ІІІ Надзвичайний Великий Збір ОУН і проблеми осмислення опортуністинчих ідеологістичних тенденцій в ОУН 1940-1950-х рр.

Олег Баган

керівник Науково-ідеологічного центру

ім. Д. Донцова

 

ІІІ Надзвичайний Великий Збір ОУН і проблеми осмислення опортуністинчих ідеологістичних тенденцій в ОУН 1940-1950-х рр.

 

Проблема історичної оцінки, ідеологічних та політичних інтерпретацій постанов та результатів ІІІ Надзвичайного Збору ОУН є однією з найскладніших в історії ОУН і націоналістичного руху загалом. До сьогодні навіть важко пояснити до кінця, як так сталося, що в Організації яскраво правого та ідеалістичного спрямування були прийняті кардинально нові, матеріалістичні за духом, ідеологічні принципи, і водночас, чому цю проблему здебільшого обминали провідні теоретики та ідеологи ОУН, оминають теперішні історики націоналізму. Відкрито і розлого відмовилися обговорити цю проблему С. Бандера, Я. Стецько, С. Ленкавський, які тривалі строки очолювали ОУН в діаспорі після 1945 р. і які залишили велику теоретичну спадщину; її широко не обговорювали на всіх наступних Великих Зборах ОУН; цю проблему обминали відомі оунівські діаспорні історики, такі, як П. Мірчук, М. Климишин, С. Галамай, В. Косик та ін.; її уникають здебільшого сучасні історики ОУН і УПА. Чому?

На сьогодні перед нами вимальовуються такі причини замовчування, нерозуміння й уникання цієї проблеми:

1) Історичні умови організації та проведення ІІІ НВЗ ОУН були надто складними, заплутаними і своєрідними, настільки, що довго їх до кінця не могли зрозуміти всі, хто пробував критично поглянути на цю віхову подію.

2) Авторитет ОУН, героїчна боротьба УПА були настільки великими, значущими, навіть містифікованими для людей післявоєнного часу, що емоційно й психологічно «не підпускали» їх до глибшого аналізу історичної ситуації та ідеологічної проблематики довкола підсумків ІІІ НВЗ ОУН.

3) Після 1945 р. ідеологічний розвиток ОУН набув кількох мінусових характеристик: він сповільнився, не було навіть якісних ідеологічних журналів, які б належно фахово й широко окреслювали філософську проблематику, яка постала перед націоналізмом в 2-й половині ХХ ст.; він почав зазнавати щораз сильніших «підривних» та ціннісних впливів з боку ліберально-демократичної ідеології; він збився з часом на самоповторювання та трафаретність постанов Великих Зборів ОУН, які вже не відчували до кінця цивілізаційних змін на планеті і ніби замикалися від них за «законом равлика»,  консервуючи старі ідеологічні принципи, злегка припудрені фразеологією демократизму та гуманізму, паралельно втративши бачення великих ідей європейського консерватизму, на яких, власне, постав український націоналізм у 1920-і рр.; провідні ідейні лідери та інтелектуали ОУН, ті ж С. Бандера, Я. Стецько, С. Ленкавський, зосередилися на політичній проблематиці для ОУН, яка була тоді набагато пекучішою за філософську.

Дійшло, правда, до V Конференції ОУН 1950 р., на якій критично розглядалися положення ІІІ НВЗ ОУН, але ця критика, принаймні офіційно, була дуже обережною, фрагментарною, поверховою [12]. Вона не розкопувала тих пластів світоглядно-ціннісної еволюції членів Організації, яка відбулася за роки Другої Світової війни, від 1939 р., коли в бурхливих, страшних, руйнівних суспільно-політичних умовах до лав ОУН прийшли десятки тисяч різних людей, часто ідеологічно належно не підготовлених, хоч і сильних духом і героїчних. Щоб зрозуміти прірву, яка розділяла комплекс ідей та ідеалів провідного членства ОУН кінця 1930-х і оунівців 1943 р., досить зіставити тематику, проблематику й філософію, наприклад, етапної ідеологічної праці Дмитра Мирона-«Орлика» «Ідея і чин України» 1940р. із духом положень ІІІ НВЗ ОУН 1943 р.

Проте була одна людина, яка відважилася на кардинальну критику постанов ІІІ НВЗ ОУН і на цілковите відкидання їх як прикладу опортунізму, втрати орієнтацій та засліпленої орієнтації на ліву філософську (матеріалістичну) систему вартощів. Це був батько українського вольового націоналізму Дмитро Донцов. Нам не відомо про його перші реакції на постанови ІІІ НВЗ відразу у 1943-у, 1944-у та 1945-у роках. Однак після війни Д. Донцов був категоричним: постанови ІІІ Збору несуть в собі весь той ментальний, світоглядний, ціннісний намул опортунізму, який стався в перші бурхливі роки Світової війни. Ці думки Д. Донцова розкидані у великій кількості статей, які він безперервно друкував у еміграційній пресі і потребують сьогодні окремої систематизації та вивчення [4]. Тут ми лише узагальнимо наступне. Д. Донцов побачив у положеннях ІІІ НВЗ ОУН 1943 р. вияв тієї великої морально-психологічної основи української нації, яка називається рутено-народництво. Це той дух провансальської сентиментальності, лоялізму, добродушності, довірливості та пацифізму, який вирував у всіх верствах і політичних таборах українства протягом усього ХІХ ст. і який постійно перешкоджав витворенню в українському політикумі справді ідеалістичних, героїчних, волюнтаристських й елітарних середовищ. Д. Донцов побачив, що ОУН в іпостасі її нових ідеологів – передусім Петра Федуна-«Полтави» і Осипа Дяківа-«Горнового» та ін. – набулася духу соціалізму, з яким боролася, втягнулася в матеріалістичн-гуманістичну систему цінностей, які мимоволі їй нав’язували ті десятки тисяч скомунізованих українців Наддніпрянщини, яких ОУН зустрічала у своїх походах на схід і на південь української землі. Д. Донцов вважав, що ті основоположні ідеї націоналізму, які були до того ж чудово теоретично розпрацьовані провідними ідеологами 1920-1930-х рр. (Д. Андрієвський, О. Бабій, Р.Бжеський, О. Бойдуник, Ю. Вассиян, М.Кушнір, Ю.Липа, В.Мартинець, О.Ольжич,  Є. Онацький, З.Пеленський, М. Сціборський, О.Чемеринський (Я.Оршан) та ін.), а це: Традиціоналізм, Містицизм, Ірраціоналізм, Волюнтаризм, Елітаризм, Релігійність, Романтизм, Героїзм та ін. – повинні залишатися як орієнтири для націоналістичного руху. При чому, непорушні орієнтири. Д. Донцов бачив, як хвиля переможного демократизму заливала Західний світ, і в тій хвилі на європейську людину виливалися ліберальні догми атеїзму, релятивізму, скептицизму, раціоналізму, прагматизму, тощо. І цій хвилі не спроможна була протистояти генерація націоналістів, яка опинилася на еміграції, постійно втрачаючи свою ідеологічну твердість. Тому він до кінця свого життя безстрашно кидався на всі можливі ідейні підступи лівих, ліберальних, анархістських середовищ, які безнастанно накочувалися на націоналістичний табір. Його ідейна боротьба із світовим матеріалізмом є подиву гідною, небаченою в інших культурах і є нині прикладом найвищого служіння Національній Ідеї. Спадщина Д. Донцова, відтак, є унікальним явищем в історії правоконсервативної думки світу і нашою українською гордістю перед світом.

Д. Донцов, за великим рахунком, залишився сам у такому категоричному і войовничому запереченні тенденції демократизації в ОУН, хоча йому, безумовно, вдалося створити значне середовище у вищих ешелонах ОУН на еміграції, яке зуміло відстояти головні ідеологічні постулати ідеалістичного націоналізму в програмних документах ОУН. Останнім спалахом його ідейної боротьби можна вважати журнал «Клич нації», який виходив протягом 1970-1973 рр. за участі Д. Донцова у колі його однодумців (О.Рудий, Р.Жарський, Б.Вітошинський та ін.).

