 993].
Відтак російський революційний рух набув ознак глибинної антитрадиційної, антинаціональної, деструктивної дії, адже його провідним ідеологам часто йшлося про докорінне руйнування основ европейської цивілізації. Тож цілком закономірно, що його невдовзі опанувала радикально космополітична комуністична ідеологія большевиків. Большевики являли собою абсолютно відірвану від суспільних традицій політичну організацію, об’єднану на засадах місійности (віра в «спасенність» комуністичної ідеї), обраности (сувора дисципліна й релігійна почуттєвість «священного ордену»), радикальности (повне відкидання всіх основ попереднього розвитку цивілізації і застосування методів терору для втілення своїх ідей).
Однак за таких своїх світоглядних позицій російські большевики не могли подолати однієї визначальної тенденції, яка переможно наростала від 1812 р., від моменту російської перемоги над Наполеоном: тенденції неймовірного розвитку великодержавних амбіцій та шовінізму в російському суспільстві. На кінець ХІХ ст., через потугу монархічних традиційних московських переконань та яскраву філософію слов’янофільства (І. Кіреєвський, А. Хом’яков, Ю. Самарін, І. Аксаков, Н. Данілевський та ін.) ця тенденція вилилася у створення першого европейського фашистського руху – «Чорної сотні» (Це узагальнена назва низки менших організацій – «Русское собрание», «Союз русских людей», «Русская монархическая партия», «Союз русского народа» тощо, які діяли з санкції царя й уряду й громили всі національні та демократичні рухи в державі). Хоча це були ідейні вороги російських большевиків, які виступали з украй консервативних та реакційних позицій, але саме вони, чорносотенці, створили визначальні імперські ідеологічні міфи для Росії: «Даёш единую Россию!», «Россия – первая в мире страна!», «Завоевание проливов и Константинополя!» (тобто за імперське домінування в Евразії), «Долой загнивающий Запад!» тощо. Саме ці ідеологічні міфи в дещо модифікованій формі, з поправкою на соціялістичні смаки, були відроджені після приходу большевиків-комуністів до влади. Тож Російська імперія, по-суті, відродилася в своїй старій ідеологічній формі. Це відразу відчули й збагнули нові ідеологи російського імперіялізму з правого табору, які перебували на вигнанні, рятуючись перед терором лівих большевиків, – т. зв. евразійці: Н. Трубєцкой, Л. Карсавін, Н.Алєксєєв та близький до них філософ І.Ільїн. У їхній політичній візії головним завданням для Росії є збереження своєї імперськости, тому всі сили московської нації мали бути кинуті на виконання цього завдання. Відтак в середовищі російської еміграції почалася широка кампанія інформаційно-ідейної підтримки російського комунізму та його зовнішньої політики, попри ті страшні злочини проти людяності, які він чинив. Цинізм зовнішній перевершив цинізм внутрішній.
Є. Маланюк давав ще одну цікаву характеристику російській суспільности після революції. Він назвав це в річищі своєї геокультурної теорії перемогою «юґа над сєвєром». Єврейство, густо розселене на Україні, оригінально сферментувало на новому соціяльному та ідеологічному ґрунті після революції: воно засвоїло нову революційну мову, зрозуміло «техніку» імперії, яка віками полягала у тому, що в столиці московського царства витворювалася штучна, вкрай цинічна, меркантильна еліта, яка з особливою жорстокістю управляла безмежною імперією за допомогою батога, перманентного терору та безсовісної зневаги до простолюду, з постійним руйнуванням того, що політологи ХХ ст. назвуть «громадянським суспільством». Тому єврейство стало своєрідним соціяльним «цементом» при творенні нового варіянту Російської імперії під назвою «СССР».
На рівні культури, і тут теорія Є. Маланюка є особливо цікавою, єврейство послужило ледь не головною «прокладкою» для розвитку всіх сфер нової «совєтської» культури – літератури, малярства, кіно, театру, музики. Кількість євреїв у новому варіянті російської імперської культури в кожній окремій її галузі чи ділянці дуже часто перевищувала половину від загальної кількості провідних учасників. Євреї додали належної дози космополітизму в російську культуру, цілковито перетворивши її на, власне, штучну імперську культуру, без російського національного духу, де лише російська мова, це койне імперії, слугувала маркером «російськости». В есе «Поет Московії» («Студентський вісник», Прага, 1925) Є. Маланюк дуже проникливо оцінив Сєрґєя Єсєніна як правдивого національного російського літератора серед маси «совєтських» євреїв і євреїзованих авторів перших років після революції, який мусив згинути, тому що ця нова дійсність не приймала його органічного національного духу.
