Іманентна українська методологія та літературна герменевтика: пропедевтика національно-екзистенціальної аналітики

Автор: . 14 Тра 2020 в 0:01

Іванишин Петро

 

Іманентна українська методологія та літературна герменевтика:

пропедевтика національно-екзистенціальної аналітики

Мабуть, нікому із сущих в Україні теоретиків літератури не треба доводити, що цілеспрямований пошук іманентних українській культурі методологічних моделей є більш як актуальним гносеологічним завданням. У цьому переконається кожен, хто брав чи бере участь у новітніх методологічних дискусіях та полеміках (і тут промовистим є, скажімо, приклад метакритичної творчості В.Дончика, І.Денисюка, М.Наєнка, Т.Салиги, Г.Клочека та ін.) чи спостерігає за обговоренням проекту нової академічної історії української літератури, матеріали якої опубліковані в основному в часописі “Слово і Час”.

Думки вчених загалом кардинально розходяться за двома напрямками. Одні (і це добре продемонструвала міжнародна теоретико-літературна конференція у Львівському національному університеті 14-15 травня 2003 року) песимістично, під національним оглядом, переконані в тому, що нові ефективні методології слід шукати тільки на постмодерному/постструктуральному Заході (оминаючи при цьому не лише вітчизняну літературознавчу спадщину, а й “забуваючи” про епістемологічну значущість непостмодерних інтерпретаційних теорій, таких, як онтологічна герменевтика, феноменологія, націоцентричний постколоніалізм, неотомістська критика тощо). Думка інших видається більш відповідною статусу українського науковця як людини, що творить національну гносеологічну культуру, бо не виключає, поруч із засвоєнням інокультурних теорій, пошук чи випрацювання іманентних українських методологій на основі власної національно-духовної традиції.

Власне пропедевтичним теоретико-методологічним спостереженням, що, на думку автора, дають вагомі підстави звернення до національної культури (вужче – літератури) як до фундаментального джерела іманентних українському метадискурсові методологій, і присвячена ця студія. Напрям пошуку значною мірою зумовлений наявним в автора літературознавчим досвідом, набутим в процесі осмислення практичних проблем сучасної науки про літературу. Окреме місце відводиться евристично значущому в даному контексті поняттю “літературна герменевтика”.

На вибір та обґрунтування тем можливих досліджень методологічного типу зазвичай впливає чимало факторів. Одні з них, скажімо, народжуються із прагнення збагнути часто імпліковані сенси хоча б таких художніх проблем: “химерне” слово “на сторожі” “малих отих рабов німих” у Тараса Шевченка; слово як “стилет”, вірші як “когорти” у Євгена Маланюка; поезія як “неповторність”, як “безсмертний доторк до душі”, а слово Чураївни як “голос України” у Ліни Костенко тощо. Інші випливають із обмірковування концептуальних положень провідних герменевтів, що стосуються, для прикладу, у Мартіна Гайдеґґера, сутності поезії як “встановлення істини”[1] чи “слова поета” як “тлумачення “голосу народу”[2].

У нашому випадку повинно бути і перше, і друге. Однак необхідно врахувати ще й третє, те, що можна окреслити як виклик часу, своєрідне веління новітньої культурно-історичної доби. Саме останній фактор впливає на виникнення достатніх, як видається, підстав для звернення до такого типу теоретичної теми, як пошук  іманентної для української культури методології та обґрунтування її актуальності.

Сутнісною рисою новітньої культурно-історичної ситуації є її постколоніальність. Саме за умов постімперського існування українського літературознавства особливої вагомості набуває настанова “молодим сучасним і майбутнім ученим” Леоніда Білецького: “…перш ніж наслідувати західноєвропейські ідеї, треба конче заглянути в нашу наукову скарбницю, яка ці ідеї перетворила своїм українським генієм чи талантом, видобула звідтам своєрідну українську ідейно-наукову іскру, яка, може, й краще освітила темряву наукової праці, котру молодше покоління ще не так добре знає”[3].