Однак у центр нашого дослідження ми покладемо думки С. Бандери, який все-таки не був збоку від Організації, як Д. Донцов, що позиціонував себе як «вільний мислитель», а очолював її і вів у її рамках завзяті ідеологічні дискусії.

Як ми вже зазначили, С. Бандера, як і більшість провідного членства ОУН, здебільшого уникав прямої критики ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН, але теоретично осмислював його хибні інтенції. Цілу низку цікавих думок С. Бандери на теми внутрішніх ідеологічних протиборств, помилок і переосмислень зустрічаємо в його етапній праці «Українська Національна Революція, а не тільки протирежимний резистанс» (1950). У ній він критикував позицію та ідеологічні впливи Української революційно-демократичної партії (УРДП), створеної відомим письменником І. Багряним на еміграції, на ідейній основі демократизму та соціалізму, і в надії, що скомунізоване українське суспільство в СРСР тільки такі ідеї в змозі буде прийняти. Висловлені тут критичні думки С. Бандери цілком накладаються на той спосіб мислення, з яким група чільних націоналістів у 1942-1943 рр. підійшла до створення нової програми ОУН на ІІІ НВЗ у серпні 1943 р. Головними авторами нової програми, як про це говорять різноманітні документи  –  протоколи допитів учасників Збору, їхні спогади, тощо [8], були Дарія Ребет, Михайло Степаняк, Омелян Логуш, Яків Бусел, Йосип Позичанюк, Валя Горбач-Горбатенко, Василь Кук, Мирослав Прокоп, Дмитро Маївський. Вартує зауважити, що більшість із названих авторів щойно повернулися із Наддніпрянської України, а деякі (Й. Позичанюк, В. Горбатенко) були уродженцями Наддніпрянщини, і всі разом виражали настрій, що треба порозумітися із «скомунізованим поколінням». Додамо, що учасниками Збору були ще три наддніпрянці  –   К.Осьмак, В.Потішко та І.Вовчук, які також схилялися до соціалістичних поглядів в дусі свого ідейно-політичного походження як вихідці із традиції УНР.

Отже, С. Бандера так загально характеризує суспільно-політичну ситуацію напередодні ІІІ НВЗ ОУН: «У 1941-1943 роках, мовляв, виявилося, що на Осередніх і Східних Українських землях ідеологія і програма українського націоналізму та його концепція української національної революції – несприємливі. За двадцять літ панування большевизму в Україні сталися такі зміни в суспільно-політичному думанні широких мас українського народу, що світогляд, ідейно-програмові цілі марксо-большевизму в теорії знайшли загальне визнання, прийнялися як правильні, найпоступовіші, а весь найкращий, найактивніший елемент середнього й молодого покоління, вихований на большевицькій ідеології, є з переконання ідейно-комуністичний. Все незадоволення – ґрунт для мобілізації мас до революційної боротьби – серед подавляючої більшости народу йде не по лінії принципового заперечення комунізму, його цілей і основних засад, а по лінії заперечення тільки актуальної практики большевицького режиму, що стоїть у повній протилежности до «приємливих, шляхетних» ідей теоретичного комунізму. В площині національно-політичної свідомости і таких же прагнень в масі українського народу нема тепер принципового глибокого заперечення самої істоти імперіалізму й духу Москви, яка намагається задушити духову культуру, національно-державну й суспільно-економічну самобутність української нації. Відчуття й освідомлення того, національний інстинкт ніби вже притуплені. Існує лише заперечення суспільно-економічного визиску, економічного упослідження України й терористичного тоталітаризму большевицького режиму» [2, с. 133-134].

Зауважимо, що саме так думали сотні, можливо, навіть тисячі тих оунівців, які у 1941 р. подалися на схід розбудовувати структури проголошеної Актом від 30 червня 1941 р. Української Держави і підпільну мережу ОУН. У багатьох спогадах, документальних звітах є безліч свідчень, що націоналісти були вражені тим морально-психологічним станом українського суспільства на Наддніпрянщині: загальна пригніченість, катастрофічна втрата національної гідності і честі, жахливий соціальний пауперизм, настрої примітивного соціального споживацтва і меркантилізму, цілковитий атеїзм. Той жахливий у своїх наслідках суспільний експеримент, який проробили з українською нацією у 1920-1930-і рр. російські комуністи, виявився, справді, демонічним за своїм руїнництвом і брутальністю. Відбулася найстрашніша регресивна модифікація української нації за всю її історію: большевикам вдалося витворити, масово винищивши українську інтелігенцію, не тільки особливо агресивний тип малороса, а й тип нового соціального плебея – рабськи покірного, абсолютно бездуховного, вульгарного, аморального і цинічного, перейнятого тільки інстинктом елементарного виживання. По-суті, це вже була не нація, а якесь безлике, аморфне, російськомовне місиво деетнізованих елементів, які, до слова, творять і сучасну основу нашої олігархічно-охлократичної України. Національна свідомість тліла тільки серед нечисельних недобитків інтелігенції, у віддалених, недоруйнованих колективізацією, селах, у провінційних містечках, серед різних тендітних верств заляканих терором людей. І хоча навіть в цих умовах ОУН зуміла розбудувати свою підпільну мережу аж до Кубані і до Криму, у провідних оунівців збереглося відчуття того, що в такому соціальному середовищі треба діяти якось по-інакшому і це відчуття вони принесли в Західну Україну, відступаючи з наближенням німецько-совєтського фронту у 1943 р.

С. Бандера продовжує свій аналіз: «Тому боротьба за визволення України, щоб залучити до активної участи широкі маси, а передусім динамічний, здатний до революції молодий елемент, – мусить нібито бути в цілій постановці, отже, і в програмово-концепційній, пристосована до тих даних, мусить завернути з націоналістичного шляху на шлях тільки протирежимної боротьби. Боротьбу за повалення большевицького поневолення України годі сперти в основі на національно свідомий, рішуче протимосковський і протибольшевицький елемент, бо такого, буцімто, в Україні дуже мало. Її треба сперти на все, що наставлене проти самого режиму, проти існуючого стану. І в тому треба розраховувати … на тих. хто є за комунізм, за його здійснення, а ворожо ставиться до режиму й його практики за «зраду комунізму». Замість «непопулярного» заперечення цілости большевизму, треба визнати за позитивні «здобутки жовтневої (тобто большевицької) революції» і виступити в ролі їхніх захисників перед режимом, який їх зрадив» [2, с. 134]. Якщо ми зіставимо філософію постанов ІІІ НВЗ ОУН із програмними положеннями ІІ ВЗ ОУН 1941 р., то легко відчуємо світоглядну прірву, яка їх розділяє. Тож логіка провідного членства ОУН йшла в описаному С. Бандерою напрямку мислення.

Далі С. Бандера загострює проблему: «Отже, це вже не проблеми політичної тактики на окремих відтинках, в праці серед деяких середовищ, а тільки питання власної, основної програми. Мовляв, нам треба саме такі основні положення прийняти за головні лінії і на них будувати все. Відповідно до того треба відкинути дотогочасні, «вже пережиті» засади українського націоналізму, викоренити їх у власних рядах, змінити свою ідеологію і програму» [2, с. 134]. І тут же Провідник робив такі два категоричні висновки, які відповідали його характерові принципового мислення:

1) «Сама діягноза політичного ґрунту на ОСУЗ (Осередньо-Східних Українських Землях – О. Б.), яка служила за вихідну для даної концепції, базується на неправильній оцінці ґрунту, національної свідомости, політичного наставлення народних мас і революційних, динамічних елементів. Вона заперечує націоналістичну визвольну концепцію, достатню живучість і динаміку природних націоналістичних потенцій в українському народі та спроможність ідеології українського революційного націоналізму захопити народ, підняти його на боротьбу за «бути чи не бути»… [2, с. 134].

2) «В осередку організування визвольної революції треба ставити  кристалізацію, удосконалення і поширення серед мас націоналістичної ідеології [виділення наше – О. Б.], програми, визвольної концепції та підбирання, вирощування і формування на тій базі власної сили, її підстави – кадрів непохитних визнавців і борців» [2, с.134].