Російська імперія за самою своєю початковою сутністю була налаштована на посилену асиміляцію підкорених народів. Тому її пресоподібна державна машина постійно працювала на витворення суспільно-ментального типу «малороса». Є. Маланюк чітко наголошував, що «малорос» – це не лише українське явище, а інтернаціональне. Малорос активно формується серед тих народів, які втрачають державницький інстинкт, перетворюються на культурне перекотиполе, яким зовнішній тиск панівної імперії переламує хребет національної гідности. Малороси всіх мастей і типів намагаються пролізти в усі «щілини» імперії, в якій вони діють, як таргани. Через довший історичний період вони захоплюють домінування в усіх сферах чужої імперії і стають її ультраслухняними й надвиконавчими слугами. Особливо тісняться вони в столиці кожної імперії, що дуже тонко схопив Т.Шевченко в сатиричній поемі «Сон» в образі підлуватого «землячка». Відтак на певному історичному етапі столиця наче відривається від основної соціяльної товщі імперії, оскільки в її людності цілком переважають інородці-малороси, які й витворюють нову якість поведінки цієї столиці в усіх напрямках: політичному, культурному, господарському, інтелектуальному тощо. Тому завжди існує великий контраст між ментально-культурним кодом самої столиці імперії і рештою її суспільства. У царській столиці Московії такими «малоросами» спочатку були представники різних тюркських народів, яких підкорювала Московія (навіть цар Борис Ґодунов походив з татарського роду!), частково північнокавказьці, потім, від початку ХVІІI ст., основну масу «малоросів» творили балтійські німці, які активно, сотнями тисяч, переселялися до Російської імперії, так, що Санкт-Петербурґ можна було вважати німецьким містом не лише за назвою. Протягом ХVIІ – ХVIІІ ст. велетенську армію малоросів дали Україна, Білорусь, Литва і Польща. Від кінця ХVIІІ ст., коли Росія просунулася в Закавказзя, великі групи «малоросів» виникли серед вихідців з Грузії, Вірменії та Азербайджану. Особливо чисельною була вірменська діяспора в Росії, яка мала свою виняткову долю у зв’язку з прадавньою втратою батьківщини, коли вірменам довелося масово жити на просторах Східної Европи: від Західної України до Кубані. Їхня діяспора залишалася особливо сильною і активною до кінця совєтського періоду. Перекочувала вона і до нинішньої автократичної й неофашистської Росії доби В.Путіна, підтримуючи імперські конвульсії Москви.
На прикладі феномену Миколи Гоголя Є. Маланюк пояснював, чому «малорос», коли він перемагає – культурно, по-діловому, соціяльно, матеріяльно чи як фінансове середовище – не важливо, – починає нав’язувати свою «доктрину» поведінки: тому, що в нього зберігається інерція вислужуватися, мімікрувати, вдавати. Мислитель-націоналіст узагальнював: «Це від Гоголя йде і пурішкевичівсько-лєонтьєвський царизм, і чаадаєвсько-есерівське «параженчество». Від Гоголя – специфічний російський «соціялізм» і любов до закордонного «прекрасного дальока», від Гоголя – «тройка», блоківські «снєга», «нєзнакомка», – аж до «в бєлом вєнчікє із роз впєрєді – Ісус Хрістос» і «мирового пожара» [5, с. 359]. Це глибоке спостереження пояснювало, яких химерних ідейних і настроєвих форм набувало малоросійство, по-своєму прекрасних форм, принадливих своїми емоційними образами й безмежною фантазійною ностальгією.
Євген Маланюк був одним із тих, хто передбачав розвал Московсько-Російської імперії, навіть в тяжкі роки холодної війни ХХ ст., коли, здавалося, сила і міцність СССР були непорушними, а зусилля української діяспори змаліли й втратили протиімперський запал. Він добре розумів «механіку» цієї імперії, цього «гомункулюса у планетарних розмірах» [с. 356], що підтверджує його останнє есе на цю тему «Лєнін і Клявзевіц», надруковане в журналі «Сучасність» вже посмертно. Для нього не було різниці між монархічно-дворянською та комуністично-пролетарською Росією. Розумів-бо, що в своїй сутності вони залишалися принципово антиокцидентальними й антиукраїнськими, а значить були спрямовані на руйнування всіх органічних засад української нації і її культури.