Ця настанова фактично спонукає до, по-перше, пошуку іманентних українській культурі методологічних моделей, а по-друге, верифікування ними запозичуваних інтерпретаційних стратегій. На жаль, в сучасному українському метадискурсі цією настановою доволі часто свідомо чи несвідомо нехтують, витворюючи екзегетичний дисбаланс, що призводить до виразних спотворень досліджуваних об’єктів (досить згадати, наприклад, аберовані образи Шевченка-“міфотворця” в Г.Грабовича та О.Забужко чи “периферійного” Франка у Я.Грицака), а це викликає обґрунтовану критику з боку значної частини науковців. Прикладом своєрідної квінтесенції критичних розмірковувань з цього приводу може бути слушне висловлювання Віталія Дончика: “Цілком зрозуміле прагнення долучитися до новітніх філософсько-естетичних ідей, “урівнятися з Європою” набуває надто прямолінійних форм, обертається нестримним бажанням геть усе “перенести” до нас і вільним чи невільним зневажанням особливостей національного розвитку”[4].

Окреслена вище настанова тим важливіша, що випливає, на наш погляд,  із найбільш сутнісної проблеми постімперської України, яку Микола Жулинський цілком вірно окреслив наступним чином: “Україна сьогодні стоїть перед великою і важливою проблемою: як відновити, як відтворити цілісну картину національного образу культури, як набути свою, національну, цивілізаційну ідентичність?”[5]. Саме таке розуміння, створює, на нашу думку, можливість правильного поставлення провідного завдання усій сучасній гуманітаристиці. Ідеться про витлумачення сенсу національного буття. При цьому буття взагалі, слідом за М.Гайдеґґером та європейською онтологічною традицією, витлумачуємо як основу сущого. Національне буття, таким чином, конкретизується в межах основи різновидів національного сущого.

Схожі розмірковування та породжувані ними висновки спонукали автора цих рядків, після початкових літературно-критичних окреслень художніх еманацій національної ідеї в межах літературних сильветок О.Ольжича та П.Скунця, до активних насамперед теоретико-літературних пошуків, оскільки видавалося, що саме у цій літературознавчій сфері озвучені масштабні проблеми можна не тільки поставити, а й належним чином вирішити. Наслідком цього, наприклад, стало кандидатське дослідження, присвячене феноменові художнього вираження національно-духовної ідентифікації (національної емпатії)[6], та низка інших, менших за обсягом праць, зосереджених, зокрема, довкола літературознавчих аспектів теорії національної ідентичності.

Однак навіть цей невеличкий досвід пошукової діяльності спонукає виснувати, що повноцінне вирішення осмислюваних теоретичних проблем, насамперед пов’язаних із випрацюванням новітніх за формою, але іманентних українській духовності методологій, котрі тільки і можуть дати істинні відповіді на ключове питання про сенс національного буття взагалі, є проблематичним (бо в багатьох аспектах непереконливим) у суто спекулятивних (абстрактно-теоретичних) розмислах. Це дає підстави змістити методичні акценти і припустити, що пріоритетною передумовою провадження дослідження поставлених проблем є не просто занурення в художньо-літературний дискурс, а занурення саме в діахронний історико-літературний масив як потужне джерело необхідної доказової бази.

Окреслена логіка гносеологічного пошуку безпосередньо детермінує потребу саме в таких історико-літературних темах, котрі мають виразний синтетичний характер, поєднуючи історичний і теоретичний аспекти.

Наступні міркування покликані дещо увиразнити епістемологічні параметри такого типу тем.

В умовах сучасного методологічного плюралізму дослідники (особливо молодшого покоління) часто нехтують аспектом національної іманентності (відповідно і національної трансформації) тих методологій, з якими працюють. При цьому інколи слушно покликаються на недостатню верифікованість українських інтерпретаційних стратегій у новітньому літературознавчому дискурсі. Як бачиться, це питання спірне. Але оскільки доказом у можливій дискусії навколо цієї проблеми не може бути голий (не підкріплений практикою) теоретичний постулат, вважаємо за потрібне виявити концептуальний практичний досвід, який би обґрунтовував вірогідну контрпозицію.

Через це у межах можливих досліджень з цієї проблематики методологічно доцільно шукати основу (фундамент) суто національного верифікаційного центру інтерпретаційних стратегій через вивчення феномену художнього витлумачення національного буття в межах виразно національних (національно заангажованих чи “тенденційних” (І.Франко)) і водночас високо естетичних літературних досвідів, чия національна тенденційність та естетичність досі науково обґрунтована численними вченими різних поколінь і сприймається як самоочевидний факт. Ідеться, для прикладу, про творчість Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Євгена Маланюка, Юрія Липи, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Василя Стуса, котрі (поруч з іншими письменниками) справедливо вважаються персональним втіленням вершинних здобутків національної культури і чия художня творчість охоплює понад півтора століття новочасової історії України, безпосередньо сягаючи наших днів.