У цій студії, яку можна вважати за одну із віхових, класичних праць в розвитку ідеології українського націоналізму, С. Бандера теоретично розпрацьовує дві абсолютні засади, які мають залишитися навічно в практиці українського націоналізму. Він розвиває тезу про два напрямки і два види ідейно-пропагандивної роботи – внутрішній, основний, і зовнішній, тактичний, змінний, який кожного разу використовується по-різному, залежно від кожної конкретної політико-історичної ситуації. Ось як він визначає принципи першого напрямку: «Процес збирання, плекання, формування і вирощування власної сили визвольної революції мусить відбуватися на правильних засадах українського революційного націоналізму, на його ідеологічних програмових істинах. Тому супроти власних рядів, перед українським народом мусять бути належно поширювані й висвітлені наші цілі, наша ідеологія і програма, наша визвольна концепція в цілій своїй суті, повністю. Наші основні засади мусять бути не тільки збережені й розвинені, але й з’ясовані у власному середовищі [виділення наше – О. Б.] в повній чистоті, без жодних викривлень під впливом різних тактичних міркувань. Тільки на такій підставі, в такому дусі можна формувати ряди борців за визволення, які не піддадуться жодним атакам ворога. Тільки поставивши перед українським народом цілком ясні, чисті, безкомпромісові цілі визвольної національної революції, можна повести його на найтяжчу боротьбу [виділення наше – О. Б.], яка вимагає незмірних жертв і яка єдина може принести волю нації» [2, с. 136].

Ось думка щодо другого, зовнішнього, принципу: «Натомість в усій політичній, пропагандивній праці на чужому ґрунті і супроти чужого середовища лише моменти тактичної доцільности вирішують про те, як треба підходити, які відтінки й цілі визвольної боротьби та в якому насвітленні їх треба підносити. Тільки частина цілей нашої визвольної боротьби відповідає прагненням сторонніх чинників, чужих народів і деяких елементів, які – волею чи неволею – є складовими частинами чи знаряддям ворожої сили… Для здобуття прихильности і співдії чужих сил, а також саме для ідейно-моральної демобілізації у ворожому таборі треба підбирати й висувати такі з-поміж наших гасел, які переконливо й притягаючи промовляють до тих чужих елементів. Натомість, якщо б ставити як програмові цілі для власного табору, перед українським народом тільки ті гасла, обмежитися лише на них, – то це, замість мобілізувати, лише вносило б баламутство, розгублення» [виділення наше  –  О.Б.] [2, с. 136-137].

Тепер прокоментуємо ці думки С. Бандери у проекції на оцінку постанов ІІІ НВЗ ОУН 1943 р. Та група із керівного членства ОУН, яка писала постанови ІІІ НВЗ і внесла до офіційної програми ОУН ідеологічні положення, пройняті ідеалами демо-лібералізму та соціалізму, допустилася стратегічної помилки, яку чітко окреслив С. Бандера: замість того, щоб створити дві частини програмових положень – одну, внутрішню, для збереження, розвитку і поглиблення органічних ідей українського вольового націоналізму і другу, зовнішню, для проведення тимчасової пропагандивної роботи серед цілковито денаціоналізованого і скомунізованого населення Наддніпрянської України, – воно пішло на принципову видозміну, переінакшення ідей українського націоналізму в офіційних програмових документах. Так, націоналізм втратив свої визначальні ідеологічні ознаки: релігійність, містичність, традиціоналізм, волюнтаризм, елітаризм, романтизм, ірраціоналізм, тощо. Замість програми наступу ОУН отримала програму пристосування, а це був відхід від головної і первинної засади націоналізму – революційності, засади, яка й зробила ОУН тим, чим вона була для української нації впродовж усього міжвоєнного періоду – орденом-авангардом безкомпромісної, героїчної, жертовної боротьби за права та ідеали української нації. ОУН вперше від 1920 р., коли була заснована УВО як перша націоналістична організація революційного типу і своєрідна матір ОУН, відмовилася від принципу творення в своєму середовищі атмосфери емоційно-настроєвого горіння во ім’я вищих ідеалів національної свободи і перейшла до творення моральної атмосфери вичікування. Так вперше у свідомість членства ОУН було вкинено думку, що від гострої і жертовної боротьби можна відмовитися, можна обійти її і почати шукати різні шляхи полегшення і пом’якшення націоналістичної войовничості. Тож закономірно, що саме програмні звернення ІІІ НВЗ, його непродумані до кінця теоретичні тези, настрої стали тією живильною основою, з якої пішли опортуністичні, розкладові тенденції в націоналістичному русі. Саме до тез ІІІ НВЗ будуть пізніше, після 1945 р., апелювати нові розкольники – т. зв. «двійкарі» (З. Матла і Л. Ребет та їхні послідовники), – які рішуче будуть пробувати перевести ОУН на ліберальні ідеологічні рейки.

У праці «Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс» С. Бандера висловив ще одну дуже важливу теоретичну тезу – проти матеріалізму як світогляду, а саме цей світогляд проглядає в положеннях ІІІ НВЗ. Так він писав: «При глибшій застанові можна переконатися, що найбільше лиха в українському політичному житті, найбільше внутрішніх суперечностей та шкідництва для визвольних змагань походить з матеріалістичного світогляду, з чужих, соціалістичних ідеологій і концепцій та з хиб одиниць і цілих гуртів. Український націоналістичний рух не приймає жодної з філософських систем, створених чужинецькими мислителями, не займається ними. При тому ж для українського націоналізму є притаманний український світогляд, що є витвором українського духу, природи і цілого українського народу, посталий на базі загальнохристиянського світогляду. Він не створений одним мислителем чи якимось науковим напрямком, не вкладений науково у філософську систему, але виразно віддзеркалений і діючий в усьому житті й творчости української нації та української людини як упорядкована, гармонійна і завершена система вартостей, яка виросла органічно. Український світогляд є християнський» [2, с. 140].

Вже після V Конференції ОУН 1950 р., яка критично оцінила деякі положення ІІІ НВЗ ОУН 1943 р. і усунула їх із програми ОУН, Ярослав Стецько категорично наголошував у статті «На позиціях воюючої України»: «Як раніше ОУН корегувала деякі перестарілі положення ІІ-го Великого Збору, так і зараз, на основі здобутого досвіду, корегує в дусі антиматеріалістичних інтенцій устійнення ІІІ НВЗ ОУН, елімінуючи все чуже, навіяне, хвилеве»[15, c.427]. Тобто він чітко розумів, що допущені на ІІІ НВЗ ОУН помилки були чимось неорганічним, нетрадиційним і тимчасовим для ОУН. Натомість якраз ворожі до націоналізму сучасні українські історики, прикриваючись позою «об’єктивних позитивістів», вдають, що не знають про переоцінку постанов ІІІ НВЗ ОУН і видають їх за «вирішальні» та «кінцеві» і цим нав’язують сучасникові фальшиве уявлення, ніби ОУН насправді ідейно еволюціонувала до ліберальності і навіть вліво. Цим вони зручно досягають ще й ефекту дискредитації ОУН.

Тепер проаналізуємо, хто ж саме був у числі авторів постанов ІІІ НВЗ ОУН 1943 р.