У такому тематичному форматі есеїстика Є.Маланюка друкується вперше. Звичайно в Україні цінують цього автора за проникливі оцінки літератури та культурологічні ідеї. Ми ж, укладаючи цей том в серії «О(а)нтологія вісниківства», думали насамперед про націософський зміст його творів. Пропонована добірка есе дає змогу зрозуміти логіку розвитку цілої вісниківської ідеології, її погляди на геополітичні та геокультурні проблеми всієї Східної Европи, на джерела та гостроту глобального московсько-українського конфлікту, який став таким вирішальним для долі всієї Середньо-Східної Европи, оскільки саме цілковита перемога Московії над Україною створила для неї цивілізаційний плацдарм для експансії в Европу та нищення європейської цивілізації. Адже якраз вдалий «синтез» українських православно-візантійських традицій допоміг Московії створити модель єдиного східноєвропейського простору як такого, що є «закономірною» і «природною» власністю московського народу і його держави. А це стало передумовою для геополітичного домінування Росії над континентом, що особливо потужно і впевнено реалізовувалося за правління царя Ніколая І та генерального секретаря комуністичної партії Йосифа Сталіна, коли Москва встановлювала свій протекторат над країнами між Балтикою і Балканами.
Автори-вісниківці здійснили велику інтелектуальну працю в плані розвінчування російського месіянізму та надуманого культуртрегерства. Їхній доробок як теоретиків в сфері націології, культурології, естетичної думки, геополітики, етнопсихології є особливо цінним. Це не завжди розуміють сучасні українські науковці, які по-різному маргіналізуть в українській свідомості спадщину вісниківців, лякаючись її вольового націоналізму, ірраціоналістичної філософії, естетичного консерватизму, і тому просто замало вивчають її, замало популяризують або «обрізають» і дискредитують усілякими формулюваннями на кшталт: «вони були занадто консервативні» (бо «не розуміли естетики авангардизму» – якраз розуміли і тому нещадно критикували її як розкладову!), «вони були занадто войовничі» (тому, що нація перебувала під загрозою цілковитого знищення й виродження!), «вони були занадто заідеологізовані» (так, ніби світ не керується сильними ідеями і сильною вірою в ці ідеї!).
Пропонований том есеїстики Євгена Маланюка становить певною мірою серцевину вісниківського ідейно-теоретичного феномену. Пізнати його – це значить зробити великий крок у світ правої політичної думки Европи, в простір европейського філософського ідеалізму та консервативно-націоналістичної свідомости, европейського культурного героїзму, на яких постав величний замок духового Окциденту, невідємною частиною якого була і завжди буде Україна.
Список літератури
- Донцов Д. Підстави нашої політики // Донцов Д. Вибрані твори у 10 т. Т. V: Політична аналітика (1921 – 1932) / Упоряд., ред., передм. О. Багана. Дрогобич-Львів. 2011 – 2016. 324 с.
- В річницю Чупринки // Літературно-науковий вістник. 1930. Кн.11. С. 970 – 974.
- Маланюк Є. Гоголь-Ґоґоль // Маланюк Е. Книга спостережень. Т.1. Торонто: Гомін України, 1962. С. 191 – 210.
- Маланюк Є. Дмитро Донцов (До 75-ліття) // Маланюк Е. Книга спостережень. Т.2. Торонто: Гомін України, 1966. С. 367 – 376.
- Маланюк Є. Кінець російської літератури // Маланюк Е. Книга спостережень. Т.1. Торонто: Гомін України, 1962. С. 343 – 365.
- Маланюк Є. Малоросійство // Маланюк Є. Книга спостережень. Т. 2. Торонто: Гомін України. 1966. С.229 – 247.
- Маланюк Є. Петербурґ як літературно-історична тема // Літературно-науковий вістник. 1931. Кн. 10 і 11. С.881 – 893; 993 – 1003.
- Маланюк Є. Три літа // Маланюк Е. Книга спостережень. Т.1. Торонто: Гомін України, 1962. С. 43 – 54.
- Маланюк Є Українська література в світлі сучасности // Літературно-науковий вістник. 1931. Кн. 7. С.626 – 638.