Залучення зазначених творчих досвідів в якості базових видається тим більше виправданим, що істинність кожної літературознавчої теорії перевіряється чи повинна б перевірятися художньою практикою. Цей поетичний матеріал, окрім усього, дозволяє ще й чітко окреслити етапи становлення і характерні модифікації важливої для нас художньої інтерпретації національного буття. Так, наприклад, в елегії “Садок вишневий коло хати…” Т.Шевченко не тільки пропонує увазі реципієнта естетично досконалий мегаобраз українського села, він ще й витлумачує істину цього фундаментального елемента національного буття, підводячи читача до думки про самодостатність, внутрішню довершеність та гармонійність даного сущого.

Ще один момент. Здійснення запланованого виходу на базову іманентну українській духовності методологію, що могла б стати пріоритетним верифікаційним центром добору різних інтерпретацій, неможливе без опертя на методологію, гносеологічний потенціал якої уже віддавна вивірений в межах наукової традиції. Неможливе, оскільки художній спосіб висловлювання не містить термінологічної понятійної системи, котра одна може вважатися авторитетною метамовою для наукової свідомості. У зв’язку з цим варто зробити опорною методологією котрусь із апробованих інтерпретаційних стратегій. Мова може йти, скажімо, про герменевтику як універсальну загальногуманітарну теорію інтерпретації, особливо ж той її новітній різновид, який називають онтологічною (чи філософською) герменевтикою і який уособлюють насамперед імена М.Гайдеґґера та Г.-Ґ.Ґадамера. Саме ця верифікована герменевтична метамова, на нашу думку, дозволила б у правильному масштабі побачити сутнісні риси художньої інтерпретації національного буття та науково кодифікувати досліджуване явище.

Крім того, деякі авторські дослідження (як-от, “Національно-екзистенціальні передсудження як засіб подолання хибної інтерпретації” чи “Національно-екзистенціальна методологія: герменевтична актуалізація”) спонукають припускати, що саме онтологічні герменевти і особливо М.Гайдеґґер у філософії та науці утверджували (переважно імпліцитно) той спосіб мислення, котрий в українській культурі в силу об’єктивних та суб’єктивних причин міг зародитися та ефективно розвиватися в основному в художній формі, але зате переважно експліцитно.

Так, наприклад, уже згадувана думка М.Гайдеґґера про те, що “слово поета є тільки тлумаченням “голосу народу”, раз по раз актуалізується в “Кобзарі”, прикладом чого може бути хоча б такий уривок із “Тризни”:

И тот, кто мыслит без конца

О мыслях Канта, Галилея,

Космополита-мудреца,

И судит люди не жалея

Родного брата и отца;

Тот лжепророк! Его сужденья –

Полуидеи, полувздор!..[7]

Наступний момент. Оскільки спосіб побутування пізнавального художнього дискурсу (попри очевидну спільність генеральної мети) принципово відмінний від способу побутування дискурсу наукового, видається необхідним розглянути гносеологічний потенціал літературної творчості окреслених авторів крізь призму герменевтичної функції мистецтва слова. Михайло Наєнко у цьому зв’язку слушно зазначає: “Художня творчість, коріння й потреба якої закладені в нас самих, не буде життєвою без послідовної наукової уваги до неї. Література як вид художньої творчості – не виняток. Існуючи тривалий час у вигляді усної (фольклорної) традиції, вона водночас породжувала і судження про себе, які стали фундаментом науки, названої літературознавством. Як наслідок, літературна творчість, крім природного стану, набувала статусу осмисленого явища і ставала органічною частиною літературно-наукової системи, в якій обидві складові мають сенс лише остільки, оскільки взаємопов’язані між собою”[8]. У цьому зв’язку важливим видається введення та осмислення терміну “літературна герменевтика”, що доцільно зробити в інших роботах.