Дарія Ребет (1913-1992 )  – народилася в Кіцмані (Буковина), походила із галицької священницької родини. Дівоче прізвище Цісик. Працювала, після університетських юридичних студій у Львові і Любліні, в Стрийській окрузі ОУН. Вийшла заміж за Лева Ребета (1912-1957) – провідника Крайової Екзекутиви ОУН на Західній Україні у 1935-1939 рр., публіциста й теоретика націоналізму. Ще у кінці 1930-х рр. до Л. Ребета були суттєві претензії як до Крайового провідника за стагнацію націоналістичного руху, тактичні провали та розконспіровування членства, проти нього виступили такі авторитетні лідери, як Я. Стецько, Д.Грицай, І. Равлик, З.Коссак, Р.Шухевич [10, c.29]. Його, всупереч волі частини керівного членства ОУН, призначив Крайовим Провідником особисто Ярослав Барановський, до якого, як відомо, натоді вже були суттєві підозри і недовіра і який, власне, згодом призвів своєю поведінкою до розколу в ОУН 1940 р. У 1940 р. Л. Ребет постав перед спеціальним судом ОУН, на якому Р. Шухевич звинувачував його за серйозні провали, шкідництво Організації й інтриганство; В. Кук звинувачував його у співпраці з польською поліцією, через що загинули відважні оунівці, в т. ч. брат В. Кука Ілярій. Однак початок Світової війни і розкол в ОУН об’єктивно відволікли увагу від Л. Ребета, а той разом з дружиною поспішно підтримали новий Революційний Провід ОУН на чолі з С. Бандерою [9, с. 157], хоча тоді постійно вели агітацію в частих дебатах за демократизацію ОУН [10, с.41]. Згодом Л. Ребет увійшов до Державного Правління проголошеної незалежної України (липень 1941 р.), але чомусь не виконав доручення підготувати проект тексту проголошення відновленої держави і її конституцію. Потім він не виконав рішення голови ДП Я. Стецька реорганізувати цю структуру і перейти у підпілля [9, с. 157]. Однак усе це йому у вихорі воєнних подій чомусь простили. Його особисто критикував С. Бандера і в ув’язенні, і після виходу на свободу. У 1940-і рр. Л. Ребет був одним із чільних агітаторів за перехід ОУН на «демократичні рейки». Можна думати, що він був і під впливом т.зв. групи І.Мітринги   –   оунівців, які захопилися лівими ідеями (Б.Левицький, І.Ревак, М.Турчманович та ін.). (Іван Мітринга (1907-1943)  –  працював у закордонному Проводі ОУН, виступав як публіцист, автор гасла «Свобода народам, свобода людині!»; пробував перевести ОУН на рейки соціалізму; у 1941 р. створив свою Революційну партію робітників і селян, редагував газету «Земля і воля», загинув у боях із совєтськими партизанами як учасник «Поліської січі»).

У 1944 р. Л.Ребет увійшов до структур УГВР і за її дорученням виїхав за кордон. Від 1945 р. вів лінію на окрему позицію Закордонних частин ОУН, що стало передвісництвом нового розколу в Організації. У 1948 р. саме Л. Ребет очолив бунт проти «авторитаризму С. Бандери» та «тоталітаристських ідей» в ОУН. Тоді його підтримали З. Матла, М. Лебедь, М. Прокоп та ін. Так зародилася опортуністична, насправді ліберальна за світоглядом, лінія в ОУН, яка отримала назву «двійкарство» (від «двійки» – двох членів ОУН – Л. Ребета і З. Матли, які оголосили про свою опозицію до Організації). У 1954 р. Л. Ребет організував провокацію проти ОУН і особисто проти С. Бандери: він офіційно подав фальшивий документ «Воля Батьківщини» – нібито звернення Проводу ОУН в Україні до ОУН за кордоном із закликом звільнити С. Бандеру з посади Провідника за те, що той відійшов від постанов ІІІ НВЗ ОУН [9, с. 162]. При цьому Л. Ребет залучав до співпраці у своїй ідеологічній боротьбі з Проводом ОУН за кордоном націонал-комуністів із середовища партії І. Багряного УРДП, зокрема Івана Майстренка і Бориса Левицького, які відверто ненавиділи націоналістів, критикував націоналістичну ідеологію за волюнтаризм та ірраціоналізм, протиставляв, часто перекручуючи їхні думки, нових ідеологів ОУН П. Федуна-«Полтаву» і О. Дяківа-«Горнового» традиціоналістським ідеям ОУН, позиції Д. Донцова [9, с. 160]. П. Мірчук оцінював лінію Л. Ребета так: «Двійка» продовжувала свою дію як «ОУН (з)». Зведена провокаторами на манівці лівизни, бо в препарованих спецами НКВД «листах з Батьківщини» було подано, що ОУН в Україні переставилась на позиції соціялізму, пішла далі шляхом лівизни, мішанки соціялізму з націонал-комунізмом» [9, с. 166].

Відомий історик ОУН так пояснював можливі причини, чому Л. Ребет потрапив у пастки совєтського НКВД: «Існує дві теорії. Перша: Ребет став сліпим знаряддям КГБ. Неприродно жадібний почестей і влади, вроджений інтриган, засліплений ненавистю до популярности Бандери, Ребет несвідомо … виконував плани КГБ. Друга: Ребет попав у Відні на початку 1945 р. в руки КГБ і, маючи до вибору йти з дружиною і маленькою дитиною на Сибір … або їхати свобідно з родиною на Захід, зобов’язавшись виконувати доручення КГБ; Ребет вибрав друге…» [9, с.167]. Саме «двійкарі» найактивніше, найпослідовніше виступали за демократизацію ОУН, за її повний відхід від ідейної спадщини вольового націоналізму, від творчих інтенцій Д. Донцова. Згодом «двійкарі» створили у 1956 р. окрему ОУНз (за кордоном), яка цілком перейшла на ліберальну програму дій і стала підґрунтям для створення протинаціоналістичної системи впливів у діаспорі. ОУНз відкрито співпрацювала з владою США, контррозвідкою і контррозвідками інших великих держав Заходу, насамперед Канади і Великої Британії. За це члени ОУНз отримали підтримку на всіх рівнях при просуванні на впливові, академічні та медійні посади. Головним їхнім завданням було розвивати ліберальну свідомість серед молодшого покоління української діаспори, впливати на український дисидентський рух в СРСР, маргіналізувати впливи ОУН С. Бандери.

Дарія Ребет в усьому підтримувала свого чоловіка. Її вважають головною провідницею «демократизаторських» ідей в середовищі ОУН ще від кінця 1930-х рр. Взяла участь у ІІІ НВЗ ОУН і, як свідчать протоколи Збору, була головним концептуалістом його постанов. У 1944 р. її вже сприймали як ідейну лідерку, вона стала одним із ініціаторів створення УГВР, увійшла до Президії УГВР і надалі забезпечувала в цій структурі тверду лінію на «демократизацію», критику волюнтаристських ідеологічних засад ОУН. Очевидно, її великою заслугою стало те, що структура УГВР поволі перейшла в опозицію до ОУН. Сама Дарія Ребет писала з цього приводу: «…ОУН була саме після відбуття ІІІ Надзвичайного Великого Збору, що являв собою докорінний злам в еволюції політичних поглядів на позиції програмової та структурної демократизації. Довелося тільки практично здійснити від монопартійного моделю суспільства, практично зректися неподільної влади у революційно-визвольному русі; визнати УПА всенародною військовою силою без партійного диктату…» [14, с.73]  Саме Д.Ребет вивела на чільні позиції як нового ідеолога Петра Федуна-«Полтаву» [10, с.51], який взявся писати в дусі метеріалізму, щоб бути сприйнятливим для «східняків». Від 1956 р. вона приєдналася до ОУНз, стала одним з лідерів лібералізації середовища націоналістів в діаспорі. Була членом редколегій впливових часописів: «Сучасна Україна», «Український самостійник», «Сучасність». Брала активну участь в організації жіночого руху діаспори.

Михайло Степаняк (1905-1967) – народився в с. Дзвиняч (Богородчанський р-н Івано-Франківської обл.). Закінчив Львівський університет за фахом правника. Ще в студентські роки захопився комуністичними ідеями, став членом КПЗУ, «Сельробу». Від 1935 р. мав адвокатську контору в м. Бережани. У 1939 р. пішов на співпрацю із совєтською владою, був навіть секретарем Бережанської міської ради. У 1940 р. М. Степаняк прийняв пропозицію оунівців Г. Голяша і Л. Зацного, які прибули із Кракова, допомагати ОУН як кваліфікований юрист. Перейшов у підпілля. Дуже швидко здобув довіру вищого керівництва ОУН. Підготував проект Української Самостійної Соборної Держави (своєрідну конституцію). У 1941 р. увійшов до Української Національної Ради, з проголошенням самостійної України 30 червня 1941 р. був заступником Л. Ребета і помічником М.Лебедя, що дало йому підстави для росту в Організації. Був навіть Крайовим Провідником на ЗУЗ у 1941-1943 рр., коли більшість провідних діячів Організації або були арештовані, або воювали. Брав участь у І, ІІ, ІІІ Конференціях ОУН, у ІІІ НВЗ ОУН, де відіграв особливу роль , в т. ч. при створенні програмних документів Збору. Був вибраний членом Головної Ради ОУН. Ще на ІІІ Конференції ОУН (17-21.02.1943) М. Степаняк пропонував всю бойову силу Організації спрямувати проти німецьких окупантів і не воювати проти совєтських партизанів із наближенням німецько-совєтського фронту; запропонував змінити назву ОУН, бо, мовляв, слово «націоналіст» означає «фашист». Критикував ідеологію Д. Донцова. У червні 1944 р. М. Степаняк разом із В. Куком і Я. Буселом створив на Волині Народно-визвольну революційну організацію (НВРО), яка виявила самостійність і навіть опозиційність до ОУН. Правда, до конфлікту не дійшло. У липні 1944 р. М. Степаняк був тяжко поранений совєтськими партизанами і захоплений у полон. Це був перший оунівець такого високого рангу, який потрапив до рук МГБ, і його використали по-повні: М. Степаняк пішов на співпрацю із слідством (формально його засудили до смертної кари у 1947 р.). Його інформацію використовували для боротьби із оунівським підпіллям, зокрема він дуже негативно характеризував Р. Шухевича як «фашиста», волюнтариста, «терориста» [3]. Після 1947 р. М. Степаняк відбув на заслання в Казахстан. Амністований у 1961 р. Виступав у пресі із засудженням своєї участі в ОУН. Повернувся до рідного села, де і помер.

Василь Кук (1913-2007) – народився в м. Красне (Буський р-н Львівської обл.). Від 1929 р. став членом Юнацтва ОУН. Вчився в Люблінському Католицькому університеті. Кілька разів арештовувався польською владою. Очолював Провід ОУН Золочівського повіту. Керував підпільною друкарнею ОУН «Мандоліна» на Підгаєччині. У 1940 р. переїхав до Кракова, організовував зв’язкову роботу. Тоді зблизився з Р. Шухевичем. Увійшов до Проводу ОУН після ІІ Великого Збору 1946 р., очолив організаційну референтуру. Організував і керував Центральним Штабом похідних груп ОУН, які вирушали на терени України. Очолив прохідну групу ОУН до Києва з метою проголошення незалежності України, але був заарештований німцями. Зміг втекти разом із Д. Мироном-Орликом. Навесні 1942 р. В. Кук керував Проводом ОУН на південно-східних землях. Навесні 1943 р. очолив УПА-Південь. Був відмінним конспіратором, організатором і це цінували в Проводі, це забезпечило йому 2-е місце після Р.Шухевича. На ІІІ Конференції ОУН зблизився із М. Степаняком і підтримав його план боротьби тільки проти німецьких окупантів, але цю версію дій не підтримала більшість учасників Конференції на чолі з Р. Шухевичем. Командував багатьма діями УПА на Волині. Разом із М. Степаняком спробував організувати опозицію до Проводу ОУН, створивши Народно-визвольну революційну організацію. Від 1947 р. довго був заступником Р. Шухевича, а після його смерті у 1950 р. став Головою Проводу ОУН в Україні (Провід ОУН за кордоном тоді очолював С. Бандера), Головним Командиром УПА, Головою Секретаріату УГВР. Заарештований совєтськими органами у 1954 р. через зраду провокатора (М. Примаса). Через деякий час пішов на співпрацю із КДБ. Давав викривальні свідчення проти УПА, радив КДБ щодо можливих деструктивних дій проти ОУН на еміграції і т. ін.[8, с.147-363]

Яків Бусел (1912-1945) – народився в с. Митава біля Риги (або під Вільнюсом, за іншими відомостями). Вчився у 1932-1933 рр. у Львівському університеті. Як оунівець діяв на Рівненщині, де кілька разів арештовувався за підпільну роботу. Організаційний референт Крайового Проводу Північно-Західних Українських Земель (ПЗУЗ) у 1936-1937 рр. У 1939 р. виїхав на еміграцію до Кракова. Учасник ІІ ВЗ ОУН 1941 р. Протягом 1941-1944 рр. очолював політико-пропагандивний осередок ОУН на ПЗУЗ; редагував видання: «Інформатор», «Вісті з фронту УПА», «До зброї». На ІІІ НВЗ ОУН 1943 р. обраний членом Проводу. Був одним з ініціаторів скликання І Конференції поневолених народів Східної Європи (листопад 1943 р.). Активно писав. Був керівником політвишколу при Проводі ОУН та при політвідділі УПА. Взяв участь в опозиції проти політичної лінії ОУН у вигляді створення НВРО у 1944 р. під впливом М.Степаняка. Загинув 15.09.1945 в с. Бишки на Тернопільщині.

Омелян Лоґуш (1912-1982) – народився в с. Передмістя (Бучацький р-н Тернопільської обл.) Вчився у Львівській Політехніці, де й включився в оунівське підпілля. Член редакції націоналістичного журналу «Студентський вісник» та газети «Нове село». Після короткого арешту у 1939 р. емігрував до Кракова. Працював в Українському Центральному Комітеті. Поїхав із похідною групою ОУН до Дніпропетровська у 1941 р., де був референтом пропаганди КП ОУН Південно-Східних Українських Земель (1942-1943). Згодом став політреферентом Центрального Проводу ОУН. Учасник ІІІ НВЗ ОУН та Великого Збору УГВР. Під час Збору підтримував Д.Ребет, виступав з позицій матеріалізму. Головний редактор журналу «Ідея і чин» (літо 1944 р.). У 1945 р. самочинно емігрував, за що був звинувачений ОУН у дизертирстві і його розшукувало СБ. Співпрацював із Закордонним представництвом УГВР, яке вело продемократичну лінію на лібералізацію свідомості української діаспори. Очолював український відділ «Голосу Америки», що говорило про його особливу наближеність до Держдепу США.

Мирослав Прокоп (1913-2003) – народився у Перемишлі. Здобув вищу освіту правника. Ще в дитинстві допомагав ОУН. Відбув 3-річне ув’язнення. У 1937-1939 рр. редагував націоналістичний «Студентський вісник». Протягом 1939-1941 рр. перебував у підпіллі. Від 1942 р. працював у Києві референтом пропаганди ОУН, опісля – референтом пропаганди Проводу ОУН. Керував таємною радіостанцією в Карпатах, редагував журнал «Ідея і чин» (1943). На ІІІ НВЗ ОУН критикував ідеологію вольового націоналізму з позицій демократизму. Був учасником Великого Збору УГВР і виголосив там центральну доповідь. Увійшов до Президії УГВР. Багато зробив для переходу УГВР на демократичні позиції. У 1945 р. емігрував до Австрії, де упорядковував архів ОУН. Від 1948 р. почав підтримувати лінію «демократизаторів» ОУН, які вкорінювалися в Закордонних Частинах ОУН, у Представництві УГВР за кордоном. Згодом він став членом ліберальної ОУНз. Очолив видавничий фонд «Пролог» (1952-1981), був членом редколегії провідного ліберального журналу діаспори «Сучасність». До кінця життя захищав постанови ІІІ НВЗ ОУН 1943 р. як доленосні і щасливі для визвольного руху.

Йосип Позичанюк (1913-1944) – народився у м. Дашів (Київщина). Навчався в Ніжинському педінституті за фахом філолога. У 1939 р. як комсомольський активіст був скерований до Львова. Тут він познайомився з ідеями національно-визвольного руху, змінив свій світогляд. Включився у підпільну діяльність ОУН. Дивно, але таку малопідготовлену ідеологічно людину вже у 1941 р. ввели до членів Державного Правління (уряду Я. Стецька) як секретаря пропаганди. Згодом він брав участь в похідній групі ОУН на Київ під керівництвом Д. Мирона. Був арештований німцями й ув’язнений у концтаборі Освєнцим. Втік звідти і включився в боротьбу УПА, став полковником. Взяв участь в ІІІ НВЗ ОУН 1943 р. і, очевидно, впливав на його програмові постанови як колишній здібний пропагатор-публіцист. Був серед головних ініціаторів проведення Конференції Поневолених народів Східної Європи і Азії (листопад 1943 р.). Підтримував створення національних відділів в складі УПА. Був редактором повстанських газет «За Україну», «За Українську державу» та ін. Загинув у бою з загоном НКВД.