Така експлікація, сподіваємося, дозволить не лише системно вивчити історико-літературний аспект феномену художньої інтерпретації національного буття в поезії класиків української літератури, а й вийти (бодай в основних рисах) на теоретико-методологічну модель, імпліцитно закладену в окреслених творчих досвідах. Так, скажімо, одним із персонажів, котрий своїм мовленням репрезентує та формує (уже в читача) національно зорієнтовану систему мислення, виступає у Ліни Костенко образ мандрівного дяка в романі “Маруся Чурай”. Саме з національно-екзистенціальних позицій, з позицій, за М.Гайдеґґером,  “звершено-історичного тут-буття народу” дяк критикує звужене, абероване розуміння християнського мучеництва (святий – це лише той, хто втікав від життя, “спасаючи” власну душу):

І каже дяк: – Немає у нас ліри.

Та й розум за бодягу зачепивсь.

Сисой, Мардарій – мученики віри.

А Байда що, од віри одступивсь?

Аби слова, хоч бред второзаконія.

А що сильніше підпирає твердь –

молитва преподобного Антонія

чи Наливайка мученицька смерть?[9]

І тут ми підходимо до останнього моменту, оскільки таким чином дослідницьке коло повинно б замкнутися: історико-літературне вивчення літературної герменевтики обґрунтовано вивело б нас на вірний шлях витлумачення теоретико-літературних (методологічних) проблем, зокрема іманентної інтерпретаційної методології. Як показують окремі попередні роботи (скажімо, та ж “Національно-екзистенціальна методологія: герменевтична актуалізація”), ця іманентна українській культурі методологія мала б конкретизувати власні сутнісні риси в межах національно-екзистенціальної аналітики.

Тільки таким чином, на нашу думку, можна було б стверджувати, що виявлена система регулятивних принципів мислення (методологія) культивується виразно українським художнім досвідом/практикою (а тому є іманентною українській духовності) і лише вона формує сутнісно національну ідейну базу світогляду індивіда. Використовуючи її як верифікаційний центр/критерій, можна, з одного боку, розбудовувати новітні чи актуалізувати давні українські методології, а з іншого, продуктивно трансформувати (адаптуючи до вимог українського художнього дискурсу та наукового метадискурсу) різні інтерпретаційні стратегії, випрацювані у світі (враховуючи вербальну настанову Т.Шевченка: “І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”). Простежити основний масив інших конституюючих моментів генеральної гуманітарної проблеми сучасної України доцільно в різнопланових історичних та теоретичних літературознавчих дослідженнях.

Гадаємо, що поява саме такого типу літературознавчих досліджень дозволить, крім усього іншого, наблизити нас до концептуального завдання “поцейбічного буття” кожної людини, яке Ганс-Ґеорг Ґадамер формулює як “подолати відчуженість”[10]. Нам насамперед ідеться про подолання і звичайним читачем, і науковцем відчуження між собою та власною національною екзистенцією. Здається, саме до цього насамперед спонукає творчість класиків української літератури, інтерпретуючи українське буття.

Травень, листопад 2003р.


[1] Хайдеггер М. Исток художественного творения // Зарубежная эстетика и теория литературы XIX-XX вв. Трактаты, статьи, эссе. – М.: Издательcтво Москов­ского университета, 1987. – С.307.

[2] Гайдеґґер М. Гельдеорлін і сутність поезії // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. – Львів: Літопис,1996. – С.205.

[3] Білецький Л.Т. Основи української літературно-наукової критики / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М.М.Ільницький. – К.:Либідь,1998. – С.28-29.

[4] Дончик В. Про історію літератури, якої досі не було // Слово і час. – 2002. – № 4. – С.7.

[5] Жулинський М. Національна культура за умов формування нової суспільної солідарності в Україні // Сучасність. – 1997. – №1. – С.68.

[6] Див.: Іванишин П. Поезія Петра Скунця (Художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя). – Дрогобич: ВФ”Відродження”,2003. – 296с.

[7] Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. – К.:Наукова думка,1990. – Т.1. – С.162.

[8] Наєнко М.К. Історія українського літературознавства: Підручник. – К.: ВЦ “Академія”,2001. – С.20-21.

[9] Костенко Л.В. Маруся Чурай: Іст. роман у віршах. – К.:Рад. письменник,1979. – С.145.

[10] Ґадамер Г.-Ґ. Батьківщина і мова // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика / Вибрані твори / Пер. з нім. – К.:Юніверс,2001. – С.189.

Рубрики: Наука і національне буття