Як бачимо, усі можливі головні автори постанов ІІІ НВЗ ОУН, крім Р. Волошина та Д. Маївського (їхні біограми не наводимо, бо це надто відомі героїчні постаті), були людьми непевними (як Д. Ребет), нестійкими в ідейному і моральному плані (як М. Степаняк, Я. Бусел, В. Кук), схильними до проліберальних (О. Логуш, Д. Ребет, М. Прокоп) або лівацьких симпатій (Й. Позичанюк, Я. Бусел, М. Степаняк). Усі вони у певний час бунтували проти Проводу ОУН, проти його «диктатури», мріяли про якусь «демократизацію» ОУН, по-суті, виявляли анархістсько-індивідуалістичні тенденції, а після війни в діаспорі деякі з цих діячів десятиліттями працювали на структури, які протидіяли ОУН і загалом націоналізмові як Ідеї (Д. Ребет, О. Логуш, М. Прокоп). Появу таких людей, як М. Степаняк (член КПЗУ до 1939 р.!!!), спочатку як експерта-правника і радника Проводу ОУН, потім як члена Державного Правління (уряду) від ОУН, далі як Крайового Провідника ОУН на ЗУЗ, потім як члена Проводу ОУН, автора програмних документів Організації (а за стилем письма і способом думання можна легко розпізнати, що саме М. Степаняк, поряд із Дарією Ребет, був головним автором постанов ІІІ НВЗ) на провідних позиціях в ОУН треба вважати просто скандалом, вирішальною і неприпустимою помилкою керівництва ОУН. Так само катастрофічним недоглядом Проводу ОУН треба вважати появу Дарії Ребет в керівництві Організації, адже проти її чоловіка ще на 1940 р. були дуже серйозні звинувачення і підозри щодо його можливої провокаторської діяльності, сама вона не раз виражала відверто ненаціоналістичні погляди, постійно критикувала ОУН за «диктаторство» і «шовінізм». Можна задати й риторичне питання щодо Й. Позичанюка: як міг комсомольський працівник до 1940 р. опинитися на відповідальних посадах в ОУН, з можливостями виробляти ідеологію, тобто щось священне, найважливіше? Навіть якщо він був відважний воїн, то це не мало бути аргументом, щоб давати йому такі можливості.

Зазначимо, що членами Проводу ОУН тоді були: Р. Шухевич (який на ІІІ НВЗ був обраний Головою Бюро Проводу), Д. Маївський (його заступник), Р. Волошин (другий заступник), Р. Кравчук (Крайовий Провідник на ЗУЗ), М. Арсенич (керівник СБ), В. Охримович, Д.Грицай, Д. Клячківський (хоча він участі в Зборі не брав), В. Кук, Д. Ребет, М. Прокоп, О. Логуш, Я. Бусел. До Ради Проводу ОУН входили: М. Лебедь, о. І. Гриньох, Й. Позичанюк,  В. Турковський, М. Степаняк. Зауважимо, що ідейну нестійкість вже тоді могли виявити такі члени Ради ОУН, як М. Лебедь (в діаспорі підтримав розкол «двійки» і багато років був головним організатором проліберальних проектів, інституцій та ініціатив), о. І. Гриньох (також завзятий «двійкар» та член ОУНз), Валя Горбатенко (як недавня мешканка СРСР і, зрозуміло, ідеологічно не підготовлена діячка).  Участь у діяльності ІІІ НВЗ ще взяли три вихідці із Наддніпрянщини, представники Центральної Ради, К.Осьмак (майбутній Президент УГВР), В.Потішко і І.Вовчук, які, зрозуміло, також агітували за посилення демократизму в ідеології ОУН, за пристосування її до свідомості скомунізованого населення. Наприклад, В.Потішко був автором офіційного документу для УГВР (1944 р.) під назвою «Про соціально-політичну концепцію української національно-визвольної боротьби», в якому явно проступають не те, що соціалістичні, а відверто марксистські ідейні елементи [16]. Тож вимальовується цікава картина: потенційні опортуністи складали вагому силу серед учасників ІІІ НВЗ – їх було разом 13 осіб з 27-и  –  приблизної загальної кількості учасників (додаємо до названих ще й В. Охримовича, який у діаспорі близько зійшовся із скандальним Л. Ребетом, виконував його особисті доручення). Якщо взяти до уваги, що такі учасники Збору, як Р. Шухевич, Р. Волошин, М. Арсенич, Р.Кравчук, В. Турковський більше позиціонували себе як насамперед військові, політичні лідери і вважали (так свідчать протоколи допитів і спогади про нього учасників), що їм не дуже треба втручатися в ідеологічну проблематику, то ми зрозуміємо, яку велику перевагу в ідеологічній сфері мали опортуністи.

Наприклад, відомий пропагатор та ідеолог ОУН Осип Дяків-«Горновий», якого теж піднесла хвиля демократизму після 1943 р., так осмислював проблему світоглядного формування оунівців: «ІІІ Надзвичайний Великий Збір ОУН прийняв виразну постанову, що ОУН не звязується з жодною філософією і що її члени тому можуть визнавати як філософський ідеалізм, так і матеріалізм…

Не та чи інша філософія є обовязкова для членів ОУН, а суспільно-політична ідеологія і програма ОУН. В питанні філософських переконань кожний член ОУН користується повною свободою…» (Виділення автора  –  О.Б.) [7, с.568 і 574]. З цих слів видно, в чому була головна помилка проектантів демократичних змін до програми ОУН: вони дещо наївно повірили в те, що вільний вибір може забезпечити якісний розвиток членства, забувши при цьому відому філософську істину, що до вільного вибору морально і розумово готові лише вибрані особистості, люди, справді наділені силою мудрості і шляхетності душі; в інших випадках свобода вибору перетворюється на анархічні пориви і звичайне пристосуванство. Так і сталося зі слабкими натурами: вони відразу, як тільки зявилися належні умови, впустили до ідеології націоналізму «практичні потреби» і ця ідеологія почала перетворюватися в щось інакше.  Це й був шлях до опортунізму.

Ми мусили персоналізувати аналіз результатів ІІІ НВЗ, бо саме такий підхід дає змогу зрозуміти його специфіку. Таке «розщеплення» поняття «Провід ОУН» дає можливість зрозуміти, як поволі визрів процес опортунізму, на що склалися обєктивні (морально-психологічний і політичний тиск проблеми «порозуміння зі сходом») і субєктивні (відсутність у Проводі великої кількості досвідчених діячів ОУН) причини.

Безумовно, надалі націоналістичний досвід, ідейно-моральний гарт, політична інтуїція Р. Шухевича, Р. Волошина, Д. Маївського, Д.Клячківського, В.Сидора, М. Арсенича, Р. Кравчука гарантували бойовий, наступальний, чітко націозахисний розвиток ОУН, і це підтвердила історія. Саме вони забезпечили стрімку розбудову структур УПА, від 1943 р. починаючи, наснажили всіх її головних командирів на безкомпромісну боротьбу; саме вони створили ту атмосферу суворої принциповості й дисципліни в Організації, яка стала основою для витворення неймовірно витривалого, героїчного і жертовного масового визвольного руху. Тому стався історичний парадокс (за теорією історіософії, це коли емоційне, як органічне, перемагає раціональне, як штучне): прийнята помилкова, навіть розкладова політична програма ніяк не заважала ефективності націоналістичного руху, визвольній боротьбі, бо морально-вольовий та емотивний запал більшості його учасників був таким сильним, що ламав, як стихія, всі перешкоди і намули. Стався той феномен, який теоретично осмислював Д. Донцов ще від 1913 р., виробляючи ірраціоналістичну філософію націоналізму: головне – витворити нову емоційно-моральну основу нації, сформувати покоління героїв, загартувати характер провідників (еліт) і історична перемога нації буде забезпечена, попри всі можливі пастки, загати, хибні шляхи. Так і сталося у 1943 році.

Очевидно, ми можемо припустити, що як інтелектуали й теоретики Дарія Ребет, М. Степаняк, Я. Бусел, Й. Позичанюк, О. Логуш, М. Прокоп, навіть В. Кук (пізніше став науковцем) в чомусь переважали «військовиків» на рівні теоретичної полеміки, вміли майстерно навіювати думки і переконувати, зрештою, могли просто малювати неправдиву картину суспільних настроїв і тенденцій на Наддніпрянщині. Тоді всі націоналісти жили великим емоційним поривом до порозуміння із «східняками», всі щиро хотіли запалити спільний вогонь боротьби. Тож цілком можна припустити, що на Зборі задомінувала фальшива уявленість: опортуністи жваво і категорично переконували, що якщо ОУН не змінить програми, не відкриється до «скомунізованих східняків», то її «не підтримає народ». Для нас тут важливо наголосити про одне: на жаль, тоді всі забули про священний принцип будь-якої суспільно-політичної боротьби, про який пізніше виразно писав С. Бандера – принцип непорушності головних світоглядних ідей руху, бо інакше рух може переродитися ідеологічно, ціннісно, морально, «збаламутитися і розгубитися», за С.Бандерою. Ще раз нагадаємо думку Провідника: «В осередку організування визвольної революції треба ставити кристалізацію, удосконалення і поширення серед мас націоналістичної ідеології … і формування на тій базі власної сили…»; С. Бандера говорив про два види ідеолого-пропагандивної роботи: внутрішній і зовнішній, внутрішній – це незмінність і наполегливе поширення головних ідей руху, а зовнішній – це тактична змінність (якщо треба) окремих положень і тимчасова пропаганда їх, щоб «розітнути» зовнішню ворожу ситуацію. Учасники ІІІ НВЗ припустилися помилки і внесли чужі, ненаціоналістичні тези до головної програми ОУН. Тому, логічно, ці неорганічні тези, як тільки виникли сприятливі умови для цього (а такі умови виникли в діаспорі відразу після 1945 р.), почали руйнувати й розкладати Організацію, шкодити націоналістичному рухові загалом. В умовах війни «військовики» змогли легко відбити розкладові й дезорієнтаційні віяння хибних ідеологічних положень, бо саме життя підказувало, що треба діяти рішучо, наступально, по-волюнтаристськи, революційно. В мирних умовах відбувалося щось протилежне: ситуація психологічного і морального розслаблення стимулювала порожні теоретизування, як би то «знайти легший шлях» для порятунку національної справи. І такий шлях знаходився: це ліберально-пацифістська ідеологія. І тут у пригоді ставав ІІІ НВЗ ОУН з його матеріалістично-гуманістичними положеннями. Ось і вся філософія «двійкарства».

 

Зауважу, що мені вже доводилося писати про значення й результати ІІІ НВЗ ОУН, осмислювати проблему опортунізму в його положеннях. Було це ще в далекому 1994 р., в моїй книзі «Націоналізм і націоналістичний рух: Історія та ідеї». У ній були такі висновки про результати Збору: «Намагаючись якось, змінити, пристосувати головні положення ОУН до нових умов, до потреб «увійти» в свідомість скомунізованого українського суспільства за Збручем, його керівники і учасники допустили введення до програми ОУН ряду демократичних і навіть соціалістичних положень. Це не був свідомий опортунізм, це швидше було прагнення зробити «гнучкішою» ідеологію націоналізму… Однак, як показали вже найближчі події, такі «поступки»  у сфері ідеології, навіть психології націоналістичного руху дуже швидко завдали йому шкоди…

По-перше, на його роботі позначилася відсутність цілого ряду провідних кадрів Організації, які або перебували у концтаборах … (С.Бандера, Я.Стецько, С.Ленкавський та ін.), або загинули (І.Климів, Д.Мирон), або перебували у воєнних діях. Це відразу уможливило вихід на позиції, де формувалися ідеологія і програма ОУН, людей з малим ідейно-політичним досвідом. По-друге, було надмірним бажання пристосувати ідеологію націоналізму до нових умов» [1, с. 152].

Саме ці мої слова були оцінені як «провокаторство», «блюзнірство» і т.ін. з боку відомого діяча ОУН Петра Дужого, я зазнав нищівної, брутальної та наклепницької критики у кількох його публікаціях і численних виступах [6, с.284-286;  , с. 496-502]. Уся ця критика зводилася тільки до одного, але дуже підступного твердження: мовляв, О.Баган принижує Р.Шухевича, Д.Маївського, Р.Волошина, Д.Грицая, Р.Кравчука, Я.Бусела, М.Арсенича, М.Палідовича, називаючи їх «людьми з малим ідейно-політичним досвідом» [ 6, с. 501]. Мій критик постійно маніпулював фактом, що в Зборі брали участь названі заслужені оунівці, розїжджав країною і робив заяви про скандальність моєї книжки. Однак П.Дужий при цьому нечесно замовчував наступне:

1) він ніяк не аналізував самі постанови ІІІ НВЗ і не відповідав на мою критику їх як «опортуністських», критику із посиланнями на думки С.Бандери, із логікою ідеології націоналізму (підозрюю, що п. Дужий просто не був спроможний вести якийсь філософський діалог на теми ідеології, бо, як підтверджують його збірка статей і виступів «Українська справа» і книга «Степан Бандера  – символ нації» [5], він нічого не розумів в ідеології українського націоналізму, відбувався тільки загальниковими гаслами і переказами чужих думок, наприклад, М.Климишина та ін.);

2) він не називав імена того доброго десятка головних авторів постанов ІІІ НВЗ ОУН, зокрема, Дарії Ребет, М.Степаняка, О.Логуша, М.Прокопа, які виявили себе пізніше як відверті ліваки чи опортуністи-ліберали, «двійкарі», і тим самим уводив в оману українських націоналістів сучасності.

3) він підступно спекулював іменами великих героїв ОУН (Р.Шухевича, Д.Маївського та ін.), не пояснюючи читачам, що справді кадровий потенціал  ОУН напередодні ІІІ НВЗ був ослабленим (це підтверджують всі історики ОУН) і цим робив з мене якогось «скандального автора», який нібито «нападає на Р.Шухевича і ОУН», хоча сам при цьому відверто брехав;

4) він неправдиво не згадував про 5-у Конференцію ОУН 1950 р., яка критикувала і внесла правлення до постанов ІІІ НВЗ ОУН;

5) він не згадував, що і С.Бандера, і Я.Стецько, і С.Ленкавський критикували постанови ІІІ НВЗ, вважали їх «матеріалістичними» і «помилковими» і відразу по звільненні з німецьких концтаборів заявили про неприйняття і невизнання цих постанов, про що писала не раз Д.Ребет [13, с.327] і що було загалом відомим фактом ;

6) він ніяк не пояснював, що саме постанови ІІІ НВЗ ОУН стали ідейною підставою для «двійки», ОУНз, для сотень тих істориків та публіцистів з ліберального середовища, які нищівно критикували ОУН за «тоталітаризм», «волюнтаризм», «шовінізм» і протиставляли традиційній ідеології націоналізму якраз постанови ІІІ НВЗ ОУН як свою мотиваційну основу, а про все це є велика література в діаспорі, загалом, це широко відома тема, яку нечесно п.Дужий замовчував;

7) велика шкідливість і підступність позиції П.Дужого полягала насамперед у тому, що він своїм авторитетом заблоковував можливий тоді, у буремні 1990-і рр., аналіз та здорову критику постанов ІІІ НВЗ ОУН, зупиняв ідеологічну дискусію, науковий аналіз якраз в момент, коли вони були найбільше потрібні, і фактично стимулював ідеологічний опортунізм в нових умовах.

Приклад критики П.Дужого (а мене тоді публічно не підтримав ніхто!) свідчив про те, як занепала ідеологія в націоналістичному русі, наскільки слабкими були тоді теоретичні дискусії. Водночас вона сьогодні нам підказує, наскільки важливо теоретично й ідеологічно готувати націоналістів до тлумачення складних питань історії та ідеології націоналізму.

Зазначу, що у 1994 р., коли була написана книга «Націоналізм і націоналістичний рух», я не знав і половини тих фактів, які навів у цій статті (бо тоді більшість з них була невідомою або маловідомою), однак через логіку аналізу і силу інтуїції я зумів зробити в книзі цілком правильні ідеологічні й історіософські висновки, під якими можу підписатися і сьогодні. Це лише ще раз підтверджує, що головним у випадках, коли розгортається аналітика проблемних моментів розвитку націоналістичного руху, є ідеологічна підготовленість, а не сума відомих фактів.

              Висновки. 1. Постанови ІІІ НВЗ ОУН 1943 р. були етапним явищем в історії ОУН як з позитивного, так і з негативного боку. В організаційному, державотворчому, військовому, агітаційному аспектах вони дали багато корисних і переможних ідей та інтенцій: ОУН відновила свою внутрішню дисципліну та структурованість, почала ефективно розбудовувати УПА, були закладені ідейні основи в розгортання українського державотворення в умоваз війни, ОУН змогла відкритися своєю пропагандою до мешканців Наддніпрянщини, які вливалися в ряди УПА. Водночас постанови ІІІ НВЗ ввели до офіційної ідеології і програми ОУН низку положень і тез, які явно не відповідали духові націоналізму своїм ліберал-гуманізмом і матеріалізмом, а це згодом стало грунтом і підставою для розвитку опортуністичних тенденцій в ОУН, особливо в умовах діаспори, які закінчилися «двійкарським» розколом у 1954 р., появою ОУНз, котра повела  широку роботу і пропаганду проти правдивого націоналізму і, зрештою, суттєво вплинула на діаспорну молодь, переорієнтувавши її на лібералістичні  та космополітичні вартощі.

2. Відсутність критики постанов та результатів ІІІ НВЗ ОУН в історичній науці, в ідеології сучасного націоналізму призводить до фальсифікаторських тенденцій, до некорисного «загноювання» теоретичних ран, які витворилися внаслідок некритичного, довірливого сприйняття постанов ІІІ НВЗ. Це, своєю чергою, веде до нечесних спекуляцій в науці, до примітивного мислення серед сучасних націоналістів, які привчаються до поверхової думки, що «націоналізм треба правити в дусі демократизму, бо це відповідає настрою часу», а це виховує в них обережність, нерішучість, пристосуванство.
3. Авторитетні ідеологи та провідники ОУН –  С.Бандера, Я.Стецько, С.Ленкавський  –  уникали гостро і всеохопно критикувати постанови ІІІ НВЗ, бо над ними тяжіла доля воюючої ОУН часів війни і нерівної боротьби 1943-1955 рр., коли УПА була совістю нації. Тому вони воліли лише загально засуджувати матеріалізм, соціалістичні елементи в прийнятій програмі ОУН, але не розводили широких дискусій.
4. Усі спроби і види захисту постанов ІІІ НВЗ ОУН є виявами ненаціоналістичного мислення, оскільки завжди такі базуються на позаволюнтарстській та позаірраціоналістичній системі філософем та цінностей. Це, як правило, робиться з позицій «обєктивного позитивізму», або з позицій «захисту ідеалів ОУН» (як у П.Дужого, що насправді було виявом його егоцентризму і примітивізму), або з позицій ліберальних ідеологів, відкритих і прихованих, які намагаються навязати думку, що постанови ІІІ НВЗ були «найвищим  ідейним досягненням ОУН», «обєктивним витком у її розвитку», «закономірністю приходу ОУН до демократизму», тощо.
5. Суттю проблеми опортунізації програми ОУН було те, що на якийсь час лідери Організації втратили свідомість того, що ОУН є передусім Орденом, а не партією,  тобто  вона повинна оберігати як щось сакральне, надважливе, понадчасове ідеологію і засади моралі націоналізму, розвивати і плекати їх; натомість було вирішено змінити ідеологічні засади (а це автоматично почало змінювати мораль націоналістів) на догоду поточному політичному моментові; так було втрачено стратегічне бачення завдань націоналізму і віддано пріоритет тактичним успіхам; на короткий час видавалося, що це приносить результати (оунівцям стало легко агітувати і приваблювати людей різних орієнтацій, до націоналізму потягнулися тисячі світоглядно чужих наддніпрянців), але згодом такі процеси почали перероджувати саму сутність націоналізму, повели до внутрішніх руїн і конфліктів.

 

 

 

Література

1. Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух: Історія та ідеї. – Дрогобич: ВФ «Відродження», 1994. –  192 с.
2. Бандера С. Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс // Бандера С. Перспективи Української Революції. – Дрогобич: ВФ «Відродження», 1999. – С.130 – 170
3. Документи з архівної кримінальної справи М.Степаняка // Літопис УПА:Нова серія. Т.9: Боротьба проти повстанського руху і націоналістичного підпілля: протоколи допитів заарештованих радянськими органами державної безпеки керівників ОУН і УПА. –  Київ-Торонто, 2007.  –  С.83-108.
4. Донцов Д. Вибрані твори у 10 т.: Т. ІХ і Х / Упоряд., передм., комент. О. Баган. – Дрогобич: ВФ «Відродження», 2015 і 2016. – 366 с. і 380 с.
5. Дужий П. Степан Бандера –  символ нації: Ч.1 і 2.  –  Львів: Галицька видавнича спілка, 2007.  –  190 с. і 232 с.
6. Дужий П. Українська справа. –  Львів: Афіша, 2001.  –  636 с.
7. Дяків-«Горновий» О. Яка філософія –  ідеалістична чи матеріалістична  –  зобовязує членів ОУН? // Літопис УПА: Т.17:Дяків-«Горновий О.: Документи і матеріали.  –  Київ-Торонто: Видавництво «Літопис УПА», 2011.  –  С.568-575.
8. Літопис УПА: Нова серія. Т.27: Боротьба проти повстанського руху і націоналістичного підпілля: протоколи допитів заарештованих радянськими органами державної безпеки керівників ОУН і УПА. –  Київ-Торонто: Видавництво  «Літопис УПА», 2017.  –  С. 147-363 (протоколи допиту В.Кука).
9. Мірчук П. Революційний змаг за УССД: Т. ІІ. – Нью-Йорк–Торонто–Лондон, 1987. – 280 с.
10. Посівнич М., Брелюс В. Нарис життя Дарії Ребет – «Орлян»: Серія «Події і люди». Кн.26. –  Торонто-Львів: Видавництво «Літопис УПА», 2013.  –  112 с.
11. Постанови ІІІ НВЗ Організації Українських Націоналістів // Літопис Української Повстанської Армії: Т.24: Ідея і чин: Орган Проводу ОУН, 1942-1946. –   Торонто: Виданництво «Літопис УПА».  –     –  С. 223-236.
12. Про уточнення і доповнення до програмових постанов Третього Надзвичайного Великого Збору Організації Українських Націоналістів // ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929 – 1955 рр. –     –  С.103 – 121
13. Ребет Д. Автобіографія // Літопис Української Повстанської Армії. Т.26: Документи, офіційні публікації,матеріяли. –  Торонто-Львів: Видавництво «Літопис УПА», 2001.  –    С. 325-329.
14. Ребет Д. До початків УГВР // Літопис Української Повстанської Армії. Т.26: Документи, офіційні публікації,матеріяли. –  Торонто-Львів: Видавництво «Літопис УПА», 2001.  –    С. 72-88.
15. Стецько Я. На позиціях воюючої України // Стецько Я. Українська визвольна концепція: Твори. Ч.1. –   Мюнхен: Видання ОУН,1987.  –  528 с.
16. Третій (Надзвичайний) Великий Збір ОУН (1943): Програмові постанови. Політичні постанови // ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929 – 1955 рр. –     –  С. 107-120.
17. Чайка В. [псевдонім В.Потішка] Про соціально-політичну концепцію української національно-визвольної боротьби //  Літопис Української Повстанської Армії. Т.26: Документи, офіційні публікації,матеріяли.  –  Торонто-Львів: Видавництво «Літопис УПА», 2001.  –    С. 97-114.